Іван Денисюк невичерпність атома



Сторінка1/14
Дата конвертації11.10.2017
Розмір2,94 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Інститут франкознавства


Іван Денисюк



НЕВИЧЕРПНІСТЬ АТОМА



Серія «Франкознавчі студії»

Випуск 2

Львів – 2001


ББК – Ш5(4УКР)5 – 4 І.Франко 4/5

УДК – 821.161.2 – 2.09(092) І.Франко


Редакційна колегія:

проф. д-р філолог. наук Р.Т.Гром’як,

проф. д-р філолог. наук М.М.Ільницький,

проф. д-р філолог. наук Б.І.Криса,

проф. д-р філолог. наук О.П.Куца,

проф. д-р філолог. наук Т.Ю.Салига,

проф. д-р філолог. наук Л.Т.Сеник.

Рецензенти:

доктор філологічних наук Л.Т.Сеник

кандидат філологічних наук М.В.Старовойт


Редактор Бічуя Н.Л.

Коректор Михалюк М.В.
Відповідальний за випуск:

канд. філол. наук Бондар Л.П.




Іван Денисюк. Невичерпність атома /Упорядкування та передмова Тараса Пастуха.– Львів, 2001.– 419 с. (Серія «Франкознавчі студії» випуск другий).

Зібрані у цій книзі статті та публікації архівних матеріалів з франкознавчого доробку Івана Денисюка свідчать про оригінальні пошуки учня академіка М.Возняка в інтерпретації змістоформи твору та експресію індивідуального стилю вченого, а разом з тим про наукову літературознавчу школу Франкового університету. Книга стане у пригоді усім, хто вивчає та досліджує спадщину Івана Франка зокрема й українську літературу загалом.



ISBN © Львівський національний університет

імені Івана Франка, 2001

© Інститут франкознавства, 2001

Франкознавчі здобутки

Івана Денисюка
Постать Івана Денисюка як літературознавця викристалізувалася в надрах львівської наукової школи академіка Михайла Возняка. Постать ця окреслюється низкою неповторних та індивідуальних рис. Представлений франкознавчий доробок ученого дає змогу це побачити й усвідомити.

В автобіографії «На перехресті часів» І.Денисюк добрим словом згадує своїх перших шкільних учителів, які у шелесті очерету відкривали поезію. І така характерна деталь: малий Івась, заховавшися у бур’янах, пише на листках лопухів колючкою з груші. Є щось шевченківське у цій ситуації – потяг обдарованого сільського хлопця до знань, бажання стати освіченою людиною, яке потім «пастушка з Полісся» виносить на «порівняно високу й порівняно невисоку посаду професора»1.

Студент Львівського університету, а потім аспірант, І.Денисюк зазнає впливу літературознавчих досліджень та особистості Михайла Возняка (харизматичний тип науковця) й інших «львівських характерників». Читання праць учителів формувало метод, а персональні стосунки створювали необхідну й цінну навколодослідницьку атмосферу, додавали наснаги у роботі над собою.

Славетний академік, вирізнивши здібного студента серед інших, власноручно приносив книжки другокурсникові, він добився для нього місця в аспірантурі, запропонував йому тему кандидатської дисертації. Михайло Возняк благословив неофіта в науці на далеку дослідницьку дорогу. Від нього молодий учений узяв такі засадничі положення наукової методології, як посилену увагу до фактажу, до публікацій невідомих матеріалів задля заповнення білих плям в історії літератури. Академік вимагав цілісного бачення всього літературного процесу, а також повноти уявлення про всю спадщину письменника, бо це дає змогу відчути динаміку літературного розвитку на рівні ідей та стилів. Згодом, уже як працівник універ­ситету, Іван Денисюк читає лекційні курси фактично з усіх періодів української літератури, а також з літератури народів СРСР, вступу до літературо­знавства, методології літературознавчих досліджень.

Професор Семен Шаховський, ставши після смерті М.Возняка керівником кандидатської дисертації І.Денисюка, спрямував увагу молодого вченого в царину власне поетики творів, на аналіз майстерності автора, його неповторного творчого стилю, на вивчення естетичної сфери художнього тексту. Цей імпульс був важливим для подальшої наукової дороги І.Денисюка, визначив основний предмет його зацікавлень. С.Шаховський не терпів розвідок із залізобетонним, чи аморфним стилем, вимагав витонченої роботи над формою подачі матеріалу. Особливо звертав увагу на поетику зачину: уже перше речення має зацікавити, заінтригувати, примусити уважно читати далі. Слід уникати затертих, шаблонних виразів, стертих через постійний обіг «монет». Натомість необхідно творити нові й оригінальні форми вислову.

На кафедрі української літератури, коли І.Денисюк був уже там доцентом, ціле де­ся­тиріччя працював відомий ерудит – знавець західноєвропейських мов і літератур – професор Михайло Рудницький. Цей «західник» доповнює «орієнталіста» Шаховського й національного автохтона – Возняка. Захопившись генологією, яка відбруньковується в окрему парость літературознавства, І.Денисюк не лише глибинно студіює теоретичні праці Стефанії Скварчинської, а й листується з нею – найяскравішим європейським світилом генології у післявоєнний час.

Можна виокремити ті атрибути, які у своєму комплексі дадуть образ возняківсь­кої наукової школи:

а) докладне студіювання бібліографії із досліджуваного питання;

б) точне дотримання джерел (при необхідності їх безпосереднє вивірювання й усунення неточних або фальшивих тверджень);

в) виважений академізм, який уникає показової ефектності, не хапається за модні, неглибокі й маловартісні у застосуванні літературознавчі теорії. Для школи властивий сильний критичний підхід та чітке послідовне мислення;

г) дотримання концепції національної літератури. Українське письменство розглядається як самобутнє й оригінальне явище, що відображає реалії українського життя, передає дух нації і творить свою цінну художньо-естетичну систему; взаємо­діючи з іншими національними літературами й будучи духовним витвором своєї нації, воно вплітається у великий барвистий килим світової літератури;

ґ) знання іноземних мов, передусім польської та німецької.

Означені риси так чи інакше властиві методологічному арсеналові принципів Івана Денисюка, слугують йому науковим інструментарієм.

Михайло Возняк став основоположником франкознавства, його наукова діяль­ність становить перший етап розвитку, а сказати точніше, формування цієї галузі. Прерогативою першого етапу є «розчищення місця» і закладення твердих основ франкознавчих студій. Основна увага скеровується на опрацювання джерельної бази, архівних документів. Ретельне їхнє вивчення дає плоди у вигляді публікацій неві­домих чи маловідомих матеріалів, визначенні авторства певних творів, оприлюдненні великого фактажного масиву, без якого утруднювався чи навіть був би неможливим подальший розвиток наукової галузі.

У другій половині 1950-х років Іван Денисюк віддає належне цьому етапові, друкуючи матеріали під такими красномовними назвами: «Четвертий арешт Івана Франка», «До цензурної історії «Громадського друга», «Дзвона», «Молота», «Лист Михайла Павлика до Івана Франка, перехоплений поліцією». А вже від 1963 року, за свідченням самого дослідника, його привабив аналіз художньої майстерності пись­менника, естетичний бік твору. Відтоді це стане основним, генеральним напря­мом його наукових аспірацій. А в застосуванні до Франкової спадщини це знаменує другий етап розвитку відповідної наукової галузі: аналітичне «вгризання» у структуру тексту творів, вивчення їхньої поетики і, отже, індивідуальної майстер­ності письменника. Слід зазначити, що І.Денисюк надалі ще не раз повертатиметься до архівів у пошуках нових матеріалів і робитиме цікаві знахідки, серед яких відкриття щоденника самогубця Супруна. Опубліковано листування Ольги Рошкевич з Михайлом Павликом (співавтор І.Остапик), представлено широкому читацькому загалові маловідому збірку Івана Франка «Вірші на громадські теми» (співавтор В.Корнійчук). Остання публікація цінна не тільки доданими текстологічними спостереженнями та зауваженнями, але й актуальним суспільно-політичним звучан­ням: вона «працює» на новонароджену українську державність.

Для вироблення ширшого, «світового» погляду на літературні явища необхідне знайомство із досягненнями зарубіжного літературознавства, знайомство не з пра­цями перекладеними (їх мало), а в «першоджерельній» мові. Польську мову І.Дени­сюк знав з довоєнної школи, німецьку вивчав ще до університету. В університеті він засвоює у пасивній формі англійську, французьку, італійську, а також чеську і згодом болгарську. Львівські бібліотеки не дають повноти матеріалу для вивчення теорії жанру новели; І.Денисюк вирушає до московських, і там знання мов стає йому в пригоді. Як він згадує в автобіографії, критичне засвоєння концепцій зарубіжних монографій сприяло виробленню власної концепції еволюції жанру, розширенню літературознавчих обріїв. Адже певна наукова проблема викликає ряд підходів різних наукових шкіл. Усе це допомагало збагнути картину світу української новелістики у всьому її багатстві, у розмаїтті барв і форм та вело до вивчення історичної поетики жанру (розвитку структури творів певного типу), а відтак і до ряду монодосліджень, в яких предметом студії та інтерпретації ставав текст одного твору. Учений приходить до герметики, до close reading твору. Назустріч доброму вишколу йшла філологічна обдарованість. Остання виявлялась у майстерному володінні словом (вміння висловлювати свої думки образно, але водночас і точно), у відчутті півтонів й нюансів тексту і підтексту, у збагненні законів жанру (так звана генологічна свідомість), у здатності своєрідного ліричного (!) відчуття поетики твору.

Уперше до конкретного аналізу тексту Франкового художнього твору Іван Денисюк приступив у статті «Гуцульські оповідання Івана Франка» (1964 рік). Уже тут визначилися певні прикмети методу вченого: виявляти потаємні пружини поведінки персонажів, звертати увагу на їхню психіку, аргументовано аналізувати тематичний пласт твору із подальшою чіткою констатацією його ідейного звучання. І ще одна прикмета майбутньої денисюківської школи: учений їздить на місця подій, зображених у творах І.Франка (відомо, що підґрунтям творчості письменника була автопсія). Відповідно з’являються ліричні пасажі, які підкреслюють красу франко­вого «пейзажного» письма.

У наступній статті «Про родово-видові особливості «Сойчиного крила» названий твір розглядається у руслі нової ліричної течії, що запанувала в українській літературі в кінці XIX – на початку XX ст. Але не цей синхронний момент став знаменним для публікації. Дослідник уперше у своїй науковій практиці застосовує герметичний аналіз одного твору, уперше успішно вичленовує із жанрової структури його певні органічні складники і, надавши кожному оцінку, пояснює технологію їхньої взаємопов’язаності. Це так званий жанровий аналіз твору. Учений звертає увагу на ритмічну організацію тексту: однорідні синтаксичні конструкції, афористич­ні зачини, німу музику абзаців. Загалом намагається показати можливо всі засоби зацікавлення читача. Іван Денисюк тонко простежує отой «скомплікований парале­лограм сил», що його утворюють стосунки героїв. Він розгадує таїну жіночого химерного характеру Мані, героїні твору, розкриває своєрідну логіку алогічних її вчинків. Психологічний аналіз тут органічно поєднано з жанровим та із належним підсвітленням суспільним (соціальним), філософським тощо. Проведений аналіз «Сойчиного крила» був досить ретельним і цілісним, так що пізніші спроби дослідників розглянути по-своєму цей твір уже не додали нічого суттєвого.

Наступний моноаналіз був присвячений новелі Івана Франка «На дні». Іван Денисюк торкається тут проблеми дифузії жанрів, що постала на зламі століть. У подальших дослідженнях він повертатиметься до її осмислення. Тепер же ставить питання співвідношення біографії письменника із певними мотивами твору (окремі моменти твору як вияв душевної біографії автора). У дослідженні також присутній момент перцепції тексту. З’ясовано фактори, що впливали на читацьку свідомість М.Павлика і спричинили його своєрідну оцінку новели. Спроби проникнути у секрети художнього творення матимуть місце й у подальших розвідках, хоча окремо такої проблеми дослідник не формулює. Загалом для його наукового апарату харак­терне синкретичне застосування різних методик із перевагою, безперечно, герме­невтики тексту. Щодо аналізу самого твору, то тут дослідник простежує повістеву та новелістичну форми його будови, торкається ефекту «єдності враження», виокремлює три основні засоби відтворення психіки героїв: 1) зовнішній вияв психічного життя героїв; 2) автопсихоаналіз самого героя; 3) змалювання процесу мислення, пульсації думки в її припливах та відпливах.

Стаття «Про два типи новел у творчості Івана Франка» – це річ високої літературознавчої проби. Обізнаність із теорією та знання українського літературного процесу дали можливість дослідникові накреслити еволюцію новелістичного жанру від доби етнографізму до періоду реалізму із подальшим розщепленням на два структурні підтипи – новелу акції (дії) та новелу настрою. У статті «Політичне оповідання І.Франка» відзначено три фази розвитку української новелістики XIX – початку XX століть: 1) фольклорна; 2) соціологічна (суспільна); 3) психологічна. На фактичному прикладі («Муляр», «Вільгельм Телль») автор демонструє ці зміни. Він уперше у франкознавстві ставить питання впливу музики та малярства на принцип організації художнього матеріалу: настроєві інтонації фрагментів, виникнення ряду півтонів, мальовничо-зорові внутрішні пейзажі.

Також уперше висуває Іван Денисюк проблему форм оповіді в малій прозі Івана Франка. Він збагачує свій методологічний арсенал, читаючи праці з цієї проблеми різними європейськими мовами: німецькою (К.Фрідмана, Р.Петча, Ф.Штанцеля), англійською (Р.Гальфері), французькою (Р.Альбереса), польською (М.Ясінської), російською (Г.Чуковського, В.Виноградова, Ю.Лотмана). Засвоєння теоретичних здобутків представників різних шкіл та напрямів давало змогу уникнути однобічності у розв’язанні поставленої наукової проблеми, побачити різні варіанти підходу до неї й відповідно з цим проектувати свій підхід.

У статті «Способи оповіді у малій прозі Івана Франка» автор оглядає також малу прозу інших українських письменників дофранкового та сучасного йому періодів. Учений не боїться завдати собі труду і провести статистичні обрахунки, аби встановити пропорцію співвідношення форм «я – оповіді» та «оповіді від третьої особи». Торкається питань еволюції форм оповіді, взаємозв’язку теми (проблеми) та способу її втілення в художній текст. Є у нього стаття під назвою «Життя і жанр». Витончений аналіз форми художнього викладу у новелістиці Івана Франка про­демонстровано на прикладі оповідання «Свинська конституція» (стаття «Полі­тичне оповідання І.Франка»).

Автор статті «Життя і жанр» простежує розширення амплітуди викладових форм у малій прозі Івана Франка, показує, що письменник по-новаторськи, чи не вперше в європейській літературі, застосовував «потік свідомості» як форму нарації, коли його герої перебувають у межовій ситуації втрати свідомості. Положення, що їх у такий спосіб розгорнув І.Денисюк, пізніше підхопить і творчо продовжить його учень Микола Легкий, який з успіхом у 1997 році захистить дисертацію на тему «Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка».

Теоретичні зацікавлення Івана Денисюка скеровані на генологію загалом та жанр новели зокрема. Його концепцію новелістичного жанру слід розглядати як серйозний внесок у розвиток генології, вона ще знайде своє належне поцінування. У вітчизняній науці він є найґрунтовнішим ученим серед тих, що досліджували твори про «незви­чайну подію, що трапилася» (ґетівське визначення новели).

У рамках франкознавчих студій І.Денисюк ставить проблему новаторства новелістики письменника як в українській, так і в світовій літературах. Він ламає усталені стереотипи (надумане протиставлення малої та великої прози І.Франка, його нібито дотримування старої белетристичної манери оповіді), демонструє особливу ємність малого жанру Франкової прози («Лесишина челядь», «Сойчино крило»), вказує на те, що із диференціацією типажу письменник розрізняє мовні партії героїв (зокрема, задля мовної індивідуалізації персонажів автор вводить говіркову лексику, елементи інтелектуалістичної конверсації), простежує процес розвитку Франкової новелістики у напрямі поглиблення філософічності («Хома з серцем і Хома без серця», цикл гуцульських оповідань). У новелістиці І.Франка вчений виокремлює новаторське художнє відображення соціальної та індивідуальної психології представ­ників найрізноманітніших суспільних станів. Особливий акцент ставить на прагненні письменника перебороти дистанцію між героєм, автором та читачем, навіяти ілюзію автентичності та безпосередності мовного стилю. Тут, вважає вчений, Іван Франко стає попередником Стефаника та Хемінгуея. Широка начитаність дозволяє дослід­никові встановити спільні із Тургенєвим, Чеховим, Конопніцькою, Прусом, Діккен­сом, Лондоном творчі засади Франка-новеліста. І.Денисюк відзначає нова­торсь­ку новелізацію великої прози Івана Франка в аспекті згущеної інформативності, бурхливого розвитку сюжету, композиції з несподіваним поворотом, концентрації часу і простору тощо. Всупереч теорії Михайла Бахтіна про романізацію прози він висуває тезу про новелізацію її та аргументовано обґрунтовує своє положення.

У дев’яностих роках дослідницький талант професора І.Денисюка спалахує особливо яскраво. Хочеться піднести оце характерне, суто денисюківське віртуозне володіння дослідницьким інструментарієм. Воно включає в себе момент своєрідної гри науковця із матеріалом художнього слова, естетичний «інтимний» контакт із твором.

Оригінальністю, глибиною та витонченістю аналізу вирізняється студія «Казко­вий чудесний покажчик у новелі Франка «Неначе сон». У ній дослідник поєднав «технологію» літературознавчого аналізу з ерудицією фольклориста, оскіль­ки десять років професор І.Денисюк працював на кафедрі української фольклор­истики. Адже тільки знаючи казку, яку добуто з гробниці єгипетського фараона у записі на папірусі, можна було збагнути міфологему кипіння молока без вогню й показати, як майстерно цей казковий покажчик в ролі сюрреалістичного елемента Франко вмонтував у пікантний сюжет своєї дивовижної новели. А також розгадати секрети її оригінальності, новаторства у спадщині, здавалось би, суворого «наукового реаліста», котрий ішов своїми художніми пошуками назустріч модернізмові. Дослід­ник проникає у дві сфери поетичного дивосвіту твору – у пластичну реальність зображуваного світа – хутора, осяйного дня, у шелест нив – і в час діяння «біса полуденного», у час чарів і див. Йому вдається прочитати блискучий Франків ребус і продемонструвати дивовижну складність Франкового мистецтва при ілюзорній його простоті.

У статті «Історична белетристика Івана Франка» І.Денисюк успішно застосовує комплексний підхід до аналізу літературних явищ. Він:



  • розглядає історичний жанр в українській літературі у дофранковий період;

  • торкається загалом питання Іван Франко та історичний жанр;

  • простежує генезу виникнення твору письменника. Дослідник має добре чуття на віднайдення нових, невідомих джерел, що спонукали до написання конкретних творів історичного жанру;

  • розкриває психологічний процес виношування твору, поринає у творчу лабораторію автора;

  • висвітлює «секрети» творчих спонук і настроїв. Зокрема вибудовує ланцюг: природа → автор → пейзаж;

  • здійснює тематичний аналіз твору й влучно формулює його ідею;

  • аналізує поетику характеротворення;

  • вивчає ефективність дії твору на читача за життя письменника і в теперішній час;

  • як і в інших статтях, послуговується вишуканою образністю (порівняння новели з ікебаною, а оповідання й повісті – зі снопом квітів).

Образне мислення особливо ціниться у стилі літературознавчої розвідки. Ми захоплюємося ним, читаючи статті Миколи Зерова чи книги Яна Парандовського. Аналізуючи першу редакцію «Петріїв і Довбущуків», І.Денисюк пише про «язичіє, яке забур’янювало перші розділи повісті». Взагалі він нерідко апелює до образних аналогій, розгорнених експресивних порівнянь. Так статтю «Життя і жанр» розпочинає увертюрою: «Школа Івана Франка – його художній метод і літературна теорія – це та висока академія, у вікнах якої й досі не згасає світло».

У статті «Усе мистецьке є символом» дослідник розкриває технологію спорудження арматури твору, важливість авторської точки зору, кута аналізу всього художньго матеріалу. У цьому випадку простежується роль символічних образів у романі Івана Франка «Перехресні стежки», віднаходиться їх генезис, точніше – полігенезис. Так, образ «перехресних доріг» (стежок) Франко міг узяти з античної притчі про Геракла на роздоріжжі та з українських народних пісень – ці образи Франко тлумачить у своїх наукових статтях. Образ весільної дараби чи дорогого діаманту є не лише в аналізованому романі, а й у поезії Франка. Використано й Франкові теоретичні міркування про символ у мистецтві й символізм як літературний напрям. Франко осмислює й власне життя мовою символів – понять універсалізуючих, категорій незавужених, за своєю природою філософічних. Взагалі характерним для стилю дослідженнь І.Денисюка є своєрідне широке повноголосе обігрування деталі, символічного звучання, теми твору. Але таке повноголосся, таке тяжіння до з’ясування комплексно взаємозв’язаних питань визначається з такою проекцією: що нового вніс автор у скарбницю національної літератури, а відтак і світової? Дослідник визначає атрибути індивідуального стилю письменника у зв’язку з його творчою особистістю, з еволюцією світогляду автора, жанру його творів, ідей, у них закладених, світу героїв. Тон оповіді в його працях академічно виважений, але не шаблонний: учений уникає безапеляційного пафосу, намагається не спотворювати картини, обрубуючи одне заради іншого. Властиве для нього й ненав’язливе представлення своєї концепції, однак науковий такт у певних випадках застерігає дослідника виносити остаточні присуди, – проблема лише ставиться.

Своєрідна й дещо обійдена увагою дослідників Франкова прозова дилогія “Дріада” та “Не спитавши броду” привертає увагу І.Денисюка, причому він розглядає ці твори під різними ракурсами літературознавчого підходу. У статті “Барва, мелодія й температура sensations i sentiments (мікростудія Франкової “Дріади”)” І.Денисюк ретельно простежує трансформацію видимого, матеріально-предметного світу у внутрішній, духовний світ людини; у можливих межах аналізує механізм перетворення “зовнішніх” відчуттів у “внутрішні” почуття. Це переродження стосується тут не лише народження любовного почування в душі одного з героїв, а й загалом виникнення естетичного почуття як такого. Відстежити явище естетизації зовнішніх вражень на прикладі художнього тексту І.Денисюкові допомагають відомий трактат І.Франка “Із секретів поетичної творчості” – з одного боку (цей трактат присутній, так би мовити, у підтексті статті), та особисте рідкісне чуття гармонійного, довершеного й прекрасного – з іншого. Назва другої статті лаконічно-виразна: “Не спитавши броду” як роман виховання”. І.Денисюк здійснює фаховий генологічний аналіз цього роману, навівши чимало теоретичних міркувань інших дослідників цього жанрового різновиду. Він вивчає глибини виховного роману й виокремлює відповідний жанровий “набір хромосом”, відбиток реалізації яких І.Денисюк віднаходить уважно й докладно. Слід відзначити досить неординарне, навіть парадоксальне морально-етичне трактування певних вчинків героїв роману. Також цікаво, з несподіваної точки зору, окреслює дослідник проблему “егоїзму відмінників-вундеркіндів”. Довколишнє оточення так чи інакше підігріває їхню самозакоханість і з часом воно стає жертвою власної пристрасті або ж нерозважливості.

І.Денисюк новаторськи ставить проблему готичності Франкової прози. Літературна готика – це художнє явище тільки починає осмислюватись в українському літературознавстві, хоч твори готичного стилю в українській прозі присутні віддавна. Відтак автор статті “Літературна готика і Франкова проза” звертається до історії виникнення готичного роману в європейській літературі, таким чином формулюючи універсальні прикмети цього жанру. Він відшуковує виразні зразки готичної прози у до-франківський період (твори О.Сомова, П.Куліша, О.Стороженка) й детальніше зупиняється на творчості І.Франка. Тріаду готичної прози – mystery, suspense та horror – І.Денисюк обережно й виважено простежує не лише у сфері почуттів героїв, а й на різних рівнях композиції роману “Петрії і Довбущуки”: розвитку сюжету, пейзажного тла, окремих значущих деталей тощо. Готичні елементи дослідник знаходить ще у десяти творах Франка, відкриваючи обрії для подальших розробок цієї нової теми.

Очоливши у 1988 році Інститут франкознавства, Іван Денисюк публікує серію цінних статей, в яких відповідно до назрілих вимог часу аналізує стан справ у галузі, накреслює шляхи її дальшого розвитку. Одна із статей має таку промовисту назву – «Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи». Після академіка М.Возняка – це друга спроба глобально осмислити франкознавчу галузь, скерувати її у належне русло. Спроба з відповідною проекцією на новочасну методологію, на нові політичні умови. Які ж обрії бачить перед франкознавством Іван Денисюк, що, на його думку, мусять ще зробити дослідники?

1. Підготувати й видати усю спадщину Івана Франка. У публікаціях за радянсь­кого часу вона була обкраяна й понівечена ідеологічними ножицями.

2. Її слід розглядати у тому ідейному спрямуванні, в якому мислив свою твор­чість сам І.Франко, – у концепції української національної літератури.

3. Охопити весь Франків художній універсум, виділяючи у прозі, поезії та драма­тургії письменника:

а) окремі тематичні й жанрові блоки;

б) взаємодію методу і жанрової системи; звернути увагу на форми жанрового експериментування;

в) особливості стилю;

г) поетику психологізму;

д) філософічність та ритмомелодику лірики і т.ін.

4. Створювати наукову біографію Івана Франка у вимірі людина – митець – громадянин. Ретельно дослідити його стосунки з сучасниками, враховуючи певні психологічні особливості характеру І.Франка, що дасть змогу з’ясувати деякі незро­зумілі мотиви його вчинків і зазирнути у його творчу майстерню.

5. Вивчати художній та науковий методи І.Франка.

6. З’ясовувати франків світогляд у національному, соціальному, політичному та ін. зрізах, а в цілому – трактувати його як власну оригінальну філософську систему – франкізм.

7. Досліджувати питання Франко-вчений (історик літератури, фольклорист, лінг­віст).

Накреслені перспективи розвитку франкознавства знайшли свій резонанс вже у найближчому часі. Зокрема учні порофесора І.Денисюка пішли у вказаних напрямах, творчо розвиваючи ідеї вчителя. Серед них і вже згадуваний Микола Легкий (форми оповіді), і Ярослава Мельник (наукова біографія І.Франка), і Ігор Тростюк (проблеми циклізації та жанрової модифікації малої прози письменника), і Тарас Пастух (жанрове новаторство Франкових романів), і Роман Голод (художній метод І.Фран­ка). Прорвавши загати соціологічного методу радянського літературознавства, фран­ко­знавча ріка шукає глибокого русла, міцного берега. І професор Іван Денисюк допомагає у пошуку.

У своїх поглядах і міркуваннях він репрезентував добре знання великої франко­знавчої спадщини й розуміння феномена Франка як невичерпного атома, засвідчив здатність до незавуженого погляду на поставлені проблеми. Синтетизм мислення поєднується тут з аналітичною скрупульозністю і є її наслідком. Слід звернути увагу на густоту письма Івана Денисюка: його розвідки максимально насичені думкою. Статті «Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи» та «Перебудова і франко­знавство» (Слово і час, 1990, № 6) за охопленням матеріалу і глибиною аналізу й синтезу відзначаються своєю актуальністю і конструктивністю, високим науковим рівнем.

Торкається І.Денисюк розвитку франкознавства й у вужчих параметрах: чи це буде окрема наукова інституція (школа), чи персональний внесок певного вченого. Стаття «Франкознавство у львівському університеті» є коротенькою історією розвитку науки про Франка в межах цього навчального закладу. І.Денисюк простежує особистий внесок у розбудову франкознавства таких вчених, як Михайло Возняк, Василь Сімович, Іван Ковалик (тези доповідей наукових конференцій).

У передмові до вибраних творів Івана Франка в серії «Шкільна бібліотека» він послуговується такою формою викладу, яка відповідає особливостям дитячого сприймання. Ліричний тон, прозорий і чіткий стиль сприяють дохідливості тексту. Автор торкається цікавих і близьких юним читачам тем та епізодів. Він пластично зображує Івана Франка у їхньому віці, змальовує його рідню, батьківську хату, школу, навколишню природу. Попри це намагається спростувати шкільне стерео­типне уявлення про І.Франка як про автора лише кількох творів і тільки з революційним звучанням. Автор передмови звертає учнівську увагу на художній універсалізм письменника. А вже суто методологічним проблемам вивчення твор­чості письменника у школі присвячує статтю з метафорично-парадоксальною назвою «Як помістити Франка за шкільною партою?».

Серію статей пов’язує Іван Денисюк із вивченням Франкової наукової методології, зокрема його концепції національної літератури. В її розробці він ставить такі основні тези:

– кожна національна література є органічним сплавом місцевої оригінальної різнорідності й елементів, засвоєних з чужих літератур, елементів «привозних», своєрідно трансформованих на національному ґрунті;

– студіювати й оцінювати літературу слід з точки зору її специфіки, що скриста­лізувалася у певних умовах і виконує свою національну місію;

– національна специфіка письменства може бути визначена лише шляхом порівняння з іншими літературами.

Франкову концепцію І.Денисюк бере на озброєння у свою літературознавчу практику. Дотримуючись ідеї самобутності української літератури, він виступає проти спроб її приниження, проти комплексу меншовартості деяких сучасних домо­рощених і діаспорних критиків, які ставлять питання: «А чи є в нас усе так, як у Західній Європі чи Америці?». Він критикує уперте й науково не обґрунтоване застосування певними дослідниками принизливих означень щодо української літератури: «народницька», «неповна», а до окремих стадій розвитку «налички» – «етнографізм», «побутовізм». У таких випадках його стиль стає полемічним, гострим і нещадним; він застосовує свою широку обізнаність із національними літературами. І.Денисюк тонко вловлює приховані антиукраїнські тенденції, інспіровані тими, кому це вигідно.

Торкнувся вчений і Франкової методики у дослідженні фольклорних текстів, спрямованої на показ тісного зв’язку українських народнопоетичних та писемних художніх форм. Констатує, що І.Франко у своїх дослідженнях з проблем фольклору та міфології концепцію культурно-історичної школи помножив на здобутки компаративізму, міфологічної, антропологічної та подекуди психологічної шкіл із додатком власних методологічних пошуків. Високий теоретико-методологічний рі­вень монографії Михайла Грушевського з українського фольклору дослідник пояснює й особистим впливом на її автора Івана Франка, його наукових поглядів.

В аспекті вивчення Франкового світогляду постала стаття «Національне питання у полеміці «між своїми». Дискусія Івана Франка та Лесі Українки стосовно участі українців у загальноросійських революційних рухах радянські дослідники тлумачили викривлено, ігноруючи інтереси власне української нації. Ретельно опрацювавши архівні дані, І.Денисюк оцінив суперечку з позиції українських національних пріоритетів. І.Франко виявився далекогляднішим, ніж молода Леся Українка, коли радив українцям не брати участі у таких рухах, які ніколи не порушували українського питання, відтягали кращі сили від розв’язання національних проблем, що йшло на користь пануючій нації. Дослідник наголошує на тому, що пізніше Леся Українка перейшла на бік свого опонента й стала пропагувати усі ті постулати І.Франка, з якими попередньо воювала. Відтворення складного шляху, яким ішла українська еліта до усвідомлення своєї державності, важливе не тільки з погляду вітчизняної історіософії, суспільної думки, політології. Воно необхідне й нині як показовий урок історії для нації, частина котрої залишається національно мало­свідомою, тяжіє до великоруського моря.

Цікавою сторінкою франкознавства є відкриття щоденника прототипа ліричного героя збірки «Зів’яле листя». І.Денисюк дає пояснення ролі співавторів у відна­ходженні та перекладі цього документа, наявність якого І.Франко то стверджував (у передмові до першого видання «Зів’ялого листя»), то заперечував (у передмові до другого). В автобіографічному есе «На перехресті часів» І.Денисюк пише: «Школа академіка Возняка не могла не позначитись на моїх ранніх дослідженнях (увага до фактажу, публікації невідомих матеріалів). Та й пізніше вдалося у співавторстві з Тамарою Борисюк обґрунтувати приналежність Лесі Українці невідомої брошури «Оцінка нарису української соціал-демократичної партії» та передрукувати її, а також виявити в архіві Уляни Кравченко щоденник самогубця Супруна з Франковою віршованою епіграмою на ньому й висунути припущення про творчу трансформацію цього щоденника у «Зів’ялому листі». Оскільки Валерій Корнійчук в архіві І.Франка знайшов вірші й листи до автора «Зів’ялого листя» ще одного самогубця, то ми ці матеріали об’єднали у спільній публікації (тобто у публікації статей. – Т.Пастух). Прозову частину Супрунового щоденника польською мовою, а також два вірші пе­рек­лав я, а всі інші 20 поезій – Тарас Кознарський»2. У статтях І.Денисюка та В.Корнійчука бачимо процес переплавлення певних моментів щоденника в художню тканину «Зів’ялого листя». Детальний текстологічний аналіз виявляє таке творче засвоєння у 34 поезіях збірки. Вчені застосовують широку гаму співставлень: на рівні концепцій щоденника і збірки, їх жанрово-композиційних структур, трансформації образів та мотивів. Вказують вони й на «чуття скарб багатий» самого автора «Зів’ялого листя», що йшов від особистих взаємин поета з Ольгою Рошкевич, Йоси­фою Дзвонковською, Целіною Журовською-Зигмунтовською та іншими жінками.

Проведене дослідження є прикладом того, як на складному, дещо суперечливому матеріалі можна побудувати цікаву концепцію, гіпотезу ймовірної можливості. І якщо навіть щоденник Супруна розглядати як інсинуацію вигадливої й екстраваган­тної Ю.Шнайдер, то все одно слід визнати цінність і вартісність проведеного роз­слідування. Адже автограф І.Франка на рукописі щоденника документально засвід­чує обізнаність з ним автора «Зів’ялого листя». Матеріал обіграний чудово, а сама гіпотеза належить до тих, що овивають так до кінця і не з’ясовані літературознавчі таємниці. Наприклад, хто ж був прототипом отої загадкової Чорної дами сонетів Шекспіра? Ряд таємниць стосується, приміром, встановлення реального авторства певних творів чи з’ясування того, хто ховається за криптонімами присвяти. Такі ось гіпотетичні розробки, пошуки й знахідки, часто взаємозаперечливі, оповивають особливим таємничим флером літературознавчі дослідження. А віднайти наукову істину у трактуванні цікавих, інколи пікантних моментів літературного та довколо­літературного життя у певних випадках ніколи не вдасться.

Літературні загадки постають переважно через брак фактичного матеріалу, відсутність архівних джерел, які б дали змогу з’ясувати заплутане питання. До створення наукової біографії Івана Франка І.Денисюк дає ряд архівних публікацій із своїми коментарями. Це – матеріали четвертого арешту І.Франка (маловідомий у франкознавстві факт), цензурної історії «Громадського друга», «Дзвона», «Молота» (цінне джерело світогляду І.Франка та М.Павлика, генези їх творів; воно демонструє кмітливість останнього, його спроби «вивернутися» перед ретроградним законом; передає атмосферу того часу в Австрії та Росії). Це – лист М.Павлика до І.Франка, перехоплений поліцією, який свідчить про інтереси, зацікавлення, плани адресанта та адресата; листи Ольги Рошкевич-Озаркевич до М.Павлика. Остання публікація подається з передмовою, в якій Іван Денисюк та Іван Остапик, який скопіював листи в архіві, зуміли тонко відчути особистісне начало у стосунках відомих постатей нашої культури. Вони вловили, що у підтексті листів О.Рошкевич-Озаркевич жив І.Франко: вона цікавиться його життям, цінує його пам’ять про неї. Можна провести аналогію у ставленні Шарлотти Буфф-Кестнер до Ґете. Вказали дослідники й на виникнення у свідомості М.Павлика комплексу «гарбуза» стосовно Наталії Кобринської (після відмови у сватанні Павлика дратує кожне слово Кобринської, кожний її громадський вчинок).

І.Денисюк спроможний опрацьовувати великі масиви фактажної руди й видо­бувати цінний метал (квінтесенцію матеріалів). Він тонко встановлює гіпотетичні впливи, контакти, взаємини людей конкретних історичних епох, відтворює «дух часу». Уникає й зайвої «позолоти». З таких досліджень вимальовуються постаті як особистості з індивідуальними прикметами – нахилами, пристрастями, уподобан­нями, а передусім як фанати високих ідеалів, спроможні йти на самопожертву заради великої мети. Здогади органічно виростають з фактажу і разом з ним творять цікавий і ймовірний, дуже ймовірний світ. За приклад можна взяти вже згадувану публікацію «Анна Павлик в житті і творчості Івана Франка» (співавтор С.Злупко).

Спроба вплинути на розвиток франкознавчої думки (заперечення або коригу­вання необґрунтованих поглядів, заклик до розвитку конструктивних, окреслення нових, актуальних проблем) виявилася у серії рецензій на наукові праці, дослі­дження. Взагалі, у рецензіях добре виявляється «я» критика (його індивідуальне дослідницьке обличчя), коли той показує, як би треба було підходити до тої чи іншої проблеми, як у цьому випадку слід було б її висвітлювати. Для І.Денисюка-рецензента характерна вимога дотримуватися наукової об’єктивності й толерантність до плюралізму думок, якщо вони мають наукову рацію існування.

У передмові до монографії Л.Рудницького “Іван Франко і німецька література” І.Денисюк відзначає незвичний – як на теперішній час – “олімпійський спокій” літературознавця, котрий не порушує витриманого й об’єктивного тону навіть у доречних дискусіях. Автор передмови підкреслює також рідкісне в сучасній літературознавчій практиці “гармонійне поєднання старих добрих методів з модерними методологічними пошуками”, віднайдення тієї методолігічної “золотої середини”, яка водночас свідчить і про зрілість, і про пошуковість дослідника. У рецензії на дослідження польського вченого Михайла Купльовського критик гідно оцінює всебічність поглядів цього вченого, їх обґрунтованість, його тактовність у з’ясуванні певних драстичних питань у польсько-українських взаєминах. Аналізуючи моно­графію Ніни Жук, І.Денисюк пропонує не оминати любовної тематики Франкової прози, вивчати її психологізм та філософічність, вказує на твори, де можна провести такі дослідження. І це в часи, коли в українському радянському літературознавстві пропагувався і заохочувався соціологізм здебільшого вульгарного ґатунку. У відгуку (співавтор рецензії Зенон Гузар) на роботу Тамари Гундорової є заклик до необхідної наукової виваженості, вимога знання специфіки літературного процесу, несприйняття туманного висловлювання думок та необдуманого впровадження нових термінів, наукова точність та інформативність яких є низькою. У рецензії на збірник «Іван Франко в школі» І.Денисюк радить у методичних посібниках не забувати питання естетичного впливу літератури на учня – під час уроків слід звертати увагу на красу художнього твору. Рецензент долучається і до суперечки, що розгорнулася довколо книжки Юрія Кобилецького «Шевченко і Франко» (стаття «Сперечаймося ж по-науковому»). Він разом з Ігорем Моторнюком стає на захист Михайла Косіва, який виступав проти надмірного соціологізму Ю.Кобилецького.

Високий стилістичний політ, цікаве комбінування матеріалу, добре розуміння людей і тонке відчуття природи – прикмети брошури-«метелика» І.Денисюка «Іван Франко в Криворівні». За жанром це есе біографічно-краєзнавчого характеру, в якому йде мова про перебування письменника на Гуцульщині. Автор подорожує шляхами І.Франка і фіксує свої суб’єктивні враження. Враження від казкової карпатської природи (Писаний Камінь, Піп Іван, неповторна високогірна флора), від її самобутніх і цікавих мешканців – декотрі з них ще пам’ятали письменника (Іван Плитка, Параска Харюк). До автопсійних вражень додаються уривки з друкованих спогадів про І.Франка. Образний, зі свіжими метафорами стиль, експресивні художні деталі, розмовна інтонація і лексика відтворюють картину самобутнього краю, малюють казковий світ Гуцульщини. Поетичний здогад, погляд на минуле й сучасне, поєднання комічного і серйозного – усе це творить своєрідність науково-популярної нарації.

В умовах жорстоких форм цензурної апробації – на кафедрі, у видавництві, в атмосфері надмірної заполітизованості – І.Денисюк віддав мінімальну данину духові часу. Навпаки, він обстоював і пропагував естетичний та психологічний аналізи художнього твору, послуговувався теоріями так званих буржуазних літературо­знавців, аналізував творчість письменників, що їх вписали до націоналістичних. Але певні корективи таки доводилося робити. Тому розкриття ідейного звучання Франкового оповідання «Як Юра Шикманюк брів Черемош» співвідноситься із пануючою радянською мораллю. Є приклад, коли матеріал дослідження не дав змогу вченому повністю виявити своє аналітичне мислення. Це публікація «Австрійські мотиви у прозі Івана Франка». Цих «мотивів» виявилось мало – при всій старанності визбирування її на широких просторах прози письменника. У ряді розвідок присутні тавтологічні моменти.

Та все це не таке вже й суттєве. І якщо вдатися до образної аналогії, то можна сказати, що академік Михайло Возняк заклав міцний фундамент, а професор Іван Денисюк разом з іншими своїми колегами виводив тривкі стіни франкознавчої будівлі. Помітна віртуозна кладка цегли із талановитим застосуванням кращих сучасних технологій-методик.

Та всебічна оцінка зробленого належить майбутньому.




Каталог: franko -> wp-content -> uploads -> sites
sites -> Імпресіонізм як предмет І стиль літературно-критичного мовлення І. Франка василь Будний
sites -> Самогубства у творчості Івана Франка. С. 71-74
sites -> Публікації =161. 2 09“18/19”(092)І. Франко один з “моїх знайомих євреїв” Роман Горак
sites -> Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка нан україни
sites -> Перспективи франкознавства
sites -> Українське літературознавство
sites -> Іван франко в оцінках дмитра донцова: долання епохи rаtio олег Баґан


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Іван Денисюк невичерпність атома iconАтом І атомне ядро. Дослід Резерфорда. Ядерна модель атома
Мета: Навчальна: ознайомити учнів із основними етапами розвитку вчення про будову атома, сформувати первинні поняття про будову атома,...
Іван Денисюк невичерпність атома icon1. Будова атома Модель атома Томсона
Ядерна модель атома. Квантові постулати Н. Бора випромінювання та поглинання світла атомами. Атомні й молекулярні спектри. Спектральний...
Іван Денисюк невичерпність атома iconУрок 51 Тема. Теорія атома Бора. Мета уроку: розкрити шляхи виходу із кризи класичної фізики
Данський фізик Нільс Бор доповнив планетарну модель атома положеннями, які мали усунути недоліки цієї моделі
Іван Денисюк невичерпність атома iconЛев Миколайович Толстой ІІ частина презентації вч. Денисюк Т. Г
Періоди творчості:І-ранній-1848-1862-автобіографічні повісті, "Севастопольські оповідання ", "Люцерн", "Козаки"
Іван Денисюк невичерпність атома iconМ. П. Драгоманова навчальні програми з позашкільної освіти науково-технічний напрям
В., Верхман О. А., Вихренко Т. О., Дежкунова Л. О., Денисюк Д. В., Дзезинський О.І., Домашенко В. С., Драчинський А. Г., Іванов Ю....
Іван Денисюк невичерпність атома iconОлена Апанович гетьмани україни
Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669-1674); Іван Самойлович (1672-1687); Іван Мазепа (1687-1709); Іван Скоропадський (1708-1722);...
Іван Денисюк невичерпність атома iconПереднє слово українець з доби відродження
Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669-1674); Іван Самойлович (1672-1687); Іван Мазепа (1687-1709); Іван Скоропадський (1708-1722);...
Іван Денисюк невичерпність атома icon«Будова атома. Ядро і електронна оболонка. Склад атомних ядер(протони і нейтрони). Протонне число. Нуклонне число»
Тема уроку: «Будова атома. Ядро І електронна оболонка. Склад атомних ядер(протони І нейтрони). Протонне число. Нуклонне число»
Іван Денисюк невичерпність атома iconІван Рябенко Біобібліографічний покажчик Суми – 2012 Передмова Біобібліографічний покажчик «Іван Рябенко»
Біобібліографічний покажчик «Іван Рябенко» має на меті вперше зібрати інформацію про публікації відомого краєзнавця Сумщини, голови...
Іван Денисюк невичерпність атома iconІван Багряний ( Іван Лозов’ягін) ( 1906 – 1963)
Павлович Багряний був членом Мистецького Українського Руху


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка