Життя та творчість



Скачати 327,04 Kb.
Дата конвертації24.05.2017
Розмір327,04 Kb.

http://antibotan.com/ - Всеукраїнський студентський архів

Життя та творчість



тичина павло. фото. портрет

ПАВЛО ТИЧИНА


(1891—1967)
      Павло Тичина народився в селі Піски на Чернігівщині 23 січня 1891 р. був сьомою дитиною сільського дяка Григорія. Те, що батько був дяком, означало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але й — насамперед! — виховання музичне. ,, ,. Мати та усі діти також мали хист до пісні. Павло був природженим музикою (Мав абсолютний слух) — і природженим малярем.
      У 1.90.1 —1907 pp. він навчався в Чернігівському духовному училищі, потім у 1907—1913 pp. — в семінарії. У 1913р. Тичина вступив до Київського комерційного інституту, працював обліковцем Чернігівського губернського земства, підробляв помічником хормейстера в театрі М.Садовського, завідувачем відділу хроніки газети «Нова рада», редактором журналу «Світло».
      З 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін. Протягом 1913— 1914 pp. він публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богословіє».
      Восени 1916р. повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасем, композитором К. Стеценком, під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки починає писати драматичну поему «Дзвінко блакитне».
      У 1918р. Тичина став членом редколегії газети «Рада», вийшла перша книжка його віршів «Сонячні кларнети», яка була зустрінута критикою з ентузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини — «Замість сонетів і октав», «Плуг».
      У 1923р. він переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого місячника «для широких кіл інтелігенції» — «Червоний шлях», бере активну участь у громадсько-культурному житті (працює в щойно заснованій тоді Українській асоціації сходознавства). У 1924р. виходить його збірка «Вітер з України».
      У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напів-щирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові), У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна^в українській літературі, «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. 1 поет погодився на цю роль.... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом». Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета — «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.
      У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Одним з найвизначних творів поета цього періоду була поема «Похорон друга» (1942). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми — свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні.
      Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923р. в журналі «Шляхи мистецтва», потім робота над поемою продовжувалась
      у 1923-1934 і 1939—1940 pp., а збирання матеріалів тривало до 50-х років). Така надмірна увага до постаті Сковороди — не випадкова, адже Григорій Сковорода — духовний батько Тичини періоду «Сонячних кларнетів». Із мандрівним філософом, який не проміняв пастушої сопілки на почесну роль «стовпа неотесаного», поет ідентифікувався протягом чи не цілого життя, але, на жаль, вже не міг претендувати на епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав».
      З 1929 р. поет є дійсним членом Академії наук України. В галузі історії літератури та критики залишив по собі значну есеїс-тичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й зміцнення інтернаціональних взаємозв'язків української літератури/Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і грузинської мов, багато працював на терені перекладацтва, збагативши українське письменство набутками інших літератур.
      Протягом 1943—1948 pp. Тичина очолював Міністерство освіти України.
      ПоМер поет 16 вересня 1967 р.
      Ще з юності властиве поетові глибоке відчуття природи почало набувати своєрідних космічних вимірів — можливо, під впливом новітніх науково-філософських віянь часу, що характерне для літератури модернізму. Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає у віршах П. Тичини українська природа — така рідна, близька й водночас наче побачена з іншої висоти. Перші твори Тичини дуже схвально були прийняті критикою, зокрема збірка «Сонячні кларнети». «...Без сумніву, поезія Тичини породилася з духу музики, й у цьому відношенні його творчість — виключне явище, яке не має собі прямих аналогій ні у російській, ні у західноєвропейській літературі»,— констатував О. Білець-кий. І справді: його поезія народилася з духу музики. Саме з духу — а не тільки із зовнішньої звукової форми. Багато поетів інструментували лірику вишуканими асонансами, алітераціями, внутрішнім римуванням і до Тичини. Особливої вправності у цьому набули символісти — західноєвропейські (П. Верлен, А. Рембо), російські (А. Белий, В. Брюсов, О. Блок), українські (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка). Поль Верлен навіть проголосив поетичне гасло: «Найперше — музика у слові»!
      Та музичність Тичинина — особливого типу. Музичність для нього — не прикраса, а принцип світобачення. Зрештою, не просто атрибут, а сама сутність божественного Абсолюту: «Навік я взнав, що Ти не Гнів,'— Лиш Сонячні Кларнети». Напевно, невипадково поет обрав з усього оркестрового арсеналу кларнети — «не гучні труби, які сповіщатимуть живих І мертвих про
      Страшний Суд, а саме кларнети, інструмент глибокий та ніжний, здатний відтворити будь-що — джаз, класику, естрадну музику чи поховальну відправу». Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла й світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найунівер-сальнішому її значенні.
      Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літературної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символізму, імпресіонізму, навіть футуризму та імажинізму.
      Під впливом вірша М. Вороного «Блакитна панна» з'явилася поезія «Арфами, арфами...», І все ж є багато відмінного між цими творами. У М. Вороного наявний зовнішній опис Весни, яка «лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах»; вона нагадує «Блакитну панну». Тичина ж пройняв твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ритмічний малюнок. Сучасний дослідник Г. Клочек писав: «Арфами, арфами» — ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням. А потім вже у швидкому темпі: Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними...»
      Усі чотири строфи цієї поетичної перлини наснажені світлим оптимістичним пафосом радості зустрічі з весною. Емоційність настрою забезпечується самобутнім ритмічним ладом, вишуканістю строфічної побудови, яскравою метафоричністю, «дзвоном» асонансів і алїтерацій, .
      Стану я, гляну я —
      Скрізь поточки, як дзвіночки,
      жайворон як золотий. З переливами Йде весна Запашна, Квітами-перлами Закосичена.
      Ритмомелодична структура вірша «Арфами, арфами...» легка й граційна, як сонячна музика Моцарта, проте яскраво відчувається передчуття автором змін у соціальному житті. «І Бєлий, і Блок...» — вірш зовсім іншого настрою: сум'яття душі людини в пореволюційний час, проблема вибору, віра у воскресіння українського народу, ,'..',;, :
      Шедевром інтимної лірики П. Тичини постає твір «Ви знаєте, як липа шелестить...», де важливу роль відіграє паралелізм каротин природи і людських переживань. Загальна емоційна тональність, інтонація й прихована ідея цього вірша близькі до твору О. Олеся «Чари ночі».
      Помітне місце в творчості Павла Тичини займає вірш «Пам'яті тридцяти», вперше опублікований у газеті «Нова Рада» в березні 1918р. і присвячений пам'яті загиблих у бою з військами Муравйова під Кругами київських студентів, пізніше похованих на Аскольдовій могилі:
      На кого завзявся Каїн ? Боже, покарай! — Понад все вони любили Свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті З славою святих.-На Аскольдовій могилі Поховали їх.
      Прикро, але цей поетичний реквієм після 1918р. аж до нашого часу ніколи більше не друкувався.
      Вульгарно-соціологічна критика епохи тоталітаризму зробила все, щоб збіднити творчість Тичини, щоб його, замовчати або спотворити його шедеври, окарикатурено виставляючи в школі, перед школярські наївні очі якісь і справді невдалі рядки поета.
      Сьогодні, на щастя, поет повертається до читачів неушкодженим, незнівеченим, повертається до нас той, кому доступно було пізнати божественну красу гармонійності світу, відчути весь трагізм епохи, зіткнення сил світлих, творчих і чорних, руйнівних в їх вічнім борінні.
      
      ОСНОВНІ; ТВОРИ:
      «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «Вітер з України», «Похорон друга», «Сковорода».

М РИЛЬСЬКИЙ
ПАВЛО ТИЧИНА
Огляд віршів П.Тичини і М.Рильського, що вивчаються у початковій школі, їх виховне значення


 


Вірші, які вивчаються у початковій школі письменника Максима Тадейовича Рильського.

Підручник (1) Скрипченко Н.Ф., О.Я. Савченко "Первоцвіт". Розділ "Зима-білосніжка" – вірш "Білі мухи".

Розділ "У вкрились луки цвітом, вітаючись з літом" – вірш "Річка".

Підручник 3(2) Читачка Скрипченко Н.Ф., Савченко О.Я.

Розділ "Письменники рідного краю" – вірш "Ми збирали з сином на земні каштани", "Пісня про Дніпро", "Дівчина", "Спинися літо на порозі", "На білу гречку впали роси".

Підручник 3(4) Скрипченко Н.Ф., О.Я. Савченко, Н.Й. Волошина

Розділ "На світі є одним одна вкраїна" – вірш "Мова".

Розділ "Зростайте справжніми людьми" – вірш "Не кидайсь хлібом", "Ким хочеш бути, хлопчику...?"

Розділ "Краса землі, краса життя", - вірш "Зима", "Навшпиньках підійшов вечір".

Вірші, Павла Тичини, які вивчаються у початковій школі.

Скрипченко Н.Ф., О.Я.Савченко, Первоцвіт (1).

Розділ "Україно, краю рідний!" – вірші "Добридень тобі, Україно моя!", "Де не глянь – колоски".

Підручник 3(2) Читанка Скрипченко Н.Ф., О.Я. Савченко

Розділ "Землю красить сонце, а людину – праця" – вірш "Леонтович".

Підручник 4(3) Читанка Скрипченко Н.Ф., Савченко О.Я. Н.Й. Волошина.

Розділ "Краса землі, краса життя" – вірш "Як не любити", "Зима", "Навшпильках вечір підійшов".

Виховне значення віршів П.Г.Тичини, що вивчаються у початковій школі.

П.Тичина піклувався про молоде покоління, якому "рости і діяти", будувати майбутнє. Любов до дітей і молоді, батьківське піклування про них і участь у вихованні підростаючої зміни – гуманна традиція прогресивних російських і українських письменників, яку сприйняв і розвинув П.Г.Тичина.

Він любив дітей. Називав їх: "найніжніші зелені паростки", "О діти! Найсвітліша мрія наша, най   дорого цінніша надія, наше святеє святих!", "О діти! Найсвітліша втіх анаша, багатобарвна радуга, перекинута до прийдешнього!" Так говорив поет, виступаючи на мітингу захисту дітей від фашистського варварства в Уфі  травня 1942 року.

П.Г.Тичина створив для дітей ліричні вірші, поетичні мініатюри, віршовані оповідання, казки, поеми. Які увійшли в коло дитячого питання. а деякі з них вивчаються у початковій школі.

У підручнику за 3(2) класи діти вивчають вірш П.Тичини "Леонтович". У цьому вірші поет з особливою теплотою малює характер маленького хлопчика. Він пишається обдарованістю юного героя, його любов'ю до поезії і музики. Поета радує працьовитість малюка, багатство його фантазії, відчуття краси природи.

Мамочко, люблю. Я пісню

про зозулю і про гай, -

я прошу тебе, не, люба,

Леонтовича співай!

Ти ж мені про нього вчора

ой же, як розповіла!

про калину  про пташину,

що у лузі розцвіла...

У підручнику 4(3) класі учні вивчають такі вірші поета – "Зима", "Навшпиньках вечір підійшов". У цих віршах автор малює картини рідної землі в сприйманні поета, закоханого у природу. В шумі води, у шелесті листя. У пташиному співі, у сонячних променя витончений музичний слух поета ловить то звуки арфи, кларнету, то голос флейти, скрипки. Природа звучить, як багатоголосий хор. Як оркестр. "і звучить земля. як орган".

Навшпиньках підійшов вечір –

Засвітив зорі.

Послав на травах тумани

І, на уста поклавши палець, ліг.

У поезіях П.Тичини милується поетичністю дитячого світосприйняття, своєрідністю, безпосередністю мовлення, свіжістю і гостротою вражень. І в інших своїх творах поет розвиває внутрішній світ дитини, знаходить в ньому багато прекрасного.

У 1 класі учні вивчають такі вірші П.Тичини: "Добридень тобі, Україно моя!", "Де не глянь – колиски". У цих поезіях поет милується красою України її "золотими-срібними колосками".

Струмок серед гаю, як стрічечка.

На квітці метелик, мов свічечка,

Хвилюють, мають, квітують поля –

Добридень тобі, Україно моя!

Поета переповнюють почуття любові до "своєї України", він вітається із ще одним днем, який настав у його рідній батьківщині. Він використовує влучні епітети "струмок –мов стрічечка", "метелик – мов свічечка".

Виховне значення віршів М.П. Гиньського.

Він говорив, що любить, коли в домі є діти і коли вони сміються. Адже дитячий сміх – символ щастя і радості. Любов до дітей виніс поет з власного дитинства.

З романівських полів, з романівських лук і осель прийшли в його поезію ранні роси і гіркі сльози, і заблищали вони на віях матерів і дітей і на вершинах світової поезії.

Все для людини і завжди з людиною – цей заповіт Максим Рильський проніс крізь бурю й сніг, крізь усе життя, проніс, як Людина з великої літери, як лицар краси і добра.

"Хто мав щастя зустрічатися з Максимом Рильським, той знає ті прекрасні години. Коли в світі якимось чародійством більшало творчості, мрій, натхнень, любові", - згадує Михайло Стельмах.

У 1 класі учнів вивчають такі вірші М.Т. Рильського: "Білі мухи", "Річк4а", які відносяться до пейзажної лірики письменника, яка серед творів поета для дітей посідає значне місце.

Рильський – друг природи, вважав її вічним джерелом життя  творчості, виявляв тонке розуміння природи, закликав берегти, відновлювати і збагачувати її. Рильський вважав, що і пейзажні твори. Якщо вони викликають радісні почуття. прагнення моральної чистоти і благородства, бажання зробити щось прекрасне, роблять важливу справу, служать важливим засобам виховання. Саме такими оптимістичним, життєстверджувальним звучанням позначені пейзажні твори поета.

М. Рильський пише про ліс, поле, річку, сніг, ялинку: "Білі мухи", "Річка", "Пісня про ялинку". Пейзажна лірика поета характеризувалася глибокою спостережливістю, образним відтворенням явищ природи. Так. він використовує метафору "білі мухи", порівнюючи сніг з білим пухом, створюючи оригінальний образ.

Автор прагнув до того, щоб слова лились "стобарвно і стозвуко", і виявив уміння одним рядком намалювати цілу картину: Хлюпоче синя річка... ("Річка"). Тут ми бачимо вміле поєднання слухових і зорових відчуттів. У вірші змальовано літній похід гомінкої юрби дітей до річки, їхній веселий настрій.

Як правило, у М.Рильського немає так званої чистої природи, вона виступає у взаємодії з дітьми, з людиною праці, яка забаг чує природу. Навіть у вірші "Білі мухи" поет говорить про дбайливого дідуся Максима, який змайстрував санки для всіх дітей.

У 2 класі діти знайомляться із біографією та сторінками творчості Максима Тадейовича Рильського. Вони вивчають поезії "Ми збирали з сином на землі каштани", "Пісня про Дніпро", "Дівчина", "Спинися літо на порозі", "На білу гречку впали роси".

Український письменник Панас Мирний писав, що "найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова. Скільки нерозгаданих таємниць, яка неповторна краса і могутня сила криються, здавалося б, у найпростіших словах, що здатні зворушувати людські серця! Такі думки втілені у чудовому вірші Максима Рильського "Мова" сповненому глибоких патріотичних почуттів.

У нього кожне слово – це перлина,

Це праці, це натхнення, це людина.

Максим Рильський писав: "Любімо, шануймо. Бережімо природу, вічне джерело нашого життя і нашої творчості". Поет був палким любителем природи рідного краю, яка припала до серця йому ще в рідній Романівці. Він часто відпочивав на лоні природи, з непідробною щирістю змальовував її у своїх творах, вдаючись до поетичної медитації, роздумів при спогляданні її чарівної і невмирущої краси.



Творчість | Біографія | Критика

Максим Тадейович Рильський (український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч) народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Рильський Тадей Розеславович, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського й княжни Трубецької. Один з предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем. Дід був учнем базиліянської школи і під час взяття Умані гайдамаками у 1768 році ледве не був страчений. Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області). 1902 року помер його батько, і родина переїхала з Києва в Романівку. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім у приватній гімназії в Києві.


       
       Змалку познайомився з композитором М. Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, етнографом та фольклористом О. Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова. Після приватної гімназії Рильський у 1915 — 1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 до 1929 року вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.
       
       Pильський почав писати рано, перший його вірш надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що визначила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918, перевидана у понад пал. скороченому вигляді 1926).
       
       У 1920-х роках вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».
       
       Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді. Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВД у 1931 році, після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.
       
       Після ув'язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилася на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. У радянську добу Рильський написав тридцять п’ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов’янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком. У 1944 — 1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР.
       
       Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року. Поховано його в Києві, на Байковому кладовищі.

http://www.poetryclub.com.ua/img/ico_prev.gif

Сосюра Володимир

Життя та творчість






сосюра володимир. фото. портрет

ВОЛОДИМИР СОСЮРА


(1898—1965)
      Володимир Миколайович Сосюра народився на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) 6 січня 1898р. Дитячі роки поета минали в с Третя Рота (нині м. Верхнє), у старій хворостянці над берегом Дінця. Про цей край Сосюра пізніше образно розповів у автобіографічному романі «Третя Рота». Одинадцяти років хлопець пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Початкову освіту здобував під опікою батька, кресляра за фахом, який працював і вчителем, і писарем, і адвокатом, і шахтарем.
      У 1911р. В. Сосюра вступає до міністерського двокласного училища в с Третя Рота.
      14 жовтня 1917р. Лисичанська газета «Голос рабочего» друкує його вірш «Плач волн», затим — перший вірш українською мовою «Чи вже не пора», а наприкінці жовтня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу.
      У 1918р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він втік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, і поет вижив. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.
      У 1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної Армії. У 1920-1921 pp. В. Сосюра воює з білополяками та армією Н. Махна. Пізніше у поемі «Два Володьки» поет робить спробу дослідити двоїстість своєї душі:
      Рвали душу мою
      два Володьки в бою.
      і обидва, як я, кароокі,
      і в обох ще незнаний,
      невиданий хист.
      Рвали душу мою —
      комунар
      і
      націоналіст.
      
      Трагедія Сосюри подібна до трагедії М. Хвильового, котрий не витримав такого внутрішнього конфлікту й закінчив життя самогубством. Різниця тільки в тому, що Сосюра-українець не дійшов до заперечення Сосюри-комуніста й лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості. Цікавим при цьому є один надзвичайно характерний для Сосюри момент: два Сосюри — українець і комуніст — живуть в одному Сосюрі-поеті поруч, але зовсім окремим життям. До певного часу вони між собою боролись, змагаючись за першість, але потім знайшли компроміс. Цей компроміс знайдено на базі своєрідного поділу між ними сфер їхнього вияву і взаємного невтручання в ці сфери. Сосюра-комуніст має в своєму володінні виключно сферу свідомості, розумового сприйняття дійсності, в той час коли Сосюра-українець неподільно панує в сфері почуття, так би мовити сердечного сприйняття дійсності. Тому в кожній книжці Сосюри можна відразу одним оком відокремити «кесареве кесареві» від «Божого Богові», так само, як це можна дуже легко відокремити і в кожному з тих його віршів, де обидва ці елементи є поруч. Вони не тільки взаємно не про-никаються, а навіть взаємно й не доторкаються. Хоча водночас обидва Сосюри цілковито щирі, бо взагалі щирий Сосюра — поет і людина. І зовсім ясно, що совєтська влада не має жодних підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, бо ж зовсім ясно, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, то це ж не його провина, а його... нещастя. Інша справа, що в сфері серця він більше на своєму місці, ніж в сфері розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя як поета за покликанням.
      Рання поезія В. Сосюри вбирала художні здобутки різних стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму). Разом з тим увиразнювались риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, гостро відчутий «смак» життя, барв, звуку, злитість суб'єкта лірики з навколишньою дійсністю.
      У 1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою книжкою (проте віднайдений документ коригує цю думку: рукою Сосюри в нім записано, що в 1918 р. було надруковано й видано першу збірку його поезій «Пісні крові...», але її поки не знайдено). Цього ж 1921 p., виходить поема «Червона зима», яка зробила Сосюру знаменитим.
      Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима»; «Осінні зорі», 1924; «Сьогодні», 1925; «Золоті шуліки», 1927; «Коли зацвітуть акації», 1928 та ін.), визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно.
      З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня». До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926).
      Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протягом десятиліття (1922—1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), постійно брав участь у літературних дискусіях.
      У 1927—1929 pp. написав низку поем. Неупереджена критика вбачає в В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру, але «провладні» критики все суворіше засуджують творчість поета, ввергаючи його в стан глибокої творчої кризи. Настрої відчаю позначилися й на збірці «Серце» (1931) і, зокрема, на однойменному вірші.
      За «націоналістичні ухили» у 1934р. поета виключають з партії і зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Наступних років з'являються збірки «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939).
      У 1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно — роман у віршах «Червоногвардієць», який увібрав усе те, що становить автобіографічну основу його творчості 20 — 30-х років: спогади про дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська війна, боротьба й кохання в якомусь своєму магічному поєднанні. Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», (1940) сповнені мотивів любові до жінки («Марії»), природи («Я квітку не можу зірвати»), до Вітчизни. Дві любові поета — до жінки й Вітчизни — були двоєдиним джерелом його поетичного натхнення. Інтимну лірику Сосюри зчаста іменують «Книгою Марії». На перший погляд, це не зовсім справедливо, адже поетична галерея романтизованих жіночих постатей у творчості поета широка: і Ївга, і Галя, і загадкова Констанція... Та з усіх цих милих серцю імен найбільше чомусь відгукувалось у душі митця старозаповітне ім'я — Марія. «...Губи шепочуть в блаженнім пориві для мене єдинеє ім'я: «Маріє!..» (1931); або ж: «Твоє ім'я «Марія» найкраще всіх імен» (1948).
      Зеленіють жита, і любов одцвіта,
      і волошки у полі синіють.
      Од дихання мого тихий мак обліта,
      ніби ім 'я печальне — Марія.
      (1925)
      Магічна сила імені тільки уособлювала магічну силу жінки в житті й творчості поета. Жіночність для нього — квінтесенція чистої краси. Лірична героїня любовної лірики Сосюри, при всій її варіантності, багатоіпостасності,— завше зберігає певний «набір» домінантних рис,— зовнішніх і внутрішніх. Це неодмінно — золотокоса красуня з блакитними очима, готова до світлої само-офіри в ім'я коханого, берегиня «тихої», жертовної любові. Обставини кохання змінюються з вірша до вірша, але завжди перед нами — велична історія унікальної любові, здатної перевернути світ.
      У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії, 1942 р. працював в Українському радіокомітеті в Москві, 1943 р. входив до редакції фронтової газети «За честь Батьківщини». Лірику Сосюри років Вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви. Це — віра в перемогу й водночас неретушований показ людської біди.
      Друга книга Сосюриної поезії — книга України. Безліч творів поета присвячено патріотичній темі: протягом цілого життя він повсякчас сповідається в любові та клянеться у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається — від маленької Третьої Роти через степове роздолля Донеччини — до всього українського світу з неодмінними «ясними зорями» й «тихими водами». Саме за незгасну любов до України неповторному Володьці судилося зазнати найбільше прикрощів, але жодні приписи чи й навіть вироки не змусили його відректися найдорожчого.
      Любіть Україну, як сонце любіть,
      як вітер, і трави, і води...
      В годину щасливу і в радості мить,
      любіть у годину негоди.
      (1944)
      Патріотичний вірш «Любіть Україну!» у 1951 р. став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. В. Сосюру знову перестають друкувати, він живе під прямою загрозою арешту, яка зникає тільки зі смертю Сталіна 1953 р. І тоді з'являються нові книги віршів «За мир» (1953), «На струнах серця» (1955), «Солов'їні далі» (1957). Поема «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959 — 1960) віднесена до «заборонених творів», разом з ґрунтовним літературознавчим аналізом вона була опублікована в журналі «Київ» лише 1988р., адже за сталінщини опублікувати її не було ніякої змоги, бо постать гетьмана офіційно спотворювалася, а його дії вважалися зрадницькими. Ю. Барабані у дослідженні твору слушно вказував на стильову неоднорідність поеми. Якщо в першій частині образ Мазепи окреслюється в романтичному плані, то в другій значна увага відведена філософському осмисленню історичних подій кінця XVII — початку XVIII ст. і ролі в них гетьмана, який рішуче виступив за відновлення козацької держави. Поет дотримується концепції патріотичної діяльності Мазепи й спростовує великодержавницькі — і царські, і комуністичні — версії «зрадництва» гетьмана. У поемі акцентується, що Мазепа ніколи не був зрадником рідного народу, а дбав про нього, намагався звільнити від московського колоніального пригнічення. Звичайно, поразка гетьмана наклала драматично-трагічний відбиток на його образ у художньому трактуванні Сосюри.
      У цьому зв'язку Ю. Барабаш відзначає, що Сосюра намагався збагнути насамперед не стільки, «може, Мазепу, як самого себе, розв'язати у своїй свідомості й у серці не лише застарілі історичні, а не менш болючі сьогоденні вузли. То була й щира сповідь, і відповідь недоброзичливцям, яка визрівала протягом десятиліть, і свого роду емоційна розрядка, і, якщо хочете, певна моральна компенсація,— у тому числі й за вимушене каяття».
      Одне слово, поема «Мазепа» пройнята високим патріотичним пафосом. Цей твір Сосюри «є тільки відкидав вульгарні стереотипи характеристики видатного сина України, а й заповнював істотну прогалину в нашій художній літературі про трагічну добу втрати решток козацької державності.
      У 1960р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. в журналі «Вітчизна» (№ 1). Є підстави вважати, що «заспівна» частина цього твору, присвяченого жертвам сталінського терору, є поновленим з пам'яті шматком втраченої поеми «Махно». Цей твір засвідчив, що Сосюра ніколи не зраджував ідеалів юності, коли зі зброєю в руках боровся за українську незалежність, коли разом зі своїми побратимами у 20-х роках намагався піднести до європейського рівня рідну літературу. В поемі щиро й тепло йдеться про цвіт нашої творчої інтелігенції, який було брутально обірвано сталінськими: сатрапами в передвоєнне десятиріччя. Тому хвилююча повінь ліризму, яка сповнює розповідь, часто переривається інвективами на адресу новітніх опричників. Так, тема України, тема її драматичної історії в трагічної сучасності жила й пульсувала в творчості Сосюри впродовж усього його творчого життя.
      Низку цікавих творів містять книжки В.. Сосюри «Близька далина» (1960) і «Поезія не спить» (1961),. «Осінні мелодії» (І964) та «Весни дихання» (1964).
      Поет помер від гіпертонії, 8 січня 1965р.
      Цінність творчості В. Сосюри не в особливостях його поетичної техніки, а ъ особливостях того людського явища української дійсності радянського періоду, що становить собою зміст його поетичного світу. Це явище ніде не виявилось так яскраво і ніде не знайшло такого щирого вислову, як саме в особі Сосюри і та в, його наскрізь особистій і наскрізь щирій поезії. І саме ця щирість поетичного вислову Сосюри, що виявляє нам його таким; яким він є, робить його особливо цікавою людською постаттю в українській радянській літературі.
      

АНДРІЙ МАЛИШКО
(1912—1970)
      Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в м. Обухів Київської області в багатодітній сім'ї сільського шевця. У 1930 р. юнак надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус». Закінчивши у 1932р. Київський інститут народної освіти, працював учителем в Овручі. Відслуживши рік у армії, переїхав до Харкова й працював журналістом.
      Протягом 1935—1940 pp. А. Малишко видав збірки: «Батьківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зоревідні», «Жайворонки» (усі — 1940). У цей же період написав поеми «Трипілля» (надруковано лише уривки), «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила». У 1941 — 1944 pp. поет служив військовим кореспондентом у газетах «Красная Армия», «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини», де виступав і як поет, і як публіцист; видав сім збірок поезій: «До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942, виходила двічі), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). Героїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів «Україно моя!», написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. «Україно моя!» — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни. У 1944—1947 рр. Малишко працював відповідальним редактором журналу «Дніпро».
      За поему «Прометей» отримав у 1947р. Сталінську премію. У 1950р. з'явилась збірка «За синім морем», написана після відвідин поетом Канади та США разом з групою діячів культури. Наступного року він отримав за неї Сталінську премію.
      Новий і чи не найбільш продуктивний етап у творчості поета починається із середини 50-х pp. У збірці «Що записано мною» (1956) містяться тексти відомих пісень: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»; у збірці
      «Серце моєї матері» (1959) — «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень віку» (1960) — «Вчителька» тощо. У їх озвученні поету допомагали такі музичні корифеї, як брати Майбороди, Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С Козак, О. Білаш.
      Протягом 1961 —1970 pp. вийшли збірки «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970).
      17 лютого 1970 р. А. Малишко помер.
      За своє життя поет видав близько сорока збірок. Не всі вони мають однакову художню вартість. Але найголовніше те, що в українську літературу він увійшов як поет-пісняр, бо пісні на його вірші вже давно сприймаються як народні.
      А. Малишко згадував, що пісню любив із самого дитинства, ніколи з нею не розлучався, саме вона надихала його на створення поезій, які він часто писав, уже вчуваючи чарівну мелодію. Можливо, цій любові до пісні він має завдячувати, в першу чергу, своїй сім'ї, зокрема матері, яка знала багато українських народних пісень із задоволенням співала їх дітям. Ці перші дитячі враження та захоплення супроводжували поета протягом усього творчого життя, саме народна творчість стала тим джерелом, з якого він черпав натхнення.
      А. Малишко співпрацював з багатьма композиторами, але особливо плідно, починаючи з 1949 року (від першої пісні «Колгоспний вальс» і до останньої — «Стежина») — з композитором Платоном Іларіоновичем Майбородою, створивши понад ЗО пісень. Ось деякі з них: «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Ти, моя вірна любов», «Стежина», «Вчителько моя», «Пісня про рушник», «Гаї шумлять біля потоку», «Журавлі», «Білі каштани», «Колискова», «Пролягла доріженька». Тобто, це саме ті твори, які найбільше полюбились слухачам. Хоча на музику покладено понад 100 віршів поета, причому переважна більшість на надруковані твори. Та, як згадували друзі поета, досить часто сам Малишко складав слова до написаної музики і робив це завжди легко й високопое-тично. Будучи натурою музикальною, він, як мало хто з поетів, розумів і відчував слово в музиці, швидко схоплював структуру майбутньої пісні — її музичну форму. Андрій Самійлович іноді сам складав мелодії до своїх віршів. На важких і довгих фронтових дорогах друзі поета під його акомпанемент, а він добре грав на баяні, співали ті задушевні пісні. Одна з таких пісень-гг-: «Хусточка червона», в гармонізації 3. Остапенка, облетіла всі
      фрОНТИ. -..-. ; ; ; >І
      Уся пісенна спадщина поета є надзвичайно багатогранною. їй притаманний глибокий ліризм в оспівуванні найсвітлішого почуття —кохання, живої краси рідного краю, його природи, філософські узагальнення та глибокі роздуми над людською долею. Поезія «Чому сказати й сам не знаю...», яка більше відома під назвою «Стежина», була створена за вісім днів до смерті поета. У цьому творі Малишко вдається до використання народнопісенного образу стежки як символу життя людини. У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде іде проляже. Але митець не закликає бездумно кидатися в далекі світи в погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, що веде на батьківщину:
      . Кудись пішла, не повертає, Хоч біля серця стеле цвіт, Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт. Дощами мита — перемита, Дохцами знесена у даль, Між круглих соняхів із літа Мій ревний біль і ревний жаль.
      Близькою за духом до попередньої є пісня «Вогник» — ліричний спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополину під вікнами, батька й матір. Символічним є і образ вогника — уособлення родинного вогнища, ідо виступає орієнтиром у людському житті, який завжди захистить і освітлить дорогу, навіть у суцільній «темряві життя».
      Починаючи зі збірки «Батьківщина» майже а кожній А. Малишко звертався до образу матері — родоначальний} життя на землі Зрозуміло, що це ні в якому разі не може вважатися обмеженістю тематики його творчості. До того ж навряд можна згадати поета, який би уникнув цього образу в своїй творчості. Така велика кількість творів про матір, навпаки, є ознакою великої майстерності автора, який кожного разу знаходить нові грані цього багатогранного образу. Свій вірш «Материнська» А. Малишко присвятив рідній неньці;
      Бувало мати, ївга Базилиха —
      До неї й досі спогадом лечу, —
      В зимовий вечір заспіває стиха
      і доведе малого до плачу.
      Сама розкриє душу материнську,
      І щиру пісню переллє сама,
      іпєремріе, погойда\ колиску.
      І до вервечок рикц підійма. .
      Любов до рідної неньки була воістину найголовнішим джерелом творчості поета; вона щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім'я чого він працює, вона була і сенсом його схвильованості, і суттю його мислення. Розмова з матір'ю, не вголос, але всюди, де випадають поетові хвилини творчої самоти,— одна з форм життя Манишкової душі. Окрім прямого значення, образ матері може виступати в його творах у ролі символу рідної землі чи Батьківщини в цілому. Та апофеозом поезій про матір є вірш А. Малишка «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), яка, окрилена чарівними мелодіями П. Майбороди, набула великої популярності, стала народною піснею. І хоча пісня перекладена тридцятьма п'ятьма мовами світу, найкраще вона звучить саме українською, бо її образність тримається на вишитому рушникові, нашому оберегові, з яким в українців пов'язано все — від народження до останнього шляху: на рушникові подавали найдорожчому гостеві хліб-сіль, ним перев'язували руки молодих під час вінчання, рушниками покривали найдорожче для укрзїнця-християнина — ікони, рушники використовувались і в процесі обряду поховання людини, і, зрештою, вирушаючи в дорогу, людина неодмінно мала з собою рушник, який був не просто шматком тканини, що прикривав, наприклад, хліб, а справжнім оберегом, талісманом, що, на думку наших предків і оберігав, і захищав, і приносив щастя. До того ж, прямокутна форма рушника сама символізувала дорогу, зокрема життєву дорогу людини. А вишиті, здебільшого червоними і чорними нитками, візерунки означали переплетені в людському житті радісні й сумні моменти: «і дитинство, й розлука, і вірна любов». (Андрій Сзмійлович вірив у те, що в буремні роки війни він вижив після важкого поранення тільки завдяки вишитому рушникові, з яким мати провела його на фронт). «Пісня про рушник» сприймається як монолог сина, який знаходить кайніжніші слова, щоб подякувати любій матусі за її турботу, вірну любов і ласку.
      Пісня «Ми підем, де трави похилі...» хвилює, захоплює задушевністю, красою і щирістю висловлення простих, але глибоких людських почуттів. Це справжній ліричний гімн молодості, коханню. Коли слухаєш цю пісню, в уяві постає мерехтливе, повите голубим присмерком Задніпров'я, з весняними квітами, зі співом пташок, з тихим шелестом верб під подихом вітерця. А для нас усіх у пристрасному мареві лине п'янка, як запах свіжоскошеної трави, золота юність зі словами ніжними ї милими, з думами спраглими, тремтливими, з пестливим усміхом і щастям сумовитим.
      Перед війною А. Малишко надрукував поеми «Ярина», «Кар-малюк», «Дума про козака Данила». Всі вони були присвячені минулому українського народу. Спробою розгорнути панораму
      характерів, розкрити витоки патріотичних почуттів, цільність і висоту морально-етичних критеріїв був цикл повоєнних поем: «Сини», «Любов», «Прометей», «Жива легенда», «Марія», «Це було на світанку». І хоча поет, зважаючи на тогочасну політичну ситуацію, не завжди міг відкрито виявити свої погляди на минуле України, він постійно звертався до історичної тематики. Так, у вірші «Приходять предки, добрі і нехитрі» поет натякає на трагічне минуле українського народу:
      Приходять предки, добрі і нехитрі, У бородах, простелених на вітрі, . Не руки — а погнуті чорні віти, Не очі — а прозористі орбіти. І кайдани подзвонюють з плугами, Зерно, і кров, і ночі із снігами.
      Водночас вустами предків Малишко звертається до своїх сучасників і нащадків з болючим запитанням, чи зуміли вони зберегти національну самосвідомість, чи не втратили вони те, заради чого гинули їхні діди та прадіди:
      — Чи ти не став розщепленим, як атом, Недовірком, схизматом чи прелатом. Ярижкою нікчемним, псом на влові? Дитино наша, ягодо з любові!
      (схизмат — розкольник, прелат — найвищий титул у католицькій церкві). Дуже прикро, що навіть зараз, на початку XXI ст., ці питання зберігають свою емоційно-тривожну напруженість: чи зуміємо ми бути гідними своїх предків, чи буде їм за що нас поважати, нами пишатись. Проте фінальний акорд вірша А. Малишка звучить доволі оптимістично:
      Дарують ласку, повну болю й змоги, Щоб у очах уздріть нові прологи.
      Тобто є шанс, є надія, що історія України не стала епілогом, фінальною згадкою про загиблу державу. Приблизно таке ж оптимістичне звучання і таку ж тематику має і вірш «Кобзарик», де йдеться про старого сліпого кобзаря, який співає пісні про героїв козаків — Ґонту, Залізняка. Дід змальований старим, сліпим, немічним, але при цьому він не втратив внутрішньої сили: «В діда руки, наче гнуті луки, непідкорені» і справу його важко Оцінити, адже своїми піснями він «народжує» нових ґонт і залізняків, а значить, героїчні надбання предків зможуть зберегти й збільшити їх нащадки:
      Буде день, буде суть, А не голосіння, Тії очі проростуть, Як насіння.
      Андрій Самійлович Малишко полишив нам не тільки пісенну й поетичну спадщину, він також є автором значної кількості публіцистичних та літературно-критичних творів. Досить плідною була і його перекладацька діяльність.
      
      ОСНОВНІ ТВОРИ:
      «Пісня про рушник», «Чому, сказати, й сам не знаю...» («Стежина»), «Вогник», «Приходять предки», «Роздум», «Кобзарик», «Про майстра», «Вершник», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Ти, моя вірна любов», «Вчителько моя», «Гаї шумлять біля потоку», «Журавлі», «Білі каштани», «Колискова», «Пролягла доріженька».

(1881-1963)


МАРІЙКА ПІДГІРЯНКА

Поетичний вінок України веселково прикрашає й розмаїта полонинська квітка Марійки Підгірянки, яка виросла в мальовничому гірському селі Білі Ослави, що на Гуцульщині. Справжнє ім'я поетеси і вчительки — Марія Омелянівна Ленерт-Домбровська.

Село Білі Ослави — колиска поетеси Марійки Підгірянки. Тут засвітилася її зоря на блакитному небі України, над Карпатськими горами 29 березня 1881 року. Д ще її життєві дороги перехрещувалися в тринадцяти селах і містечках Прикарпаття, Закарпаття, Львівщини й Австрії, які для неї також стали рідними, адже в цих місцях вона жила, ростила своїх дітей, вчила місцеву дітвору, черпала наснагу своєї творчості.

У село Заріччя, що по сусідству з Білими Ославами, босоніж бігала до дідуся-священика Миколи Волошина. Дід мав велику бібліотеку, навчив марійку читати і писати не тільки українською, а й кількома іноземними мовами. Потім батько Омелян Ленерт дістав службове призначення в лісництво села Уторопи Косівського повіту. В Уторопах допитлива Марійка закінчила початкову школу, сюди повернулася вчителювати після закінчення Львівської жіночої вчительської семінарії. У цьому селі написала свій знаменитий вірш «Ой не нам в кайданах ходити».

На вчительському віче у Львові 1904 року синьоока Марійка запала в душу молодому вчителеві Августину Домбровському, з яким пов'язала свою долю. Довелося разом із ним працювати у школі в селі Рибному на Косівщині, а потім — у селі Ворона Коломийського повіту. У Рибному народилися їхні сини Остап і Роман, а у Вороні — син Мар'ян і дочка Дарія.

Далі свої корективи вносить Перша світова війна. Августина Домбров-ського забирають на фронт. А молода мати Марійка Підгірянка з трьома синами і дочкою потрапляє у спеціальні табори. Про жахливе життя в австрійському таборі в містечку Гмюнд вона розповіла в поемі «Мати-страдниця». її вперше надрукували в 1922 році у Філадельфії, а в 1929 році вона вийшла у Львові в серії «Золота бібліотека», а потім була надрукована у першому номері журналу «Дукля», що виходить у Чехословаччині.

У 1919-1928 рр. поетеса жила на Закарпатті. Тут у трьох селах — Зарічево і Порошкове Перечинського та Довгому Іршавського повіту — навчала дітей української грамоти. Разом із чоловіком Августином Марія Омелянівна проводила у краї велику патріотичну роботу, за що чеські власті прогнали її з посади вчительки. Довелося заробляти на шматок хліба, даючи у Довгому приватні уроки онукам Івана Франка Тарасові й Миронові.

На цій землі Марійка Підгірянка зібрала найбільший свій творчий ужинок. Тоді письменниця була якраз у розквіті творчих сил, а життєві круговерті давали теми для написання творів. Вона не мала потреби шукати сюжетів із чиєїсь долі — у неї своїх вистачало на багато книжок. У 10-30-х роках XX ст. у Львові й Ужгороді, Відні та Філадельфії вийшли друком її книжки— «Відгуки душі», «Мати-страдниця», «Вертеп», «Святий Миколай на Підкарпатській Русі», «Малий Василько», «Кравчиня Маруся», «Юркова мандрівка», «Зайчик і Лисичка», сотні поезій, оповідань, байок, казок, пісень, загадок.

У літературу свого народу Марійка Підгірянка входила разом з Іваном Трушем, Василем Стефаником, Антоном Крушельницьким, Костянтиною Малицькою. Вчилася майстерності у Лесі Українки, Івана Франка.

На Прикарпаття Марійка Підгірянка повернулася в 1928 році. Спершу працювала в Антонівці, а потім у Братишеві та Вікнянах Тлумацького повіту. Життя в рідних краях потроху налагоджувалося. Та навесні 1940 року сталася біда: у містечку Нижнів на базарі на поетесу налетів сполоханий кінь. На роки Марійка Підгірянка була прикута до ліжка. Вдома вишивала, потроху писала віршики для своїх онуків.

У 1957 році поїхала доживати свій вік до дочки Дарії у село Рудне поблизу Львова. У тому селі в суботу 18 травня 1963 р. яскрава зоря Марійки Підгірянки згасла. Звідси її провели в останню путь на Личаківський цвинтар, на вічний спочинок. Могила поетеси неподалік від могили Великого Каменяра.

У рідному селі Марії Омелянівни Білі Ослави у грудні 1989 року було урочисто відкрито художньо-меморіальну дошку.

У радянські часи за життя Марійки Підгірянки її книги не видавалися, окремі вірші з'являлися лише в журналах. Потім видавництва Львова і Києва видали маленькі збірочки для дітей «Безкінечні казочки», «Грай, бджілко», «Ростіть великі», «Школярики йдуть».

За останні роки побачили світ у видавництвах Києва, Ужгорода, Коломиї, Івано-Франківська її книжечки «Гарний Мурко мій маленький», «Безкінечні казочки», «Зіллюся з серцем народу», «Краю мій, рідний», «Учись, маленький», «Три віночки», «Мелодії дитинства», «Мати-страдниця».

Хто із сьогоднішніх дідусів і бабусь Галичини та Гуцульщини не пам'ятає з дитячих літ чудових, милозвучних віршів Марійки Підгірянки, які наче б із власного серця випливали?.. Повернення Марійки Підгірянки — це великий дарунок не дуже щедрої до нашого народу долі, це цілий сніп просвітнього проміння, здатного осяяти світ добра, заповнити прогалину виховного процесу, що віддавна турбує тих, хто щиро вболіває за відродження нашої духовності.

Свого часу Максим Рильський писав: «Марійка Підгірянка справді народна, щира, ніжна, талановита поетеса». І справді, поезія Марійки Підгірянки — як кришталева вода з гірського джерела, що втамовує спрагу дітям і дорослим.

Добре якось сказав відомий поет Дмитро Павличко, що слово поетеси Марійки Підгірянки серед чесних людей не пропаде ніколи. Творчість поетеси з Карпатських гір — це справжня материнська енциклопедія, на якій виховувалися і виховуються цілі покоління.

ВАЛЕНТИН БИЧКО

(1912-1994)


ВАЛЕНТИН БИЧКО

Валентин Васильович Бичко народився в Харкові, однак дитинство його пройшло на Чернігівщині (тоді — Полтавська губернія): батько отримав там шматок поля. Хлопчик змалку пізнав смак тяжкої селянської праці. Він рано навчився тримати плуга, косити траву, користуватися ціпом. Пізніше автор розповість про свої дитячі враження і мрії в автобіографічній повісті «Благословлялося на світ» (1969).

Спочатку Валентин навчався у Прилуках, що за сім кілометрів від села. Пішов зразу в четвертий клас. Захоплювався гуманітарними предметами — мовою, літературою, історією, хоча не відставав і в інших. Свій перший допис видрукував у газеті «Правда Прилуччини» (тоді йому було лише 12 років).

інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 1960-1970-х років та нові поезії.

Ще давно, майже одночасно з поезією, почав він писати і прозу. Створив кілька повістей та багато оповідань. Працював над історичним романом про Северина Наливайка.

Але з його прозових творів найкращі — це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини і живої природи (а власне, вся природа у Вінграновського — вищою мірою жива). Вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського свою особливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими.

Діти для Вінграновського — не просто тема. Це й особливе ставлення до життя, внутрішньо близьке йому. Не випадково, мабуть, він з великою радістю писав вірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше був собою. Бо сягав тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші — принципово новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло на природу всієї поезії Вінграновського, в якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота.

Зрештою, його «дитячі» твори — ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх.

Потім продовжив навчання в Харкові (після повернення батьків у це місто), у 18-й трудовій школі.

Знаковим для поета став 1925 рік: саме тоді почала видаватися перша газета для дітей українською мовою «На зміну» (згодом «Зірка»), і вже у другому номері газети було вміщено його вірш «Червоній Армії».

Валентин Бичко ввійшов у літературу в середині 30-х років XX століття разом з Андрієм Малишком, Іваном Неходою, Миколою Нагнибідою та іншими поетами, а своїм наставником вважав Павла Тичину.

Здобувши вищу освіту в Харкові (Валентин Васильович закінчив у 1932 році Харківський інститут народної освіти й отримав диплом учителя української мови та літератури), працював на педагогічній ниві; був редактором газети «Зірка», головним редактором видавництва «Молодь», редактором журналу «Піонерія».

Перша книжка для дітей «Матері на заводах» вийшла в 1932 році, а за нею — «Першотравневий гість» (1935), «Веселі школярі» (1941), «Веселка» (1946), «Літа піонерські» (1954), «Вогнище» (1969), «П'ять казок» (1970) та

інші.


За повість «Благословлялося на світ» та книжку поезій «Сімейний альбом» В. Бичко був удостоєний літературної премії імені Лесі Українки

(1977).


Багатьом віршам поета судилося стати піснями («Ронить листя клен похилий...», «Ой любов...», «Не вставай, тумане...», «Карнавальна» тощо).

Творче кредо Валентина Бичка — дивитися на світ «прозірним оком простоти».




Каталог: data -> rus -> Fizijka
rus -> Дж. Джеєм як перша політична кампанія по мобілізації громадської думки
rus -> Юрій Андрухович Дванадцять обручів
rus -> Доля дуже рано навчила Лесю Українку мужності. Вона змушена була змагатися з тяжкою хворобою, що вразила її ще в дитинстві, зробила недосяжною її блискучу музичну кар'єру І мучила поетесу всі подальші роки
Fizijka -> Поринаючи думками крізь багатовіковий простір та час у долю І життя одного із тисяч славних синів України, вікопомного князя К.­В
rus -> У 1901 році Планк встановив, що енергія виділяється не суцільним потоком, а окремими пучками квантами
rus -> Cтановище дітей та молоді в зарубіжних країнах


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Життя та творчість iconЖиття І творчість Василя Стуса
Життя І творчість Василя Стуса (до 75-річчя від дня народження) : реком список / уклад. С. Настенко; дз «Держ б-ка України для юнацтва»....
Життя та творчість icon«Життя і творчість Лесі Українки»
Проект життя І творчість Лесі Українки «Ні ! Я жива! Я буду вічно жити!Я в серці маю те, що не вмирає…»
Життя та творчість iconУрок-занурення в творчість Б. Л. Пастернака. Щоби навік твоя свіча в мені горіла. Життя І творчість Б. Л. Пастернака
Сьогодні ми продовжуємо нашу подорож поезією «срібного століття». Перегорнуті сторінки життя І творчості О. Блока, А. Ахматової,...
Життя та творчість iconУроку: Життя і творчість Остапа Вишні. «Моя автобіографія»
Тема уроку: Життя І творчість Остапа Вишні. «Моя автобіографія» гумористична розповідь письменника про свій життєвий шлях (Слайд...
Життя та творчість iconЯк ми знаємо творчість Т. Шевченка
Мета заходу: показати Т. Г. Шевченка як поета, що глибоко розумів роль художнього слова в формуванні людини; поглибити знання учнів...
Життя та творчість iconМанявський нвк узагальнення та систематизація вивченого з життя та творчості
Мета: узагальнити та систематизувати знання учнів про життя та творчість української поетеси
Життя та творчість iconКонспек т відкритого уроку з української літератури у 9 класі «Життя І творчість філософа, просвітителя, поета. Збірка «Байки харківські»
«Життя і творчість філософа, просвітителя, поета. Збірка «Байки харківські». Байки «Бджола і Шершень», «Собака і Вовк»
Життя та творчість iconІван Якович Франко Вступ
Одним словом творчість його виростала з життя І була для життя. Се становить її вартість, її цінність І капітал, се дає їй її широту...
Життя та творчість iconМ. Коцюбинський. Життя І творчість, гуманізм світогляду
Лук'яненко Ю. В. "М. Коцюбинський. Життя І творчість, гуманізм світогляду"
Життя та творчість iconЖиття І творчість михайла петренка
Мета: ознайомити учнів із життєвим І творчим шляхом М. Петренка, основними темами І мотивами його творчості; виховувати почуття гордості...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка