Григорій Сковорода (1722 — 1794)



Скачати 362,92 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації15.09.2017
Розмір362,92 Kb.
  1   2   3

Григорій Сковорода (1722 — 1794)


БІОГРАФІЯ


Григорій Савич Сковорода — найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII ст. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства. Його багатогранна філософська й літературна творчість — це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової.

Г. Сковорода був всебічно обдарованою людиною — філософом-мислителем, письменником, педагогом, музикан­том, знавцем античності й середньовіччя, володів кількома мовами—латинською, старогрецькою, староєврейською, поль­ською, німецькою, російською. Він постійно вчився, поглиб­лював свої знання, передаючи їх одночасно іншим — учням, близьким знайомим, випадковим слухачам. Мандруючи Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистец­твом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого й почутого.

Велика роль Г. Сковороди у становленні нової української літератури, він був її ідейним предтечею. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового пись­менства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї, запе­речувало існуючий суспільно-політичний лад, вводило в літературу самобутні образи простих українців, обстоюючи їхні соціальні і національні права.

Загальна криза українських державних і політичних ідеалів, криза всієї української культури XVIII ст. не обминула й Г. Сковороди. Він творив у замкнутому колі, не мав широкого читача, не бачив свої твори надрукованими. Проте він був живим сучасником і активним учасником того жвавого інте­лектуального руху, що охопив Лівобережну Україну і Слобо­жанщину у другій половині XVIII ст., вчився і працював у провідних культурно-освітніх центрах — Києві, Переяславі і Харкові, тому його погляди значною мірою віддзеркалюють погляди світської і духовної інтелектуальної еліти тогочасної

України. Він не залишив прямих свідчень і вражень про потрясіння в Україні, сучасником яких був, — ні про гайда­мацький рух, ні про зруйнування російським царизмом Запо­розької Січі і закріпачення селянства, ні про події Гетьманщи­ни. Син свого часу, Г. Сковорода акумулював у своїй творчості погляди тієї України, яка не зберегла державної незалежності, та її захисників — козацтва, позбулася значної частини своєї еліти, втратила навіть свою національну освіту, ставши повністю колонією сильнішого північного сусіда. Заперечуючи існую­чий "світ", письменник-філософ шукав нових шляхів до щастя людини, обґрунтовував свою програму досягнення такого щастя, та вона, на жаль, залишилася тільки однією із чергових утопій у загальному поступі людства.

 

І



Народився Григорій Сковорода 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 р. в сотенному містечку Чорнухи Лубенсь­кого полк)' (нині районний центр Полтавської області) у сім'ї малоземельного козака Сави і його дружини Пелагеї. За зви­чаєм того часу закінчив початкову чотирирічну дяківську школу у рідному селі і дванадцятирічним хлопцем у 1734 р. подався до Києва, де вступив у славнозвісну Києво-Моги-лянську академію. В академії Г. Сковорода закінчив класи фари (учитель ієродиякон Веніамін Григорович), інфіми, граматики і синтаксими (учитель Амвросій Негребецький), поетики (учитель Петро Канючкевич), риторики (учитель Сильвестр Ляскоронський), один клас філософії (учитель — префект академії Михаїл Козачинський). Під час навчання у другому класі філософії у того ж вчителя Сковорода змушений був залишити академію. Його було зараховано співаком придворної хорової капели і у грудні 1741 р. відправлено до Петербурга. Про життя Г. Сковороди у Петербурзі відомостей нема. У придворній капелі він пробув до кінця серпня 1744 р., після чого в чині "придворного уставника" повернувся до Києва і поновив навчання у Києво-Могилянській академії. Закінчивши другий рік філософії, Г. Сковорода наприкінці серпня 1745 р. разом з Токайською комісією генерала Федора Вишневського виїхав до Угорщини, де жив до 1750 р. Перебування в Угорщині він використав для навчання, побував у Будапешті, Братиславі, Відні, Празі, Галле, можливо — в Італії. Як свідчить його біограф М. Ковалинський, Сковорода під час перебування в Угорщині й подоро­жей по Європі "намагався знайомитись найбільше з людьми, що були тоді дуже славні вченістю й знаннями". Як довів Дмитро Чижевський, Сковорода познайомився в Німеччині з філософами-містиками та пієтистами, що уможливило йому розвинути свій світогляд як філософа-містика. У жовтні 1750 р. Сковорода повернувся до Києва і незабаром стає вчителем поетики у Переяславському колегіумі. Його запросив туди переяславський єпископ Никодим Срібницький для читання курсу поетики. Як переповідав пізніше М. Ковалинський, Г. Сковорода, маючи обширні знання, значно більші, ніж давали тогочасні навчальні заклади, написав курс поетики зовсім по-новому. Це не сподобалося єпископу, який хотів, щоб цей курс читався традиційно. Сковорода не погодився з вимогою єпископа змінити й відкинути вироблені ним прави­ла для поезії, "котрі були простіші й зрозуміліші для учнів, та й цілком нове й точне поняття давали про неї". В написаному на вимогу консисторії поясненні він відстоював свої погляди на поезію, вважаючи їх правильними і заснованими на природі цього мистецтва. При цьому він додав латинське прислів'я: одна річ пастирський жезл, а інша — пастуша сопілка. Цей конфлікт з єпископом став причиною того, що Сковорода влітку 1751 р. змушений був покинути Переяславську колегію. Він повернувся в Києво-Могилянську академію і восени 1751 р. почав учитися у класі богословія (учитель — префект академії ієромонах Георгій Кониський), проте повного курсу не закінчив. Як кращого студента академії 1753 р. митрополит Тимофій Щербацький рекомендував його домашнім учителем поміщику Степанові Томарі в село Ковраї на Переяславщині. Таким чином, Г. Сковорода не закінчив останнього бо­гословського класу, тобто повного курсу академії, ідо навчання більше не повернувся.

З 1753 р., з невеликою перервою, до 1759 р. Г. Сковорода жив у селі Ковраї. Це були чи не найкращі роки у житті філософа. Перебуваючи серед простого народу, він глибоко проник у його думи й сподівання. Він зблизився зі своїм обдарованим вихованцем Василем Томарою, вчив його мови та різних "словесних наук", написав для нього латинською мовою вірш "На день народження Василя Томари". Конфлікт з пихатим поміщиком і гербовим дворянином на якийсь час відірвав його від Ковраїв, повів до Москви, де він зупинивсяу Троїце-Сергієвій лаврі, та незабаром повернувся до Переяс­лава і на прохання С. Томари знову став учити його сина, використовуючи вільний час для самоосвіти і творчості. У Ковраях він почав займатися поезією, написав більшу частину збірки "Сад божественних пісень". У 1759 р. праця Г. Сково­роди в Ковраях закінчилася, і звідси він подався на Слобожан­щину, де на запрошення білгородського єпископа Іоасафа Миткевича протягом десяти років, до 1769 р., був викладачем поетики, етики, синтаксими та грецької мови у Харківському колегіумі. Тут він познайомився і подружив на все життя з учнем колегіуму Михайлом Ковалинським. Дружба ця зали­шила глибокий слід у житті філософа, пор'одила велику його латиномовну епістолярну спадщину. М. Ковалинський став першим біографом Г. Сковороди, написавши у 1794 — 1795 рр. незабаром після смерті вчителя "Життя Григорія Сковороди"— перше і єдине достовірне джерело відомостей про життєвий і творчий шлях видатного українського любомудра.

До харківського періоду життя Г. Сковороди належать його знамениті "Байки харківські", вступні лекції-проповіді до курсу етики — "Прокинувшись, побачили славу його" та "Хай цілує мене поцілунками уст своїх!" (1765 — 1766), трактати і діалоги "Вступні двері до християнської добронравності" (1766), "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе" (до 1767), "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе" (1767). іф

У Харкові він привернув до себе увагу не тільки вченістю, І а й простим, скромним життям: одягався пристойно, але І просто, споживав звичайну їжу, спав не більше чотирьох! годин, завжди бадьорий, рухливий, всім задоволений, при- | хильний до убогих, "мав набожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів". Він категорично відмовився прийняти чернечий стан і на всі умовляння стати монахом відповідав досить різко: "Хіба ви хочете, щоб я помножив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одя­гайтеся м'яко і будьте ченцями! А Сковорода вважає чернец­твом життя не загарбницьке, задоволення малим, стриманість, позбавлення всього непотрібного, щоб набути найпотрібніше, нехтування всіма примхами, щоб самого себе зберегти в цілісності, загнуздання самолюбства, щоб повніше виконати заповідь любові до ближнього, пошук слави Божої, а не слави людської" (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).

Викладаючи в колегіумі, Сковорода проводив окремі заняття зі своїм учнем М. Ковалинським, особливо звертав увагу на вивчення грецької мови і читання давніх книг. Улюбленими його письменниками були Плутарх, Філон Іудеянин, Ціцерон, Горацій, Лукіан, Климент Александрійський, Оріген, Ніл, Діонисій Ареопагіт, Максим Ісповідник, та на першому місці завжди була Біблія.

У серпні 1764 р. Сковорода прибув до Києва. Колишні його співучні і знайомі, що стали ченцями у Києво-Печерській лаврі, почали умовляти його залишитися з ними:

"— Годі бродити по світу! Час пристати у гавань, нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє дитя, ти будеш стовпом церкви й окрасою обителі.

— Ах, преподобні! — заперечив він палко. — Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому" (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковоро­ди).

Відмовився Г. Сковорода і від високих світських посад. Пояснюючи свою життєву позицію харківському губернатору Євдокиму Щербиніну, він говорив: "Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за здатністю ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представляти у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений".

Ці епізоди з харківського періоду життя Г. Сковороди стали вже хрестоматійними, їх часто тлумачили по-різному, та безперечним є одне: вчений-філософ і письменник відстоював свою творчу індивідуальність, особисту свободу, не піддаючись спокусам світу.

За спостереженням того ж М. Ковалинського, Г. Сково­рода "завжди віддалявся від знатних осіб, великих товариств і чиновних знайомств; любив бути в малому колі невимуше­ного спілкування з людьми відвертими; віддавав перевагу чистосердечній привітності перед усякими облесними при­йомами, у зібраннях займав завжди останнє місце, нижче за всіх, і неохоче вступав у бесіду з незнайомими, крім простолюдинів". Така характеристика особистості Г. Ско­вороди цілком відповідає і відомому способу його життя, і його суспільно-філософським, етичним та педагогічним поглядам.У перервах, коли залишав роботу, Г. Сковорода намагався бути на самоті, поселявся в різних віддалених і тихих місцях: на пасіці в Гужвинському біля Харкова, на хуторі Довжик і Валківських хуторах і там писав свої твори. Навколо його особи і способу життя поширювалися різні розмови, чутки, наклепники й інтригани називали його маніхейцем, мізантропом. Цих заздрісних, злих і недоброзичливих людей Г. Сковорода дуже добре змалював у листах до М. Ковалин-ського.

Для Г. Сковороди і його праці в Харківському колегіумі склалися несприятливі обставини. Нерозуміння, обмови, до­носи, інтриги отруювали йому життя, гальмували розвиток його творчості, і він готовий був залишити цю роботу. У лютому 1768 р. при Харківському колегіумі відкрито додаткові класи,, що мали випускати спеціалістів світських наук — інженерів, архітекторів, топографів та ін. Викладати катехізис у цих класах було запрошено Г. Сковороду. Для цих класів влітку 1768 р. він написав курс лекцій під назвою "Вступні двері до християнської добронравності". Проте новопризначений білгородський єпископ, колишній співучень Г. Сковороди в Києво-Могилянській академії, відомий русифікатор української освіти Самуїл Миславський виступив проти Г. Сковороди і його курсу лекцій. У квітні 1769 р. Г. Сковороду звільнили з роботи і в додаткових класах Харківського колегіуму. Це було останнє офіційне місце роботи вченого-філософа й педагога. Відтоді останні 25 років свого життя він стає мандрівним філософом, без сталого місця проживання і без постійної роботи. Лівобережжя України, Приазов'я, Воронежчина, Курщина, Орловщина, села, міста і містечка цих країв — місця перебування "мандрівного університету" України, де він жив, навчав, творив, користуючись великою популярністю й прихильністю всіх верств населення. Саме на це останнє чвертьстоліття життя припадає розквіт його творчості, в цей період він завершив збірку "Сад божественних пісень", написав основні філософські трактати, діалоги і притчі: "Бесіда, названа двоє" (1772), "Діалог, або Розмова про давній світ" (1772), "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті" (1773 — 1774), "Кільце" (1773 — 1774), "Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру" (1774), "Ікона Алківіадська (Ізраїльський Змій)" (1775 - 1776), "Жінка Лотова (1780 - 1788), "Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим"

(1783), "Суперечка біса з Варсавою" (1783 — 1784), "Вдячний Еродій" (1787), "Убогий Жайворонок" (1787), "Діалог. Назва його — Потоп зміїний" (закінчено 1791).

Г. Сковорода жив у цей час (1770 — 1771) у селі Гусинці (нині Куп'янський район Харківської області) у дідичів Со-шальських, звідки навесні 1771 р. їздив до Києва і три місяці прожив у Китаївській пустині під Києвом. Потім з кінця 1771 р. перебрався до міста Острогозька, де прожив майже рік у слободі Таволозькій, що належала поміщику Степану Тев'яшову. У 1773 р. бачимо його в селі Бабаях у Якова Правицького. У серпні 1775 р. Г. Сковорода зробив спробу повернутися працювати до Харківського колегіуму, але йому було відмовлено. Він втратив останню надію зайнятися улюбленою педагогічною діяльністю. Після цього він на якийсь час повернувся у слободу Таволозьку, потім жив у селі Великий Бурлук на Харківщині у Якова Донця-Захаржевського, згодом знову у Гусинці у Сошальських. З Гусинки він вибирався в інші місця, проживав у Сіннянському Покровському монастирі, Бабаях, Таганрозі, Ровеньках, Великому Бурлуці, Ізюмі, Маначинівці, Іванівці. З листів цього періоду дізнаємося, що у 1789 — 1790 рр. Г. Сково­рода довго і тяжко хворів. Останній рік свого життя він жив у Іванівці. Влітку цього року здійснив подорож до свого давнього друга Михайла Ковалинського, що оселився в селі Хотєтово на ОрлОБЩИНІ, приніс із собою і подарував М. Ковалин-ському частину своїх рукописів. Проживши тут три тижні, він 26 серпня 1794 р. вирушив в Україну, на якийсь час зупинився в Курському Знаменському монастирі, та невдовзі повернувся туди, де вирішив прожити свої останні дні.

Помер Г. Сковорода на світанку у неділю 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 р. у селі Іванівка (нині Сковородинівка Золочівського району на Харківщині) в маєтку знайомого поміщика А. Ковалевського. Перед смертю він заповів поховати його біля гаю і зробити на могилі напис: "Світ ловив мене, та не спіймав", що й було виконано.

 

II



На оригінальне філософське вчення Г. Сковороди вплину­ли три чинники: антична та середньовічна європейська філософія, вітчизняне просвітительство і народна мудрість. Авторитетами для нього були Піфагор, Сократ, Епікур, Плутарх, Сенека, Платон, Арістотель, Еразм Рогтердамський, німецькі містики та пієтисти, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Петро Могила, Симеон Полоцький, Димитрій Туп-тало, Феофан Прокопович, Михаїл Козачинський, Георгій Кониський. Широко використовував він у своїх творах міфи, легенди, казки, перекази, народні прислів'я та приказки, образні слова, вирази, порівняння.

Г. Сковорода створив власну філософську систему, у якій, на думку окремих дослідників, відчутні матеріалістичні тен­денції. Він визнавав вічність матерії. У трактаті "Потоп зміїний" підкреслював: "Давно вже освічені сказали оцю річ: таіегіа аеіегпа — "речовина вічна", тобто всі "місця і часи наповнила". Така думка свідчила б про те, що філософ не визнавав сотворення світу Богом, вважав, що Всесвіт складається із безлічі світів, взаємопов'язаних між собою, бо "завжди все йде в безконечність". Природа, міркував він, розвивається за своїми законами і не потребує ніяких першопричин для свого розвитку. Проте у своїх поглядах він не був послідовним. У першому філософському творі "Вступні двері до християнської добронравності" вчив, що існують два світи, чи дві "натури": одна видима, матеріальна, а друга невидима, духовна, тобто Бог: "Ця невидима натура, чи Бог, все живе проходить і утримує, скрізь завжди є, був і буде". Визнаючи Бога, він, однак, заперечував його надприродну суть, розчиняв у при­роді, тобто розвивав пантеїстичні ідеї, віддаючи першість формі, ідеї над матерією. Божа мудрість є для нього "сила і правило всіх наших рухів і справ".

Продовженням учення Г. Сковороди про дві натури є його теорія про три світи — один великий і два малі ("Потоп зміїний"). Перший — великий світ, Всесвіт, макрокосмос, що складається із численних світ-світів. Другий світ — невелич­кий, мікрокосмос, світок, або людина. І третій — теж малий світ — світ символів, або Біблія. У цьому світі зібрані фігури всіх небесних, земних і підземних речей, які ведуть людську думку в поняття "вічної натури". Кожний із цих трьох світів має дві "натури" — матеріальну і духовну, видиму й невидиму. Рушійною силою, первинною є "натура" духовна, невидима.

Визнаючи Біблію за окремий світ, світ символів, високо підносячи її авторитет і спираючись на біблійне вчення у всій своїй творчості, Г. Сковорода скептично висловлювався про її священність, піддавав сумнівам її "бабські історії" та вигадки.

Своє розуміння і тлумачення Біблії та біблійних образів Г. Сковорода виклав у трактаті "Кільце". Він визнає двоїстий характер цієї книги книг, відзначає, що її всі читають, та не всі розуміють. На його думку, "Біблія є найдосконаліший і наймудріший орган", "вона є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками"; "Біблія є людина домовита, що приготувала насіння в засіках своїх". Бог і премудрість, — учить Г. Сковорода, — безначальні. Мудрість, виражена в Біблії, — випробувана віками, тому заперечувати її — нерозумно: "Зневажати Біблію — означає мудрувати, ніби ми щось краще вигадали... Високо мудрувати

— означає ніби в наш вік народилась істинна премудрість, невідома давнім вікам і нашим предкам". Сковорода визнає, що "Біблія досить погана і нескладна дуда, якщо повертаємо її до наших плотських справ", тобто якщо все, написане в цій, сприймаємо на віру й тлумачимо на побутовому рівні. Звідси його тирада: "Чи можливо, щоб Єнох з Іллею залетіли в небо? Чи можливо в природі, щоб Навин зупинив сонце? Щоб повернувся Йордан, щоб плавало залізо? Щоб дівою після пологів залишилась? Щоб людина воскресла? Який суддя на райдузі? Яка вогняна ріка? Які челюсті пекельні? Вір цьому, груба давнино, наш вік просвіщенний!" ("Кільце"). Ці рядки давали підставу поверховим дослідникам нового часу вважати Г. Сковороду мало не атеїстом і хулителем Біблії. Насправді філософ був великим знавцем Біблії, мав свою концепцію розуміння біблійного світу, виділяючи його навіть в окремий мікросвіт. У всіх біблійних оповідях, несумісних із новітніми раціоналістичними поглядами, Г. Сковорода бачив подвійний зміст, тлумачив їх у символічно-алегоричному дусі, згідно з досягненнями тогочасної богословської науки. Один з учасників філософського диспуту, відтвореного в "Кільці", Яків, передаючи погляди автора, запитує: "Чи не можемо відчувати, що Біблія тому є книга богословська, що веде нас тільки до відання Божого, покинувши все тлінне? Все земне тут руйнується, щоб скинія нерукотворна створилася для вишнього".

Сковорода бачив складність і заплутаність біблійних текстів, однак захоплювався їх великою внутрішньою силою, образністю і поетичністю, увагою до людини. "Біблія нічого не говорить, що б не стосувалося людини", — говориться у трактаті "Асхань".

Ставлення до Біблії, її розуміння й використання у Г. Сковороди однозначне. Вона була одним із джерел його творчості, активно присутня у всій його філософській системі. Він не заперечував Біблію, а утверджував її як джерело знань, мудрості, вікового досвіду пояснення і пізнання світу.

Провідне місце у філософській системі Г. Сковороди посідає розроблена ним теорія пізнання. Він вважав, що світ можна пізнати, людина може пізнати обидві "натури" — зовнішню і внутрішню. Початок же всякої премудрості ~ розуміти Господа: "Найголовніший і найначальніший пункт премудрості — це знання про Бога. Не бачу його, але знаю і вірую, що він є". Та перш ніж пізнати світ, людина повинна пізнати саму себе як частину Всесвіту. "Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря, — повинен спочатку виміряти себе" ("Наркіс"). Теорія самопізнання розроблена у двох ранніх філософських трактатах Сковороди —"Наркіс. Розмова про те: пізнай себе" і "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе". Обидва твори пронизує одна наскрізна /думка: "Пізнай себе". Головним і початковим пунктом пре­мудрості є знання про Бога, але для досягнення цього вищого щабля пізнання людина повинна пізнати саму себе, пізнати свій шлях, бо "не можна ніяк пізнати Господа, не пізнавши самого себе". Щоб робити добро іншим і відганяти від них зло, людина має пізнати добро та зло у собі й навчитися перебо­рювати зло. Істинне щастя людини — у ній самій, тому треба намагатися досконало пізнати себе і заволодіти цим щастям. Людина, яка не пізнала себе і не вгамувала своїх пристрастей, мало чим відрізняється від тварин. Для того, хто пізнав самого себе, легкою буде будь-яка справа. Пізнаючи себе і навколишній ' світ, людина самоутверджується, розвиває свої природні нахили і здібності, обирає свій шлях і усвідомленою "спорідненою" працею виконує своє земне призначення.

Вчення Г. Сковороди про самопізнання не було оригіналь­ним, повторювало концепції інших філософів. Його значення в тому, що, модифіковане на українському грунті, воно шукало хоч якийсь вихід із того становища, в якому опини­лося українське суспільство у XVIII ст. Поширена на суспільно-політичні, етичні і педагогічні погляди автора теорія самопізнання Г. Сковороди мала певний вплив на суспільний розвиток країни, заперечувала існуючі порядки і погляди, вибивалася з імперського розуміння людських цінностей.

У центрі філософії Г. Сковороди — питання про щастя людини і шляхи його досягнення. Опрацьоване воно у трактаті «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» та інших творах. Щастя людини Г. Сковорода бачив у праці. Він прославляв працю як джерело достатку, радості й задоволення. Проте це уславлення має у нього абстрактний характер, він не ставив і не міг ставити питання про розкріпачення праці, гадав, що будь-яка праця принесе щастя, якщо вона «споріднена», аби людина любила її і вкладала в неї душу. Якщо Сковорода твердо вірив, що щастя народу у його праці, то шляхів, якими досягти цього щастя, як зробити працю вільною, він вказати не міг. Щастя людини, підкреслював Сковорода, у ній самій; воно не в почестях, а в задоволенні найнеобхідніших потреб. Філософ обстоював звичайне земне щастя людини, вчив шукати його не за морем, а у себе дома, у буденному житті і щоденній праці. «Рідне щастя» для нього було «не в знатній посаді, не в гожості тіла, не в гарній країні, не в славному часі, не у високих науках, не у щедрому багатстві». Він високо цінує того, хто «в неспоріднене собі діло не втручався», і застерігає народною мудрістю: «Якщо не народжений, не сунься в книгочество».

Г. Сковорода негативно ставився до багатства й розкоші, вважав, що багатство само по собі є злом і породжує зло. «Хто не бажає честі, срібла, волостей? Ось тобі джерело невдово­лення, скарг, печалі, ворожнечі, судової тяганини, воєн, грабунків, злодійства, всіх машин, гачків і хитрості. З цього джерела народжуються зради... і прірва всіх нещасть». При­йнявши добровільно спосіб убогого життя, філософ власним прикладом утверджував свою позитивну програму і різко виступав проти сильних світу цього, від царів і до своїх рідних стяжателів. У критиці Сковородою вищих верств суспільства є чимала доля релігійного моралізаторства, до критики «світу» він підходив з позицій раннього християнства, відстоював загальну рівність, шанував бідних за їхню моральну чистоту, працьовитість і сердечну радість. Ставлячись прихильно до «голяків», «бідноти, що не має статків», Сковорода аж ніяк не ідеалізував «нищету святую», бачив її соціальні корені, давав моральну оцінку її полюсів, вчив, що «не той бідака, хто не має, але той, хто по вуха в багатстві ходить, не прикладає до нього серця, тобто на нього не сподівається». Його ліричний герой заявляє:


Каталог: uploads -> editor -> 309
editor -> Методичні рекомендації щодо викладання української мови та літератури в навчальних закладах в 2016/2017н р
editor -> Тема. Олександр Олесь (О. Кандиба). Життя І творчість, світоглядні Переконання. Прагнення гармонії людини й природи, майстерність у відтворенні настрою І почуття в поезіях «З журбою радість обнялася»,
editor -> Па́уль Цела́н нім. Paul Celan; справжнє ім'я Пауль Анчель
editor -> Креативний підхід вчителя до підготовки уроків читання
editor -> Розділ 1 Загальні відомості
editor -> Урок №3 Тема. Гійом Аполлінер як чільна постать європейського авангарду
editor -> Тема. Шекспірівський театр. Трагедія «Гамлет»: її філософсько-етична проблематика. Особливості конфлікту, зображення світу у творі. Мета
309 -> Історія хімія (курс лекцій)


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3

Схожі:

Григорій Сковорода (1722 — 1794) iconСковорода Григорій (1722—1794)
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р в селі Чорнухах на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака
Григорій Сковорода (1722 — 1794) iconГригорій Савич Сковорода 1722-1794
Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині
Григорій Сковорода (1722 — 1794) iconГригорій Савич Сковорода (1722-1794)
Бібліотека. Інформаційно-бібліографічний відділ 0542-33-10-39 library sumdu edu ua
Григорій Сковорода (1722 — 1794) iconГригорій Савич Сковорода ( 1722-1794) Видатний український просвітитель – гуманіст, філософ, поет І педагог
...
Григорій Сковорода (1722 — 1794) iconБитим шляхом через Пирятин, пішки, жадібним до знань, Григорій дістався до Києва І став одним із наполегливих І тямущих студентів
Народився письменник-просвітитель ХVII ст. Григорій Сковорода 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині, в сім‘ї Сави І паланки...
Григорій Сковорода (1722 — 1794) iconІван Пільгук григорій сковорода

Григорій Сковорода (1722 — 1794) icon"290 років з дня народження Григорія Сковороди. Огляд життя і діяльності"
Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка,...
Григорій Сковорода (1722 — 1794) iconТема. Григорій Сковорода. Життя І творчість філософа, просвітителя, поета. Його християнські морально-етичні ідеали. «Сад божественних пісень»
Тема. Григорій Сковорода. Життя І творчість філософа, просвітителя, поета. Його християнські морально-етичні ідеали. «Сад божественних...
Григорій Сковорода (1722 — 1794) iconДата народження: Дата народження
Народився Г. Сковорода 22 листопада 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в бідній козацькій родині
Григорій Сковорода (1722 — 1794) icon*Біографія Григорій Сковорода
Сковороди, присвячений вступові на єпископську кафедру в місті Переяславі Іоанна Козловича


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка