Народження книги



Скачати 308,01 Kb.
Дата конвертації14.09.2017
Розмір308,01 Kb.

Іван Багряний

НАРОДЖЕННЯ КНИГИ
Щоб мене читачі не обвинуватили в нескромності, що я здумав писати про свою власну книгу, зразу тут кажу, що це я виконую їхнє ж замовлення — замовлення читачів. В безлічі листів, що я їх отримав з моменту виходу твору, про який маю розповідати, ще в скороченому вигляді під назвою «Звіролови», і до сьогодні, від людей усіх фахів і різного соціального стану та віку, й різних політичних пере­конань, починаючи від Президента УНР сл. пам. А. М. Лівицького і кінчаючи простими жінками-селянками, мене ча­сто запитувано про те, як і коли я над цією книгою працю­вав та який щасливий випадок спонукав мене її написати? І от мені прийшло тепер у голову, що справді варто про це розповісти і що я був нечемний по відношенню до читачів, коли і досі цього не зробив. Бо справді історія народження кожної книги дуже цікава і може бути навіть повчальною. А історія народження книги українського письменника-емігранта особливо. Надто ж може бути цікавою історією наро­дження саме цієї книги.

Зразу ж оговорююсь, що я прекрасно знаю, що ця книга не шедевр. Але так само я прекрасно знаю, що вона досить популярна, читана людьми різних уподобань і рівня освіти та соціяльного стану, і здебільше всім припала до серця, а значить — вона виконувала і виконує свою функцію. А значить — вона є більш-менш письменницькою удачею. Але не в цім суть. А суть у тім, що в таких умовах, як пи­сана ця книга, взагалі книги не пишуться.

Еспанський письменник Бласко Ібаньєс якось висловив­ся, що справжній мистецький твір або родиться зразу, або ніколи не родиться. Але сумніваюся, щоб навіть такий пись­менник, такої колосальної працездатности і колосального оптимізму в таких умовах, як народилися «Тигролови», міг «зразу» щось взагалі написати, а не тільки «справжній мис­тецький твір». Але на цім місці мені хочеться пожартувати, беручи в основу слова Бласко Ібаньєса: якщо дійсно прав­да, що справжній мистецький твір родиться зразу, то зна­чить «Тигролови» — таки справжній мистецький твір. Але це, звичайно, жарт. Я звик до своїх речей підходити скром­ніше і доказом цього є, що я не зберіг і не зберігаю жодно­го рукопису, порозкидавши геть їх по всьому світі, погу­бив, повикидав, а то й просто попалив, як, прикладом, ро­ман Люба (і то тільки тому, що розсердився на героїв цьо­го роману, діячів партизанського резистансу, колишніх моїх друзів, а пізніше — замотеличених героїв «таборових дер­жав», моїх запеклих ворогів. Буває і таке!). Отже, я підхо­джу до своїх речей простіше.

Але один професор написав був цілу статтю про «Тигро­лови», назвавши їх «Поемою всепереможного оптимізму». Це виглядає на правду (тобто його щирість виглядає на правду), бо цей професор належить до табору моїх політич­них супротивників, і якщо здобувся на такий комплімент, то, мабуть, це щиро. То тим більше, якщо це «поема всепе­реможного оптимізму», варто розповісти про її оригінальне народження.

І, нарешті, щоб закінчити цей вступ, таке: є істина, що кожен мистецький твір, вийшовши з рук майстра в люди, вже йому, авторові, не належить. А належить загалові. На цій підставі я із спокійною совістю смію твердити, що за­бираю слово про власну книгу вже як стороння, не зацікав­лена людина. Власне, тішу себе цим, бо було б мені дуже прикро, коли б хтось сказав, що я тут переслідую якісь ву­зькі авторські інтереси.

І вже зовсім останнє в цьому уступі: колись славний український письменник, не менша величина за Бласко Ібаньєса, світлої пам'яти Юрій Яновський, дружбою з яким і товариськими впливами якого я буду завжди гордитися, сказав про свою письменницьку мрію приблизно таке: «Я мрію про таку письменницьку удачу — написати таку кни­гу, щоб її читали всі і щоб навіть пастухи носили її в торбі з хлібом».

Я теж про це мрію. І буду завжди мріяти. І ця мрія ду­же тяжка для осягнення. Але сьогодні, по дуже великому життєвому досвіді, я міг би зробити маленький додаток, а саме: буває так, що книга для самого автора стає більше, аніж хліб, сам процес її приходу стає для автора рятівничим колом серед розбурханого океану смерти. І якраз тому вона, книга, має печать... поеми всепереможного оптимізму.

Парадокс?

Подібне.
1
Якось ми лежали з Аркадієм Панасовичем Любченком у Моршині під смерекою на моховинні проти осіннього сонеч­ка і «загоряли». І розмовляли про війну, про партизанку, про політику та й з'їхали, як і належиться, на літературу... Це було в жовтні 1943 р. Любченко жив тоді у моршинській оселі у великому почоті, як князь. Я з ласки тодіш­нього УЦК, як утікач із Сходу, опинився теж у Моршині, а конкретніше, у Моршинській відпочинковій оселі УЦК, для ремонту. Тут ми з Любченком і зустрілися, не бачившись яких 10 років. Якби я писав взагалі мемуари, я б конче зга­дав про тих, що прибули до Моршина разом зі мною, теж утікачів із Сходу, цікавих і незабутніх для мене людей, та­ких, як інж. Кирило Осьмак (пізніше загинув в УПА), мистець-маляр Живаго і багато інших. Але я про це напишу колись окремі спогади. Так само, як і про все моршинське тодішнє «курортне» суспільство (що жило в оселі і в селі) та приїжджих гостей зі Львова, представників літературно­го і малярського і взагалі мистецького світу, що постійно в Моршині оберталися. Мої зустрічі і спостереження могли б бути цікавими. Але про це іншим, може, разом.

Отже, лежали ми під смерекою і розмовляли про літера­туру, про поезію. Хоч і кажуть, що «коли гармати стріля­ють, тоді музи мовчать», але ми були далеченько від фрон­ту. Та й, мабуть, належали ми до того покоління, якому су­дилося цю істину спростувати, зробити з неї, приміром, та­кий перефраз: «Коли гармати стріляють, тоді музи кри­чать». Або — «Коли люди воюють, то музи теж!». Чи щось у тім роді. Любченко змусив мене читати вірші і це, влас­не, після читання він говорив про музу щось у згаданому дусі. Я йому читав «Гуляй-Поле», що саме перед тим наро­дилось. З поезії з'їхали на прозу. І тут я, щоб під'юдити цього талановитого письменника-прозаїка, сказав йому безапеляційно, що збираюся написати роман або повість, а не якусь там збірку новел. Це було напівжартома.



Любченко почав кепкувати й відраджувати мене від мар­ної трати енергії, бо, мовляв, проза — це окремий жанр, тяжкий, треба покликання окремого, а ваше, мовляв, покли­кання — це поезія. Тоді я, щоб переконати його таки в сер­йозності заміру, експромтом виклав йому сюжет майбут­ньої книги. Це був пізніший сюжет «Тигроловів» у точнос­ті. Але все одно я його не переконав. Та й справді: від за­думу до виконання — дистанція колосальна. Він сміявся від усієї душі з такого зухвалого і блюзнірського, на його думку, заміру — писати повість чи роман. На тому ця весе­ла розмова і скінчилася.
2
Минув якийсь час. Золота осінь того року одійшла. Від неї лишилися, мабуть, тільки моршинські малярські етюди Святослава Гординського, які (етюди) я мав приємність ба­чити ще невисохлі, в етюднику, і заздрити маляреві, що він має і фарби, і всі інші причандали, і можливість присвячу­ватися етюдам, а я не маю «ніц». Але це була суто мисте­цька заздрість, скоріше — жаль. Дні ставали все тривожні­шими, хоч, здавалося, тривожнішими їм уже й нікуди було далі бути. Із сходу підсувався фронт, а попереду котилися хвилями валки нещасних людей, утікачів у невідоме,— жорства розтрощеного у військових буревіях нещасного на­роду за те, що мав відвагу не хотіти ні одного, ні другого напасника. Життя їм дало до вибору лише — де краще вмерти, лишивши дуже мало шансів на те, щоб жити. Смерть гналася за нами назирці і чигала нас і там, куди ми бігли. Озброєний «геренфольк», що ще так недавно так па­радно марширував на схід, тепер заломлювався на тому сході і через те був подразнений і лютував у запіллі. В ге­нерал-губернаторстві відбувалися повішення та розстріли різного ненадійного елементу, або замішаного в українську національну партизанку, або просто, на кого впало неласка­ве перелякане око нефортунного і ніким нешанованого «виз­волителя». В огонь тієї люті доливали оливи ще й совєтські партизанські рейди та операції диверсійних парашутних груп, що то тут, то там пускали військові ешелони під на­сип. Розплачувалося за це мирне населення. На цьому тлі особливо хистким і ненадійним було становище утікачів із сходу. Життя їхнє було дуже відносне — це ж було не життя, а постійне чекання якоїсь неминучої катастрофи, що ось-ось могла статися: кожну хвилину, кожну мить, удень і вночі. Життя приречених. І дітися нікуди. Для мене таке життя, таке пасивне чекання обуха було нестерпним; крім того, земля наша скінчилася і далі ходу не було, не хотіло серце; через те мені дуже імпонували чутки про українську національну партизанку, про «ліс», і вся моя увага все біль­ше заабсорбовувалася тим, як би до того «лісу» добратися, а вже там — із зброєю в руках — якось буде охотніше. Це, здавалося, був єдиний вихід на краю нашої землі. Проте це ж було не так просто. Мої друзі з націоналістичного під­пілля, з якими (з деким) я встиг познайомитися тут, а деко­го знав ще «з дому», нічим не могли мені допомогти, бо коли доходило до діла, то виявлялося, що вони фактично самі не уявляли, як слід, в який же бік до того «лісу» йде­ться. Через те замір мій у тім періоді не був зреалізований, здійснив я його трохи пізніше, разом з Кирилом Осьмаком та з Йосипом Позичанюком, який (останній) мене, так би мовити, змобілізував до «лісу». Але це було згодом. А тим часом події розвивалися без «лісу».

Та в самому Моршині нічого особливого не сталося, ні­мці нікого не чіпали. Мабуть, таки, моршинська оселя була в упривілейованому стані. Теоретично воно так би й муси­ло бути,— в оселі жили вершки суспільства, нею опікува­лися великі «гості» і була вона під охороною маєстату УЦК, тому мусила б бути найспокійнішим і найнадійнішим місцем у цілім генерал-губернаторстві.

Минали дні. Випали сніги. Все йшло гаразд. Лише ще до снігів випадково сталася пожежа — горів найкращий бу­динок моршинського курорту, саме той, в якому жив Аркадій Любченко. При тій нагоді я добре нагрівся, разом з ін­шими рятуючи різне майно. І мушу признатися, було до­сить весело — рятувати різну непотріб на пожежі, що ста­лася під час війни, але зовсім не від війни, не від авіабом­би чи тяжкого гарматня, а так собі, ніби знічев'я, ніби розваги для. Любченків літературний доробок, його архіви і все письменницьке «добро» „не постраждало. Але ця поже­жа була своєрідним мементо, що навіть в оселі УЦК ніщо не гарантоване від найнесподіваніших несподіванок.
3
Одного холодного і сніжного дня я йшов по моршинській головній вулиці, далеченько від оселі, повертаючись від сільського голяра. Була обідня пора і я, власне, чимчику­вав до оселі обідати. Та пообідати в оселі більше мені не су­дилося. На вулиці десь взявся і заступив мені дорогу п. Скорупський, молодий початкуючий поет, він же й секретар гмини. Він був блідий, переляканий. «Пане письменнику! Зайдім на хвилинку до мене», — потягнув він мене, тим часом озираючись на всі боки. Це було близько його хати. А коли ми опинилися в його мешканні, він мене ошелешив, як довбнею:

— Тільки що гестапо заарештувало Любченка... І пошу­кують за «другим редактором з Харкова».

Маєш! Це було 18 листопада 1943 р.

У п. Скорупського не було сумніву, що питали якраз про мене, тому він і кинувся шукати мене, щоб попередити. У мене теж не було сумніву, бо «редакторів з Харкова» на той час у оселі було тільки два — Любченко й я. Та як би там не було, я вже не мусив би йти до оселі пересвідчува­тися, чи це саме за мною шукають. Треба було щось при­думувати. Так, як я фактично в Моршині нікого не знав, я був безпорадний. Але справу «щось придумувати» взяв на себе п. Скорупський, чого я ніколи не забуду й буду зав­жди йому вдячний.

До вечора пересидів я в мешканні Скорупського, курив знамениті «Махоркові» одну за одною, поки він десь хо­див. Не можна сказати, щоби я дуже хвилювався, хвилюва­лися «Махоркові», чомусь горячи несамовито швидко. Я бачив багато смертей і не боявся раптом умерти теж, лише мені страшенно не хотілося теліпатися на мотузці. Бо ця мода, заведена німцями для «унтер-меншів», мені страшен­но не подобалася. І треба сказати, що видиво, яке раптом устало перед очима й уперто не хотіло сходити з екрана свідомости — це були шереги повішених на гілляках, яких я так набачився від самого початку окупації України німця­ми. Я прекрасно розумів, що якби я потрапив в руки геста­по, то шансів на звільнення уже не було б, бо хто б став з них бавитися у справедливість,— «редактор з Харкова», звідки німці так ганебно втекли, репресований совєтами за політику, а значить політично активний, зв'язаний з націо­налістичним підпіллям, жодних заслуг перед «геренфольком», крім одного поважного конфлікту ще по той бік Дніп­ра, у висліді якого фельдкомандант Б-р замало не повісив того бідного «редактора»... До того ж — хто б авторитет­ний тут за мене заступився, щоб рятувати? Та й хто має та­ку силу — рятувати з рук Гестапо тих, кого воно схопило? Ні, перспектива рішуче зла. Я вже страшенно шкодував, що був мало енергійний у пошуках шляху до «лісу»...

На смерканні повернувся п. Скорупський, що десь бігав і щось шукав. Тепер ми мали кудись іти. При тій нагоді він розповів мені, як наш приятель п. Дмитро Штикало в мо­мент арешту Любченка, почувши, що шукають ще одного «редактора з Харкова», вихопився з оселі і, хоч і не був ре­дактором «з Харкова», а тільки зі Львова, кинувся в ліс і там блукав до вечора, і нарешті повернувся знову до оселі, забрьоханий у снігу по саме нікуди. А блукав він так у са­мих ботиночках і випрасуваних штанях і притому, здається, й не простудився. Так було гаряче. Тут треба зазначити, що п. Штикало належав до націоналістичного проводу, а все ж не знав шляху до партизанського «лісу», а побіг у звичай­ний, що навколо Моршина.

Скорупський мене повів не в ліс, а в напрямку до оселі. В пітьмі ми кудись завернули — й опинилися в будинку... дирекції оселі. В тім будинку мене заведено до маленької, затишної і гарної кімнати і сказано, що отут я маю мешка­ти. Ховатися тобто. Нікуди не ходити, сидіти тихо, а там, далі, буде видно. І ще сказано, що зі мною матиме до діла інженер Б... На тому місія Скорупського скінчилася і він зник. Я залишився сам.

Гарна кімната, гарне ліжко, писемний стіл, стільців аж три, гарна кафельна грубка з газовим опаленням і — тихий жах. Невідступний, повзучий, підлий, що повертає голову все в один бік — до вікна, на вулицю, і змушує серце й душу на найменший подув вітру реагувати, боляче, момен­тально, по-звіриному. Кожен крок десь у будинку чи то на сходах, чи на горішньому поверсі шарпає нерви всі зразу. Особливо, кожен рип зовнішніх (вхідних) дверей. Та ще коли людина в такій маленькій, герметично закритій кімна­ті, як у мишоловці! Я належав до тих людей, що виросли в полях і лісах, у широких степах і органічно не переносять тісних помешкань: почуваються психологічно в них, як упіймані в клітці. Та ще по довгих роках тюрем! Але куди ти дінешся?!

Вікно передбачливо завішене густою тяжкою гардиною, але що з того? Тужно, тоскно, тривожно. І страшно шкода Любченка. Вже ввижається картина, як ця шляхетна люди­на вже теліпається десь на мотузці, перелицьована смертю до невпізнання, на якомусь брудному перехресті Львова, перед юрбою... Згадалася сонячна година, коли ми лежали під смерекою... Згадалась розмова... І тут я пригадую свою обіцянку Любченкові написати роман...

І я вхопився за це, як топлений хапається за соломинку. Ця рятівнича соломинка: втекти від усього цього жаху, заглушити настирливе і підле чекання смерти, втекти в інший світ! Геть звідси! Подалі, в життя, на неосяжну волю...

Колишній задум, викладуваний жартома, тепер бурхнув на мене повінню. Це шлях утечі! Але в мене не було па­перу...

По якомусь часу обережно постукано в двері. Я повагав­ся хвилину, але за дверима голос вимовив прізвище інжене­ра Б. і я повернув ключ у дверях... Увійшла чорнява, до­сить молода, інтелігентна людина, добре зодягнена, але без капелюха і пальта, значить мешкає тут, в цьому ж будинку. Ми познайомились. Це був сам інженер Б., про якого я чув, але ні разу не бачив. Він інженер всієї моршинської оселі. Це я його молитвами опинився тут. Він прийшов по­інформувати мене, як користатися газовим опаленням, як поводитися, щоб ніхто не помічав, що я тут є. Поінформу­вав, що це будинок управління курорту, та зараз у нижній кімнаті ніхто не живе і не працює. Лише в горішньому поверсі живе він з родиною та ще хтось свій. А ще попросив: в разі чого, то мушу пам'ятати, що я опинився тут сам, просто заховався та і все. І спитав — чи, може, я чогось бажаю. Я подякував за все і попросив паперу! Побільше паперу! І чорнила. І пер чи олівців. І більше нічого. Та ще спитав, чи я можу вночі тут працювати, звичайно при при­темненому світлі, бо думка про наступну ніч, звичайно три­вожну і безсонну, бентежила мене, але це не головне — го­ловним було, що в грудях моїх горів вогонь, який перед цим спалахнув, — вогонь несамовитого бажання втечі від божевільної напруги нервів в інший світ.

— Можна... — відповів інженер нерішуче. Повагався. Посміхнувся:

— Майте на увазі, що якраз насупроти цього вікна зна­ходиться будинок поліції... А поліція, ви знаєте, кому під­владна...

Он як! А інженер ще подумав. Посміхнувся. А тоді мах­нув рукою:

— Добре. Працюйте. Це будинок управління, і світло у вікнах — це річ нормальна. Проте все-таки гардини не від­слоняйте, а лампу затінюйте...

По якомусь часі інженер приніс мені купу чистого папе­ру (листи з зошитів, цілі зошити, пачки доброго паперу, — словом, все, що знайшлося в його хаті), приніс чорнило і ручку, приніс жменю олівців. І... кілька пачок «Махорко­вих»! Милий, симпатичний інженер! Я зворушливо потис йому руку.

Коли інженер пішов, я зразу ж гарячково взявся до ро­боти. Ніколи я в своєму житті так не працював. Я забув про все. До того, абстрагувався від дійсности, щоб якби рап­том у дверях з'явився вістун і повідомив, що тепер от ідуть забирати «другого редактора з Харкова», я б не зрозумів і вигнав би вістуна з хати, назвавши його пришелепуватим.

Я працював цілу ніч і цілу ніч курив. І якби над ранок переступило поріг Гестапо, то воно б впало непритомне від диму.

Благословенні ті польські «Махоркові»!


4
Так я працював кілька днів.

Мені не треба було нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я пи­сав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником.

Я люблю її людей. Я люблю її тварин, її зоофауну, орні­тофауну, її флору — рослинний прекрасний світ (що тепер в уяві моїй був прекрасний особливо). Я знав ту фауну й флору, й географію, як, може, жоден професор, бо я ту гео­графію пройшов власними ногами, а флору й фауну пома­цав не тільки власними очима, а й власними руками... Я не просто писав, — я жив! І упивався тим життям, повторе­ним з такою страшною силою, що перевищує силу реальнос­ті набагато разів. Так відтворюють життя тільки перед жа­хом його втрати. Але, живучи ще раз, живучи наново, я оминав жах. Бо того жаху тоді не було, бо смерть тоді бу­ла смішна і жалюгідна. І я хотів її й тепер зробити жалюгід­ною. Я хотів над нею посміятися, познущатися, скасувати її раніше, ніж вона познущається наді мною і скасує мене.

На загал мій почерк широкий, розмашистий. Але тут, перед фактом все ж малої кількості паперу, мабуть, від жа­ху, що того паперу не вистачить, щоб усе умістити, мій по­черк зробився таким економним, що й сам я дивувався. Пе­рериваючи великі листки надвоє, до стандарту звичайного шкільного зошита, я списував ті аркушики з обох боків та ще часом і навхрест чи навскоси. Потім виявилося, що про­читати цей рукопис навіть самому авторові — це була проб­лема. Сторонній же взагалі ніколи б його не прочитав. Ско­ріше прочитав би давньоассирійські ієрогліфи.

їсти мені приносила дружина інженера, мила, надзвичай­но симпатична жінка. Я нашвидку їв і знову брався до ро­боти. Або й їв, не перериваючи праці. На вулицю я не ви­ходив перші дні ані вдень, ані ввечері. Словом, жив, як у камері самотнього ув'язнення.

Одного дня (третього чи четвертого) з'явився до мене помічник. Це був малесенький, три з половиноюрічний синок інженера. Він прийшов до моєї хати, оглянув мене, мій стіл і купу паперу.

— Вуйку! Що ти тут робиш?

— Пишу.


— Я хочу теж писати!..

— Добре!


Я його пустив до столу, підставивши другий стілець, дав йому грубий червоний олівець і дозволив йому «писати» на моїх вже списаних аркушах все, що він схоче. Лише ми уклали з ним умову, що він не може моїх аркушів ні дерти, ані брати з собою. Хлопчик малював на моїх списаних аркушах «коники» і все, що хотів.

Так ми писали книгу вдвох. Він приходив до мене щод­ня в надвечорові години і брався до роботи. Ставив мені якісь запитання, я йому щось відповідав, він ніколи не пе­репитував, очевидно, не надаючи жодного значення моїм відповідям, а більше працював червоним олівцем, перетво­рюючи сторінки моєї повісті в щось неуявне. Але це мені не шкодило. А навпаки — присутність такого помічника надавала мені енергії: може ж, я пишу якраз для цього чи­тача! Може, це єдиний найкращий читач і мій приятель з усього мого життя!

Так ми писали книгу вдвох.

Одного вечора, вірніше однієї ночі (десь по 12-й ночі), я вийшов на вулицю пройтися. Бо почав відчувати, що голо­ва мені завертається.

Я поволі пройшовся по засніженій, залитій мороком ву­лиці, хапаючи п'янке свіже повітря. Мав уже повертатися до кімнати, як назустріч мені виринула з темряви якась по­стать.

— Добривечір, пане письменнику! — промурмотіла по­стать з відчутною посмішкою в голосі.

Я насторожився. Вирішив, що оце й крапка,— хтось ме­не підстерігав, стежив за мною і тепер от спіймав. А по­стать з тією ж посмішкою в голосі:

— Свій! Чи дозволите запросити вас до мене в гості?.. — підійшов близько — і я похолов. Постать була в уніфор­мі працівника поліції та ще й з відзнаками начальника. А я вже з досвіду знав, як то робітники таких органів запрошують «у гості». Але смішлива іскра в голосі заспокоювала. Я пішов поруч з незнайомим, куди він мене вів. Ми перейш­ли дорогу, обійшли якусь будівлю й опинилися в освітле­ному приміщенні. Незнайомий відрекомендувався... Це був начальник моршинської поліції, п. Г-з, дуже вродливий і симпатичний з виду і поводження чоловік, зовсім ще моло­дий. А помешкання — це був будинок тієї поліції.

В помешканні поліції, в одній кімнаті, був прекрасний англійський більярд. І це господар запросив мене зіграти в більярд, розважитись. Один погляд в обличчі цієї людини заспокоїв мене остаточно і сповнив цілковитою довірою. Це не був ворог, це був друг. І ми грали в більярд. Для знайомства випили по шклянці якогось вина. В розмовах п. Г-з не порушував жодної політики і взагалі не подавав ви­ду, що знає, чого це я тут, та про те, що сталося в оселі.

Відтоді кожного пізнього вечора, коли нерви мої стом­лювались над писемним столом, а помічник мій давно спав у себе десь безмятежним дитячим сном, перед тим змалю­вавши мені всі листочки, які встигав написати за день, я виходив із своєї келії й ішов до поліції — і грав у більярд. Всі поліцаї були добрими більярдистами, і коли начальник сам не мав змоги грати, бо не був приявним, то це не мало ніякого значення: кожного вечора неодмінно хтось був з поліцаїв, щоб скласти мені партію. Причому всі поліцаї, які грали зі мною, жодного уявлення не мали, з ким вони гра­ють та ще так опівночі. Тільки раз один із них в запалі гри забувся й пальнув:

— Пане письменнику!..

Потім похопився, стушувався і після того не грав у біль­ярд. Незручно було, мабуть, хлопцеві, що недотримав конс­пірації.

На чотирнадцятий день я закінчив свою книгу.

Це були «Тигролови».

Ще два дні перед тим мій помічник, допитуючись особ­ливо настирливо (як слідчий), що саме я пишу, і, взнавши, що я пишу «книгу», поставив мені вимогу: написати і для нього. І щоб була цікава. Та ще й щоб була з малюнками. Я йому обіцяв. Думаю, що його прохання було не без ма­миної науки. Але це я так думаю тепер. Тоді — ні.
5
І от як я закінчив свою втечу в інший світ і вернувся назад (мушу сказати — з жалем вернувся), коли вірний і безмежно відданий Заливай подався навздогін за щастям, без належних шансів його догнати, але з безмежною вірою, що він його таки дожене, я здійснив ще й обіцянку моєму маленькому помічникові: я написав йому окрему книжку. Це була казка «Про лелек та Павлика-мандрівника».

І було це на п'ятнадцятий день моєї ізоляції, моєї втечі від гестапівських мисливців.

Пізніше ця казочка друкувалася в «Малих друзях», ілюст­рована Судоморою. А ще згодом вийшла окремою книж­кою в «Прометеї», вже ілюстрована самим автором.

Після закінчення праці дивний спокій опанував мене, вір­ніше, душевна зрівноваженість. Виходить, що я не тільки втік від гестапівських ловців, але (і це головніше!) я втік від страху, від почуття страху і вийшов зі стану імпасу. Я внутрішньо розгойдався, відродивши жадобу жити і віру в добро.

Свідомість доконання чогось важливого (може, й потріб­ного комусь, щоб той «хтось» теж міг утікати від психічної депресії в рятуючий життєрадісний оптимізм) тягла за со­бою свідомість довести ж цю справу до кінця. Бо наро­дження книги в такому вигляді, як то виглядав мій руко­пис, — це ще одна книга. Та я й не ставивсь до цього руко­пису, як до книги. Для мене це була зовсім не книга, це було щось більше. Це було рятункове коло, яке мене так чудесно втримало на поверхні... На поверхні віри. На по­верхні життя. На поверхні творчої, оптимістичної свідомости. На поверхні гордого людського спокою, якщо хочете, і тому — доведення цієї справи до кінця було великою внут­рішньою потребою. Скріпити й увічнити це моє рятункове коло! Може ж воно й ще пригодиться! А ні — то все одно його не можна викидати, як викидав я все досі.

Треба було мені переписати рукопис на машині. Але в Моршині це було неможливо. Та й розумів я, що лишатися в такому малому селі — це було б безглуздя. Перебув по­трібний період, щоб мисливці збились із сліду, а чи поки інтерес до мене втратив актуальність — і добре. А тепер треба взагалі пірнати в глибоку воду. Такою є велике місто. І я подався до Львова. Це було на шістнадцятий день. Рано, на світанку.


6
Переписати велику річ, на яких 400 сторінок машинопи­су, в тих умовах, які я мав (без грошей, без належних зна­йомств) у Львові, — це була неабияка проблема для мене. Я б сказав, що все це переписування — це був тяжкий іс­пит снаги і нервів, продовження пригодницьких походе­ньок.

Жив я, де прийшлося. Або, можна сказати, що я ніде не жив, я друкував.

Почав переписувати рукопис у одної випадково знайомої націоналістки-бандерівки, пані К. М-н. Чоловік її дозволив скористатися їхньою друкарською машинкою і кутком в якомусь закапелку. І от я, в тому закапелку, друкував цілі вечори й ночі.

Дозволити якомусь «вар'ятові» цілі ночі ляпати на ма­шинці, викликаючи підозру в сусід, а головне — завжди наражаючись на ризик нічного контролю німецьких органів безпеки,— це вже саме з боку пані М. було виявом цивіль­ної відваги. Можна з цього збагнути, яка ж велика пошана в цієї пані була до літератури! Ситуація ж (власне, почуття відповідальностi та почуття масштабів можливої катастро­фи) ще ускладнювалася тим, що це мешкання — це було не взагалі людське мешкання, а це був явочний пункт чи пункт зв'язку різної підпільної націоналістичної братії... З багатьма великими підпільними «рибами» я й мав там на­году познайомитися, хоч і не уявляв точно, хто це, що це такі от «риби», а думав, що це такі собі звичайні мирні обивателі, літературні знайомі пані М.

Там я познайомився вперше і потім коротко зійшовся з Йосипом Позичанюком. І це, власне, він дав мені тоді не­двозначно зрозуміти, що я божевільний з таким моїм тут друкуванням, пояснивши, в чому суть.

Я забрав свою «дитину» в торбу, подякував пані за та­кий гарний закуток, де так зручно було друкувати ночами і навіть спати за машинкою, і пішов шукати чогось більш підходящого.

Мушу сказати, що я завжди подивлятиму тодішнє львів­ське українське суспільство, рівень його почуття національ­ної відповідальносте та готовности ризикувати, якщо треба, для добра національної справи. Якби я шукав притулку тільки як отака собі проста людина, щоб прихилити голову, то, може б, мені було тяжче. Але як йшлося про допомогу літературі, про допомогу українському письменникові в йо­го праці в таких драконячих життєвих умовах, то я зустрів те, чого я й не сподівався. Співчуття і допомогу. Хтось по­знайомив мене з родиною знаного львівського адвоката Р., пояснивши в чому річ, чого чоловікові треба. Того ж вечо­ра мене було впущено в контору цього адвоката і зроблено мене її господарем на кожну цілу ніч. Кожного вечора сте­лено мені постіль на стільцях, ставлено на столику, поруч машинки, кухоль молока і щось із їжі, під машинку стеле­но згорнутого коца, щоб не торохтіла, вікна добре затуляно, — працюй, чоловіче!

І я працював. Ночами. Вдень, на жаль, працювати не міг, бо контора вдень урядувала.

І було мені дуже добре. Тільки безсоння валило мене з ніг. Я почував, що довго так не потягну. Бо, не спавши но­чами, я не міг до пуття виспатися і вдень, бо таки ніде бу­ло. А стеленою мені постіллю не користався, бо ніколи бу­ло. А робота, як на зло, посувалася дуже поволі. Поминаю­чи те, що рукопис був дуже вже записаний двома автора­ми, я ж ще мусив і виправляти його стилістично, вишліфо­вувати. Я вже боявся, що так і не кінчу справи — або зва­люся з ніг від перевтоми, або одної ночі налетить гестапо чи поліція,— ану що тут таке торохтить ночами!? Подать сюди «Тяпкіна-Ляпкіна»! Виявилося, що написати річ зов­сім легко, а от переписати її — це в сто разів річ тяжча. Мабуть, від тих днів (вірніше, ночей) мого переписування я страшенно не люблю переписувати сам свої речі на машинці.

Після яких 10-х ночей праці я надрукував лише яких 200 стор. машинопису. А це ж тільки половина. Просто — не видно краю цій стуканині. Голова ломиться. Хоч вики­дай усе. Вже я почав байдужіти і, можна сказати, заломлюватися. Перед простою річчю — перед утомою, перед несп­роможністю все самому переписати. І почав ненавидіти свій твір.

Та, на щастя, виручила мене добра людина,— друкарка такої кваліфікації, якої я мало зустрічав у своєму житті. Це була п. Ц-к, дружина одного знаного українського журналіс­та зі Сходу.

Під мою диктовку вона мені переписала решту рукопису за два вечори. Це було щастя! Як все просто і легко! Це все мені коштувало яких пару сот злотих, що я їх мав щас­тя частково одержати яко гонорар з «Наших днів» за якусь річ, там друковану, а частково позичити.

Тоді саме було проголошено літературний конкурс «Українським видавництвом». Один примірник рукопису я віддав на конкурс. Один послав до «Вечірньої години», бо в успіх конкурсу не вірив, навіть не вірив, що він взагалі відбудеться в такий напружений час, коли все на колесах і має геть зірватися з якоря під натиском бурі зі сходу. А оригінал твору двох авторів — більшого й меншого — від­дав одній знайомій для схову. Вірніше, лишив на пам'ять, бо глибоко був переконаний, що ані з тією знайомою пан­ною (чи панією), ані з моїм маленьким помічником, ані з нашим рукописом, так славно і пильно нами записаним та змальованим, мені вже не судилося побачитись.

Сам я перейшов у підпілля. Сказати по совісті, долею свого твору я вже й не цікавився.

Мені тільки дуже хотілося, щоб Любченко вийшов на волю, щоб ми з ним зустрілися й я міг йому при тій зустрі­чі сказати: «От, бачиш! Як воно смішно буває!»

Ось так народилась книга — «Тигролови». І пішла тепер сама жити.


7
Поки моя книга робила початкові кроки, так би мовити, здобувала собі якесь місце на білому світі, я встиг з'їздити з транспортом медикаментів на Волинь, в УПА. Причому мушу тут сказати, що це було взагалі божевільне підприєм­ство і божевільне було моє поступовання, що взяв у тому участь. Але я пішов на те свідомо і вийшов з того цілий і зовсім не жалію, ані про цю, ані про іншу дальшу участь в українському тодішньому безвиглядному, трагічному резистансі. Божевільність та зухвалість підприємства полягала в тім, що транспорт споряджався серед білого дня на Сикстуській вулиці і шансів на те, що він щасливо рушить з міс­ця, було яких десять, а решта була за те, що все тут же і скінчиться, а учасники будуть перевішані на цій же вулиці. Перед тим могло ще бути трохи побитого скла, а може ще трохи продірявлених нацистських голів. Друга половина божевільности цього підприємства полягала в тім, що, по­минаючи можливість кожночасної сутички з німцями, транспорт ішов на Волинь через територію низки поль­ських сіл, збурених відплатною акцією, і треба було вели­кого щастя та великої відваги, щоб крізь них дістатися до мети цілими. Та ще й повернутися назад! Але щастя і від­ваги не бракувало тим молодим і зеленим хлопцям, що я з ними рушив у таке плавання. Ті молодики були все-таки гідні всякого подиву. Та це все речі, про які треба колись окремо писати, бо це теми для книг, а не для побіжних на­рисів.

Змінюючи часто місце мешкання, я нарешті перенісся до Турки. В Турці мене і знайшло видання «Вечірньої годи­ни» — «Звіролови». Той примірник, що дістався до моїх рук, я подер на дрібненькі шматки. Бо редактор осмілився вставити в текст свою одну фразу. А саме — в тому місці, де відбувається сцена прощання Григорія з Наталкою (піс­ля убивства начальника району), в найнапруженіший пси­хологічний момент, в момент вияву почуттів, які не потре­бують жодних слів, редактор вставив фразу з уст ніби На­талки: — «То ти мене справді любиш?».

Це був такий несмак, такий брак почуття міри, що я по­дерся на стіну. Словом, редактор поставив кляксу. І тому я подер «Вечірню годину», як тільки міг, дрібно.

Тим часом ціла річ пройшла через конкурс і дістала пер­шу нагороду.

Цю нагороду ми й «пропили» з Йосипом Позичанюком. Ставлю слово пропили в лапки, бо і я, і Позичанюк — не­питущі та й хіба на таку премію розіп'єшся? Ми пили ма­ленькими келишками при черговій нашій появі у Львові, на квартирі Юрія Стефаника, де мали честь жити, оскільки гос­подар гостив десь, доручивши цю хату нам.

Так вийшло, що премія якраз підіспіла до нашої умовле­ної ділової зустрічі. А головне, що та премія не пропала в метушні готування до близького опущення Львова всіма установами й самими німцями. Ми мали щастя.

Я цього «пропивання» премії за «Тигролови» ніколи не забуду. Не тому, що ми були п'яні чи що. Ба, ні з чого бу­ло бути п'яними. Ні, п'яні від горілки ми не були. А не за­буду тому, що ніколи не забуду цієї людини. В той час, як усе панічно евакуювалося і тікало, коли все було зайняте думкою, як би вижити, як би врятуватись, як би вціліти, ця людина була опанована всеціло іншою думкою, думкою — як би перемогти? В трагічних і безмежно тяжких умовах — якось перемогти! Це людина колосальної віри, колосальної волі і колосального життєвого оптимізму. І колосальної здібности інших тим оптимізмом заряджати. Все тікало, а ми сиділи в Юрковій Стефаниковій хаті, в хаті нащадка слав­ного українського письменника, і зовсім про втечу не дума­ли. Позичанюк саме був опанований ідеєю творення героїч­ного пісенного репертуару для партизанських відділів! Хіба не верх оптимізму?

Скориставшись з нашої зустрічі із тих щасливих вільних годин, що нам їх ще дарувало життя, він, помежи іншим ділом, або він, лежачи в ліжку, просив мене укладати сло­ва, а сам пробував мелодії до них, звичайно, перебираючи всі старі, відомі українські мелодії.

Ще й зараз пам'ятаю слова однієї пісні, яку ми тоді уклали й якою дуже тішився Позичанюк. Це була пісня на мелодію старої кавалерійської — «Ой при лужку, при луж­ку». А початкові слова її були такі:

Ой над Дніпром, над Дніпром Встала чорна хмара, Де зростали ми разом, Як голубів пара...

Цю пісню Позичанюк поніс з собою до своїх відділів, але я вже не чув, як він там її співав.

Крім укладання пісень та деяких пропагандивних матеріа­лів, а головне — деяких проектів до деяких пізніших «великих» утворів, що сьогодні навіть забули, як і завдяки чому вони на світ народилися,— крім цих справ поважних, ще займалися при «пропиванні» премії за «Тигролови» ще деякими справами неповажними. А саме — ми умовляли одного вар'ята, що одного дня опинився в Стефаниковім мешканні і заявив досить рішуче і прямо, що він хоче пе­реходити до більшовиків (які саме підходили до кордонів його повіту), ми умовляли його не робити цього. А як наші умовляння не мали успіху, ми пообіцяли йому, що він буде тяжко покараний у свій час. Не допомогло. Ми побажали йому щастя в житті, але тільки до нашої зустрічі. По тій зустрічі щастя кінчається. Вар'ят знав, що до гестапо ми однак не побіжимо та й не повісимо його самі, поставив нам пляшку вина на прощання і видно було, що він дуже мучиться душею. Але... він остаточно і навіки втратив віру в Захід і його цивілізацію. Тому — «адьє»!

Обіцянки ми ще не виконали. Один і взагалі відійшов з життя, не дотримавши цього слова. Та я думаю, що обіцян­ку нашу ще можна буде виконати.

Для чого я це все згадую й яке це має відношення до «Тигроловів»?

А для того я це все згадую і відношення це має до «Тиг­роловів» те, що біографія цієї книги має такий пункт: за премію, заслужену цією книгою, я, сам того не підозріваю­чи, прощався з Йосипом Позичанюком, з людиною, яких усе-таки тоді в нашому суспільстві було не так багато. І він мені за мою книгу щиро тиснув руку.
* * *

Хай мені читач вибачить, але я ще хочу додати одну риску до ха­рактеристики цієї людини1. Причому нагадую — людини з дуже тонкою психікою, дуже обдарованої інтелектуально, ліричної од природи, що, мабуть, ніколи нікого в життю не зарізала, ні вбила, і — одного з най-провідніших і наймаркантніших діячів нашого резистансу. Якось ми но­чували в домі одного львівського купця. Просто нам не було де перено­чувати, і ми скористалися знайомством однієї людини. В Позичанюка була валіза, досить тяжка, але не велика. У мене тільки цератова течка. Повечеряли, і господарі вклалися спати. Ми теж збиралися до сну, як раптом на вулиці зчинився галас і стрілянина. Господарі посхоплюва­лись перелякано, і заметушилися в смертельній тузі. Це напевно була гестапівська ревізія помешкань даного кварталу, чи облава, знову ж та­ки пов'язана з ревізією помешкань, як звичайно водилося. І от перс­пектива, що в хаті буде виявлено чужих людей без поліційного на те дозволу, увігнала господарів у непритомний переляк.

Позичанюк був зовсім спокійний. Він стояв лицем до вікна, що ви­ходило у двір (але було зачинене), і пильно дивився в нього, ніби щось справді бачив. Лише руки йому, закладеш за спину, тремтіли. Він їх стискав з усієї сили, а вони таки тремтіли. Я дивився на ті руки і читав по них, який жах у душі цієї людини товчеться. І було мені трохи не­зручно за нього. Хоч самому мені страшнувато теж, але особливих при­чин аж до такого переляку я не бачив. Навіть при самому найгіршому.

Все це тривало, мабуть, небагато хвилин, той галас і стрілянина на вулиці. Довше тривало тягуче чекання наше на влом непроханих. Але гості не втомлювались. Поволі руки в Позичанюка перестали дрижати. Діти господаря, які теж були пробудились, знову уклалися спати. Нічого не сталося. Господарі пішли до себе і теж вляглися. Позичанюк одвернувся од вікна і посміхнувся до мене, підморгнувши на ту поло­вину помешкання, де притихли діти й господарі. Руки його вже не тремтіли. Він постояв якусь мить, дослухаючись, знову посміхнувся і знову підморгнув, ніби глузливо. Мені було трохи незручно, що ж ти, чоловіче, посміхаєшся, коли сам ти такий боягуз? Він ніби прочитав мої думки,— все з тією ж посмішкою взяв свою валізу, поставив її на стілець і відімкнув... У валізі було помежи шматтям кілька гранат, кілька пістолів, література... 1 знову закрив валізу.

— Гм. Ну що б же ми робили в разі чого? — спитав я, зрозумівши і без того, в чому річ.

— В тім-то й вся проблема... Родина з малими дітьми — це тобі не ліс...

От чого в чоловіка тремтіли руки. Це людина з колосальною витрим­кою. Інший, піддавшись жахові і згубивши невтримність, вже наробив би дурниць, і на другий день плакала би ціла вулиця.

Ця зброя призначена була зовсім не для бою в хаті знайомих, а на подарунок товаришам у лісі. Але якби її знайшли — то вигинуло би тут багато народу. А ще більше вигинуло би, якби її ужити. Це справді був іспит характеру, совісті і ясності думки.

Другого дня, коли ми були вже під Миколаєвом і коли подарунок дістався вже за призначенням, Позичанюк признався, що це була найдурніша пригода в його житті, та що він зробив велику дурницю, взявшись перетранспортовувати те залізяччя. Ніби не було інших способів його доставити.


8
На провесні я зустрівся з Аркадієм Любченком після ви­ходу його з в'язниці. Ми зустрілися у львівському шпиталі, де він підремонтовувався та відпочивав після «Гітлерового курорту». Перше, що сказав мені Любченко при цій зустрі­чі — це поздоровив з літературним успіхом. Та ще сказав, що якби ми були заклалися, то я, напевно б, парі виграв.

А коли я йему розповів, як же ж ця книга народилася, та що це, власне, він в усьому винен — не ходив би він до тюрми, то й було б усе в порядку, — він був щиро звору­шений і щиро сміявся. Але вже інакше, як під смерекою.

9
Так що я мав-таки нагоду сказати своє: «От, бачиш! Як воно смішно буває!».

Окремо варто б вияснити, чому в «Тигроловах» багато галицизмів у мові. Це все-таки варте уваги. Дехто думає (а дехто говорив навіть у пресі), що це «згубний вплив гали­цького оточення на письменника». Ні. Галицизми до моєї цієї книги прийшли зовсім не з «галицького оточення», бо воно ще не встигло вплинути на мене після мого прибуття зі сходу. Галицизми до моєї книги потрапили, як це не див­но, з Далекого Сходу. Вони потрапили разом з тією ніагарією життєвого матеріалу, вражень, спогадів, відчувань то­що, про яку я говорив, і вляглися разом з усім у цю книгу. Я вже колись розповідав у своїй публічній доповіді, робле­ній у Львові, а пізніше виданій окремою брошурою «Украї­на біля Тихого океану», про те, як я раз на базарі в Хаба­ровську зустрів двох старих переселенців — діда й бабу, як баба лаяла діда на увесь базар: «А най би тя шляк тра­фив!», бо коняка заступилася за голоблю і старезний дід ніяк не міг з тим дати ради. Це були переселенці з Поділ­ля, з Гусятина, що 50 років перед тим прибули на Далекий Схід. Коли я, здивований і зраділий, що чую рідну мову, заговорив з лайливою бабусею, виявилося, що вони древні мешканці Далекого Сходу, Зеленого Клину, з Чорноберезівки, 16 кілометрів від Хабаровська. А ще виявилося, що обоє, і дід і баба, говорили чистісінькою подільською говір­кою. Тоді я, здивований, запитав бабусю, як же це так воно трапилось, що вони вже півстоліття на Далекому Сході, ма­ють армію дітей, невісток, онуків і правнуків, а не навчи­лися і досі говорити по-тутешньому. І тоді бабуся відповіла мені, зітхнувши:

— Хтозна ж... Як воно язик не наламується...

Відтоді я полюбив і цю фразу «Най би тя шляк тра­фив!», і всю цю подільську говірку з її «вьйо!» замість «но!» тощо. І без звучання цієї фрази і цієї говірки я собі не можу відновити в пам'яті Хабаровського базару, без об­разів цих двох селян, двох древніх переселенців з Гусятина. Ба, не можу згадати без звучання цієї мови й цілого ДеВеКа.

Але це ще не все. Це ще не галичани були. А я ж там мав галичан, і це вони позначилися на мовному колориті моїх далекосхідних днів і спогадів про них. Такими були люди, мої знайомі, друзі і товариші ще з Києва і Харкова, товари­ші праці, а потім товариші недолі, яких я зустрічав, або з якими був у концтаборах БАМЛАГу та в Комсомольську. Це — колишній головний редактор і начальник столичного українського видавництва молодечої літератури «Молодий більшовик» — Грицай... Поет Дмитро Загул... Письменник Кічура... Редактор центральної далекосхідної української га­зети (під час українізації переводженої Скрипником!), а до того редактор видавництва при ЦК МОПРу — Дідушок, колишній УСуС... Професор Перегинець... Колишній корес­пондент РАТАУ — Мельник, запроторений до Комсомоль­ська за реваншизм... Останній хоч і не був галичанином, але так звик жартувати над своїм приятелем, чистої води галичанином, говорячи з ним завжди «на його рідній мові», що це ввійшло в нас у звичку (звичайно, без жодного злого наміру та злопихання, а так, у товариському достосовуванні один до одного).

Всі ці люди були тими, з ким я міг переживати втіху розмов на матерній мові з усіма її діалектами в далекій чу­жині та ще й у неволі. Тож нічого дивного, що на колорит моїх мовних спогадів лягли ці рефлексії. І вони зринули й під час писання книги в Моршині, за 13 тисяч кілометрів. Ті люди ніколи не випадуть з моєї пам'яті. Пишучи книгу, я хоч і не втиснув у неї їх, але я згадував про них, а в ву­хах, звучали їхні голоси, їхні слова...

Ось звідкіля в «Тигроловах» галицизми. При другому виданні я їх майже всі повикидав. Але даремно. Нехай би було так. Бо ж «з пісні слова не викидають». Так ось з ти­ми «галицизмами».

Це було б і все головніше з біографії «Тигроловів».
10
Кожен раз, коли я беру цю книгу до рук, я пригадую свого малесенького помічника, синочка інженера Б. — «Вуйку! Що ти тут робиш?..» Ні, це треба уявити, дорогі мої читачі!

Так книги взагалі не пишуться, як ми писали. Тож ми не книгу писали — то ми разом дурили смерть. І мені стра­шенно хочеться, щоб той рукопис якимось чудом уцілів десь і щоб колись потрапив до моїх рук. Я б його беріг, як реліквію. Мій помічник, напевно, ніколи про те не згадає, бо просто не пам'ятатиме, не знатиме про це. Він зараз ви­ріс і може, сам вже десь бігає в ролі «тигролова». Але я про те пам'ятатиму завжди. Як то часом смішно пишуться книги. Причому одна половина книги, червоним олівцем, написана на незрозумілій зовсім мові. Але я знаю, що в ній життєвого оптимізму, віри в людей і безмежної любові до них більше, аніж у другій половині, писаній химерним якимсь утікачем з того далекого, помічникові моєму незна­ного, пекельного якогось «сходу». І було б мені шкода, як­би вона безслідно пропала. Бо якщо говорити про поему всепереможного оптимізму, то вона була найбільшою мі­рою якраз там, у тій другій половині.


11
Ось так, дорогий читачу, часом народжуються книги.

* * *


Не авторський гонор і амбіції, не письменницькі мрії присвічували мені, коли я працював над цією книгою. То ж не ці почуття зринають у мені й тепер, кожного разу, коли мені нагадують про неї мої читачі, висловлюючи своє зво­рушення, свої подяки, свої привіти авторові. А кожного ра­зу зринає з глибини моєї душі, з-під попелу еміграційної буденщини, з-під жорстви різних жалів, а може, й розчару­вань почуття безмежної вдячності до тих людей, що мені їх послала доля на тім відтинку мого життєвого шляху. До тих людей, що виявили стільки хорошої людської доброти, стільки солідарності, стільки участливости до, зрештою не­знаної їм, отакої собі сірої, досить старчачого вигляду, лю­дини — люто цькованої життям утікача із сходу. Тепло цієї людяности нічим не можна виміряти. І його ніколи не мож­на забути, і це тепло мене гріє...
«Українські вісті», ч. 1, 2, 3, січень 1956 р.
Примітка

«Тигролови» редагував Василь Чапленко й він їх скоротив, змінив назву на «Звіролови», поробив інші зміни та поправки. Після смерті І. Багряного В. Чапленко помістив статтю в журналі «Нові дні» під назвою «Для кого потрібна критика?», в якій між іншим коротко згадав і І. Багряного та їхні взаємини. Як відпо­відь на ту згадку, в журнал надійшло багато листів до редактора «Нових днів» Петра Волиняка. Деякі з них, листи та роз'яснення від Василя Жураківського, Петра Волиняка, Галини Багряної та Василя Чапленка, поміщені в частині «Додатки» в другому томі «Тигроловів».


БАМЛАГ – табори Байкало-Амурської магістралі.

Геренфольк (нім.) – нація панів; арійська раса.

Гмина (пол.) – громада, найнижча самоуправна адміністративна одиниця в Польщі.

ДеВеКа (рос.) – Далекосхідний край.

Ібаньєс Бласко (1867—1928) – іспанський письменник, журналіст, громадський діяч-антифашист.

МОПР (рос.) – Міжнародна організація допомоги революціонерам.

УСуС – боєць Легіону Українських січових стрільців

Орнітофауна – царство птахів; розділ біології.

РАТАУ – Радянське телеграфне агентство України.


1 Цієї вставки не було в нарисі, надрукованому в «Українських вістях». 6 виявлено в домашньому архіві Багряного. На мій погляд, вона характеризує не тільки ту людину, з якою {тоді зустрівся Іван Павлович і про яку зберіг світлий спогад на все життя, а й самого письменника. (примітка О. Шугая.//Шугай О. «Іван Багярний або Через терни Гетсиманського саду». – К., 1996)





Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Народження книги iconІнформаційні листи: Міжнародний день дитячої книги
Міжнародної ради дитячої книги. Відзначається щороку (починаючи з 967) квітня — в день народження великого казкаря Ганса Крістіана...
Народження книги iconКнига в нашому житті. Історія книги. Структура книги. Значення малюнків для розкриття змісту книги. Мета
Книга в нашому житті. Історія книги. Структура книги. Значення малюнків для розкриття змісту книги
Народження книги iconРік народження– 1964
Если учитель имеет только любовь к ученику, как отец, мать, он будет лучше того учителя, который прочел все книги, но не имеет любви...
Народження книги iconПовідомлення про походження книги, про мистецтво читання. Вивчити читацькі інтереси школярів за допомогою питань: Твій улюблений письменник? Твій улюблений літературний герой? Про що ти читаєш найбільше охоче?
Мета: розширювати знання учнів про роль книги в житті людини, прищеплювати навички читацької культури, виховувати дбайливе відношення...
Народження книги iconСвято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги. Свято, встановлене з ініціативи та за ухвалою Міжнародної ради дитячої книги
...
Народження книги iconБагатограннiсть дiяльностi Івана Франка, основні книги та праці
...
Народження книги iconСвято книги мета
Мета: ознайомити учнів з різноманітністю книг: словниками, енциклопедіями, художньою літературою; розширити поняття учнів про книги...
Народження книги iconБаза даних "Книги"; база даних "Книги"
України, зокрема днпб, бібліотеки установ напн україни та внз III-IV р а пед профілю
Народження книги iconКниги, отримані за державною програмою «Українська книга» у 2014 році Пропонуємо Вашій увазі книги, видані за державною програмою «Українська книга»
Пропонуємо Вашій увазі книги, видані за державною програмою «Українська книга», які за критерієм відбору мають велику наукову, соціальну...
Народження книги iconКнига Екатерины Мурашовой «Ваш непонятный ребенок»
Именно поэтому подзаголовок книги «Психологические прописи для родителей» — не просто фигура речи. Ведь суть книги Мурашовой — помочь...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка