Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу»



Сторінка7/22
Дата конвертації19.06.2017
Розмір5,8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22

Ти став безробітним; по пів дня міг стояти на розі вулиці і дивитися на перехожих, що доношуючи останнє взуття, наздоганяли поспіх нових обставин, тремтіли, наймалися, виглядали неіснуючі зарплати, ти дивився і думав: людина живе, щоб померти— і живе так тяжко; скорбота вмерла: у великому знанні— велике знесилля, а більше нічого не залишилось; твоя писанина муляла, мов каторжникам клеймо, надію прожити за творчу працю в тебе викрали, як калитку в старця; а що казати про покоління, які надірвали нутро на копанні ракетних шахт, на піввікових засланнях, на військових заводах, рачки на буряках, нагинці в непроглядних від пилюки забоях, з відрами, тачками, лопатами, ґрелями, півцентнерними мішками, на суботниках, без вихідних, у постійному страхові запізнитися— і водномить їхні злидарські заощадження кудись пропали в банках, зате інші, новоприсяжні, зненацька, мов після виграшу в спортлото, створили свої, комерційні банкуги, і від здогаду про обікраність, коли цілі покоління обдерли по живому і кинули в солоний окріп, конання наставало швидше, аніж від пенсій, купівельною спроможністю в півдомовини; віршарі опанували гендель, як раніше богемні забави, заслужені провокатори зросли до лідерства в партійках, переляки вгероїлись, без’язикі заговорили, замучені підсвідомістю постриглися в радикали, хитріші кинулись на посади, передчуваючи небезпідставно, що там хоч помалу, але довго крапає, спритні вдарилися в торги— і яка-то була потіха, яка була розкіш: всюди нічийне, перепади в цінах страшні, від газетного паперу до радіактивної сировини все миттю знаходило своїх бажаючих, свої вагони, своїх митників, свої закордонні шифри; пожвавлення, запал, лихоманка стояла така, ніби вся звироднілість всіх народів і рас зненацька висіялася з потаємних колбиськ, куди загнали віруси, і от вони знову косять! от затіпали кортячкою хабарів, так зачумлений прагне пити, от прирекли на масове клептоманство, кожен радий потягнути абищицю, маленьке, більше, ніяке, з підсобок, складів, шухляд— як все для фронту, так все на продаж!— от обгризли над залізницями кілометри мідних дротів, от за посібництвом охорони розтягнули військові ретранслятори, що навівали жах і безсоння на парфянів і нібелунґів, от повиносили платинові решітки з секретних заводів, де порахована кожна порошина на сигнальних датчиках і кожна блощиця в підшерстку кожного із сторожових псів, а коли з супутників засікли пропажу, виявилось, що зловмисник використовував її для кращого сечовитоку в кролячих клітках; от прямо на базарах збували ісламістам контейнери з червоною ртуттю, а за додаткову плату проносили через пантікапейські підземелля до Афін, бо кордони просвічувались і стереглись ще пильніше, ніж виходи з пекла, от, задовго до ядерного роззброєння, прапорщики поскидали в металобрухт «списані» міжконинентальні ракети, партії рідкоземельних металів практично завалювали лондонську біржу так, що її доводилося відкопувати, золоті скіфські скарби вимагнічувалися з курганів і музейних сховищ, нерухомість, як звичайна, так і пам’ятки старовини, палаци, архітектурні ансамблі, генеральські квартали зникали раз і назавжди, нові й нові банки поставали тільки з того, що комусь, сплутавши адресу, надсилали ешелони грошви, серія гучних убивств означала знервовані самогубства забудькуватих відправників; валові сільгосппродукти заганяли вперед на століття, деякі голови колгоспів зобов’язувалися збирати по чотири врожаї, щоб і продаватися відповідно, найзапальніші радили збути чорнозем на лопати; розмінною монетою мафій стали монетні двори, ферросплавні і глиноземні підприємства, купити за пляшку віскі яку-небудь алюмінієву галузь вважалося буденною справою; міліція, останній оплот порядку, змушена була підхабарювати суддів та прокурорів, щоб зглянулись над яким-небудь олігархом і засадили по заслугах; щоб десь переседів черговий переділ і відстріл; в’язні в тюрмах суворого режиму страйкували, вимагаючи з п’ятнадцятки перейти на довічний термін, так лякали злочинців перспективи волі: все на стільки там розікрали і розтягли, що вмреш голодною смертю! іноземці, прилучившись до вакханалії, і собі цупили у власних фірм і подавали гнівні петиції на адресу прем’єра; їм відшкодовували; користуючись рейвахом, пожежники вибили право на передоплату пожеж і, тільки прокинувшись, відразу натягували латунні каски і їхали тероризувати установи і, отримавши квитанцію про сплату, розпивши могорич, самі підпалювали нещасних і самі й гасили; приватизувалось, нарешті, міністерство закордонних справ і кожен вів свою справу і дипломатію, як кіз на спродаж,— один нав’язував іранцям ракетні шахти під притони, другий вимагав зняти ембарго на експорт наших повій у гарячі точки, третій просто споював амбасадорів на щодених прийомах і підсовував їм сумнівні папірці про розподіл євгроби;зникраїна западала в морок, річки відмовлялися так задешево текти і постачати електроенергію, очі банькатіли і привчались до темряви, як у глибоководних риб, з офшорних компаній спадали шори, така мізерія, як транзит наркотиків, склади стрілецької зброї, торгівельний флот, поцікавлювала виключно тих, хто прибився до бізнесу на розбір шапок; останнє пожвавлення в гендлярів викликала партія ядерних зарядів могутністю в трільйон мегатон, що призначалися для підземного випробування і були б здармувались, а так знайшлись, цілком випадково, при ремонті каналізаційної труби, і зійшли антикваріатом за помірну ціну; але ніщо так не коштувало і не марнувалось так безоглядно, як швидкоплинність удачі; двадцяте століття з безліччю злоякісних див принесло синатропію, призвичаєння дикого звіра до умов середовища, видозміненого людиною,— наприклад, лис приживається коло скотомогильника, плямкає легший прокорм, неподалік риє в балці виводкову нору, стає неляканим, ослабленим, малорухливим, ледачим, втрачає пильність і потрапляє в засідку; так і перші комісари капіталізму, особачівши, зійшли на пшик, коли навіть не акули, а тільки піраньї вшубовсьнули в прогріте плесо; коли грошова цивілізація тільки зморгнула оком і найживучіші, найберучкіші, злютовані тисячами зв’язків стали трансформаторами— і не більше— доларового високовольтного струму, дрібними посередниками гри під невпинні проценти, обов’язки, квоти, схвалення, визнання, санкції, погрози бойкотом, погодження на попередні умови, нові позички, інвалідські кредити, новий, ще тісніший зашморг зобов’язань і їх треба виконувати, інакше про вас нашепчуть, наплетуть, покажуть фальшиву довідку з диспансерів вашої гиблокраїни, вашої проклятіїни! і довірливі інвещури покинуть вас, буцім спірохетну подругу; один представник далекосхідних країв, що побажав залишитись неназваним, пояснив тобі сутність останніх війн, коли нафтоносні держави потрібно було присадати, відштовхнути на задній план і кинути щось коло тридцяти трильйонів на реконструкцію російських газпромів; на той час підневільне освоєння просторів, на яке за звичних умов спотребилися б століття, успішно, з перевиконанням, завершилось, артерії протягнулися навсебіч, модернізація була скоріше відкупним, аніж технічною необхідністю, невільники перемерли, абориґенні народи понуро спились, десятники й тисячні претендували на нічийне стільки ж, як і їхні попередники на єгипетські піраміди, забавки в якусь там буцімто протилежну ідеологію відпали самі по собі, падіння занавісу означало всього лиш антракт, вдоволені грою актори вийшли ошампанитись і перекусити; тебе, як власника старого велосипеда, мало обходили їхні нефтогенделі, що з кротячим сліпим натхненням лізли крізь твій город, але чисто по-людськи ставало прикро: трильйони доларонулів, закачаних у цю сировинну галузь, обійдуться з часом геополічною порожнечею, ведмідь, потрапивши під п’яту всюдисущих америк, рано чи пізно збунтується, актори так полірнуться, що в черговому акті виникне непередбачений п’єсою конфлікт, глядачі й собі втянуться за кампанію, а крайніми станемо ми, зокрема ти з своїм велосипедом, притуленим до стіни театру: монголо-китайські орди, використавши момент, причінґісханяться, протамерланять із своїми похідними кухнями, чайнами, смаженими курми, лексика як і в сиву продавнину збагатіє замашними неологізмами; головне мова— тут ти погоджуєшся з Т.Еліотом; а поки суть до діла, тебе смикнуло відпозичити останнє, виглядати, ждати, переплавлювати в художність бездарну текучку подій, алхімічити з часом, довирішувати те, на чому скрутила собі в’язи логіка передбачуваного, і все без копійки, без погнутого шеляга, без ламаного цента, без срібного статира, без дірявого дуката, без мідяка, щоб покласти на око і розрахуватися з ветераном перевозу; але й кинутись у відверті жебри, проскочити по закордонах, виступити, підмахнути угоди ти просто по-цезарськи не встигав, літо змінялось осінню, рибальство полюванням, пори року тут, хоч і залежали від уяви, але поважали послідовність; ти в’ялив лящів у ящику, оббитому сталевою сіткою від мух, між пожухлого очерету діставав ондатру з капкана і тонка крига неболісно сікла по ногах, коли в костюмі хімзахисту виходив на беріг; ти в засніженому полі пучком соломи викурював світлого степового тхора, ставив петлю на отворі і відгонив яґдтер’єра, що захлинався гавкотом; або з допомогою паяльної лампи і чавунного совка лляв шріт у каструльку з мелясою, або задавався думкою, де б на пижі роздобути битого валянка, на день народження тобі подарували одного, правда, дитячого, вистачило на десяток патронів; ти розкочував ще теплі, з хвостиками, як у пуголовків, шротини двома половинками розламаної плити, розчином марганцю мив собаку після нори, щоб запобігти корості, навчивсь обдирати лисячу шкіру з лапками, привіз пів мішка тирси і висушив на грубі, щоб відразу на п’ялі відшуровувати шкіру від мездри, окремо в пляшечках зберігав куничі залози, самця і самки, щоб приманювати звіра мітками, відрізняв слід лисиці від лиса, здогадувався, де, в яку погоду вони схочуть заднювати нині; твій Удав ненавидів їх дужче, ніж ти свого хитрого боржника, розплутував їхні нариски, пролазив у таких кущаках, де сама нечиста сила видерла б собі очі, гарчав так охрипло, здушено, мов давився білим лисячим помазком, трощив суху очеретяну стіну, на мить вигулькував у прогалині, стріпував з морди росу, підбадьорливо, переможно зиркав на себе і далі кидався обнюшковувати котовило на дні глибокого яру, а коли гавкіт зливався в одну розлунену басову струну, ти від плеча вростав у рушницю і брав на приціл гойдливу з багряним остом траву, ще ступінь, ще ступінь, спалахує біле підгорля, та перш, ніж натиснеш на курка, лис помітить тебе і сахнеться убік і вгору, постріл навздогін, лис неушкоджено провалюється в яму між замерзлими кротовинами, мчить крізь полин і пожухлі хащі заячого холодку, постріл з поправкою і лисяра підцибує на бігу, спотикається, падає, пробує повзти вище, дробина, що перебила шийного хребця, розплющено, краплею стеарину холоне під шкірою, собака, зачувши стрілянину, на махах пролітає здобич, заливається по косогорі, крутиться туди й сюди з підстрибами на всі боки, мов напивається хмільного повітря удачі, схожий на плавця, що з радістю випірнає раз за разом, і як би ти не біг, тримаючи рушницю у витягнутій руці, послизаючись на мерзлих грудомахах, він першим помітить вогонь своєї пристрасті у бур’янах і, збившись на янчання, підскочить, щоб лишній раз випробувати хватку і зігріти душу; ти розторочував рюкзака, замотував здобич целофаном, сідав на велосипед і, відштовхнувшись ногою, їхав між пагорбами, з південного боку тьмяними, а з протилежного димкуватими від інею, під посадкою пахло грибами, листя пошерхувало під колесами, в ріллі за обочиною глухої дороги собака знайде куріпок, вони зірвуться за спиною, мов кінь пирхне самими губами, і пролетівши недалеко, розбіжаться й визиркуватимуть з-за грудок, ти забереш одну на юшку, запихнеш у кишеню штормівки, викинеш гільзу з патронника і, перш, ніж їхати далі, присядеш на велосипедну раму; собака, винюхуючи гарячі сліди, з місця на місце переганятиме куріпок, що меншатимуть і меншатимуть на рівному полі, як і твоє бажання щось пригадати, вигляд цієї рівнини вторік, за такої ж світлої, тихої, висповідальної години, щось дозгадати суттєве, просте, запитальне саме собі, що от дотліває осінь, купа злидарських заморок збігається в одначасся, як миші під підлогу старої хати, пищать про зимове взуття, про вугілля, про дрова, шкребуться всенічно: ти прокинешся малим хлопчиком від невситимої гризні і всі тривоги, від малку і дотепер, обліплять тебе, як п’явки затерплу від спраги кінську морду,— виходу, сподівання, як тоді, так і нині, нема ніякого, як дна нема, саме гризюче злиденство, трясовина ночей, а ще спроби не чути гризотняви, що затялась тебе втягнути туди, до себе— дощ зійде жалісним, мов бабціне благословіння за порогом, легким, затишним дивом, спогадом, що ти дорослий, витерпиш, проживеш: і, коли куріпки пропадуть з виду в яру, і собака, лизнувши руку, ляже в холодну пилюку й зіпатиме боками, в нікуди скрадливо, німо зникне й сподіванка іншого вибору, слідом прийде звичне, миліше серцю передчуття оселі, приємної втоми в плечах, запаху ясенових дров на оберемку, потріскувань солі в розжареній духовці, сичання збіглої юшки, запотілого рушничного дула, яке шомполуєш, упершись ним у підлогу, а потім до сліпоти в правому оці дивишся крізь нього на лампочку; втома, щастя простолюдина, розливаючись по тілу, вигоюватиме неприкаяність незгірше доброго ковтка калганівки, розтопить прикрощі, раптом погасне світло, тільки яскравітиме з піддувайла одсвіт жару на блясі, а, коли між патронами й хлібом налапаєш сірники на столі, запалиш настороженого, немов метелик із міцно стуленим криллям, ґнота гасової лампи і одягнеш ковпака, втома стане ще ближчою, ще ріднішою, буцім прах для землі звідки все позостало; м’яка півсутінь, мов невідомість, ти прийшов чи тільки вийдеш у поле, простелиться натомлено впоміж ночі і дня, неозорого й твого, того, що тобі вважалось своїм, собака, витягнувши всі чотири лапи й закинувши голову назад, подрімуватиме на боці під грубою, ніби дружній, переконливий, чесний і відданий докір тобі, мовляв настобіса загадування і всенький світ, якому до тебе ніякого діла! нащо твої запаморочливі мороки, коли тепло й тихо, товчеться, тупцяє на місці, немов солдат, притиснутий по нужді у почесній варті, один настільний годинник,— за ніч повз канавами, на вгрітих дорогах, по притолоченій колесами стерні, всюди з’явиться повно пахучих азартних слідів, вийдемо вдосвіта, шуляки важко, розморено зі сну, ламаючи крилами сухе гілля ялин, зриватимуться з посадок; незримо, з частим пошерхом, просвистить угорі перша качина зграя; дозбирувати погризене полівками колосся; високо, над одним і тим самим місцем, біля дикої груші проґелґоче вервечка гусей, на обмілині калюжі зустрінеться відпечаток вальдшнепа, криклива хмара дроздів обсідатиме кущі глоду, похапливо, жадібно ковтатиме цілі ягоди, а потім полетить до останнього невисохлого джерела за трубою; дятел з ліщиновим горіхом у дзьобаку підлетить до старого граба і, вчіпившись кігтями у кору, заштовхнувши горіха в розщелину, довбатиме жовклу, з світлою залисиною, шкорупайку; в одному місці канави, де залишилась вода, війне свіжими слідами норки, тут збиралися на зимівлю жаби, он лежать на болоті обезголовлені, з розпатрошеними животами, взимку, крізь сніг, запах підгнилого м’яса нагадає норці про покинуту здобич; на просіці біля кукурудзяного поля пахне густим кабанячим духом, тут сікачина стояв на місці, вслухався в насторожливу пітьму, кляцав іклами до уявного ворога, кидавсь на нього, підбігав і, не отримавши відповіді, розслаблено, сито тюпашив видолинками до лісу; прямо по дереві, з солодком обдертого лика, стікатиме запах білки, тутай вона обдирала мочало, щоб утеплити своє гніздо, знизу від кущів спіреньї стелиться медовий і глицевий куничий запах, звідси жовтодушка скрадала жертву, вітер устиг рознести стрімкість погоні по сплетених гілляках ялин, крайнебо займається зеленавим переблиском селезневого крила, ми поспішаємо на качок, нам ніколи білкувати, плесо все ближче, все лоскітніше духмяніє татарником, видра на острові, відлякуючи гостей, чмихає і сердито лупить хвостякою, водяні курочки розбігаються до очеретів по вигнутому листі лілій, обвисла, розчесана туманом, осока, приховує качині виводки, два болотяних луні низько бриють над рогозою, вишукуючи вчорашніх підранків, не втерпівши, зривається з купини бекас і стрімким вихилясом ковзає між верб, зараз ми підійдемо, зараз! Удав спить упівока, передчуваючи свій короткий вік і печаліючи з єдиної оказії,— скільки полювань пропаде без нього!— і кидається за кожним поскрипом дверей, коли ти виходиш у сіни, обскубнути сухого окропу з снопища, набрати на чай води, і дивиться спершу на рюкзака на гвіздку, а вже потім на тебе, чи не зладнувався без нього куди? і в миттєво насторожених очах поблискує готовність, мовби кляцкіт клямки нагадує йому звук пересмикнутого затвора; він жде не кісток з куріпки, він знає скільки поночі починається справ і справ: перевіряти з ліхтариком петлі під дахом колгоспної стайні, де гупають копитами і хропуть стривожені лошаки,— старі коні, натягавшись возів із гичкою, поснули вбито,— в дуплі старезної ялини, де котрий тиждень на білодушку чекає пара застрілених пташок, у продусі в підмурівку нежилого качатника: і виводила ж нас куниця! широкі сліди парних, іноді трійчатих, стрибків ми бачили по першому снігу навколо села, в канавах, біля пасіки, під купою хмизу коло ставка, на верандах, куди вона збігала по яблуневих гілляках і швендяла по хатніх дахах так, ніби хотіла нас подратувати недосяжністю, а коли сніг зійшов, зникла й присутність хижачки: насторожені капкани виявлялись заклацнутими, петлі збитими, пастки обійденими і ніщо, крім заблудних котів, не потрапляло в зашморги з тросиків; ти покажеш собаці на простелений під грубою мішок,— спи, спи собі,— і ще почекаєш, коли домліє жар на колісниках, і потім прикриєш шибера: кілька разів тобі траплялось причадіти, мов помщалася за крадійство та стара залізнична хата, звідки ти виламав іржаву, схожу на гільйотину, заставку, правда, до тебе звідти вже повитаскували вікна й двері, зірвали підлогу, обдерли на фарфорових роликах електропроводку, повитягували з стін ковані чотиригранні цвяхи, ти в присмерку ставив там капкана і перевіряв удосвіта, встигаючи до випадкових відвідин, але потрапляли одні-но миші, над залізницею скаженим оком зеленів семафор з дещо світлішим промінням-віями і, скільки ти не приходив туди, скільки не дивився на нього прямо чи вскіс, зеленаве, мов кров нечистої сили, світло морозило однаково; миші потрапляли по дві за раз, чорні, пискляві, обсажені, собака ж прочісував посадку і то тут, то там кидавсь на прикорень дерева, кігтив кору, розгублено, коротко, жалісно погавкував і замовкав ще до того, як ти встигав побігти— в ліхтарному світлі верхи дубків здавались ще порожнішими й вищими від денного; одного разу ти бачив слід на похилому, вкритому памороззю, стовбурі, а потім поставив приспособу на вкритому черепицею хлівчику і на ранок побачив на тарілочці капкана, де лежав приліплений кусінчик меду, обережне прокреслення позюрів, але сильніш побоялась зторкнути, хоч ти і виварював рукавиці з хвоєю і полином, а самого капкана, перш, ніж ставити, вмочав у пробиту каблуком, закрижанілу калюжу й давав обмерзнути на повітрі; ти знав, що куничисько живе десь поблизу, може в колодах на лісоскладі, а, може, і на самій пустці, в протрухлих порожнинах горища, куди не дістатись по цегляній стіні, ти загодя обдививсь обидва причілки, та й якби і виліз, і затягнув туди пса, вона пірнула б вниз лежаками,— ти сидів, перекурював у порожній, запльованій жабуринистим світлом, хаті, собака донюхував вечірні сліди по закутках, поряд, немов крізь сон, проскакувала тьмяна, заспана електричка, ти, щоб не вертатися з порожніми руками, виламав того шибера з стіни і ось тепер сидиш на стільці, ждеш, коли його закрити, зберігаючи хатній дух, немов наливку в бутлі, сидиш, приколисаний зморою до напівсну, сповнений вдячності всьому: лисові, грубі, собаці, що навчив тебе чомусь більшому азарту, зрідненому вірі в благословенну мить, посестрі терпіння, навчив поваги до випадку; і нехай тебе обікрали задовго до твого приходу в світ, коли надбане прадідами виїхало в ешелонах, відпливло в трюмах кораблів, а саму знічийнену землю перетворили в селекційну ділянку пекла, де проростає один первіснообщинний лад і жнивні поля тремтять, мов паралітик із розкладеним мозком і ще живим тілом, собака навчив тебе знанням некнижним, поблажливості до втрат,— доля милувала тебе і на сей раз, не озлобивши голос: ти казав про вбогість окраїн, де нічогісінько нема нічого, одне нема, і навіть злочини усуспільнили, як куркульський реманент та коней, де жити означає вкрасти, а чесно не заробиш і на домовину; ти закликав відновити родову спадкоємність; якби твій прадід, мавши на окремому хуторі понад тридцять десятин лісу й землі, п’ятеро корів, четверо коней, будинки, не віддав під багнетом і вилами усе зароблене прискаленим колгоспничкам, не кривавився в селянських заколотах, не розгубив по сибірських мерзлотах своїх синів, та мав обережність не обмовитись проти «комсомолів», та його діти й онуки не одгорбатіли битий вік на цукрових плантаціях, під матюги й дрижаки, в забитості й голоднечах, то нічого було б і приватизувати, - цілком законно, розпайовано, демохрятично, по підказках приамериканених прихвостизаторів, ділити порівну на всіх справедливців з багнетами й вилами, на активісів і чортибісів, на судяг, на присудків, на слідчих, на обмовників, на стражників, на прокурорів, на розстрільників, на одностайних виконавців мільйонних вироків, на всіх криваво заюшених, невситимих нащадків колєхтівізацій і реквізацій, ділити те, що в тебе ж бандота й викрала; ти казав, що обкрадені віддадуть за безцінь останні прокльони вбитих— так і сталось; ти задумав узяти землю в оренду, заручився петиціями, бо тоді вони ще діяли, як тепер хабарі, протер штани по всяких радах, сільрадах, нарадах, пояснював, тлумачив закони, залякував, як генпрокурор, і вже в останній день, коли голова, недавно вкалічілий по дітородній функції і тому роздобрілий, дав «добро», показав відведену під фермерство ділянку, неродючий суглинок, неораний і несіяний від сімнадцятого року, куди, проте, щорічно закопували держдотації на розвиток сільського господарства, ви спішилися потім біля тракторної бригади, щоб познайомити тебе з народом, — і тут виникла буча, «ми тебе спалимо», «вас і так земля палить», «то пашол вон звідси», «йди сам туди», «ми вилами позаколюєм» і ти зрозумів ненависть, що штовхала глибоко віруючих, розважливих, не тобі засмиканому рівних, людей вистежувати отаких банькооких, закаголених зранку, слиногубих, і небожеськими методами, обрізом і вогнем, віддячувати за обкрадення, і, вискакуючи на постріл, кожен колгоспничок тіпавсь як півень з одрубаною головою; перегодом знайшов хату на Волині, ще вгробив півроку, проїздив останні копійки, балакав, умовляв, переконував, тільки для того, щоб пожити, як у добрі літературні часи, поблизу озера, на полюванні з підсадними качками, земля навкіл рубленої двоповерхової оселі, недобудованої пустки, загидженої туристами, належала лісгоспові і не продавалась; коли, через пару років, ти приїхав туди на рибалку, там стояла прикордонна застава, п’яні прапорщики різали в карти на ящикові, машина забуксувала в сипучому піску, звідкись вискочили два контрактники і перевіряли прописку, і ти мовчав, бо вони держава, а ти ніхто тут; ти поспішав дописати четвертий роман і тобі ніколи було плюнути в їхню сторону; ти знав, без скромності й без гордині, що справжнього знання інакш не встигнеш виповісти - стільки чистого й звироднілого сплелося тут навіки; з прочитаного по журналах, з перекладів ти також не падав навколішки: як і тут, так і там, покликані усвідомлювати, промарновують свідомість, письменники по цілому світі відмовляються від покликань, немов тортуровані від єресі, і верзуть казнащо, деренчать всим начутим з університетських шпаківень; загроза, більша від негараздів, нависла над свідоцтвом, над словом, над тим, як мало б бути,— так перед вибухом хмара отруйного випару нависає вище будинків і дерев, вище всякого дихання; коли, дякуючи радянській армії, ти човгав по кемерівській божевільні, в місті вибухнула цистерна і то був єдиний день, коли хворі розщасливіли від близького порятунку і прочманіли— розтративши кращі сили на виісновування, на виплодства все нових чвар, війн, розваг, насолод, розтратившись на гній і попіл, століття зашморгується в докрайньому примітиві: дожиття перевершило найзухваліші вигадки, найманіакальніший шал, найпустельніші злонадії, найпорожненнішу порожнінь простягнутої в розпашілу піч долоні; споживаючі ніхто хочуть напитись пісками; знікчемнившись самовеличчю, уперте ніщо не бажає знати справжнього, щоб не прийти до розкаяння; ніщо лякається і пройденого і наступного, і самоти й співлюбові, а віддає перевагу легкій, вогняній хмарі інформацій, видовиськ і прахоподій, що засівають дужче пробуджених вулканів; але нащо тобі той світ? може він спраглий праху, раптової, полегшеної спокути за те, чого він уникнув так завчасно; за всіма історичними мар’яжами чреволюції, гробадянські війни, людоїдні голоди, континентальні здебілення мас мусіли вибухнути там, де народжувались капітали і олігархії,— трапилося ж, що ця непритомна напасть вискочила на нас, буцім блискавка з громовідводу, нас прикопували і відкопували, обкачували яйцем, водили до ворожки, замовляли, відпоювали, а й досі тіпає; ти кричав про це, їдучи на велосипеді, степовими дорогами, в хмарах куряви від продзагонівської орди, самі ж підводи з зерном подаленіли до узбереж і станцій, ти не міг не кричати, поміж завивання вітру в дротах, про землю крові, кричати без гербових телефонів, без сотових трубок, по дві в руці, без павутинної мережі, прикипівши до якої, в засипаних зерном країнах перестукуються, долаючи нудьгу, як зріднені спільним цвинтарем мерці в домовинах,— нахилені до молочних рік поглухли; ти їхав повільно, так, якби вигонив прадідові коні на пастівень, бачив конюшину в малинових китицях, мовби з загубленого дідом гарапника, по обсаженій цеглі в глинищах упізнавав місця хуторів, череп’я з гладишки, що виглядала колись череду й молоко, мріючи підрости на кілкуватому обкорованому стовпчикові з цідилком; ти, пригальмовуючи педалями, зупинявся на містку, під яким, мов обкурений вулик, стривожено гули протяги, здивовані твоїм приїздом, ніби сподівались зустріти тебе розвітреного на молекули; мілкенький, закущений бобівником, рівчак плівся осінньою ящіркою, такий ж самий гострохвостий і пузатий, навіть назва річки стуманіла з пам’яті сельчан і, ніби кривулі спитого фальдшера на довідці про смерть, живе на настінній карті у тебе вдома, а тутай, на камінні, обваленому з моста, досі просиджує твоє дитяче щастя, розморене тюлькою, збовтаним ситром, колоссям, печеним на жару в глинищі; тюльку з бочок на призалізничній рампі наскубували загнутими дротяними ключечками, ситро купували за назбирані коло станції пляшки; а під мостом просиджує найлютіший сором і переляк, анітрохи не постарілий від часу, коли об’їздчик, застукавши при обсмалених колосках, сік десятилітнього батогом по обличчі, ти, затуливши порубцьовані вуха обіруч, послизнувшись на купі коров’янки, заскочив під міст і звідти просився, дядьочку, дядьочку, батько вам чимось поможе, дядьочку, дядю, а розчепірена тінь в галіфе нависла згори над каламутиною, буцімто з тебе навіки витікала збагнючена душа за водою, десь збоку, на безпечній відстані, надривалися, іржали старші хлопці, а коли ти на підламаних ногах переступав по ослизлому камінні, обшуровуючи п’явок на литках і пробуючи визирнути, кінець батога сікався об муровані челюсті й хльоскав тебе по підборідді; ти думав, тута віднині й жити; корову на налигачі, прив’язаному до підводи, об’їздник потягне в колгосп; додоми потикатися ще страшніше, сиди, підібгавши ступні на каменюках, ітимуть на електричку люди, спиняться над канавою, щоб помити гумові латані клишаки, ти випросиш яблуко білого наливу і пару домашніх коржиків і, боячись розкрошити, жуватимеш їх по-жебрацьки з долоні,— і, остерігаючись виказати себе найменшим сплеском, так, ніби немає тебе тут зовсім, ти мочився на обліплені п’явками ноги і вростав у нависле склепіння, щоб згодом, ставши літератором і гортаючи принесену молодим есбістом справу прадіда, звідки була вирвата сторінка про місце розтрілу, пригадати його поле, його землю, відразу за глинищами за мостом, чи деінде, всюди, той холод невідомої гранітної стіни, до якої його, сп’янілого на повітрі, змордованого чорною ядухою казематів, безсонь, з руками, зв’язаними за спиною, в білизні, розстебнутій на два гудзики під горлом, з міцно стиснутими неголеними вилицями, дещо присутуленого, зціпленого, щоб не тремтіти від морозної крутії, поміркованого, побожного, відреченого від зрад, доносів і відречень, шістдесяти восьми літнього, теслю і хлібороба поставили двадцять сьомого грудня одна тисяча дев’ятсот тридцять сьомого року; постанова по житомирській області,

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22

Схожі:

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconУкраїнська історична проза
Мета: (навчальна) дослідити розвиток жанру історичної романістики в складних історичних умовах; зробити огляд найвідоміших взірців...
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconПередмова

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconМетодичний кабінет
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconМедицина та художня культура
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconБбк 4. 266. П55 Передмова

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconЛисенко О. В. (м. Київ). Ґенеза ідеологічних та політичних
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconПрограма курсу за вибором зі світової літератури Міфологія стародавнього
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconНавчальний посібник Черкаси 2013 зміст передмова
Дидактичні матеріали для формування історичних компетентностей учнів з курсу «Вступ до історії»
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» icon1. Передмова
Використання різних форм І методів роботи робить її цікавою І привабливою для учнів. Інтелектуальні ігри, екологічні проекти, екскурсії,...
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка