Гіркий солод Марко Молоко 2012



Сторінка7/21
Дата конвертації18.10.2017
Розмір3,08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21

Усі повставали рівненько, виховательки перестали шептатись і побожно склали руки підносячи їх вгору. Діти молились від серця, часом плутаючи слова чи заміняючи їх зрозумілішими, їхні очі світились щирістю і Таня була впевнена, що Бог вислухає оті невинні душі.

Після пісні маленька дівчинка в штанах і платті поверх них підійшла і запитала:

– А що отець ість на небі?

– Що ти маєш на увазі? – не зрозуміла Таня.

– Ну, ми молилися «Отче наш, що їси на небесах». А що він їсть?

– А! Розумію, то не їси, а єси. «Єси» означає «Є», Отче наш, ти, що є на небі. А слова ми говоримо такі особливі, що тільки в молитві вживаються, тому ти їх, мабуть, і не знала. Це із церковнослов’янської мови слова, вони особливі і не перекладаються українською, бо в нашій мові їм непросто підібрати відповідники.

– А які ше слова? – запитала дівчинка зацікавившись.

– Ну, наприклад, під час святої літургії ми співаємо "осанна во вишніх", а людям вчувається «Оксана на вишнях», або "Чаю воскресіння мертвих" – а хтось думає про чай, і багато інших.

– А яких ше? – не вгамовувалась дівчинка. Видно було, що розмова зацікавила її.

– "Імами ко Господу приступім" – для когось то означає, що і мами мають приступити до Господа. Наступного разу я тобі ще щось цікаве та пізнавальне розкажу, а тепер біжи.

На дворі вже темніло, всежтаки осінь, по четвертій ніч надворі.

До Тані підійшла та дівчинка, що водила по інтернату, Світлана.

– Не залишайте мене тут, мене будуть бити за те, що я вам показала ту кімнату. Заберіть мене з собою, я вже більше так не можу, – благала мала. Сльози потекли по її дитячому замурзаному обличчі. – Я хочу з вами, я буду вам прислуговувати, за хатою припельную, буду робити все, що скажете, тільки не залишайте мене тут, я вас благаю.

Тані так було шкода малу і вона залюбки б забрала її з собою, але це було неможливо, тому що протизаконно.

– Я поговорю з тою вихователькою, щоб тебе не чіпала, але забрати не можу, бо то заборонено законом. Скажи мені своє прізвище, і я постараюсь щоб тебе перевели в інше місце.

– Мазуркевич, Світлана.

Таня підійшла до виховательки і попросила відійти на декілька слів.

– Я б хотіла, щоб у вас зі Світланою були нормальні стосунки, і ви не приділяли їй "особливої уваги". То я попросила її показати мені інтернат, вона не винна. Тому – жодних покарань. Приїду на Миколая – перепитаю.

– Та я і не збиралася її карати, то тільки так на словах, ми дітей шануємо, вони в нас як в Бога за пазухою, – лукавила вихователька.

– Ну тоді ми з вами порозумілись. А коли буде директор? Вона обіцяла підійти, але щось не видно.

– О, я не знаю, в неї будівництво – майстри в новому будинку дах перекривають, треба за всім припильнувати, самі знаєте, як то в нас: на секунду відвернешся і все розтягнули. Тепер злодій на злодієві.

– Ну добре, тоді ми їдемо.

– Щасливої дороги.

Автобус рушив, діти біля брами і з вікон махали руками, на їхніх обличчях жила надія на наступне свято, вони вже питали, коли то Миколая. У дитячих умах зародилась думка, що може бути по-іншому, і голову не тільки б’ють, але й гладять. Таня вдивлялась в темряву і бачила серед дітей силует монаха – його ряса тріпотіла на вітрі і він разом з дітьми махав вслід автобусу рукою. Вона аж прилипла до вікна, вглядаючись в темряву. Водій посигналив тій собаці із ланцюгом, що гасала через дорогу, Таня озирнулась на водія і знову до вікна, але вже нічого не було видно.

--------------------------------------------------------------------------------------------------

Павло зазирнув у холодильник, але там нічого не було, окрім пари трилітрових банок молока, і банки консервованих помідорів, що недавно передали маршрутою з Пісинців. Згадав свою бабусю. Така кумедна. Щороку робить те ж саме: купує насіння помідорів, вирощує саджанці у вазонах, потім їх пересаджує на грядку. Доглядає, підливає. Кропить, щоб всілякі комашки не з’їли. Помідори ж іще зеленими починають підгнивати, бо сезон дощів. Тоді бабця помідори зриває і кладе на підвіконня, щоб вони дозрівали в приміщенні. Помідори трохи достигають, і тоді з них починають робити салати, які закручують в банки. В різдвяний час діти та онуки приїжають до бабусі на свята. Вона, звісно, пригощає їх помідоровими салатами. Ну і часто просто передає дітям та онукам в місто. Трохи їдять, але не дуже. Частину викидають. Такий беззмістовний фінансово невигідний цикл. Наступного року все повторюється. От і в Павла вони стоять вже три дні, треба конче доїдати.

Задзвонив мобільний.

– Алло! Привіт.

– Привіт Таню, ти де?

– Ми вже під’їжджаємо до Львова, забереш мене?

– Де?


– Можна біля «Скрині» на Городоцький.

– Добре, коли?

– Ну десь через півгодини.

– Ееее, уууу, добре, па-па.

От вже і поїв помідорів, слід вдягатися. Так, треба хоч з собою в дорогу морквину взяти, поки буду їхати – погризу. Вже пора виходити, бо ввечері багато машин, всі їдуть з роботи додому. Нічого не забув? Морква є, ключі є, документи також, все нормально. Побігли-побігли. Стоп -– нову аудіокнигу про рекламу треба скинути на флешку і вернувся до ноутбука, щоб перекинути оновлення. Буде що слухати в машині.

Аудіокнига Девіда Олігві "Confessions of an Advertising Man" голосом американського диктора почала розповідати, як заснувати рекламну агенцію. Саме те, що потрібно Павлові – натхнення на початок. Вже собі уявив, як керуватиме великою брендовою компанією із сотнями працівників, як розроблятимуються цілі стратегії для реклами на телебаченні, радіо, друкованій продукції. Кожен день буде наче на справжній кузні, тільки замість металу будуть слова та образи, а замість молотів – мізки. Щодня творитиметься нове, таке, що не існувало дотепер, поєднуватимуся речі, що досі не поєднувались. Сигнал авто позаду різко перервав його фантазії і змусив переключити передачу, бо червоне світло давно змінилось на зелене.

У Львові найбільш нервові водії, зауважив він собі. Але правило номер один на дорозі – не панікувати і нікуди не поспішати. Спішить? Нехай об’їде. А блимати нема чого і гудіти тим більше.

Через двадцять хвилин він вже стояв біля центрального входу «Скрині», переминаючи з ноги на ногу. Привокзальна світилась вогнями і з щойно прибулої жовто-синьої трускавецької електрички висипали люди. Величезна, до цього порожня площа заповнилась, заворушилась і так ж швидко розсіялась в різні сторони.

«Ну де ж та Таня? – подумав Павло, дмухаючи на руки».

Під’їхав автобус, двері з скрипом відкрились і вийшло кілька людей, за ними – Таня.

– Що ви так довго їдете, я тут вже взагалі замерз, – сказав забираючи в неї рюкзак.

– І тобі вечір добрий. Автобус старенький, вулички вузенькі, тому і довго.

– Їдемо до мене? Ти голодна?

– Можна і до тебе, голодна як вовк, а в тебе є що поїсти?

– Правду кажучи, тільки бабусині консервовані помідори, але зараз щось купимо в «Скрині», зготуємо.

– Я б картопельки смаженої з’їла. Такої добре присмаженої до золотистого, ну знаєш, щоб цілими шматками трималась?

– Знаю, знаю. Зараз візьмем картоплю, і ще м’яско підсмажимо. А на десерт що хочеш?

– А на десерт – фісташкове морозиво.

– Буде тобі морозиво, – відповів усміхнувшись.

Вже встиг заскучити за нею, не міг дочекатись, коли побачаться. От не бачить її – і скучає, а побуде з нею кілька годин – і вже б самому або з друзями. Ще не розібрався з почуттями – коли нема, то хочеться, коли є, то бажаєш чогось іншого. Та ще й інші дівчата такі звабливі. Не подобається їй, коли він на інших задивляється, хоче, щоб їй приділяв сто відсотків уваги. Якщо ти на дієті, то хіба не можна меню читати?

Після інтернату Тані захотілось чогось домашнього та теплого, не було ані найменшого бажання сидіти самій увечері вдома. Потрібно розслабитись, відпочити, посперечатись з Павлом. Підкине йому якусь кісточку при нагоді.

Машина підскакувала вулицею Виговського, світлофори давали зелене світло, наче всі змовились в один, Павло газував, вправно минаючи люки та вибоїни і звично перетинаючи суцільну лінію розмітки. Перехрестя з Любінською і по прямій – до Стрийської.

– Ось ми і дома, – сказав Павло відмикаючи двері. – Я тут трохи насвинячив, але ти не зважай, роззувайся, тапки тут.

– Чаю, кави? – запропонував.

– Чаю, куди там каву, цілу ніч не спатиму.

– Ну і добре, що спати не будеш. Вночі сплять бабусі з дідульками і все одно прокидаються з відчуттям, ніби гульбанили, а ми молоді – нам можна і три доби підряд "двіжнячити".

– Не треба русизмів.

– Вибач, "рухнячити". Так, де в нас сковорідочка, одна для м’яска, інша на картопельку. Ось де ви заховались, мої дорогенькі «тефлончики». Ось тобі ножичок і ось мені другий, разом скоріше начистимо. Ось-Ось-Ось, – наспівував він, запалюючи газ. Поклав м’ясо на розпечену сковорідку і воно одразу зашкварчало, бризнуло феєрверками розпеченої лавини жиру.

– Так має бути, м’ясо смажиться на великому вогні, щоб коринку схопило, – повчав він Таню. – Підсмажиться навколо і весь сік м’ясний залишиться всередині, кладеш у ротик такий шматочок, а він ніжний і соковитий. Ням, ням. М’ясо взагалі більше дванадцяти хвилин на сковорідці не можна смажити, пересихає, потім спробуй ту резинову підошву жувати, хіба що замість жуйки. Ось уяви собі такі жуйки м’ясні.

– Ти не фантазуй, а берись за ножик, я тут сама з картоплею не даю ради.

– Як день минув? Багатьом діткам допомогли? Хотів сказати "дідькам", але передумав.

– Та не кажи, день справді шаленний, стільки нервів потріпала ота біганина, зате добру справу зробили. Малі нас на все життя запам’ятають. А ти що робив?

– Та фотографував тут одну даму, ще потім буде в рекламі зніматись. Реклама добре йде, а з такою красунею ми взагалі розкрутимось.

– Що ти в цьому знайшов цікавого, краще б якимись добрими справами зайнявся, а не такими марними і плинними. От безкоштовною їдальнею, наприклад – ти ж у нас так суперово готуєш. Для вічності б щось зробив, Бог тобі точно допоможе в цьому починанні. І мав би винагороду в небі. Не можна отак зациклюватись на комерції і грошах. Відома істина – чим більше ти відддаєш, тим більше отримуєш.

– Ей, не треба моралізаторства, сама знаєш, що я не люблю тих високопарних ідей. Кожен є ковалем своєї долі, і нікого не треба жаліти, допомагаючи, ти тільки псуєш людей. Вони звикають до подачак – і потім працювати не хочуть. Ціла нація прохачів утворилась. От сьогодні по тєліку показували: наші знов борг в Євросоюзу взяли – вже на кожного громадянина по дві тисячі долларів припадає. А хто буде віддавати? Мене особисто не питали, чи згоден я на таку махінацію. Так що подачками не допоможеш ні людині, ні народу.

– А чим допоможеш?

– Вчити людей треба, з садочку, причому починаючи з трьох років. Знаєш, як німці своїх діток вчать – кубики синього кольору в синю посудину, зелені – в зелену, і потім пляшечки до посудини з пляшечками, газети до газет, і виростає людина, що вміє сміття сортувати. І у всьому так. Подивись, які іммігранти приїздять в Канаду, взагалі тумба-юмба, – сказав Павло, постукуючи рукою по своїй голові, – голих зі списами та фіговими листочками привозять в контейнерах. А вже за кілька років їхні діти стають зразковими громадянами, і все завдяки школі, бо батьки тумба-юмба ніякої освіти не можуть дати.

– Ти сам "тумба-юмба", нормальні вони люди. Ідея, звичайно, не нова, ще Конфуцій про такий підхід говорив. Він деякий час виконував обов’язки міністра внутрішніх справ, за нашими мірками, і переконався, що краще виховувати людину, починаючи з дитинства, аніж понастворювати законів і однією міркою всіх під ті закони припасовувати. Питання в наступному – як? Як ту культуру прищепити людям, як з дички зробити культурне плодюче дерево?

– Щось останнім часом ти дуже "вдарилась" в східні культури – то японська ваза, то Конфуцій?

– Не відволікайся, я тебе спитала.

– Та ніяк. Своїми силами ніяк, бо то зациклене коло – сліпі ведуть сліпих. Владу в Україні вибирають з народу, а народ затурканий до безмежності, століттями. Тому затуркані вибирають затурканих. Сліпі ведуть сліпих, і ведуть у прірву. Як вихід з ситуації, я б взяв і запросив до влади, уряду іноземців – німців, американців, французів, добре би їм платив за те, що вони країною «рулять» і вчать нову армію молоді. Здається, так і роблять в Грузії.

– В Грузії запрошують грузинів з-за кордону, а не іноземців.

– Менше з тим, ідея зрозуміла. Що я хотів сказати? От, згадав, на Русі споконвіку не було порядку, поки не прийшли вікінги і не покерували нормально. Тому голосувати слід за зміну уряду на іноземний, все інше – марнування часу. Дичку від дички не прищепиш, треба з культурного дерева брати плодючу гілку – і щепити, а інші дикі гілки відрізати.

– Ну я все таки думаю, що ми можемо щось змінити самі. Якщо кожен докладе зусиль, то ця праця дасть гарні плоди. Все залежить від кожного з нас. Країна починається з тебе і з мене.

– Та хіба ти не розумієш, що тобі подібних – меншість? Ти і твої друзі на фейсбуці – то ще не Україна, Україна – це малограмотні забобонні жебраки, гопніки, совкові партократи, таких більшість. Країна дикунів, за винятком купки свідомих. Тільки подивись, кого вони собі в чільники вибирають, подивись на мерів міст, президентів наших. Хіба здорові на голову люди зважаться на такий вибір? І найгірше, що то все східняки мутять, європейська цивілізація на Львові закінчується. Далі починаються "уліци пєрвого мая" і "ілліча".

– Не можна бути таким шовіністом, ми – одна країна, Схід і Захід, в нас є одна історія і є традиції.

–Та нема ніяких традицій, бо шароварщина – то ше не традиції. То, що в голові закладено доброго і упорядкованого, культура, що з покоління в покоління передається, ото правдиві традиції.

– Подивись до м’яса, а то ти щось захопився темою, будемо вуглинки їсти на вечерю.

– Та ні, я тільки-но перевернув, все під контролем. Роблячи підсумок – цей весь срач триває століттями і невідомо коли закінчиться, тому треба звідси рити.

– Ти кудись зібрався?

– Нічого конкретного, просто ідея. Як країна Австралія мені подобається. Більшість населення живе в діапазоні кількох кілометрів від океану, круглий рік літо, рай на землі.

– А я все таки вірю в Україну, вірю, що навіть невелика кількість людей, інтелігенція, поведе народ до процвітання та реалізації його потенціалу. Не дарма ж стільки подвижників змагались за незалежність країни. Не дарма ж наші діди в тюрмах гнили?

– Зараз виглядає, що дарма. Тарас Григорович, мабуть, в могилі перевертається від того плюгавства.

Тані вже набридли оті одвічні дискусії, що останнім часом прокралися в найпотаємніші закутки її життя, тому вирішила зачепити інший топік – нейтральніший та соціально пасивний. Отож запитала після кількахвилинної паузи:

– А як ти до секондхенду ставишся?

– Чого то ти на секонд перескочила?

– Бо для порередньої теми потрібні вчинки, не просте патякання. І ще – ти мене дратуєш своїм бездушним підходом. Ніякої посвяти.

– Це моя позиція, прагматична, меркантильна, але лукавити не збираюсь.

– То як щодо секонду, що думаєш?

– Взагаліто нічого не думаю – купую все нове, з використаного – нічого. Навіть автівку, як на мене, треба нову купляти. А ти що думаєш?

– А я люблю вживані речі. В них відчувається історія і душа людини, яка цю річ використовувала. Коли купляєш щось нове, то розумієш, що воно холодне, заводське, бездушне. Використовуючи вживану річ, стаєш учасником спільноти людства. Також речі зроблені руками, мають настрій та душевність, бо кожна річ є особливою. Ну і марнотратство це – вживати нове, ще й постійно міняти його на новіше. Стільки дітей по світі голодних та голих-босих, а ми лахи міняємо одна за одною.

– Душевність речами не передається, скоріше грибок та всілякі інфекції.

– Ніякий грибок не передається, не вигадуй. У сто разів більше в трамваї передається, ніж на секонді. І ще один плюс – ексклюзивність. Тільки на секонді можна придбати виняткові речі, рідкісні.

– Ти вже скоро будеш як моя мама – аура, енергетика, біополя. Чомусь у вас жінок є схильність до апофатичного тлумачення світу.

– В секонді нічого поганого нема, в розвинутих країнах це тренд, люди не викидають речей, переробляють використані матеріали, знаходять їм нове призначення.

– Знаєш, то на любителя, я надаю перевагу новим речам, але якщо ти мене візьмеш наступного разу на ринок і покажеш переваги, то можливо, я і зміню думку. І взагалі секонд – то дуже відносна річ, багато від обставин залежить і від маштабів. Під час другої світової солдати знімали із мертвих взуття і раділи, що можуть іти далі й ставали героями, це ж також секонд. Коли будинок купляєш, в якому люди жили – також секонд. Все воно відносно, тому потрібно уточняти.

На плиті рум’янилось мясо, легко підстрибуючи з боку в бік, ніби вовтузилось. Бризки м’ясного соку та жиру обстукували прозору скляну покришку. Золотиста картопля перехресними смужками шипіла на невеликому вогні.

– Чуєш, Тань, я давно хотів запитати про ці всі твої видіння: це ти насправді бачиш того священика чи монаха чи тобі просто ввижається?

– Я і сама не знаю, – посерйознішавши відповіла, – часом він такий реальний, а часом якийсь химерний. Деколи мені здається, що сходжу з розуму. От іде все нормально, а потім – бум і як перекриває – бачу ту рясу і його червоні черевики.

– Дивно якось це все. От коли бачиш його – одразу кажи мені, може і вдасться виловити халамидника та поговорити.

– Знаєш, коли ми сьогодні виїжджали з Букова, він стояв поруч із дітьми і махав рукою вслід автобусу.

– Як це можливо? Хіба може він фізично отак переноситись всюди, де ти буваєш?

– Малоймовірно.

– Може тобі сходити на медичне обстеження? Я і не знаю, що це може бути, щось із зором? А ну в тебе на оці якась пляма час від часу з’являється, га?

– Пляма у вигляді монаха у червоному взутті?

Для Тані згадки про лікарів та обстеження були, як удар струмом. Вона виразно запам’ятала як малою дівчинкою обходила з мамою кабінети на Кульпаркові. Ще тоді поклялась: "Не повернусь в оте страшне місце".

– Та ні, не переживай, може то від стресу, я з тими сиротинцями, притулками, будинками престарілих стала якась емоційно нестійка, от от зірвуся. Стримуєш себе, щоб не плакати чи навіть кричати. Уявляєш, сьогодні в інтернаті дівчинка просила забрати її з пекла. Я пообіцяла, що пошукаю інше місце для неї. Там і насправді жахливі умови, морять голодом, б’ють, заставляють важко працювати на фермі.

– Нічого, фізична праця загартовує, це їм тільки на користь.

– Ти в свому стилі, черствий, як камінь... Чи може, то я надто чутлива? Вчора читала історію про Гаутаму Будду. Він був дуже багатим, красивим і обдарованим. Батьки оберігали його від жорстокості світу цього, тому він виріс надзвичайно чутливим. Одного разу він втік, перелізши огорожу їхнього маєтку. У реальному світі натрапив на жорстокість, страждання і смерть. Це настільки вразило його, що зрікся своїх статків і почав мандрувати по світу з учнями.

– До чого історія?

– В мене є щось спільного з ним, також батьки оберігали від всіляких негараздів, сюсюкали над мною, тримали в беземоційному парнику. Тепер будь-які несправедливості або страждання викликають в мені внутрішній переворот.

–Протилежності притягуються: я зачерствий, ти зачутлива – ідеальна пара.

– Подивись до картоплі, може, вже готова? – перевела вона з себе тему.

– Та досить, мабуть, зараз витяну помідорки, вони зелені, але дуже смачні. Вино будеш, є іспанське, предорожезне? Чи може, пивко?

– Я за вино, до такого і за життя не доробишся.

– Доброчиннісь, милосердя, – скривившись промамляв Павло – іди в рекламу працювати, із твоєю зовнішністю можна мільйон загребти.

– То не для мене. Ти загрібай гроші, а я в тебе буду вино дегустувати.

Тані подобалось гостювати, бо в доброчинній службі зарплата ну зовсім мала: заплатиш за квартиру, проїзд, кашки-малашки і погрошах. Тому вона постійно придумувала різні способи зекономити – наприклад, ходити в гості, чи на фуршети. Часто погоджувалась на побачення та зустрічі в ресторані. Кавалери намагались показати себе з найкращого боку і вразити даму, тому замовляли вишукані страви.

Інший, щоправда, повсякденніший спосіб зекономити, – походеньки по базарі. Ходиш і куштуєш ковбаску, сир, виноград, поповнюєш запаси білків і вітамінів. У Львові – більше десяти базарів, поки всі обійдеш за місяць, то й ніхто не запам’ятає порядну даму у вишуканій сукні. Можна ще на відкриття виставок ходити, галерей – там фуршети суперові. А якщо захочеться солодкого, якихось гарних цукерків, то йдеш до церкви Андрія в суботу чи в неділю на шлюби і ловиш все, що молоді розкидають. Також можна купувати на гуртовому Шуварі "втомлені" овочі і фрукти. От розсипаний виноград коштує наполовину дешевше від того, що в гроні, а яка різниця? Для чого платити більше, коли однаково відриваєш і в рот кладеш. Також розбиті яйця коштують зовсім мало, бо розбиті, але ж їх все одно їх треба розбивати. До речі можна розбиті яйця і варити, просто м’яко виливати в окріп. Так вона була змушена вдаватися до хитрощів, щоб і надалі працювати в "Доброму ділі" і працею допомагати потребуючим. Парадокс: хто має допомагати тим, хто допомагає?

– За тебе, – підняв келих Павло.

– Дякую, – відповіла Таня.

Від вина вона розчервонілася, на світлому обличчі з’явився рум’янець. Павло також розслабився і сипав жартами.

– В першу шлюбну ніч чоловік намазав свого «дружка» зеленкою, ну і туди-сюди, жінка як погляне і одразу із превеликим здивуванням питає: «Чому він в тебе такий зелений?». А чоловік одразу їй по пиці, раз, другий: «А ти де інші бачила?»

– Фу, в тебе всі жарти масні, – з погано прихованою посмішкою сказала Таня. Завжди про вигляд осуджувала його масні жарти, але всередині тішилась і чекала на наступні.

– Я пересяду поближче до тебе, щось тут крісло жорстке, дупу муляє, – сказав Павло.

Коли двоє молодих людей зустрінуться в кімнаті при м’якому світлі, пляшечці вина та смачній вечері, було б дивним, якби вони просто сиділи, пили та розмовляли. Молодий дух вимагає більшого, потребує близькості. Два наелектризовані магніти, дві протилежності зіштовхують їх докупи завдяки нестримній силі злиття. Erge to merge. Павло приблизив свою голову і розглядав Таню. Така гарна, як водна гладь перед бурею. Поставив її бокал на стіл і поцілував, вона не пручалась. Тоді він пристрасно впився в її губи-ягідки, так пишно налиті рум’яним нектаром. Вони забули про все на світі, про пристойність і манери, кожен прагнув проникнути ще глибше. Якби хтось побачив їх збоку, подумав би, що хочуть з’їсти один одного. Її пальці впиналися в нього, гострі нігті ковзали по спині, язики перепліталися в нестримному русі, Павло притиснувся до її грудей і став їх пестити, Таня під тиском м’язистих рук відкинулась на ліжко, голова торкнулась м’ягкої подушки – її хрусткість та свіжість дурманила та розслабляла. Пестити груди через блузку і бюстгалтер було незручно, тому не відриваючись від губ, він вправно розстебав дрібні гудзики зверху вниз. Така ніжна шовковиста шкіра, шия, груди, божественна западина пупка. Цілуючи, він опустився вниз до живота та поцілував і його, тіло вигнулось дугою. Він надалі тримав її за бедра і цілував живіт, потім піднявся вгору і присмоктався до оголених грудей, його язик робив круги навколо сосків. Насолоджуючись приглушеними Таниними охами, Павло обціловува ціле її тіло, починаючи від ніжного клаптика за вухом і закінчуючи пальцями ніг. Він обсмоктував кожен пальчик, цілував стопи. Все доходило до своєї вершини, до кульмінації злиття двох розпечених тіл. Рука ковзнула по стегну і оголила його.

– Зачекай, – стримала вона його наполегливу руку.

Павло мусив зупинитись.

– Щось не так? Я тебе притиснув?

– Ні, просто розумієш, я ще ніколи цього не робила і навіть не знаю, чи хочу робити.

– Тобто ти ще незаймана?

– Просто я з такої консервативної християнської сім’ї, і мене виховували з дитинства в чистоті. На Марійській дружині говорили, що честь потрібно берегти для одного, і коханням займатись тільки після одруження. Я і так забагато тобі дозволяю.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21

Схожі:

Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПлан Біографія Марко Поло. Подорожі Марко Поло. «Книга про різноманітність світу» Література Біографія Марко Поло
Марко Поло народився близько 1254, у Венеції або на острові Корчула
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconНові надходження підручників для 6-х класів
Вовчок Марко Вибрані твори/Марко Вовчок; передмова Ліпницької І. М. К.: Шанс,2013. 224с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconЛітература рідного краю. Марко Вовчок. Повість казка
Мета: ознайомити дітей із життям І творчістю Марко Вовчок; виховувати почуття національної гідності, любові до рідної мови; викликати...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 icon5 квітня 2012 р. Чернівці 2012
Букова віть: Матеріали ІІ міжвузівської студентської конференції, Чернівці, 5 квітня 2012 р. / [Упоряд: М. В. Мандрик, Г. В. Чайка]....
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconВипуск І (січень – березень) Київ
Молоко з кров’ю / Люко Дашвар. – К.: Книжковий Клуб "Клуб сімейного дозвілля", 2008. – 272 с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconОлімпіада з історії ІІІ тур 015 р клас. Тести по балу
«Мед на язиці, молоко на словах, жовч у серці, омана насправді», – такі слова старовинне прислів’я говорило про
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconСамбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті
Повести “Горький дым” и “Мост” разные по тематике, но близкие по остроте сюжетов, ди­намике изображаемых событий и эмоциональ­ной...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПідготовила Літвенюк Ірина Володимирівна
«У школі не можна всьому навчитися — потрібно навчитися вчитися», — Мейєрхольд; «Якщо запастися терпінням і виявити старання, то...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка