Гіркий солод Марко Молоко 2012



Сторінка2/21
Дата конвертації18.10.2017
Розмір3,08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

– Все з нашими почуттями гаразд, чи ти може хочеш, щоб ми були такі, як педрілльо – плакали і хіхікали кожних дві хвилини? Чи може, щоб ми надавали перевагу всім відтінкам ніжних кольорів – бузковому, бежевому, перламутровому – і вирядились, як клоуни на карнавал? Мужик має бути мужиком – потний, волохатий, зокрема на спині, з волохатими руками, і з бензопилою в сараї. Стіна, готова до оборони.

– Стіна то він стіна, яка постійно падає, і жінка мусить ту стіну підпирати собою, бо якби не вона, то завалилась би та стіна остаточно і лежала б у багнюці, нікому не потрібна. А щодо заросту – ти ж сам не такий, де твій густий волосяний заріст на спині?

– Ну, мені є ще до чого рости, – посміхнувся він. – Я ж не кажу, що ідеальний, – вже сміючись, додав.

– Волохастість є, до речі, ознакою дикунства. Одна з рис, яка відрізняє нас від інших ссавців – відсутність волосяного покриву. Хіба ти не знав, що бути волохатою мавпою вже давно не модно?

– Слони також не мають волосся, і дельфіни, й багато інших тварин, тому ссавці тут ні до чого.

– Передайте водієві на вінок, будь ласка, – хтось ледь доторкнувся її плеча, вивівши з задуми, і Таня взяла дві простягнуті гривні, щоб передати водію. Поки вона згадувала розмову з Павлом, пристрасті навколо розкочегарились, і деякі пасажири втратили відчуття міри.

– Не можна так про водія, він також людина, не опускайтеся нижче плінтуса. Якщо він до вас по-скотськи, то не означає, що ви маєте право так само до нього ставитись, – прокоментувала репліку вихована пані в капелюшку.

Коли все стишилось, маршрутка продовжила жити своїм життям – крісла врізались в коліна, Шуфутинський плавно переходив у весільні сороміцькі пісні а-ля бум-цик-цик, люди висіли на поруччях, нудьгували та за нагоди розважали себе.

Метушня в автобусі трохи відтіснила думки про Павла: водій підсів на телефонне патякання, однією рукою давав решту, іншою кермував, а плечем підтримував мобільний. Парадоксальності ситуації додавала вивіска: «Відволікати водія розмовами під час руху заборонено». Щоправда, час від часу він таки переривався і гарно поставленим голосом, наче священник на проповіді, вигукував: "Зайшло п’ятеро, передало двоє. А решта що?"

Одна жіночка пройшла вглиб, не передаючи грошей. Водій їй одразу:

– Пані, у нас при вході або дають, або показують!

– Отак одразу зайшла і дала, потерпіть трохи, – відповіла вона поставно-гордовито під загальний регіт.

Бабусі тим часом з’ясовували, хто кому повинен поступитися місцем і хто хворіший, а підростаюче покоління, попри це, ігнорувало всіх і вся із навушниками у вухах та мобільними у руках. Той, хто сидів найближче до змушеної стояти бабусі, інтенсивно розглядав через вікно сірі архітектурні форми радянських багатоповерхівок.

Таня нещодавно дізналась від Павла, чому не можна старшим людям уступати місце в громадському транспорті. Це була суто його теоретична розробка, що контрастувала із загальноприйнятими в суспільстві нормами етикету та елементарної вихованості. Теорія базувалась на порівнянні із тканиною вітрил. Якщо її розділити навпіл і одну частину заховати в підвал, а іншу натягнути на щоглу вітрильника, то роки доведуть наступне: та тканина, що залишалась у підвалі, розлізеться, понищена цвіллю, міллю та мишами, а та, яку шарпав морський вітер, омивала солона морська вода і палило екваторіальне сонце, залишиться міцною та чистою. Так само, доводив Павло, і з кожною людиною: якщо забрати у неї ціль та мету, оберігати її від всіляких життєвих негараздів, заховати від можливих небезпек, то вона швидше постаріє та помре, бо без призначення її, наче міль вітрило, поточать алкоголь, наркотики та інші шкідливі звички. А якщо людина житиме активно, рухатиметься, тяжітиме до сповнення мрій, то житиме довго і щасливо. Отак само з бабусями – якщо в них забрати рух, надміру опікуватися ними, то вони швидко змарніють. Найбільше людина деградує, коли іде на пенсію, бо діти виросли, будинок збудовано, сад посаджено, всі основні життєві місії сповнені. І коли ти поступаєшся бабусі місцем у маршрутці, то тим самим зупиняєш її рух, натякаєш їй на її непотрібність чи інакшість. Як цю тканину, кладеш в підвал, де вона лежатиме й спорохнявіє. Ось така Павлова теорія. Ще він порівнював життя з їздою на велосипеді: чим швидше їдеш, тим більше балансу, а зупинишся – одразу впадеш. А коли дуже важко крутити педалі, то означає, що ти – на підйомі.

Підліток років чотирнадцяти слухав рок і з навушників було виразно долинало скрипіння електрогітар.

– Збав звук, бо оглухнеш, – смикнув його за плече дядько в чорному пальто із такою ж чорною кашиміровою шапкою, що нагадувала дзьоб індокачки.

Малий витягнув навушник і голосно, наче вже оглух, запитав:

– Шо, шо?

– Звук скрути, а то Шуфутінского не чути, – проіронізував другий дядько.

Добре, що хоч запахів нема, як це часто буває влітку, у спеку. Пригадалось Тані, як одного разу чоловік, тримаючись за поручні сидінь, плечем притиснув при розмові телефон до вуха, відкривши тим самим велику пітну пляму, що формою нагадувала Африку і неслабо віддавала аміачною селітрою. Він то відпускав плече, то ще більше його притискав, розрухуючи "парфуми" для підсилення ароми, наче навмисно знущався над пасажирами. В такому випадку допомагає одне – вдихати ротом, а видихати носом. Цьому прийому вона навчилась у бабці в селі, коли ходила надвір в туалет, так званий «виходок».

Таня знову повернулась думками до нещодавньої розмови з Павлом. Вона вже хотіла закрити тему протистояння статей і дійти спільної згоди, тому сказала йому:

– Чоловіки та жінки відізняються, це безумовно. Навіть на фізичному рівні, цього ніхто не заперечить, ми всі різні, але водночас рівні. Ми всі надщерблені і з недоліками, і це також прийнятно. Якщо ти побачиш перед собою купу яблук і одне з них буде досконалим, таким гладким, без подряпин та зморщок, цяточок та дірочок, що ти про нього подумаєш?

– Ну що воно було скроплене всілякими хімікатами, тому не псується і ніяка мушня чи хробачня до нього не чіпляється.

– Так само ніхто й ніщо під сонцем не є досконалим, а досконале віддає штучністю та пластмасою, бо лише пластмасові яблука можуть лежати незмінно місяцями, навколо ж усе змінне, все поточене життям. Досконалість – замкнута, вона замикається в собі, нікого не впускаючи, бо не має внутрішньої потреби, адже вже самодостатня. А недосконалість постійно шукає, виглядає, чогось їй бракує і вона в цьому пошуку збагачується потрібним. Чоловіки мають недоліки, як і жінки, але треба шукати не за ними чи за тим, що нас може посварити, а за тим, що нас зближує, чим ми можемо бути корисними одне для одного, чим м навзаєм збагачуємось. Розумієш?

– А шо тут не розуміти? Правда, є свої нюанси, але...

– Японці тріснуту чи надщерблену вазу заробляють золотом, – перервала вона його, продовжуючи думку: – Тоді вона стає ще дорожчою, бо ця тріщина додає їй вартості. У них навіть ієрогліф є спеціальний – Wabi-Sabi – що перекладається як можливість побачити прекрасне в недосконалості, наприклад, в тріщині на Цар-Дзвоні, або у відсутності рук і в статуї Ніки Самофракійської. Тому й наша людська цінність полягає в наших недоліках, тріщинах, бо якщо б ми були досконалими, то не потребували би когось іншого для доповнення. Сила жінки – у її слабкості, сила кожної людини – в її слабкостях. Твої недоліки дають мені шанс для мого доповнення, так би мовити, доліками.

– Доліки-недоліки, – Павло вслухувався в її мудрі слова. Коли б вона знала, що для нього із цими словами вона перетворюється із коханої дівчини на друга! Він уже з досвіду міг сказати, що розумні бесіди стовідсотково притупляли фізичну пристрасть, наче холодною водою чистого розуму гасили розбурхане полум’я інсктинктів. До цього його почуття, емоції та фантазії росли як пагони без міцного коріння, без сильного стебла, вітер хитав ними, притискаючи своїми широкими лапами до землі, сонце обсмалювало набубнявілі пагони і ще до того всього гаряче лезо Таниного розуму підтинало жагу тіла. Отож час йому зупинити її, бо мудрі роздуми зроблять їх друзями назавжди.

– Ну все, ми дійшли хоча б якогось консенсусу, час святкувати вихідні. "Гайда Петрику й Кіндрате, годі ледарі вам спати!" – підкинув він цитату із дитячого віршика. Зараз замовимо таксі, перезвонимо Славкові та Олі – і вперед, до принад нічного життя, що з розпростертими руками вже чекає своїх шанувальників.

Цим вони і закінчили начебто конструктивне, але ще далеко не вичерпане обговорення гендерних протистоянь.

Переповнений жовтий вулик на колесах котився вниз вулицею Зеленою, водій із запалом малого хлопчика минав чомусь повідкривані каналізаційні отвори, що диміли як кратери вулканів. Зі сторони Дністровської виднілись оголені чорні дерева, які перетином гілок створювали дрімуче павутиння, а їх підніжжя були вкриті ковдрою з листя. Ось проїхали рожеве обдерте «Пікассо», в якому ще вчора Таня, Павло і сотня-друга інших добряче відривались під запальні пісні та ритми «Mafia party». Загадково усміхнена бронзова статуя Пабло обдумувала за цигаркою все, що ночами відбувалось за її спиною. Кохання, пристрасть, зради, розпуста, сп’яніння, відчай, близькість, дружба, відпочинок – усе під його іменем. Історична постать, що своїм безконечним бунтом та нестримним пошуком ламала усталені культурні стереотипи, тепер давала відвідувачам клубу натхнення на експерименти з власними емоціями, штовхала на відкриття нових почуттів і відчуттів, цим же ранком нагадала Тані і про її власний поступ в справах інтимних.

Бруківка додавала вібрації, крісла на п’ять хвилин стали масажерами, що по якості розмину стегон не поступались професійним апаратам. Останні деренчання непригвинчених запчастин і... нарешті асфальт, проскочили водоканал, банк, книги, піца, вже й до центру рукою подати. На Франка багато людей виходить, можна не поспішати. Хтось кидає водієві жарт навздогін "Водій, відкрийте зад", і натовп висипається із забитого вщент курника. Всі учасники пісочної групи розтікаються за лічені секунди у потрібному їм напрямку. Тані – у бік шахового клубу.

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Павло ледь привідкрив одне око, але не хотів розплющувати його повністю, разюче світло стрілами проривалось крізь щільно засунуті штори, і тремтячим настирливим дотиком лоскотало вії. Так хотілося ще повалятися в добре нагрітому ліжку, перевертаючись з боку на бік, випроставши ноги, вткнувшись обличчям у подушку. Уже декілька разів програвала мобілка мелодію Кеші "Tik-tak on the clock", але рука автоматично відмикала будильник на наступні п’ять хвилин розкошування. Загорнувшись пуховою ковдрою так, щоб лише ніс стирчав, Павло випростав ноги, ледь сягаючи пальцями стінки тумбочки, як це роблять плавці на розвороті басейну, і додивлявся вишукані вранішні сни, завжди такі багаті на реалістичні фарби.

Він працював рекламним фотографом, тому вранці не мав потреби кудись бігти, бо його домівка і була місцем праці. Квартиру декілька років тому він переробив на студію – вітальня стала місцем зйомок, а в іншій кімнаті він спав. Як це зручно – працювати вдома, як він співчував людям, що зараз стоять табунами на зупинках, мерзнуть, штовхаються та пересідають з ковчега в ковчег. Одразу уявив стада антилоп гну-блакитних та інших звірів, що зчіплюються рогами, іклами, риють копитами землю, лише щоб сісти на оту імітацію пасажирського крісла. Кожного разу вони беруть участь у тому самому дійстві великої мандрівки.

Проблема Павла полягала у відсутності мотивації вставати вранці, і вже кілька разів він обіцяв собі відставити будильник якомога далі, щоб, поки перейдеться в обидва боки, розвіяти сон... Але так нічого й не зробив. Сон був для нього в переліку пріоритетних задоволень. Краще вже чимось іншим пожертвувати. Також він практикував різні способи цінування сну – наприклад, наставляв будильник на 4-ту ранку, вимикав його посеред ночі і відчував, наскільки він щасливий, що може поспати до девятої. Якщо ж наставити будильник декілька разів, то сон ставав справді дорогоцінним.

«Tick tock, on the clock But the party don't stop Woah-oh oh oh Woah-oh oh oh – ожив мобільний, – Woah-oh oh oh Woah-oh oh oh…» Цього разу він вимкнув будильник взагалі, перевернувся на інший бік і з розплющеними очима оживив спогади про Таню, про те, як вони в неділю шаленіли, як темрява клубу додала їй, і без того красивій, привабливості – вирисувала шарм, підкреслила силует та досконалі форми. Темрява має якусь дивовижну здатність приховувати дрібниці, залишаючи лише головне, і коли до цього ще додається ритм танцю – нема нічого божественнішого ніж споглядати цю красу.



Жіночі силуети в сутінках витіювато крутять стегнами, вигинаються під мерехтливими проблисками різнобарвного світла, тонкі руки злітають угору від шалу музичного приспіву. Голови здіймаються вслід за руками і хвилі волосся, наче гриви коней на поривах вітру, розвіваються та підскакують, кучері, як пружини, амортизують великі в’язки пасем. З-під відхиленого волосся визирає шия, така ніжна і тендітна; як хочеться відчути запах її шкіри, пахощі пасем, доторкнутися кінчиком носа до вушних бруньок. Зволів би стати навіть вампіром, щоб вп’ястися зубами в оту цнотливу шовковистість. Волосся спадає на інший бік – і його заливає лавина, вінці якої повні пахощів та дурману: заплющуються очі, танець переходить у повільний, він пригортає її, Танині руки в нього за шиєю, стає так спокійно, щока до щоки, глибоке дихання, наче остання спроба увібрати аромат запашного снопу волосся. Хочеться більшого, він цілує її шию, навіть радше доторкається до неї губами, видихає повітря. Ніжні коротенькі волосинки шиї настовбурчуються від збудження. Її рука в нього позаду мандрує, наче великий гребінь, перебираючи кучері, раз м’яко – долонею та кінчиками пальців, вдруге врізається в шкіру гострими нігтями. Такий контраст ніжного та гострого, м’якого та пекучого ще більше збуджує Павла, він опускає руку нижче, щоб відчути перехід від талії до стегна – і не може насолодитись цим зламом від вузької западини до широкого тазу, налитого та округлого стегна, притискає її до себе, хоче увібрати усе тепло, увесь затишок. Від тісних обіймів її груди наливаються ще більше, аж випинають із декольте, немов хочуть вискочити. Коли б він міг, за мить звільнив би їх з отої корсетової в’язниці. Так, йому подобаються Танині груди, тугі та округлі, наче два грейфрути притискаються один до одного, утворюючи шпаринку для ключа, а в цій ущелині – темрява, таємничість. Павло, охоплений пристрастю, зазирав у декольте, йому враз захотілось запхати у її виріз носа, цілу голову, торкатись грудей щоками, чолом, підборіддям. Міг би і цілковито розчинитися серед отих двох пагорбів, де б молочно-медові ріки стікали б зі стрімких схилів прямо на його чоло. Вн почувався рабом храму її – богині краси. Чому люди захоплюються жіночими статуями та долають тисячі кілометрів, щоб споглядати шмат холодного мармуру у формі жінки, коли можна обожнювати справжню богиню із плоті та крові, а не штучну кам’яну імітацію? Чудні вони, ці люди, і дивні у виборі прекрасного. Мабуть, це лише усталені шаблони, химерні описи докторів культорології, що ніколи і не торкались молодого, покритого росою жіночого тіла, ніколи не пестили мурашину збуджену шкіру незайманиць. Ні, лише жива істота може дати справжню насолоду, лише одухотворене створіння гідне обожнювання, і жодні рукотворні пам’ятники краси із голубячим лайном зверху не порівняються до минаючої і такої швидкоплинної Її, богині, вроди. Вона взяла його за підборіддя і підняла голову, щоб спрямувати його задурманений погляд у свої очі, дивилась незмигно, і Павлові зробилось трепетно, він відчув серйозність оцієї близькості. Чому так, чому на найцікавішому, чому, коли він нарешті засмакував спокій жіночої пазухи, що від народження глибоко вкорінюється в дитячій підсвідомості і є запорукою життєвого успіху, вона вирішила зазирнути в його душу? Як в двадцять другому псалмі написано: «Ти мене вивів з материнського лона, Ти дав мені безпеку при грудях матері моєї". Так, саме оця материнська безпека переплетена з еротичністю ще секунду тому вирівнювала його душевний баланс. Але маятник хитнувся – і тонка грань перемістилась в сторону тривоги, компульсивно штовхаючи його до відступу.

– Так, це дуже серйозно, я ще не готовий до серйозних стосунків з нею, – сяйнула думка. Продовження вимагало душевного відкриття, потрібен був код підтвердження серйозності їхніх стосунків. Він відвів погляд, не міг затримати на її зіницях. Потрібно кудись втекти. Тільки не зараз, він не готовий відкритись їй, не готовий поділитися внутрішнім світом.

– Я сходжу в туалет, – шепнув він, – щось забагато пива випив.

Знизу живота тиснуло та розпирало, наче хтось туди розтопленого свинцю налив, і ставало все тяжче, швидко спустився вниз до туалетів і опісля розслаблено насолоджувався опорожненням сечового міхура. Але з невідомих причин не відчував остаточного полегшення, в двері вже стукали, хтось щось запитав його, але він відповів, що не може робити дві справи одночасно, тому питання відкладаються на потім. Відчув чиюсь руку на своїму плечі.

– Друже, може вже досить? Іншим також треба відлити.
Він стрепенувся, озирнувся і побачив свою кімнату, годинник показував 10-ту, швидко виліз з-під нагрітої ковдри, запхав ноги у холодні тапочки та помчав у лазничку. Це була та специфічна пора, коли вже холодно, але ЖЕК ще не вмикає опалення. На тілі з’явилась гусяча шкіра. Притиснуло по-малому, але не міг попасти в отвір, бо від еротичних видінь та наповненого сечового міхура з’явилась сильна ерекція. Павло мусив вдатися до крайнощів і зайняв позицію супермена – нахилився вперед і піднятою рукою сперся до стіни над бачком, іншою рукою задаючи струменю потрібного напрямку. Струмінь з невідомих причин двоївся, троївся і обрискував плитку, наче поливалка грядку з огірками. З такою точністю попадання можна було б і в стелю цілитись – результат той самий.

– От халепа, кожного ранку одне і те ж. Чоловіча природа далеко не досконала. Треба витерти, – і ногою порухав скручену шкарпетку, що валялась поблизу. Вона швидко увібрала краплі вологи навколо унітазу. От і добре, славненько. А ще хтось казав не розкидати шкарпетки по цілій хаті.

– Слід привести себе до ладу, зараз прийде на зйомки пані Іванка з дитиною, а апаратура ще не готова. Так, музичка для підбадьорування, ну сьогодні ми слухатимемо Nightwish - Elvenpath – вранці направду дуже оживляє в’ялені з ночі мізки. Засвистіли гітари, загриміли барабани, пам-пам-пам-пам, він підняв руки вгору, приплескуючи і опустив навхрест, ніби барабанив:
In the sheltering shade of the forest

Calling calming silence

Accompanied only by the full moon

The howling of a night wolf

And the path under my bare feet

The Elvenpath ...

Місячна відьма дозволила політати мені на свої мітлі

Познайомила зі своїм давнім другом – домовиком

Наказала розігріти для нього баню

А в хащах я зустрів решту людей з моїх фантазій

Білбо, Зла Сова, гобліни і феї

Сніговик, Верба, тролі і сім гномів

Стежка вестиме вічно.
Співав він вже українською, кумедно підганяючи під мелодію неримовані слова. Яка різниця, смішно чи ні, і так сам вдома. Вже давно він виробив таку звичку – все українською, навіть якщо не до складу і не до ладу, особливо російські пісні гарно перероблялись на рідну. Нашвидкоруч почистив, виставляючи до зеркала, зуби, як це роблять леви, демонструючи мускулінну силу, проричав на манер заставки «Ворнер Бразерс», умився, добре протираючи очі, і пальцями пригладив волосся, що нагадувало ялинку за місяць після нового року, от тільки замість дощику стирчало пір’я та пух.

Студія сильно відрізнялася від спальні, бо в спальні був гармидер, хаос, все розкидано та перемішано, а в студії – лад і впорядкованість, усе презентабельно, поскладані прилади та аксесуари, парасолі, софтбокси, стулки та фільтри – усе мало своє місце. Коли він жив тут зі своєю колишньою дівчиною, Любою, у спальні зазвичай все було по-іншому, чистенько. Часто те «чистенько» для нього ставало справжнім фортом Буаяр, бо речі треба було знаходити за лічені секунди – і не раз то було йому не під силу. Ще до Люби він складав одяг на дивані, чи на кріслах, і в тому бардаку міг легко знайти потрібні речі, а вже "за порядку" нічого не можна було відшукати. Тоді ж у нього і закрались якісь дивні підозри, що вона ховала від нього все навмисно, навіть їжу. Бо ж не може людина так прибрати, що взагалі навіть труси не знайдеш. Тільки добре обдумане приховування могло пояснити таку дивну ситуацію.

– Ти що, не розумієш шо холодильник – то не восьмикімнатний особняк з горищем і підвалом? Що в ньому можна заховати? Чого ти приходиш до нього кожних двадцять хвилин і вдивляєшся в глибину? Якщо нема, то і не з’явиться, – повторювала вона.

Отака то Любка. Від неї він навчився розуміти жіночі питання, як-от: "Ти кави не хочеш?" насправді означає: "Іди і зроби мені кави!" Спочатку він відповідав: "Ні, не хочу" і дивився як вона супиться наступні півгодини. Діти також часто так роблять, це відкриття він зробив для себе вже згодом. Дитина може запитати "Ти «Живчику» не хочеш?", що означає "Я хочу «Живчик».

Що довше вони жили разом, то більше він проникав у жіночу сутність, властиво, занурювався на міліметр із сотень можливих кілометрів. Добре, що хоч зрозумів різницю між сукенками та спідницями, макіяжем та манікюром, віями та бровами.

У студії панував лад – йому тільки залишалося пересортувати устаткування відповідно до типу зйомки – портретної, предметної чи іншої. Оскільки фото матері з дитиною мали бути портретними, Павло почав розкладати фони – попередньо вони домовились про фактурні, з декоративними малюнками. Він поставив прилад із портретною тарілкою навпроти фону, частина зйомок буде анфас, частина – у три четверті. Як і кожен фотограф, Павло мріяв про розширення, про будування цілих сцен для зйомок, душу на площадці, і щоб можна було мокру зйомку робити з різними ефектами, додати відеозйомку, кран, хотів і фотошколу відкрити, рекламний відділ. Але то наразі були лише плани. Тим часом він фотографує та іноді береться за рекламу – його друг Максим замовляє в нього рекламні сценарії для відеороликів, але то буває вряди-годи. Саме сьогодні Максим має підійти, бо Павло склав сценарій для короткометражки на соціальну тематику. Через місяць відбудеться фестиваль кіно "Золотий Лев", і саме такі події Макс рідко упускає, бо навіть якщо працюєш без оплати, то можливість "засвітитись" краща за будь-яку рекламу.

У дверях задзеленькало, Павло поспішив по коридору, зазирнув у вічко і двічі повернув ключ у замку.

– Ось і ми, дзень добри! Шось тут темно, як у мурина в одному місці, – сміючись, привіталась пані Іванка, перекруючи вітання на польський манер.

– Привіт, проходьте, роззувайтеся. Одяг можна тут повішати. Може, вам якоїсь гербати зробити чи кавуськи?

– Ні, ні. Ми щойно з дому.

Павло мав можливіть ще раніше спілкуватись з Іванкою, і знав, що вона була такою типовою львів’янкою, навіть з перегином, з любов’ю до всього львівського – слівець, манер, кав’ярень, місцин, куди туристи ще не запхали свого носа. Особливо вона любила львів’янина пана Мазоха, часто його згадувала при розмові. Її бабуся була полячкою, тому вона сама часто-густо вставляла як не польське слівце, то польського походження. Львовом прокотилась така хвиля гордості за австро-угорське та польське минуле, що люди навіть не намагались пристосуватись до заїзджих, розмовляти літературною мовою чи одягатись шаблонно. На вулицях все частіше почали з’являтись чоловіки у вбранні дев’ятнадцятого століття, з такими древніми циліндрами та сюртуками, і звичайно, з тростинами. Були і жінки в широчезних сукнях – вони продавали смоктунці і квіти. Ну і звісно, чимало диваків, які не підпадали під мірки буль-якої з епох Хах, вчора він бачив чоловіка в тюремній смугастій піжамі із великими ланцюгами навколо рук і ніг. Чоло’вяга кудись поспішав по Вірменській, шпортаючись об цеглу та дошки, порозкидувані біля риштувань храму. Павло згадав, як одного разу зайшов на філіжанку кави в Синю Пляшку. У невеликому приміщенні сиділи дві жіночки, і в тьмяному світлі їхній одяг нагадав йому княгиню Ольгу з ілюстрації в підручнику історії України. На головах тканини, що тримались обручами, розміреними драперіями спадали донизу, загадково приховуючи обличчя ннапівпрозорим серпанком, довгі сукні із цупкої тканини з рукавами-ліхтариками, витіюваті візерунки на одязі, гофровані білі блузи вимагали зафіксувати фотоапаратом оце перенесення машиною часу. Павло завжди знимкував такі моменти, однак ніколи не просив дозволу на фотографування. Вдавав, що фотографує щось поблизу. Із панянками він вчинив так само, вдаючи, що знимкує інтер’єр. Потім на фотовиставці в «Дзизі» ці знимки викликали багато емоцій у відвідувачів та поціновувачів місцевих дивацтв.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПлан Біографія Марко Поло. Подорожі Марко Поло. «Книга про різноманітність світу» Література Біографія Марко Поло
Марко Поло народився близько 1254, у Венеції або на острові Корчула
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconНові надходження підручників для 6-х класів
Вовчок Марко Вибрані твори/Марко Вовчок; передмова Ліпницької І. М. К.: Шанс,2013. 224с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconЛітература рідного краю. Марко Вовчок. Повість казка
Мета: ознайомити дітей із життям І творчістю Марко Вовчок; виховувати почуття національної гідності, любові до рідної мови; викликати...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 icon5 квітня 2012 р. Чернівці 2012
Букова віть: Матеріали ІІ міжвузівської студентської конференції, Чернівці, 5 квітня 2012 р. / [Упоряд: М. В. Мандрик, Г. В. Чайка]....
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconВипуск І (січень – березень) Київ
Молоко з кров’ю / Люко Дашвар. – К.: Книжковий Клуб "Клуб сімейного дозвілля", 2008. – 272 с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconОлімпіада з історії ІІІ тур 015 р клас. Тести по балу
«Мед на язиці, молоко на словах, жовч у серці, омана насправді», – такі слова старовинне прислів’я говорило про
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconСамбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті
Повести “Горький дым” и “Мост” разные по тематике, но близкие по остроте сюжетов, ди­намике изображаемых событий и эмоциональ­ной...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПідготовила Літвенюк Ірина Володимирівна
«У школі не можна всьому навчитися — потрібно навчитися вчитися», — Мейєрхольд; «Якщо запастися терпінням і виявити старання, то...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка