Гіркий солод Марко Молоко 2012



Сторінка4/21
Дата конвертації18.10.2017
Розмір3,08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

І так само з жінкою – коли ти ще підліток, то подобаються мегаефектні жінки, дорогі, шикарні, високі, такі, що викликали б заздрість у друзів. Але за короткий час ти зрозумієш, що вони зовсім не годяться для життя й дорогі в утримуванні – подарунки, ресторани, абсолютно непрактичні – на село не поїдуть, нігті довгі, готувати не вміють, поговорити також нема про що, багато заздрісників, що хочуть вкрасти. Словом, вони класні на декілька днів, щоб перед друзями випендритись і просто відчути, як це – прокататись на ній. Але для життя вони зовсім не годяться. Таку жінку можна завести на тиждень, два, але не на життя.

– Ну і яка потрібна для життя? Яка вона – автівка в жіночому образі?

– Середня, добра, невибаглива, мудра, сімейна, яка діток любить, хати тримається, а не вештається по клубах і закладах. Всюдихідна – і на селі дасть собі раду, і в місті не здась позицій.

– А яка Таня, як ти думаєш – вона «Феррарі» чи «Шкода»?

– Вона – зовсім непроста штучка, тобто досить рідкісне поєднання зовнішньої краси і багатого внутрішнього світу, повір мені – гламурні ідіотки доброчинністю не займаються. Доброчинність вимагає багатої душі і самопосвячення.

– Взагалі то так, вона особлива, але це далеко не вичерпна характеристика, – додав Павло, – і в ній багато таємничого: вона не від світу цього. І її я б з автівками точно не порівнював. Якщо бачить бутони квітів, наприклад, на вазонах, то не стримується і допомагає їм розпуститись. Або не може їсти яблуко, у якого є хвостик, от хоч забий – не може. Прикладів – море. Тут ніяка автівка не допоможе описати властивості.

– Ну звичайно, щодо автівок, то я так поверхнево, лише, щоб проілюструвати шлюбний відбір. Моя, до речі, не може дивитись, як я сирі яйця їм. А сюжет ти кльовий придумав. Мене пре. Повіш десь на ресурс – і кинь мені лінк на "мило".

– Може, на "шампунь" тобі скинути? – пожартував Павло.

– Ага, на Wash and Go, помив і пішов! Ну все, досить приколюватися, я побіг, бережи себе, ще раз дякую.

– На одному дякую далеко не заїдеш, тре ще пару уйо накинути.

– Займемо перше місце – я тобі таке йойо накину, шо ойойо! До речі, згадав ім’я того письменника – Бальзак, він же Оноре!

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

На цій замоторизованій вулиці був лише один такий спокійний двір, що своїм наповненням більше нагадував парк. Заставлений особняками та багатоповерхівками навколо, оточений шумним потоком машин, він зберігав провінційну тишу, так, наче місто не поширювало свою метушню на його терени, нібито тут був оазис миру серед гамору і суєти. Сосни, галявини, цегляна вежа, оперезана з усіх сторін плющем, та похмурий будинок кінця вісімнадцятого століття з облізлим фасадом та колонами в стилі класицизм. Облущений грибковий тиньк було особливо помітно на фундаменті, він затянувся сіро-білою плісіню і місцями нагадував іній, що покриває пізно восени поруділу, наче іржаву траву. Ще не облущений тонкий шар побілки вигинався, як роздертий зсередини руками папір, і з’являлося нестерпне бажання допомогти йому ногою обвлитися і розсипатися в порох. Птахи вили гнізда, закохані шукали тут притулку, навіть не підозрюючи істинної суті місця, і лише вікна в дрібних гратах та вереск, що долинав скрізь квадратні отвори, перетворювали казкову тишу в моторошну зону. Крики були особливо зворушливими, бо якби хтось кричав біля Оперного чи на площі Ринок, то ніхто б і не почув, а тут, серед такого спокою, роздавався болючий крик, який виходив навіть не з горла, а з дна легень – і враз замовкав. Коли почуєш його один раз, ніколи не забудеш.

Так, це Гольдбергове подвір’я, психлікарня на Кульпарківській – місце особливе та незвичне своїм каламутним душевним безладдям та інаковістю. Поділене на сектори, із внутрішньою ієрархією, воно залишалося країною в країні, зовнішньо несуєтливою міською оазою, з начинкою надламаного цвіту людської душі. Час від часу проходили хворі в цікавих халатах, на кшталт тих, що учні вдягають на практику з трудового навчання. У руках вони носили алюмінієві баняки, мабуть, з їжею, бо було видно, як на морозяному повітрі з них клубочилась пара. Вони ходити досить швидко, намагаючись перегнати один одного, залишаючи по собі сизі клуби, наче паровози. Деякі згрібали пожухле опале листя, шо встелило траву, та замітали асфальтову алею. Знову крик, цього разу – із вікон палат алкоголіків та наркоманів. Саме ці пацієнти готові гризти залізні ґрати, ламаючи крихкі зуби об заіржавілу арматуру, лише б хоч на мить відірватись від нудного для них реального світу – пізнавши щось інше, не могли повернутись до реальності, бо інший світ, маючи їх за рабів, не відпускав назад. Крик залежних особливо не вписувався в ансамбль із задньою колонадою, виконананою в коринському стилі. Тут поза примарливою зовнішністю все було позбавлене ладу, зокрема душевного.

Мама з маленькою дівчинкою пройшла через розкриту навстіж зелену браму, вздовж таких ж зелених лавок, такого ж зеленого туєвого паркану і повернула праворуч, до входу у дитяче відділення.

Сьогодні в них консультація в лікаря Владислава Броньовського. Зустріч мала відбутись о пів на дванадцяту, годинник на стіні показував 11-ту, і тому треба було ще почекати.

– Ви до кого? – запитала жіночка, визираючи із відхилених дверей приймальні. Вони обоє зайшли досередини, наче магнітом притягнуті цими словами. Приймальня скидалася швидше на кабінет піонервожатого – із квадратними радянськими меблями, в яких жодні дверцята не приставали до рами, з великими шпаринами і масивними колодками, що звисали на просвердлених дірах. Стіни, щоправда, були високими і зовсім не вписувались в інтер’єр.

– Ми до пана Владислава, телефоном домовились про зустріч, – сказала жінка трохи несміливо, було помітно, що радянські буркотливі секретарки добряче свого часу потоптались по її впевненості в собі.

– Треба зачекати, він ще зайнятий, – сказала секретарка так, наче сама була тут головним лікарем.

– Можна, ми тут посидимо? – спитала жінка, окинувши поглядом два ряди крісел вздовж довгого столу.

– Зачекайте на коридорі.

Поки вони розглядали довгий коридор із густо наставленими в ньому дверними рамами і протипожежними інструкціями, надійшов гурт дітей, що тут лікувалися. Вони всі були коротко підстрижені, у багатьох, якщо і не в більшості, лиця в різнокольорових цятках: малинових, зелених та фіолетових. Дехто з дітей сіпав плечима, ніби зганаючи уявних птахів, і викручував голову так, ніби його не слухалась шия, закидаючи обличчя назад. Одяг нагадував піжами або домашні халати з простої матерії у дрібних квітках. З-під одягу визирали білісінькі ноги без м’язів, із синіми прожилками, що з дитинства не бачили сонячного промінчика і гарячого польового вітру. Вони нагадували ніжки грибів поганок – такі ж витянуті та повигинані в різні сторони, наче закони людської анатомії не поширювались на них. Уся зовнішність підкреслювала штучність їхнього середовища, зимову парниковість недопомідорів. Вони пройшли повз і повернули ліворуч, у велику кімнату, двері залишились напівпричиненими, і було видно килим на підлозі з малюнком дороги, дерев та вулиць. Гарна ідея – килим і майданчик для гри одночасно. Малий хлопчик приповз оцим килимом до дверей і пильно дивився на дівчинку. Їхні погляди зустрілись. На його вже не дитячому обличчі розповзлась потворна усмішка і він засичав, як скажений кіт, бризкаючи з рота слиною. Вона відскочила назад до мами і міцніше притисла шматяну ляльку до себе, для неї людський зоопарк був стократ страшніший звіриного.

– Заходьте, будь ласка, – прокотився порожнім коридором голос із привідчинених дверей кабінету лікаря.

Спочатку зайшла мама і за нею, ховаючись у спідницю, дитина.

– Сідайте, будь-ласка. Я прочитав вашу справу, – сказав пан Владислав, енергійно гортаючи сторінки підшитої папки.

Один пожовклий листочок вирвався і полетів від того гортання, і широка чоловіча рука миттю притиснула його до столу.

– Вибачте, – перепросив він за неакуратність.– Явних ознак хвороби ми не виявили, але враховуючи генетичну складову цього психічного захворювання і можливість спрацювання механізму після двадцятирічного віку, все таки рекомендуємо вам регулярно проходити профілактичні огляди.

– Яка ймовірність того, що дочці спадково передалась ця хвороба, адже я нею не хворію?

– Так, але часто такий тип захворювання передається через одне покоління по домінанті, тим більше ви згадали, що ваші сестри хворіли хворобою Гентингтона.

– Чи могли б ви сказати, в якому саме віці ймовірна активація хвороби?

– Не можу вам сказати навіть приблизно. Саме ваш тип захворювання, шизофренію з вторинними нейролептичними дискинезіями, важко діагностувати, і перші симптоми можуть виявитися в 14 років, або і в 26. Але при вчасному лікуванні здатність переносити велику дозу ліків, зокрема нейролептиків, дуже висока. Тому, якщо вчасно вистежити хворобу, її розвиток призупиниться під дією ліків та процедур. Ми могли б з вашою допомогою скласти генетичну карту, використовуючи дані ваших родичів та батьків – це б дало нам хоча б приблизний відсоток ймовірності успадкування захворювання. І що найважливіше – ніяких стресів та емоційних перенавантажень для дитини. Бо ваша донька, як бочка з порохом, а стрес – то іскра, що може її підірвати. Бах – і все.

– Але як нам жити з мечем, що висить над головою? Як насолоджуватись життям, коли ти знаєш, що будь-якої миті може накрити безодня депресії та гниття душі? Лікарю, порадьте щось, – сльози виступили на очах матері. – Дайте хоча б якісь гарантії.

– У кожному роду є шизофреники, і в моєму – також. Часто хвороба не загострюється, і в легкій формі навіть допомагає людині реалізувати свій потенціал. Скільки було музикантів, письменників та поетів, хворих шизофренією? Безліч. У середньовіччі їх вважали пророками, бо вони бачили потойбічний світ. Є навіть теорія, що шизофреніки – то післанці божі, вони бачать те, що звичайні люди не можуть побачити. Ну це лише таке припущення, але хто його зна. Чесно вам скажу, як на мене – деколи краще бути хворим шизофреніком-професором, ніж абсолютно здоровою домогосподинею, яка вірить в гороскопи, астрологію, феншуй та езотерику. Повірте мені, другі потребують більшого лікування, ніж перші. От моя знайома, цілковито здорова людина – це з точки зору психіатрії – провадить абсолютно дивні практики: лагідно звертається до техніки, бо від того залежить, чи вона ламатиметься в майбутньому, запрошує пральну машинку до співпраці, всі дверцята, шуфлядки щільно засуває. Вона не хвора, то лише феншуй.

На вашому місці я б не ототожнював шизофренію з кінцем світу, бо сучасна медицина у часи, коли Україна стала незалежною і відкрились двері до досягнень світової науки, дозволяє тримати людину у вирі життя, здобувати освіту, будувати сім’ю.

Слова лікаря були бальзамом для матері, вона знала з власного досвіду, що це за хвороба, і бажання кращого життя для своєї дитини зароджувало в ній зернину надії. ЇЇ дві сестри покінчили життя самогубством у віці двадцяти п’яти років і лише таке припущення долі для її донечки, єдиної дитини в сімї, її розради в житті, потіхи, сонечка було, як ніж у серце.

«Ні, ні, тепер це лікують, тепер часи змінились. То колись люди від апендициту вмирали, від запалення легень, а тепер це лікується легко. Медицина сильно пішла вперед. Все буде добре, – заспокоювала себе, а сльози підкочувалися і ставали клубком у горлі, але вона від плачу стрималась. – Лікар сказав берегти емоції дитини, тому плакати при ній не буду».

– Яких симптомів слід чекати? Що стане видимим початком?

– По перше, незначущі деталі стають важливими і виділяються. Те, що більшість людей пропускає повз вуха, як щось несуттєве, шизофреніки підхоплюють та роздувають. По друге, випадкові асоціації: поєднання властивостей абсолютно різних речей, наприклад, ніс акули і кінчик олівця чи носок черевика. Тобто щось таке, до чого звичайна людина не додумається, часом парадоксальні поєднання. Інші прояви – безмістовне бунтарство, голоси, світова змова, апатія і так далі. Часто прискорює чи активує таку хворобу алкоголь. Симптоматика хвороби доволі широка, головне – вчасно виявити і скерувати в правильне русло. Але позбутись хвороби неможливо – і з цим потрібно змиритись і навчитись жити.

– Як можна навчитись жити з цим?

– Ну я вам поясню просто. Припустимо, народилася людина з хвостом, і це автоматично виносить цю людину за межі нормальності, вона вже в суспільство не вписується. Що вона може зробити – відчувати себе неповноцінною та ігнорувати наявність хвоста, що абсолютно не зробить людину щасливою, а хвіст стане реальною життєвою перешкодою. Або прийняти свою відмінність і навчитись використовути те, чим ти відрізняєшся від інших. Хвіст тоді стає перевагою над іншими, а не перешкодою. Тобто якщо людина хворіє легкою формою шизофренії, то це дасть їй можливість зайняти особливу нішу в суспільстві, яке чекає на неординарні цікаві рішення. Та ж сама рекламна сфера вимагає абсолютно неординарного підходу. Поезія, проза, візуальне мистецтво – це все твориться на грані нормальності. Тому я б навіть рекомендував сприймати це, як особливий дар.

– Мої дві сестри покінчили з життям.

– Так, я прочитав.

– Схильність до самогубства іде крок у крок з хворобою? Одне тягне за собою інше?

– Не зовсім. Суїцидальні настрої з’являються у важких формах, в глибокій кризі, особливо без підтримки близьких, рідних. Як я вже згадував, основне – не запускати патологію, берегти від стресів, створити позитивне середовище і все буде добре.

– Тобто дитину потрібно від всього оберігати?

– У міру, щоб не трястись над нею, як над коштовною вазою, бо тоді навіть невеликі стреси в майбутньому зможуть зробити свою справу. Соціальна загартованість є необхідною складовою.

Мала уважно слухала і після роз’яснення щось зашептала мамі на вухо.

– Потерпи ще трохи, – відповіла мати, гладячи дитину по голові і цілуючи в чоло. – Скоро вже підемо додому.

– Добре, не затримуватиму вас. Пам’ятайте, потрібно зібрати детальну інформацію про свою сім’ю, усі їхні записи в медичних книжках, спогади про хвороби бабусь та дідусів і принести мені, з’їздіть в місцеві архіви. Ось вам моя візитівка, якщо щось – телефонуйте. чекатиму вас 19 жовтня, – закінчив розмову лікар Владислав.

Маленька Таня слухала все це, впнувшись у мамине стегно. Стільки незнайомих слів вона почула сьогодні, невже все це вони говорили про неї? І що за страшне слово «шизофренія»? Вона чула при родичах хтось казав, що тітку Марту «скосила шиза», чи це то саме? Чи її також щось скосить? Уявила собі ту Шизу із величезною косою в кістлявих руках, що підходить до неї і замахується над головою. Як моторошно! Скоріше б вибратись звідси, страшно так довкола, і діти тут дивні, з мавп’ячими гримасами на обличчях. Мама взяла її за руку і вивела надвір. Декілька хвилин до зупинки – і додому, до улюблених іграшок.

– Більше сюди ніколи не прийду, – подумала мала Таня, сама не підозрюючи, що колись буде жити в психлікарні на Кульпаркові.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

Похилою сільською дорогою ішов молодий чоловік у монашому одязі, неквапливо переставляючи ноги і явно над чимось міркуючи. В одній руці тримав покручену букову палку, на яку опирався, інша рука була стиснута в кулак і виказувала в ньому якесь емоційне внутрішнє напруження. Придорожній щебінь неприємно в’їдався йому в підошви і тим самим сповільнював рух. При шляху росли дрібні сосни, що за віком вже були старими, а зростом не вдалися. Конкуренції серед побратимів, як це буває в густому сосновому лісі, де кожен поспішає один поперед одного, щоб хапнути пригорщу світла, тут не було. Відстань, що розділяла сосни, була значною, місця достатньо і світла – також, тому й росли так ліниво та покорчено, стовбуровими вигинами нагадуючи коліна сидячих людей. Навколо сосен було порожньо, маленькі острівці, вкриті жовто-коричневими шпильками та тінями, плавно переходили у вигорілу на сонці траву, що купчилась серед пилу та каміння. Вибита колесами дорога западалась і ховалася серед полів. Дикий мак нахиляв широкі багряні пелюстки до тієї дорожньої затіненої вибоїни, наче шукаючи прихистку від пекучого сонця. Рівно посередині шляху змійкою виляв виточений водою рівчак із жовтим хвилястим висохлим намулом на охристому дні. Дощів вже два тижні не було, тому рівчак, не виконуючи свого прямого призначення, нудьгував, приспаний щільним шаром пилюки і лише де-не-де роззявленими отворами виглядав довгоочікуваних опадів. Далеко, на іншій стороні схилу, рухався волошковою краплинкою грузовик ЗІЛ із синьо-білою кабіною і кидав довжелезну тінь у сторону житнього поля.

Отець Вінсент дивився вниз, зовсім не помічаючи, як вітер високо задирає край підрясника. Брови збіглися докупи, прокладаючи глибоку неприродну борозну посеред молодого чола, подібну рівчакові на дорозі. Легіт остуджував дрібні капельки поту на ніздрях і куйовдив волосся. Вдалині серед схожих на білих китів подовгастих хмар виднілася монастирська будівля, що непосвяченому оку більше нагадувала хутір. Пес, що трюхикав поруч, побачивши знайомі обриси, рвонув уперед, аж закурилося, талапаючи кошлатими вухами. Враз він спинився, почувши крик якогось польового птаха. Двічі нюхнув повітря, високо піднявши ніс вгору, одне вухо задерлось догори, за секунду впало і знову піднялось. Собака побіг на звук, висолопивши сухого язика, що теліпався збоку, та здіймаючи лапами феєрверки куряви, що нагадували слід літака в безхмарному небі.

Навколо монастиря брижилася хвилями ще зелена, але вже підсохла трава, коси виклали її стіжками, оголивши стерню та мишачі нори. Рідко посаджені яблуні вгинались від тягаря налитих соком малинових плодів, гілки, наче ширми, опустились аж до землі і відділяли внутрішній інтимний простір від зовнішнього світу. Полудневе сонячне проміння стрімкими, наче натягнуті струни, золотими нитками пронизувало гілля та листя, витинаючи глибокими тінями мереживні сіті. Їхній дзвінкий, трепетний спів у симфонії з вітряними потоками та ароматами стиглих, червонобоких яблук, сіна і літнього різнотрав’я дурманив, заколисував Вінсента. Під легким, майже непомітним подихом вітру гра світла і тіні перемальовувала ткане отими сонячними нитками мереживо, творячи калейдоскоп примарливих барв. Сонячні зайчики виблискували, наче порозкидувані жаринки. Вмить ця вся казковість зникла, невелика хмара пепервала світлову плинну благодатну ріку, що лилась згори на землю. Через мить вона розчинилась, як цукрова вата, і сонце продовжило безперешкодно виливати повноту життя. Вінсент вирішив ще не заходити в монастир, а підібравши рясу, присів на копичку сіна. Воно було таким запашним та літнім, пахло коров’ячим молоком та сонячним промінням, легко поколювало в бік, наче казало штурхаючи: «Друже, не заступай світла».

«Сто відсотків літа без штучних ароматизаторів, барвників та наповнювачів», – подумав він, скинув мешти і поклав босі ноги на свіже пухке кротовиння.

Яка благодать. Його гнітючі роздуми остаточно розвіялись, пальці ніг мимоволі порпались у прохолодному сипкому й ледь вогкому чорноземі. Зовсім не хотілося переступати монастирський поріг. Він вже не міг провадити довгі та нудні молитви, розвіювати кадильний дим на понурі мури, розмовляти з напівбожевільними прочанками, що не шукали за відповідями, а лише за підтвердженням своїх маячливих вірувань та забобонів. Так це вже нависло над ним дрімучим покривалом, так в’їлося в душу мармуровим холодом, що, здавалось, не міг вже і миті витримати тягару широчезних стін. Тому й тікав на природу, усамітнювався для роздумів, мандруючи без призначення та особливої цілі, наче вовк-одинак, що відбився від зграї. Так добре без людей, так легко без їх мурашиної метушні. Як оті всі галасливі міста висмоктують людям мізки, телебачення через зомбоящики сверлить діри в їхніх головах та наповнює соняшниковим лушпинням, а потім вони ходять і хваляться своєю пустотою. Нові гаджети, автівки, будинки, обмови, реаліті-шоу, серіали – це все стократ перемелювалось язиками в жорнах щелеп. Суєта беззмістовна і дрібна, помножена на роки життя і поділена на нуль. І як собі всі оці люди уявляють сенс життя? Для чого живуть, чи усвідомлюють, що помруть – і їхні статки розчиняються, як весняний сніг? Чи розуміють, що їх закопають в землю, «бо ти порох, — і до пороху повернешся»?

Розпростерся на сіні, закинувши руки за шию, за мить над ним нависла захекана псиськова голова. Пес нюхнув Вінсентового носа, лизьнув і побіг далі.

Учора Вінсент розмовляв з ігуменом: він нарешті наважився сказати про те, що хоче покинути монастир. Настоятель не здивувався, бо за останній рік пішло вже п’ятеро монахів – не кожен витримує і не кожному це підходить. Це не дев’яності роки, коли монастирі були забиті вщент і покликань не бракувало. Все змінилося, і тепер новіціат – то одиниці, з яких залишиться ще менше. Настоятель вже здогадувався з Вінсентової відсутності на богослуженнях, що щось пішло не так.

На зустрічі із цікавості ігумен запитав:

– Я знаю що причин є безліч, дрібних та великих, але що є головною причиною, Вінсенте?

Він опустив свої окуляри майже на кінчик носа, так, наче вони йому й не були потрібні, і вичікувально дивився на Вінсента.

– Правду кажучи, я зневірився у всьому, – сказав Вінсент з викликом.

– У чому всьому? – ще нижче опустив окуляри ігумен.

– У вас, у Церкві, в правдах віри. Мені набридло слизьке релігійне лицемірство, рубрикальні жести, сотеріологічні псевдозасоби. Як це легко робити велику справу – взяв та й помолився за когось, а воно ж нічого нікому не допомагає, нікого не врятує. Тільки дурите людей, щоб вони відчули полегшання. Уся ця структура штучна, вигадана, монаше життя вигадане, нема тут ніякої посвяти, бо нема кому посвячуватись, – вже майже викрикав Вінсент.

– Як нема кому посвячуватись? Ти що – і в Бога не віриш вже?! – спитав ігумен, ще більше округливши очі, що так само заглядали поверх запітнілих скелець.

– Ні, не вірю, – промовив Вінсент і змовк – злякався своїх слів, бо вперше не подумки, а насправді виголосив заяву відступництва. Оприлюднення отакого внутрішнього переконання було для нього переламним кроком.

Раптово запалла тиша промовляла голосніше, ніж крик – бо стократ підсилила наче застиглу в повітрі попередню фразу.

Аж тепер ігумен насправді здивувався – безліч різних пояснень він вислухав, але атеїзм ієромонаха трапився йому вперше в практиці.

– Чому ти мені нічого раніше не казав? Я міг би провадити з тобою більше духовних бесід чи домовитись про реколекції.

– Знаєте, скільки я цих реколекцій переслухав, та й сам провів? І не знайшлось ані найменшого аргументу на доказ існування Бога, структури Церкви, ієрархії, правд віри, – усе впевненіше відстоював Вінсент своє відступництво.

– Я взагалі не розумію –хіба для тебе сама природа, все, що оточує нас, кожна жива істота не є доказом існування Бога? Це ж очевидно! Хіба я повинен тобі це пояснювати?!

– Ні, я не відчуваю його ніде, бачу листочки, бачу що хитаються, і знаю, що то повітряні потоки рухають ними, банальна фізика за п’ятий клас. Де тут Бог?

Настоятель стояв спантеличений, і не знав, що сказати. За мить призадуми продовжив.

– У всьому є першопричина, навіть у фізичних законів, у нашої планети, адже нема нічого безконечного, звідкись це все почалося, хтось же дав поштовх і надалі підтримує світовий порядок?

.– А хто дав Богові поштовх?

– Бог існує вічно, без початку і кінця. Він – Альфа і Омега.

– Ви вправно самі себе заперечуєте. Логіку вчили? Ви сказали, що все має початок, а потім: Бог без початку і кінця. Якщо все – то все, без винятків. «Магазин відкритий весь тиждень, окрім понеділка, суботи та неділі. Яка тоді логіка у вислові: «весь тиждень»? Я з таким самим успіхом скажу, що Всесвіт безконечний, нічого не зміниться. Спробуйте заперечити. Всесвіт безконечний, а все, що в ньому є, має початок, отак. Ну от, ви так часто про Бога згадуєте, а коли-небудь відчували його присутність, не таку накручену, а реальну, фізичну? Він коли-небудь хоч словом відповів вам на молитву? Бо якщо ви з ним говорите і не чуєте відповіді – то це монолог і говорите самі з собою.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПлан Біографія Марко Поло. Подорожі Марко Поло. «Книга про різноманітність світу» Література Біографія Марко Поло
Марко Поло народився близько 1254, у Венеції або на острові Корчула
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconНові надходження підручників для 6-х класів
Вовчок Марко Вибрані твори/Марко Вовчок; передмова Ліпницької І. М. К.: Шанс,2013. 224с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconЛітература рідного краю. Марко Вовчок. Повість казка
Мета: ознайомити дітей із життям І творчістю Марко Вовчок; виховувати почуття національної гідності, любові до рідної мови; викликати...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 icon5 квітня 2012 р. Чернівці 2012
Букова віть: Матеріали ІІ міжвузівської студентської конференції, Чернівці, 5 квітня 2012 р. / [Упоряд: М. В. Мандрик, Г. В. Чайка]....
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconВипуск І (січень – березень) Київ
Молоко з кров’ю / Люко Дашвар. – К.: Книжковий Клуб "Клуб сімейного дозвілля", 2008. – 272 с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconОлімпіада з історії ІІІ тур 015 р клас. Тести по балу
«Мед на язиці, молоко на словах, жовч у серці, омана насправді», – такі слова старовинне прислів’я говорило про
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconСамбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті
Повести “Горький дым” и “Мост” разные по тематике, но близкие по остроте сюжетов, ди­намике изображаемых событий и эмоциональ­ной...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПідготовила Літвенюк Ірина Володимирівна
«У школі не можна всьому навчитися — потрібно навчитися вчитися», — Мейєрхольд; «Якщо запастися терпінням і виявити старання, то...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка