Гіркий солод Марко Молоко 2012



Сторінка14/21
Дата конвертації18.10.2017
Розмір3,08 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21

Він підсунув стільчик і присів – лиса голова без пишного волосся робила її подібною на чоловіка, на шиї виднівся фіолетовий слід із подряпинами від мотузки, потріскані безколірні губи ледь привідкрились.

– Пити, – застонала вона.

Враз її пальці заворушились, ніби виконували складну партію на фортеп’яно, і так само раптово зіжмакали постіль в кулаку. Вона привідкрила очі і побачила його обличчя. Він, нахилений над нею, пристально дивився.

– Аааааа, – викрикнула вона, розворушуючи криком всіх хворих в палаті.

Одразу почулись якісь зітхання, стогони і за мить затихли.

-Я завжди знала, що хвора і ти – примара – завжди була підтвердженням цього, – сказала вона вже пошепки. – Ти – химера, ти – моя хвороба, без тебе я була б здоровою, засіпалась вона в агресивній конвульсії. Що ти від мене хочеш? Паски врізались в тіло, коли вона сіпалась.

– Я не химера, я справжній. Я колишній монах, але не міг пройти сюди без ряси, тому і вдягнув її. Можеш доторкнутися до мене, – підставив свою руку ближче до її. –Спробуй, не бійся.

Таня засіпалась в конвульсіях сильніше і намагалась видертись, втекти від нього.

– Не бійся, доторкнись, – повторював його мирний голос.

Вона недовірливо доторкнулась до нього і одразу відсмикнула пальця.

– І все одно не вірю, це лише я тебе бачу та чую, це моя хвора психіка дає мозку сигнали. Тебе нема, зникни, залиш мене. Досить з мене кров пити. Я вже і так натерпілась, чого ви всі мене мучите, чого ви мучите мене?!

– Я прийшов допомогти тобі, а не мучити.

– Медсестра, медсестра, – закричала вона.

За мить прибігла вже інша, огрядна медсестра із великими риб’ячими губами та такими ж випученими очима, ніби її щойно хтось вхопив за копчик, і одразу накинулась на Вінсента.

– Що ви тут робите, хто вам дозволив? У вас є якийсь пропуск на відвідини хворої?

– Я священик, – заспокійливо промовив Вінсент. – Мене попросили батьки хворої єлеопомазати її і, якщо це можливо, посповідати. Ви ж самі знаєте, в якому вона стані, ще й спроба суїциду. То довго не займе, ви ж не проти, правда?

– У нас строгий режим, – відповіла вона вже тихше, – і відвідувачів не допускаємо взагалі, прошу вийти.

– Нехай побуде, – озвалась Таня, – нехай кілька хвилин побуде.

– Ну добре, – після секундного вагання згодилася медсестра. – Даю вам кілька хвилин, але не більше.

І після цього вийшла неквапом.

– То ти дійсно справжній, якщо вона з тобою говорила – неймовірно. Значить, значить, – задумалась вона, – я і не була хворою, а лише себе накручувала і шукала симптоми для підтвердження надуманої хвороби? Значить, ніяких видінь в мене і не було, і в мене була цілком адекватна реакція на події?

– Чесно кажучи, не розумію про які видіння ти говориш, – спантеличено сказав він.

– Та про тебе я говорю, ти – моє видіння.

– Та ніяке я не видіння, я ще раніше хотів поспілкуватись з тобою, ну і можливо, допомогти в "Доброму ділі", але не міг того явно робити, бо був священиком в закритому монастирі і не мав права виходити за його межі. Тому так потайки, щоб мене ніхто не помітив, прокрадався увечері і все ніяк не міг наважитись підійти до тебе, за винятком того разу, коли зустрів біля будинку, ну а ти і так втекла. Я і сам благодійністю займаюсь, у всі сиротинці їздив, і в Букові був, коли ви приїжджали. Їхній місцевий священик щось неохоче ховав померлих, тому я зголосився допомогти, наш монастир – зовсім близько від інтернату.

– А, тепер зрозуміло, чому я тебе бачила, коли ми від’їжджали.

– Був я також біля церкви Юра, коли то все сталось, і біг за тобою, потім зняв з петлі, ти ще на мене хотіла з ножом накинутись, пам’ятаєш?

Тані вкрай неприємно було згадувати ті моменти, і тому вона відвернулась і нічого не відповідала. З очей котились великі сльозинки-горошинки.

– Ну добре, не буду в тобі живити оті болючі спогади. Сипати сіль у ще відкриту рану. Єдине, що хочу сказати тобі – всі оті переживання не вартують здоров’я та сил. Життя таке різне і все налагодиться, повір мені.

– А чому ти про Бога нічого не згадуєш, не сповідаєш чи не кропиш мене? – знову засумнівалася Таня.

– Я вже не священник, ані не монах, покинув все, і в Бога не вірю більше. Але ти не лякайся, я добрий, розкажу цю історію наступного разу, бо трохи задовга вона для кількох хвилин.

– Чого на мене так дивишся? Чого поїдаєш очима?

– Ти мені нагадуєш Червону Шапочку, що стоїть перед вовком. «Чому в тебе такі великі очі, чому такий великий рот? Подобаєшся ти мені, і вже давно.

– О, ще один кавалер знайшовся, – зверхньо та насмішкувато кинула вона. – Ви, чоловіки, всі сволочі, і ти так само.

– Хочу тобі пояснити...

– Все, па-па, – обірвала його.

– Ваш час збіг, закінчуйте розмову, – заявила медсестра, заглядаючи через решітку в дверях.

– Бережи себе і виздоровлюй, – промовив лагідно, наче й не чув попередньої репліки.

Таня відвернулась від нього і мовчала. Він неквапно вийшов.

Дорогою зайшов до головного лікаря – Владислава Броньовського.

– Так ви стверджуєте, що ви духівник Тані? Ну то мали б знати і її історію хвороби.

– Я не так довго є її духівником, можна сказати зовсім короткий період часу. Чи могли б ви мені детальніше про все розказати? Мені буде легше з нею вести духовні бесіди. Самі розумієте, я також, як і ви, хочу допомогти цій божій дитині і можливо наші зусилля, складені докупи, дадуть позитивний результат.

– А де ви служите? На парафії чи ще десь?

– Я монах, – спростив Вінсент, зовсім не прагнучи пояснювати тонкощі стосунків з Церквою. – Єзуїт, може, знаєте про такий монаший чин.

– Звісно, що знаю. Мій небіж хоче вступити в єзуїти, але всі проти. Брат з розуму сходить – єдина ж дитина в сім’ї. Не знаю, що з того вийде. Про маму я взагалі не говорю, постійно їй виписую заспокійливі, навіть пропонував оформити на стаціонар, але вона не хоче, каже, що не психопатка. Я їй і не говорив, що вона психопатка, просто могла б підлікуватись. А орден ваш славний, і по цілому світу шанований. Ви, мабуть, і багато мов знаєте, отче?

– Так, знаю, але мови – то не головне, головне – здорові душі та тіла, і так сталося, що ми, священник і психіатр, обоє долучаємось саме до здоров’я душі. Хіба що трохи з різних ракурсів?

– О, так, звісно. Ви бачили нашу капличку?

– Ні, не бачив.

– То ходімте, я вам покажу, а разом з тим і розкажу все, що вас цікавить. А що саме вас цікавить?

– Чи міг би я дізнатись більше про хворобу Тані Засідач.

– А! Так, так. Щось задумався, і не молодий вже я. Візьму її справу із собою. Ви про духовний ліцей чули?

– Мокрицького? Так, чув.

– Моя жінка там багато років директрисою працювала. І я до церкви маю особливе ставлення, може, ви мені і в одній справі допоможете, ну не вже, а при нагоді. Щодо Тані, то в них сімейна хвороба, що передається генетично – шизофренія, дефініція відома. Дві її тітки покінчили життя самогубством, але мама начебто здорова. Таню ми ще з дитинства обстежували і робили профілактику. Нічого незвичного не помічали, але шизофренія – хвороба каверзна, може проявитись у будь-якому віці і при будь-яких обставинах. Одним із ключових моментів у хворобі є стрес, велике емоційне навантаження. Останні роки Таня не навідувалась до нас, але за словами матері, все ішло добре, вона зібралась заміж, ну і ви вже напевно знаєте – наречений останній момент відмовився одружуватись. Тут вибуховий механізм і спрацював. Вона тепер насправді хвора на шизофренію із повною симптоматикою – і лікуванню воно не піддається, то я вам як спеціаліст говорю. Всіх живлю надією, а вам правду, отче, кажу. У неї часті видіння із такими буйними сплесками емоцій, що ми змушені колоти транквілізатори. Ось опис лікування, послухайте: пацієнтка відчуває періодичний страх та чує голоси, що картають її за нечистоту. Від їжі відмовляється. Симптоми аутизму, періодичний ступор. Ватність, апатія. Лікування аминазином, 3,1 грами і інсуліном – гіпоглікемічні дози, снотворними засобами, амітал-натрій 0,2 грами на ніч. Зараз виглядає, що ситуація трохи покращилась, зменшились марення та галюцинації. Але нічого оптимістичного я вам, на жаль, сказати не можу. Давайте присядемо, а то я щось захекався від тієї ходьби.

Слова лікаря шокували Вінсента, він любив Таню, але не припускав, що вона серйозно хвора. Ось чому той наречений, мабуть, і втік. Ніхто не вправі нікого судити і його в тому числі. Враз у Вінсента з’явилось нестримне бажання докласти максимум зусиль, щоб вилікувати її. Вони поїдуть закордон – у нього є багато знайомих по цілому світі, він буде з нею будь-якою ціною. Якщо дуже захотіти, то можна і гори перевертати.

– І де ваша каплиця?

– Та вже майже прийшли, зараз відчиню. А щодо справи, що я згадував, то можна було б на днях і поговорити, ви ж зайдете Таню провідати?

– Обов’язково зайду. Каплиця гарна, тільки похмура трохи, я б оті сірі відтінки прибрав, і додав світліших, теплих, щоб вірним тут було затишно.

– У нас тут нема вірних, тільки психічнохворі.

– Так, але серед них багато віруючих чи хоча б таких, що вміють молитися.

– Ну так, я неправильно висловився, маю на увазі, що вони не розуміють, що відбувається, бо таких легкопомішаних ми в лікарні не тримаємо, вони вдома лікуються. А посторонніх вірних з околишніх будівель не пускаємо, бо не належиться.

– Однак навіть для тих, хто не розуміє, я б змінив кольорову гаму, вони точно відчувають атмосферу.

– Якщо виділять кошти, то і зробимо щось, але скоріш за все нічого не виділять, в нас найелементарніші умови потребують термінових вкладень, вже не говорячи про каплицю. То ви зайдете до нас на тижні? Справа є, і важлива.

– Зайду, обов’язково.

------------------------------------------------------------------------------------------

Таня після відходу Вінсента відчула незрозуміле двигтіння, воно наростало і сильно вібрувало ліжком, в підлозі почали з’являтись трішини, вони розширювались і роззявляли свої потріскані роти. З тих ротів повискакували яскраво-жовті жаби, вони дивно пересувались на спинах, які пружинились і підкидали їх у повітря. Враз надуті жаби почали тріскати, як повітряні кульки, малесенькі шматочки жаб’ячих залишків розлетілись по цілій кімнаті і також попали на неї. Місця, де вони попадали, враз сильно засвербіли, вона спробувала почухатись, але пов’язки не дозволяли, оті шматочки почали свердлити в ній діри – і вона стала подібною на сир. Пов’язки були вже просмалені, що дозволило їй встати і ходити, підійшла до вікна і доторкнулась ґрат, вони від теплого дотику обм’якли як віск, вона подивилась на свої долоні і побачила, що вони горять синім полум’ям, те полум’я все сильнішало, стало таке, як у ракеті, вона опустила руки долонями донизу і полетіла вгору. Ось під нею розгорнувся краєвид із Львовом, жовті будинки із рябими поржавілими дахами, вона кружляє у повітрі, плавно піднімається вгору і різко падає, ні з чим незрівняне відчуття польоту. Почала підніматись вище і полетіла в сторону Старознесення. Пролітаючи Лису гору побачила силует людини в кущах обриву, стала на тому обриві і подивилась вниз, на глибині трьох метрів лежав непорушно Павло, вона засміялась і ринула високо в небо, пролетіла чотири рівня хмар і почула спів, такий дзвінкий і зовсім нелюдський, оглянулась – нікого не було, тільки падали сніжинки, то вони співали, коли вдарялись одна об одну. Звідки ж вони летять? Вона злетіла до джерела снігу, сніжинок ставало все більше і нічого не можна було розгледіти, пальцями нащупала щось м’яке, придивилась, а то великі губи видували білий пух. Вона підняла голову і побачила того самого гарного чоловіка, що говорив з нею минулого разу.

– Дивись, Таню, – дмухнув він ще раз, сиплячи пір’їнками снігу, – то є людські душі, вони покружляють тут ще секунду і потім поселяться в тіла.

Сніжинки знову заспівали. Хор ще ненороджених дитячих душ співав пісню життя. Коли зачиналось нове життя на землі, сніжинка, роблячи останній завиток, різко падала вниз і розчинялася.

– Нащо ти мене покликав? – запитала Таня.

– Ти – обрана, тобі я дав дар, більший за всі людські дари – можливість говорити зі мною, ще живучи на землі. Тому тепер ти будеш ланкою між двома світами, одним вухом будеш слухати мене, а іншим – людей, я даватиму тобі звістку для народу мого – і ти доставиш це послання. У тебе вже не буде своєї волі, а лише моя. І моєю волею чинитимеш великі справи для вибраного люду. Завтра потрібно буде доставити два слова у вигляді письма на гору синопську, що біля села Синоп, викопати на самому вершечку двометрову яму, лопата має впертись в камінь, і на цей камінь потрібно покласти два слова, але не читати їх. Слова ти напишеш, але не розумітимеш їх, я їх вже поклав в твою голову.

Він перестав дмухати і без його подиху, що підтримував її в повітрі, вона почала різко падати. Легкість випарувалась за мить і все тіло наповнилось важким металом, від якого не можливо було зігнути руки чи ноги, ніби замість кісток були труби. Від страху розбитись, кричала і пробувала за щось зачептись – будинки, гілки дерев, але руки були задубілі і не слухались. Розплющила очі і побачила себе в палаті, руки і ноги від інтенсивного сіпання пороздирались до крові. Медсестра готувала чергову порцію транквілізуючих засобів.

– Все буде добре, все буде добре, – повторювала вона заспокійливим голосом. І м’яко перейшла до пісні Вакарчука "Все буде добре, для кожного з нас..."

Колисковість тембру і порція снодійного зімкнули Танині повіки, темна завіса відгородила її від світу.

Наступного разу, коли Вінсент прийшов відвідати її, вона попросила листок і ручку. Він вирвав із записника аркуш і підклав під її руку. Вона закрила очі і почала інтенсивно виводити букви. Потім згорнула папір і відкрила очі.

– Що ти робиш, як ти можеш писати із закритими очима? І що це за писанина, чому ти мовчиш?

– Завтра тобі потрібно буде піти із цією запискою на гору Синоп, викопаєш двометрову яму на самому вершечку і впершись об камінь, покладеш її зверху. Але читати, що на папері написано, не можна. Все зрозумів?

Вінсент з її слів зрозумів, що це чергова маячня, і встав, щоб викликати лікаря.

–Ти куди зібрався, часом, не на гору? – запитала вона.

– Я за лікарем, бачу, ти нездужаєш.

– Послухай, – глянула вона на нього благально, – я тебе ніколи ні про що не просила, виконай це моє бажання, не думай про причини, просто візьми і зроби. Так як солдат виконує команду бездумно – так і ти виконай моє бажання. Натомість я тобі обіцяю, що прийматиму всі ліки, буду їсти обіди і все, що ти мені приносиш. Хіба ж не цього ти хочеш?

– Ну добре, – після хвилинного мовчання погодився він, – а ти обіцяєш?

– Обіцяю, – відповіла вона. І що дуже важливо – не дивись, що там написано. Домовились?

– Домовились.

– Я тебе покину, бо маю розмову із лікарем. Завтра все розкажу про гору. Але, –підняв він палець, – щоб ти все з’їла, прийду перевірю, чула?

– Чула, чула.

Кабінет лікаря був неподалік. Тимчасовий притулок на період, поки в головному корпусі роблять ремонт.

– Вітаю вас, дякую, що прийшли, не понехтували і вибрали такий не дуже заманливий заклад. Будете щось пити – чай чи каву?

– Та ні, дякую, ви згадували про якусь справу важливу, то, може, ближче до діла?

– Так, є справа. Але мусите трохи почекати, бо в мене є ще зустріч із одним пацієнтом.

–То мені вийти?

– Ні, можете і тут посидіти, нічого конфіденційного. Виписали йому нові припарати, хочу переконатись, чи вони подіяли.

Вінсент вирішив залишитись. За мить увійшов чоловік середніх літ у смугастому халаті.

– Сідайте, пане Степан. Як почуваєтесь?

– Дякую, аби не гірше.

– З колегами по палаті не конфліктуєте?

– Я сам по собі і вони на своїй хвилі, ніхто нікого не чіпає.

– Хтось провідує вас?

– Сестра була, більше ніхто.

– Добре. А тепер, Степане, скажіть нам, який сьогодні день тижня.

Пройшла хвилина, але чоловік мовчав. Ще через хвилину він сказав

– Не пам’ятаю.

– А число?

– Також не пам’ятаю.

– А місяць, рік?

– Не знаю...

– Не переживайте, нічого страшного, ну, призабули трохи, з лікарняним режимом і не таке з голови може вилетіти. Повертайтесь в палату, медбрат вас проведе.

Обоє неквапно вийшли.

– Що ви про це думаєте? – звернувся лікар до Вінсента.

– Я не лікар, що я можу думати. Ну не пам’ятає чоловік головного, щось з мозком не те.

– Сифіліс з’їв його мозок, точніше деякі його частини. Але найгірше, що ми не можемо відслідкувати, звідки він його підчепив. З того, що ми знаємо, Степан все життя жив із своєю сестрою, ніде не шлявся, в компаніях не дебоширив, випадкової близькості також не практикував. Потім став дивакуватий, перейшов жити в сарай біля будинку. Ну і вже тоді сестра звернулась до нас про допомогу.

– Всяке в житті буває. А що за справа, про яку ви хотіли поговорити?

– Як я вже раніше згадував, моя жінка керувала навчальним закладом, який славився у Львові своєю прогресивною освітою, хорошими педагогами і якісними знаннями. Тепер він і надалі існує, але рівень вже не той. Колектив педагогічний розбігся, приміщення в центрі забрали, фінансування нема... Так от, мій син вчився ще в тому старому ліцеї, він зараз має свій бізнес – швейну фабрику, точніше кілька. Шиють одяг для закордонного замовника, Томмі Гілфогер, Едді Бауер, та інші знаменні бренди. Грошей у нього вдосталь і він не належить до тих миршавих багатіїв, що собі золоті унітази ставлять та на дорогущих автівках гасають. Ми його добре виховували, в християнських цінностях. Тому стремління в нього вищі від отих, що я згадував, на унітазах. І хоче він стару школу відродити, старий ліцей.

– Починання хороше, ви, мабуть, ним дуже гордитесь?

– Буду гордитись, коли він справу зробить, а поки що то тільки балачки.

– А в чому моя роль полягає? – з цікавістю запитав Вінсент.

– Розумієте отче, школа має бути зовсім не проста, а особлива, з новою системою навчання, з новим педагогічним підходом, методиками. А в нас тут в Україні все пострадянське, енциклопедичне. Знання тільки щоб накопичувати, віршики напам’ять вчити і дати зазубрювати – ось і вся педагогіка. Я не сперечаючь, може, колись і були потужні педагоги. Такі, що й мене вчили. То для своєї епохи вони були прогресивними і цікавими, а за стільки років педагогіка сильно пішла вперед, як і медицина, математика, архітектура, а в нас застій, змін жодних. Мій друг нещодавно приїжджав з Відня, професор Васильський, він там цілий науково-дослідний інститут очолює, розказував, як кардіологія змінилась за останні десять років, так і за сто років не мінялась, як за останні десять, все роботизовано, цифрові технології в медицині, ех, що тут говорити. Думаю, що в педагогіці ми також відстали. Так от, син технічну сторону може організувати, приміщення, дозволи, апаратуру, спеціалізовані класи, а педагогічний процес – ні, і керівника для школи не може знайти. Вакансія є, охочі є, а гідних – нема. Може, ви б з ним поговорили? Я знаю, що кожен єзуїт – на вагу золота, ви за кількістю не женетеся, а тільки за якістю. І шкіл у вас по цілому світу огого скільки, коледжів, університетів. Може ви б взялись за ту справу?

– Ну ви мене так несподівано заскочили... зніяковів Вінсент. А звідки ви знаєте, що я підійду?

– Та не знаю я, але пропоную пройти співбесіду, ну звичайно, не таку формальну як всі інши кандидати проходили, а зібрались би в мене за столом, жінка вечерю б зготувала, порозмовляли б собі. То має бути дуже ефективна школа і якщо все піде добре, то й ціла мережа шкіл. Мій син такий – на чомусь одному не зупиняється, все щоб розширюватись.

– Взагалі-то можна було б і зустрітись. Я звичайно, нічого не гарантую, але з приємними людьми не відмовлюсь побесідувати за смачною вечерею.

– Ну славненько, дякую, що погодились. А то ми так переживаємо, що справа може не піти, жінка особливо переживає – стільки років посвятила тій школі. Треба відродити стару справу, ще й новий дух в неї вдихнути.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------

Наступного дня Вінсент із картою в руках шукав гору Синоп.

«От ідіот, нашо я погодився на таку маніпуляцію, ще більше її зажену в хворобу. Це просто якась маячня, а я підтримую марення, ходжу тут, по горбах. Але добре, що тепер слухатиметься мене, хоч трохи ваги набере, а то зовсім змарніла, засохла, як квітка без води, щоки позападали – боляче дивитись. О, здається це вона», – подумав він підвівши голову на гору. Селяни добре підказали, хоча й два кілометри дальше йшов. У Карпатах завжди відстані умовними видаються "за тим горбиком, метрів з п’ятсот", а насправі – два і більше кілометри. Тепер треба викарабкатись, і подорозі лопату не загубити.

На вершині віяв сильний вітер, що пробирав пронизливим холодом навіть крізь одяг. Рослинність змінилась на скупі кущики двадцять сантиметрів заввишки і жилисту траву, що різала навіть шкіряне взуття. Купинисті кущики нагадували якихось химерних зелених звірят, що пасуться собі – чи то овечок, чи зайців. А при пориві вітру вони наче переходили в інше місце. Від того таки вітру трава хиталась, наче її чесав невидимий гігантський гребінь – то лягала по землі, наче кіт у засідці, то настовбичувалась. Вінсент від виснажливого карабкання втомився і присів на кам’яний виступ. Із подряпини на долоні виступила крапля крові. Вона росла і ставала все опуклішою. Не втримавши внутрішнього напруження, розтанула у лінії життя, що наче ріка Ніл відділила великий палець від решти. Вінсент розглядав свої пронизані нитками долоні. Лінії нагадали йому дерева, бо від товстої лінії розходились менші розгалуження, наче гілки від стовбура, а від них – іще менші. Чому візерунок на долонях нагадує систему річок, а вони так схожі на дерева? Може, в них є щось спільного? За час роздумів подряпина присохла і приємно пекла. Тепло розходилось колами ніби пульсуючи. Біль синхронізувався з ритмом серця.

– І де тут центр гори? – роззираючись запитав сам себе вголос. Йому сподобалось, що словесний відгомін котився згори вниз, наче плоский камінець, кинутий під кутом у воду, стрибав і плескав ледь торкаючись кущів. Сказав ще раз і затих, пильно наслухаючи.

За мить погляд впав на вм’ятину, на якій не росла трава. Слідів багаття також не було видно.

– Що б то могло таке коло зробити? – зацікавлено обійшов його, випробовуючи землю, встромляючи то там, то сям лопату. Потім взяв мотузок і натягнув від одного краю гори до другого – половина сходилась рівно на цій вм’ятині. Цікавий збіг. Отож, тут і будемо копати. Його муляло нестерпне бажання подивитись, що на листку написала Таня. Однаково якась маячня, але цікаво, що вона могли написати не дивлячись. Та ж не може він отак взяти і закопати на двометрову глибину і навіть не глянути. І звідки Таня знає про цю гору? Питань поставало все більше і більше. За дві години роботи лопата незалежно від роботи мозку копала і відгортала землю. У людини є органи, якими вона керує і є такі, що працюють незалежно від команд господаря, наприклад, серце. Лопата стала продовженням рук і працювала подібно серцю – в абсолютно автономному режимі. Вниз-вгору, справа-вліво, голова літала деінде. Раптом лопата напоролась на щось тверде, незвичний звук збив колисковий ритм і повернув голову до решти тіла. Вінсент почав розчищати і пальцями нащупав тверду породу.

– Нічого собі, – сказав вголос, – рівно, як вона заказала йому – два метри, – і звідки вона знала, що на тій горі на глибині є камінь, чудасія якась. Витягнув перед собою той складений папірець і мучився, вагаючись, розгортати чи ні. Все ж таки пообіцяв, і ще вона так наголошувала, щоб не дивитись. Вітер враз смикнув за зігнуту половинку і розгорнув її, Вінсент миттєвим рухом руки згорнув назад.

– Ні, не буду, якщо пообіцяв, то треба слова дотримати, – і поклав згорнуту записку на камінь. Менше з тим, нехай буде за її словом, стільки ше засипати, – вдихнув він глибоко повітря, витягуючи встромлену в землю лопату.

У вівторок знову її провідав. Цього разу вона вже зустрічала його з нетерплячою цікавістю, так, як виглядають малі діти батьків в очікуванні подарунків. Очі її блистіли як в гарячці. Наче душа горіла, а в очах було видно лише іскри.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21

Схожі:

Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПлан Біографія Марко Поло. Подорожі Марко Поло. «Книга про різноманітність світу» Література Біографія Марко Поло
Марко Поло народився близько 1254, у Венеції або на острові Корчула
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconНові надходження підручників для 6-х класів
Вовчок Марко Вибрані твори/Марко Вовчок; передмова Ліпницької І. М. К.: Шанс,2013. 224с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconЛітература рідного краю. Марко Вовчок. Повість казка
Мета: ознайомити дітей із життям І творчістю Марко Вовчок; виховувати почуття національної гідності, любові до рідної мови; викликати...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 icon5 квітня 2012 р. Чернівці 2012
Букова віть: Матеріали ІІ міжвузівської студентської конференції, Чернівці, 5 квітня 2012 р. / [Упоряд: М. В. Мандрик, Г. В. Чайка]....
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconВипуск І (січень – березень) Київ
Молоко з кров’ю / Люко Дашвар. – К.: Книжковий Клуб "Клуб сімейного дозвілля", 2008. – 272 с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconОлімпіада з історії ІІІ тур 015 р клас. Тести по балу
«Мед на язиці, молоко на словах, жовч у серці, омана насправді», – такі слова старовинне прислів’я говорило про
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconСамбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті
Повести “Горький дым” и “Мост” разные по тематике, но близкие по остроте сюжетов, ди­намике изображаемых событий и эмоциональ­ной...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПідготовила Літвенюк Ірина Володимирівна
«У школі не можна всьому навчитися — потрібно навчитися вчитися», — Мейєрхольд; «Якщо запастися терпінням і виявити старання, то...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка