Науково-педагогічна діяльність дмитра чижевського періоду еміграції



Скачати 397,4 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації10.09.2017
Розмір397,4 Kb.
ТипАвтореферат
  1   2


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДРОГОБИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

СУДІЛОВСЬКА Марія Михайлівна

УДК 37.013.73(477)“18/19”(043.3)



НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО ПЕРІОДУ ЕМІГРАЦІЇ

(1924 – 1977 рр.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки




Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук



Дрогобич – 2017

Дисертацією є рукопис.



прямоугольник 2

Робота виконана у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка, Міністерство освіти і науки України.




Науковий керівник –


доктор педагогічних наук, професор

КЕМІНЬ Володимир Петрович,

Дрогобицький державний педагогічний

університет імені Івана Франка,

інститут іноземних мов, директор.




Офіційні опоненти:


доктор педагогічних наук, професор

ВИХРУЩ Анатолій Володимирович,

Тернопільський національний

економічний університет,

кафедра психологічних

та педагогічних дисциплін, завідувач;





кандидат педагогічних наук, доцент,

ДЖУС Оксана Володимирівна,

Державний вищий навчальний заклад

«Прикарпатський національний

університет імені Василя Стефаника»,

кафедра педагогіки імені Богдана Ступарика, доцент.




Захист дисертації відбудеться 26 квітня 2017 р. о 1000 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 36.053.01 у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка за адресою: 82100, Львівська обл., м. Дрогобич, вул. Івана Франка, 24, 2-й поверх, к. 20.


З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка за адресою: 82100, Львівська обл., м. Дрогобич, вул. Лесі Українки, 2.

Автореферат розіслано 23 березня 2017 р.





Учений секретар

спеціалізованої вченої ради





Т.І. Пантюк


ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Розвиток сучасної педагогічної науки неможливий без глибокого вивчення спадщини минулого, позаяк використання попереднього педагогічного досвіду є ключовою ланкою для розуміння новітніх феноменів і процесів у соціокультурній та освітній сферах, визначення перспектив розвитку педагогіки загалом та формування духовності, світоглядних позицій, ідей і переконань сучасної молоді зокрема.

За роки незалежності українська педагогічна думка поповнилася працями видатних українських емігрантів, культурологів, просвітників, педагогів, що тривалий час залишалися поза увагою сучасних дослідників історії педагогіки з ідеологічних міркувань. У зв’язку з цим зацікавлення науковців відомими персоналіями минулого невпинно зростає, а значна частина творчих біографій вперше стає об’єктом наукової рефлексії. До таких належить і постать Дмитра Івановича Чижевського – відомого філософа, славіста, культуролога, історика літератури, педагога. Його різнопланова наукова спадщина й досі є предметом дискусій та обговорення у колах дослідників. Насамперед це стосується інтерпретації його філософсько-теоретичних ідей та літературознавчих студій про духовну культуру слов’янських народів, стан і розвиток славістики, її методологію, основні завдання.

Науковий доробок Д. Чижевського є також вагомим джерелом для виявлення педагогічних ідей, з’ясування внеску вченого в розвиток педагогічної науки. Адже з його ім’ям пов’язують діяльність багатьох відомих як українських, так і зарубіжних навчальних закладів – Високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова (Прага), Вільного українського університету (Прага), Галльського університету, Марбурзького університету, Гарвардського університету, Гейдельберзького університету та ін., у яких він виховав не одне покоління студентів та науковців.

Вагоме місце у його дослідженнях посідає аналіз творчості відомих українських і зарубіжних діячів культури й освіти (І. Вишенського, М. Гоголя, Я. А. Коменського, П. Куліша, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, Л. Штура, П. Юркевича та ін.). Вивченню цього аспекту спадщини Д. Чижевського присвятили праці І. Валявко, О. Блашків, М. Гольберг, А. Макаров, Н. Мозгова, М. Наєнко, Є. Пшеничний, Л. Сазонова та ін.

Проте є небагато досліджень, у яких дано аналіз педагогічної складової цих студій, незважаючи на те, що Д. Чижевський досить детально розглядав педагогічні ідеї українських мислителів. Окреслена проблема побіжно висвітлюється у розвідках Г. Васяновича, П. Кралюка, Д. Наливайка, Т. Пінчук, А. Погорілого, Л. Ушкалова. Особливої уваги заслуговує тісна співпраця Д. Чижевського з українською еміграцією, що проводила активну науково-освітню діяльність поза межами України (Д. Багалій, В. Біднов, С. Русова, В. Сімович, Ф. Степун, П. Феденко) через рецензування їхніх праць, участь у спільних наукових проектах, конференціях, редакційних колегіях тощо. Цей бік його діяльності і сьогодні залишається маловивченим і фактично невідомим для широкого кола педагогів. Окрім того, освітня діяльність Д. Чижевського не була окремим об’єктом наукових розвідок. Про неї спорадично згадується у контексті біографічних студій ученого та висвітленні певних етапів його науково-педагогічної діяльності (І. Валявко, В. Кантор, В. Кемінь, В. Лісовий, Є. Пізюр, О. Пріцак, П. Феденко, В. Янцен).

Д. Чижевський також інтенсивно займався вивченням творчості видатного педагога усіх часів і народів – Яна Амоса Коменського. Саме він відкрив людству втрачений твір чеського педагога «Загальна порада про виправлення людських справ». Це відкриття було найвагомішим у коменіології ХХ ст., оскільки уможливило не тільки критичне осмислення педагогічної системи Я. А. Коменського, а й допомогло систематизувати усю його творчу спадщину. Серед українських дослідників, які займалися дослідженням внеску Д. Чижевського в розвиток коменіологічної науки, слід назвати О. Блашків, А. Вихруща, О. Мишанича, Р. Мниха, В. Лісового, В. Лучкевич. Попри таку значну дослідницьку увагу до постаті видатного вченого, вивчення його освітньої діяльності та педагогічних поглядів досі залишається практично недослідженою проблемою.

Отже, проведений аналіз значного масиву літератури дає підставу констатувати, що науково-педагогічна й освітня діяльність Д. Чижевського є недостатньо вивченою та потребує детального опрацювання. Це й зумовило вибір теми дослідження – «Науково-педагогічна діяльність Дмитра Чижевського періоду еміграції (1924 – 1977 рр.)».

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження входить до тематичного напряму досліджень Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка «Українська освіта в контексті трансформаційних суспільних процесів» (державний реєстраційний номер 01084007644). Тему дисертації затверджено вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (протокол № 14 від 17.12.2013 р.) й узгоджено в Міжвідомчій Раді з координації наукових досліджень з педагогічних і психологічних наук в Україні (протокол № 1 від 28.01.2014 р.).

Мета дослідження – здійснити комплексний аналіз науково-педагогічної діяльності Дмитра Чижевського в контексті розвитку українського шкільництва за рубежем.

Відповідно до мети дослідження визначено такі завдання:



  • окреслити й проаналізувати основні етапи становлення та розвитку чижевськознавчих студій в Україні й за її межами;

  • виявити чинники, які вплинули на формування світоглядних і педагогічних поглядів Д. Чижевського;

  • обґрунтувати головні періоди науково-педагогічної діяльності українського вченого;

  • схарактеризувати провідні напрями професійної діяльності Д. Чижевського;

  • здійснити актуалізацію педагогічних ідей у спадщині Д. Чижевського в контексті реформування сучасної системи вищої освіти в Україні.

Об’єкт дослідження – культурно-освітня діяльність української еміграції в ХХ ст.

Предмет дослідження – науково-педагогічна діяльність та педагогічна спадщина Дмитра Чижевського періоду еміграції (1924 – 1977 рр.).

Методологічною базою дослідження є теорія наукового пізнання, принципи об’єктивності, системності, фундаментальності, доказовості, історизму; філософсько-світоглядні й загальнонаукові положення про діалектичний взаємозв’язок і взаємозумовленість явищ і процесів, часу й простору, теорії і практики,

У роботі використовувалися: герменевтичний підхід, що допомагає коментувати, пояснювати й інтерпретувати першоджерела, передусім праці Д. Чижевського, його епістолярій і спомини крізь призму історико-культурної традиції; синергетичний, що дає змогу обґрунтувати педагогічні ідеї вченого різноманітними нелінійними зв’язками між теоріями; аксіологічний підхід до розуміння цінності освіти й виховання; міждисциплінарний – до вивчення науково-педагогічної діяльності Д. Чижевського та його наукового доробку; проблемно-хронологічний – для вивчення основних періодів професійної діяльності Д. Чижевського, встановлення його внеску у розвиток університетської освіти різних країн.

Специфіка об’єкта і предмета дослідження зумовила використання таких методів дослідження: історико-педагогічний аналіз і синтез (визначення об’єкта, предмета, мети, завдань дослідження); історико-ретроспективний (аналіз джерельної бази); хронологічний (виявлення взаємозв’язку етапів життя і діяльності Д. Чижевського, особливостей його науково-освітньої діяльності); порівняльно-зіставний (розкриття спільних й відмінних тенденцій у поглядах Д. Чижевського та відомих науковців зазначеного періоду щодо розвитку різних наукових дисциплін, славістичних досліджень, дослідницьких методів); конструктивно-генетичний (дослідження родинних й національних зв’язків з метою виявлення їх впливу на становлення Д. Чижевського як педагога й науковця); структурно-системний аналіз змісту науково-педагогічної діяльності Д. Чижевського з метою узагальнення виявлених здобутків та їхньої інтерпретації у річищі сучасної освітньої парадигми; узагальнення й систематизація виявлених матеріалів, даних, положень, отриманих при вивченні першоджерел для формулювання і обґрунтування висновків за результатами дослідження.

Теоретичну основу дослідження становлять праці сучасних учених з проблем філософії освіти (В. Андрущенко, Ю. Бех, Б. Гершунський, І. Зазюн, В. Кремень, В. Лутай, В. Огнев’юк, В. Скотний, Н. Скотна, С. Черепанова); теорії навчання й виховання (А. Алексюк, Г. Васянович, В. Вихрущ, О. Вишневський, Н. Волкова, О. Невмержицька, Н. Ничкало, Л. Оршанський, Н. Ткачова, М. Фіцула, М. Чепіль); історії педагогіки (Г. Білавич, А. Вихрущ, М. Євтух, Т. Завгородня, О. Квас, В. Кемінь, І. Курляк, М. Левківський, О. Любар, М. Пантюк, Т. Пантюк, М. Стельмахович, Б. Ступарик, О. Сухомлинська), а також праці, що відображають тенденції розвитку вищої освіти в Україні (Р. Гришкова, О. Джус, А. Євтодюк, М. Згуровський, І. Калинюк, О. Кірієнко, С. Сисоєва, Г. Січкарено, М. Степко, Т. Фініков).

Джерелами дослідження слугували праці Д. Чижевського (підручники, монографії, наукові статті, рецензії, спомини); його епістолярна спадщина, автобіографічні нариси, анкети; опубліковані документи з особових справ Д. Чижевського; рекомендаційні листи, характеристики, вхідні листи до вченого від науковців з різних країн та його аспірантів.

Самостійними джерелами виступали також дисертаційні дослідження, автореферати, педагогічні часописи, матеріали науково-практичних конференцій, публікації з питань загальної педагогіки та історії педагогіки, розміщені у фондах Національної бібліотеки ім. В. Вернадського, Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника, бібліотеки Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка.



Хронологічні межі дослідження охоплюють 1924 – 1977 рр. Нижня хронологічна межа визначається початком науково-педагогічної діяльності Д. Чижевського в еміграції; верхня – зумовлена смертю вченого.

Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягають у тому, що:

вперше комплексно подано аналіз науково-педагогічної діяльності Д. Чижевського та виявлено основні напрями його професійної діяльності (науково-освітня, науково-дослідницька, організаційна, участь у роботі наукових гуртків, товариств, академій);

розкрито зміст понять «педагогічна персоналістика», «чижевськознавство»;

виокремлено основні етапи розвитку чижевськознавства: перший (30 –
40-і рр. ХХ ст.) – поява перших позитивних рецензій на праці Д. Чижевського; другий (50 – 70-і рр. ХХ ст.) – поява значної кількості праць про внесок вченого у розвиток славістики; третій (80 – 90-і рр. ХХ ст.) – дослідження філософської й літературознавчої спадщини Д. Чижевського; четвертий (початок ХХІ ст. – до сьогодення) – новий період рецепції наукового доробку Д. Чижевського;

виділено та охарактеризовано три головні періоди у діяльності українського вченого: чехословацький, німецький та американський, який перервав німецький;

виявлено новаторські ідеї Д. Чижевського в педагогічній науці (філософські аспекти розвитку університетської освіти, педагогічна психологія, компаративістика);

з’ясовано внесок ученого у розвиток історії педагогіки (коменіологічні та сковородинські дослідження, вивчення педагогічних ідей українських мислителів ХVI – XIX ст., етнопедагогічних засад культури слов’ян, становлення і розвитку Київської академії, Острозької школи, Харківського та Київського університетів);

подальшого розвитку набули педагогічні ідеї Д. Чижевського щодо розвитку університетської освіти та підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що основні положення, висновки дисертації можуть використовуватися науковцями й педагогами у процесі написання праць з історії педагогіки, філософії освіти, літературознавства, історії української культури та ін.; при створенні довідково-енциклопедичних видань і педагогічних антологій; при написанні підручників, посібників, навчально-методичної літератури для вищих навчальних закладів; при укладанні наукової біографії вченого.

Основні результати дослідження впроваджено у навчально-виховний процес ПВНЗ «Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля» (довідка № 1120/1 від 16.12.2016 р.), Мукачівського державного університету (довідка № 3015 від 30.12.2016 р.), Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (акт № 23 від 13.01.2017 р.), ДВНЗ «Ужгородський національний університет» (акт № 66/01-27 від 16.01.2017 р.), Житомирського державного університету імені Івана Франка (довідка № 51211 від 23.12.2016 р.).



Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дослідження доповідалися на таких міжнародних науково-практичних конференціях: «Актуальні наукові проблеми. Аналіз, вирішення, практика» (Вроцлав, Польща, 2014 р.), «Модернізація педагогічної освіти як основа інтенсифікації професійної та світоглядно-методологічної підготовки вчителя сучасної школи» (Дрогобич, 2014 р.), «Основні напрями підготовки сучасного вчителя: глобалізація, стандартизація, інтеграція» (Умань, 2014 р.), «Тенденції та перспективи розвитку науки і освіти в умовах глобалізації» (Переяслав-Хмельницький, 2015 р.), «Сучасні тенденції розвитку освіти і науки в інтердисциплінарному контексті» (Ченстохова – Ужгород – Дрогобич, 2015 р.).

Публікації. Результати дисертації опубліковані у восьми одноосібних публікаціях автора. Серед них п’ять – у науково-фахових виданнях, одна – у зарубіжному виданні, дві – у збірниках матеріалів наукових конференцій.

Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до них, загальних висновків, 4 додатків на 14 сторінках та списку використаних джерел (359 найменувань). Загальний обсяг роботи становить 234 сторінки, з них основного тексту – 179.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання; розкрито теоретичну й практичну значущість та джерельну базу дослідження; висвітлено його методи; наведено відомості про апробацію, впровадження і публікацію основних результатів дослідження.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні аспекти чижевськознавства» – здійснено історіографічний аналіз окресленої проблеми, розкрито джерельну базу та теоретико-методологічну основу дослідження, з’ясовано сутність поняття «чижевськознавство».

Встановлено, що ще за життя Д. Чижевського його наукові студії ставали предметом вивчення та високо цінувалися у західноєвропейських і американських наукових колах. Перші оцінки його наукової діяльності з’явилися у західноєвропейській пресі міжвоєнного періоду. Це були рецензії відомих російських філософів-емігрантів С. Гессена, М. Лосського, Г. Флоровського, С. Франка та ін. У повоєнний час зацікавлення науковим доробком Д. Чижевського зростає з новою силою, що пояснюється його різнобічною науково-педагогічною діяльністю: компаративні дослідження філософських, філологічних, історико-культурологічних аспектів славістики, віднайдення втрачених праць Я. А. Коменського, слов’янських стародруків й рукописів та їхня наступна інтерпретація, розробка нових навчальних курсів та семінарів для студентів й аспірантів («Слов’янські містики», «З історії протестантизму у слов’ян», «Шедеври слов’янських літератур», «Порівняльна граматика слов’янських мов» тощо). Прикметно, що активізація дослідницької уваги збігається з відзначенням ювілейних дат вченого – шістдесятиліття (1954), сімдесятиліття (1964) та вісімдесятиліття (1974).

У радянський період праці Д. Чижевського були недоступні широкому загалу вітчизняних науковців, позаяк не відповідали панівній у СРСР марксистсько-ленінській ідеології. Проте окремі радянські дослідники (О. Білецький, О. Григор’єв, Р. Данилевський, В. Кулєшов) згадували його ім’я при вивченні розвитку славістичних студій за кордоном, виявленні націоналістично-буржуазних, антирадянських концепцій історії української та російської літератури.

Після смерті Д. Чижевського його спадщина, особливо філософська й літературознавча, почала досліджуватися більш інтенсивно. Новим напрямом у розвитку чижевськознавчих студій, започаткованого німецькими науковцями та українськими емігрантами на початку 80-х рр. ХХ ст., була робота з каталогізації й опису бібліотеки Д. Чижевського у Гейдельберзі, а згодом і в Галле (Німеччина).

У розділі доведено, що всебічне неупереджене вивчення наукового доробку Д. Чижевського в Україні розпочалося у пострадянський період. Поява значної кількості праць українських науковців про його філософську спадщину припадає на час відзначення сторіччя від дня народження, після чого поле наукових досліджень значно розширилося: активізувалися дослідження життя й наукової діяльності вченого (C. Возняк, В. Лісовий, В. Панченко); вивчення національного підґрунтя його історії української філософії (І. Валявко, В. Горський, С. Кримський, І. Майданюк); висвітлення його внеску у розвиток історії філософії слов’янських народів (Ю. Вільчицький, А. Погорілий, Ю. Стрелка), аналіз літературознавчої (Ю. Барабаш, О. Бистрова, О. Блашків, М. Голянич) та культурологічної (Є. Нахлік, М. Одарченко, М. Шкандрій) проблематики.

На сучасному етапі чижевськознавчі студії сконцентровані довкола таких проблем: каталогізація й систематизація архівної та епістолярної спадщини Д. Чижевського, публікація й коментування його праць, аналіз компаративних досліджень вченого, з’ясування його внеску у світову славістику.

Виявлено, що джерельна база дослідження є різнобічною та неоднорідною за своїм характером: від ґрунтовних праць, що стосуються як філософських, літературознавчих, так й історико-культурних, мовознавчих проблем, до коротких заміток про певні знахідки раніше невідомих у наукових колах літературних і науково-теоретичних творів. Вагомим джерелом для нашого дослідження стало також листування українського вченого, його автобіографічні матеріали, спомини. Вони склали основу джерельної бази. Інший комплекс джерел представлений працями про Д. Чижевського. Особливо цінними були статті й спомини його учнів, в яких розкрито викладацький і науковий талант вченого.

До вторинних джерел увійшли такі групи: дисертаційні й монографічні дослідження, підручники, навчально-методичні посібники про життя і діяльність Д. Чижевського; матеріали періодики (статті, огляди, рецензії, некрологи); бібліографічні описи праць Д. Чижевського, бібліографічні покажчики про нього; довідкові видання (енциклопедії, словники, довідники). Вони включають увесь масив інформації про українського славіста та його наукову спадщину, опубліковану як вітчизняними, так і зарубіжними науковцями у різні періоди.

Специфічну групу джерел дослідження складають праці, які допомагають реконструювати історико-культурне й суспільно-політичне середовище, в якому жив Д. Чижевський, розкрити особливості його наукового доробку, а також провести паралелі між ідеями вченого та можливостями їх застосування у сучасних умовах реформування освітньої галузі (К. Борисенко, В. Кемінь, В. Крекотень, І. Курляк, С. Сірополко, М. Сулима, В. Трощинський та ін.). Аналіз зазначених вище праць значно розширює джерелознавче коло дослідження, даючи можливість виявити напрями застосування ідей Д. Чижевського в сучасних умовах.

У розділі акцентується увага на застосованих методологічних підходах до вивчення обраної проблеми, серед яких домінують феноменологічний, парадигмальний, міждисциплінарний, персоналістично-біографічний, що сприяють реалізації і об’єктивному висвітленню професійної діяльності та наукового доробку Д. Чижевського. За допомогою комплексу методологічних методів і принципів (об’єктивності, цілісності, всебічності, системності, плюралізму) проаналізовано й систематизовано джерела, літературу, поняттєво-термінологічний апарат дослідження, який доповнено й уточнено новими визначеннями. Зокрема, під «педагогічною персоналістикою» розуміємо теорію і метод дослідження життєвого й творчого шляху персоналії, її поглядів, ідей та спадщини у тісному взаємозв’язку з історико-культурною епохою, суспільно-політичними, економічними й освітніми умовами, тогочасними науковими теоріями з урахуванням впливів найближчого оточення на становлення її світогляду й життєвої позиції. Відповідно до персоналістичного підходу, під «чижевськознавством» розуміємо науковий напрям, що вивчає різні аспекти життя, діяльності, наукової спадщини Д. Чижевського, його епістолярій, архівні матеріали. Представники цього напряму займаються виданням, перекладом, описом, каталогізацією усього масиву виданих і неопублікованих праць вченого та історіографічних матеріалів про нього, поширюють його спадщину, підтримують розвиток його ідей в Україні, а також за кордоном.

З’ясовано, що методологічні підходи та принципи, використані в дисертаційному дослідженні, дають можливість усебічно проаналізувати професійну діяльність і науковий доробок Д. Чижевського, виявити провідні педагогічні ідей і в його спадщині, а задіяний понятєво-термінологічного апарат актуалізує проблему недостатнього вивчення науково-педагогічної діяльності Д. Чижевського в сучасних дослідженнях.

Другий розділ – «Науково-педагогічна діяльність Дмитра Чижевського в контексті різних національних культур» – присвячено виявленню передумов становлення Д. Чижевського як науковця й педагога, аналізу його освітньої, науково-дослідницької, організаційної діяльності.

Ретроспективний аналіз життєвого шляху Д. Чижевського дає підстави стверджувати, що на формування його світогляду значний вплив мали родина та прогресивні педагоги Олександрійської гімназії, де він навчався. Його батько довгий час був членом земської управи та піклувався про народні школи краю, входив до Французького Астрономічного Товариства і Російського Товариства любителів світознавства. Його мати, крім викладацької роботи, займалася просвітницькою діяльністю, працюючи у міській громадській бібліотеці. Вона була прихильницею ідей вільного виховання дітей. За сприяння викладачів Олександрійської гімназії В. Лащенка та І. Звінського, Д. Чижевський створив нелегальний просвітницький гурток для «самоосвіти прогресивної молоді», на якому розглядалися питання політекономії, літератури, природознавства.

У студентські роки Д. Чижевський вивчав фізику, математику й астрономію у Петербурзькому університеті, де одночасно відвідував курси з філософії, які читали М. Лосський та О. Введенський. Це й сприяло його подальшому зацікавленню гуманітаристикою. Перевівшись до Київського університету, Д. Чижевський студіював філософію й слов’янську філологію. Серед викладачів, яким він завдячує ґрунтовними знаннями з порівняльного мовознавства та славістики, слід назвати Ф. Кнауера, О. Лук’яненка, М. Грунського. Ці наукові інтереси він переніс і до Німеччини, де продовжив навчання на філософському факультеті, відвідуючи курси К. Ясперса, Е. Гуссерля, Р. Кронера, Г. Ріккерта, Й. Кона, Г. Майєра.

Вивчення науково-педагогічної діяльності Д. Чижевського базується на періодизації його життєвого шляху, розробленій В. Янценим та І. Валявко, згідно з якою виділено шість етапів: філософські студії у Німеччині (1921 – 1924); празький період (1924 – 1932); галльський період (1932 – 1945); марбурзький період (1945 – 1949); гарвардський період (1949 – 1956); гейдельберзький період (1956 – 1977). У нашому дослідженні ми узагальнюємо та перегруповуємо ці етапи у ширші періоди: чехословацький, американський та німецький. Такий поділ був зумовлений не тільки географічним переміщенням Д. Чижевського, але й тим, що кожен з окреслених періодів мав найбільш примітні риси пошукової, освітньої чи наукової роботи вченого.

В Українському високому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова в Празі Д. Чижевський викладав логіку, історію філософії, естетику, історію релігій. До 1932 р. він очолював кафедру філософії та деякий час керував кафедрою педагогічної психології цього інституту. У 1929 р. Д. Чижевського було також призначено на посаду екстраординарного професора в Українському Вільному Університеті в Празі (УВУ). Працюючи на посаді професора філософії УВУ, Д. Чижевський опублікував «Нарис з історії філософії на Україні» (1931), чим фактично окреслив схему розвитку української історії філософії, розкрив містико-релігійну основу «філософії серця» Г. Сковороди, започаткував новий напрям в українській філософії – кордоцентризм.

З’ясовано, що філософію Д. Чижевський вважав необхідною складовою університетського навчання, оскільки як академічна дисципліна вона передбачає розвиток мислення, саморефлексії, побудову нерозривного зв’язку між душею і розумом, що сприяє формуванню гармонійно розвиненої особистості, патріота своєї землі.

Установлено, що для чехословацького періоду життя українського мислителя провідними напрямами діяльності були компаративістичні студії, історія філософії та культури слов’ян. Лекційні курси, прочитані в цей період, базувалися на принципах герменевтики та феноменології, у яких розкривається сутність академічної освіти – виховання культури мислення. Головними її функціями є інтегровано-комунікативна (вироблення наукових методологічних принципів, категоріального апарату, термінології університетських дисциплін) та людинотворча (виховання розумної високодуховної особистості).

Працюючи в університетах Галле, Єни, Марбурга, Д. Чижевський обрав предметом дослідження слов’янське Бароко, порівняльну історію слов’янських літератур, філософію, історію давньоруської літератури. Його педагогічна діяльність була здебільшого пов’язана з викладанням студентам славістичних, культурологічних й філософських студій, що базувалася на міждисциплінарному підході.

З’ясовано, що галльський період був дуже плідним у науково-дослідницькій діяльності Д. Чижевського. У фондах головної бібліотеки імені Франке у Галле вчений віднайшов невідомі слов’янські стародруки «Начало християнського життя», («Катехизм», «Духовні пісні» у перекладі Симона Тодорського, «Наставленіє к священному пісанію» та ін.), рукопис основного твору Я. А. Коменського «Загальна порада про виправлення людських справ» та «Пансофічного словника». Ці знахідки принесли йому славу відомого славіста та коменіолога, а також мали виняткове значення для розвитку педагогічної думки ХХ ст.

У 1949 р. Д. Чижевський переїхав до Гарвардського університету. Тут він працював у статусі гостьового лектора, викладаючи давньоруську, українську й російську літератури, порівняльну історію слов’янських літератур. З’ясовано, що його науково-педагогічна діяльність цього періоду була спрямована на формування студента-лінгвіста, здатного осягнути інтелектуальну історію слов’янського світу, проводячи паралелі не тільки між їхніми літературами, але й літературами і культурами інших народів Європи.

Виявлено, що для періоду, коли Д. Чижевський повернувся з Гарварду (1956) і очолив Інститут славістики у Гейдельберзькому університеті, читав різні славістичні курси, характерною була підготовка студентів і докторантів. Застосування інтердисциплінарного та компаративного підходів до славістичних студій у тогочасному науковому академічному середовищі було новаторським і притягувало до нього багатьох докторантів. Для них він організовував наукові гуртки, проводив наукові семінари, розширював докторські науково-освітні програми за рахунок введення нових славістичних дисциплін. Під керівництвом Д. Чижевського було захищено понад 40 дисертаційних робіт.

Констатовано факт активного спілкування Д. Чижевського з молоддю, неординарного підходу до навчально-виховного процесу, що заслуговує на особливу увагу. Бажаючи виховати нове покоління славістів, яке володіли б не тільки суто вузькою проблематикою, а й могло зрозуміти її причини, витоки, еволюцію в контексті загального розвитку європейської культури й історії, він організовував для своїх студентів та докторантів позааудиторні тематичні лекції, прогулянки, екскурсії. У невимушеній дружній обстановці він розповідав про визначальні пам’ятки Західної Німеччини, рукописні тексти давнини, різноманітні мистецькі твори тощо. Вчений зумів цікаво організувати виховну роботу студентів, поєднавши її з пізнавально-дослідницькою.

Як засвідчило дослідження, Д. Чижевський володів необхідними якостями наукового керівника (неординарна ерудиція, переконливість думок, особистісна емоційність, контактність, доброзичливість, викладацька майстерність), які сприяли формуванню нового покоління науковців-славістів. Він зумів об’єднати довкола себе багатьох учнів, створити наукову атмосферу, що вимагала дискусій, здорової конкуренції, за допомогою якої створювалися необхідні умови для формування у докторантів навичок науково-дослідницької діяльності.

З’ясовано, що в педагогічній діяльності Д. Чижевського гармонійно поєднувалися такі складові, як: навчальна, виховна, наукова й методична. У кожному вищому навчальному закладі, де працював учений, він розвивав нові наукові напрями в галузі гуманітаристики, намагався привернути увагу студентів до вивчення славістики, яку розглядав у широкому контексті – історія, культурологія, література, мовознавство, філософія.

Організаційна діяльність Д. Чижевського також була плідною. Він зініціював створення Семінару (відділення) славістики у Марбурзькому університеті, інтердисциплінарного Славістичного товариства, Інформаційного бюро Чижевського, кафедри славістики в Гейдельберзькому університеті. За десять років, присвячених цій кафедрі, вчений досяг значних успіхів. Це – збільшення кількості планових робочих місць з двох до восьми за рахунок власного авторитету та значного внеску у розвиток славістики в Німеччині; значне розширення дисциплін у навчальних планах на докторських програмах; організація регулярних виїзних доповідей вчених-славістів із Федеративної Республіки та зарубіжних вчених до Німеччини; збільшення кількості студентів, які хотіли вивчати славістику в Гейдельберзькому університеті шляхом впровадження до навчальних планів російської мови як додаткової спеціальності.

Д. Чижевський також був головним редактором наукових серій зі славістики, які виходили у різні періоди і стосувалися славістичної проблематики, членом різних наукових гуртків і товариств. За значний внесок у розвиток славістики та окремих національних культур його було обрано членом-кореспондентом Інституту славістики у Празі, Української вільної академії наук, Хорватської академії наук, Гейдельберзької академії наук.

У третьому розділі – «Загальнопедагогічні ідеї в творчій спадщині Дмитра Чижевського» – розкрито педагогічні ідеї Д. Чижевського крізь призму аналізу його філософських, історико-культурних та літературознавчих студій, виявлено можливості їх творчого використання в умовах реформування сучасної системи вищої освіти в Україні.

Результатом науково-педагогічної діяльності Д. Чижевського стало видання значної кількості монографій, численних статей, рецензій, які віддзеркалювали теми його семінарів, навчальних дисциплін, академічних студій. Серед найбільш вагомих досліджень ученого слід назвати славістичні студії у широкому розумінні цього поняття. Виявлено їх чотири головні напрями, у межах яких відбувалася його науково-педагогічна робота: історія філософії слов’янських народів, порівняльна історія слов’янських літератур, слов’янське мовознавство, германославістика.

У дослідженнях Д. Чижевського нами виокремлено педагогічні ідеї тих особистостей, які зробили найбільш вагомий внесок у розвиток вітчизняної педагогічної думки. Зокрема, інтерпретація ним символізму Г. Сковороди в контексті барокової культури, розкриття його містико-релігійного світогляду дали змогу виокремити педагогічні погляди українського мислителя, які базуються на засадах християнської антропології та містицизму.

Рецепція Д. Чижевським філософсько-релігійних і педагогічних поглядів Я. А. Коменського сприяла розкриттю його постаті як видатного слов’янського мислителя, універсального вченого свого часу. Нами виділено основні етапи його коменіологічної діяльності та пріоритетні напрями дослідження, притаманні кожному з них: 1926 – 1933 рр. – компаративний аналіз філософсько-релігійних поглядів Я. А. Коменського, А. Скеліуса, Т. Штітного та Г. Сковороди у контексті розвитку слов’янської духовної історії XVII cт.; 1934 – 1941 рр. – знахідка та інтерпретація «Загальної поради про виправлення людських справ», застосування комплексного підходу до вивчення спадщини Я. А. Коменського, з’ясування внеску його пансофічних ідей у розвиток тогочасної західноєвропейської філософської думки; 1949 – 1956 рр. – інтертекстуальний аналіз літературної спадщини Я. А. Коменського крізь призму культурного контексту його доби; 1957 – 1970 рр. – період видавничої діяльності творів чеського мислителя, історико-педагогічне дослідження впливу праць Я. А. Коменського на культуру східних слов’ян та обґрунтування їхнього значення для розвитку українського і російського шкільництва.

На основі аналізу українським славістом філософсько-педагогічної спадщини Л. Штура та П. Юркевича встановлено, що в її основі лежить морально-релігійне виховання особистості, виокремленні індивідуальності, її краси та духовності. Д. Чижевський підкреслював гуманне підґрунтя філософсько-педагогічної концепції П. Юркевича, що базується на морально-релігійному вихованні особистості, виокремленні індивідуальності, її краси та духовності. У моральному вдосконаленні особистості провідну роль відіграла релігійність, у якій знання про духовний світ виступають на перший план, пробуджуючи в людині ідеальні почуття як найвищий прояв гуманності. Водночас Д. Чижевський вписав до духовної європейської історії й культури філософсько-просвітницькі погляди Л. Штура, виокремивши його національну концепцію, яка переходила в космополітичну з огляду ідеї об’єднання слов’янських народів.

В історико-культурних дослідженнях Д. Чижевського нами виявлено виховну спрямованість української літературної спадщини. Значну увагу дослідника було сконцентровано на інтерпретації: повчальної релігійної літератури Київської доби, що мала на меті сформувати основи вчення про християнство та закласти моральні підвалини розвитку віруючої особистості; літератури періоду Бароко, для якої провідними жанрами були проповіді, полемічні трактати, віршування, що мали практичне застосування у тогочасному українському освітньому середовищі; літератури періоду Романтизму, визначними представниками якої були М. Гоголь, Т. Шевченко, П. Куліш. У їхній літературній спадщині Д. Чижевський зумів розкрити виховні ідеали, які базувалися на морально-етичних засадах і основоположних християнських принципах, усвідомленні людиною важливого значення праці для саморозвитку й самовдосконалення.

Виявлено, що значне місце у наукових студіях Д. Чижевського посідає вивчення українського бароко, якому були притаманні: народна мова, світсько-релігійне спрямування, відображення народних мистецьких смаків. Д. Чижевський констатує, що для українського літературного бароко характерними були такі жанри, як лірика, епос, повість, драма, проповідь, хроніка, трактат. Усі вони набули широкого розповсюдження у шкільній практиці завдяки курсам поетики та риторики, в яких було подано основні правила й вимоги до написання віршів, наведено зразки метричного віршування, укладено практичні рекомендації.

У розділі з’ясовано, що Д. Чижевський, досліджуючи розвиток історико-культурних епох, звертав увагу на проблеми розвитку шкільництва в Україні крізь призму аналізу становлення вітчизняної філософсько-теологічної школи, насамперед в Острозькій та Києво-Могилянській академіях. Значну дослідницьку увагу Д. Чижевський спрямував на вивчення полемічно-дидактичної спадщини І. Вишенського, І. Галятовського, Д. Туптала, Ф. Прокоповича, Г. Смотрицького, К. Ставровецького, С. Яворського, що мала глибоко національний характер, була пронизана патріотизмом й народними традиціями.

Стверджено доведення Д. Чижевським притаманності тільки українській бароковій літературі виразної риси – значної переваги духовного елементу, в якому поєднувалися християнські засади з античністю, релігійна тематика – зі світською. Духовна спрямованість барокової літератури визначалася тим, що більшість авторів були професорами Київської та Острозької академій, які використовували її в навчальному процесі для підготовки священнослужителів. Водночас викладачі академій розробляли теоретичні засади поетичного й ораторського мистецтва, згідно з яким створювалися віршовані й полемічні твори, складалися проповіді, а отже, барокова українська література мала ще й дидактичне спрямування.

Доведено, що роль Харківського університету в розвитку української науки та освіти Д. Чижевський проаналізував в контексті вивчення філософсько-педагогічних поглядів, а також освітньої діяльності відомих викладачів цього навчального закладу (Д. Багалія, М. Костомарова, О. Потебні, М. Сумцова), які формували нові напрями гуманітарного й суспільного знання. Досліджуючи світогляд М. Костомарова, він виокремив основні риси духовності українців, які є засадничими в українській етнопедагогіці, акцентуючи увагу на релігійно-моральному підґрунті виховної концепції українського народу, що у поглядах М. Костомарова виражалася крізь призму одухотвореної природи. Аналізуючи мовно-філософську концепцію О. Потебні, вчений довів, що мова є головним інструментом пізнання світу та саморозвитку людини, вона сприяє розвитку творчих здібностей особистості, формує її пізнавальний інтерес. Д. Чижевський встановив, що науково-педагогічна діяльність Д. Багалія та М. Сумцова була спрямована на формування національної ідентичності українського народу, виявлення його характерних рис, розвиток національної науки й культури.

Доведено, що Д. Чижевський акцентував увагу на аксіологічних засадах виховання особистості, які визначають мотивацію людських вчинків, спрямованість її діяльності. Важливу роль у вихованні людини, на думку вченого, відіграє усвідомлення нею духовних засад буття, духовних і культурних цінностей свого народу. Тобто самопізнання приводить до самовдосконалення. Відповідно й формування християнських цінностей у молодого покоління сприяє духовному відродженню нації. Установлено, що Д. Чижевський орієнтувався на формування пізнавальної діяльності особистості з огляду аксіологічного підходу, в якій цінності-цілі віддзеркалюють її Я-концепцію, спрямовану на самовдосконалення, а цінності-знання формують гуманістичну картину світосприйняття.

Серед основних завдань освіти Д. Чижевський виділяв: розвиток духовності особистості; формування морально-християнських цінностей; створення умов для розкриття індивідуальних здібностей особистості; забезпечення можливостей для самовиховання і самонавчання упродовж життя.

На основі аналізу спадщини Д. Чижевського, нами виявлено характерні риси його педагогічних поглядів, співзвучних сучасним проблемам реформування системи вищої освіти. Український дослідник наполягав на аксіологічному й антропоцентричному підходах до формування змісту університетської освіти, поверненні до ідеалів національної культури, формуванні морально-християнських цінностей особистості, створенні умов для розкриття індивідуальних здібностей особистості, забезпеченні можливостей для самовиховання та самонавчання упродовж життя. Спеціальним предметом досліджень Д. Чижевського стали проблеми організації й змісту навчання на докторських програмах. Він виокремив основні тенденції їх модернізації: наявність чітко вираженої навчальної і наукової складових, де пріоритетним є науковий компонент; включення до докторських програм спеціальних дисциплін та курсів, які сприяють розвитку загальних компетенцій докторантів; розширення міждисциплінарних зав’язків при підготовці наукових кадрів.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Зарубіжна література
2015 -> Тест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
2015 -> Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу
2015 -> Ю. О. Матвієнко, С. В. Матвієнко еміль крепелін. До 160-річчя з дня народження
2015 -> FHI-25.docx [александър абт биография фигурист]
2015 -> Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України
2015 -> Програма всеукраїнської наукової конференції " історія степової україни XVII хх століття"


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2

Схожі:

Науково-педагогічна діяльність дмитра чижевського періоду еміграції iconНаукова та архівна спадщина дмитра чижевського

Науково-педагогічна діяльність дмитра чижевського періоду еміграції iconНауково-педагогічна діяльність

Науково-педагогічна діяльність дмитра чижевського періоду еміграції iconПедагогічна діяльність І літературна спадщина В. О. Сухомлинського План лекції Життя та педагогічна діяльність В. О. Сухомлинського
...
Науково-педагогічна діяльність дмитра чижевського періоду еміграції iconЛекція 15 Тема: Життя й педагогічна діяльність А. С. Макаренка План Життя й педагогічна діяльність А. С. Макаренка
Сухорський С. Ставлення сучасників А. Макаренка до його соціально-педагогічного експерименту // Рідна школа, 1994. №5
Науково-педагогічна діяльність дмитра чижевського періоду еміграції iconІван франко в оцінках дмитра донцова: долання епохи rаtio олег Баґан
Зосереджено увагу на працях Дмитра Донцова, в яких той критично висловлюється про Франка-позитивіста й культурного етнографа та високо...
Науково-педагогічна діяльність дмитра чижевського періоду еміграції iconПедагогічна бібліографія
У45 Українська педагогічна бібліографія 1999: Науково-допоміжний покажчик літератури /Уклад. Н.І. Тарасова, Е. В. Татарчук. – К.:...
Науково-педагогічна діяльність дмитра чижевського періоду еміграції iconОп. № Центральне представництво української еміграції в Німеччині (цпуен)
Ф. Організація освіти української еміграції на території Німеччини та Австрії (1945-197?)
Науково-педагогічна діяльність дмитра чижевського періоду еміграції iconПедагогічна та просвітницька діяльність павла гнатовича житецького (1837-1911)

Науково-педагогічна діяльність дмитра чижевського періоду еміграції iconДержавна науково-педагогічна бібліотека україни

Науково-педагогічна діяльність дмитра чижевського періоду еміграції iconПрограма міжнародної науково-практичної конференції педагогічна освіта І наука



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка