Гіркий солод Марко Молоко 2012



Сторінка6/21
Дата конвертації18.10.2017
Розмір3,08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

– Так, мені це дуже подобається, я відчуваю, що проникаю в голови чоловіків... – сказала вона і раптово замовкла.

– Отож я підсумую. Оголеність на показ – це форма образного одягу, спосіб поширитись у світі і заявити про себе, самореалізуватись і нічого сороміцького тут нема.

– Але я нещодавно слухала проповідь, де священик говорив про інтимність тіла, що передбачає вузьке коло споглядання, а саме між чоловіком та дружиною. Що ви скажете?

– Це лише суспільні обмеження, нічого більше. Колись взагалі не можна було й клаптика тіла показати, крім обличчя, навіть руку чи плече, це все було гріховним та ховалось за шарами тканин, зараз же вісімдесят відсотків тіла напоказ – і ніхто нічого страшного в цьому не вбачає. Суть насправді не в оголеності полягає, а в можливості фантазувати, просторі для уяви, тому що це головний чинник – відкритий простір для додумування. Люди живуть не реальністю, а мріями, і дати їм можливість мріяти – це ключовий фактор.

– Тобто дати людині реальність і забрати світ мрій означатиме кінець?

– Абсолютно точний висновок. Ми могли б іще поговорити, але як на мене, то перший раз і так був достатньо вичерпним. Бережіть себе, – на прощання сказав Вінсент.

Молодиця залишила на столі невеликий пакунок, з якого визирав пахучий домашній сирник, і вийшла. Вінсент зручно вмостився в кріслі, виставивши ноги з червоними мештами на стіл, повернув голову до вікна й задумався. Який то різний той світ, і нема одного рецепта на всіх, нема ні правил, ні зразків. Витягнув з кишені складеного червоного ножа, розкрив його і відкраяв шматок сирника.

– Візьму в келію, а решту треба занести в трапезну.

------------------------------------------------------------------------------------------------------

Таня нервово вертілась у робочому кріслі зі сторони в сторону та інтенсивно набирала номер буківського інтернату. Сьогодні вони мали їхати туди з виступом та подарунками для дітей. Ніхто не відповідав. Треба набрати номер мобільного директора.

– Алло, доброго дня! Це Таня з соціальної служби «Добре діло», ми з вами домовлялись про відвідини на четверту годину, чи все ще актуально, нічого не змінилось?

– Ні, все добре, чекатимемо вас.

– До зустрічі.

Треба ще до водія позвонити, чи він хоча б знає, куди їхати.

– Хлопці, допоможіть ще оці пакунки занести, – гукнула вона двом юнакам, що проходили повз відчинені двері її кабінету.

Вийшла з кімнати, щоб проконтролювати підготовку до поїздки. Робота кипіла – дівчата досортовували великі картонні ящики з подарунками. Збоку утворилась ціла стіна із коробок, які волонтери вже обгорнули подарунковим папером. Іншу стіну підпирали столи з шампунями, милом та зубною пастою. Попередньо діти з сиротинцю склали списки бажаних речей, і добродійники протягом місяця збирали шкарпетки, футбольні м’ячі, ляльки, конструктори та чимало всього. Тому кожна коробка була підписана - ім’я, прізвище, клас. Її зацікавили подовгасті пакунки, що відрізнялись формою від інших.

– Іро, що в них?

– Самокати, троє хлопців замовило.

– Не забудьте повітряні кульки покласти кожному в ящик, нам їх спрезентували багато цього року, вистачить усім. А ще ось список для творчості – ватмани, фарби, пензлі, кольоровий папір, клей ПВА, розмальовки, олівці, фломастери і кретки. Щоб нічого не забули. Якщо кладете – відразу викреслюйте.

У наступній кімнаті молодіжне товариство закінчувало репетицію вистави. Це була Біблійна історія про Ноя. Великий картонний ковчег плавав серед целофанових хвиль.

– Чому ви не попередили, що ковчег буде таким великим, куди ми його тепер запхаємо? Причепимо зверху на автобус?

– Він складається, чого ти нервуєшся, Таню? – спитав бородатий Ной. – Іди ліпше на кухню, випий кави.

Таня перейшла на кухню. Тут зібралися всі кому не лінь, або радше «кому лінь» –фотограф, бугалтер, водій та інші.

– Ну що, готові до великих справ? – запитала риторично. – Пане Максиме, знаєте, як туди їхати?

– Як не знати, я самбірський напрямок, як свою кишеню знаю, в мене там теща живе, дай їй Боже здоров’я і многих літ.

– Добре, тоді давайте помаленьку то все зносити до автобуса. Пане Максиме, відкриєте багажник отим хлопцям, але нікуди не йдіть, пригляньте за ними. Хлопці, акуратно складайте, щоб нічого не потовкти, водій також не буде поспішати дорогою, ми ж не бульбу везем, а подарунки дітям.

З вікна було видно старий ЛАЗ, його дах з облущеною фарбою припав осіннім коричнево-жовтавим кленовим листям. На вм’ятині посередині зробилась калабанька.

– Пане Максиме, вам на даху ще жаб бракує, бо калабаня вже є, – вигукнула сміючись Таня, не відриваючись від вікна.

На перехресті Чайковського та Ковжуна між філармонією та кав’ярнею "Червона Калина" бракувало місця, тож водій заїхав двома колесами на тротуар, щоб дати можливість іншим машинам проїхати. Який контраст: біля філармонії стояли музиканти в смокінгах і з інструментами у чорних футлярах, а з протилежної сторони із кав’ярні виходили п’янички «під мухою», у засмальцованому одязі, потрісканих черевиках та чорними кульками BOSS в руках. Один, щоправда, тянув сітчасту торбу, таку, якими забиті елекрички на Броди. Двоє з команди остограмлених були в шапках, а один – без, вітер розкуйовдив залишки волосся на його майже голомозій голові, і начос, який мав прикривати блискучого макогона, без догляду п’яного господаря розвіявся на осінньому вітрі біля лівого вуха. Так, «Червона Калина» вже не та, що колись, вже інтелігенція не бігає сюди пити каву. Таня згадала, як одного разу замовила там чанахи, і коли їла, до неї підсів чоловік, привітався, запитав, як справи, що нового, бо вже сто років не бачились. Так зрадів їй, наче колись вони були близькими друзяками, але час та відстань розлучили їх на довгі роки. Таня не хотіла виглядати неввічливою і відповіла, що все гаразд, і водночас подумки гарячково перебирала серед знайомих, родичів та друзів, хто б це міг бути. Може, це Степан, судід її бабусі на селі, такий схожий –і борода точнісінько така... Та ні, в того був інший ніс. А... може, Віктор з будівництва, що завжди вранці вітався, замішуючи розчин. Скільки то вже років пройшло, коли та будова закінчилась? Точно він, тільки запух трохи. Ні, все таки не він, той був лисуватий.... Блін, незручно запитати, але всетаки:

– Перепрошую, але я вас ніяк не можу згадати, може, натякнете, звідки ми знаємось?

– Та я тут, я… – замнувся чоловік, спантеличений запитанням, – розумієте, я, тут…

А потім підняв голову і виразно запитав:

– Можна, я доїм?

– Що доїм? – перепитала Таня, видивившися на нього.

– Що-що, чанахи.

Аааа, нарешті до неї дійшло, він просто бездомний, ну чи потребуючий, і придумав таку дешеву аферу, щоб задобритися до неї і з’їсти її чанахи. Жах. Таня дала йому візитку із адресою безплатної їдальні, встала з-за столу і вийшла. За нею чулося інтенсивне дзенькання ложкою по тарілці. Бездомний доїдав чанахи. З того часу вона в "Червону калину" ні ногою. Допомагати бідним? Так, але через спеціальну службу, а обідатиме вона таки приватно.

– Перепрошую, але вже всі в автобусі, лише на тебе чекаємо, –окликнули її від дверей.

– Шось задумалась, сказала Таня, – вже біжу.

Ще з двадцять хвилин кривими вузькими вуличками попетляв автобус і нарешті вискочив на шосе. В організації існувала традиція послухати якусь повчальну історію чи притчу на виїзді. Через те, що в межах міста це годі було зробити через несумісність деталей старого ЛАЗу і львівської бруківки, то аж коли виїхали за місто, Таня присіла біля водія і взяла в руку мікрофон.

– Вітаю вас із виїздом і дякую всім за пунктуальність. Надіюсь, ми нічого не забули, Стефо, перестань говорити, коли я тут розпинаюсь, – сказал вона до рудоволосої дівчини, що інтенсивно щось розказувала Іванові, сусіду по сидінню.

Стефанія вирівнялась і кинула коротке «Вибач».

– Отож сьогодні ви послухаєте повчальну історію про ведмедика. Можливо, комусь вона видасться надто простою чи навіть примітивною, але, поміркувавши, ви переконаєтесь в її життєвості. Одного разу пішов ведмедик збирати ягоди. Зайшов вже далеко від своєї домівки, бо зір все манили віддалені червоні цяточки малини і він кидався їх визбирувати. Збирає та збирає – трохи в рот, трохи в кошик – і раптом починає накрапати дощ. Він собі думає: “Потрібно заховатися, щоб дощ не намочив мене”. І заліз під дерево. Але за мить стало так лити, що ведмедик намок навіть під листяним покровом дерева. Тоді він собі міркує: “Голова в мене вже й так мокра, але все інше сухе, перебіжу-но я під інше дерево, яке має більше листя і не пропускає дощику”. І перебіг. Поки біг, ступив в калюжу і намочив собі лапки. Сидить під деревом, а дощик однак на нього далі капає. Думає ведмедик: «І чого мені того дощу боятись, я і так вже майже весь змок з голови до ніг, піду-но я під тим дощем додому, заодно і вмиюсь, а дома біля пічки посушусь». Вийшов він з-під дерева і подався під дощем додому. Йшов, ще й навіть пританцьовував, бо дощик виявився тепленький! У житті, як і при негоді, надходить мить, коли байдуже, скривдить вона тебе чи ні, намочить дощ чи ні. Часто маємо страх перед чимось і уникаємо того, чого боїмось, але в певний момент, коли вже нема що втрачати, робимо виклик нашим страхам і навіть отримуємо користь з того, чого боялись. Тому не треба боятися, а лише впевнено й наполегливо прямувати до мети, тоді всі страшні примари на шляху розвіються. Ось така історія. Буду чекати на ваші відгуки та міркування, може, і приклади з життя хтось наведе, – сказада Таня і вимкнула мікрофон.
Хтось одразу завів балачку з сусідом, хтось розглядав мальовничі українські краєвиди за вікном.

Таня з якоюсь тривогою чекала на зустріч із дітьми в притулку, до неї доходили різні чутки про стан приміщень, ставлення до дітей. Багато хто називав ці місця сучасними дитячими концтаборами, хоча офіційно все заперечувалось, виділялися чималі кошти на утримання закладу, а інспекції повертались із задовільними результатами. Так, у нас офіційно все добре, «покращення» у будь-якій галузі, країна процвітає, жителі багатіють, а насправді –абсолютно протилежне. От минулого разу вони їздили у будинок престарілих на Медовій Печері, про людське око все начебто гаразд – відремонтовані приміщення, привітний персонал, повноцінне меню, великі вазони в холі, але варто лише зійти із запланованого маршруту, одразу потрапляєш у пекло, де мучаться занедбані, хворі старенькі в затхлих обдертих кімнатах із запахом сечі, із гниючими болячками на ногах. Навіть хвилину не можна встояти в такому смороді, одразу верне. Особливо страшні кімнати із лежачими хворими – там отримуєш шок на все життя, і гарантовані нічні кошмари на додаток.

Чомусь Тані здавалось, що в Букові буде те ж саме. Незважаючи на запевнення в чистоті, порядку та належному догляді, вона підозрювала існування прихованих від більшості відвідувідувачів частин будинку з цілковито іншою картиною Страшного Суду.

За вікном виднілася чорна переорана на зиму земля з хвилястими, наче морські валуни, скибами, що набігали одна на одну. Придорожні хащі сплітали непрохідну павутину облетілого від листя гілля і лякали воронячим криком. Стерня перепліталася із вигорілими чорними плямами і високими мурашниками. Автобус з’їхав на сільську щебенево-болотяну дорогу, асфальт закінчився дуже раптово, і з’явились перші приземлисті сільські хати білого кольору. Зелено помальовані брами із минулорічними написами Андрія-2010, виказували, в якій хаті живе дівчина, до якої хтось залицяється. Двоногі ж лавки біля брами були ознакою старших людей, які любили посидіти неділею при дорозі на сторожі будинку і пообмовляти місцеву молодь. Скільки ж переслухали ті лавки: "В наші часи такого не було!", "Молодь вже не та!", "Знов тої хімії понакупляли - Соса-Соли", "Пройде і боского слова не скаже", "Ні добрий день, ні насерматри".

Загавкали собаки, одна наперед одну смикаючи за ланцюги. Більшість дворів нагадували хаотичний набір смітярки, із купами гною, курми що в ньому порпаються, заржавілими залишками тракторів, возів, сіна, алюмінієвих баняків для корму худоби, великими оранжевими гарбузами, частини яких роздзьобували гуси. Непорушні елементи ландшафту такі як криниці були всюди зеленими. Серед деяких дворів із землі стирчали палки, на які були понавішувані молочні алюмінієві пушки. Деякі з пушок були жовтополиваними із яскравими квітами. Через подвіря проходили попідвішувані на тички чорні дроти, по яких бігала електрика в стайні та погреби. Люди, що порались по господарству, озирались на дорогу, щоб глянути, хто то їде. Ось жінка, що обкладала соломою капустяний кагат, на мить зупинилась, опустила в'язку соломи і поправила на голові хустку. Крикнула щось безпородному псові, він на мить вмовк і знову взявся гавкати, спираючись лапами на металевий паркан з білими ромашками. Жінка загнала його в буду і прикрила отвір погнутою мискою із залишками кукурудзяних качанів, що до того скубли качки. Тепер тільки злосні очі визирали з-за тої миски. Песьо не витримав ув'язнення, проштовхнувся лапами і рвонув надвір. Тонкий дріт, що кріпив ланцюг до буди, обірвався – і пес, несподівано для себе побіг далі, ніж належалось. Забувши, що треба бути злим, він проскочив через відкриту хвіртку, дорогою розганяючи курей. Обірваний ланцюг, що теліпався між лапами, не заважав йому насолоджуватись свободою.

Інтернат був у самому кінці села, аж за двома пагорбами, автобус почав підніматись вгору, зменшив швидкість і заревів на розбитій дорозі. На горбочку височіла церква, висока та гарна, огороджена металевим кованим парканом, а на дзвіниці похитувались від вітру мотузки, збоку стояв великий різьблений хрест, біля нього металева посудина на чотирьох ніжках, що в неї на Йордан набирали для посвячення воду. Святиня дисонувала з усім, що її оточувало – така чиста, доглянута, з охайно підстриженою травою та декоративними хвойними деревами. Поруч з церквою була помальована на рожево плебанія на три поверхи, пан отець якраз кудись поспішав, із єпітрахилем на шиї та хрестом у руці.

Повільно під’їхали до інтернату: брама не надто відрізнялася від сільських, привідхилена зелена фіртка із білою сіткою посередині запрошувала зайти, автобус ще раз смикнувся, пчихнув вихлопами і заглух в кількох метрів від брами. Водій ще думав завести і під’їхати, але Таня зупинила його, розуміючи, що то може забрати трохи часу – автобус все таки старенький. Кожен почав витягувати щось із багажника, ковчег у складеному вигляді нагадував літаючу тарілку, а діти повибігали із приміщення і з величезною цікавістю розглядали гостей. Таня попросила хлопців взяти важчі пакунки, сама ж оглядала, чи не забули чогось. Коли вони зайшли на подвір’я, то просто посередині побачили великий двоколісний причіп із гноєм, що визирав із заржавілих бортів. Збоку тулилися стайні та скирти соломи. Деякі копички нагадували надгризені мишами хлібини, і перекособочились у бік стаєнь. Один малий в безрозмірному турецькому светрі без упину смикав довжелезним гаком солому з великої діри в копиці. Старші діти, вбрані в куфайки та гумаки, застигли, спершись на держаки вил і безмовно спостерігали за гостями на подвір’ї. Ті, що були при дверях, кинулися вперед і одразу просили показати, що їм привезли. Таню обліпило п’ятеро малих, вчепившись руками в куртку та спідницю.

– А шо ви нам привезли? А покажіть? А я замовляв рукавички, привезли?

–Так, усім все привезли, давайте зайдем всередину.

Тоді до неї підійшла більша дівчинка зі світлим волоссям, прикритим шапкою- вушанкою, що збилась на один бік, і сказала:

– Але не давайте подарунків вихователям, вони ніколи їх нам не віддадуть. Це вже не перший раз, що в нас все збирають. Чи не могли б ви нам щось зараз дати – і я заховаю в кущах? Я вас благаю, будь ласка. Ми собі потім розберемо.

– На жаль я зараз не можу розпаковувати, бо все посортовано по іменах і треба всім зайти всередину, ви ж померзнете. Ану скоро всередину. Хто швидше добіжить до дверей – той виграв.

Коли діти неохоче і зовсім не біжучи, пішли досередини, нахилилась до світленької дівчинки у вушанці, що залишилась, і запитала:

–- Вас тут добре годують?

–Та так собі, більш-менш, каша на воді, картопляне пюре, зупа, просто працювати треба багато. У нас тут ціла ферма – стільки свиней, курей, за всім треба подивитись, а взуття нормального нема, гумаки на босу носу, в ноги дуже зимно, і зараз зимно, – сказала переводячи погляд на ноги в гумовому взутті, на чотири розміри більшому. Навіть ці в мене вже тріснули, через підошву вода заходить і хлюпає всередині. А шкарпеток взагалі не дають, лише онучі, ну ви знаєте такі куски тканини, що просто намотуєш на ногу. Але в мене тільки одна, і зайнялась витягувати свою онучу з гумака.

– Не треба, не витягуй, я знаю, як вони виглядають, – перебила її Таня. – Мені розказували, що у вас є хворі діти, які лежать в ліжечках, покажеш мені?

– Так, нас медсестри заставляють за ними дивитись і забороняють їм давати нормальну їжу, тільки хліб та воду, багато з них швидко помирає, ось там ми їх ховаємо, – показала рукою в сторону, де виднілись глиняні гірки із перехиленими, нашвидкоруч скрученими хрестами. Поряд були ще не загорнуті подовгасті траншеї, вони чекали, як монстри із широко відкритими пащами, наступних діток.

– Часто вони вмирають групами, ну кілька підряд, і ми усіх їх разом закопуємо в оту траншею. Священик вже навіть не хоче сюди їздити, каже, щоб ми на цвинтарі ховали біля церкви. Але як ми їх понесем, в нас нема трун, і нести нікому.

«Так, це таки дитячий концтабір», – подумала Таня, із сумом дивлячись на свіжо викопані заготовки могил. Плакати не хотілось але на душі було дуже зле.

Всередині похмуро, стіни помальовано в насичений синій колір, так, як у деяких селах на Волині паркани малюють. Пліснява та затхлий запах вдарили в обличчя одразу з порога. Ті діти, що прийшли знадвору, перезулись в гумові шлапаки і приєднались до решти. Таня хотіла погладити налисо підстрижену голову малого хлопчика, що крутився біля неї, але коли підняла руку, він стрепенувся і скривився так, ніби вона зібралась його бити.

– Не бійся, я хочу тебе погладити. Чого ти налякався? Ходи сюди, маленький.

Але хлопчик вже втік. Рефлекси від ставлення медсестер та вихователів виказували реальний стан речей – цього ніяк не приховаєш і не навчиш підставляти голову під ласки, коли до того було лише биття.

Посередині великого столу розклали кольорові олівці, папір, і запросили всіх охочих помалювати:

– З цікавих малюнків ми зробимо виставку – і дуже багато людей побачить те, що ви хочете сказати через свої картини, тому ми просимо вас намалювати все, що важливо для вас, що вас болить чи радує. А за той час ми підготуємо виступ. Ну а потім роздамо подарунки.

Фотограф витягнув фотоапарат і налаштовував зйомну лінзу. Діти, загледівши це, одразу ж кинулись до нього і просилися зазнимкувати їх.

– Зробіть і мені поторвафію, зробіть поторвафію, – просив, сіпаючи за рукав, малий без двох передніх зубів.

Одна з виховательок рішучим кроком приступила до фотографа:

– У нас заборонено фотографувати, заховайте апарат.

Ростик вже потрапляв в аналогічні ситуації, тому швидко погодився і перепросив виховательку.

– Я пофотографую виступ, якщо ви не проти, і лише коли ви дозволите, гаразд?

Вона нічого не сказала і відійшла.

Він давно наловчився фотографувати «від живота», тобто натискав на кнопку, коли апарат висів на животі. З сотень таких знимок десяток були достатньо влучними і слугували доказом при всіляких судових позовах, що «Добре діло» провадило проти подібних закладів.

Таня попросила дівчинку показати де туалет і піднялася з нею на другий поверх бетонними сходами. Персоналу було мало і всі були заклопотані своїми справами, ніхто на них не зважав.

– Ось сюди, – показала дівчинка рукою на темний коридор, з якого тягнуло сирістю. Зайшли в кімнату, і в ніздрі одразу вдарив різкий запах поту, сечі та медикаментів. Невеликі дитячі ліжечка із високими дерев’яними спинками та марлевими шторками нагадували кокони, а з них визирали непрпорційно великі голови на подушках, обличчя розмальовані зеленкою. Таня підійшла ближче до одного ліжка і, відсунувши ширму, нахилилась над дитиною, що скорчилась в позі ембріона. Худюще, майже засушене тіло дистрофіка ледь жевріло, на білих руках лише виднілись сині випуклі судини, що розходись як гілки дерев. Велика голова провалилась у вм’ятину в подушці і з засопленого носа стирчали трубки. Дівчинка принесла скибку хліба і поклала дитині в долоню, але пальчики не стиснулись, не схопили хліб, тільки глибоко засопла горлянка, під тонкою піжамою зарухались ребра – увага викликала в дитини страх.

– Вона скоро помре, бо вже не їсть. Пані Леся, наша старша медсестра, пробувала годувати її через ніс, але нічого з того не вийшло, – пояснила дівчинка.

Перейшли до наступного ліжка, де дитинка із запалими щічками і величезною головою непорушно спала. Товщина ніг не відрізнялась від товщини рук, кінцівки, як обрубки шлангів, неприродньо розкинулись вздовж ліжка, непропорційно великі суглобні виступи колін та ліктів підкреслювали скелет, що випинався крізь пожовклу шкіру. На підлозі валялись якісь ганчірки та використані памперси.

– Я перепрошую, шо ви тут робите? Хто вам дозволив сюди зайти? – на підвищених тонах запитала вихователька, увагу якої, напевне, привернула смужка світла, яке падало в коридор з привідчинених дверей.

– Та от дівчинка розказує мені про свої обов’язки в інтернаті. Якби ми знали, то може би і якісь підгузники захопили чи навіть ліки, – намагалась виправдати своє несанкціоноване вторгнення Таня.

– Прошу вийти і повернутися до актового залу, ваші там виставу починають. А з тобою, Свєта, я пізніше поговорю. Марш на своє місце!

У залі зібралось багато дітей, вони розсілись вздовж стін на низьких голубих лавках. Це був не актовий, а радше спортзал. На сцені плавав ковчег – і з нього Ной випускав голуба. Імпровізований птах, підвішений до нитки, полетів поміж дітей, деякі навіть пробували його впіймати, але вихователька зацитькала "Чшшш" – і діти вмить заспокоїлись та опустили рученята. Ось вийшло картонне сонце, його промінці крутились за годинниковою стрілкою, висихала гофрована земля. Тоді дітей запросили на сцену, щоб роздати вирізаних та розмальованих картонних тварин, і попросили заховатись за ковчегом. За словами Ноя: «Вже земля висохла», діти з піднятими вгору руками і картонними звірятами опускаються з «ковчега» на землю, а вода відходить. Така гра підняла дитячий ентузіазм – вони виходили з тваринами, імітуючи їхню поведінку: свині квікали, корівки мукали, слони високо піднімали хоботи і трубіли. Решта дітей залишилась сидіти на лавках і їхні зморені обличчя осявали усмішки. Вони зривались з місць, щоб і самим пострибати, але вихователі миттєво вгамовували їхній запал. Настав час на подарунки, всі всілись рівненько, на сцену вийшов бородатий Ной і почав читати список:

– Назарій Магурчишин – є такий?

– Назік, – штурхнула малого вихователька, – на вихід.

Він піднявся і, всміхаючись від вуха до вуха, вийшов на середину.

– Ось твій подарунок, тримай коробку – там усе, що ти просив: шкарпетки, рукавиці, іграшки, самокат та м’яч. Ти то просив?

– Та, а петарди є?

– Є, є, там, на самому дні.

Малий сів збоку на лавку і одразу почав витягувати вміст картонної коробки. Інші діти з нетерпіння аж завмерли в очікуванні коли виголосять їхні імена. Черга йшла дуже швидко, через кілька хвилин всі вже порпались в своїх подарунках. Космічні кораблі, йойо, радіокеровані машинки і гелікоптери ожили. Лише одна дівчинка плакала. Виявилось що їй дали не того кольору рукавички: вона хотіла рожеві, а не зелені.

Таня швидко знайшла яскраві малинові рукавички і дала дівчинці:

– Дивися, які гарні, саме для тебе, той Ной щось наплутав, він що забув, що ти хотіла рожеві? От нечемний! Зараз насваримо його!

Дівчинка втерла сльози і захіхікала. Одна вихователька щось на вухо розказувала іншій, зиркаючи на Таню, мабуть, то було щось смішне, бо друга істерично сміялась, так що від того реготу в неї підстрибував величезний живіт та відвислі груди.

– Добре, нам вже час рушати, але ми до вас ще приїдемо, – сказала Таня, ставши на підвищення, – будьте чемними і чекайте нас на Миколая. Всі листи до святого Миколайка кидайте в оцю скриньку, а хто не вміє писати, то малюйте. Пам’ятайте, що він приходить лише до чемних діток, слухняних, тих, хто добре вчиться і постійно до нього молиться. Отож давайте зараз помолимось «Отче Наш» і заспіваємо пісеньку «Ой хто, хто Миколая любить».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПлан Біографія Марко Поло. Подорожі Марко Поло. «Книга про різноманітність світу» Література Біографія Марко Поло
Марко Поло народився близько 1254, у Венеції або на острові Корчула
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconНові надходження підручників для 6-х класів
Вовчок Марко Вибрані твори/Марко Вовчок; передмова Ліпницької І. М. К.: Шанс,2013. 224с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconЛітература рідного краю. Марко Вовчок. Повість казка
Мета: ознайомити дітей із життям І творчістю Марко Вовчок; виховувати почуття національної гідності, любові до рідної мови; викликати...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 icon5 квітня 2012 р. Чернівці 2012
Букова віть: Матеріали ІІ міжвузівської студентської конференції, Чернівці, 5 квітня 2012 р. / [Упоряд: М. В. Мандрик, Г. В. Чайка]....
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconВипуск І (січень – березень) Київ
Молоко з кров’ю / Люко Дашвар. – К.: Книжковий Клуб "Клуб сімейного дозвілля", 2008. – 272 с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconОлімпіада з історії ІІІ тур 015 р клас. Тести по балу
«Мед на язиці, молоко на словах, жовч у серці, омана насправді», – такі слова старовинне прислів’я говорило про
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconСамбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті
Повести “Горький дым” и “Мост” разные по тематике, но близкие по остроте сюжетов, ди­намике изображаемых событий и эмоциональ­ной...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПідготовила Літвенюк Ірина Володимирівна
«У школі не можна всьому навчитися — потрібно навчитися вчитися», — Мейєрхольд; «Якщо запастися терпінням і виявити старання, то...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка