Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу»



Сторінка6/22
Дата конвертації19.06.2017
Розмір5,8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Накрапає дощ; представники інформагенств, звівши коміри піджаків, навіслючують на плечі триноги й камери, салютують востаннє фотоспалахами, розхапують диктофони на столі і зникають у підземному переході, — а свіжий повів змиває перекинутий на тебе патетизм, що супроводжує масмедіа, як наркотизований вітер конопляні плантації; ти залишаєшся наодинці, навпроти пам’яті, самотніше, ніж є, ворожити на химерному цвітові, обсіченому з каштанів; тутай, в країні сутінкового сонця, ти мусиш зважувати на кожну деталь, — звідки накочує гроза? задимлений чи безпечальний вітер? — мусиш передбачувати небезпеку скрізь, з вовчою настороженістю вслухатися в підозрілий шелест, бачити далі яструба, вгадувати незгірше ясновидінь: від необачного кроку, невчасного оберту голови, залежало чи потрапиш під радіактивний протяг, мов крапля бензину в жерло паяльної лампи; ти знав і про інше ставлення, про переважну байдужість, про солодкий пофігизм, милий серцю самогубців і тих, що славутять енергію в показово концтабірному місті — розцяцьковані будинки, євгробейський стиль, — звідусюди спішать артисти, зірки розгопканих естрад, просто зваблені дивиною повії, комісії, все прекрасно! все вимите, чисте, чистіше, аніж було на восьмий день світу! жодних злоякостей, страхів, розтривог, ранок погожий, як виголене лице статечного зондера, що в новому мундирі, стоячи біля одвірка і пропускаючи вперед бідолах, помічає в черзі свою сім’ю, матір, жінку, дитину, і з святим здивуванням кидається їх обіймати й пояснювати, мовляв, пощастило їм, пощастимо, отак відразу й пройти обробку, помитися з дустовим милом, теплою водою, скоріше, скоріше, проходьте, щоб зайняти місця, до зустрічі — і обома руками, ще обіймаючи, поволі так підпихає їх у двері; тут ніякого запаху, жодних фіалок, опівдні в сосновому лісі ти якось зауважив відсутність знайомого й звичного духмятку розігрітої живиці — ліс, як мумія, чорнів навічно радіактивною, вже скам’янілою, смолою на стовбурищах; ти впізнавав погляд звіра з густих, непролазних, безвиразних, як роздзявлене мовчання дельти, очеретів, та стріляти марно; куди не йшов, повсюди стискало серце від блаженного сну приречених, загальмованих сомнамбул, в’язнів знесилля, з виразом плаского дитячого смутку на обличчях, та за вікном порожньо й скло від подиху осліпає; однак, якщо бути послідовним, передчуття лиха, скільки пам’ятаєш себе, як сто холодних жабів у животі, нудило тебе завжди; був то навіть не страх, а спротив, що мають оббілувати — спочатку заячий, звичка чаїтись, зливатися з бур’яном, лягати лицем до вхідного сліду, щоб легше прочути й помітити того, хто скрадає по набродах, ще пошерх снігу, рип кирзака, і ти бачиш себе в дитинстві, скутого розгубленням, у тісному сільклубі, переповненому голосами батьків, одеколонними запахами, — бо на людей боїшся підняти очі, — в наллятому теплом і святковістю закамарку; ось зараз виштовхнуть з-за штори на сцену: читати вірша про хлопченя з розумними очима і чолом високим та ясним, — про того лисого пропідара, трупоїда, скота; думаєш ти тепіро; — а потім вручатимуть подарунка в загорнутому вгорі паперовому пакетику, де між лимонного горошку зашпорталась одна шоколадна цукерка і та надкусена; але ти домимрюєш свою першу присягу, першу лєнініану перед сотнею прискіпливих очей з чесним і змученим поблиском, характерним для вбивць, що через відразу, через нехіть, через зболене сумління змушені прикнокати, так мисливець добиває молодого зайця, що здуру, зблизька вилетів на постріл і з перебитими задніми лапами, самими гострими, трубчатими кістками гребеться під гору по мерзлій, ослизлій від сцяків, ріллі, пронизливо, тонко схлипує, пищить ображеним немовлям, щулиться від близьких кроків, притискає вуха до спини, прилягає ще дужче, та людська нога тисне на задні оцупки з клаптями простреленої шкіри і змах від’єднаного дула по носі прикінчує нестримний вереск; звірок ще пробує сфиркнути з наморщеного перенісся гарячим, — голова смикається на бік і опадає безвільно; поки ти притискаєш пакетика до грудей і не живий, ні мертвий, ніякий, — потім саме ніякість стане засобом виживання, каталепсією зневіри, — стоїш на оглядинах всеокого батьківства початкової школи, слухаючи: «чий це?» «а-а-а-а-а», «ти диви яке», поки всередині муляються проковтнуті під час зубріння, римовані жаби, ти боїшся дристухи, прямо тутай, на сцені, і ще дужче лякаєшся, стримуєш себе, думаєш, що доведеться ж лізти сюди і в наступний рік, і такі ж самі чесні й змучені, часом поблажливіші, часом суворіші, але однаково батьківськивсіхні, очі доглядатимуть за тобою згодом, скрізь, немов собаче виття за холонучим покійником, немов найтонша тривога виказує для них не стільки запах вмирання, а наелектризовану, морозну присутність рокованого; і всюди потім ти пам’ятатимеш пахнінь дарунку, залежаних цукерків, магазинних мишаків, рудого тріскотливого паперу, щастя, за яке треба боятись і поважати, поважати й боятись, бо немає людини просто так, без стиснутих і тремтливих сідниць, без вдячності, з одним бажанням схопити дароване і, ввігнувши голову, нагинці, з двох рук, похапливо, по-жебрацьки зжерти; нема в цій країні нікого без нутряного страху, без втуплених у його минуле вепрячих, розумних оченят і чола високого і ясного, без завивального погляду, що морозить крізь стіни, висушує серце на коров’ячий кизяк і перетворює душу на застояну, мертву, смердючу жижу — ти протікав крізь час, як сеча крізь гнилу підлогу корівника; боявся старших, боявся вчителів, боявся всього, боявсь нудотно, боявсь боятися, боязнів завчено, як і все недораблене й незлюдоїднене в околицях тупого жаху, боявся і мерз зсередини, мов з мулькими жаберами в животі, от і зараз, коли, здається, перековзнув справжніші страхи, щось відлякує від дня, коли вас, шістьох третьокласників, зібрали на ганку початкової школи, щоб відвезти автобусом за три кілометри, в сусіднє село, в будинок культури, і там пов’язати піонерські галстуки, а тибоявся зім’яти напрасовану мамою сорочку і вогняну пілотку, від якої червоніли вуха, і соромітна млість розливалася по тілі; і того ранку ви боялися ганяти між деревами в квача, і однокласниця сказала тобі, що ти, як нова копійка, і чомусь саме це запам’яталось відразливо, як і глибока, пітьмава, з оксамитовими, прошмарканими шторами, сцена, доторк руки під горлом, тобі пов’язують налигача, вчителька киває, щоб знов присягали — і теперішня ненависть до краваток і виступайл живе в тобі, і відгикується тим задавненим страхом, а поряд доскімлює звіриням щось більше відчаю й сорому, щось болючіше, щось таке, що змушувало тільки гребтися на місці і вслухатись, чекати. Тоді, в кінці квітня, тебе скрутило в попереку, ти не знав, що це, тинявся по кутках київської клітки, ковтав слину з присмаком скавуління, падав на ліжко, вставав, ходив, знову падав, засинав і пробуджувавсь, доки отупілою головою пригадав знайомий з божевілень стан невсидючості, пересичення організму отрутами; але чому й звідки тутай? чадіючи все дужче, пригадав одну розповідь про приступи в нирках, заліз у гарячу ванну і, коли трохи полегшало, одягнувся й дійшов до аптеки, дали маленьку, з пів пальця, пляшечку з коричневою рідиною, сказали крапати на цукор і їсти; невсидючість гойдала, мов привида, ти спробував дійти до тролейбуса, щоб потрапити на вокзал, повернувся, згадавши, що в передсвяткові дні є ще й пізньовечірня електричка; ти б не хотів більш, удруге так чекати; в тамбурі вмивало холодним потом, хтось вставив пляшку в двері, ти гойдався на зупинках вкупі з натрамбованою людомасою; за п’ять годин, час від часу крапаючи з пляшечки на язик, якось доїхав, постукався у вікно, бабця відчинила, зранку приїхали батьки, ви садили картоплю під лопату і ти пригадував, де ж це так застудивсь, хотілось лягти й не вставати, і всього горбило, поперек, мов прогризений, тьохкав і нив, щось почали балакати про аварію, батько казав, що це все паніка, лопата часто викопувала ропух, руки від картопляної брості й землі зашкарубли й здерев’яніли, дим від сусідніх городів був, ніби й не дим, завжди солодкий, як ковток березового соку — ніби вавки пропікало в горлі негашеним вапном; на вечір ти поїхав до батьків, лежав пластом зіпрілого сіна, думав одчапати, здав аналізи, лікарі сказали, що треба лягати, ти пригадував всякі трави, пив настої, гасав до вітру, тьохкало в попереку так само, лікарі передавали, чого він не лягає? там повно гною в нирках; ти здогадувався, якщо покладуть, то надовго; сів у автобус, далі порожнеча, пригадуєш себе в студентській поліклініці, довго сидів у черзі, нервував, поспішав, хотіли викликати швидку, потім подумали і дали направлення в подільську лікарню, добирався й шукав більше години; в приймальному відділі там, на гранітному столі, лежало тіло пожилої жінки; санітар чи лікар сказав, що скоро покладуть, підожди, випишуть пеніциліну і вітамінів; ти подумав, що так полікуєшся вдома й сам; далі пам’ять знов порожнісінька, здається примирювався з першою дружиною, видзвонював її в знайомих, здається відвозив дитину до тестів, бо потім дорікнула, що ти був утік, піддавшись паніці, здається, нажерся якихось таблеток з домішком пеніциліну, вчаділість була повна, здається знов заїздив на станцію, бо пригадуєш себе в клубі і свої припущення про радіацію, і пхекання старшого на кілька років офіцера, — а за такія разгаворчікі знаїш што в армії...? да й вопше па уставу салдату паложено пітьсот рентген і ішо за час успєіт напісать пісьмо радітілям! ви стояли в обшурованих червоноцегляних сінях, за стіною стрекотів кінопроектор, все було, як і завжди, свистки поїздів на підході до станції, чиста зоряна яснота у бездверній проймі, кавалки болота на порозі, тільки з мозкових сотів, немов з розігрітої вощини, витікало щось чіткіше пам’яті, сама послідовність найближчого, змішуючи ще живе роїння в одну липку непотрібну масу, — однієї зими, полюючи на куниць, ти по слідах жовтодушки знайшов бджолине дупло, звідки недавно випалили роя, все дерево обгоріло, бджіл залляло, деякі, з пожованою і виплюнутою вощиною, валялися на обкиптюженому снігові, — і те що змушувало тільки гребтися на місці, вслухатися і чекати, притиснуло до зайчиної, вгрітої останнім жахом і останніми секундами, землі, і тримало щоближчим, щоближчим чалапанням, бо куди ж ти міг дітися?! а потім стало байдуже; через півтора року ти все таки виїхав, хоча й те було викликане деякими рисами літераторської долі, що бере за шиворіт початківця і з відстані показує справжнє; тих кілька мисливських кроків за спиною — від першої зажаханості до теперішнього — як і чим тільки ти не заповнюв? про що не загадував? чого не коїв? але, як тоді велося день при дні, вже не вимовити направду, як не збагнути втраченого, лише визнавати: без ліку згрішив я, Господи — прости мене.

Біда не стукала перед ранком у самотні хижі, не вигонила їсти бур’ян, не скликала під войовниче знамено, не пінила в сурми, а раз і назавжди стирала з мапи позначки міст, міняла кордони життя, вимотувала сухожилля річок, пробивала голови юрбиськ, як град капустиння, не зважала на зойки, не приймала нічиїх послів, не виказувала й мети панування, не обкладала даниною, не збиралась ні сіяти, ні жати, а навпаки дозволяла триматись своїх полів і насміхалася з праці; спершу підтримувала вжахані чутки, а потім, за прикладом всякої устаткованої влади, дозволила тихцем здихати, божеволіти, скільки хоч, сподіватися визволення, проклинати, спиватись, і, здавалось, мета її трону в самому чеканні, в небажанні перечити й бавитися в показове добро і зло, а всю решту відповідальності перекласти на людину, на людську велич і наглу, немиту, нечухану глупоту, нажиту, мов геморой, від надзусиль споживання — і така прихильність дозволила біді стати рідною, як далека хрещена мати, що об’являється на дні народження, на весілля, на свята і радіє, що поспіла вчасно; всі задоволені таким ненав’язливим родичанням; не бувши пророком, ти втратив вітчизну і мусив покинути дім свій, і віддати спадщину ворогам у руки; безпритульніти, остерігатись всякого приводу для перевірки документів, стати часткою знепотребленого існування, щоб зокола, звідусіль побачити контури довічного царства, розпізнати всі звивини шанців, укріплень, передових ліній, вкреслити в пам’ять пропускні пункти, стойбища патрулів, погнуті казанки, газети з ковбасними шкірками, попіл кострищ, поперечки на рогалинах з обсмаленою корою, — мусив запам’ятати, ще не знаючи, на яку з розвідок ти працюєш, чий розагентнюєш вплив, кому промосадити такі дані? бо, якщо, цей ворог, посідаючи тут муштрувальний табір, одним помахом вітру окуповує держави, не відає милосердя й лупить на реміняччя шкури з полонених, а з повбиваних, топить ваксу для чобіт, то рано чи пізно, він вишикує армади на прю із заспаним світом — і, ледь пробуджені, в кітелях наопашки, в кавалерійських бриджах командувачі звичних військ першою справою випишуть тобі повістку, і ти, як стратег, як знавець, нехтуючи фронтові лінії, хмари сарани, мурашок у протигазах, згвинтокрилиш уяву і приземлишся прямо на їхній бункер, відміниш парад, накажеш згорнути доріжку й нагодувати вівсом стривоженого, підведеного за гнуздечку ад’ютантом, білого жеребця, легко збіжиш по гвинтовій драбині вниз, приймеш повноваги, коротко виступиш, всією п’ятірнею, з немалим зусиллям, крутнеш старого, на зіржавленому вістрі глобуса, на підставленому планшеті проскрижалиш забуті заповіді з цивільної оборони і підійдеш до мікрофонів: оголосити мобілізацію і загальну готовність! і, здавши повноваги начальникові з’єднаних штабів, знову підеш у рядові — вдягнеш свою сіросукняну, куплену на гуманітарній розпродажі, продимлену на полюваннях, німецьку форму і візьмешся навчати світових командос, цих головорізів, привчених плазувати в амазонії, одкушувати голови отруйним полозам та харчуватися відтоптаними хвостами ящірок, навчати того, до чого тебе примушували умови в пустельному, зчорнобленому Поліссі: бачити вночі далі снайперських бета-прицілів ворога, по краплині збирати воду з верблюжих колючок, вправно і влучно володіти пращею, бо навкруги лише пісок і камінь, в радіактивному мареві свинець розлітається на ртутні порошини; навчати існуванню без цента й перепусток у найдорожчих містах, до того ж не видаючи себе ні грабунком, ні жебрами, серед мільйонів отваринених громадян вгадувати одинаків без канібальського потягу, і в них заночовувати, спати впівока, бо хазяї оточені істотами жорстокішими, ніж сусіди Лота, та й самі господарі не мають на відкуп дочок; давно, ще в смрадянську пору, народжувалися сини, котрі полягли в розвідницьких вилазках; за прикладом наших хімвійськ ти навчиш їх голіруч збирати уламки смертоносністю в тисячі бер, сміливо, немов недокурки, каблуком затоптувати, гасити твели, що спаралітили б динозавра, тероризувати противника постійними диверсіями, посівати вапном окуповані поля, підкладати з літака пластикову вибухівку прямо в стронцієві хмари, дезінформувати про наші втрати, деморалізувати найкращими кобилицями з кремлівських стаєнь, піднімати шлагбауми, зривати з прифронтових колючих дротів таблички з емблемою радіактивності, раніше приходити, вчасно змиватись, переінакшувати на класичні мотиви ґейгерівський зловісний писк, дбати! тобто прозоріти, як Дух, що в години призначень виголублює душі для подвигу. А поки, між справою, ти чапів, мов причаділий, марив марою, надивлявся на матеріал, від якого засвітилася фотоплівка в ангелів — і на небесному престолі дивляться на нас, як на порожнє місце; це був перший хлоп’ячий подив — за віщо? — ти шукав підтриму, голосу, можливості виказати знання і передчуття суворішої загрози; на позичені в мами гроші ти купував марки і від імені громадської організації розсилав листи своїм владоможцям і далеким екологічним звитяжцям; радив, пропонував, закликав, літературі в майбутніх оповіщеннях про стан пронизливої війни відводилось належне місце; ти бачив те, що більшість відмовлялась бачити — і з усього того ще поглибленіша криком тиша; знов покладався на себе і на своїх побратимів тут, в наскрізь кривавому, гострому, як молодий очерет, різучому провокаторському, життєвий, смертельніший ціану, зітканий з досвіду конаючих у всезагальній лікарні, весь пригніт побаченого, взнаного, почутого, прочитаного повітрі, ждав нежданого в тривозі і сподіваннях, алхімічив над гримасами наруги, покинутими тобі так само зверхньо, як невловимий маньяк полишає відбитки пальців на тесакові; весь мертвіший од мільйонів смертей, незауваженийз газетнотюремних справ, весь літературний, записаний в свідомість, досвід і можливість записати знання одним реченням, сповістити сторінкою, весь часосвіт згасав від сукровичного донорства здовкола; бо ті, десь там, ще мертвіші від тутешніх, знехтувано навіть ритуал, — від гладіаторів не ждуть і того, що безвихідні салютуватимуть на арені; а замість глядачів на кам’яних лавах непритомний античас, зібраний з чистого пороху доатомної ери, витрушений з правдивоморальних книг з усміхненими крізь сльози епілогами, кристалізований на показ, немов жива еталонність, до якої потрібно дорости, виплекати себе в замрійливій культурі, в насолодженому забутті, — якщо дві світові війни і решта революцій разом взятих звели вартість людини до нуля, то остання оказія повернула за мінус; культура й доатомний час залишились навкіл, отримавши життєздатність від полярного виміру; в досвіді, як відомо, немає поділу на кепське, краще, й на частках матерії не проставлено позначки, як на батарейках, і так само відомо, що за незвичним настає пора множити кальки — і тим потішатися; коли японська трагедія когось ще цікавила, то пригода в сто з лишнім хіросімських бомб поцікавлює навсерйоз тільки вчаділих над опієм мутацій науковців; цвілізація звикла до технокатастроф, як заголоджений лис до смітника — ближче до падалі вирив собі нору, гріється в теплі гниття і, знехтуваний загрозами, малорухливий дистрофіє, сліпне, перетворюється в ледачого собаку, в капшук з гельмінтами, кублиться, перелягає з місця на місце в хмарі кліщів, і, втомлений крутією знов засинає, з ватяним злямченим хутром, голим коростявим хвостом і закисленими очима доздихи; крутія на місці є прикладом створення зачаклованих кальк, що непідвладні розривам — у випадку з чорнгробилізмом вони патетичніють так: Чорнобиль — наш біль! уроки лиха вимагають!... наш народ такий мужній! він без тіні розгублення здолає і цю біду! от-от на днях, в останню декаду, в найближчих п’ятирічках надійде гуманітарна допомога, якої вже вистачить всім! ніякого кінецьсвіту не трапилось! більше такого не повинно повторитись! нехай живе мирний атом! колись ще приказували: мирний атом у кожну хату; та окрасою здебіління слугує таке: ше там, у діяшьпурі, кульи штавшя Шюрнобиль, ви шнаїте, пру нашь шахувурили, нашь пумітили, вші вжнали, ту є така кхаїна Укваїна — так юний олігофрен, звикнувши до штурханів і помийниць, осиротілий щасливіє над трупом матері, що його нарешті помітили сусіди; гуманітарії, що мусили б перейматись загрозою, однією з вічнопідступних форм поневолення людини небуттям, схильні гуманізувати скоріш саме лихо, аніж людину у безнадії пощезання, вони шкодують за відсутністю добірної, рівня «Чуми» А. Камю, літератури на постчорнобильську тему; про мутантів, про ліквідаторів геройства; більшість, досі причмелена комуномарою, прийняла катастрофу, як комуністичне прокляття, що розвалило і сам комунявкізм, та за розгадуванням зовніх причин, політичних пасьянсів, сама біда перетворюється в розвагу для схоластів; ніхто вже не бачить, що на відзначення одного чорнгробильського ювілею та на фуршети для послів витратилося більше, ніж на всі сорбенти і вітаміни, котрі б мусили продовжити чиєсь існування; а в перерозвинутих краях для снідоносних меншин роздають безкоштовні шприци і гумові засоби, — насолоджуйтесь, живіть, бережіться, любіть, поглянувши на тих варварів, тих дикунів, котрі жеруть свою смерть і відмовляються рятуватись! і шануйте своїх базік, і розкошелюйтесь на податки за дешеве щастя! там, далеко, в снодійній телеімлі триває експеримент на виживання, на те, як вам краще пристосуватися до майбутніх уранових зазимків — і, щоб досвід вдався на чистоту: ніяких сорбуючих збочень, ніякого галасу й шалу, що потривожив би біоценоз, ніяких плачів над погубленими! наука вимагає жертв! не слухайте, що в них безнадійно, безвірно і навзагал ненависно: трухлявіють на солому кістки, тиск розламує скроні і мозок б’є з голови, немов іржавина з вирватого кухонного крану, з дьогтярним потом витікає імунітет, судини, втративши еластичність, нагадують скло з розбитої лампочки, відмовляє шлунок, плавиться зір, потріскування піску між шийних хребців подібне до пошерху склоріза, очі западають, немов бажаючи проглянути всередину себе, в пітьму, розбавлену фосфоричними зблисками нуклідів, свідомість зближується до межі, за якою і безнадія і апатія видаються самотнім щастям — такі умови досліду! навіщо їм пектини й фільтри для очистки води, коли населення за короткий час забуло, що сталося у вісімдесят шостому році; намагаючись догнати євгробу, їхня держава забула отримати статус зникраїни, довигибаючої від неуникного лиха,- статус приречених на повальне конання, - право ослаблених на недобивання себе; малий відсоток громадян, переважно занесених з минулої інвазії, пересідали в блискучі авто, душі мучились невиплатою зарплати, отупіння проступало навподобі каторжних клейм на лобах, рештки культури прирівняли до хворобливих звичок, горе тупішало, як лом, що стерся об мерзлу цвинтарну землю; їхні діти через півсотні літ, глянувши на припочаток цвинтаріани, махнуть безжалісно: ех, дебіли! а так, дотримавшись чистих дослідницьких умов, ми залишимо про них добру пам’ять для людства! Світ, що в знаному романі А. Камю виступає одним з головних персонажів, виступає так само непомітно, як і чума, — і обоє вони дакталоскопічно однакові, мов відтиски на обох руках вбивці — світ звично нехтує людиною і середовищем зачумленого міста, шле телеграми співчуття, посилює сторожу на брамах, просто мовчить, ніби його й нема, а одна лихоманка пошесті б’ється під небом, спокутуючи за всіх; нехтує не через загрозу своєму існуванню, а буцімто сам наклавши на себе карантин, відчувши своє безсилля, вичерпаність, зужитість, без постатей, без хворих, без видужалих, без дієвого, дійсного співчуття він ще мертвіший, ніж вимираюче місто, — і в згадуваному майже нема його зовсім, — і, коли доктор Ріє слухатиме на балконі крики щасливців, світ прийме роль валізи, де в складках білизни послужливо берегтимуться останні бацили. І свої, і їхні бояться визнавати розпачливий переляк, як ти малим лякався втекти з сільклубної сцени і, не відаючи, що ти блеїш, присягав нелюдові, вмармурованому, вгранітненому скрізь незгірше нуклеарної пошесті — і отримував пакунка з надгризеним, буцімто самим ним надкушеним, шоколадним цукерком; ти й сам, погодься, більше здогадуєшся, аніж знаєш, про масштаби явища, змішуєш стилі, зводиш велике в ніщо і приписуєш велич тому, чого ніхто не бачив; ти пригадуєш, як вовки й олені в тундрі на час віхоли збиваються в одне і разом перечікують погибель, так серйозне й незвичне в оповіді свідчать про навкільну загроженість; але ти пробував здогадатись про дещо — так блискавка, ще закипаючи в хмарі з чахоточною судомою, вже впізнає і розгадує анатомію рівнин, легкі, гойдливо обвислі, немов знекровлені судинини, нитки водоспадів, обзеленені світлом полів, немов рибальські сіті, мережі електричних ліній, інтуїтивно, з точністю бувалого діагноста, розгніваного на зачаєність хвороб, вгадує найвразливіші місця, залізні набряки під грудьми пагорбів, поліатричну ломоту гір, найвище над лісом дерево, за яке в поспіху втечі крилом одвітреного фрака зачепивсь чорт і сукає тонкими, як у зеленого коника, ногами; яскравий крик б’є з горла вкляклого, навислого над степами, хмар’я і злютований, вигострений скальпелює страх на стінах твоєї оселі, в серці прихистку, де ти не спиш, загадуючи— що ж нас чекає далі? Так складалось відразу; ти ходив у різучому, позбавленому запахів, провокаторському повітрі, розсував гострі невидимі очерети, на кожному кроці минав оказію, хтось залазив у душу, хтось плював межи очі одним своїм виглядом, хтось сикав роздвоєним язиком і ти одного відштовхував, другого стискав за горло, мов полоза, звислого з ліани, третього обходив стороною, не знав, на якому кроці тебе що жде, і вже починав здогадуватись, чому благі наміри тут збруковані в протилежне, дія вислизає з рук, повітря січе до кості, а питання про книжки виникає тільки в тюрмах і лепрозоріях, де так і не довідались про демокрадію та існування туалетного паперу; та й там на вахті конфісковували твої тиражі, в бібліотеках розпаровували томи з невиданого вибраного, в деяких випадках просто залишали обгортки, а сам зміст опинявся в потаємних читальнях начальника— і ніхто не протестував, цвілізований світ дивився на розгул охлократизму, можна сказати, крізь пальці; ти починав розуміти, що впхався в засерйозну і для письменника гру, перед якою всрались уряди, президенти й набичені мафії разом взяті— цілі народи, обпалені в кислотному вогні, втомились носити в собі надганґрену і за всіма показниками доклигують до самогубств, хтось же їх поводирює; чи так і має статись? і уникаючи містики, кажучи словами політпримітиву,— цей піддослідний матеріал має змінитись іншим, вищим; зловмисність захована в традиційному «якось та буде», в притерпілості до незвичного— бо, коли вечором, пустивши руля, з пучком молодої рогози на плечах, їдеш на велосипеді з невисокого пагорба, крізь медоносний багрянець і благодать росяного різнотрав’я, хіба зможеш тоді уявити безмежну ніч понад полем? коли так мирно і свіжо, змовкає перепел, спека спала, корови, по шию в лісовому озері, надовго припадають до коричневої води і тихо, з напівсонним блаженством напиваються донесхочу, виходять, ледь стоячи під вагою молока, і думають, чи йти додому, чи тут засинати? коли так натомлено, мов повернувшись із вигнання і розуваючись до порогу, так помалу смеркає літо— хіба запідозриш тишу, що проколисує в безтривожність? а чи не воюєш ти за таких умов із замислом того, як має бути? ти пробував жити звичками, як в старі доквітневі часи, та, однак, не виходило; ти повз повільніше слимака, тихіше осіннього змія, що напівсонний виглядає пригріву на узліссі, ти хотів постаріти, притупити чуття, махнути на дзеркало, від якого немов одсахнувся стоокий зір Провидіння, стільки дурної вовтузняви в посейбіччі; нехай інші; ти знаєш кількох, приречених на пильність, вони так само нажили від свого народу по десятку духовних гриж, що випирають, як лікарняні банки, пухиряться синьо по тілі, мов вішальницькі язики, котрими востаннє прагнули обізватись— і плоть скам’яніла в судомних набряках; ти, принаймні, здогадався про дещо; благі траси брукувалися за незмінним планом виправдань вірою— «і всякий, хто зустрінеться зі мною тут...», рекли каїніти і стільки тесали каміння, рачкували в піску, викладаючи за єрессю єресь, кривулясту, мов знята скалепетля, дорогу, стільки вбивали Закон милосердя в собі, що атомізоване людство не могло не трапитись - і всякий зустрічний тут себе випалює мстою розщепленої себелюбові; а довкіл— о, вітчизно авелів!— згромадилась без вини винуватість, без причини причинуватість, без злочину кара, одна нерозкаяність! одна вдоволеність душогуба, розперезаного від безкарності; одна сита лінь самовиправданств, одна глупота невідаючих про воздаянність! в незрушному вигнанні, в самотньому каїнстві, в соромі жертви за братовбивчий мотив без нічого буяло ніщо; винний так втомивсь ждати, так доконало чекання, що він, спраглий дії, згоден віслючити цілосвітні жахи і обіймати кожного, хто приходить по душу; ти в постійному відштовхуванні ложки з ліками впізнавав упертість рідної, зрідженої з тілом, ріднішої від здоров’я, хвороби, щось морозив про душу, загноєння мороку там,— і викликав спазми гіркот: вона вже розклалася, як печінка; ти розгадав понурість обдурених, що заднім числом спохоплювалися, розтирали коліна, затерплі в повзанні сошем, пригадували свою авелівську чесноту і чистоту, свою тиху святу простосердість, та дух неспокути, перейнятий від доріг, тяжіє ще гіршим каїнством, що розчинилося в глупоті переконань, буцім, чим більший злочин, тим менша плата; тим далі до окремих спокутувань, чим масовіше братовбивство; закони писались так, щоб під злочином розуміли посягання на власність, а не мільйонні горлорізтва мети й посвячень людського духу; ти часом переконував себе, що це всього лиш закінчення одного з романів, написаних тоді, коли ще вміли писати по-справжньому: вві сні героєві бачиться, що вони збігатимуться на великі справи, аби розбігтися, ітимуть захоплено, аби позбутись мети, пізнаватимуть, аби проклинати; і справді, все гірше, збезглузділе йшло, як по писаному— і лишній раз приємно було пересвідчитися в силі прози! щоб якось зарадити небезпеці, ти приставав до тих, до цих; пізно! всюди визрів і вбувся новітній примітив, наскубаний з трап’яних ідейок, міщанських рис, гідний свого призначення, для простору звичний і обов’язковий, як грати в тюрмах; ти мріяв утвердити декілька справедливих речей, віддавав ближньому дещо більше віри в спокутливе, близьке, та в обставинах античасу всюди пізно; і завжди на порі: плодити сваволю, піддурювати хекономічним дивом, помилятися, шкодувати, зосереджуватися над вирішенням, розуміти очевидне, переплавлювати розрахунки в ефективний результат, відкривати горизонти, рости до рівня цвілізованих націй, подавати приклад, заради майбутнього, заради дітей та внуків підніматись над політичними пристрастями, стояти насмерть, звично мостити свої благонамірені шляхи, де кожен зустрічний вітатиме схилянням голови, як жертва; історики перебрешуть обставини, знайдуть якусь причину, однак, ти бачив, що доля подибується в однині, а недоля в деякій кількості людей і печерних звичок; сором опівночі, сором здармувань,— гільйотинний, вішальний, розстрільний,— настрій всіх страт і катувань, відомих від початків несвіту; єдину, що, здається, вдалось, як тому дивакові і в гонконгському шпиталі,— побачити й описати нову ієрсинію пестис у людській подобі, бубонну моровицю, більше відому як совєтікізм, про який дослідники, вважається, сказали все, підсумували з ретельністю лаборантів, приписали постільно-дрімократичний режим, завезли свої сиворотки, однак, сторонньому споглядачеві, з висоти роману-вітрильника, вадив їхній педантичний дилетантизм; ти не вірив листкам про одужання і прищеплював вірус собі, був у самому його череві, в лихоманці, в могилі, в пеклі, в корчах зневіри, в бажанні пити, в існуванні за межами клінічних меж, і тепер, як один з практичних знавців цієї проблеми, можеш засвідчити наступне: бацила совєтікізму невловиміша від звичайної чуми, переноситься гризунами, птицями, підданими єресіярхів, практично всим, на що падає заздрість інфектованого; цей вірус ніякий, пристосований до безчесних умов, надживучий, пронирливий, нескрізь брехливий, чужий всякій святості, схильний до святкувань, заляканий, потаємний, байдужий до засудів і привселюдних страт, доброзичливий, дружній, нав’язливий, як потяг до зрад, сльозливо щирий, то піднесений, то маніакальний, мов найчорніша туга всіх депресій, запоїв і звиродінь, на перший погляд незагрозливий, цілком безпечний, але в земному горнилі нема вогню для блискавичного спалення ієрсиній; саме завдяки ніякості, повному знелюдненню носія, вона жива і посміюється з досліджень, засудів, заборон, небезпечних для неї, мов дулі ідолам; вона розвивається в здиранію, в підлократію і тьмократизм, розчулена розмовами про свободи, про демохрякію, про черговощастя; зацікавлена в книжних цілителях, знаних своїм безсиллям, сама шахрайка поважає шахраїв з буцімто оздоровленого світу; іноді ти неозброєним оком бачив цю гидь, що лихоманіла в руйновищах і архімедила простір об’ємом домовин, аж води залляли сусідів по історії, іноді вона зникала зовсім, плюючи з підставки на скло в мікроскопі, іноді, як перетрахана лошиця з усмішкою школярки, пнулась, напрошувалась на роль попелюшки, опускала вії і на підтвердження цноти наводила тобі цілі зграї посередніх персонажів— півоберт окуляра, і ти бачиш комуноїдів, мужніх, чесних, святих, найближчих ближньому, зроджених пожирати чиюсь живу і безсмертну душу; ти був менший смерда, смиренніший тлі, привчений тремтіти в покорі й гинути, але так склалося, на диво самому собі, ти почав їх вивчати— і коли бачив руку, притулену до серця в хвилину присяги, звідти, мов з лисячої нори, де здох підранок, віяло смородом і червою; знаючи розумом всю середньостатистичну ймовірність заразитися, пригадував минулі прищеплення і свою буцімто бережність, та, скільки б не покладався на імунітет, точне ниття всередині час від часу, раптово, виказувало хворобу й, виконавши застрашливу мету, зникало так само миттю; тебе тьмарило вступати в комсомол, збиранням характеристик, сидінням на політгодинах в армії, в інституті, і коли ви нарешті зустрілися з А. Камю, він сказав, що й на нього накочувало щось подібне; і все миналося, причини звивались попереду, наслідки одбігали в позаминулі століття, ти запитував у пітьми, чому доля терпить нікчем, так довго, немов аж благоволіє ницості? в спорохнілому домі, в цвілізаційній обжитості відповідей нема, та й самі запитання стають міфами про міфи; ти бачив: людини лишилося з пригорщ для попелу— і що тутай, що там: однакові осквернителі, та й прах однаковий; події вилуплюються для того, щоб засохнути курчам, ніщо не долає писклявого віку; нові свободи всього лише початкують новий вибір, лише райдужний, з аміачною задухою безплатних громадських срачів, подієвий мерехт, лише звичку до нічого; спостерігати громаддя праху, то з литаврами, то з плачами, знелюджене, всепоглинаюче і безслідне дійство, і, скільки б ти не дивився, скільки б не пробував назвати, тугою втраченого пробуючи передати справжність всякої прохолоди, перепочинку, миті, виходитиме з-під пера, здебільшого сага про сажу, ніщо про нікого, а згори просіватиметься безплідне, вимучене, як злягання мерців, розбуяле в обітованності міфу,— процвітання, і, коли засипаний по горло, беззвісний громадянин зненацька, спрагло, немов помираючий безсмертя, запрагне сліду, плодів, будь-який плід стане тягарем обов’язку, клубком тривоги, непосильної, мов прокляття; процвітати і гинути, звільняючи обшир, стільки спраглих економічного розквіту, пелюсткової легкості, розкутої цноти, нарцисичної суворості розіллято в грайливому ефірі, скільки мудрих і впевнених зафільмовує щозбляклий цвіт, стільки прекрасного в нічому, що й нікого упізнати по плодах, запитавши: нащо Богові така парафія? збіговисько хитровірів, мета яких: обдурити покликання і занапастити домовину. Надивляйся міста, немов вирви в поросі, від п’яти збитому й піднятому обтріпуванням сандалів, заклики до чогось, спонуки, а подеколи й відлихварені в кредит цілі філософські кредо; ти вчора вітався з Ноєм, він повідав, мовляв для тебе і ще кількох, та ще декого, з перепустками типажів, заброньовані напостійно місця, гріх печалитись, тільки час від часу, іноді, в зручний, бажано в чистий, понеділок треба надзвонювати, обзиватися в адміністрацію, пливеш, чи ні, бо на сей раз всі довідались, прямо на пристані збудували курорт, поназвозили філістимлянських блудниць, в казино крутять рулетку на квиток, преса, пропивши відрядження, перейшла на підножний корм і вже об’їла худобу в трюмах, найбільш забобонні приймають резолюції з вимогами про потоп і створюють лоббістські групи в конгресах і гідрометцентрах; поки ти випив козиного молока й простягнув прабатькові кварту, віфлеємська зоря знову наблизилась до Землі по розчаклованому колу,— щоб узріти: що ж трапилося з людиною? відколи відмилосердніла віра і пристрасті поколінь закопали талан та таланом, людина спотворніла в жадібне, споживаюче ніщо— і демволодарі ґзяться ненажерніше тиранів; розкуті, спортивно підтягнуті, взірцево свої, та якої б схвильованості за долю нас не навчили їх поплічники, в горлянках кавкає пересит, як вода у стічних решітках катівні; прірва між князями й смердами поглибилася знадливо; на відміну від недавніх потрясінь, більшість відає, що творить і нагадування про верховини приймає за брутальний виклик— процвітаючи, ніщо прагне недоторканості й невловимості, рівновельможної зі смертю; мистецтвознавці в розпачі— це модерн, чи це постмодерн? оце відморожене всихання м’язів, ниючий свербіж у кістках, пора по суглобах відсікати кінцівки, щоб припинити ганґрену,— так це модерн, чи постмодерн? ніщо з уважним маніакалізмом нумерує, класифікує, заганяє в комп’ютери спокій злету, вигероїнює з нього наркотик зречень і ступає в невідомість досвітнього тисячоліття; ти повертався з дороги, жалісно, жадібно непритомно спав і щось казало до тебе в пітьмі й безчассі: життя стає справжнім, коли жнець, перед виходом у поле, звечора назублює серпа, тиша, немов сосна живицею, наливається таїною прямовисного зросту, стрімкішають гудки поїздів, коротка липнева туга вістить середліття, світає, струмінь молока з полегкістю пінить дно дійниці, пастух пригадує смак помідорів, коли підлітком, простеливши мішка на стерні, полуднав і впівока дивився за чередою, все невимовне диво, мов вулик, що світиться всередині гречаним медом, акумулює струм нескінченних зусиль, звичку до перетворень у якість безсмертного: рука з пером так само прокреслює ніч, як і прорізана блискавкою сосна, що скорботніє бурштиново; смиренна, похилена колоссям, безберега німота здогадується про доречність і спам’ятовує себе раніше, в доолюдненому часі,— і слово, зчорноземлюючи папір, мов повертає муку з помолу в болісні сподівання сіяча, туди, звідки розвиднювало наокіл відборгованим існуванням, позиченим до пори, коли життя стане справжнім, як переджнивний ранок, коли серп ще подрімує під стріхою, та знеболена названим вічність прозріває вночі і, низько схилившись над хатою, світиться стиглим, м’яким стеарином антонівських яблук, де кожен всихаючий корінець, кожна ляглива зіниця ґнотика мріє заплющитись, придмухнута вітром, і, позбуваючись чистосердного тремтіння, ковзнути в траву, обважнілу від роси і снива, і ледь чутним відлунням душа обзивається в тобі, що час уставати; іноді ти безсилів так, що не міг ні здогадуватись, ні писати, мов переводити подих під водою, ти забував Бога, як благість дихати на повні груди, крижана каламутна судома наливала по горло легені, немов дві охололі грілки пообік трупа, сердце спинялося й зціплене нило, мов кулак від удару в стіну, зневіра, мов ураніти, просіяні на камінь, обтяжували тебе однією смертоносною присутністю, та щось всесильніше, чесніше чеснот, правдивіше правди, бо обоє вони, якщо споріднені з людиною, вже передбачають наперед протилежне, щось дитинне, розгублене спросоння й щасливе від рідної руки, котра поправляла ковдру, щось обнадійливе, ти не сам, не покинутий, не безпорадний з притиснутим обіруч страхом, як м’яким зайченям за пазухою, щось співчутливе, проникне, тишею і розумінням схоже на мовчазну сільську бабцю, що одним поглядом вмилосерднює від тривог і нагадує осінь, щось віддаленіше далини, ближче останньої сповіді вмивало від чорного поту лиховість, образ, предчуттів, погорди і, голосами всього сущого воскресивши світ, наказувало писати: скоріше записувати віднайдене, ніж вигадувати присутнє, скоріше чиєсь, ніж власне, під дією стронціанітів мембрани мозкових клітин тоншали і нагадували крила осінніх бджіл, посічені і чутливі; злиденство, в якому ти жив, непорівнюване з тюрмою, з сумою, об’їдками митарств і черств’яками вигнань, це було дистильоване, чисте, без надії на приробіток, ниюче немовлям, живодерне злидарство, зрідні виглядинам і безсиллю допомогти навколо юрбиськ жеброти; злидарство зціплене, безутішне, без понюху знеболення, незриме і всепроникне, тоскнохолодне на доторк, мов спирт на ваті, котрою протирають шкіру перед тим як скальпель розсіче живота; злидарство натхненне, покликане, професійне, доленосне, таке, що збридило поглумом і втомилося виживати, знаючи, що не годиться князеві йти в свинарі, священикові в каналізатори, письменникові в гімнороби, сплутувати ієрархію смиренністю паче гордині і розчинятися в звичаях свого часу, буцім жаба в негашеному вапні; ти писав просто так, не за грошву й не за славу, на випрошеному папері знайденою ручкою з погризеним ковпачком, писав, немов би залатував на бджолиніх крилах дірки, а в години перепочинку благословляв банкірів на гіперінфляції, мов слідчий, що підкладає хабаря і викриває всесвітні змови, дзвонив, довідувався в секретаріаті ковчегу, на коли там призначено потоп, остання сподіванка на дезактивацію вітчизни, і, втомившись ждати, посилав своїх володарів, як старих циганок— з торбами: пройтись по селах, по хуторах за курми і розвести підсобне господарство на монетному дворищі, а, коли сито за ситом підуть золоті яйця, чесно й неоподатковано, профілантропити їх на літературу; бо інші бюджетні надходження осідають в іудиній сумі, а той, як відомо, і миро Господнє ладен був розпродати і з прибутку фінансувати тих, що завсіди з нами; і в тій сумері грошики за армади літаків, за рівні, догоризонтні, мов солома після комбайнів, копичища танків, за авіаносці, продані поштучно і на вагу, за стільки снарядів, що можна змести, як павутину, сутінки з лиця півсвіту, за стільки патронів, що мона перебити на льоту всі злочинні з кажанім писком думки на світі, та зиск поглинають ті, що завжди з нами, та ще світові борги, виявляється, ми невчасно проплатили транспортні послуги, кораблі й ешелони, якими звідси вивозили пшеницю в голодний рік! тепер набігли проценти на проценти, чи хочеш, чи не хочеш, а плати, призначай у себе в країні подушного по сто відсотків, дванадцять лишай на ліквідацію наслідків, щоб на Заході мирно спалось, то ж, якщо наших достойників запитаєш про культуру, очки в них збискують і займаються, як у шлюх від непристойного натяку, з катерининським кобилячим сміхом вони похвалять вас за брутальні жарти; коли гроші і підлократія приневолять собою все— від нацюцюрників до виборів— в поколіннях наступних зродиться інша полярність: терор і терор, удосвіта, на злеті літаків, недалеко від смуги, звівшись на ліве коліно і перехоплюючи повільне, важке, нажерте, дюралеве черево в стінґерівський приціл, терор і терор у вестибюлях телецентрів, того вечора охорона замість звичних панцерів отримає жилети з пластиковою вибухівкою, а мікрофони гахкатимуть в пельки єресіярхів, зірки політичної естради з підвивом, напівприсівши в сяєві прожекторів, зриватимуть з себе труси і запихатимуть ними співучі уста, щоб не лопнути від ніжного крику й жаху, вцілілі побіжать вішатись на унітазних мотузках, вода з лету в Лету відсурмить, відспіває приречених, незгірше охриплих плакальниць, по людських хатах екрани спершу почервоніють, наллються кров’ю раптового страху і з сичанням погаснуть, немов циклопічне око, прохромлене ще димуючою головешкою; по зовнішніх тоталітаризмах запанує, злютований, уєдино тоталітаризм внутрішній – тоталітаризм відчуження – і його надщастям, надрадістю, його надлюбов’ю і серцетрепетом буде: вбивати, вбивати, терор і терор, одних проти одних, усіх проти всіх, срібного віку проти стронцієвоґо тисячоліття, розгодованих міфів проти самого процвітання, і сверблячка останніх імперій мине, немов чиряки від припарок на невсилючому місці; терор і терор, за твердженням тодішніх дослідників спровокований, викликаний тотальним примітивом, відсутністю вічного, зокрема й декількох десятків тисяч слів, записаних за прозовим звелінням; терор і терор, ненависть натрію до води, понадкласова ворожнеча між колискою і домовиною; терор і терор восьмисот зхіросімлених з чорноблереактора бомб, що міражними дирижаблями, нехтуючи ППО, зависатимуть над столицями і тісними вуличками вздовж причалів, куди посивілі натовпи побіжать топитись, та в мить над’яскравого вибуху вона перетвориться на рідке скло і, скам’янівши, зведе нанівець потребу в акваланґах і пароплавстві, зате між Африкою і новосвітнім узбережжям влаштовуватимуть щорічні конкурси ковзанярок; терор і терор, об’єднані миротворчі сили власночобітно, мов крейдяні мітки на плацу, затруть кордони, щоб не наврочувати ще більшої напасті, а внести в лави зловмисників захват перспектив і по одному переловити роззявлених, чорноротих; але не так-то сталося; потрапивши під заборону, насильство стане модним, як спорт, подасть заявку на олімпійські ігри, порятунок зноситься, немов посічений міллю комір; занафталінені обивателі мріятимуть знайти пекельний пристрій, як загубленого гаманця, главарі світу вербуватимуть для себе й своїх сімей добірних, накачаних нуклідами, суперохоронців, гарантів безпеки на відстані бета-променевого кола; вечір наставатиме, як облапування повітря сліпим, як наближення до суті дороги, як марнодія проти безнадії, накликаної вичерпанням попередніх дій, малокрів’ям історії, а головне знікчемненням і неспроможністю до високого, «і висоти їм будуть страшні»,— терор, як засіб антикультури, утвердивши свої цінности на рештках людських ціннот, стане панівним, незборимим, незаперечним, із періодом піврозпаду тривалістю в тисячоліття; а поки що науково-фінансова цивілізаційність, втративши силу співпереживати, і пошановувати життя, кидає на масовий прокорм свої вітамінні добавки міфів із квітучого проминання, аби заткнути тривогу окремих вершників, піших одинаків, що загубилися в неквапних розмислах, вкриті курявою з магістральної траси; спочатку відмовились жити і щось означати слова, стільки охочих до пустослів’я огиналося по світах, стільки невиказаного розпачу ятрилося в розстрільних стінах, подовбаних так, ніби на них дерлися з обламаними нігтями; надто в імперії, де навіть камінь, креснувши хмари, прометеоривши виднокіл і набачившись дива й пітьмави більше, аніж за всю свою мільйонолітну блукальну темряву, вирячено, безголосо кричав і пар валував позад нього і його засторог у морозному надвечір’ї над обрієм; тут всякий, проїхавши обшир туди й назад, занедужував графоманством, поспішливим називанням безлічі простих речей, що, перш ніж відкритися і дозволити дати назву, благали любові й цноти благоговінь— і таїна відкрилася б словам, як поглядові; тою недугою карались найперш віршарі, присягали над трупом, щоб розділити прокляття з малими світу, демонізувати побут, стосунки і почуття, поетизувати безмірність, називаючи криве прямим, вщент скарлючене гармонійним, а збоку, напохваті, банда естетів, аплодувальників і сівілл похвавлювала ауру трагісу,— це наша надія, це наше все! а ще поодаль, за окремими столиками, в прохолоді судійствували старійшини, священнодіяли академісти, всі ті, хто, надихнувшись непродихним, мавзойлєнінним труп’яком, ішов ним захоплюватися з кафедр і газетних шпальт, ішов закликати на риття траншей під чорнгробиль-станцію, під невгасиму морильню всім, ішов додебілювати заголоджених і застраханих, зашуганих селюків, що ховаючи під інститутські лавки ноги в подертому, білою дратвою залатаному взутті, мріяли чимхутніше вирватися по відро картоплі, банку сала і слоїк консервованих огірків, і дивилися на професорів благальними, в отупінні закляклими, немов перед обухом, очима; де тепер віршарі, коли за блазнювання ніхто не платить? попередньо, виховуючи з них людей, ти робив всеможливе, вчив переходити вулицю і пити святкові трунки з фужерів, а не бульбенити з горла і обливатися «вермутами» до пупа, ти навчав їх розважливості, простоті, вчив цінувати великі і вічні справи, полювання, рибалку, вірність собак, діалоги наодинці з собою, вціджував гідності замість вина, ждав, коли виростуть, тобі поменшає смутку в знудьгованому сторіччі, слухав кінські, жилаві, вдавано трагедійні, голоси, всоте перебрехані походеньки, слухав і знав, що вони не вміють ні дякувати, ні плавати— і так, бачиш, сталося; ти запускав їх, немов повітряних драконів на пострах вороння, і, каблуком наступивши на мотузяного хвоста, вчив шанувати висоту за те, що вона вільна й істинна з часів Аврелія; вчив угадувати силу вітру по газетних сторінках, що там, внизу, тремтять і вириваються, як школярки, з млявих старечих рук політиканів; вчив пролітати над списами звуглених лісів, балансувати між тюремними вежами, на хвилях розлунених стрілянин перековзувати через фортечні мури, втихомирювати бунт шаленства, невтомно дбати— та вітер злощастя виривав мотузка з-під ноги і здирижаблені слимаки виривалися у вседозвіл з гучним карамазівським гаслом, а, коли, донесхочу налітавшись, начухавшись об стіни свинарників та об весільні столи, приземлялись на сусідньому полі, замість «вітаю!», ти чув кнурячий щасливий хрип, відрижку амбіцій і глупства, радість віднайденої подоби; під енну пору загнулась совдепія, віршаві скисли, довго і безпробудно плакати і пили, похмелялися і ридали, відчуваючи, що це востаннє, та й це механічне дійство, зрідні тому як трактор жере й випахкує з себе солярку, тільки посилювало непотребство, тепер злютоване в непохитну манію розбагатіти; народ під ту пору приколисано, провіршовано, вчаділо спав, до краю знесилений і забреханий, напівживий, скоріше ніякий, ніж схильний до видужання, нещасніший сироти, згорьованіший вдови, зраділий відвідинам ворога, як обіймам брата, а хижість нових експансій приходила за вовчим звичаєм— трапляється, що старий вовчара виманює з села собак, при повному місяці качається на прилісній дорозі, заграє з ними, щулиться, підтискає хвоста, то відбіжить недалеко, то знову наскочить, дурнувато пострибує на чотирьох лапах, схиляє голову до плеча, падає в пилюку і буцімто висікає бліх, а сам прискалено, украдьки стежить за собачам, що от уже і повірило, от уже і признало в ньому свого, біжить обреп’яшене, дрібцює до узлісся і ще не встигне задихнутись від лютого духу, смороду лігва, зіпрілих хащ, не вспіне з вереском кинутися назад, як чотири різці бритвенно, смачно перекусять шию; організована спортивність, користуючись легковірством демокракал, вигризала загальну власність, на яку горбатів, гнувся, надривав пупа безневинний громадянин упродовж дармового століття, потім спортивних молодиків вкупі з їхніми касами і приватизованим добром прибрали до рук статечні дідки з непохитною вимовою, з чемними, м’якими рисами і азартом розпалених, юних коханців ув очах; один кнуроподібний реготливий верлібрист признався тобі, «зароблю мільйон доларів— куплю інститут літератури», та все пішло прахом. Якогось ранку, йдучи до Львівської площі, в порожньому місті ти побачив старого біля під’їзду— на старосвітському, обгвіздкованому міддю, стільці, лице безживне, з виразом суворості і благання, на ногах тонка обстріпана ковдра, таких санітари виносять попід руки зітхнути востаннє на повітрі; сирий холод тиснув його за плечі, мертвив сивину, збоку лежало пуделко і в ньому декілька притиснутих ключем купонів, старий дослухався до кроків, ось швидких, ось розмірених, ось притишених на мить, сидів прямо і ледь кивав головою— перші були аристократами; вийти на світ означало жебрати; десятки мільйонів водночас опинилися у жеброті; від всепоглинаючого загибання, в безсиллі чинити опір, пристосуватися до умов, самоорганізовано вижити, одні спивалися, решта впадала в докрайній, сімейний, службовий, позаштатний ідіотизм і божеволіла так само; людська енергія, що способом простої терапії— очищенням від затруєних решток, поновленням викраденого майнового спадкоємства та ще кількох безболісних втручань— енергія, що могла піти справедливим і доброчинним річищем, вся плеснулася в здичавілу гризотняву, в підкуп, наругу, здирства, в щось більше злочину, бо ні писаного, ані умовного закону вже не було: щось органічне, як перетрублювання землі червою, шамкало, чавкало, криміналізувалось, вбивало, лютішало, нахабніло, шкірилося, розсувало плечами, змінювало зашморги на краватки, розгинало спини, намуляні лантухами чесних заощаджень, задніми ратицями відчиняло урядові двері, роздавало, втішаючи, мудрі, поблажливі поради в газетах, обиралось, вальяжніло, кабаніло, призвичаювалось до шанувань і все це разом взяте називалося незалежністю; для більшості ж почались цвинтарні будні жебрократії - буденність базару, куди виносили останнє: якісь непотрібні зламки сантехніки, якісь стерті ножі без руків’я, якісь купки іржавих цвяхів, либонь, вчора витягнуті з підметок, бо вже недалеко йти, якісь вицвілі капелюшки з трояндами, якісь залапані черепки, що колись були посудом і досі пригадують запах їжі, якісь пласкі офіцерські сумки, посічені міллю хвости чорнобурок, заготовки для блешень, бороди збучавілої жилки, вудлища, поплавки, лампочки, викручені у власному під’їзді, рижі шиньйони з голів вивілонських блудниць, портсиґар, з якого дістав «біломорину» відомий шпигун і надкусив ампулу з ціаном, заховану в мундштукові, посібники по практичному інфантилізмові, повне зібрання томів, старі, в прадідівській оправі, з потужніми лінзами окуляри, осліплі від нескінченних вдивлянь у нужду і похмуру дійсність, фляги в чохлах із червоної деревини, з ковтком вікової спраги і запахом оцту на денці, листівки з краєвидами помпейського процвітання, короткий курс міфів про міфи в ста двадцяти томах, купи злямченої, з теплим запахом полину, тільки-но настриженої овечої вовни, навскіс обрізані, ще в слизькому намиленні петлі на всякий вибір і смак, самі ж суїцидники проходжалися міжряддям у пошуках закуски, а далі знову годинники з навіки заведеною, скрученою в болісне коло пружиною дзвінка, що мав звістити суттєве, приїзд, побачення, поспіх, пробуджене в досвіток і відлигу щастя, та сам годинник зупинився раніше, ніж вибухнув радісний дзенькіт— вставайте! непевного віку літератор торгував залишками паперу в зеленій пачці, рештками задумів, кинутих напризволяще, та друкарською машинкою, цим дактилоскопом намагань передати все непідроблене і найчесніше; під міліцейський кований тупіт везли в дитячих колясках скарби і на простелених газетах розкладали так обережно, немов немовлят перед випискою з пологового будинку: сірі, немов скам’яніле доісторичне павутиння, платівки з голосами вождів, обгортки знепотріблених ідеологічних брошурок, солдатські відзнаки, керамічних оленів, люльки з вишневими цибухами, скальпелі, пінцети, зажими, напіввикористані мотки бинтів, позеленілі таблетки в розсип, мірки для пороху й шроту, латунні гільзи без капсулів, ласти для плавання, биті валянки з дірками на задниках, донорські значки, білопластмасові бігуді з жмутиками волосся, каучукові пластини для набойок, ватяні штани, простирадла, котрі зберігалися на смертну годину, закопчені гасові лампи, консервні ключі, кацавейки з лисої овечини, низку ключиків до шафи, де нічого вже не лишилося, розколоте в сталевій оправі дзеркало, розбитий на непроглядність день, глухі і жалісні перемовляння з приятелями по нещастю— а як благально, як приворожливо, забобонно видивлялися покупця! як припрошували, перекладали товар лицем, гріли на зламках руки, боялись злодійства, скидали ціну, наказували подумати, просили підійти, немов сподіваючись щасливо збути душу на погреб і вмерти по тому відразу; а ще пригадай-но хлопчика, він продавав кілька обламаних олівців і пару виписаних, легких, мов згорілі малюнки, фломастерів, дивився під ноги, напружено, немов пригадував, що ж там лишилося вдома такого, що б можна спробувати винести сюди і продати— і в сиротинному безталанні краю почуєш вітер, вихор, зірвану з калюж сльоту, щодужчий верховітний свист, холоднечу, що заповзає за коміри і морозить до кості; і безсилий купити щось, допомогти, проходив повз розкладені речі й могильне зоднаковіння потойбік болю на зморшкуватих лицях; ти сам відрізнявся від них тільки тим, що не надбав і на чорний день: а дні починалися з того, як дотягнути до вечора. В літописах війни без скальпів мільйони жертв будуть виправдані перехідними умовами,— щорічно тут вигибало стільки ж, як у другому світовому побоїщі,— будуть списані на недбальство і прорахунки сцекономістів, своїх тюхтіїв та ще розкутих і життєрадісних варягів, що з виписаних нам допомог цілком законно, за мудрі поради, американили зелень пачками, за триста знімали помешкання в центрі, за сто прибиральницю, за півсотні школярку, художника, залежно від статі і вподобань, за порцію спиртного і два бутерброди якого хоч державника, і ходили панами, яких вулиці міста не відали з часу чекістських розкошів; солодка зверхність дослідників, що відкривали людству невідоме пігмейське плем’я, змішувалася з дещицею цікавості і приманювала їх сюди, як відьмаків покинутий цвинтар; шобляки професійних авантюристів, нездар, невдах, а то й просто поведених на статевому невдоволенні, під покровом покинутості й самоти парашутилась на вітчизну в якості відволікаючої підтримки диверсійним урядовим групам,— під час перехресних допитів ти не побачив жодного, хто б окрім слова «комп’ютер», зміг промуркотіти ще щось розбірливе, так їх зазомбували— ті ж, що проживали тута й раніш, вмирали на очах від того, що «мова є начія» і «нарешьчі к’аїна утрималя нежялежьніщь»; видавництва вклякали, гонорари в журналах дорівнювали витратам на поштову марку, так недвозначно тобі пояснювали, що час припиняти слідство: покази очевидців, зшитки прози і протоколи правд більше нікого не цікавлять; нові істини вимагають нового розуміння; сили були нерівними і, щоб вберегти резерв, ти змушений був подати у відставку; тай за чим шкодувати? на службу тут все одно ходили, здебільшого через дармовий телефон, перемовитись по міжміському і, може, хоч щось продати, але й там, куди дзвонили, так само сиділи продавці, а гроші, немов щезли з обігу, головний банкір виманював їх як міг, ногою до підлоги тиснув на педаль друкарського станка, цигарковим папером клеїв пожертвувані жебраками тисячі, але й усього валового продукту не вистачало, щоб задобрити процентну пащу, бюджет тріщав, а безмежні, всевидящі нулі на рахунках не збиралися жартувати: вже з капремонту пришвартувалися сухогрузи, повернулися на запасні колії ешелони з відкритими на дахах люками, немов салютуючими картузами, потрібно платити за послуги, за вивезенний хліб, і, як півстоліття тому, в дощ і розпач, вози, навантажені мокрими асиґнаціями, з кислим смородом злежаного силосу, викочували з фабрики грошових знаків, їздовий поправляв пужалном збиту на ліве вухо восьмиклинку, вмощувався зручніше, понукав сірих забейханих конячин, діставав з-за халяви складену пампушкою, порізану газету, щупкою набирав з кисета махру і, розтуливши поли брезентового плаща, прикурював від кресала,— дорога була неблизькою: знайомі з кріпацтва, смолисті, в розводах тіней, бурякові поля і бузкові, тугі й тим миліші серцю поселянина, мов коров’ячі дійки, дими винокурень, голосисті, пронизливі, чимось завжди, як перед зрадою, треті півні, на обочині берлин з шестернею, повен куряви, що позавчора накрила сироту, ліс синіє і ближчає грибною свіжістю дубини, на галявині за кожним чмихом ковальських міхів ятриться жар і ножі при ковадлі дочікуються посвяти, на пагорбах, рожевих від чебрецю, пахне бортняним медом, і раптово й розкрилено ковилиться назустріч степ, байбак на обнірку підводиться на задні лапи, під покинутими щитами лисенята виніжуються в затінку, сонце пражить немилосердно, яструб боїться глянути на воду, їздовий, подрімуючи, скидає плаща і віжками обтирає піт на лобі, коники цвірчать від розпачу, що їх так хутко покидають, потріскує вапняк, гедзи завбільшки з великий палець насідають на коней і пришвидшують біг до моря так, що дядько мусить натягувати упряж на себе, розвора натужно гарчить, дишель задирається вище, аж ононо, внизу, скільки сягає зір, кораблі і вагони, немов роззявлені злодійські портфелі; гроші зникали за грішми, аж стиралися зуби в суховил, якими їх кидали через коліно; зарплатню тутай отримувало декілька осіб— володар, дві його тіні,— а з чого складався прожиток мас, невідомо навіть тобі, що більшу частину життя примудрився здолати за творчим духом; наприклад, твій друг додумався здати фірмі свій державнослужбовий кабінет, а самому перейти до сусідів по відділу; клепка цінувалась; загалом, звертаючись до нащадків, ти мусиш повідати про час лихварств, ворожбитств, скотоложництва, непошани до батька й матері, та ще цілого сонмища смертних гріхів, немов ілюстровано взятих з Писання: недоноски, чиї доноси ти по службі читав і дивувався зсученій людській суті, переляки, геніально кажучи, раби, підніжки, грязь москви, варшавське сміття, що разом взяте мріяло приліпитись до якого-небудь комсомольського порогу, все воно кинулося викобелювати з себе демохряків, пописувати амебну політологію на теми наслідків тоталітаризму для видлубаного яйця, роздавати поради, поглядати звисока, навчилось гадючим, од вуха до вуха, посмішкам і лагідному «ха-а-ай», «бай-ба-ай», обов’язково витягнутим із себе, ніби тільки що знайдений гаманець, що його треба віддати господареві; однак, тебе це вже мало обходило— з бувалістю слідопита, що вхопив свіжого, неприметеного, розсипчатого сліда, ти хотів вистежити звіра: рівні розлаписті виволоки прямували в заповідник, видно, приходила зграя, стрибок у стрибок, ближче й ближче до оази, забороненої для вистежувань і стрілецьких вправ, кордон з пофарбованим новим шлаґбаумом перепиняв дорогу, звірота ж порисачила далі, ти, перекинувши п’ятизарядку дулом униз, пристоював і чекав чогось, картина виходила неповною, обстріпаною, буцім вирізаною з рами кривим садівничим ножем, але що вдієш, ти дослухав виття і з храпоту кісток здогадувався, кого вони там теплюють так радісно, рвучи сухожилля зубиськами, захлинаючись шматками м’яса з шерстю, вилизуючи вохристий підталий сніг, хмеліючи з ситої важкої втоми; ти пригадував їх щенятами, в лігві коло багна, під прикоренем поваленої вільхи, звідки безклопітно їх можна було виманити на вабу, коли вовчиця-служба-мати рискала по узліссях, повзла на всохлому з витягнутими цицьками животі і з бараном на загривку переплигувала через вориння кошари; потім, на росяній ранковій траві ти бачив через галявину темні смуги, залишені переярками, на літо зграя щезала в безпечніші місця, переймати досвіди, слизькими від падалі, висолопленими язиками осилювати інші мови, просвітлювати амазонців, кіплінґівських мавп, навчати пінгвінів, життя ж тутай загнивало, як здутий животисько зарізаної ними кобили, земля набрякала, аби за мить вибухнути червою і смородом межи очі; звідти, з пінгвінних довкіль, вертались громадянами всесвіту з відмороженими демохряками; твій прадід не найняв би їх сапати буряки, бо позрубували б цукрове коріння і вкалічили собі ноги, твій дід не дозволив би їм вичищати гній у свинячому закуті, бо розбили б корито лобами, не підпустив би крутити ручку січкарні, підв’язувати кобилі хвоста, твій батько не прийняв би їх у вантажники на призалізничному складі, ти сам, не хворіючи жадністю, пошкодував би для облесливих малої згадки, декількох букв, а десь їх зустріли з підвиском— і тепер мучся здогадом, що в світі гірш од свинарні; в цілому ж історична несприятливість сприяла радіації, як алкоголь святам, підштовхувала ситуйовину на ковзке, щоб звідти післанець мору набрав розгін,— і, гляньте, ангел зими, з навскіс занесеною палицею в руках, перетрамплінює гори й доли, з його навощених, жовтих, мов два мечі, лиж дрібки снігу просіваються вам за комір: начувайтесь! безробітний і вигнаний ти сидів на пригніві, мов спорохнілий гриб, зрання старився, дитинів безнастанно, виглядав ближнього з батьківських звідусюд, стилізував потоп несвідомості, в якому тебе так звинувачували необдумано, та що б не робив, ти подумки, застережливо кричав їм у паузи між телефонних гудків, - годі лихварити і чинити блюзнірства! це ж так просто, відомо, зрозуміло з пророчих часів, якщо лихварство розглянути як наругу з дарів землі, порівну всім дарованих, всіхніх, а непошану до батька й матері, як відречення від звишнього народження— ти надривався й кричав у телефонні рурки, дірчаті, глухі до вмовлять, мов заґратовані вічка на дверях карцерів, та скрізь було зайнято, скрізь плели свої змовки і, хоча в кожній слухавці потріскувало, як в замінованому реакторі, ніхто не вірив, що вже так близько; прикмети ж казали самі за себе; посеред літа настали собачі холоди і за браком опалення відкрили божевільні; хворі, скуті галоперидолом, неголені і немиті, закуштані в ковдри ходили по містах, з руками на витяжку, прямо і прямо нескінченним коридором, на перший взір, ніби відречені, одвиклі від лікарні, але, якщо придивитись, помітиш: вони вже нічого не ждуть, крім голільника й лазні в суботу; дріжджі суспільства, носії ідей, коли б зібралися разом, вони сформулювали б незвичні істини, а так загнічені, запсихотроплені мусіли тільки йти і вголос повторювати адреси і телефони своїх ескулапів, в обнадії зустріти їх і висповідати тривоги; самі ж лікарі на прийомі впадали в гострий катотонічний ступор, прямо з прийомного покою їх госпіталізували в палати, на стільки безмежні й порожні, що, замученим радіофобією, їм здавалося повсякчас, ніби по іржавих щаблях здіймаються вгору, вгору, і з чортобильської труби кидаються в закипілий реактор; загалом психіатрична ситуація зближувалась до істерії; провідні бізнесмени суїцидились на сплетених у шестижильну нагайку панчохах співробітниць, що доконали сексуальними домаганнями, всі, як останнього причастя, ждали, виглядали, прагнули співчуття, це був єдиний товар, якого вже ніде не виробляли; кожен поважаючий себе громадянин мріяв про діаґноз, як про американський паспорт, маніакальний психоз перекидався з людей на поїзди і локомотив на агресивній швидкості, мов жеребець головою, мотнувши в пітьму, трощив електролінії і котився з відкосу; масова превентивна симуляція означала, що більшість ще до правопорушень почувала себе злочинцями і прагнула закосити; деякі розвинуті країни під впливом очевидного замість громадянств переходили на пацієнтства, щоб уникнути моральних оцінок і вберегти від зациклення еліту; мозок зростав об’ємно, що засвідчувало пришвидшене поглинання поживних речовин, бажання не звихнутися в полоні інформацій, тоді як тіла вкорочувались, маліли, щоб влізти в найменшу мерзлотну яму, у сплеск долонь, або в тихий зойк, коли вже нікому ткати саван, теслі вимерли, копачі п’яні— і тіла самі собі визначають розмір останньої волі; в загальному ж картина поставала така: під дією опромінень манії, страхи, нав’язливість, вся демонія душевних недуг вивтікувала з підкірок і лікарняних справ, і блукала сама по собі, матеріялізуючись у гострий зимовий туман над рівниною: та й за суцільною непроглядністю ти бачиш ніч із двадцять п’ятого на двадцять шосте: рівно опівніч, за годину і двадцять п’ять хвилин до вибуху, нова зміна заступила на вахту на блочному щиті управління четвертим енергоблоком, експеримент тривав, запас реактивності в реакторі був значно нижчий регламентного і складав вісімнадцять стержнів, вічність набирала фатального розгону; в годину нуль сім хвилин до шести циркуляційних насосів увімкнули ще по одному, начальник зміни і головний інженер намагались вручну підтримати параметри реактора і, щоб уникнути зупинки, заблокували сигнали аварійного захисту, реактивність повільно падала, в годину двадцять дві хвилини тридцять секунд оператор по розпечатці побачив, що запас реактивності складає недозволену величину, вісімнадцять стержнів проти необхідних двадцяти восьми, та експеримент продовжувався, в годину двадцять три хвилини нуль чотири секунди старший інженер закрив стопорні клапани восьмої турбіни і відключив аварійний захист, щоб по можливості повторити випробування, якщо буде невдалою перша спроба, в годину двадцять три хвилини сорок секунд стержні, в мить активного пароутворення, впірнули в реактор, почався розгін на миттєвих нейтронах, стержні ввійшли лише на два з половиною метри замість семи, там їх і заклинило,— затремтіла підлога, стрілки самописців розбіглися в різні боки, сильно трясло насоси, від почастішалих, щосильніших гідроударів застрибали короби біозахисту, ще двічі гахнуло і над енергоблоком з іскрами й полум’ям вирвалося ядерне пальне і шматки графіту, підпалюючи вкриту бітумом стелю машинної зали; стрімкий і палючий стовп, залишаючи зелену росу, пропалював хмари кілометр за кілометром, вище й вище, мов здоровенний черпак, що вимішує в казані і випаровує в атмосферу дрібнодисперсні частки двоокису урану, нукліди йоду-131, плутонію-239, нептунію-139, стронцію-90, цезію-137, аж з боків випінювалася решта десятків тон— на здиблене ошмаття даху, на залляту спалахами територію, на червоні кузки пожежних машин, що підскакували з увімкнутими сиренами; палаюча лава, жахаючись сама себе, звивалася по підлозі і протікала в підреакторних простір, щоб там охолонути, ніби обварена до м’яса рука в ополонці; і, хоча з того квітня ти вже ніколи не спиш, ти прокидаєшся в тумані всіх мислимих божевіль і в погаслій машинній залі тиснеш на кнопку аварійного захисту: ще не пізно, ще двадцять, ще дев’ятнадцять, ще менше й менше секунд, земля починає ходити ходором, мов хтось розхитує за вістря глобуса, ти тиснеш щосили, аж під нігтем чорніє кров, та привид того як має статись утримує в кулаці пружину, насоси тримають набряклу німоту, мов останні краплі повітря в легенях потопельника— ще мить і зоряне небо сахнеться від яскравизни звивистого живого вогню, виплеснутого межи очі, як кров з розрубаної гадюки; а потім, коли почалась ліквідація, героїзм, гавкавізм, докази того, що радянські люди всесильні, всеможні, і тисячі солдат і новопризваних резервістів чобітьми нагрібали на лопати розкидане ядерне пальне й відрами на витягнутих дужках зносили його в контейнери, а в заморських роботів плавилися й перемикали клеми, тоді ти вже не можеш думати, а тільки пам’ятаєш, що в густій радіації потворніє зображення на екранах, рядовий виконує протилежне наказові, двісті десять військових частин, сотні тисяч невільникв присяги жде свого часу, щоб в одних масках і балахонах утримувати оборону по тісному периметрі, щоб заливати водою леґіони ренґен, а потім танками валити рудий ліс і спихати його в наспіх вириті траншеї, щоб армади техніки, вертольотів, бульдозерів, машин, вкам’яніли на території зони, в могильниках і відстійниках, як останній резерв війни, котрій не буде краю; ти вже не можеш ні думати, ні уявити, що таке сумарне забруднення в мільйони кюрі, до чого ці гасла на тлі руїн «завдання уряду виконаєм!» що в долині і в лісі небезпечніше, ніж у полі, там засвічує сильніше, що гарячі частки залягали з густиною по сто тисяч на квадратний метр, а повний період розпаду цезію настане через двадцять три тисячі років; ти пригадував роботів, що всупереч радіокеруванням, ступали в прірву й закінчували самогубством, а ще гул навантажених гелікоптерів над Вітряними горами, де ти мешкав тоді, і вершини тополь тремтіли, як палець пророка; ти хотів би побачити політбюристів і їхніх приручених, вчених гієн, що солов’їнили тоді й витьохкували, аж захлинались піснями— і з дощаного помосту, в юрби, що реве свою завчену й просить віддати Агнця, запитатися: де вони, ці варавині сини, від першого до останнього секретарі й секретути? і, тримаючи праву руку за спиною, щоб раніше справи не зацідити якому в риляка, пройти повз вишикувані їхніми ж кедебістами колони, і не відрубувати вуха апостольським мечем, і не обривати зіщулених, мов надгоріле дубове листя, погонів, і не дивитися в очі, ворухкі, жваві, пронирливі, мов купка рубінових мотилів у сірниковій коробці, а просто відібрати пояси і останні сподівання на осику— цих не витримає; шкода й дерева; але ж цього мало! невже, ні до них, ні до вас, нікогісінькому немає діла? о, пришибленість малих людей, що ховаються спина за спиною, як карта за картою! чому б не вдатись до історичного досвіду, не кинути кожного десятого під меч, не залляти свинцем пробрехані пельки, не повідрубувати п’яти на ногах, що втікали від гніву, не затрамбувати зв’язаного, по шию в землі, і не поховати в степу назавжди?! чи й цього стане замало? істина не вимагає ні їхнього осуду, ні вашої мсти; але щось же мусить утримувати рівновагу? коли мертві заплутались між живих, і їхні сльози холодні, як пригірщ граду, коли справедливість і співчуття перетворюються в порожню кулю, баланс давно втрачено, в кошику, плетеному з лози, сидить старосвітня нянька з тупим, ротатим, негеркулесівської вроди, немовлям— і нащо йому героїти, стискати прощально напнуті і тремтливі канати навподобі змій, коли все процвітання безплідного для його забаганок, всі єресі світу до його уповань, всі звихи розуму для нього напохваті, вся святкова, підчищена, мов туалетна яма, куля порожніє над головою, а форсунка реактора гуде рівним, виболілим обережним, як у старого туберкульозника, посапуванням крізь сон: ще недовго, і пірові переможці під зойк сидухи зірвуться з насидженої орбіти, як з заблошивленого кубла, прикусять пальця від поштовху і занюняють про спільний врятунок; до тієї пори ви будете мужніми, гідними і доброзичливими по-хазяйськи,— зачувши лемент, вийдете на поріг і підставите біле від просіяної муки, обітоване сито; вигнані і навернені, племена і коліна щасливо зберуться тут, бо нізвідки не стане видко неба, тільки тута могутні стовпи проміння, проростаючи крізь, підпиратимуть його, закидане попелом, ніби свіжим тиньком, і в тих промоїнах голубітиме світлінь, урочиста, живильна щирість; ви підведете очі до стигматних, дірчатих зір в іржавіні з вирватих цвяхів— о Боже, відплати, Господи; о, Боже, відплати, явися в сяєві; і він врятує тебе від сіті птахолова, накриє крилами Своїми,— «ти не злякаєшся ні страху вночі, ані стріли, що літає вдень, ані чуми, що у пітьмі бродить, ані зарази, що кишить опівдні; бо ангелам Своїм він повелить, щоб берегли тебе на всіх дорогах», а всі разом ви на змія будете наступати, розтопчете лева і дракона.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconУкраїнська історична проза
Мета: (навчальна) дослідити розвиток жанру історичної романістики в складних історичних умовах; зробити огляд найвідоміших взірців...
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconПередмова

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconМетодичний кабінет
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconМедицина та художня культура
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconБбк 4. 266. П55 Передмова

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconЛисенко О. В. (м. Київ). Ґенеза ідеологічних та політичних
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconПрограма курсу за вибором зі світової літератури Міфологія стародавнього
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconНавчальний посібник Черкаси 2013 зміст передмова
Дидактичні матеріали для формування історичних компетентностей учнів з курсу «Вступ до історії»
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» icon1. Передмова
Використання різних форм І методів роботи робить її цікавою І привабливою для учнів. Інтелектуальні ігри, екологічні проекти, екскурсії,...
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка