Книга віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання



Сторінка1/24
Дата конвертації24.10.2017
Розмір4,61 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


Іван Левченко

Розбуджені бідою

Книга віршів

Київ-2015


ББК 84 (4 Укр — 2 Київ) — 5

Л-38

Літературно-художнє видання

І.В. Левченко. "Розбуджені бідою". Вірші. Публіцистичні коментарі. Київ:

Як і попередні видання, нова книга віршів "Розбуджені бідою" члена Національної Спілки письменників України Івана Левченка адресована шанувальникам сучасної української поезії. До неї увійшли твори, написані автором з кінця серпня 2014-го і до кінця серпня 2015 років.

Нові виклики часу та випробування, що випали на долю української громади, а найперше — кровопролитна війна з загарбником на Донбасі, в центрі уваги та роздумів поета.

Своїм пристрасним словом він кличе до миру, який можливий за однієї умови — приборкання агресора. Для цього, на переконання автора, до зусиль патріотичних та незламних співвітчизників належить невідкладно долучити об’єднаний рух за мир усього демократичного світу, і передусім Європи. Адже Крим і Донбас — лише початок, який неминуче продовжиться в світі, якщо байдуже споглядати амбіції очільників нинішньої Росії.

Відповідь на їхні імперські забаганки має бути адекватною: силі безладу, вчиненого ними, слід протиставити силу права об’єднаних народів, котре передбачає добросусідські взаємини та шанування усталених територій.

Ключ авторської позиції — в оптимізмі визначальних слів: переживемо-відбідуємо-переможемо. І — нічого не пробачимо-не забудемо!

Саме в цьому й цінність нової книги поета, котрий розраховує, як і раніше, на вдумливого читача та змістовний діалог із ним у спільному пошуку шляхів порозуміння, миру та злагоди в суспільстві в ім’я оновлення життя в Україні.

© Іван Левченко. Вірші, коментарі, 2015.



Попри несправджені сподівання

Переднє слово.
Дуже важко йшла до друку моя попередня книга віршів "За журавлями", що побачила світ практично одночасно з закінченням нової, котру я назвав "Розбуджені бідою".

А ще вчора вона мала іншу назву — "До останнього подиху". Чому так? Зізнатися: поштовхом став несподіваний убивчий діагноз лікарів, які констатували наявність у мене тяжкого захворювання. Правда, наступне ретельне обстеження (біопсія, кажучи професійною мовою) не підтвердило лікарського вироку.

Та вже був написаний цикл віршів про катастрофу, яка, як мені здавалося, є неминучою, а відтак внутрішньо готував себе до неї, виношуючи твердий намір писати розпочату книгу до останньої сторінки, до останнього вірша, до останнього рядка, до останнього подиху...

На моє щастя, ситуація буквально за одну мить кардинально змінилася, не вимагаючи нічого іншого, крім суворого дотримання рекомендацій лікарів щодо профілактики проблемних зон в організмі. Вже як можу, намагаюсь не розчарувати ні їх, ні себе. А головне — продовжую працювати, займаючись улюбленою справою.

Коли поставив крапку в новій книзі, що сталося за кілька годин до написання переднього слова та розміщення додатку (прозових коментарів-реплік з конкретної нагоди, які функціонально виконують роль післяслова до оприлюднених віршів), вирішив поміняти назву.

Адже справа не в мені чи в моєму самопочутті. Головне — нерв книги: очікування-сподівання суттєвих змін у житті країни в післямайданівський період (власне, після обрання Президентом України Петра Порошенка 25 травня 2014 року) та настання найбажанішої для всіх події — припинення кровопролиття на Донбасі, обіцяного новим очільником держави у своїй передвиборній програмі.

На превеликий жаль, і на сьогодні того не сталося. Хоч багато чого відбулося за цей рік. Переповідати немає потреби: про це в нових віршах.

Суттєво, як на мене, наголосити на іншому: доленосні випробування розбудили українську спільноту. Вона стала громадянським суспільством, політичною нацією, що все настійніше контролює ситуацію в державі, своєю небайдужістю та патріотизмом спонукаючи владу до адекватних дій як усередині країни, так і в зовні.

Розбуджені бідою, ми — українці — змінилися, гуртуючись у своєму щирому бажанні захистити рідну країну від агресора та його прихвоснів в Україні — сепаратистів, ладних на догоду Москві пожертвувати єдністю та територіальною цілісністю суверенної й незалежної держави.

Всупереч всіляким передріканням — особливо запопадливих служок завойовника в інформаційному просторі, котрі волають про неминучу поразку українських патріотів, зокрема на Донбасі (для ворожих голосів захисники єдиної і незалежної України, власне своєї домівки, — "хунта", "карателі", "фашисти", а ті, хто прийшов із війною і нищить Україну, — "месники-ополченці", бо, звісно ж, оборонці "Руського міра"!) — переконаний, як ніколи: переживемо-відбідуємо-переможемо. І — нічого не пробачимо-не забудемо!

Адже за своє пробудження і прозріння нами заплачено надто високу (читай — трагічну!) ціну — загибеллю тисяч і тисяч бійців та мирних людей, яких зненацька заскочила війна (сусід цинічно називає її гібридною, ніби це применшує біль непоправних утрат!) і які не мали змоги вибратися зі смертельного котла протистояння.

А скільки калік, інвалідів залишиться після того пекла? А сиріт, удів, родин без годувальників?

Немає виміру горю, яке й досі терзає наші душі, ні на мить не відпускаючи від себе. Бо болить. І все більше стає тих, кого воно обпекло безпосередньо. Бо не може бути мирного і безпечного життя в країні, де тривають бойові дії і гинуть люди.

Тому, як і раніше, розраховую на продовження діалогу зі своїм вдумливим і душевно суголосним читачем.

Попередні публікації в соціальних мережах (зокрема, на авторських сторінках у "Фейсбуці" та "В контакті") моїх щоденних першодруків, що й склали нову книгу, свідчать, що він — небайдужий і солідарний своїми прагненнями читач — є. І не просто переглядає оприлюднені в Інтернеті рядки, обмежуючись формальним значком схвалення, а й активно реагує на них: висловлює своє ставлення до обраної автором теми, оцінює глибину її розробки, додає несподівані ракурси та нюанси бачення її, виходячи з власного життєвого досвіду.

В цьому й важливість нашого спілкування. І водночас ствердження істини: навіть коли гримлять гармати, потреба в поетичному слові не меншає, а зростає. Читач знаходить у ньому відповідь на свої переживання, співвідносить та звіряє авторські думки з власними, а ще — черпає сили духу для нових життєвих випробувань. А вони, як бачиться, неминучі.

Отож, маємо бути твердими в своїх намірах — перемогти у двобої з ворогом (і зовнішнім, і внутрішнім), щоб творити нове життя у своїй з діда-прадіда мирній країні з ніжнім та світлим найменням Україна.

Велике щастя письменника, коли його слово прилучається до цього творення, живлячи духовне середовище свого роду.

Маю надію, що й мій рядок, новий зокрема, буде не зайвим у цьому спільному прагненні добра, миру та щастя, чим живе наша працелюбна й мудра українська громада. І сягне їх — неодмінно. Попри неймовірну складність викликів часу та несправджені досі сподівання. Бо обстоює власну свободу, незалежність, справедливість життя і силу права, що завжди переважує право сили. Як свідчить історія — літопис людської цивілізації. Із нею важко не погодитися. Бо — істинна.

Справа лише за часом. Він — безсторонній суддя. Його не перемемуариш. І не перехитриш. Адже за ним — останнє слово.

Дійдемо його присуду. Поза всяким сумнівом. Тільки б були спраглі того. Та своєю небайдужістю наближали жаданий час.

Тим і дихають нові рядки. Бо немає чогось важливішого і невідкладного в нинішньому нашому житті. Переконаний у цьому.

Щиро Ваш Іван Левченко — письменник, заслужений журналіст України, кандидат історичних наук, доцент.

Місто Київ, 31 серпня 2015 року.

Вважай, що Крим — це був пролог

Пролог і епілог
Нема кінця АТО-війні.

І знову свідчить словом мушу,

Як — укотре! — сусід мені

Плює із викликом у душу.


Нова Гоморра і Содом —

Його конвой гуманітарний.

Набридло ждати — і кордон

Прорвав нахабно і безкарно.


Невже протухли цукор, сіль,

Щоб так зневажити законом?

Начхати він хотів — сусід —

На перешкоди і кордони!


Бо є мета — чинить розбій.

Отож і ладен підсобити

Він "Новоросії" своїй,

Своїм спецназівцям-бандитам.


А благородний антураж:

Це ж мирним людям допомога.

Та прикриття — отой вантаж.

І українцям засторога:


Не буде в нас війні кінця,

Якщо кордон елементарно

Прорвала кавалькада ця —

З Москви конвой гуманітарний.


Яких тобі іще свідоцтв

Потрібно, щоб збагнув ти, світе:

Сьогодні наш беруть кордон,

А завтра твій прорвуть бандити.


Чи, може, ти змиривсь з усім

І заодно (збав, Боже!) з ними?

Тоді вважай: пролог був Крим,

А епілог — ти в ролі Криму.

26 серпня 2014 року


Поручкалися

На миротворчому саміті в Мінську 26 серпня 2014 року

Петро Порошенко подав руку Володимиру Путіну
А що удієш — спільну мову

Потрібно все-таки знайти,

Тому і ручкаються знову

Хай і колишні вже брати.


Що вдієш — норми етикету:

Це — саміт миру. Саме так.

Шукають вихід президенти,

А їх не менша — запитань:


Як із убитими нам бути?

І хто війну приніс на схід?

Чи Україні й Крим забути

Із Севастополем услід?


Бо ж як загарбнику спинитись,

Якщо є кусень пирога?

Тому бандити є бандити.

Й нам Україна дорога.


Шаліє преса: тиснуть руки!

Це — грандіозна новина!

Та не змовкають "Гради" й "Буки":

На сході нашому — війна.


І плаче серце у поета,

Як серце сиріт, матерів.

Шукають вихід президенти

При гарній мині в кепській грі.


І довгі вуха інтересу

Стирчать у всьому, де не глянь.

Але про це ні слова преса:

Їй не до клятих запитань.


Якісь там санкції і збитки…

А тут — сенсація така.

… В кулак затиснута в убитих —

"No pasaran!" — тверда рука.


Така за всякої умови

Не стисне ворогу руки.

Я розумію: спільну мову

Знаходить мусимо таки.


Є вихід: зайдам геть зі сходу!

Та повертаймо знову Крим.

На цей я саміт буду згоден.

Й на суд в Гаазі разом з ним.

27 серпня 2014 року

Наказ
Вам більш не знати тиші,

Де зріють сни і вірші...

Якщо і сни судились —

Короткі. Як наказ.

Бо не зважають кулі,

Чи з бою ви, поснулі,

Чи по тривозі ротний

Підняв спросоння вас.


Не сподівайсь на ласку —

Б’є ворог на поразку.

А вже коли забродить

Ненависть, наче хміль,

Яка там обережність,

Як ворога відстежив

І на гачку твій палець,

А в окулярі — ціль!


Найважче — убивати.

Та мусите, солдати!

Бо як не ви, то він вас:

Це — ворог. І війна.

Ти з пострілом затримавсь,

Він — вразив побратима:

Така за зволікання

Страшна в бою ціна.


Опісля неминуче

Сумління буде мучить,

Як очі материнські

Побачиш при труні:

"Скажи мені, дитино, —

Питатиме про сина, —

Чом не вернувсь, як ти, він

Живим, скажи мені?"


Вам випало, солдати,

Вітчизну захищати.

Тож хай і не здригнеться

В бою у вас рука —

За край свій, побратимів.

І все ж — прийдіть живими.

Єдине побажання.

Коротке. Як наказ.


Ще будуть сни і вірші.

І мирна буде тиша,

Як вернетесь додому.

Та кожен, щоб живий!

Щоб не сріблила скроні

Матусі похоронка,

Як куля та остання,

Що прямо в серце їй.

28 серпня 2014 року

І що ж?
Я сказав собі: ні слова

Про політику. І що ж?

Не дихнути — знову й знову

Ловить, клята, на гачок.


Де не стань — та хоч на морі —

Здожене — такі гачки!

Чую поруч, як говорять

Між собою жіночки…


І такі серйозні, що ви!

Надивилися вістей:

Про політику розмови,

Мов немає інших тем.


А про що, якщо по суті,

Суть одна у тих розмов:

"Доки нами править Путін,

Крим назад не віддамо!"


Я зітхаю… День чудовий.

Море лагідне також.

Про політику ні слова

Сам собі казав. І що ж?


Тут залежність всім відома:

Відмахнешся ти — вона

Здожене тебе. Й самому

Душу вимучить до дна.


Попрощатись не виходить:

Знов політика — в рядки.

Бо які в нас верховоди,

Те і плещуть язики.


Та й поетам не минути

Відкриттів. Як днем оцим,

Адже ж він не вічний — Путін:

Дуба дасть — повернем Крим!


Може статися — й поможуть:

Там у справах цих — майстри.

Все в руках — в руках у Божих:

Міг пожити б! Коб не Крим.

29 серпня 2014 року


Доки ти не скажеш — ні!

"Так от, я більше мовчати не хочу і не буду!" —

з заяви російського опозиціонера Михайла Ходорковського


Так, був "Марш миру"... Добре все

І пам’ятаємо, й цінуєм!

Та ним лиш справи не спасеш,

Москва демократична, чуєш!


Як докричатися мені

Під канонаду "Буків", "Градів",

Що убивають на війні,

І в тому суть гнилої влади?


Свою прогнали ми гуртом.

Твоя ж — до себе… І під галас

Забрала Крим. А в твій Ростов

Військову техніку нагнала.


Її могла б ти зупинить,

Коли б, як з "Маршем", вийшла проти!

Щоб не верталися з війни

Мої — й твої! — сини у гробі.


Але мовчиш. Один чи два

Десь голоси прорвуться нині…

Зате конвої шле Москва —

Гуманітарні, "доброчинні"...


А разом з ними зброя йде

Крізь діри нашого кордону.

Скажи мені, чого ти ждеш?

Нових смертей і похоронок?


Тож знай: мовчання в час різні

Найбільш, крім крові, прагне влада.

Допоки ти не скажеш — "Ні!",

Не змовкне смерті канонада.

30 серпня 2014 року


Як не було…
Вже і серпня день останній.

Літа мовби не було:

Знов у вирій відлітає,

Помахавши нам крилом —


Чи своїм, а чи пташиним.

Та хіба не все одно?

Проводжаймо, Україно,

Найтеплішу пору знов.


А давай пообіцяєм,

Як останній зійде сніг,

Ми пташину в ріднім краї

Миром стрінем навесні.


Щоб завжди їй повертати

В Україну — залюбки,

Де щасливі син і мати

По оба Дніпра боки.


Підуть зайди — "Гради" змовкнуть.

І загоїть рани схід.

… Революцій місяць — жовтень:

Легковажити не слід.


І які ми вийдем з нього,

Те мені не все одно.

Але вірю, що дорогу

Ми обрали вже давно.


І про це сказали світу.

Тож, дай, Боже, йти по ній.

Проводжаймо в вирій літо.

Завтра осінь — час надій.

31 серпня 2014 року

Відкритий урок
Знов Першовересень до нас:

В десятий клас іде Марійка,

Тезко Іванко — в перший клас.

І з ним — найменшенька Даринка.


Завжди дзвінкі, мов ті джмелі,

Стоять між всіх такі серйозні.

Це — ще поезія, малі,

Але в житті бал править проза…


Опісля свята — труд і труд.

І відкриття на кожнім кроці.

Отак, як мед у бджіл беруть,

Знання вам брати на уроці.


Країна знань — безмежний світ,

Мов нескінченне хлібне поле.

Все краще в нас — до скону літ —

Від вчителів; від знань; від школи.


У майві квітів і облич

Такий святковий храм науки.

Ще вчора ж мов дітей вели,

А вже ведем сюди онуків...


Куди він мчить — нестримний час?!

В десятий клас іде Марійка.

Тезко Іванко — в перший клас.

І з ним — у перший клас — Даринка.


Пора осіння — на поріг.

Дзвінка шкільного чути гуки.

І знову ніколи старіть.

Спасибі вам — кажу онукам.


Така хвилююча ця мить:

Урок відкритий — повна тиша.

До сліз зворушений, про мир

Читаю в школі внукам вірші.


Такі довірливі вони.

Вбирають в душі рідне слово.

Так мирно, мов нема війни.

А до "Новин" стріляють знову.


Як жаль, кажу, і двічі ще.

І ніби чує те природа:

То з хмар погрожує дощем,

То поміж них із сонцем ходить.

1 вересня 2014 року
Що — далі?

У Мінську — консультації.

Що далі — перемовини?
Бойовикам — касація.

Й відбудувать — зруйноване.


За вбитими поплачемо.

В лікарні — всіх поранених…

І все переіначимо.

І край наш — перекраємо:


Донбас, вважай, республіка;

Туди ж, вважай, Луганщина.

Нам — дірочка від бублика,

І він — російський, край ще наш:


А як — самоврядований,

Із власними знаменами,

З російською — із мовою.

Вважай, що відокремлений.


За що ж тоді — воістину —

Ця бійня улаштована,

Коли з сепаратистами

Вестимем перемовини?


Виходить, не бандити це —

Масковані, зі зброєю?

А мовою політики,

Місцеві це герої є:


Ну, як же — край відбили свій

Від хунти — від столичної…

… Тепер усіх помилуєм.

І збитки всі полічимо.


Й на шию українцеві

До втрат синів долучимо.

А що — коли у Мінську ми

Представлені знов Кучмою…


Ой, щось непевне діється!

Смердить повсюди зрадою!

І влада — як на милицях —

Старцює. Й безпорадна є.


Війну не зве війною — ні!

Бо траншів не отримає.

А лиха скільки скоєно:

Смерть ходить Україною.


Уже її покосами

Нам очі всім засліплені.

Невже лишень на сльози ми

Спроможні за загиблими?


Невже такі нездари ми

З прозорими кордонами?..

Хай і не маєм армії,

Як слід, не маєм зброї ми,


Сусідами заскочені,

Б’ємося вже, як можемо…

І кращі гинуть хлопчики,

Ніким не переможені.


За що? За перемовини

У Мінську із бандитами?

Прощення — за похованих?

За наше жито — й бито нас?


Дарма! В це не повірю я,

Як і в Майдан підкуплений.

Й ніколи не замиримось

Зі спадком, даним Кучмою!


Так, важко. Так, бідуємо.

Та дух — з ним звернем гори ми!

З бандитами — воюємо,

Допоки їх не скоримо.


А як же перемовини?

Не проти ми, та — з іншими.

І краще вже б удома нам…

Що — страшно? Ну, то в Мінську вже.

2 вересня 2014 року
Чортячі наміри

У конфіденційній розмові з Президентом Єврокомісії

Жозе-Мануелем Баррозу Президент Росії Володимир Путін

заявив, що варто тільки захотіти йому, і російські війська

за два тижні дійдуть до Києва…

Імовірність "Все буде Донбас",

Як не дивно, лишається й досі:

За два тижні готовий він нас

Підкорити — творець "Новоросій"...
Треба ж брякнуть таке-от йому:

Комісару на вушко сказати!..

Та й у нас хазяйнує в Криму,

Бо злякався на морі баз НАТО...


Словом, власний будує комфорт.

І плювати — на волю сусіда.

А як намір виношує чорт,

На будь-що, вже підмічено, піде.


Об’єднатись нам треба б якраз

Й пильнувати на кожному кроці.

А інакше "Все буде Донбас"

В Україні, у США і Європі...


Легковажити з чортом не слід,

Бо чортячого племені лідер...

Не дай, Боже, проґавити схід,

Він на захід, не гаючись, піде.


Увійшов однозначно в азарт:

Небезпечно — із бомбою мавпа.

Та спасибі — зізнавсь Комісар.

Хоч гадав чорт: промовчати мав би.


От і ми не мовчали. І нас

Зусібіч оточив він — вояка.

І хотів би — не взяти Донбас:

Не на тих він нарвався — чортяка.


Стоїмо, скільки сили вже є.

Хоч і важко, а вистоять маєм.

Бо це — наш край: б’ємось за своє,

А таких навіть чорт не здолає.


Може, інший нашіптує біс:

Той, що там квартирує — в Ростові?

Не виходить афера на біс,

Буде те, чим скінчив Янукович!

3 вересня 2014 року
Боягуз
Тебе судити не берусь,

Хоча й мені тепер відомо

Те, що пече тобі самому:

Той напис-присуд — "Боягуз!"


Отак в військовому квитку

На всю сторінку — шість ці літер:

Довічна пам’ятка про літо

Й загін твій, загнаний у кут.


В отім оточенні-котлі,

Що справжнім пеклом вже здавалось,

Де побратими залишались,

Ти здатися в полон волів…


Тоді і вивів командир

На всю сторінку ті шість літер,

Які нічим тепер не змити.

Відкрий — і жалять до сих пір!


Зробив ти вибір: здавсь в полон.

І драїв нужники щосили,

І під убитих рив могили…

Потому звільнення прийшло.


З котла ж прорвався твій загін

І десь воює ще на сході

За Україну. Як народу

І присягав, воює він.


А що з твоїх прорветься вуст,

Коли ота сторінка раптом

На очі синові потрапить,

А там шість літер — "Боягуз"?


Життя безцінне — всяк прозрів!

Та в грізну мить, як-от сьогодні,

Рятують нас Небесна сотня

Й загін незламний, як наш рід.


Дивись-дивись на напис той.

А ще — як б’є прицільно ворог

В "гуманітарних коридорах"

Бійців довірливих з АТО...


Тобі ж, вважай, щастить — живий!

Але з довічною ганьбою.

Ні, краще смерть — на полі бою,

Аніж читати напис твій.

4 вересня 2014 року


Коли закінчаться бої…
Із ким остаток літ дожить?

Є та, що поруч: власне — доля,

З якою пуд вже з’їли солі.

І та, що в юності дружив:


Але вона живе між тих,

Хто нам війну приніс і горе,

Загарбав Крим і Чорне море.

Й хотів до Києва б дійти!


Ця родом теж із тих країв.

І, надивившись телевізор,

Уже відколи — на валізах,

Лиш би поміг з грошима їй!


А де їх взяти — кошти ті?

Не стану ж дальню ту просити!

Хоча могла б і підсобити,

Що вже траплялося в житті…


Оце на старості мені

Такий сюрприз — не порадієш.

І кличе та: лишай, мов, Київ.

Мені ж, як жити, тільки в нім!


Та, врешті-решт, такі літа,

Що й Інтернету нам вже досить…

Все залишається, як досі:

На нервах ця. І кличе — та.


Ввірвавшись в дім, отак війна

Шматує долі — долі наші.

Я щастя зичу тій, що в "Раші".

А поруч плаче — ще жона…


Чим заспокоїти її,

Якщо вона мене не чує?!

Переживем… Перебідуєм…

Коли закінчаться бої…


А от коли, хоч хто скажіть!

Бог поміч вам, бійці-солдати!

А в мене ж літ тих небагато,

Щоб в мирі вдома хоч дожить.

5 вересня 2014 року


Живі раки
А час би вже і про роки…

Вони, як ті, живі ще, раки:

Живі — ворушаться таки,

Але приречені вмирати.


Із цим змиритися ніяк

Ані вони, ні я не хочу.

Червоний — спіксь на сонці — рак.

Бо неслух. Ніби й досі хлопчик…


Бач, і нічому не навчивсь.

І напрямки: на чорне — чорне.

Щодо політиків — нічий.

Але у тім не бачу горя.


Скоріше, мабуть, навпаки!

Але печалюсь, як і всякий,

Що вже із ярмарки роки.

Хоч і ворушаться, як раки…


Не літа — осені вже час.

А там зима — сніги замучать.

Судини грають, як той чан

Для раків з кропом — неминучий…


Іще щось встигнути б хотів,

Але, боюсь, не стачить сили.

Лиш про одне прошу в років —

Діждатись, щоб війна скінчилась.


Не можу йти я на той світ,

Коли не змовкла стрілянина,

Коли винищується цвіт —

Майбутнє неньки України!


Летять до вирію пташки,

Мені ж у інший вир збиратись.

Хоч і ворушаться роки,

Як у відрі — живі ще — раки.

6 вересня 2014 року

Сповідь артилериста
Я вигадувать не стану,

Хоч до цього й маю хист…

Розповів про партизанів

Ополченець-терорист.


Це — по-нашому, звичайно,

В них же він — артилерист.

Однозначно — росіянин.

В двох словах — події зміст:


Він прибіг посеред ночі

І знайти не може слів.

З переляку плачуть очі.

І нічого — окрім сліз.


Врешті, вговтавсь і повідав,

Як напали на загін —

І цивільні, мов би — з виду,

І з ножами — як один.


Він стояв поодаль — збоку:

Слово мовить — і тремтить:

Шість десятків душ з наскоку

Перерізали умить.


Дременув він — скільки сили,

Ледь зі страху не помер...

Й, певно, буде до могили

Заїкатися тепер.


Отака тобі подія.

Припинили, бач, вогонь,

А не факт, що він не діє —

Партизанський батальйон.


Краще, зайди, йдіть додому:

По-російськи — "По домам!"

Хто це був — вам невідомо:

Це — народ, скажу я вам.


Він ніколи не потерпить,

Щоб до нас хто сунув ніс.

Переляканий до смерті,

Це збагнув артилерист.


Ще б і іншим те збагнути,

Бо інакше — аніяк:

Чи заїкою вернутись,

Чи нарватись — на тесак.

7 вересня 2014 року

Згадав…
Я закохавсь в одне дівча

Колись — у юності далекій.

Усе віддав би зараз легко,

Щоб хоч не мить вернуть той час…


Був з інтернатських я тоді.

Вона жила в райцентрі — вдома.

Уже забув, як познайомивсь.

І раз відвідав її дім.


На дні народження її

Мене представили поетом:

Я втнув на честь її сонета,

А сам дівча очима їв…


Гарненьке — сонечко немов.

Та ще ім’я яке — Наталя!

Так поетичним все здавалось.

Щасливим я до себе йшов.


А у провулку раптом: "Стій!" —

Місцеві хлопці налетіли.

І за Наталю так побили,

Неначе світ зійшовсь на ній.


Про все пізніше я дізнавсь,

Що підбивав клин до Наталі

Якийсь місцевий — зі скандальних…

Його боялася вона.


Про це розповіла сама,

Коли я з нею стрівсь невдовзі.

А на очах блищали сльози,

Бо я її лишити мав.


"Так буде краще нам усім!" —

Сказала й рушила додому.

Ми більш не бачились потому.

А от згадав — в зв’язку із чим:


На нас напав лихий сусід,

Бо інтереси, бачте, має

До вільного, здавалось, краю,

Де, окрім Криму, вліз на схід.


І у запалі бойовім,

Хоч на весь світ він оскандаливсь,

Тепер говорить, як Наталя:

"Так буде краще нам усім!"


А як насправді краще це?

Мов, воювати вже нам годі:

Їм — "Новоросія" на сході,

А нам же захід буде й центр…


Як я тоді зоставсь ні з чим,

Бо вибір був її — Наталин.

Тепер — країну обібрали

Й ділити хочуть мій же дім!


Е, ні! Бо ми ж — не те дівча,

Що, лиш би тихо, ладне жити

І навіть нелюба терпіти

З слізьми довіку на очах.


Ми на своїй святій землі.

І не дамо її нікому.

Наведемо лад в ріднім домі,

Щоб не було у ньому сліз.


Хто ж розпускає кулаки,

Той мусить все-таки збагнути:

Ми — не дівча, якому бути

Аби із ким, тим більш — під ким!

8 вересня 2014 року

Обнадієний
Що в тебе із втішного, вересню, ще?

Так-так, під завісу, це бабине літо.

А потім вмиватимеш листя дощем.

І журно у нім шелестітиме вітер…


Ти ба: он листок у повітрі завис.

Піймавсь і, як муха, тремтить в павутинці…

Невдовзі під вітром знов зірветься вниз,

А потім і стліє під снігом узимку.


Дивлюсь на це диво — завислий листок —

І в ньому себе, вже осіннього, бачу.

А що там зосталось — не знає ніхто.

Вітри і сніги пересилю — терплячий.


Така ж павутинки тонесенька нить.

Вітри, не шалійте! Я прошу — тихіше!

Обірваний лист в павутинці тремтить.

Своїм зависанням в повітрі утішив.


Отак до останнього подиху йти,

Хай як там вітри і сніги не шаліють!

Що, вересню, маєш утішного ти?

А знаєш, спасибі й за це — за надію.

9 вересня 2014 року


Господарка горища
Дача — ніби той музей

Зі старих речей, колишніх…

Миша бантину гризе

День і ніч десь на горищі.


Вже й ганяв її разок:

Безнадійно — зубки точить.

Взимку дійде до книжок:

Палітурки їсть охоче.


Садівничий календар —

Як настільна книга в неї:

Вся — на порох. От же твар!

Почитав би, та не склеїш…


Серед цих старих речей

Із живого — тільки миша.

Дача — ніби той музей

У господарки горища.


Накопаюсь у саду —

Вже освоїв і лопату —

У будиночок зайду:

Нагорі гасає клята.


Але мушу берегти,

Бо ж, як там — в "Маленькім принці":

За усе в одвіті ти —

Поетичний, мудрий принцип.


Хоч її й не приручив,

Хай живе собі в музеї,

Доки з дачних хтось котів

Не навідався до неї…


Все в гармонії — коти,

Миші й ці музеї — дачі.

Але хвильку — шурхіт стих:

Мирно — як на сході наче…


Та допіру! Тьху-тьху-тьху!

Ще наврочу, не дай Боже!

Тихо-тихо на даху:

Миша спить. І я вже можу…

10 вересня 2014 року

З тим і підуть
А нас все ділять — прагнуть стерти

Із карти наш південний схід,

Що назива його уперто

Лиш "Новоросія" сусід.


Дійшов до крайнощів лукавий

І відмовляє нам у тім,

Що Україна є держава,

А незалежна — й поготів…


І збройних зайд шле крізь кордони,

Хоч добровольцями їх зве.

Ні перешкод, ані закону,

Бо звик так діяти з давен.


А журналісти — із продажних —

Бридню поширюють його.

Бо це війна. І слово важить

Не менше, ніж гармат вогонь.


Та, попри зради біль, народ мій

Збирає сили у борні.

Вогонь припинено сьогодні,

Та не кінець іще війні!


У миротворчій нині тозі

Сусід проштовхує свій план.

Бо головне йому в цім торзі,

Щоб "Новоросія" була.


Даремна справа. Бо не піде

Моя держава — є вона —

На вклін агресору-сусіду,

Котрий уперто ділить нас.


Ми — неподільні. І на карті

Не стерти нас, як стер хтось схід…

Бо долі кращої ми варті,

Ніж та, що нам відвів сусід.


Сповна це звідали й давно вже,

Найбільш — в нав’язаній війні.

Тому ніхто не переможе

Народний дух у цій борні.


І як не брешуть у сусіда,

А правда все-таки одна:

Із чим прийшов, із тим і піде,

І що загарбав — верне нам.


Полеглих тільки не вернути:

Невинний мирний люд, бійців…

Тож суду вбивцям не минути.

Війна скінчитись мусить цим.

11 вересня 2014 року

Коли штормить
Прозоре вранці і ласкаве —

Та хоч до рани притули,

Чому ж ти, море, ніч не спало,

Здіймало хвиль своїх вали?


В твоїм неспокої — тривога.

Бентежить знову чайки крик:

Кому її пересторога

Такої сонної пори?


Ти ще ізвечора учора

Жбурляло берегом пісок…

Чому тобі не спалось, море?

І мій розбивсь об хвилі сон.


Передчуття немовби лиха,

Коли непевно все в житті.

І так уранці тихо-тихо.

І навіть крик чаїний стих.


А ти — ласкаве і прозоре.

В твою пірнаю глибину.

Сезон штормів у тебе, море.

А як штормить, хіба ж до сну?

12 вересня 2014 року


Батько й син
Син батька старого до моря привів.

А в батька, мов ватні — не слухались ноги…

Такий неутішний приходить той вік,

Коли аніяк без чиєїсь підмоги.


Аж сльози на очі: здалось, що то я…

Хоч я набагато від нього молодший.

Іще на своїх можу твердо стоять.

І сам без підтримки у море заходжу.


Хоча й важкувато… Коли-не-коли,

Бува, посковзнусь на камінні і — в воду…

… Син з батьком у море неспішно зайшли.

І вдвох обережно на берег виходять.


Це так написалось: виходять удвох…

Бо син на руках тата з моря виносив

Під зойки "ой-ой!" вперемішку з "ох-ох!",

Що танули в пляжнім багатоголоссі.


А погляд щасливий — від моря і хвиль.

Напевне, старий той — моряк у минулім…

І знов обережно ішли вдвох звідтіль.

Дививсь їм услід я і серцем розчуливсь.


Який же уважний, турботливий син!

Як тулиться батько старенький до нього,

Неначе малюк. Тільки немічний він.

І любить так море. Й не слухають ноги…


Храни вас Господь, наші доні й сини!

Дай, Боже, вам серце — і любляче, й чуле,

Щоб немічних нас зігрівали ви ним,

Як син той. Як немічних вас ми — в минулім…


Нас час неутримний підштовхує все:

Стрічаємось рідше. І дзвоним все рідше…

Так син татуся обережно несе...

Про що я, їй-право? Про них — найрідніших.


О, як же збагнути, що все суєта,

Як їх вже на світі нема з нами поруч?

Син ніс татуся. Шепотіли вуста.

Про що? Здогадатись не важко — про море.

13 вересня 2014 року

Коли рахують курчат
Ніяк не вирвемось із лона:

Мов та імперія — навік!

Імплементацію законів

З ЄС відклали ще на рік…


Оце так владні компроміси!

Крим окупований. І схід

Уже, вважай, що відділився:

Його російським зве сусід.


Але й цього йому замало:

Аби ні в чім не прогорів,

Угоду із ЄС відклали,

Як владі прагнулось старій…


Для чого ж бійня, запитати?

Для чого наш Майдан збиравсь?

Одні руїни і утрати

На тлі цинічних владних зрад…


Гуманітарні йдуть конвої.

Додому біженці спішать.

Бойовики тепер герої,

Що подолали розбишак…


І як із цим нам жити далі,

Ніхто не може пояснить?

Небесну сотню розстріляли.

Й стількох убито на війні!


І грошовиті знов при владі.

А ми — статисти в їхній грі.

… Лишились вибори у Раду.

Чи й їх купили нагорі?!


Тоді уся ця колотнеча

Не варта стертого гроша…

Шкода! Гадала — ще не вечір —

Вкотре обдурена душа!


Який же це театр абсурду!

Чи сон страшний мені наснивсь?

Та, попри все, я вірю, люди:

Курчат рахують восени.

14 вересня 2014 року

Залишаю любе й миле
Оце утнув — ані рядка:

Прийшла ні з чим лірична бричка…

Давно не гнав порожняка.

Самому дивно і незвично.


Душа спустошена, мов сад,

В якому яблука опали…

І що до ранку не писав,

Так недописаним зосталось.


До саду вийшов. А у нім

Ще стільки яблук недоспілих.

І враз у настрої моїм

Щось перемкнуло і змінилось…


Торкає яблучка рука —

Червонобоке і пахуче.

А ще ж уранці — ні рядка:

Дарма папір олівчик мучив…


Вдихаю пахощі, й рядки

Побігли, й сад знов поетичний.

То в мене настрій був такий —

Ніякий настрій, не ліричний.


Бо ж час вертатися назад

І залишати любе й миле:

І Фіолент, і море, й сад,

Де стільки яблук недозрілих…


Вечірній потяг. Є квиток,

Який доправила дружина.

У море кинув п’ятачок,

Щоб повернулась Україна.


Гай-гай! — мов чую, каже хтось.

Я ж, уявіть, не сумніваюсь.

І навіть програна АТО

Не ставить крапки: бій триває.

15 вересня 2014 року

Стяги на балконах
Ознаки вірності й відваги…

Як порадів я: на поріг,

А на моїм будинку стяги —

Державні горді прапори.


І ти ж поглянь — не одиниці.

Це — не флеш-моб. І не святки.

Живуть, мовляв, тут українці:

Мої сусіди-земляки.


І прохолодно. І осінньо.

А тут — немовби літо знов:

Безхмарне небо — смужка синя.

А жовта — сонечко немов.


Я випрямляю гордо плечі,

На ту поглянувши красу.

У свій під’їзд по сходах речі,

Мов додалося сил, несу…


Консьєржка — пильний охоронець:

"О, що то — море: як засмаг!"

Я — вдома. Й перше — на балконі

Свій додаю державний стяг.


Тріпоче весело під вітром.

І душу радістю зігрів.

Це — стяг життя, де небо й жито.

А в решти — просто прапори…

16 вересня 2014 року


Синхронно

16 вересня 2014 року парламент України та Європарламент

практично одночасно ратифікували Угоду про асоціацію

України з ЄС
Тепер ми — ціле, що не мов.

І Україна, і Європа

На весла тиснемо синхронно

І далі разом пливемо.


Та тільки з берега сусід:

Куди спішиш так, Україно?

Ти добре зважити повинна,

Чи в шторм зриватись з місця слід!


Ми якір кинули на рік,

Щоб із сусідом розквитатись.

Хоч лих накоїв: не впізнати

Південний схід. І вкрав наш Крим.


Ще й пророкує нам колапс

Від необачних ніби кроків.

А ми з Європою синхронно

У спільнім змахові весла.


І пересилимо шторми.

Кеп — компромісний наче лідер.

Та аж занадто — із сусідом…

Що вдієш: справа до зими!


А тут — як айсберг чи стіна:

Все навалилося відразу —

І в Раду вибори, і з газом

Знов непереливки, й війна!..


Якщо останню не спинить,

До катастрофи справа дійде.

Бо апетити у сусіда,

Як кажуть, Боже, борони!


Чи вдасться все, покаже час.

Та честі — по честі. Й по закону.

На весла тиснемо синхронно,

І зась кому спинити нас!


Звичайно, важко — з виру в вир.

Сповна завдав сусід пробоїн.

І тягне вперто за собою.

Але спізнивсь: в Європі ми!


Таки ж устигли — в добрий час!

І хоч триває стрілянина,

Її, об’єднані, ми спинем,

Бо світ усе-таки за нас.

17 вересня 2014 року


Зустрілися
Я плачу, Києве ти мій:

Сентиментальний став — удома!

Хоч від доріг набив оскому,

Раніш вернутися не міг.


Такий осінній ти єси!

А я вдягнувсь не по погоді.

Хоч прохолодний ти сьогодні,

Зігрію — тільки попроси!


А хочеш ніжних-ніжних слів,

Який ти серцю завжди милий?

На місяць з лишком розлучились,

А мов не бачились сто літ!


Ти — найпрекрасніше із міст!

Тому й хотіли підкорити

Тебе свої й чужі бандити,

Ти не скоривсь, незламний мій.


Іду на наш святий Майдан

Вклонитися Небесній сотні,

Всім патріотам, хто сьогодні

Наш край загарбати не дав.


Тебе я втішити б хотів,

Що перебудемо негоду.

І все заладиться на сході.

А в тебе, вірю, й поготів!


Щоб знов могло ти милувать

Мене і всіх, хто прагне стрічі

З тобою, місто віковічне,

Твої шануючи права.


Мій злотобанний, світе мій,

Не стачить слів мені, не стачить!

Спасибі — стрілися. Я плачу:

Такий мені ти дорогий.

18 вересня 2014 року



Порозумітися б!

Таке життя стає непевне:

Так важко в ньому розібратись.

Ще балом правлять європейці,

А наступають азіати.
Іслам, як спрут, бере Планету.

Китайців більше, ніж багато…

Я вже заплутався в процентах:

Переважають азіати.




Каталог: main -> uacrim
main -> Програми викладання історії України в школі (проект) 5-й клас «Вступ до історії»
main -> Чому жінка обирає ? ( дослідження одного вірша)
main -> Жінка в історії розвідки, контррозвідки І провокаторської діяльності ольга Ковалевська
main -> Олекса Сергійович різниченко
main -> Василь марсюк голос волаючого на майдані
main -> Георгій Вороний Вчений, який випередив час на століття
main -> Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка історія
uacrim -> Іван Левченко Не губімо в собі Україну! Поезії севастополь – 011 ббк 84 (4 Укр – Севастополь) – л-38


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Схожі:

Книга віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання iconН. В. Хамітов самотність у людському бутті Досвід метаантропології 2-е видання, виправлене І доповнене кнт київ 2017 ббк 87. 21 Х18 Рецензенти: І

Книга віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання iconСвіточі І фарисеї Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван Мигович Світочі І фарисеї 2010 ббк 60. 59 (4 Укр 43 ак) 545

Книга віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання iconДручником В. Науменко
За підручником В. Науменко «Перлинка» (книга з літературного читання). Додаток до підручника «Літературне читання» для 3 класу, Київ,...
Книга віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання iconЯрославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306

Книга віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання iconГ. Б. Марушевський; Нац акад держ упр при Президентові України, Проект міжнар техн допомоги "Розбудова спроможності до економічно обґрунтованого планування розвитку областей І міст України" (реоп). Київ : К.І. С
Представляємо Вашій увазі інформацію про книжкові видання з виставки нових надходжень нбув. З експозицією можна ознайомитися в читальному...
Книга віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання iconМ. П. Драгоманова освіта І наука 2015 Матеріали звітно-наукової конференції студентів 27-30 квітня 2015 року Київ вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2015

Книга віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання iconМаксим Кидрук Навіжені в Мексиці Навіжені – 1
«Макс кідрук «Навіжені в Мексиці». Літературно художнє видання»: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»; Харків; 2011
Книга віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання iconВидання Й. Ц. Хмелевського в Полтаві. Вступ. Ст В. О. Мокляка Репринтне відтвор видання світлодрукарні С. В. Шульженка, Київ, 1901 р
Гоголь на батьківщині: Альбом художніх фототипій та геліогравюр, що відносяться до пам'яті М. В. Гоголя / Видання Й. Ц. Хмелевського...
Книга віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання iconНавчальний посібник (для студентів внз "Театральне мистецтво") Київ 2011 (793. 3) Ббк 85. 32

Книга віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання iconКнига друга Київ Видавництво імені Олени Теліги 2012



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка