Гіркий солод Марко Молоко 2012



Сторінка9/21
Дата конвертації18.10.2017
Розмір3,08 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21

Яка благодать та спокій тут серед книг, журналів і газет. «Pax Romana» сьогодення. Треба все добре обдумати. Поперше я "це" зробив – і відступу назад нема. Так, керуючись інстинктом самця переконав її на близькість, умовив за допомогою аргументів, в яких і сам не докінця був впевнений. "Так всі роблять", "Батьки за тебе переживають", "Море задоволення" – кому ти трусиш, друже? І це сталося, ми зблизились, стали одним цілим, назад просто нема відступу, не можу її зараз кинути, як кидав раніше попередніх дівчат, що їх нагло використовував та забував. Бідні створіння, які щиро віддавались йому, нечуттєвому хижаку, віддано його любили, закохано дивились затуманеними очима, горнулись до нього ніжними дівочими тілами. І потім він кидав оцих прив’язаних до нього істот і зникав. Робив протилежне до слів Екзюпері "Ми відповідальні за тих, кого приручили". Остання, Люба, так це важко пережила, тому що була по дитячому наївно закохана, всією своєю сутністю любила його, життя готова була віддати, просила-молила його залишитися, готова була стати його коханкою, служницею, шматою під ногами, падала на підлогу і цілувала його взуття.

– Павлику, як я без тебе? Без тебе я ніхто, мене нема, ти – моя душа, я омертвію без тебе, – і мокрим від сліз волоссям витирала його запилені мешти. – Дозволь мені бути твоєю рабинею, дозволь на відстані дивитися на тебе, бо я засохну, як сохне дерево без води і сонця, Павлику.

Коли він уникав її після розлуки, вона вишукувала способи побути поблизу, просто здалеку дивитись на нього, доторкатись до речей, яких він торкався, сиділа на лавці, на якій він сидів. Все це бачив, але не відчував нічого, тільки відразу.

Цікаво, що переживав в її приниженні своє власне омерзіння, свою черствоту, кригу душі, закам’янілість серця. Відступив, не дозволив їй бути з ним, його глибоке душевне обледеніння не розтопили солоні дівочі сльози. Він навіть насолождувався її приниженням, він мстив жінкам за відсутість материнської любові – отого чуттєвого начала, що робить істоту людиною. Так, тільки тепер опустився на дно своєї душі і розгледів його простори широкорозплющеними очима. Але там нічого не було – голі стіни підземних печер, без холоду, без тепла, і ні світла, ні темряви, нічогісінько – абсолютна пустка, байдужість, мертвеччина і затхла нерухомість повітря. Вчинок з Любою відкрив йому ворота до себе, своєї сутності. Він отримав шанс зробити цей вчинок знову і зазирнути в корінь. Те, що побачив було страшне, і жах полягав не в внутрішній боротьбі мід добром та злом, не в недоліках, негативах, не в страшних вчинках, а в пустоті, абсолютному "не", "нічого" і "ніде". Душа, як вмістилище, нічого не містила, ніяких переживань, емоцій, віри, любові, ненависті, надії. Він навіть не був падлом, бо падло живе ненавистю, зло живить його дії, нечистий дух мотивує і вершить чорні діла. А він стояв на емоційному рівні ще нижче від убивць, кровожерів, заздрісників та перелюбників. Внутрішній зір заглиблення розширився і Павло задрижав від побаченого – ніііі, він не такий, він відчуває! Але що відчуває? То тільки його тіло хоче, душа ж безпристрасна, душа зависла, не розвинулась при народженні, стала обрубком при корені життя. Він був гіршим від собаки, бо і та хвостом виляє, скаче і підстрибує, коли бачить господаря, є в ній відданість, любов, пожертва. А в ньому – нічого.

В тих муках і роздумах над стосунками з попедніми дівчатами, зокрема з Любою, яка ще місяцями бігала за ним, випрошуючи краплину уваги, його душевний нерозквітлий бутон почав рухатись, несміливо заворушив пелюстками. Душа в муках пророщувала зерна віри, начала спвічуття, замилування, любові та ненависті. Оце страшне його внутрішнє видіння стало початком народження – і тепер він сидів у великій залі з докорами сумління за вчинене і плакав. Колись докорів не було, і сумління також не було, а тепер воно його мучить, робить людиною.

«Бідна Таня, що я з нею зробив, їй і зараз ліпше тікати від мене подалі, бо я пустка, людина, помножена на ніщо. Вибач мені, Таню що я з тобою так поступив, що шукав втіхи тіла, що використав твоє невинну дівочість», – промовляв подумки так, ніби вона перед ним стояла. Сльози лились по його щоках, перші сльози в житті падали на проростаючі зерна людяності. Запахло м’ятою, свіжістю ранку, він народжувався для світу в муках і болях. Крізь густу і непроникну темряву визирав хиткий промінчик лампадки, то був лише невеличкий язичок світла, до сонячного яскравого дня ще далеко, але і невелике сяйво лампадки і роса сліз давали паросткам силу випнутись і закорінитись. Любові ще там не було, але було сумління, гостре як лезо ножа, різало його клітини, вимагаючи рішучих дій.

Так, я з нею одружусь, я це зроблю. З мене досить жертв, досить мучити живі створіння. Я спроможний любити і посвятитись іншій людині. Саме зараз час розірвати отой ланцюг, що душить мою душу. В новому приступі каяття за вчинок знову звернувся до неї "Прости мені, благаю", доторкнувся в маренні до її рук і відчув тепло прощення. "Танюшечка моя, рідненька моя". Так і прочекав кілька секунд, насолоджуючись жіночим теплом. Підняв голову і побачив, що гладить руки бібліотекарки, що сперлась об стіл і свердлить його очима.

– Забери граблі, що ти собі дозволяєш? Викрикуєш бозна що, плачеш, ще й за руки мене хапаєш!

Він зірвався і стрімко кинувся з бібліотеки в ювелірний магазин.

– У вас є перстеник приблизно такого розміру? – спитав продавчиню, подаючи просте Танине колечко, яке вона забула в нього і яким він любив побавитись, згадуючи про неї.

– А для чого саме воно вам?

Павло почервонів, і тихо сказав:

– Та от пропозицію хочу зробити своїй дівчині.

Промовив це вголос? Неймовірно, це стало реальністю. Він наважився це зробити – всередині завирували струмені енергії, що рішуче штовхали його вперед. Так, правильно, наступний крок і має бути одруження, звабив – женись, назад відступу нема, не можна її кидати, не можна як воїн, що висунув свого меча, а потім сховався у скирту сіна. Ні, він не боягуз, він тепер буде послідовним. На половині дороги не зупиняються, він її точно не скривдить, не залишить посередині поля із розбитою душею. Хватить тої карми, хватить понівечених жіночих душ.

– Так, оце гарне, а ну покажіть.

– Біле золото з топазом.

– Щось камінець не впевнено тримається колечка.

– Я вам гарантую, що камінець нікуди не вилетить, в моєї сестри такий ж самий, вже три роки носить. А який ж він гарний!

– Так, гарний пестень, мабуть я його і візьму, а коробочка у вас є?

– Так є, п’ятнадцять гривень. Чорну чи червону?

–Червону.

– До речі, він може бути і в парі, ось чоловічий варіант. Два перстені на заручини, як вам?

А якщо відмовить? Потрібно зробити так, щоб не відмовила, створити такі умови, щоб вона сказала лише «так». А чи не зарано? Він, незважаючи на нещодавній імпульсивний поштовх, почав вагатись. Думаю, потрібно кудись з’їздити, в якусь романтичну поїзку. Щоб то таке могло бути? Ааа, згадав, Таня говорила нещодавно про поїзку Тезе в Берлін на Новий рік. Саме релігійне зібрання його не дуже цікавило, або й не цікавило взагалі – купа лицемірних фанатиків, що бухають та займаються сексом, прикриваючись високими цілями. От випусти тих побожних на Єлисейські поля – одразу застрянуть в магазинах із шмотками. Мав нагоду зустрічатися із однією побожною представницею: ввечері вони кохались, а вранці вона його тягнула на богослуження і щиро молилася, б’ючи поклони. Коліна в неї завжди були розбиті від нічного клячання, а чоло розбите від ранішніх поклонів. О, так, Софія була ще тою дівчиною – так його засмикувала, по три рази за вечір, був мокрий як хлющ, а їй все мало, їй все хотілося на новому місці: «А давай ще спробуємо на кухонному столі, розсипемо муки, я візьму скалку в руки? Кльово було б в ванні, під душем». Йому здавалось що наступним буле карніз або антресоль. Коли він виснажувався, вона вдавалась до вигадок, наприклад одного разу запримітивши подовгасту моркву з заокругленим кінчиком, яку він наготував, щоб похрумати дорогою в машині, попросила його "добити" її цією морквиною. «Але ж я її збирався їсти!» «Нічого, відповіла, будеш їсти і згадувати про мене». До такого рівня збоченства він ще не дійшов – їсти прилюдно моркву, що довела до оргазму його подругу.

Згадавши про Софію, його чуттєва душа почала закриватись і хвостик лампадки згас, залишився лише жевріючий кінчик. Тваринне почало знову диктувати свої умови, брати гору над несформованими душевними якостями. Він вмить забув, що ще годину тому каявся. Спогади солодкої втіхи розпливлись по м’язах, з кров’ю наповнили його тіло.

– Агов, прошу пана! – вигукнула продавчиня, махаючи рукою йому перед очима. – Ви ще тут, чи вже мріями під вінцем?

– Давайте два.

Вийшов з магазину і вирішив прогулятись. Вже так давно не ходив центром. В листопаді темніло рано, а в похмурі дні ліхтарі вмикали одразу після обіду. Біля Шевченка побачив зі спини ніби знайомий силует дівчини. З-під чороного кашемірового пальтечка виглядали ніжки в капронах, високі підбори робили їх витонченими, наче над ними століттями працювала група скульпторів. Дівчина обернулася – і він впізнав ту саму Софію, про яку згадував ще двадцять хвилин тому. Оце так збіг!

– О, привіт, сто років не бачились. Як справи, кого чекаєш?

– Привіт. Та от з подругою домовились зустрітись, її малий – мій похресник, пообіцяла йому на машинках покататися, знаєш оці, шо біля Оперного, він вже всіх замучив - бібіка та й бібіка. А ти що тут робиш сам?

– Та, в такий гарний свіжий вечір захотілось прогулятись.

В кишені кашимірового плаща задзеленькав мобільний.

–Так, Мар’ясю. А шо з ним таке? То може, ти лікаря викличи? Та, нічого, зустрінемось іншим разом, може, я навіть зайду до вас ввечері. Ну все бувай, па-па.

– Прикинь, малий отруївся сирком, "бібіки" відміняються. Може ми десь сядемо, вип’ємо доброї львівської кави? Згадаємо бурхливе минуле. Ти нікуди не поспішаєш?

– Та ні, – відповів Павло, мнучи в кишені коробочку з перснями. Сьогодніші спогади про близькість із Софією розбудили в ньому тваринний азарт, вже знову був спраглий жадоби, а після вчорашнього кровопролиття, захотілося беззупинної близькості. Плювати на ті всі соплі, на ті душі. Ну і фантазувати йому ніхто не забороняє – це ж не зрада. Буду дивитись на неї і уявляти колишні шалені ритми.

– Йдемо у "Її величність кава", там зовсім мало місця, не гамірно, нема туристів, і кава добра, а про пляцки я вже взагалі не говорю.

І справді, у "Її величності" нікого не було, грала приємна польська музичка початку 20-го століття. Взялись за розглядання підписаних серветок та листків під товстим склом, що покривало стіл.

– «С найлучшими желаниями с Иркустка. Львов – прекрасний город, спасибо вам!" – прочитала вона вголос, а ти кажеш, що тут туристів не буває.

– Мені одне латте і... одне подвійне еспрессо для панянки.

– З солодкого що будете? Можете підійти до хододильника і вибрати, все свіже, ми самі робимо.

– Один шматочок «Праги» і струдель з чорницями.

За лічені хвилини жінка з’явилась з кавою та солодким, поставила на стіл і зникла. Вони залишились самі у невеликому приміщенні з тьмяним боковим світлом.

– Знаєш, я про тебе часто думаю, – сказала Софія, загадково посміхнувшись. – Ти розумієш про що я?

– Ну, здогадуюсь.

– Відгадай загадку "Довге, оранжеве..."?

– Так-так, я ту моркву ніколи не забуду.

Обоє засміялись.

– Тепер ти відгадай "Довге, зелене..."?

– Огірок?

– Поїзд.

– Деколи мені здається, що я справжня маніячка, не можу задовільнитись –буденність, рутина мене руйнує, ота вся стабільність, планованість з дня на день. Хочу пригод на свій зад, хочу кинути все і поїхати десь в гори, бігати по снігу наголяса, лише в валянках, шапці та рукавицях.

Він засміявся:

– Я бачу, в тебе прогрес – все цікавіші та сміливіші фантазії.

– От в тому і проблема, що фантазії невтілені. І чоловіки перевелись такі, які б знали всі хитрощі та нюанси жіночого організму. От колись було!

Вона підсунулась і скульптурна нога в капроні влізла між його ноги, він не ворухнувся, дозволив на секунду хоча б відчути тепло отих витончених ніжок.

– Я трошки погріюсь біля тебе, а то мені щось дме. А знаєш що, в мене завтра День народження?

– О! Вітаю! Дай я хоч поцьомкаю тебе.

Нахилився, щоб поцілувати в щічку, притулився губами і не міг відірватись – ах, який запах, яка ніжна щока. В той час вийшла господиня кафе, за сумісництвом і офіціант.

– Може, вам ще чогось?

– Ні, ні, все добре, – сказав Павло, відсунувшись на пристойну відстань, – поки що нічого не потрібно.

І вона розчинилась за шторками-висюльками.

– І скільки тобі вже стукнуло?

– Отак візьму і розкажу тобі.

Софія опустила руку під стіл і погладила його ногу з внутрішньої сторони, її пальці повзли все вище, а він завмерши дивився їй в очі, так, чоловік – то солома, а жінка – запалений сірник, якщо підпалиш одну соломину, почне горіти все і не згасне, поки не згорить дотла. Павло відчув, що вже горить. «Але ж я нічого не роблю, то і не була моя ініціатива», оправдовував себе, насолоджуючись її пестощами. Рука все впевненіше мандрувала верхом штанів роблячи їх подібними на натягнутий парус вітрильника.

– Може, ми б заскочили до мене, я б тебе пригостила своїм святковим тортиком? Слово «тортик» було образом для її принади, вона вимовила його так, наче це був найбільший скарб в будинку.

– Він такий кремовий, – продовжила вона, – пальчики оближеш.

І запхала свій палець в його рот, спершу провівши ним по губах. Вже не міг стримуватись:

– Поїхали. Машина біля Укрсоцбанку, ще пройдемось кілька метрів.

Післяобідній час віддавав холодом, Софія притиснулась до нього намагаючись зігрітись, в пошуках тепла вона запхала свою руку в його кишеню.

«Забув перекласти перстеники», – промайнуло блискавкою в його голові, але вже було запізно. Її рука намацала коробочку і з цікавості витягнула знахідку.

– Уууу, – сказала вона, – щось мені це нагадує, можна, я подивлюсь?

– Краще не рухати, вона ще запакована.

– Мені так цікаво, ну можна, будь-ласка.

– Так, – ледь витиснув з себе Павло.

– Які гарні перстені, – захопленовигукнула Софія – для кого вони?

Павла наче струмом пронизало – затрусив нижньою щелепою, потім зніяковів, звузив плечі, ввесь увібрався всередину, пальці шукали, до чого б вчепитись і почали імпульсивно роздирати прища на скроні.

– Та, я тут вирішив зробити пропозицію своїй дівчині і от... купив сьогодні.

Софія враз перемінилась на обличчі, тоненькі брови повигинались штормовими хвилями і зсунулись досередини.

– Ти надумав одружитися і в той ж день вирядився до мене додому займатись коханням? Ти що, взагалі бездушна скотина?!

Софія, незважаючи на свою легкодумність та фантазійну вдачу, не могла навіть припустити такого рівня зради. Будучи жінкою відчувала толерантність щодо інших жінок. І одразу ж поставила себе на місце оцієї дівчини.

-– Ну ти й мудак! – кинула вона різко. – Я щиро співчуваю твоїй обраниці. Як ти можеш отак чинити, як в тебе язик повернеться запропонувати їй стати твоєю дружиною? Ви ж будете клястись один одному у вірності! І цей перстень є початком довіри! Вона віддала йому коробочку, з розгону дала гучного ляпаса по щоці, і різко розвернувшись, пішла геть. Лише було чути, як вона повторює: «Ну й мудак, ну й скотина. Не Павло, а падло».

Павло так і стояв, наче вкопаний, обома руками тримав відкриту коробочку, і дивлячись на неї і сам почав повторювати:

– Ну й мудак, ну й мудак, ну й скотина, не Павло а Падло.

Задзвенів мобільний – по рігнтоту він здогадався, що це Таня.

– Привіт, як справи? Забрати з Таджицької? Так, можу, зараз буду.

Став біля машини і вкотре прокрутив в голові фразу "Не Павло, а падло", бідна ця Таня з ним буде.

---------------------------------------------------

У голові отця Вінсента вже давно жило душевне роздвоєння. З однієї сторони він розумів важливість служіння людям та поширення добра, освіти, моралі. А з іншої сторони – втомила релігійність інституцій, що займаються доброчинністю. Людське життя, фізичне та душевне здоров’я було найбільшою цінністю для нього і сенс існування полягав у рятуванні людей та продовженні віку. Його душа прагла милосердя, але вже без монашого і взагалі релігійного середовища із притаманними йому химерністю та ритуалізмом. "О, я так відчуваю присутність Святого Духа, о, в кожному подуві вітру Бог до мене промовляє" – ці мізерні накручування були не для нього, бо нічого не чув і не бачив. Так, листя бачив, але Бога в ньому – ні. З однієї сторони зрозуміло, що не можна лише знати і тим знанням керуватись, потрібно також і вірити, бо кожна людина більше вірить, ніж знає. Наприклад, ми віримо, що наші батьки є саме нашими, хоча і не знаємо напевно, бо не пам’ятаємо. Нам розказали і ми повірили, а правда може бути й іншою, наприклад, що нас усиновили. Ну, або перший політ людини в космос – всім розтрубіли по телевізору, а самі ми цього не бачили, а по зомбоящику багато чого показують, і більшість є фантазмогонією. Хто його зна, може і ті прописні істини чи факти, про які телебачення розповідає, є також побрехеньками.

Такою епістемологічною параноєю щодо грані між знаннями, вірою та пізнанням можна себе мучити безконечно, і Вінсент розумів важливість віри, але в якийсь момент почав відкидати полову навколо християнського вчення і дійшов до стержня – до нуля, за яким нічого не стояло, лише марнославні обряди. Тому надалі фільтрував догми віри, ставлячи на перше місце в списку пріоритетів раціональні знання.

Ще з дитинства йому прищепили любов до Церкви і будучи вівтарним хлопцем віддано прислуговував при храмі святого обручника Йосифа. Кожне слово, що виходило із уст монахів та священників, проростало в юній душі. Він жертвенно молився в наміренні полегшити біль душ в чистилищі, посвячував вервицю за навернення грішників, читав патристичні твори та біблійні розповіді, наслідував наставників і поступово релігійне життя поглинуло його цілковито. Шкільні друзі та все мирське перестали цікавити його, днював та ночував в храмі, не пропустив жодного нічного чування, жодної адорації. Вже в підлітковому віці вирішив посвятити себе Богові цілковито. Його вже не існувало для цього плинного світу, для його беззмістовних розваг. Подобався той ореол, який висів над ним, імпонувала пошана людей, які не розуміли, але поважали таку посвяту. Але хотів більшого, прагнув бути святим тут на землі, хоча ця ціль відсувалась все далі, що більше він наближався до неї. Святість стала горизонтом, де небо та земля сходяться докупи і він щосили біг до того поєднання і чим дужче біг, тим швидше воно віддалялося. Так, святості не можна досягнути, до неї можна лише прагнути і щодня, щогодини віддавати себе під покров пресвятої родини та святих, які б полегшили той тернистий шлях каяття та преображення. Як він прагнув неба, прагнув отримати чудодійні ласки, стати воїном Христа, захисником віри католицької! І коли йому виповнилось сімнадцять, вирішив вступити в василянський монастир. Батьки, звичайно, противились такому рішенню, вн був в них єдиною дитиною, і навіть настоятель монастиря відмовляв його, просив подумати добре, бо й батьки потребуватимуть допомоги в старості. Але він не уявляв себе в світі, не міг навіть припустити, що взує кросівки чи футболку із якимись модними написами і побіжить на дискотеку, чи сидітиме в якомусь барі за пивом і ділитиме бесіду про дівок та машини. Він вже весь проникнувся Божими планами. Його тіло світилося отою білизною, що з’являєть від довгого сидіння між монашими мурами, голубі очі стали ще більшими та виразнішими, дотримання постів зробило його обличчя витонченішим, ніс загострився і чоло стало вищим. Ну хіба міг ігумен відмовити йому в новіціаті?

А як же зрадів Вінсент, коли його прийняли в новики. То було піднесення, незрівняне із жодними людськими втіхами, відчув, наче вже став однією ногою на сходинку небесного царства, так якби його ангели провели за руки до воріт раю.

Новіціат розташувався далеко за містом. Його і ще кількох таких же безвусих, як і він, хлопців посадили в буса і під спів літургії напередосвячених дарів, що лунав поскрипуючи із магнітоли, відвезли в обгороджений великим кам’яним муром монастир. Масивна дерев’яна брама із металевими вставками відчинилась під натиском корпусу чергового брата і вони в’їхали на подвіря. Пам’ятає як сьогодні: посередині стояла велика, гарна церква, виконана в стилі могилянського барокко, все подвір’я вимощене бруківкою, серед якої острівцями лежали клумби, замаяні пахучими весняними квітами. Абсолютний спокій, що перебивався лише пташиним співом та шепотом монаших молитов.

Як все просто було в новіціаті, як все зрозуміло – правди віри, катихизм, добрі діла щодо тіла та душі, літургійні приписи, канонічне право – все було доступно, ніхто не вимагав думати чи сумніватись. Направду найлегше живеться тоді, коли не потрібно вибирати між чимось і кимось, вагатися на роздоріжжі перехресних стежок. І в новіціаті було легко – чітко виконуєш приписи, роздумуєш на покликанням і випробовуєш його. З вірою приймаєш те, чому тебе вчать і в мирі внутрішнього світу із зовнішнім чиниш Божу волю. Братерська любов підкріплена заступництвом Пресвятої Діви Марії та щоденною участю в дарах Божественної літургії змінюють все довкола, бідність, чистота та послух укріплюють євангельський спосіб життя, цементують дорогу спасіння. І тоді дванадцять місяців опісля прийшли перші чернечі обіти, а за ними – вищі студії закордоном. Ігумен Климент за рекомендацією магістрів відібрав монахів, які удостоїлись стипендії в Римі. Вінсент був першим в списку, бо ніхто й не сумнівався в його ревності і посвяті Церкві.

Закордоном все було по-іншому: зникло оте посвячене середовище, в якому відчуваєш себе в повній безпеці, таке оточення, яке мають малі діти, коли ними піклуються батьки. Дитина питає – їй відповідають, і тато з мамою є найбільшими авторитетами, пояснення яких приймаються за аксіоми, що не потребують доведення. Але така простота сприйняття світу незабаром зникла. Ніхто нічого тобі не говорив і в голову не вкладав, до всього потрібно було додумуватись самому, шукати потрібну літературу, аналізувати, порівнювати. Як важко йому було на початках – думав, що вже все знає, а виявилось що новіціатська освіта була краплиною в морі богослов’я. Згодом пішли важчі дисципліни – біблійні науки: синоптики, йоанівський, павлівський корпус і соборні послання, діяння, треба було вчити греку, латину, читати тексти на оригіналі, потім ассиро-вавилонська, арамейська мова, іврит. Знання розширювали його свідомість і почав розуміти, що не все так просто, як то собі уявляв в підлітковому віці. Наступною пішла шокова терапія – виклади взяли на себе отці єзуїти, що славились школами і інтелектуальним підходом. Хто міг знати теологію більше, ніж вони?

Найважче було ламати роками закладені стереотипи – як це вісімдесят відсотків послань Павла написані не Павлом? Як це Адама та Єви не існувало, а існували два народи із цими іменами? Як це Мойсей виходив не один раз, а виходів по розвіяних вітром кучках було кілька? Як це люди, які жили до першого вселенського собору, на якому осуджувалось аріанство, і не вірили, що Христос був Богом, не вважаються грішниками? Одне за одним єзуїти доносили йому холодну черству правду, що крижаною водою остужувала молоду палаючу вірою голову. Поламали його віру до останньої гілочки, все дерево впало, настала черга ростити новий саджанець, вже інший, твердіший, але щось не йшло, не росло те дерево віри на грунті зневір’я. Йому хотілось ще більше «копати», щоб дізнатись решту холодної правди. Знання викликали в ньому наркотичну залежність. Згодом вирішив перейти до єзуїтів, зосередитись на силі науки, хоча і дозволив душі живитися добрими ділами. З ранку до обіду сидів по бібліотечних сховищах, а опісля допомагав обслуговувати жебраків в доброчинних їдальнях. З часом ці так звані «експерименти» поповнились працею в лікарні, допомогою сиротам, навчанням дітей і паломництвом до відпустових місць. Отці єзуїти мають доступ до найпотаємніших джерел науки, жоден світський науковий інститут не має такої бази, як їзуїтські університети, починаючи від Сибіру і закінчуючи Шрі-Ланкою. Вінсент всюди побував, дослідив безліч манускриптів, молода голова із ентузіазмом всмоктувала канонічне право, біблістику, вселенську історію церкви, мови. Скільки всього за тим стояло – дитячі хрестові походи, де під фанатичні настрої дорослих тисячі дітей, натхненні видіннями, плили кораблями на визволення Гробу Господнього, і потонули, ті хто вижив були продані в рабство, де папи заводили гареми, вели кровопролитні війні і гвалтували своїх ж дочок, де вирізали цілі міста протестантів, де багряним мечем імператор Констянтин та князь Володимир перехрещували народи. О, такою йому постала воююча церква. Історія цивілізації була б зовсім іншою, якщо б не було християнства. І з нього було досить оцієї нахабно притянутої за вуха брехні. Вирішив усамітнитись і з часом долучитись до творення добра без будь-якої ідеології. У цьому світі людина є істинною цінністю, її існування є найбільшим даром на землі, нема життя – і все інше втрачає сенс, тому вартує множити життя, розвивати та оберігати його. Як шкода, що він не лікар, як би посвячено він лікував людей, не жаліючи часу, зусиль, вертав би в їхні тіла безцінний дар життя. «Потрібно знайти способи змінити світ на краще» – постановив він собі. Останні роки займався психологією і з кількарічним священичим досвідом, тисячами сповідей, міг щось і порадити своїм відвідувачам, незважаючи на скупий особистий досвід.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21

Схожі:

Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПлан Біографія Марко Поло. Подорожі Марко Поло. «Книга про різноманітність світу» Література Біографія Марко Поло
Марко Поло народився близько 1254, у Венеції або на острові Корчула
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconНові надходження підручників для 6-х класів
Вовчок Марко Вибрані твори/Марко Вовчок; передмова Ліпницької І. М. К.: Шанс,2013. 224с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconЛітература рідного краю. Марко Вовчок. Повість казка
Мета: ознайомити дітей із життям І творчістю Марко Вовчок; виховувати почуття національної гідності, любові до рідної мови; викликати...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 icon5 квітня 2012 р. Чернівці 2012
Букова віть: Матеріали ІІ міжвузівської студентської конференції, Чернівці, 5 квітня 2012 р. / [Упоряд: М. В. Мандрик, Г. В. Чайка]....
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconВипуск І (січень – березень) Київ
Молоко з кров’ю / Люко Дашвар. – К.: Книжковий Клуб "Клуб сімейного дозвілля", 2008. – 272 с
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconОлімпіада з історії ІІІ тур 015 р клас. Тести по балу
«Мед на язиці, молоко на словах, жовч у серці, омана насправді», – такі слова старовинне прислів’я говорило про
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconСамбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті
Повести “Горький дым” и “Мост” разные по тематике, но близкие по остроте сюжетов, ди­намике изображаемых событий и эмоциональ­ной...
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconМарко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Тема: Марко Вовчок знавець народного життя, прозаїк, борець проти кріпосництва, геніальна донька українського народу
Гіркий солод Марко Молоко 2012 iconПідготовила Літвенюк Ірина Володимирівна
«У школі не можна всьому навчитися — потрібно навчитися вчитися», — Мейєрхольд; «Якщо запастися терпінням і виявити старання, то...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка