Гіркий солод Марко Молоко 2012



Сторінка3/21
Дата конвертації18.10.2017
Розмір3,08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

– Заходьте, будь-ласка, – сказав він, увімкнувши світло, бо в коридорі справді було темнувато.

Пані Іванка хотіла пофографуватись зі своїм малим у старовинному одязі дев’ятнадцятого століття, тому притягнула із собою чималий пакунок вбрання з виставки історичних костюмів XIII — XIX століть, що її експонують у музеї „Палаццо Бандінеллі”.

Вона скинула светр і з-під нього визирнула частина плеча, на якій великою плямою розходився синець. Іванка різким рухом поправила блузку. Павло глипнув здивовано, але побачивши її реакцію, не став розпитувати, а залишив їх передягатись в студії, сам же подався на кухню зробити собі кави і прихопити малому цукерок.

Кілька хвилин очікування біля плити навіяли йому меланхолійні думки: його життя котилось буднями, одноманітна робота зливала їх в одне ціле, без числа та місяця. Стиралися грані між ніччю і днем, домом та роботою, селом та містом, чоловіком, жінкою, все в світі змішувалось, перетиралось і народжувало нове. Які цікаві відносини склались тепер між окраїною та центром, перша виросла та стала престижною, центр окупували туристи на подобових квартирах. Скільки людей почало працювати чи навчатись дистанційно, як змінились час та відстані, що їх долають люди. Їдеш поїздом до Києва дванадцять годин і летиш з Києва до Торонто вісім. «Дзинь-дзинь», – видавала тональності ложка, стукаючи, наче осердя дзвоника, з однієї сторони горнятка в другу.

Він зайшов у студію, Іванка та малий Назар вже чекали, вбрані в костюми, зачіски, фони створювали особливу атмосферу. В давнину одяг дітей був ідентичний дорослому, лише в зменшеному вигляді, наче для карликів, тому дитина одразу перестала бути дитиною, а скидалася на міні-банкіра. Позуючи, Назар трохи крутився, навіть корчив міни. Довелося його насварити. Іванка ж завмирала, випинаючи гордо груди, як справжня вельможна пані. Її молоде трапецевидне обличчя із загостренням на підборідді ще не оповила павутина зморщок, щоки були соковитими та круглими. Легкий рум’янець додавав їм апетитності, а веснянки уподібнювали їх до двох щойноспечених булочок, присипаних кунжутом. Прямий витончений ніс гармоніював із досконалим вигином уст, що відокремлював дві малинки нижньої губи. Оці ягідки сміливо випиналися з-під дашка і напрошувались на куштування. Павло не міг зосередитись. По-перше, він все думав, звідки в неї такий величезний синець. Хто ж її так оформив? А може, і ще є десь, а цей зразок – лише частина загального боді-арту? А по друге, вона занадто спокуслива штучка. Лялечка-кралечка, пуська-пуфуська. О, так, він замилувався нею і нічого не міг з цим вдіяти, його багатогранність допускала захоплення красою кількох жінок водночас.

Треба було поміняти лінзи і світло, тому зробили кількахвилинну перерву. Він обійшов її ззаду і на спині побачив ще одне садно розміром з кулак. Частина його вже розчинилась, а частина зелено-жовто-фіолетовою плямою переходила на лопатку.

– Ось тобі цукерка, – промовив Павло, нахилившись до малого, – будеш чемним, отримаєш ще одну. Ви точно не хочете чогось гарячого? На кухні ще є окріп.

– Ні, ні, дякуємо, хіба ти, Назарку, поп’єш чогось? У вас є какао? Він його дуже любить. Будеш какао?

Малий опустив очі і засоромився, так і не піднімаючи очей, прошепотів мамі щось на вухо.

– Так, зробіть, але якщо можна – з молоком.

– Ну, замнувся він, і ще я б хотів вас запитати про синці, хто вас так?

Іванка зніяковіла, опустила очі вниз, потім вбік, в куток і несміливо назад на нього

– То справа рук мого чоловіка, але я не хочу про це говорити. – Засмутилась вона.

– Якщо він над вами знущається, то ви можете на мене розраховувати: хочете, я з ним поговорю, за потреби навіть можете поселитись тут в мене, звісно тимчасово, але все ж.

«Хотів би мати таку пташку в своїй квартирі», – думав він про себе, вже уявляючи, як буде вранці вдихати на повні груди запах її присутності. Ох, як йому бракує жіночої ласки, трусиків на батареях та зупи на плиті.

– Та ні, ти нічого не розумієш, все набагато складніше, тому просто забудь, свого чоловіка я дуже люблю і у всьому насправді винна лише я.

– Ну як знаєте, але раптом щось – можете до мене звернутись. Я радо допоможу.



– Дякую за пропозицію та підтримку.

Павло знову пішов на кухню, какао він вже сто років не пив, але десь мало бути точно. Молоко є. І що йому робити з тою Танею, – завертілось знову в голові - гарна, розумна, добра, але щось йому перешкоджало зробити наступний крок, може те, що вона розумніша від нього? Може те, що така гарна? Як з такою красою жити кожного дня? Однозначно знайдуться ласі на смаколики дон жуани. А можливо, він і не дозволить собі викоренити з голови інших жінок, оту свою безголову полігамність, мисливський інтерес до нових трофеїв? Як без нових пригод та свіжої плоті? От навіть Іванка вже звільнила в ньому інстинкт жеребця і він не може стриматись, щоб не думати про її тіло. Але найбільше турбувало його в ній те, що подеколи Таня закривалася від світу, заходила всередину себе і замикала замок, щось думала чи просто заворожено дивились на якусь річ чи в далечінь таким відсутнім поглядом померлої людини, в якої душа відділилась від тіла. Також часом вона могла дзвонити йому і переляканим голосом говорити, що її переслідує чоловік, іде за нею центром після роботи, з’являється і зникає в темряві, одягнутий в рясу та червоне взуття, що ледь визирає з-під складок сутани. Деколи вона бачила лише його рясу, що змигне за рогом будинку, часом він стояв на зупинці, коли вона сиділа в порожній машрутці і махав рукою вслід. Павло часто гуляв з нею і ніколи нічого підозрілого не бачив, бувало, проходив священник чи монах, але щоб в червоних черевиках – ніколи. Бррр, моторошно стало, як він згадав про ці моменти підозрілих видінь, треба буде якось поговорити з нею про це. То зовсім недобре – оті її видіння та ступори, наче хтось невидимий з нею бавиться в гру "Раз, два, три – замри" і вона кам’яніє. Як у тих ілюстраціях до історії про Лота, де його дочки, оглянувшись, перетворились на соляні скульптури. От і Таня так поверталась на поклик з-за спини і стовпіла. А може, то в них всіх таке є? Люба в депресії падала, нікуди не ходила, тільки в ліжку лежала більше тижня з повною апатією. Енергійність її миттєво вивітрювалась, вона ватяніла на очах, як сніп, падала на підлогу, часто повторюючи: "Вибачте, що живу. Це більше не повториться ". Жінки, мабуть, не піддаються якійсь логічній шаблонізації, тут нема критеріїв нормальності, бо в них панують сердечні діла, емоції, душа. Його знайомий, німець за походженням, Франц, їздив нещодавно в Індію і розказував, що наша арістотелівська логіка не надто популярна серед місцевих жителів. Він запитав одного індуса, чому той зробив певний нелогічний вчинок, підказавши туристові неправильний напрямок до відомої святині, а той відповів, що відчув серцем і не може поянити причин, просто відчув – і все. Для німця, звичайно це постало як надто безсенсовне твердження, навіть щоб мати право на існування, а для індуса – цілком нормально. Отак, мабуть, і жінки – просто щось відчувають і це неможливо передбачити чи закласти в певні силогізми. Таня мала рацію у тій попередній розмові – ми різні і нічого з тим не вдієш. Але чому вона так наголошувала саме на отій надщербленості? Чому слабкості особи стали центральними в її аргументах? Можливо, її несвідоме і видавало оту проблему заціпенніння? Щось я відволікся, час до роботи.

– Іванко, а ви б не хотіли знятись в рекламі?

– Ну не знаю, ніколи не думала про таке. А реклама чого саме?

– Наприклад, спідньої білизни.

– Ого, отак одразу візьму та й роздягнусь, – засміялася вона, і одразу ж посерйознішала: – Мій чоловік зіб’є мене на квасне ябко.

– Та ви не лякайтесь, це абсолютно анонімно і в нашому регіоні не буде показів. У вас така фігура, не можна скарби приховувати за спідницями з вісімнадцятого століття, пройдуть роки – і все мине, а ви залишитесь для вічності на плакатах, як образ Мерлін Монро і Бриджит Бордо. Хіба вам не хочеться відчути силу вашої привабливості на тисячах чоловіків? Вони ж ваше зображення вішатимуть в автомайстернях, вантажівках, альтанках, сидітимуть перед вашим фото в комп’ютері милуючись годинами. От уявіть – на вітринах магазинів спідньої білизни здалеку видніються ваші ноги, що, наче мід, притягують отих сильних і нікому не піддатних джмелів. Вони ідуть, суплячи брови, і вмить їхню крижаність розтоплює ваша врода, ви поселяєтесь у їхній уяві, у серці, в мозку, просочуєтеся в кожну клітину, вони оживляють ваш образ, коли кохаються з жінками, коли підписують важливі документи чи просто стоять в черзі до банкомату. І ви живете не лише на рекламній продукції, але й в кожному нейроні мізків представника роду чоловічого. Хіба це не фантастика? Ви коли небуть чули про телегонію?

– Ні, ніколи. Що то таке і з чим його їдять?

– Виявляється, діти будь-якої жінки обов’язково успадковують риси її першого мужчини, навіть якщо народжуватиме їх вона зовсім від іншого і значно пізніше. Не майбутній біологічний батько, а саме чоловік, який відбирає цноту у дівчини, закладає генофонд і стає генетичним отцем усього її потомства. Але то лише офіційне вчення про телегонію, а британські вчені вже пішли далеко вперед і дослідили, що все, про що думає той перший чоловік, все, чим зайнятий його мозок передається дистанційно всім жінкам, з якими в нього були стосунки, і діти, які народжуватимуться в отих жінок, матимуть риси омріяного образу з голови чоловіка.

– Щось я не до кінця розумію. Ви, звичайно, вибачте мені, але якщо можна, поясніть на прикладі.

– Ну от дивіться, жила-була собі незаймана дівчина Настя, її спокусив ловелас Антон і позбавив її незайманості, але він був обачним і використосував презерватив, тому ніхто не завагітнів, але свій генетичний матеріал він залишив всередині тої Насті і змінив ДНК яйцеклітин. Через кілька років Настя знайшла все таки справжнє кохання і одружилася. Діти, що в них народились, подібні ні на татка, ні на мамусю, а на Антонову омріяну пасію, і характер в дітей також її. Дуже важливим є момент зачаття дитини, якщо розум та серце ловеласа будуть зайняті якимось образом красуні, то якості і риси тої красуні передуться дистанційно зачатій дитині. Ви розумієте, що це означає? Що саме ловиласи, які сіють сперму ліворуч і праворуч, – слинять погляд на красуні з реклами білизни і потім дистанційно передадуть картинку всій численній кількості жінок, з якими вони колись зближувались. І діти народжуються подібними на вас, сотні!

– Неймовірно звичайно, тобто образ з голови першого коханця передається дитині? Але де ти то винюхав, про телегонію?

– То всі знають, можете навіть у Вікіпедії почитати, звісно є скептики, але вони є всюди.

Павло особисто не вірив в телегонію та "британських вчених" і вважав тих, хто вірить, серйозними психами, але побачивши кілька разів, як його мама вправно забиває голову малограмотним жінкам такими псевдонауковими ідеями, вирішив поекпериментувати і самому. Все ж таки рекламний бізнес не простий, тут треба знати, за яку нитку смикнути і на яку кнопку натиснути. Основне – дати кожному не те, що потрібно, а те, що він хоче. «Мені треба» і «я хочу» – величезна прірва між двома «я». І реклама робить з «хочу» «треба».

– Так що погоджуйтесь на рекламу і отримайте можливість керувати світом, до того ж, гонорари дуже пристойні, – додав він.

– Пропозиція дуже приваблива, я подумаю і зателефоную, – сказала Іванка, уявляючи себе приборкувачкою мужланів. Хоча й підозріло якось це все. Проте хто зна, у світі все можливо.

У двері хтось позвонив. То напевне Макс, – сказав Павло, – я на секунду.

– О! Привіт друже, як справульки, роззувайся.

– Пані Іванко, це Макс, Макс – Іванка, познайомтесь друзі мої.

– Ти вмощуйся зручніше, – сказав Павло Максові. – Ми ще трохи пофотографуємось і тоді вже з тобою попрацюємо, а ще краще – іди на кухню і зроби собі, чого душа забажає. Як каже моя мама: на тобі десять гривень – і ні в чому собі не відмовляй.

Ще декілька серій фотографій – і Іванка попрощалася, вильнувши задком під дзвінке "до відзеня".

– Гарна кицька. Просто фоткались? – запитав Макс, дмухаючи на паруючу філіжанку кави.

–Так, у старовинному одязі, тепер це стає популярним – маю ще два подібні замовлення на наступний тиждень.

– А фотошоп вже скасували чи що?

– Ти не повіриш, Фотошоп не годиться для таких справ: усі хочуть реалістичності – і ніякі колажі не замінять правдивого світла.

– Ну, розказуй, щось придумав для кінофестивалю? – запитав Макс.

– Так, придумав, це буде мегакласна короктометражка. На соціальну тематику ще нічого такого не було.

– Набиваєш собі ціну, ліпше розказуй, – не терпілось Максові.

– Ну слухай уважно, а заодно собі і уявляй – сюжет такий: Жінка автомеханіка, пані Оля, іде викидати сміття, вдома нікого нема, в руці в неї відро, на ногах – плетені шкарпетки і гумові шлапаки. Надворі приморозки, і рідкий мокрий сніг, що легко притрусив асфальт, під вечір вже схоплюється морозяною скоринкою. Нашвидкуруч пані Оля накидає стару засмальцьовану чоловікову куртку, що безрозмірно та безформенно прикриває її тіло, і виходить до смітників. Не перезувалась, бо процедура мала зайняти не більше двох хвилин. Навколо спокійно, смітники – трохи осторонь, відділені від багатоповерхівок деревцями. Біля них розкидано багато хламу, старий подертий матрац із пружинами, що стирчать з дір, пакет з використаними памперсами, двері від холодильника «Днєпр», пляшки. Жінка підходить до смітника, перевертає відро із сміттям і іде назад, але зашпортується об матрац і вдаряється головою до краю сусіднього смітника. Непритомніє і падає на цей ж матрац. Засмальцована безрозмірна куртка прикриває частину обличчя. Вона лежить непритомна. Повз проходять два чоловіки і побачивши жінку в шлапаках і старій куртці, що лежить на дірявому матраці, один каже іншому:

– Дивись, жінка лежить, може, їй зле, може, треба «швидку» викликати?

– Та, не переживай, – каже другий, – то ж бомжиха, видно по шмотках, набухалася і на матраці розвалилася, бач, біля неї ще пляшка валяється?

Перший приглядається і каже:

– Ну так, справді бомжиха, страшно до неї підходити. Ідемо звідси. Ще якусь заразу підчепиш, якщо порухаєш її, лишаї.

Потім іде старша жінка з дитиною і дитина показує бабусі на силует на матрасі:

– Хто там, бабусю? Людина лежить чи що?

– Не звертай увагу, – прискорюючи крок, говорить вона, – тепер всякої швалі розвелося, наркомани кляті, в наші часи такого не було, Сталіна на них треба.

І так проходять інші люди, усім це здається нормою, яка не вимагає якихось особливих дій, падає сніг і притрушує її нерухоме тіло, біля ноги лежить гумовий шльопок. Кінець.

– Кльово ти придумав, – після секундної задуми сказав Макс. – Яка мораль?

– Ми судимо про людей за обставинами, в яких вони опинилися, та за одягом, у який вони вбрані. Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Яблуко від яблуні далеко не падає. Ми складаємо собі уявлення про людину, дивлячись, хто її батьки, в якому помешканні вона живе, та всіляких атрибутів, типу телефону чи автівки. Ми запитуємо людину, ким вона працює, і від відповіді залежить, чи ми усміхатимемось на кожне її твердження, чи іронічно кепкуватимемо. Але часто оці атрибути – це лише обгортка, що прикриває сутність, вартує лише докласти мінімум зусиль, щоб дізнатись істину, але ніхто не хоче робити нічого, бо всім достатньо шаблонів. Так і з жінкою біля смітника: засмальцована безрозмірна куртка, босі ноги в резинових шляпцях, лежить на занедбаному матраці – однозначно бомжиха, і все, більше нікого нічого не цікавить. Але в багні може буди діамант і не все те золото, що блищить. Розумієш?

– Так, розумію.

– Колись ходив на курси теорії режисури, – продовжив Павло, –і режисер, пан Богдан розказав відеосценарій: іде жінка із дитячим візком, камера на рівні візка, жінка виглядає щасливою, кудись поспішає, внизу візочка – оберемок квітів. Складається враження, що жінка – щаслива, люблена, бо подаровані квіти, і є дитина у возику. Тут камера піднімається вгору і видно, що возик вщерть заповнений квітами – жінка везе їх на ринок, щоб продати. І картина вимальовується вже інша – чому у візку, чому на ринок, нужда? Де дитина? І так далі. Сенс змінюється просто на очах. Але не у всіх знайдеться бодай краплина уваги, щоб побачити більше. Цікаво, що і зміст життя є саме таким, трохи прихованим, але він зовсім поруч, рукою подати, та людям бракує сил і бажання зрозуміти, в чому ж сенс нашого існування.

– Цікава історія, мабуть в ній золотий закон драматургії – зміна та контраст. Але як тобі вдається придумувати такі сюжети, якщо ти – тотальний скептик і не віриш у всілякі почуття?

– Що менше відчуваєш, то більше можеш відсторонено спостерігати. Щоб щось зауважити, треба вийти з того середовища емоцій, почуттів і подивитись збоку.

– Цікаво, думаю, що зможемо це зняти наступного тижня, бо «Золотий Лев» вже не за горами, часу обмаль. Ну і погода саме відповідна, сніг ще зробимо, а приморозки вже є. Попрошу Славка, щоб двома камерами фільмували, а то камерою і фотоапаратом – не альо.

– Якщо виникнуть якісь проблеми чи просто потрібно буде порадитись, кличте мене, я собі досить чітко уявляю всю цю картину.

– Добре, покличемо. А як там справи на любовному фронті, бачив тебе в «Пікассо» з тою красунею, така кралечка, тобі всі чоловіки заздрять, по собі знаю, – засміявся він.

– Та заздрять – не заздрять, то пусте. Її звати Таня, і дівчина взагалі то супер, розумна, гарна, добра, доброчинністю займається, але, ти знаєш, щось в мене всередині не пускає до неї. Щось не можу – вона ще й місцями якась дивна, якісь видіння в неї, незбалансовані емоції. Та я й сам якось то вперед то назад, ніби рішучий, а в якийсь момент кидаю все, чого добивався, і відступаю.

– Та ти не переживай, вони всі дивні, заперечив Макс, от моя шо чудить, сказав посміхнувшись, – постійно якісь коники викидає. Учора виліз я на табуретку і забиваю цвяхи в дюбіля, в роті один цвях – про запас, у руці молоток, в другій – ще один дюбіль. Вона підходить, тихенько крадучись на пальчиках і – хап, стягує з мене штани аж до колін. Уяви собі ситуацію: я з тими цвяхами і молотком і трюсілями на табуретці, і навіть слова не можу сказати, бо в роті цвях, а вона регоче, захлинається. Рачки повзає по підлозі.

– Дійсно кумедна ситуація виникла. Але то більше жартома.

– Мені було не до жартів, хоча їй і весело, зараз то вже згадую із посмішкою.

– Одним словом, повернувся Павло до попередніх думок – не знаю, якісь дві сили в мені всередині, одна каже – рухайся вперед, будь з нею, а інша каже – кинь її, шукай іншу.

– Та, розумієш, у нас усіх є сумніви, нема жодного мужика, в голові якого не промайнула б думка про відступ. Ми – вільні птахи, любимо свободу, любимо, коли в нас є вибір, а з дівчиною, а надто – з жінкою, вже все – туди не ходи, того не роби. Подивись, що з пациками сталося – тими, що одружилися. Були такі герої, шустрі, круті, нарвані, а оженилися і все – посадили вдома на ланцюг, сумирні стали, як кімнатні песики, обов’язки засмоктали, треба те, треба се, скрізь – гроші, всі смокчуть зі всіх сторін, пішли діти, ще тугіше ланц навколо шиї зав’язали. Гірше пса сторожового. Ми всі того боїмося, відтягуємо момент. Але в тому є і свої переваги.

– Які такі переваги?

– Ну, наприклад, стабільність: не треба думати, що буде наступного дня – добре чи погане – бо все буде добре, тепло, наварено, прибрано.

– Ну та, прибрано! От Любка як в мене поприбирала, то можна було бавитись у форт Буаяр.

– То точно, в мене мама така сама – схиблена на тому прибиранні, квіти підливає ледь не щодня, істерить, якщо шкарпетка валяється. Не треба на то зважати, дрібниці великого діла не роблять, тому тільки вперед.

– А що робити з тим, що вже до інших дівчат – ані пальцем? Не можу навіть уявити, що не зможу урізноманітнити репертуар. Це як свободу дій втратити. Можеш все життя ні разу не торкнутись до жінки, але маєш свободу це зробити – і вона тебе тішить.

– Так, це ти правильно підмітив. Можеш все життя прожити без жінки, але надія зустріти її, омріяну, буде гріти тебе зсередини, але якщо, наприклад, підеш в монастир, то змушений будеш ту надію вбити в собі всередині – і то боляче. А щодо репертуару, то коли ти мрієш про найсмачнішу страву, думаєш, що коли дорвешся до неї – їстимеш тижнями. Уяви собі великий кусень мяса, а перед тим ти все кашки їв, вівсяні, пшеничні, кукурудзяні. От і мрієш про те м'ясо – найсмачніше в світі приготоване, і всі чоловіки мріють, а воно лише в певних ресторанах готується і не всіх туди пускають. Треба немалих зусиль докласти, щоб туди потрапити та замовити таку вишукану страву. Але ти стараєшся, бо дуже хочеш, пнешся зі всіх сил, зі шкури лізеш і добиваєшся. Тут тобі приносять це м'ясо, об’їдаєшся по вуха, наступного дня – знову те саме, м'ясо і м'ясо, і навіть якщо воно дороге і інші куштувати його не можуть, тобі приїдається і ти вже мрієш про інші страви, а з часом навіть про дешеві кашки фантазуєш. Їси своє м'ясо – і кашку уявляєш. От так само з найкращою жінкою: добиваєшся, а потім вона приїдається, і то всім так, без винятку. Хочеться урізноманітнити меню, а не можна. Тоді треба думати, як урізноманітнити те, що маєш. Може, зовнішній вигляд страви поміняти, а може, обстановочку? А можливо, і попостити трохи, тоді з’їси все, що на очі потрапить, а тим більше улюблене м’яcко.

– Тобто можна по інших жінках не швендяти, а просто попостити – і апетит сам прийде?

– Саме так. І понад те – утримання йде на користь цілому організму, бо сексуальна енергія – то не тільки сперма, але й уся енергія життя. Наша розмова, погляди, сміх – це все сексуальність, про яку ми і не здогадуємось. У мого діда на селі був кінь, ще лошаком він його купив. Лоша росло, кріпло – і враз у нього з’явилась така агресія та сила, що міг тянути три плуги, рвав і метав все навколо. Одного разу мене посадили зверху на мішковину і дали вуздечку, зісукану з мотузок. Спершу кінь наче спокійно трюхикав, але коли почув за два кілометри кобилу, то про все забув і помчав. Як я його не стримував – нічого не допомагало, поки він не дістався до неї. А потім вирішили його каструвати, бо занадто брикливий він був і агресивний. Після кастрації коня не впізнати – спокійний, бездушний, весь його ентузіазм випарувася, інтерес до життя і пригод пропав, і сила пропала. Отак само і з людьми – сексуальна енергія дає нам сто відсотків життєвої енергії, руху. Тому, коли попостити, то назбирається стільки потужності, що готовий гори перевертати. Не пригадую ім’я письменника, який вважав, що еякуляція – то розтрата творчої енергії. Одного разу, розмовляючи з приятелькою після вдалого спілкування, цей письменник з гіркотою вигукнув: «Сьогодні вранці я позбувся роману!»

– Так, я чув про таку штуку, здається, сублімація називається, ну, потік енергії скеровується в інше русло – тоді люди великі справи роблять.

– Або дурниці великі, – докинув Максим. – Знаєш, як у тій рекламі - "Наша кава дасть вам великий заряд енергії, щоб цілий день ви могли робити ще більше дурниць!"

– Але все таки, на твою думку, як остаточно впевнитись, що саме вона – твоя? Які параметри застосувати, щоб жінка ідеально тобі підійшла?

– Мабуть, ідеальних жінок нема, але я вибирав би дівчину, як автомобіль.

– Тобто? – не зрозумів Павло.

– Ну, коли ти підліток, то мрієш про ефектну дорогу автівку – таку, щоб шокувала всіх навколо, щоб вразила твоїх друзів. Омріяна автівка, очевидно, буде спортивною – дорога, яскрава, приземлена, швидкісна, без даху. Коли ти підростеш, то почнеш думати трохи головою і «панти», що були для друзів, для того, щоб справити на когось враження, перестануть тебе тішити. Спортивна автівка буде «жерти» багато бензину і спустошувати твій гаманець витратами. Її ремонт коштуватиме тобі цілого маєтку, сервіс – один на пів країни і заміна мастила, як зірка з неба, вона не вміщатиме твоїх друзів для виїзду на пікнік, а через низьку посадку шкрябатиме кожен горб і провалюватиметься в кожну яму. Також через високу вартість вона буде ласим шматочком для злодіїв. Раптовий прохолодний дощ кожних два дні остуджуватиме твій запал без даху. І тоді ти зрозумієш що вона для «пантів», на кілька днів, а для життя потрібна інша машина. І повинна бути насамперед не надто дорогою, щоб ти міг дозволити собі придбати її. По друге, не ламатися і якщо поламалася, щоб її можна було поремонтувати за копійки. Вона повинна бути економною, мінімум палива на максимум відстані. Також достатньо всюдихідною – і в місто, і на село. Місткою – для кількох людей ростом метр вісімдесять, і для всіляких причандаль. Помалу із досвідом та віком ти зрозумієш, що "Феррарі» – то для одного дня катаня по центру, а "Шкода" чи якийсь сімейний «Міні вен» – то для життя.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПлан Біографія Марко Поло. Подорожі Марко Поло. «Книга про різноманітність світу» Література Біографія Марко Поло
Марко Поло народився близько 1254, у Венеції або на острові Корчула
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconНові надходження підручників для 6-х класів
Вовчок Марко Вибрані твори/Марко Вовчок; передмова Ліпницької І. М. К.: Шанс,2013. 224с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconЛітература рідного краю. Марко Вовчок. Повість казка
Мета: ознайомити дітей із життям І творчістю Марко Вовчок; виховувати почуття національної гідності, любові до рідної мови; викликати...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 icon5 квітня 2012 р. Чернівці 2012
Букова віть: Матеріали ІІ міжвузівської студентської конференції, Чернівці, 5 квітня 2012 р. / [Упоряд: М. В. Мандрик, Г. В. Чайка]....
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconВипуск І (січень – березень) Київ
Молоко з кров’ю / Люко Дашвар. – К.: Книжковий Клуб "Клуб сімейного дозвілля", 2008. – 272 с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconОлімпіада з історії ІІІ тур 015 р клас. Тести по балу
«Мед на язиці, молоко на словах, жовч у серці, омана насправді», – такі слова старовинне прислів’я говорило про
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconСамбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті
Повести “Горький дым” и “Мост” разные по тематике, но близкие по остроте сюжетов, ди­намике изображаемых событий и эмоциональ­ной...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПідготовила Літвенюк Ірина Володимирівна
«У школі не можна всьому навчитися — потрібно навчитися вчитися», — Мейєрхольд; «Якщо запастися терпінням і виявити старання, то...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка