Герхард гольц-баумерт


Як я катався на "кротові"



Сторінка9/10
Дата конвертації31.08.2017
Розмір1,68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Як я катався на "кротові"
Я завжди думаю собі: в селі не буває ніяких пригод, адже там нема техніки, а тільки корови, коні та собаки, що на техніці не розуміються.

На літні канікули я знову поїхав до дядька Тео й тітки Марти.

— Тільки цього разу в корівник я не піду, — з самого початку попередив я дядька Тео, бо добре затямив торішню пригоду з коровами.

Дядько Тео засміявся: — О, у нас новий корівник, і доїмо по-новому, "ялинкою". Цю річ тобі треба обов'язково побачити, хлопче з міста.

"Що воно за ялинка?" — подумав я, але промовчав. На вечерю тітка Марта подала картоплю в лушпинні й маринованого оселедця. Чудовий оселедець! Я їв, а думав про ялинку в корівнику. Дідько його знає, як можна ялинкою доїти корів? Може, то корівника вистеляють ялинками? Але чи подобається коровам лежати на глиці? Чи ялинками годують корів? Може, вони залюбки їдять такий корм?

Я похвалився тітці Марті й дядькові Тео, що у нас тепер сміття вивозять не кіньми, а машинами. Ззаду до машини підносять ящики, і вона сама вигрібає сміття. І сміттярам тепер менше мороки.

Тітка Марта і дядько Тео зовсім не здивувалися, коли я розповів їм про це.

Тітка Марта сказала:

— А у нас тут комбайни. Вони самі косять збіжжя, зразу ж його обмолочують і викидають готовий хліб.

Дядько Тео підморгнув мені:

— Печеного хліба комбайн ще не викидає, але до цього вже недалеко, і тоді праця селянська стане ще легша.

— У нас нове електричне освітлення на вулицях, — гордо повідомив я.

— А в нас у кооперативі тепер електричні доїльні апарати, — сказав дядько Тео і знову підморгнув мені. А я подумав собі: "Того, що у нас є, у вас не буде, а ваше ми побачимо".

Наступного дня ми з дядьком Тео пішли подивитися на новий корівник. Який же він чудовий, а чистота — мов у лікарні!

— Тут коровам добре, і молока вони дають більше, ніж давали у тих старих темних хлівах, — розповідав дядько Тео, погладжуючи корову по лобі. Я вже був навчений і остерігався підходити близько до корів. Але мені не хотілося здаватись, і я сказав:

— Так, у вас у кооперативі гарний корівник. Що правда, то правда. Але одне незрозуміло: де ви рубаєте для корівника ялинки?

Дядько Тео здивовано подивився на мене:

— Які ялинки?

— Ну, найновіша наука. Ви ж самі казали, що доїте корів ялинкою?

Спочатку мені здалося, що заревів бугай. Але це так зареготав дядько Тео, приказуючи:

— Ялинки... може, ними лоскочуть корів, щоб надоїти більше молока? Го-го! Ну й насмішив ти мене!

Дядько Тео реготав так гучно і так сопів, що всі корови, які були в цьому науковому корівнику, повернули до нас голови і понашорошували вуха.

Я був ображений.

Дядько Тео поплескав мене по плечу своєю широкою, мов лопата, рукою.

— "Ялинка", Альфонсе, — це така установка, нове досягнення науки. Нею ми доїмо корів швидко й чисто. Глянь, зовні вона скидається на ялинову гілку. Ось чому і назва така. Хіба ти цього не знав?

Отак я осоромився із своєю машиною-сміттєвозом та новим освітленням вулиць.

Тут, на селі, у них таки багато цікавого. А скільки ще прикрощів тут було у мене!

У дітей сільської школи теж є піонерський табір. Я ходив туди, хотів побачитись із торішніми знайомими. З ними було дуже весело. Ходив я також на їхню піонерську лінійку. Щоб вони не мали мене зовсім дурним, я їм сказав при першій же зустрічі:

— У вас чудовий корівник. А "ялинка"? Це ж найновіше досягнення техніки!

І я вдав, ніби давно вже все це знаю.

Якось до мене прийшов Віллі, агрономів син. Він хотів порадувати мене хорошою новиною:

— Завтра ми, найкращі піонери школи, йдемо в МТС — побачимо "гусениці" і "крота".

Ото знайшов, чим мене здивувати!

— Пхе, — махнув я рукою. — Гусениці та кроти для мене не новина. Вони є і в нашій школі. Один кріт стоїть у нас у вітрині.

Віллі витріщив на мене очі.

— Отож, — гордовито сказав я, — не думайте, що тільки ви щось можете.

Наступного дня ми пішли в МТС. Нас вів молоденький тракторист.

Віллі сказав дітям:

— Альфонс уже вивчив будову "гусениць" і "крота".

Всі здивувалися. На подвір'ї МТС стояли трактори та багато інших машин, яких я ніколи не бачив і не знав, для чого вони потрібні. Тракторист пояснив усе: які машини самі збирають картоплю, які кукурудзу, а які — буряки. Був тут також комбайн, заввишки майже з наш будинок. Я відразу ж уявив, як із нього вискакують хлібини.

Що тут іще може бути? Кілька строкатих гусениць і напхане опудало крота. Отут буде нагода розповісти, чому кріт сліпий і чому такі сильні у нього лапи-лопати.

— Отже, оце "гусениці", — сказав тракторист. Я дивився на трактор і не бачив ніяких гусениць.

— А де ж ті гусениці? — тихо запитав я Віллі.

— Ось тут, — сердито буркнув він.

— Та де ж? — прошепотів я.

— А я гадав, ти знаєш, де "гусениці", — зовсім розсердився Віллі. Я лише кивнув головою.

Ми стояли перед могутнім трактором, що височів на широчезних ланцюгах.

— Ці гусеничні трактори виготовляються в Радянському Союзі. Цим трактором можна їздити по найгрузькішому болоту, — пояснював тракторист.

Оце здорово! Які ці "гусениці" товсті та широкі! Тракторна таких "гусеницях" має бути сильний, мов слон, він може проїхати просто крізь наш будинок.

— А оце "кріт", відоме самохідне шасі.

Але перед нами був не кріт, а трактор, до якого можна чіпляти багато різних знарядь. Я мовчки дивився і не знав, чим би похвалитися. Сказати було нічого. А тракторист звернувся до мене:

— Я чув, ти вже знаєш "крота". Може, у себе в місті ти вивчав його на уроках виробничого навчання й навіть їздив на ньому?

Я кивнув. Не хотілося зізнаватись, що я не знаю нової техніки, зокрема "крота".

— Ну, то сідай, — усміхнувся тракторист.

Признатися б...

Я набундючився і виліз на трактор.

— Одне коло зробимо вдвох... Тут натисни ногою... так, угору важіль... Добре тримай кермо!

— Я ж іще... ще... не...

Загуркотів двигун, і залізний "кріт" поволі рушив. Поруч мене стояв тракторист і разом зі мною міцно тримав кермо.

— Обережно відпускай педаль, — голосно сказав він. Я був дуже схвильований і відразу прийняв ногу з педалі. "Кріт" плигонув, ніби тигр, що доганяє зайця.

— Прокляття! — долинуло до моїх вух, і тракторист упав із "крота". А я таки утримався за кермом. Описуючи велику дугу, "кріт" мчав уперед, слідком за ним бігли діти. Серед них я помітив Віллі. Він біг, витріщивши очі і роззявивши рота. Крізь гуркіт двигуна я чув, як тракторист гукав:

— Гальмуй! Гальмуй!

Але ж як я загальмую, коли не знаю, де гальма! Спочатку "кріт" мчав мене сільською вулицею, потім — польовою дорогою просто до корівника. Корови, що були надворі, збилися докупи і безтямно дивилися на мене. Краєм ока я ще помітив, як дядько Тео впустив на землю великі вила.

Міцно тримаючись за кермо, я приказував:

— Зупинися! Стій! Загальмуй! Ну, зупинися, кроте!

Там, де, гуркочучи, проїздив "кріт", кури кудкудакали так, ніби на них напала сотня шулік. Вони лопотіли крильми понад парканами, підлітали аж до вершків дерев. Один кудлатий собака якусь хвильку біг поруч трактора і все намагався гризнути його за колесо.

Розворушилося все село. Коли я проїздив повз наш будинок, із вікна визирнула тітка Марта. Побачивши мене на тракторі, вона впустила з рук тарілку і та розбилася на дрібненькі черепочки.

"Хоч би викликали пожежну команду", — подумав я, і сльози потекли у мене з очей.

"Кріт" уже виїхав із села. Польова дорога кінчалась. Я посіпав за важелі, натис на педаль. "Кріт" загув дужче і помчав ще швидше. Вдалині виднів великий ліс. "Кріт" їхав саме туди. Я спробував керувати, але хоч куди повертав кермо, трактор уперто повертав до лісу. На очі мені навернулися сльози. Раптом поруч, немов із води, виринула руда трактористова голова. Я ще дужче налякався. Тракторист наздогнав "крота" на старому-престарому велосипеді. Піт струмками стікав у нього з лоба. Зненацька тракторист зіскочив з велосипеда, підбіг і одним стрибком вискочив на "крота". Трактор запирхав і зупинився, а тракторист люто зиркнув на мене.

— Хіба я погано їхав? — обережно запитав я.

— Я думав, ти вмієш поводитися з "кротом". Ти ж сам казав це!

— Ну, я ж мав на увазі справжнього крота.

— А це хіба не справжній?

Тракторист, певно, трохи заспокоївся. Він поплескав свого трактора рукою, точнісінько як дядько Тео поплескує корів, які. дають найбільше молока.

— Та ні-бо, я мав на думці справжнього крота, того, що нагортує купи землі, сліпого крота, у якого великі лапи-лопати, — пояснив я.

— Ой леле! — тільки й сказав тракторист, утираючи піт на лобі.

Коли ми поверталися селом назад, — тракторист на своєму залізному "кротові", а я на старому-престарому велосипеді з кількома спицями, — мені довелося витерпіти багато образ. Навіть не хочеться повторювати все те, що про мене казав Віллі. А інші сільські діти!

Тепер вони сміються наді мною:

— Він же не уявляє, що воно таке техніка! Де йому відрізнити крота від "крота"-трактора! Не знає навіть, де гальма, хоч це відомо дітям другого класу.

Від Петера, нашого голови ради загону, я одержав гнівного листа. Нещодавно я написав йому, що їздив на кротові, а як саме, не розповів. І ось що написав мені Петер: "Що ти. Альфонсе, умієш викидати коники, це відомо. А про те, що можна їздити на кротові, розповіси на наступному уроці біології — ото буде сміху! Ти хвастун! Кроти дуже малі, на них не можна їздити, і до того ж у них лапи, а не колеса".

Скрізь усі розсердилися на мене. Не скажу більше ані слова. Краще мовчатиму.

Тут, у селі, так багато всілякої техніки. Я вже думаю, чи не приїхати мені після школи в село і не очолити усі ці корівники та доїльні установи або чи не стати трактористом на гусеничному тракторі чи на "кротові"?



Як я перервав піонерський ланцюжок
На піонерських зборах Гаррі запропонував:

— Що, коли ми створимо піонерський ланцюжок?

Ми не знали, що воно таке. Тоді Гаррі пояснив. Наприклад, нам треба: терміново зібратись у дуже важливій справі. Тоді Петер, наш голова ради загону, дає сигнал, а ми передаємо його один одному і швидко збираємось. Ми захопилися пропозицією Гаррі. Розробити, піонерський ланцюжок доручили Луїзі. Через кілька днів вона прийшла з великим списком. Ми розташувалися навколо столу, і Луїза все пояснила. Я був п'ятий. Мене мав викликати Бруно, а я повинен був бігти до Луїзи та Ервіна.

— А що робити вночі, коли двері до під'їзду зачинені? — запитав я.

Обізвався Петер:

— Альфонс має рацію. Це треба обміркувати. Запропонуй нам щось, Ціттербаке.

Тут вихопився Бруно:

— Треба взяти камінця і кинути у вікно.

Я згадав про маятник і пані Матнер і зауважив:

— Бруно збожеволів. Це ж призведе до прикрощів.

Зчинився галас. Одні казали, що я образив Бруно, інші підтримували мене. Тим часом мені сяйнула інша думка:

— Мабуть, краще свиснути! А кожний наступний умовним свистом передає сигнал далі.

— Я не вмію свистіти, — не погодилася Луїза.

Зійшлися на тому, що Луїза має заспівати. З'ясувалося, що більшість дівчат не вміє свистіти. То нехай усі вони співають.

Гаррі слухав-слухав нашу суперечку, а тоді усміхнувся й сказав:

— Під час наступної подорожі дівчата повинні навчитись свистіти.

Отже, згода. Всі були раді, що створили гарний піонерський ланцюжок. Насамкінець Гаррі сказав:

— Я, мабуть, влаштую репетицію, щоб подивитись, як воно вийде насправді. Треба діяти швидко. Ви ж знаєте: коли того вимагають важливі справи, піонер має з'являтися негайно.

Як уже всі розходились, я пошепки запитав Гаррі:

— Може, зробиш нічну репетицію?

Гаррі тільки підморгнув мені. А це могло означати все, що завгодно.

Ввечері я спакував речовий мішок. Мама здивувалася:

— Що це ти робиш, Альфі?

Я розповів їй про піонерський ланцюжок. Татові наша вигадка сподобалася. Він сказав, що в його робітничій дружині теж є такий ланцюжок, але не радив укладати речовий мішок негайно.

— Хто його знає, коли це трапиться. Вас можуть викликати через чотири, а може й п'ять днів, — сказав тато. А мама стурбувалася:

— Коли це затягнеться надовго, то візьми й білизну. Вона добряче напакувала речовий мішок. Може, вона не вірила в ланцюжок і хотіла тільки пожартувати, адже я насилу завдав мішок собі на плечі. Ще й нагадала мені:

— Альфі, раптом піонерський ланцюжок буде вночі, то звечора добре начисть черевики.

Того вечора я довго не спав, все дослухався, але ніхто не свистів. Не чути було нічого також наступного вечора. Побачивши Гаррі, я пошепки запитав його: — Що робить піонерський ланцюжок? Гаррі тільки підморгнув мені.

Восьмого дня ввечері, о пів на десяту (це я пам'ятаю точно, бо подивився на годинник) почувся свист. Я добре чув свист, але коли підбіг до вікна і виглянув, надворі не було нікого. Певно, Бруно вже помчав до школи. Я вбіг у кімнату. Тато саме перевіряв, як мама виконала шкільні завдання. Вона вчиться заочно.

— Оголошено піонерський ланцюжок! — крикнув я. — Мені треба поспішати!

Мама розсердилася, що їй заважають. А тато сказав, що це важлива справа, і все інше має відступити на задній план. Мама швидко зробила мені кілька бутербродів і нагадала, щоб я не дуже барився, бо вже темно. Тато дав мені свій кишеньковий ліхтарик. Я нацупив речовий мішок на плечі й подався з дому, та одразу ж вернувся і подзвонив. Мама відчинила.

— Я тільки-но сіла за уроки, а ти знову заважаєш, Альфі. Що, порвався ваш піонерський ланцюжок?

— Ні, забув ключ від дверей будинку, — випалив я, вхопив ключ і помчав, як було передбачено, до Луїзи.

Звісно, її будинок був уже замкнений. Я став насвистувати. Моїм сигналом був уривок із пісні "Минула ніч". На третьому поверсі, де мешкає Луїза, не засвітилося жодне вікно. Я засвистів голосніше. Коли ми в класі намагаємося підказувати Луїзі, вона чує добре. "Будь чесний"! — шипить вона тоді нам, а тепер, як ідеться про таку важливу справу, це капосне дівчисько вдає, ніби недочуває. Я все свистів і свистів. Раптом відчинилось одне вікно.

— Вибачте! — швидко обізвався я. — Невідкладна справа! Чи не могли б ви сказати Луїзі Заллін, що оголошено піонерський ланцюжок, а їй свистить Ціттербаке.

— Нічого не розумію, — відповів голос. — Яка Луїза?

— Ну, тут же мешкає Луїза Заллін?

— Ніяка Заллін тут не мешкає і взагалі тут нема жодної Луїзи!

— Невже! — розчаровано протяг я.

Грюк! — і вікно зачинилося. Татовим кишеньковим ліхтариком я посвітив на номер будинку. Це ж вісімдесят другий, а не тридцять другий номер! І даремно я стільки свистів.

Я помчав до потрібного будинку. На третьому поверсі світилося. Я свиснув. Вікно не відчинилося. Я засвистів голосніше.

Якийсь чоловік із дивною білою істотою на повідку підійшов до мене.

— Слухай, хлопче, вже давненько ходжу я за тобою слідком і скрізь ти турбуєш людей своїм свистом. Облиш це заняття, — сказав він мені.

Біла істота, що у пітьмі видалася мені вівцею, стала біля мене, і я відчув, як щось тепле потекло по моїх штанях.

— Лиха година! Ваша вівця поводиться непристойно, — закричав я і посвітив кишеньковим ліхтариком на свої штани.

— Прошу вибачення, — відразу той чоловік став дуже люб'язний. — Моя довгошерста сіамська такса робить такі речі тільки біля людей, які їй подобаються.

Я пояснив йому, чого свищу, і він приєднався до мене. Тепер ми свистіли удвох. Виходило досить голосно, однак у Луїзи ніхто не обізвався. Зате цього разу відчинились одночасно двоє вікон.

— Ви тільки подивіться на отаке! Підтоптаний парубійко і молодий телепень весь вечір свистять коло нашого будинку. Ану тихі-і-і-ше!

Я хотів запитати про Луїзу Заллін, але не встиг. Полилася вода на другу, ще суху холошу. Це згори вилили на нас каструлю води. Чоловік із собакою вмить покинув мене. Я залишився сам і більше не насмілювався свистіти. "Може, краще побігти до Ервіна, — подумав я. — Втягну його в піонерський ланцюжок, а тоді пошлю до Луїзи. Хай і його обіллють".

Будинок Ервіна я знайшов швидко, але моє свистіння нічого не дало. В кафе біля його будинку грала музика, та так голосно, що заглушувала мій свист, і тому Ервін, напевне, нічого й не чув. Тут до мене теж підійшов якийсь чоловік, тільки цей був у чорному костюмі й вийшов із кафе.

— Це, хлопче, державне кафе "Гордість виноградаря", — почав він.

— Ну то й що? — огризнувся я. — Мені однаково, що це таке і як воно називається.

— Зате мені не однаково. В цьому кафе сьогодні я справляю весілля, — сказав він і веселими очима подивився на мене. — А ти самотній і невеселий. В цей день ніхто не повинен сумувати.

Чоловік у чорному костюмі витяг із кишені й простяг мені марку. Я відмовлявся, бо стояв на посту, а марка могла бути хабаром. Але він не дав мені навіть слова промовити.

— Бери і будь веселий, бо Пауль Кафка справляє сьогодні весілля з найкращою дівчиною на світі.

Мабуть, відмовлятися справді не треба, адже Луїза та Ервін однаково цього не почують.

Я покинув будинок Ервіна і рушив до школи, нашого місця збору, намагаючись підійти непомітно. Я знав, вони знову будуть говорити, що Альфонс Ціттербаке погано виконує піонерські доручення, а Петер нищечком покаже мені кулак. Але і в школі і навколо школи — скрізь панувала цілковита тиша. Я почекав якийсь час — ніхто не приходив. Страшна підозра хробаком заворушилася в мені: це Бруно пожартував наді мною! "Свиснув під вікном і втік", — вирішив я. Хто ж іще міг таке встругнути?

— Вічна помста! — крикнув я в пітьму і пішов додому.

— Ну як там, Альфі? — запитала мама. Я показав їй на мокрі холоші.

— Оце собака, а це — з третього поверху водою. А ще пан Кафка одружується з найкращою дівчиною на світі, — відповів я і забряжчав подарованою маркою. Мама не повірила мені, а тато — навпаки.

— Справді, у цього Пауля Кафки із сусідньої бригади сьогодні весілля. Там уся його бригада. А звідки ти знаєш? — запитав тато.

Нічого не пояснивши, я пішов спати. Хай самі здогадаються.

Наступного ранку ми з Бруно зустрілися на розі.

— Здоров! — улесливо привітався він. — Сьогодні божевільний день!

Я промовчав і навіть не глянув на нього. Бруно занепокоївся:

— Що сталося, Ціттербаке?

— Якщо ти думаєш, що піддурив мене своїм свистом, то помиляєшся. Я нікуди не побіг, як тобі хотілося, навіть із ліжка не виліз, от!

Бруно здивовано подивився на мене. Саме підійшла Луїза.

— Альфонс наче збожеволів. Плете казна-що, — сказав Бруно Луїзі.

— А ти, — напосівся я на неї, — не так міцно спи і повідтикай вуха!

На першій же перерві Бруно і Луїза поскаржилися Петеру, що я їх образив.

Наступний урок була біологія. Пан Фількендорф приніс малюнки птахів і програв нам пластинку із записом голосів соловейка, дрозда, вівсянки та іволги.

Раптом пролунав той самий свист, що я чув учора ввечері! Я глянув на Бруно. Ні, це не він.

Свиснуло ще раз.

— Піонерський ланцюжок! — крикнув я і схопився з місця.

— Так свистить шпак. Саме тепер його можна часто почути... — сказав учитель і невдоволено подивився на мене.

Петер підніс руку:

— Сьогодні весь день Ціттербаке якийсь неспокійний.

А дехто з учнів показав мені язика.

Отак пташка пошила мене в дурні. Я нікому не розказував про свої нічні пригоди, щоб не сміялися наді мною. А з Бруно ми домовилися про інший сигнал. Тепер Бруно повинен густи в лійку. Це мов лев'яче гарчання, а левів у нашому місті не так багато, як шпаків. Тепер я не переплутаю.

— Піонерський ланцюжок — чудова річ, — сказав я Бруно, — але перш ніж сигналити вночі, не забудь одягти водонепроникні штани.

Бруно подумав, що я все ще серджусь на нього. Він показав мені язика і побіг собі. А я ж хотів його застерегти. І це називається дружба?



Як я намагався бути ввічливим
На осінні канікули мені дозволили знову поїхати до бабусі і дідуся.

— Тільки одне прошу тебе. Альфі, будь ввічливий. Просто не знаю, що сталося з хлопцем останнім часом! — сказала мама і суворо подивилася на мене. Я кивнув. Тато щось буркнув. Я так і не збагнув, що він хотів сказати. Мама продовжувала:

— Чи настане коли-небудь такий час, що ти запам'ятаєш усі правила ввічливості: перед самим носом у людей не зачинятимеш двері, не триматимеш руки в кишенях, розмовляючи з людьми, не вискакуватимеш перший, а чекатимеш, поки до тебе звернуться...

Навіть на вокзалі, коли я від'їздив, мама гукнула мені навздогінці:

— Прошу тебе, Альфі, будь ввічливий, це ж так важливо!

"Гаразд, постараюся", — подумав я. І постарався. А що з того вийшло? Хіба хто зважив на мої старання?

Оце я й хочу розповісти, як я намагався бути ввічливим та що з того вийшло.

Все почалося в поїзді. Ми вже якийсь час їхали, і я подумав: ану ж трохи провітрю вагон і покажу, який я ввічливий! Я відчинив вікно і привітно подивився на сусідів.

— Хай йому грець! — пробурчав один із пасажирів. — Куди це годиться? Тягне, аж свистить. Неподобство!

Оце так відповідь на мою ввічливість! Після цього я більше не показував своєї ввічливості в поїзді і все було гаразд.

Від залізничної станції до містечка, де живуть дідусь і бабуся, треба їхати автобусом. На мене знову найшло — закортіло бути особливо ввічливим. Я вирішив перечекати, поки всі ввійдуть в автобус. Я хотів сісти останній, щоб мене стали вважати за найввічливішого. Поки я тупцював, автобус відійшов. Водій посварився мені пальцем і гримнув із вікна:

— Граєш біля автобуса! Іди бався деінде!

— Мені ж хотілося ввічливо зайти в автобус! — гукнув я. Але водій, певно, не почув. Наступного автобуса мені довелося чекати цілу годину.

Бабуся і дідусь дуже зраділи моєму приїздові. "Поводитимусь, як завжди, без підкресленої ввічливості, так буде краще", — подумав я собі. Але згадав мамині слова і вирішив: щойно трапиться нагода, негайно доведу, який я ввічливий.

Мені так добре в бабусі й дідуся. Вони ладні виконати будь-яку мою забаганку. Бабуся знає, що я дуже люблю пироги з маком. Вона й спекла пирога — завбільшки, як стіл і завширшки, мов цеглина.

А потім бабуся налила в чашки з голубого кавника кави і попередила мене:

— Обережно, хлопче, — може, кава ще гаряча!

Ось, нарешті, нагода показати ввічливість! Я підхопився і похапцем відпив по ковтку з бабусиної та дідусевої чашок.

— Не гаряча, все гаразд. Можете пити, — сказав я і дуже запишався, адже я такий ввічливий.

Дідусь якось дивно подивився на мене.

— Що з тобою сталося. Альфонсе!

— Нічого! — бадьоро відповів я.

Бабуся похитала головою. Мабуть, їй не дуже сподобалася моя ввічливість.

Після кави треба було прибрати зі столу.

— Я встану останній, — попередив я. — Мама ж каже, що хлопець не повинен протискуватися поперед усіх. Я так і зроблю.

— Чого це останній? — невдоволено запитала бабуся. — Ти що, запанів і не хочеш прибрати посуд? Хай прибирають твої старенькі дідусь і бабуся, а ти розвалишся в кріслі? Бери кавника і марш!

Оце так виявив увічливість! "Завжди у мене все виходить не так, як слід", — сумно подумав я.

Дідусь, мабуть, помітив, що у мене зіпсувався настрій.

— Ходімо на прогулянку після кави. Ти ще раз оглянеш наше старе місто і все буде гаразд, — сказав мені дідусь. Я вмить пригадав мамині настанови: "Не штовхайся між людей, а йди збоку. Коли йдеш із дамою, то тримайся ліворуч. Альфонсе. Це ти добре затям". Правда, бабуся для мене ніяка не дама, а дорога бабуся, міркував я собі, проте мені саме зараз хотілося бути винятково ввічливим. Але ж ліворуч уже йшов дідусь. Я смикнув його за рукав і попросив:

— Будь ласка, дідусю, стань з правого боку. Тут я повинен іти.

Дідусь знову здивовано подивився на мене.

— Що з тобою? — запитав він тихо, але сердито. — Ти змінився, став якийсь смішний!

Він похитував головою, але зробив так, як я просив. Тепер я йшов біля бабусі з лівого боку, ввічливий і ніжний.

Щоправда, коли ми підійшли до великої калюжі, я розгубився. Із ввічливості я пройшов просто через калюжу, щоб тільки весь час бути в бабусі з лівого боку.

— Альфонсе, — сказала вона. — По калюжах не ходять! Я обходжу стороною, а ти не звертаєш... і мене оббризкав!

— Я ж хотів тільки...

— Еге ж, ти тільки хотів, — передражнила мене бабуся. — В хлопця наче дідько вселився!

На щастя, нам зустрівся дідусь Мюркельмайєр, товариш нашого дідуся, і бабуся перестала дорікати мені. Дорослі привіталися. Я пригадав мамині слова: "Почекай, поки дорослі звернуться до тебе, не встрявай у розмову перший!" І я стояв мовчки, заклавши руки за спину, втупивши в землю очі. Бабуся підштовхнула мене. "Еге, значить, поводжусь правильно", — подумав я. Дідусь Мюркельмайєр відкашлявся, а бабуся, яка ніколи так не говорила, швидко сказала:

— Ви тільки гляньте. У хлопця вселився дідько. Цілий день такий неввічливий, чи його блоха вкусила. Може, ти нарешті привітаєшся з дідусем Мюркельмайєром?

Я підвів погляд угору і не сказав жодного слова. Спочатку ж повинні говорити дорослі.

— Ну, що з тобою? — сердито запитав дідусь. Тоді крізь сльози я сказав:

— Але ж дідусь Мюркельмайєр нічого не говорить, то й я нічого не скажу.

Бабуся й дідусь іще дужче розгнівались, а дідусь Мюркельмайєр усміхнувся і погладив мене по голові.

По обіді ми сиділи мовчки, настрій у всіх був поганий. Тільки ввечері, коли прийшли дідусі Мюркельмайєр і Полліх, знову стало весело. В неділю всі три дідусі завжди грають у карти. Бабусі це не подобається. "Коли вони грають, то палять люльки, а від диму жовтіють гардини", — каже бабуся.

Три дідусі грали в карти і були дуже веселі. То один, то другий вигукував:

— Ану, придави його, Паулю... тепер йому край... поглянь, як він сердиться.

Тим часом бабуся готувала для них бутерброди.

У мене сяйнула нова думка. Я ще раз покажу, який я ввічливий і більше не буду. Я хотів помиритися із своїм дідусем, виявивши до нього особливу ввічливість. Отож я обійшов навколо столу і подивився в карти інших гравців. Підійшов знову до дідуся і шепнув йому на вухо:

— У дідуся Мюркельмайєра два валети і два тузи, а в дідуся Полліха все чирви, крім дев'ятки й сімки.

Дідусь Мюркельмайєр грюкнув кулаком об стіл.

— Тепер усе ясно! — вигукнув він так, що аж шибки задеренчали. (Дужий у нього голос!) — Спершу хлопчисько не подавав мені руки і мовчав, як риба, а тепер виказує мої карти!

Дідусь Полліх теж розсердився. Моєму дідусеві на превелику силу вдалося заспокоїти їх і переконати, що він нічого не знає і не підбурював мене шпигувати. Він зовсім засмутився.

— Із хлопцем щось таки скоїлося. Весь день тільки й робить дурниці, а тепер зіпсував нам таку чудову гру. Геть звідси! — гримнув дідусь на мене.

Мені довелося піти на кухню, з'їсти ковбаси з хлібом і лягти спати. Наступного дня я відмовився від підкресленої ввічливості і тоді все стало на свої місця. Всі ми почали розуміти одне одного, і мені знову стало добре у бабусі й дідуся.

Зате прикрощі чигали на мене вдома. Мама помахала у мене перед носом поштовою карткою. Я впізнав на ній бабусин почерк.

— В чому справа? — запитала мама і почала читати листівку: "З Альфонсом усе добре, але де в чому ми з ним не знаходимо спільної мови. Він якийсь дивний і не люб'язний. Але, може, це минеться".

— Мабуть, ти не був увічливий, синку? Хіба ж я тобі не наказувала бути ввічливим? Коли ти це затямиш нарешті?

Отаке буває, коли хочеш бути особливо ввічливим!




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Герхард гольц-баумерт iconТема. Оскар Уайльд. «Хлопчик-зірка». Еволюція образу головного героя. Мета
Обладнання: портрет О. Вайльда, музика Антоніо Вівальді «Пори року (Зима)» зірочки, репродукція картини Н. Гольц «Нарцис», короткий...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка