Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу»



Сторінка14/22
Дата конвертації19.06.2017
Розмір5,8 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22
аліксандрова, тєорєтіка й практіка, шо главно, його сам час велів причислити до їхніх святих; його світла пам’ять, його злодух із злодухів,— мощі нетлінно впочивають в землі, ждучи свого часу, коли їх виставлять для поклоніння ветераном тисячолітньої битви за приборкання саркофага,— його величні здобутки житимуть у віках; то чом би його не послати на сьомий поверх? він втішив би доздихаючих; а може прах його розвіяли над тридцятикілометровою зоною? щоб припинити ланцюгове пекло їх світлоносним зарядом; а може попелом з нього посипають голови його сподвижники, щоб наснажитись покаянно на нові дерзання? а може він ще живий і мислить про всіх нас, незгірше партсека; мислить, яку б ще вчворити оказію на кагановичевій батьківщині, біля ріднесенького кагановичевого села, щось похлєщє голода і примітивних аварій? така головата лічность не може покинути нас по-сирітськи, ображено й тихо; він все пробачив нам! всі наші нескромні нєсправєдлівості, всі наші вспильчіві закиди! бо він, не ми; він знову мислить; на сєй раз він всьо обдумав і предусмотрєв— і скоро виступить по тілівізору і запропонує знову... щось таке... ніпостіжімо умне... для блага чіловєчества... щось, здатне вирівняти земну вісь, мов скривлений хребет третьокласника,— і тоді вже точно настане рай на світі! бо так, виявляється, планєта летить карколомно і може крутити в’язики! так нахилилась зачитано, і прикособочіла, і порушила весь енергообмін, струмуючий по осьовій лінії! он воно що; тому-то про дідору ніде й не чути було; ніхто не досліджував його біографії; ніхто не перетрушував родинні кістки, хто він і чий він; ніхто не підраховував, скільки йому завдячують останнім житлом; все по мордохеях, по шмарксах топчуться та по їхніх послідовниках і відступниках, які вони бякі, які біснуваті, які нєхароші, фу, просто, фу— а такого вілікого подвіжника, такого глибу-чєловєка взяли й забули! та він живий і його віддані учні з ним; вони не позволять ганьбити... ось вони вже забацалі новий проектік; виправлення земної осі— а для цього треба зусиль і зусиль, енергії і енергії, реакторів і реакторів! вони ісправлять прєжні ошибкі, добудують нам рай,— світле, променисте незбутнє; воскресять погібших; всьо путьом буде; на цей раз всьо перещитано, всьо провєріно; давайте з бюджету останні гроші, давайте введем п’ятдесят процентів чортобильського налогу по всьому світі— біда ж то вселюдська і невідкладна!— давайте все нам, сюди; ми крізь реакторну дірку проліземо глибше потойбіч, вглиб земного майбутнього і там підшурупаєм дещо на пользу всеобщого блага; дайте шанс— і всі повстанемо з проклять і попелу.

Ти спробуєш заснути— затулиш вуха долонею і втиснеш голову в подушку, а спіднизу по стінах, до самого неба, здається, довихриплюватиме, догавкуватиме «у-б-ь-ю-у-у!»; так покійний собака, незабутній Удав міг годинами обгавкувати котяру в посадці, аж йому тяжко було назад нагнути задерту голову, аж язик западав у горло, а він гавкав і гавкав; ти не зможеш заснути, але втішишся тим, що лиха година десь занесла іншу сусідку: мистецтвознавця, мисткиню, голову жіночої організації «свобода від місячних»; ця умна дєвушка в західному журнальчику— їм вона вірила побожно— прочитала статтю, мовляв, після чорнзлобильських опадів людству загрожує імпотенція; інтєрєсно— подумала умна дєвушка, бо в неї все було або інтірєсним, або неінтірєсним, а якщо дуже цікавим, то це називалось «кла-а-с-ним»; подумала й вирішила: негайно! поки не пізно! треба міняти орієнтири; після тоталітаризмів людству загрожують тотально-ранні клімакси; треба готовити нову революцію; вона вже бачила себе вождицею світових пролєтарок; була вона дуже начитана і рішуча, мужопрєзірающа дєвушка, вживала такі слова, які ще й не всякий академік подужає, і, коли цих слів вона завчила багато, то склалось враження, що вона дуже й дуже умна— і вправі повчати нас; вона присвятила своє життя великій меті— спробам змінити фізіологію і вивести людство з печерного чоловікозасилля; вона морила себе голодом; їла землю, взяту опівночі з могил упирів, щотижня займалася кровопусканням, за медприписом минулого століття, знала зашіптування й інші засоби від теї справи, та головним вважала— будити маси, умнякати скрізь про себе, яка вона звізда умной ліньтєратури, як бере й дає, кому схоче, яка вона найсвободніша – від глузду й сорому – лічность! як нею зачитуються срізь по преріях, як множиться на всіх мовах, геть на шумерських клинописах, сага про її обезсмертнілий подвиг, про те, як вона звершила оральне соїтіє і не збоялась це викрити, кинути в пики мужланському світові! як нею зачитуються під партами і на тюремних нарах; як кращі абзаци переписують від руки на пергаменті, вирушаючи в далекі мандри! один її оральний подвиг так потряс чіловєчіство, що мало не склякли біржі, мов престарілі гоміки в передчутті безробітства! а що ж зріє далі?! головне умнявкати так і на свому прикладі доносити до всіх велике визвольне дійство; її життєпис от-от повинен з’явитися в серії «жизнь замєчательних людєй»; тобі пощастило спілкуватися з цею постаттю; вона вривалась без стуку, будь-коли, і рилася в сигаретних коробках на підвіконні; одна сигарета ще диміла, а другу вона вже припалювала від недокурка— така духовна пожежа палила її зсередини— курила пачок по шість на день, знервована, зверхньо лиха, мов щосекунди мала іти під розстріл; вона приносила з собою гнилокапустяну затхлість немитої діжки; той пах пробивався крізь стіни незгірше, ніж крик алкоти на сьомому поверсі; той запах напливав і з екрану смердовізора, коли виступала з нагальним і брала на себе сміливість захистити права сексменшин, права мужественних безмужніх женщин, права гомосеків, права лєсбійок— вони наші граждани і платять податки!— брала на себе мужність заявити, що в «есесесері» сєксу не було, так довбала нас ідеологія, а це ж відсталість дика! у всьому порядошньому, цвілізованому світі існують свободні сношенія гомо, свободне партньорство, свободні взгляди на енті вєщі; ніхто ні на кого не тикне пальцем; це лічне дєло граждан у гражданском опшиствє; а в нас? а в нас! тривають утиски, домагання жінок, да, в кодексі є стаття за згвалтування дружини ріднім чоловіком, а скільки по ній засуджено? отото! триває розгул тоталітарних звичаїв; на всякий незгідний натяк вона змірювала ведучого з голови до ніг і затримувала погляд на ширіньці, мов проникливий слідчий, що зазирає підозрюваному в душу; її запал, її розкутий і незалежний вигляд відривали суспільство від обридних виздихувань, доздихувань, пошуків рятівного тупика з безвиході— і скоро вона затьмарила найсексопильніших співиць; їй сприяли сановно: обвішували нагородами; їй помогали корпорації: по скажених розцінках оплачували її рекламу антиснідових засобів, пропонували навіть стати лицем гумових фірм; вона відмовилась; подумайте! шаленіла респектабельна й бульварна преса! вона, проста, наша умна дєвушка відкинула почесть, до якої черга стоїть навколо екватора! знервована і розкута вона всюди підкреслювала зневагу до чоловіцтва, до приречених на імпотенство, як на справедливу страту за попередні звірства— і дивилася їм у ширіньки з сумом, ледь усміхнено й гірко, мов оперативник, що розшукав злочинні знаряддя: кастета чи закривавлену фінку; і бахато, бахато діяшьпурних фондів та шьвітових дупумухових урханізяцій жьгулусилися підтримати «шьвубоду віт мішячьних»; віжьміт, туруге зіноцтво, учі дулярики і викуришьтайте на вселюдчьке жьвільнення; шьвубода уд мішячних! прекласно і блахуротно! нарєшьті ше в краї жьявилися шьвітлі постаті! гідні насих бурців зя незялезьність! наресьці є жьміна; наресці ми бачим жьрусеня ду жяхітної тьмукратії; наресьці пухитнулись ушьнови туталітарного мишьленя; наресьці хукраїна стає нашьпрявді вільна! туть, на жяхуті, чулювіки масово стають зінками, переськодою на сьляху до вшешьсвітньої жьлуки їдино є мішячьні чикли; та віримо, в чюрнопильшьких умовах нашій жємлячці, хукраїнчі, вдашьця питання че русвязати на коришьчь фітьчижьни; хратулюїмо, ваші всі! хеть перезитки туталітризму! тьмухратія в непезпеці; вперет за шьвупоту! хеть туховні шюрнопилі! шьлава хукраїні! вона сама показувала тобі цього листа, підписаного чільною діяшпуріанкою— закоханою до нестями в неї бабулєнцією, великою шанувальницею юних таланток, ще здоровою кобилякою з кавалерійським голосом і лицем з татарськими тонкими вусиками— а потім сходила з тим папірцем у мінчорнгробиль, там прочитали його кілька перекладачів і розтовкмачити міністрові: зараз на заході модно пов’язувати права сексувок із міжнародними кредитами; це найпростіша зачіпка для відмови; вона піде, їм поскаржиця, пустить нюні, підмахне, де треба— і плакали наші мільйончики, наші сотні мільйончиків, наші мільярдики для саркофагу! через якусь мандавошку! ми вже уклали угоду про співпрацю з швейцарцями! вони більшість своїх сейфів перевезуть сюди, під охрану мирного атома, ста тонн вкам’янілої лави, розіллятої і вкам’янілої попід реактором, по машинних залах— оце вам сховище! туди не достукається і не підступиться ні злодій, ні інтерполівець, ні європейська нишпорка, що шукає вернути внески жертв голокосту; і такі домовленості підуть псу під хвіст! через цю сосюру і пришмандовку?! міністр із особистих фондів відрахував їй стільки, що викупила на миколаївському суднобудівному недобудований авіаносець і там відкрила перший національний бордель для зальотних, спраглих екзотики— за її мистецьким задумом це сиволізувало вичерпання мілітарності, чоловічої, відверто грубої, насильницької сили, вичерпання тупого обов’язку в обіймах чуттєвості, ніжності, насолоджень омріяною всесвободою; статус національного немало посприяв держбудові, підняв національну свідомість віками бездержавного народу, поміг утвердитись і самовизначитись космополітично стурбованим павлітикам, створити нові робочі місця, і з притонних європій, азій вернути матерів родинам; свободу не спинити! свободу не подолати! торжествлярила, шаленіла щоопівнічна преса, розписуючи всю історичну вагомість цього проекту, під прапором якого повинні злучитись політичні партнери й суперники, вернутися з розсибірень, канадень, коналень любові спраглі поневіряльники, вітчизни діти; слава закладу – слава ніжнюльок - підняла міжнародний престиж злокраїни! нас знову заповажали; нас знову хотіли любити; нас у всіх «таймсах» знов називали мироносцями і свободолюбами, прихильниками демохватії і грабринкових перетворень; нам знов обіцяли позики; знов як тоді, коли, перелякані «снідом», ми за два ящики гандонів — треба ж врятувати вітчизну!— подарували їм свою протиповітряну оборону, кілька тисяч зенітних комплексів, тактичну і стратегічну ядерну зброю; і тоді так нас любили, ну так розхвалювали! і тут ця юнка знов підняла престиж країни! замало не виникла чварламентська криза— депутяки чубарилися з презентентом, кому належить ініціатива по підтриму цеї свободолюбної організації, оплоту нашої дульократії; зійшлись на тому, що презентент вручає їй орден Ярослава Мудрого і цілує ручку, а чварламентарі призначають її уповноваженою з прав людини! але, поки водились фінансики, вона думала; офіційно думала; вела переговори і під виглядом навчань заманювала на авіаносець натівських, одгодованих на чистих харчах, вояк і влаштовувала їм миротворчі акції, перевірки потенції, показові стрільбища і так ненав’язливо, помалу так виправляла їх орієнтацію. Так от куди йшли чоргнобильські грошики?! в п...дяку! в буквальному розумінні; в якісь невтолимі свободи під прикриттям порятунку людства; і нашим, немов повилазило— нічого не бачать; шо таке дівократія в дєйствії; бо одне діло в тіоріях, в діклараціях, в общіх мєстах, а друге діло в конкретних потягах організмів— куди їх тягне, затягує? якби не авіаносець, вони б перетопилися з нудьги і вичерпаності, як затички в унітазах; а так, між нашою свободою і їхнім безвіллям виникло взаємне притягнення, «і це вселяє надію в народи»— йшлося в передовиці бульварнорадівської газети; тебе ж колотило відкриття— так от куди встромили грошики! приховали від сто літ безпенсійних інвалідів, сиріт, удів, недобитків; створили кантору, посадили цю дурочку для приманки— і пішло й поїхало; викачують і з бюджету, і з позик, і з натівських фронтів; і все в п...дяку; так от чом нема паперу для твоїх зшитків правд? чом немає на крону для дозиметра? нема на метро? нема для цього, того і всього? все проїбали під виглядом свободолюства; все віддали ніжним збоченцям та іншим нещасним; пожаліли їх; нехай розважаються, потішають душєчкі, почешуть плоть, поправлять упадочні настроєнія, прекратят наркоманію, деградацію, токсикацію, потяг до насильства, нехай побалуюцца і уснуть— а вони он розходилися, одбюджетнюють половину із мінчорнгробилю і половину з мінрозборони, і весь бюджет по безкультурі; на дрібні, кишенькові витрати; і гульбанять на авіаносці - все дєті з очінь порядошних, уважаїмих сємій! - а, поміж діла, ще й проводять там конфенеції, на тєми євроінтеграцій; ми ж тепер наймиротворніша, розборонна нація! поумнявкають, перезнакомляця там, заведуть тісніші контакти,— оні їм очінь пригодяця на діпломатічній службі; вони ж всіх себе оддають батьківщині! заправляла елітарчуками твоя мисткиня-сусідка; вона тягала їх за собою,— замість аплодуючої масовки— на різні зустрічі з передовою громадськістю, з трудовими гробокопальними колективами, з ударниками лома, кайла, штиковки й шуфлі, з творчою зашмулігенцією, що перекувалась на похоронних розпорядників, бо на поминках хоч годували і вкладали в кишеню по пару гривен, на куриво й півхлібини; її збільшеними портретами давно вже обліплювали вбиральні в будинках перестарілих цекістів, мокроматністів, гебістів і запрошували виступити з лекціями; розворушити старих, розказати їм про сєкс, допомогти з гормональним обміном, бо вони, перегвалтувавши мільйони жертв, виявляється, так і не звідали сексуальності; вони, просто, брутально тратили сили, дичавіли в колективізаціях, у підніманнях цілин, у викритті врагів народу, у масовому садомазохізмі, і от, на старості літ, хотіли б, хочай почути про справжні насолоди; про найпринадніше! про найдорожче; якби на зорі століття вони довідались про переваги сексу над пролєтарським інстинктом— хіба дійшло б до м’ясорубки?! до скорочення поголів’я!! стількох здорових самців і самок! та ніколи! і коли ви, відставні, почесні, гвалтівники, насильники, пенсіонери своєї справи, просите прочитати культурну лєкцію і таким чином підсвідомо вибачаєтесь за перегвалтоване століття, коли ваші серця прагнуть відродження в сексі, то що казати про молодь, про юнь— вона повально «за»! в чеканні кари сексманьяки підвішуються за геніталії до грат і з вигуком, «свобода від місячних!», самозгублюються на знак протесту проти відсутньості сексу: саме це і підштовхувало їх на злочини; легалізувавши сексильство, ми виб’єм основу насильства, криміналітету і вбережемо націю від наруг по під’їздах, у ліфтах, у власному домі...; вона закашлювалась; викурюючи сигарету за сигаретою і регочучи голосно, вона, кумир всіх статево стурбованих, гнаних, знедолених, випробовувала на тобі уривки своїх радіозвернень до народу і щосуботніх телевиступів; висока, худа, американконога, з поглядом слідчого та істеричною захопленістю, притаманною мистецтвознавцям, вона, якщо співрозмовник відмовчувавсь, хутко втрачала свій емоційний шал, каторжанськи курила з кулака, дивилася сумно нижче пояса і переводила погляд на свої довгі, випростані через кімнату, ноги; вже переконана в своїх підозрах, розглядала свої пещені на руках нігті і всю себе, викупану в дзеркалі самозахоплення; її бажання розділити світ на передових сексуалів і класово ворожих елементів тебе не обходило; тобі не до цього було; твоя книга-ковчег ждала догляду; ти підконопачував трюми, наносив тюки сіна звірам, що посапували й подрімували, прив’язані до ясел; ти ладнувавсь до остаточної дезактивації вітчизни— і потім голуб принесе маслинову в дзьобаку гілку, і береги, і пасовища, й рівнини навкіл постануть вмитими від осквернень, благовісними, живильними, мов перша радість материнства; ти знав: коли пишеш, потрібно не дратуватись, не лаятись, не встрявати нікуди, однаково байдуже вислуховувати всяку маячню; хто слухає, той пам’ятає— і береже сили для справжнього; не завжди, правда, складалося так, і кожна дурна суперечка надгризала душу, і викрадала ненаписану сторінку; тому привчав себе змовчувати, хоч це й казило, ще дужче, довгу, худу, американоногу стервозу; вона прикурювала од тліючого фільтра і знов пірнала в рідню димову стихію, смертельно загрожену чистим повітрям; коли не курила, вона якось нітилась і очі її наливав тусклий подив, як у риби, що вистрибнула з води і зрить над собою бездонний простір; та дим притлумлював спрагу природності, спрагу материнства, спрагу народжувати і перероджуватись від лицедійства— і коли підводилась, нагадуючи худого, здоровенного полоза, здавалося, сам едемський зміїдло, за попередні справи позбавлений статі й мудрості, погойдується на хвості і пригадує, що мусить зробити: довго спокушати чи легко прикінчити? Потім провітрював кімнату, вимикав смрадіо, звідки доносився солодкавий, гнилокапустяний пах знайомого голосу; тлін помалу вивітрювався, ти брав теку з папером і пробував писати, та голос, запах, постава, рука на відльоті з сигаретною, жили всередині і змушували дозгадувати все відоме про неї; ти знав це від одного ясновидця (ти останній, хто бачив бідолаху перед тим, як його навіки замурували в підвалі спецбожевільні; йому варт було глянути на підвіяну спідницю чи на мотню достойника, як перед ним повставали всі їх статеві дати, всі місця злягань, візерунок покривала, скинутого на підлогу; його застукали на спробі передати за кордон список сановних і вельмивідомих осіб, проклеймлених збоченствами; список, секретніший від шпигунського, бо саме з цих категорій еліти і навербовували собі штат всі розвідки й світові мафії); про цибату мисткиню казав однозначне: її один раз поімєв на столі, в кабінеті, інструктор райкому комсомолу, до якого прийша за характеристикою для вступу в партію, бо якраз вигорала путівка за кордон, перша в ті часи поїздка— там шмотки, панчохи, туфлі, відік, телефон з автовідповідачем, та мало що вдасться притарганити?— а простих смертних, не комунісів, за кордон не пускали, а інструктор відтягував з папірцем, дві рекомендації вона вже мала, а інструктор все м’явся, все мимрив про кандидатський стаж, мовляв замовить слівце, де треба, рішить проблєму і, посунувши телефон на столі, коротко й недвозначно запропонував рішитись; і першим партійним дорученням було— очолити організацію «свобода від місячних»; бо назрівала дармократизація,— і потрібно внідрятися в перебудовні процеси, контролювати, спрямовувати в нужне русло майнові потоки— і вона як взялась за громадську дєвітальность, так вже не могла спинитись, бо затаїла образу й на тих, і на тих; інструктор раз поімєв нашвидку й покинув, а ці дамокрятики, вчорашні шістки, ці красотульчики з самозакоханим, павіанним виразом, поголовно здавались їй гоміками, хоч від соратниць по організації знала, що не всі, не всі таки! але їй приємніше і простіше вважати всіх чоловіків жінконенависниками— і вона сохла, блякла, прокурювала літа; самоскурювалась, самозгорала за вашу й нашу свободу! і коли заскакувала, щоб похвалитись— про неї знімають кіно, американські фонди вже виділили гроші, бо наші жінки, свинарки, доярки, кухарки, сімей рабині, знизькорослілі і надірвані з сумками по магазинах, натерпілися, годі, і заслуговують кращого статевого майбутнього— ти розумів, що тепер вона вербує на вивіз співвітчизниць; ну і нехай собі; якщо їх там не заклюють розгодовані тамтешні бройлерші; ти розумів, що затлумлений димом, гнилокапустяний сморід розтліну й самокатувань притаманний самому дозгниванню епохи, її найвідомішим речницям і речникам— і вони знаходять одне одного в зграї по цьому запахові, як звірі по пахучих мітках, і відрізняють чужих, і разом кидаються, щоб загризти; вона докурювала другу пачку, по-солдафонськи різко перекидала ногу на ногу, діставала з кишені розламану сигарету, прикурювала і, як їй здавалось, перескакувала на ближчу до тебе, на співчутливу тему: за що ти існуєш, Женька?! як багатьом з носіїв духовності, їй було важко повірити, що можна жити на одному подиху, затамованому в легенях від пори, коли ти виїхав хлопчаком здоми— на тепломолочному запахові покинутої в хліві корови, на хлібному теплі чорноземів, спухкішалих після травневої зливи, на медовій радості половіючого жита, на ранковому інеєві, просіяному з щедрістю небесної манни, на теплих, сухих хатніх запахах, коли з веранди вечором слухаєш шемріт дощин в садку, дорожчий від шелесту мільйонних асигнацій; а вона все рознюхувала— ні, серйозно, хтось же приплачує? вона приходила від імені доброзичливців, друзів, готових допомогти, але, знаючи про можливість потрапити на перо і розконспіруватися, все не наважувалася на лобову вербовку— і дивилась, коли ти почнеш здихати, бо ж не вірила жодному, затамованому в легенях, запахові і слову; ти дихав повільно, а вона з придихом, мов бігун на дистанції, досмалювала недокурок за недокурком; ти ждав, щоб скоріше здихатися її— і писати всю ніч про щось непотрібне нікому, неокупне, позбавлене грошової вартості, дорожче серця коханої, що засинає грудьми на долоні; про повітря дитинства, яке, потрапивши в світ, згорає в реактивному соплищі— і час фугує в надзвуковому, нестримному леті; вона докурювала й пару останніх сигарет із твоєї пачки, купленої за останню нещасну гривню, відкладену на крону для дозиметра і пожертвувану на всенічний спокій, на провсяквипадок, коли часом схочеш курити, хоч вовком вий— та, зрештою, вона допріщувала останню і з ненакуреним, голодним блиском, тікала до своїх богемних, мистецьких друзів; там куритимуть і втішатимуться— ну, що він там, пише? пише, пише! от дурак! дурак він і є дурак; недурно ж тримали психіатрильні; натуральне дурило, питаю, за шо живеш? а він як ляпне про якийсь подих дурацький, хоч стій, хоч падай; придурок форемний; вони втішалися і щасливіли, мов злочинці, що уникли тюрми, бо, замість них, підхабарений слідчий зачинив іншого; вони боготворили твоїх армійських ескулапів, котрі відправляли тебе на обстеження, бо тепер знали, на що списати запальність і пошук якогось зерна з підвід, якоїсь причини чорних урожаїв вітчизни; хай пише там! день у ніч, рік за роком, хай пише, хай спишеться на порожню писавку, як перетліла осіння стернина чи розбита копитом порхавка; хай пише там! пише попелом крематорно вкорцюблого тіла і вдиханням з форсунок вогненної тяги— ми всі ті писульки підшиєм до його лікарняної справи; чим більш він пише, тим менше він небезпечний! вони не відали іншого: що й після мордувань психотропами та інсуліновими шоками Бог відновив тобі ті клітини мозку, свідомості, завдяки яким ти міг діагнозувати великих і сильних, вдоволених і зраділих, кобилистих, жеребцюватих, манірних, ніяких, багатьох, деяких, добропорядних, надірваних, ніжних, богемних, перекультурених навіки, божевільніших ста маній величі, помножених на сто білих гарячок і сто істерій, втішених твоїм побуванням там, під корчами мажептилу, призначеного для них, та вони підхабарили долю, вчасно зайшли до інструктора, вчасно рішились, вчасно потрапили за кордон, вчасно там перезнайомились і тепір посміхаються благісно з велосипедних поїздок в поля, з собакою та пучком очерету за спиною; та нічого; ти безпомильно вгадував окрик, яким санітар з мітлою, держаком застромленою в сніг, зустрів би їх на порозі: кончені! і повів митися під крижаним душем; з усіх балачок про мистецтво, про альтернативні культури й свободу моралі, їм залишили б одну безвільну волю: пізно вночі, на простеленому між ліжок, гнилому матрацові тихенько мамрати, мулятись побитими нирками об підлогу і кривавим окропом мочитись під себе; шастати їм між ліжками, голяка по палаті, бо там відбирають весь одяг, щоб не забігли нікуди; шастати загнано, довго, годинами, місяцями, туди й сюди, вузьким проходом, один взад, один уперед, по-блатному кажучи, тасуватись; шастати, рвучко змахуючи руками, і рвучко, в такт ходи, перемовлятися, яка сьогодні зміна, чи дасть санітар курнути, яка медсестра, чи легко дає уколи? шастати і боятись обходу лікарів, бо можуть підвищити дозу— і тоді, з обпаленими об недокурки губами, з ниткою слини до пупа, з посоловілими, великими очима, мовчки, бо ліки відберуть голос, тупцяти з останніх сил під дверима, за якими погойдуватиметься на стільці санітарисько з неангельським усміхом, скосоротілим на бік; тупцяти ненав’язливо, якнайтихіше, щоб не розсердити його, і вимолювати прокопану чи інших розслаблюючих; бо як мене скорчило, гляньте дядьочку! тупцяти, переминатись, долати на місці кілометри розпачу, аж поки скорчить все тіло, скорчить живота і з кишечника хлисне по ногах гаряча жижа; той підскочить, рубне стільцем між лопатки і гукне над розпластаним: на помойку! двоє беззубих, усміхнених близнюків-гоміків, закритих на довічне принудлікування за трупоїдство, з дебільною радістю в очах, вщасливлені доторком до санітарського недокурка, підскочать до простягненого, хапнуть під пахви гарячими, пітними, слизькими, мов розпарені гірчичники руками і задки, задки потягнуть блякло освітленим коридором до туалету; кинуть, аж голова, мов дерев’яний жбанець, гупне об загиджену, заболочену, в розчваканому лайні, підлогу; на загратованому вікні сухими собачими покидьками сірітиме іней, але ні протягів, ні голобетонного холоду не буде чути; струмінь води з-під крану відшумує об дно відра, один підтягне тіло до водостоку в підлозі, а другий лине з відра,— різко і радісно, мов на обсмаленого підсвинка; потім перекине на другий бік, вода знов зашипить і знову зсудомить тіло, але холоду не буде чути; тільки різкішими стануть запахи вириганих над дірками ліків, гіркота і нудота кожної пігулки збовтає мозок, мов криваву й сморідну каламуть в бовтуні, і проріжеться запах іржавини й бруду на ланцюжку під залізним бачком, запах брудної ганчірки на швабрі, запах чорних міток лайна, витертого з пальців об сіроцементні стіни; і щастям стане надія вмерти тут, щоб ніколи цього не знати й не згадувати; це краще, ніж потім, коли притягнуть, прив’яжуть двома простирадлами до батареї— за горло, попід пахви і за живіт— спиною до повільного, ребристого жару, та млосне бовтання і виття в голові притуплятиме опіки, і густа зелена слина звисатиме з губи, мов виблювана тонка кишка; а так, звичайно, коли життя відбували інші, тільки й лишалося— стати мистецтволюбами, інтелектуалятами; сама вирішальність захабарена ними тут, але не назавжди! Нарешті й запах мистецької діячки звітриться, щезне з помешкання геть, і ти відчуєш малу полегкість; і вмить штриконе під лопатками, в легенях— насправді це болітиме запалена, роз’ятрена і в час лежання присохла до легень пліва— аж неможливо зітхнути і перевести подих; ти й справді жив на одному вдихові дитинства! в коли й видихував повітря з словами, почутити, впам’ятованими від бабці, то ніби продмухував дірочку в окрижанілій шибі— й виглядав когось на дорогах; запах дитинства був запахом гасу, коли дмухав у скляний ковпак лампи і гнотик жеврів світлячком— і досі жевріє всередині; на ранок же скрутить так, ніби під кожну лопатку увігнано по зубові з борон, і вони при кожному порусі скородять під ребрами, деруть легені, мов перекинуту дернисту скибу; видно, десь вчора, точно, тобі перемивали кості; скутість перевищувала біль і нагадувала всихання в домовині— таке ж облежане, тісне й безвилазне; ти прокидаєшся і дихаєш на повні груди. Цей стан непродихності, коли до легень присихала роз’ятрена пліва, тобі наснився; це було і минулося; тоді ж ти гадав— це запалення, від протягів по електричках, це пусте; і в умовах тисячолітньої війни й не збирався нікуди звертатись, до лікарів, знаючи їхню ненависть і перевтому від хворих, яких тутай стільки є, ніби всенька людва тут народжується, щоб хворіти й отримувати інвалідність; і довгими днями, в безвиході, ти довбав шлямбуром залізобетонні стіни,— потрібно було вісім глибоких дір, щоб закріпити турніка,— ти потратив на це кілька днів, розтягувався, виснув на витягнутих руках, сідав працювати, довідувався в село до батьків, кашляв, сходив щонічним потом, особливо пітнів і температурив на відкритому сонці, садив декілька грядок за хатою, слухався батька, «обов’язково зроби рентгенівський знімок», їхав у місто, підтягувався і вис на турніку, ніби легшало, але дотримувавсь слова, йшов у поліклініку, там зобов’язували пройти весь огляд, ти казав їм і про температуру, і кольки в спині, вони кивали, за знімки потрібно було платити, приплітавсь в свою клітку, працював, підтягувавсь на турніку, писав до третьої ночі, їхав на травневі свята до батьків, ніби й легшало, але температура трималась, вночі пробивало потом, приїздив у місто, там тебе вже видзвонювали, щоб вручити діагноз і направлення в тубдиспансер; дивовижна крадіїна,— все таки вітчизна злих див!— дивовижні умови, день живеш, а на другий щось трапилось; тут все воює з усим, все з’єднане в одну ланцюгову реакцію обкрадань і нищень,— і ці сутички з екзистенсом, то тут, то там, то одному, то другому вилазять боком.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22

Схожі:

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconУкраїнська історична проза
Мета: (навчальна) дослідити розвиток жанру історичної романістики в складних історичних умовах; зробити огляд найвідоміших взірців...
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconПередмова

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconМетодичний кабінет
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconМедицина та художня культура
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconБбк 4. 266. П55 Передмова

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconЛисенко О. В. (м. Київ). Ґенеза ідеологічних та політичних
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconПрограма курсу за вибором зі світової літератури Міфологія стародавнього
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconНавчальний посібник Черкаси 2013 зміст передмова
Дидактичні матеріали для формування історичних компетентностей учнів з курсу «Вступ до історії»
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» icon1. Передмова
Використання різних форм І методів роботи робить її цікавою І привабливою для учнів. Інтелектуальні ігри, екологічні проекти, екскурсії,...
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка