Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу»


якушев, начальник восьмого відділу, береговий



Сторінка8/22
Дата конвертації19.06.2017
Розмір5,8 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22
якушев, начальник восьмого відділу, береговий; і далі ти нікуди не схочеш їхати; скрізь тебе, як дурного качура на підсадну, підманюватимуть сісти набуті і вроджені страхи, накільцьовані одне на одного, нібито річні кола в дереві, до останнього невпинні, збільшувані зсередини, давно нестрашні, скоріше прикрі, немов невіддячене плюгавство, і тим безвихідніші пекельних— піонерства, комсомольства, технікумства, шахтарства, різноробства, метробудівства, студентства, бомжівства, глумота й глупота, смертний біль після ненародження, тривале, прокляте злозачаттям обставин, митарство ембріону між тисяч і тисяч абортованих шматків, доречних, викликаних у зародкове життя тільки для того, щоб з однієї тони плаценти виробити нуль з лишнім грама речовини, живильної, очищеної від пристрастей, немов дитяча віра в своє безсмертя, сконцентрованої в силу нерозкритих, незбулих ще геніальностей і провидінь, тобто загодя натхненної, примушеної зроджуватись і виявляти себе знову, вокресати і воскрешати, речовини з амброзійними властивостями; для окремих смертних; дивно, хто ж тут на кого полює— ти на причаєну хижість життя, чи здичавілий матеріал на тебе? що ж сталося, коли ти повернув свого велосипеда назад— звихнувся азимут? закружляла млинком троянда вітрів, черкаючи по руках, немов кленове ключчя? замовкли пташині голоси, гроза причесала латкасте сирітство жита, що виплакує зерно на городах? засурмив гарбузяний цвіт, голосніш загорлали півні, омились від марева ближні ліси, зазублені, мов дворучна пилка і далекі, дрімучі, повні нерозплісканої таїни, мов ночви з синькою? що, врешті, спіткало поля, перестояні й пожовтілі, мов сало в банці? що стало з землею, чи всиновив ти її пером? чи ти сидів у своїй зникраїні за прикладом сироти з читанки: безвихідно і безвилазно, проти замерзлого великоднього вікна, ждав на батькову взувачку, щоб вибігти до школи, їздив раз на два тижні в місто по хліб, тицяючи контролерам посвідку літгероя, берлин несусвітньо трясло, пан дививсь співчутливо, гладив по голові і вітер грав срібним остом його бобрового коміра, ти зіскакував на ходу, біг, захекувався, встигав до дзвінка, важке латунне калатало з ручкою стояло на веранді, посміхався, ріднів серцем до всіх і на запитання про справи відказував так радісно, аж зітхали вчителі, було сонячно, людські діти сиділи на соломі коло порогу і, граючись крашанками, вихвалялись новими стьожками, шкаповими чобітьми, кому яку обнову батько чи мати справили, а коли ти казав, що позавчора в попа обідав; їх кривило; здається, ти сплутав події, на бігу розгубив їх, як двадцять чотири копійки, видані мамою на пончики з чаєм, пам’ятаєш, на великій перерві приносили в емальованому відрі і ставили посеред класу біля указки на вчительському столику, і черговий розливав з чайника жовтий окріп по склянках, що стояли на партах— ти хотів про це написати, про смак гарячого повидла в соковитому тісті, проолієному наскрізь, про затишок враз запотілих вікон, про медвяні грушки, що тихенько гупали об замшілу, вкриту толем, повітку, біля якої з ноги на ногу переминався од вітру дерев’яний козлик, на якому ви на фізкультурі чипуляли дрова до зими; старі, потріскані, просяклі залізною рудою з вагонів, шпали; тирса, падаючи на банькаті в колінах спортивні штани, вишневіла на льоту і ледь пахла креозотом; ти хотів розповісти про бджіл, що в пожухлому, витоптаному спориші напивались меду з падалиць, заплутувалися в коси, лінувались жалити і льотали понад школою, наче рій, що покинув вулика і не відає, куди подітись; ти хотів розказати про стільки світлих таємних закохань, про стеблинно тонкі з лілійними комірцями постаті однокласниць, доторк ліктями, чистий і лоскітний, мов іней за коміром, а сміх, аж стискає лопатки, про пізні, терпкаві, тверді, мов перса, що тільки-но наливаються, груші, котрі недоторкано зеленіли на останньому з плодових дерев, до якого приростали погляди в передчутті щодужчих, щовпертіших, щотривкіших, щосолодших, мов залицяння, зазимків, та скільки не мріяли спробувати їхній холодний до ломоти в зубах, настояний сонцем найдовших достигань, сік і м’яке, враз піддатливе, тіло плоду, груші так і лишались твердими, терпкими, неприступними для довірливого чекання, немов написано було їм стати викраденими і закритими для влежання в чийсь хазяйський погріб, що й траплялося одного ранку, коли ще здалеку упівсонця, по лівій щоці било різке й непривітне світло; ти хотів написати і про всіх своїх корів, яких тобі довелося пасти, дуже й дуже повчальний досвід, ти знав напам’ять кожну трависту місцину при залізниці, де підпасав учора, де підпасатимеш позавтрім, підгилюючи порожні, викинуті з пасажирських поїздів, консерви в барвистих наліпках, збираючи біля стрілок кольорові дротики, з яких можна сплести хлібницю, мріючи чимхутніш подоросліти, змужніти тоді безбоязно вночі, до твердих здухвин, напасати корову в березі і приганяти надранням; ти хотів, щоб знову на весну постріляли в колгоспі буряки і всі хлопці й дівчата з станції зженуть своїх рябух у посадку, поприв’язують до дубків і, оброшуючись по пояс, носитимуть на маринатках з поля тугі зелені стовбури, а потім дружно об’їдатимуть шовковицю, дістануть старі, перекладені саморобними, карти і гратимуть на висадку, кому бігти по недокурки на перонах, і кругом пахнітиме свіжістю, печерицями, молодим гиччям, зотлілими жолудями і дубовою корою, а, коли сльотавим ранком прокинешся від шемроту дощу і згадаєш кожну дірку в гумовому чоботі, холод ковзне під ковдру, і, скрипнувши диваном, звівшись на лікоть на дермантиновому, потрісканому, мов вим’ята наждачка, кругляку, ти побачиш, що бабця притримує на мотузкові на межі пов’язану панчохою на рогах корову: серце обімре від щасливих лінощів, як забутий, покинутий жовтий огірок в осінньому гудинні; ти хотів розплющити читачам очі, одірвати пасажирів від консервів і прісних краєвидів за вікном, і не жалітись на те, як буває, коли корова, сказившись від ґедзів, потягне по кущах, по калюжах, босого по склобоєві, по недавній, бо й колії не просохли, тому невідомій тобі, звергнутій з самоскида купі, яку ти спробуєш перескочити на підібганих пальцях, але на самому краю, мов яблуко на підставлений гостряком ніж, п’ята нахромиться на зазублене дно пляшки з шампанського, а намотаний на лікоть мотузок тягне далі, ледь встигаєш тріпнути ногою і відпустити звірюку— не шкодуватись, а разом, спільними очима нахилених читачів, порахувати, збагнути, вияснити, скільки ж зелених і сірих коників причаїлося в стерні і вистрибує радісно й дружньо назустріч, коли підманюєш корову, що відбігає далі й далі, до чужинецьких сіл: і болить тобі не затовчена павутинням трикутна діра, а простягнута в сутінки долоня; ти хотів написати про траву в кінці літа, коли останнім гнав корову з берега, тоді вже дозволили там тирлуватись, гнав непоспіхом, бо з позавтрого в школу, а завтра відкупуватись і відмиватись,— про збиту і зчовгану колінами за грою в ножика, траву, вкриту запахом водяної м’яти і вільгістю канави, де стільки наловлювали колискою в’юнів, а потім ділили їх порівну, розклавши на стежці, траву, до якої хотів, посоромився, не встиг нахилитись, однаково, як і до коників, ображених мимовільно і тому притихлих позаду тебе, по сьогодні, траву, що на неї ти озирнувся чиїмись іншими очима, знаючи, здогадавшись, що колись ти змушений будеш написати про її красу і прощальність; було тобі літ чотирнадцять; дещо пізніше ти пошкрябував рахітні від щирості вірші, а тоді, звідки ти міг знати про нахил прози до вересневих рівнин, саме про змушеність? вдома також тоді не страждали читанням, батьки будувалися, з книг ти пам’ятаєш якогось розмальованого Піфа, де на останнй сторінці «побєжалі дуракі— увідалі пузирькі», та ще на шафі, в новій вже хаті, сірого, запорошеного, мов міліцейська шинель, талмудяку по діалектиці, коли батько, під сорок, поступив на заочне в технікум, щоб закінчити його з червонодипломом— звідки ти міг здогадатись, навантажуючи себе оберемками біблотечного мотлоху з астрономії, уривками здогадок і обрахунків, протилежних зримому прощанню літа, запахові сушини на припіку, сироватці в слоїках, щойно відкинутому, теплому сирові в алюмінієвому друшляку, банякам, обкипілим на плиті гарбузяною піною, курам, що забігли погрітися в сіни, завиванцям з яблуками на декові, початому мішкові з дертю, котові під лавкою, неспішним, мовби розтягнутим на безкінечну вічність, клопотам, притаманним сільській оселі, годинникові з гирею, маленькій, засунутій подалі під ліжко, обкутій по боках, на манюньому замочку скриньці, куди дід складав свої мисливські припаси, димовий порох у картонних пачках, аптекарські ваги, набірного шомпола, маслянку з тріскотливим дном, заткнуту газетним чопиком чвертку рушничного масла, висічку для пижів, шріт у глибоких бляшанках, парафін, щоб заливати патрони, шильце, щоб вибивати стріляні капсулі, половинку червоного олівця, щоб помічувати набої, а більше тобі не дозволялось бачити; але звідки ти міг здогадатись і глянути назад, на берегову траву, перш ніж корова мотне головою і за налигача потягне в глинище? ти так і не написав про світлінь раптово з’яскравленої, мов задум осідаючої роси, всепроникної тиші над травою і ще тихішого зору, подарованого на мить тоді, ти все проходив здовкола, міняв хотіння світу, а коли захотів написати про справжнє, так, як довідався ти, потреба в твоїх писаннях відпала, немов у ліках після смерті хворого; немов у перетвореній на сонце, такій ж яскравій і неповторній, але впорожньо колесуючій гераклітовій воді, коли тріснули жорна і мірошник підняв заставки над лотоками; в світі настала потреба скидати занавіс і качати сировину, немов каламуть твоїх і всіхніх тутешніх страхів, перетворених у нафту, а тінь так і пристоювала над містком, витьохкуючи батюгою— для нескінченних млинувань вистачало примітивних зусиль, що, перегнані з чорного поту застраханої землі, забезпечували б процвітанням міфи; ти пригадуєш, останній мічений вождь повернувся звідти і ввесь тремтів, як ти в своїй непам’яті під мостом, збираючись вікувати на камінні; безглуздя й безмозклість назвали себе новим народовладдям, начхавши на тебе, мовляв, через тимчасові труднощі, через важке минуле й підступи ворогів, а насправді, виконуючи найновіший заповіт: у здикунених нема історії— і літератури, скіфської діадеми, де двоє кожум’як розтягують, розминають руно; сили були нерівними— один ти насилу вижив у кількох божевільнях, перетривав захід комунії і ще лютішого, вовчого сонця, реактора-місяця, завислого у пітьмі хліва, немов баняцюра з буряковою кашею, ось ним ударили об корито і по кутках закавкало, закувіщало— складеною в дудку долонею ти втиг прослухати три серця всумирнілого, завбільшки з стару беззубу вівчарку, дракона, заглянути з чайною ложкою в роззявлені три голови, здогадатися про бать-ків цього виплодка, що до кінця передзимного віку змалів і спронирнів, немов тритон, значить жди якоїсь іншої, з незіпсутим апетитом і поблажливістю в очах, шестиголової породи— ти встиг немало, перш, ніж пащі замість корита прикипіли до голої, засуканої по лікоть, руки, і тримаючи міцними яснами, смоктали, мов посинілу цицьку, що випита без крові, перетворена на порожній інвалідський рукав лишилась докором; ти мусів писати, рвучко і навскіс, мов рубаючи шиї проклять, переконуючи Господа, що не все втрачено, тільки б Він зглянувсь над нами, вдихнувши святість в серця і чесну силу в руків’я; ти мусив, діаґнозуючи звіра, відразу від нього відректись, не набиватись до нього в приятелі, не підгодовувати власним спротивом, а добити з одного пострілу і піти собі,— а то все, чим ти потім займавсь: шкріб скарги пилипові п’яному на пилипа тверезого; ти запитував, кому поіменно подавати позов про урожай тридцятьклятого року, обтяжений і твоєю часткою, у відповідь знизували плечима, мовляв, ті, що забрали його, до паростка вирізавши сім’ю, і не здогадувались про тебе, найменшого, забитого під піч, тому й не лишили адреси; ти виходив на вулицю, в різуче повітря провокаторств і втрат, а великі гімняні мухи насідали на двері, щоб за новим рипом впірнути в хату; ти перековтував попіл восьмисот тривог, викачувався об радіацію, немов їжак об листя перед зимовим снивом, та щось тебе млоїло, ти викачувавсь наново, тепер як вовк у коров’янку і багно, приховуючи свій запах перед тим як скрадати череду, чаївся, виглядав і від страху сідав на хвоста,— сім худих пожирало семеро товстих,— і ти здогадувавсь, що з полиновою зіркою настане щось більше мсти, немов вона передбачила скільки падалі і мерзоти, аж непосильніють горнила! зродиться незабаром на світ і вона попелитиме, готуючи іншу пору: коли в сутіні, з легким веслом Бог зійде до них, щоб пропливти по нічому, по розтовчених жахом, зблювотнених, простертих ниць, немов по гниловодді відстойників: затамувавши подих, розсунувши облізлих, поснулих на лататті вужів, не узрівши і одсвіту благодатного, дарованого колись на відробітки, з легенями, повними розчарувань, торкнутись іншого берега, білольняних очеретів, зітхнути й радісно й назавжди покинути безслідний сморід.

Справді все знепотрібніло так навіки чи автор згущує фарби? ти також думав, що ні, а сталося набагато гірше; ти працював на ідейну справу, найнявшись за так, гірше негра, що отримував поденно пригірщ земляних горіхів; ти перебільшуєш, ми всі були ідеалістами, писали листівки, готувалися до барикад, протирали останні штани на опозиційних зборах, на трьох пили одну каву, підсовували шиї під кийки, вигнуті від удару, немов дуга одноконки, викохували свої терпіння, слухали мітингуючих, носили патріотичні значки, востаннє пили в хрещатицьких підвалах, куди згодом переберуться справжні, забичілі господарі, читали ще маркі від фарби газети, переказували новини, ждали десантників і саперних лопат, вмивали майдани піднесенням, ставили підписи на телеграмах, пускали по колу гранчака— і так починалась демокракія; ти два роки просидів при телефоні в редакції газети, де гонорар і зарплата дорівнювали національній зраді, жив за батьківські гроші, за видрукуваний тоді роман отримав з журналу щось близько двадцяти доларів; ти, відклавши трубку на стіл, зустрічав відвідувачів, відбирав у розкаяних лівих партквитки і нахромлював на багнет вартового при вході, благословляв правих на довічну правоту, витирав щасливі сльози бабусь, як потім виявлялося, підмосаджених і цереушних навподобі сирен, «наресьці-дерзява-отрималя-незялезьність», проводив їх до порога, видлубував сірником гарячий одісеєвський віск у вухах, носаком порватого туфля, вірного і усміхненого ще з юнацьких часів, розгрібав пляшки з-під шампанського, незвітрений дух урочистостей, постанов, перемог, петицій від нелегальних громадян і леґалізованих партій, що зверталися через газету напряму до президента, до влади, до зевсівських висот, не відаючи, що там давно розучились читати, заклопотані готовим до послуг об’ємом ешелонів і кораблів, а потім, коли вони відгуркотіли і відпливли, і зникла потреба в мимовільному посібництві, у відволіканні уваги, служба втомилася слухати нісенітниці з замікрофонених стін і, скориставшись послугами завербованої з дошкільного віку поетки, з ротом, немов пожежна кишка, мов загнані в брезентову нескінченність нулі, скориставшись однією з мільйонних дірок, притаманних рівнинами, як зламані колеса при дорогах вітчизни, згорнула в помийну яму паки нерозпроданих газет, поставила на редакції хреста, і ви ходили й дивилися, трагічно-щасливі, немов на власну братську могилу, один редактор, пізнавши вселюдські муки, пив і пив, щоб скоріше протверезіти від дорослих ігрищ, пив і при зустрічі чемно, збадьорено взятими під авторитет сто грамами, обіцяв знову зустрітися; ти стояв на розі вулиці, знов сам по собі, з усіх відвідин запам’ятавши одного провокаторного героя, що бритвенним босяцьким ножем обстригав на довгих, манірних, онанітичних пальцях нігті, на мізиному, на безіменному, на середньому, на вказівному, на великому, на мізирному, на якому дотоді знов наростало пів нігтя; ніщо вбувалося в свою звичну, зручну, підпарфумлену новими віяннями, нікчемність, щоб, приховавши ручки, облещувати й повчати з екранів; один поет, з притаманним цьому племені хитролюбством і підозрою, що всі пишуть заради слави й легшого випрошування у власної дружини, радив тобі писати, писати, писати романи, писати, щоб він прочитав їх колись! ти ж подумки простежував долю вивезеного зерна і землі, відпроданої за зрадницьке зимове срібло, і сумував од відсутньості характерів, подій, як може сумувати тільки літератор і мисливець після здармованого полювання; тобі радили писати про вгрітих непристойністю лобкових пожильців, переповзлих з приблуди на приблуду, щоб потім по твоїх сторінках вивчати лікарям згубні звичаї цих мандавошок, що залоскотали атлантиду; ти, якщо і писав— для посвячених, про все й нічого відразу, в щирості розмови з братом, небаченим сто літ, у поривчатій і сповільненій за довгі осінні вечори сповіді своєму собаці, що дививсь так уважно, коли не було з ким балакати; зненацька в ту пору тобі випало трохи купюр, достатніх, аби позичити одному під чесне слово; може й ти б щось привласнив, приватизував, щось вагоміше уявного світу і шибера навподобі іржавої гільйотини, витягнутого з пустки, покинутої на глум, вмурованого в свою грубу, щоб пересікати дим, прищемлювати хвіст всеспалень і затримувати час над хатою— може б щось перепало й тобі, але в містах за тобою плентали всі розвідки й манії переслідувань всіх передчасно звільнених із божевільні, всі надоларові очі, зім’яті в кишенях кожного хабарника й жебрака, і ти вибачливо, підсвідомо нітився перед ними, як бездарний актор на урочистій сцені; твій боржник, бородатий і життєрадісний, з повадками щойно згвалтованого кнура, з тельбом, де розпроцентніла позика, продавав вітчизну вагонами, верлібрився, загалом завідував культурою в одному з центрів безкультур’я, з лєнініанами на стінах і прохідними вбиральнями, обписаними чорногімняними пальцями під стелю, власногубно надував хмари святкових пузирів, бігав з підносом по коридорах, призначав зустрічі, з підсадною повією виманював гроші в заїзджих, отримував по мордязі, квасив, стругав байстрюків, брехав, держава ж вимагала достойних кадрів і він, за останні три роки не прочитавши і трьох газет, вбережений на слизькому тільки завдяки твоєму підтриму за барки, став політиком, державним радником, дипломатичним працівником, із простої кнурячості закабанів до наглості сікача попереду стада, тепер опікувався позиками з міжнародних фондів, підписував, зустрічав, радив згідно посади до самих верхів, очолював урядові делеґації на переговорах, суворів, мужнів, наглів, глибокодумнів чекально, ждав, що ти сам йому приведеш пристойного хабародавця, вони ж, облапошені давно, протікали крізь пальці, отримавши статус незримості в нуклеарних умовах; ти приходив, щоб випросити щось і довідатися до дитини— останній раз ти передав їй півлітрову баночку варених, чомусь малих цього літа, раків, і вона, вже майже доросла, подоросліла, поки ти лазив по світі, писав романи й просліпував дні, розламувала їх помалу, витягувала з шийок чорні нитки, складала м’ясо на окрему купку, розкушувала маленькі й великі клешні, дякувала й казала, що дуже смачно,— ти дзвонив з прохідної держустанови, мріяв про чимчутніше полювання, може вдасться привезти якого зайця, чекав годинами, дивився на обертальні двері, на розмерседесену біля під’їзду розкіш, на нових, щуромордих, щировідданих націнтересам, патриціїв, матрон, гетер, просвітлених любов’ю до вітчизни; кнурище ж волокло черево по килимових доріжках, колись комсомольні, тепер імзеесні, сопіло на сходах, вибігало, облизуючись на кривулястих ногах, і ти, який привіз його з базару смішною куцьою, плохеньким поросям, ще й хазяї впрошували, мовляв, це останнє, беріть задарма, а воно обгидилося і кувіщало відразу в мішку, тим потверджуючи, що з останнього в окоті не буде толку, ти, котрий вигодував його з соски, навчив пролазити в двері, переступати через поріг, слухатись батога, поважати хазяїна, ти стояв тепер і випрошував якусь абищицю жмаків, зачерпнутих цілою пригорщею з міністерського лантуха: проскочивши в двері боком, чмихало вареними буряками й дертю, а випущене на подвір’я, з позаторішньою кропивою на вухах, вгризалося тобі під ноги й жерло землю з екскаваторним апетитом; ще й плямкало круглим, як розетка, рилом; треба пождати, казало воно, і ти йшов собі, сподіваючись іншим разом всовістити кабанидла; твоя ж дитина дотоді вже з’їла ракові шийки, і що ти міг привезти знов, крім рукописів і безнадії? і покинутості напризволяще; пора звинуватити повінь, небачений досі льодохід, що обрізав береги, вимив насиджених, старих, клешнистих раків, а вторік, коли донька була в гостях, ми наловили раколовками, мабуть, з відро, тільки встигай міняти розламаних перловиць на наживку і піднімати за ліщинову палицю сітки на двох обручах; якщо витягувати снасть чимчутніше, то втримуються між вічок і найменші раки; тоді вдома вони повзали і шкреблися всю ніч у емальованій ванночці, заткнутій корком, а цього року, доївши клешні, впершись ліктями в стіл, вона відмовилась приїхати, провела за хвіртку, сказала, вибач, тату. Ти йшов від держустанови й пригадував, як збивалось корито: того вечора, в сльоті дармоліття, ти, редактор і ще один, третій, в капелюсі і чорному плащі, одвідували одного суворого опозиційного чоловіка в готелі; звичайно, там все прослуховувалось, на виході ждали, присікались,— буденна справа в провокаторському повітрі— третій потім сказав, що отримав кийком по капелюхові, вирвавсь і втік, зіллявся з ніччю кольору втраченої свідомості; редактора вирубили й покинули на пограбунок; ти пам’ятаєш запах «черемухи» прямо в лице, коли двоє тримали за руки, а потім найвідвертіше своє інтерв’ю в катівні, коли з гнилозубим сапом доблесно, звично переламували хребта: збивали на підлогу долілиць, капітан у кованих чоботиськах, гикнувши, цибав на спину, саме між лопаток, трохи гецався там, накидав на шию зашморга з товстого мотузка, і, впираючись коліном тобі в потилицю, душив, аби геть «вирубити» пасажира, а двоє п’яних сержантів товкли кирзаками в скроні, виламували руки назад і гумовим налигачем намертво зв’язували зап’ястя, зашморга загнуздували в рота, викручували і підтягували ноги до шиї, аж ти мало не всцикавсь, аж рипіли шийні хребці і роздерті щелепи, ще підтягували, примотузовували до задертих рук, самі себе хвалили за добру «ластівку», і, коли, крик проти власної волі розпанахував горло, приходив підполковник з очима скаженого кнура, той, чиї прадіди впритул прострілювали селянські лоби і засипали вапном трупи в кагатах, облесливо запитував, «ну, что ти, пісатєль, антірєснаво напісал?» вмиваючись потом, ти посунув мотузка на зуби і зміг обізватися, «романи про совдепію», «пєчатаїшся, нібось», «так, іноді по журналах», «і багато напісал?», «зо три на сьогодні», «мало! да і тєма німного устарєвшая, согласєн?», «що вдієш, кожному своє», «а дітіктіви сочіняєш, нам на діжурствє нєобходімая вєщ», «мене мало обходять сюжети», «да ти пасматрі на ніво! а о буднях міліції пішешь?», «я не досліджував цю стихію», «нічаво, паможем, с’єздіш на трідцать суток за брадяжнічєство і поднатарєєш там; піші на тєму законнасті, парядка, надо чєм-то васпітивать маладьож, вон у мєня внукі, пускай чітают, за что нада родіну люпіть», «мабуть, не втну», «нада на тібя в союз пісатєлєй пожаловаться», «ваше право», «тоже мнє естет, жізні нє знаїш, нада в гущу народа ітті», далі в тебе потуманіла свідомість; ніби проваливсь у кип’ячої гноємагми загуслість, у вогнедихну смердотенну, стома смертотами обгризаючу лице непродихність; ти щось плутаєш, спершу ти добу викачувався на нарах, просяклих загнанною озлобою і брудом попередніх постояльців, і обдумував, куди вони замислювали тебе спихнути на сей раз, не випускати ж побитого, з синім розтовченим носом, подертого обчасами кованих чобіт, це ти бачив, коли впросився до туалету, в дзеркальному морочному вікні, і потім лежав і видлубував уламком знайденого сірника запечену сургучеву кров із ніздрів; ти вже одсиджував п’ятнадцять діб за бездомів’я, точніше, за відсутність прописки в паспорті, на цей раз, якщо б звірили дані, спихнули б на місяць, але вже повинні б були звозити на суд і відтарабанити на вулицю Ремонтну, на окраїні міста, а так щось притихли, вигадують серйозніше, повісити чиюсь справу, просто кокнути і вивезти на бориспільську трасу, мовляв, збило проїздже авто; ще коли складали протокол, ти згаряча виказав, що думаєш про них і отепер сиди й здогадуйся, видлубуючи згустки з носа, яку версію вони розроблятимуть, втішаючи залякану громадськість, коли ти весь перетворишся на сургучевий пляцок; так у нічийній країняці безліч разів давали зрозуміти,— тут все нічийне!— щоб кожен чоловік, не з тих напівнячених, задертодзьобих, завербованих в альтруїстичні стукачі давним-давно, ще в піонертаборі, а просто громадянин нічийної вітчизни пам’ятав про своє найперше конституційне право: пропасти безвісті; пропасти як кровеслід звіра, що забивається в найглухіші нетрі, щоб тихцем, скорчено здохнути там; пропасти, як хрип простреленого наскрізь, у вічносутіні диколіття; протасти, заживо зжертий повзучою смертомагмою вікових звичаїв; пощезнути, як миттєвий смрад згорілого трупила у густосірчатому смрадилі виверження; ти пригадував того міцного, ковальської статури чоловіка, за відмову співпрацювати спихнутого в спецдурдом, після якого звичайні божевільні здадуться райським пляжем, у каземати Сичовки, туди, де ще на під’їзді, в столипінському вагоні, маньяцюри, некрофіли, гвалтівники, зарізяки, що їли теплу людську печінку, від одного слова «спец» враз ягнятіли і вкривались посинілою гусячою шкірою— ти пригадував його, дивом звільненого, з трьома інфарктами, з обережною, повільною ходою і тихим голосом, немов боявся розплескати і, тим лишній раз потурбувати людей, жах набаченого і відчутого власним мозком, коли йому тричі на добу ширяли якийсь препарат, назви якого дотоді не чули ні медсестра, ні приставлений лікар, а два святково поголені, в халатах, накинутих на мундири, представники, змінюючи один одного, три доби сиділи перед кованими дверима, щось запитували, щось записували, а то просто підходили до відчиненої кормушки, з розгорнутою текою в згині ліктя, і розглядали пацієнта, якому в мозкові боліло так, ніби від різкого удару коліном у пахвину, але не тільки витискувало очі з очниць, довбало скроні, заламувало підборіддя до плече і розривало рота невидимим вудилом, але й вило, ревло, захлиналося, шипіло, знову вило, як виє німий з одірваним язиком, позбавляло сну, підкидало з нарів так званим станом невсидючості, від якого б і ломовий кінь людським голосом кликав маму, топтався на чотирьох ногах і накладав під себе; голова ставала більшою всього тіла, пухирилася й бродила всередині закислим тістом, бовталася гнилим бовтуном так, ніби очі забігають за потилицю і ще дужче чманіють, виття не спинялося ні на мить, три доби, три зілляті в одну вішальницьку ядуху днини, він тільки лобом притулявся до стіни, чув комарине, далеке «ніззя» і далі тасувався в камері, завбачно звільненій на одного, не ходив на оправку, бо не мав потреби, буцім все в ньому закипіло і плавилося в мозку смердючим сірчаним полум’ям, німим гикаючим завиванням, сліпою звірячою тривогою, ніби тебе білують заживо і мають вкинути в казан з окропом, казилося в мозкових півкулях, перетворених на жабуриння, всіма неуявними під звичним аміназином, галоперидолом, мажептилом страхами й примарами, більшими від маленького остраху здохнути, скластися, страхами й примарами, піднятими препаратом з праглибин, пратовщ виісновування людського роду, з усіх генетично пригаданих конань, наруг і покинутостей від адамового віку, щось заламувало підборіддя до лівого плеча і тримало там спеченого рота, а одрубаний язик своїм прикоренем тягнувся до піднебіння і бив у голову кип’ячою смоляною кров’ю; то ж, коли ти запитав його, а ви кричали там? чоловік одказав «ні»— і тепер, лежачи на нарах в якійсь смішній «кепезушці», налапавши в кишені одноразове голільне лезо, яке носив за бомжівським звичаєм голитися у вбиральнях, ти побоювався, що можеш закричати, а навіщо? навіщо вони мають отримувати позачергове звання, дармові гроші, тренувальні зали, молодих повій, доставлених відпущеними на «побивку» кримінальниками? ти, немов уявив своє запльоване і знікчемнене майбутнє, комісії по правах репресованих, куди приходив і вистоював у черзі, як того ранку в кемеровському приймальному покої, куди тебе доставив єфрейтор, у поїзді він розказував провідникам, що везе чокнутого, героївся і просив налляти ще стопку, землячок, молодший за тебе, забув його прізвище, пам’ятаєш тільки Сашка, високого худорлявого росіянина з вороніжчини, потім посадженого до дисбату, бо в командира була своя рознарядка, двадцять на дурку, двадцять за ґрати і порядок в стройбаті, його розуміли, бо він ніяк не міг отримати майора і поступити в академію ґенштабу, так от Сашко, коли ти питався, чи їхати по направленню, чи втікати з частини, прийшли документи з рідного військомату, переказали писарі з канцелярії, потім, вже вдома, виявилось, що їх надіслав воєнком, мовляв, ти дуже грамотний, дуже небезпечний, настроєний проти коліхтівізму, а батько ж з відрядження привозив сіткою апельсини його хворій дружині, щоб послав хлопця служити десь недалечко, так от Сашко відповів, може і не в документах справа, а провзнали про твої вірші в листах, особіст щось занюхав, їдь, відпочинеш, там розвидніє, а тобі на третій день впаяли діаґноз; тобі пояснили бувальці, коли тебе перевели в палату для інсулінників і день при дні почали нарощувати дози, від яких свербіло в кістах, передубивчою тугою шкребло в животі, мов заживо виривало нутрощі, день при дні сліпучим жаріло вольфрамом у кожній звивині мозку – у всевідчаї пропаду не моглось і не хтілось нічого бачити; катування наростаючими дозами, нестерпніше від наростаючого електроструму, неуникне, безвихідне, цілодобове перетворювало в звіра, в тупоконаюче звіридло, скорчене клубком в одному жаданні – заціпеніти! затерпнути мільярдовідчайним болем кожної вимученої труйлом клітини, завмерти всим тілом, ніби розтрощеним на кістляве місиво під гусеницями танка і знову зліпленим уєдино; вже потім, перебачивши тисячі тисяч гниляків і легкобитів, які героїлись своїми тюрмочками, своїми бідочками, своїми жалільними й розжалоблювальними соплетрагедійками, ти зрозумів: хто не переживав тортурувань розплавлювання свідомості, той не взнав нічого, крім маминих пончиків; не затямив нічого і не сягне нічого, крім одурі самопотьмарень собою; сильніше діє тільки понадмісячний, зимовий голод— всим тілесним вистражданням і змалінням, до знерухомлення майже, всим чистосердим, живим каяттям і живою молитвою тоді дух підводиться на повен зріст, прозріває, безстрашніє, могутніє задля вічності за покликом Усемогутнього і Всевічного; але тоді ти ще пробував уникнути мільярдновольтного гарту – як кожен невідаючий призначення— ще намагавсь відлиняти, пославшись на серце, що нило передчуттям, зрідні ще живопульсуючому абортативному м’ясові; тебе зводили на кардіограму, в битих валянках і замаюсеному халаті з пропечаткою сьомого відділення на кишенях, сказали, всьо нормально, всьо хорошо, і підкинули інсулінових одиниць, і це означало гарантовану шизофренію в документах,— інакше навіщо ж псувати ліки? коли ти розламував голільне лезо, виймаючи саму мойку з двома дірочками, ти вже предбачав довге сидіння по коридорах, після яких тебе допитували, за що й про що? радили написати заяву, вони пошлють запит, той прийде через пів року, потім забували послати, ти приходив, нагадував, дзвонив, чекав, прийшла писулька, такий-то знаходився на стаціонарному обстеженні, тебе послали до прокурора, ти заручився клопотаннями на поважних бланках, служака феміди прочитав їх, продивився на світло писульку з двоголовим орлом, що продовбав тобі душу й печінку ще коли був серпом і молотом, служивий фемідер порозглядав і так і сяк вистраждане, виклянчене, як стількох жебрацтв, стількох принижень милостиня, дорогоцінне писалово, пороздивлявся його проникливо, професійно підозрюючи фальшивки, помовчав, потримав руку на телефоні, підняв трубку, з кимось оббалакав наступні вихідні, вибачився, знову перечитав кілька речень на п’ятдесят слів, куди втиснулось тринадцятилітнє безправ’я й забитість, вкупі з розділовими знаками по пів слова на рік, а так потрібно було мовчати і тамувати хрипи, і простягнув по столі папери до тебе: паскольку вас направлялі бєз рішєнія суда, на вас нє прєдусмотрєна реабілітація; а як же бути? пайдітє в ваєнкомат, пускай дєйствуют, вот же єсть заключеніє нізавісімих псіхіатров, трі подпісі очінь уважаїмих, ізвєсних людей, канєшно, ето звєрство діржать вас столько в подвєшеном состоянії без гражданскіх прав, а раньше ні на работу, ні на учьобу такіх нє бралі, сочуствую вам, канєшно звєрство...; і вже намацуючи вену на лівій руці і часто стискаючи кулака, щоб вона набубнявіла тугіше, ти, здогадуючись про всіх майбутніх кровопивць, тоді в низькій і вогкій камері міг уявити простір ходінь в нікуди: через пустир приходив кілька разів, щоб потрапити на прийом до воєнкома, зайти після матерів, батьків, призовників, що підкочували на нових «мерседесах» і «вольво», а по коридорах аж синів дух абсолютівки і недешевих закусок, зайти прохально, прибито, розгублено, скоріш півсвідомо, аніж зумисне, завчено вже, і потрапити на приємнопам’ятний рик біловолосого, худого полковника з якимось орлиним чи соколиним прізвищем, зайти, щоб отримати один його підпис на проханні направити на медкомісію, пояснювати, ждати чергового афіцера, дивитись на схилені дві голови, що проглядають найновіші устави,— знайшовся ж папір раніше, ніж на твої романи!— загортають книжки, кажуть, «уже і такіх снімают! паймітє, ви входітє, как к сібє дамой, ми ні протів, наабарот, заінтірісовани в нармальних рядавих, но здєсь сірьйозниє розгавори, уже пірірив, трі мінути втарова, а ви вламиваєтесь, пара і честь знать»; ти вистоював черги до терапевта, окуліста, зубника, заплющував око білим жезлом, показував кутні гнилі пеньки, а потім розказував свою оказію психіатрові, млявому, опецькуватому знужденному сидінням у кабінеті завбільшки з пенал, обіцяв прийти завтра, бо на обхідному листкові бракувало всіх лікарів, а треба, щоб все «по закону», інакше неможливе направлення, приходив, ждав на рваній тахті в коридорі, вичитуючи з папки на коліні перші розділи цього роману, краєм ока поглядав на поли мелькаючих халатів, чекав, коли покличуть, зав’язував течку, заходив, пояснював терапевтові, що означає «4б» 176 наказу МО СССР, бо зараз вже інший шифр, заходив до психіатра «так значіть рішилісь! ляжетє в стаціонар; це, знаєте, либонь, до півторох місяців, не більше, тоді приходьте, ми подивимось і на основі того документу приймем відповідне рішення, ні це вже не довго буде, і я особисто докладу зусиль, все, що буде залежати, особисто, розумієте мене, інакше ніззя, звичайно, незалежна експертиза, тут підписи моїх вчителів, авторитетні люди, але в нас таке положеніє, а коли ви прийдете, я поможу вам особисто», ти добирався до клініки, ждав, довідувався, приходив у відповідний день, читав статтю одного психіатричного академіка, що найбільший відсоток душевнохворих серед психіатрів і математиків, зненацька гасло світло, ти загортав газету, виходив на перекур, а коли повертався, якась бабуся в темряві підходила впритул і вишептом запитувала, що їй робити з квартирою, через травму приклеїли статтю, поставили на облік і тепер, якщо я приватизуюсь, можуть закрити і назначити опікунів, а потім забрати квартиру, вже скільки так пообдирали, тут половина безквартирних навічно лежить, а якщо не приватизуюсь, то не робитимуть ремонт, так і сказали в «жекові», вони всі схвачені і давно роблять рука об руку, ну, поясніть мені, порадьте! і ти, що роздавав поради сильним і поставив діагноз здебільший половині світу, знов подумки обпікався об своє давнішне знання, просте й очевидне, приречене на беззахист— стільки хворих потрібно тільки для того, щоб з’єднати безкарність в одне спіральне, жаріюче коло і спалити, немов збігле молоко, саму думку про можливість справедливого; ти не міг їй нічого путнього відповісти, крім того, що треба зніматися з обліку, вона і саме це знала,— але ж не знімають! треба знов характеристики з останньої роботи, довідки, довідки, довідки; ти заходив, бо наставала твоя черга, і бачив цей кінськоголовий, немов з пісні про віщого Олега, рідкісний, відверто садистичний тип, великі, сливові і все ж прищулені очі, тільки в одного прокурора в спідниці ти помітив щось подібне; але в лікарок інакше, більшість, звичайно, перейнята шкодуванням, це, мабуть і є той відсоток, що перейнявся переживанням хворих і наблизився до межі, за якою одержимість злодухами, але тепер тобі трапився протилежний тип, підозрілий, садюжний, непроникно лютий; колись ти хотів розгадати, проте, так нічого й не написав, справедливо подумавши, що не все так просто як клімакс,— ти знов пояснював, дістав обережні папірці, слухав, коротке «падаждітє», виходив, курив, лазив у морочному коридорі, мов лис по віднорках, тільки-но здихавшись собак і розгадуючи, що ж вигадає мисливець, якому нічого втратити, насторожить петлю, засуне глибше в нору і пригорне листям двопружинного капкана, просто заб’є отвір кілками і дасть посидіти, зголодніти, піддатись псам і вилетіти на близький постріл? ти ходив заблошивленим колом власних здогадок, на направлені було написане «стаціонар», але от і довідка з підписами їхніх шанованих колег, «психопатологічних симптомів, притаманних шизофренії не виявляє», ти обтирав глину на стінах, одноколірну з пополотнінням у крейдяній норі, коли мисливець бере лопату, розкопує вхід, щоб краще вскакувати собакам— і всередині більшає світла— а вони пили чай з бутербродами з червоною рибою, нашинкованою грубими шматками, з жовтожарим домашнім маслом і чорною ікоркою, з просмаженими рибними спинками в омлеті, щойно з ресторанної кухні, з товченою на сметані картоплею в прозорих пуделках, з ніжно пропареними маслятами в обзолоті цибулі й моркви, з обрум’яненими перепічками в ікрі червоній, з дрібними кусінчиками язика лося в часничному майонезі, з печеним червоним буряком у гірчичній олії, в лимонному сокові, з грудинкою качки в підливі й розсипчатій гречці, з жагучим зеленоцибульним салатом на жовтках яєшних, з шматочками зернового хліба з пророщеної пшениці, з грецьким горіхами з родзинками й курагою, з білохрумкими грінками в пахучому забрусному медові, ось пронесла на таці медсестра і в прохилі дверей спалахнув пар над склянками в підстаканниках; ти не міг їх запідозрити в привласненні передач, звичній справі в твоїй колишній печері, де все одно тобі нічого не перепадало, та й хто поїде за стільки відстаней, батькам і дружині писав, щоб вислали по пару карбованців на сигарети, траплялося, санітари передавали, бо ж і в них менше клянчитимеш, хоч посмалять спокійно; ти терся по коридорі,— звичайно в них непогана зарплата, власні клієнти, поїхані на західному психоаналізі, обтяжені секспроблемами, розбізнесовані, слабконервні, спраглі розвантажень і ти нікого не запідозриш, що приховують від розстрільної статті, від п’ятнадцяток, а потім звільняють через рік, а ще через пів року знімають з обліку, бувало колись, проте зараз строго, все на контролі, звичаї демохрякії, всьо на виду, однак, якщо дуже треба, ну там парінь хароший, талантліва дєвушка, вплутана в наводчиці, дєті з очінь уважаємой сєм’ї, піймані на восьмидесятому випадку розбою, тада нада подойті очінь внімательно, внікнуть, встрєтіться с радітілями, вислушать і патірпелую сторону, аб’ясніть, что в обшіствє растьот крімінальность, в етом гасударствє забилі про дітєй, і їхніє друзья, такіє улибчівиє, прівєтлівиє, мілиє могут пад’єхать на «джипє» к вашим пад’єздам і встрєтіть вас— та, зрештою, вони начаювались, нахряцались, надемохрячились, кажучи гоголівським стилем «закусілі», гукнули входіть і після однакових з попередніми пояснень, перепитувань, а когда? а за што? після згикувань і позіхань, прикритих долонею в потускло жирному золоті, сказали: знову треба надсилати запит, ждати, довго ждати подетальної виписки з історії хвороби, а потім прийти з мільйоном восімсот купонів до професора, он позолочена табличка на дверях навпроти, і знов обстежитись; і зітхнеш, сподіваючись до осені знайти потрібні гроші; а тоді, в камері, напоєній всенічним чеканням, ти втомився ждати і сподіваючись вивтікати звідти начуваним від кримінальників робом, стиснув голільне лезо, повільно ввігнав його у вену нижче ліктя і різнув набік, щоб потім загримати у двері,— викликайте швидку— а тебе знову стовкли на синьо, лютіше і ненависніше попереднього: бо це ж бєспрідєл, він міг тут загнутись, сука, а потім рискуй пагонами, хто правадів общук, питаю! хто! ах, ти ж падлючисько, падло, захтів на волю? куда дів лєзвіє, скот? чим тобі не сиділося? а тако в дихало, в дихало; здихай тута, будуть тобі врачі, дождеся зараз! а ну, дай я, дай я, отако його міси, отако, як болото, міси його, грязь вуличну! міси сучару! міси подонка! попугать нас рішило, гниль болотна! да ми таких бачили, знаїш де? дай я, дай з’охотуюся, хоч начищу ним чоботи, так дам врачів, шо печінку виригає! ух, скотяра, стікай тут юшкою, злизуй осьо, кому кажу; не хоче, дайте йому яку трапку; хай мордою своєю підтирає, отако, отако ним, за ноги по підлозі, пісака, блядь, напишеш, пожалуїся на нас, мало ми вам печіняки поодбивали, ой, мало, пасті вам нада рвать, розвалили таке государство, таку страну, і всцикаються кров’ю, а-а, приспічило, ріжтесь, спишемо; від великої втрати крові тіпає, в тілі шумує адреналін і нагадує ковток спирту, що тобі з наперсток малому плеснув його батько, в нутрощах обпекло й почало нудити, так, сидячи перед телевізором, ви зустрічали Новий рік, і однаково й камера наливалася синім світлом, а не гарячою рідиною, що нею просяк рукав, сорочка, штани, ганчірка, кинута при порозі біля відчинених дверей, бо такому заюшеному куди втікати, до того ж ворохобиться глупа ніч, годинник на вежі профспілкового будинку калатьнув третю, якщо й викликали бригаду, то наспіє над ранок, лікарі призвичаєні спати, там одним ненормальним менше, велике горе! проте, коли й під’їхали, і ти просив забрати, і вони наклали тугі бинти на руку, простягнули недопалка з кулака, проста миловидна жінка з розпущеним русим волоссям, двоє юнаків, ти впізнав свою смерть так близько, як завислий на одній руці на прірвою, що самою порожнечею стягує вниз, немов хазяйка замерзлу білизну з шворки, завчено, вправо, звично; всі троє лікарів промінили вбивче, притаманне смертокраїні безжалісне співчуття, залякане й пригорбатіле, й до того безсовісно щире, що ти й сам повіриш у їхнє безсилля допомогти ще до того, як вийдуть порадитися в діжурку; жінка стоятиме, прихилившись плечем до косяка дверей, мовчки слухаючи, мовчки відійшовши, вкрадці глянувши в слизьку, для неї позеленілу, як нутрощі в морзі, для тебе синю, сп’янілу пітьму відкритої камери, коли звідти, від діжурки, махнули супутники; вони пропали, не залишивши навіть лікарняного запаху, бо ніздрі й лице в тебе засвинцевіло від суцільного опуху, і ти спробував вибачити, та не встиг, бо вже за лязком вхідного, автоматичного, на самозащіпці замка, капітан, сержанти й старшини кинулися на тебе, щоб заламувати «ластівку», задирати загнуздану мотузкою голову назад, викручувати руки й ноги, завузливши їх нерозв’язним гумовим жгутом над вигнутою спиною, бити носаком чобота в задертий кадик і шкодувати тільки за тим, що розтратився нашатир, яким змочили б дно шапки і накрили вирячену, роздерту до вух мордяку; а потім прийшов усміхнений підполковник і на закінчення інтерв’ю милостиво сказав, і в тебе справді потепліло всередині, «напішєм, что бросал бутилкамі в швійцара, завтра пойдьош пад суд; старшина! витрі сапагі, будіш світєтільом, павізьош яво і абьясніш судьє єво рожу: білся об стєни, аказивал сапротівлєніє», ще не вірячи в порятунок і пробуючи згикнути ядуху, раптом прозриш наперед багатьох, кому заважатимеш своїм скорченим виглядом, приятелів, шанобливих за столом і гиготливих у спину, літровесників, бабуїністів, котрим замуляло в одному твоєму романі слово, ніколи не вживане тобою, одну імпортну, ділову, завжди при шьпряві, оточену увагою і залицяльниками, як сука в період тєчки, журналістку, що на декілька підпилих, дурних твоїх відвертостей випигне, під’єхидить «ви вші тут кумунішьти і не мошіте зярупити на дитину», раптово прозриш активісток з комсомольского плем’я, віднині американізаторів, ледачих народжувати емансипанок, прогуляних, зжовчених, похабних мразей, розчепірених і чорноротих, поборниць принижених дівочих прав, що чомусь завжди передували слов’янським різанинам, і незбожеволені в секссвободах, нікому нічим не винні, милосердні, спрацьовані сестри, матері мусіли жерти своїх дітей, не відаючи, кому дякувати; раптом уявиш чималу більшість, котрій замуляє твоя присутність тутай, на зблювотненій, в корчах блуду й наруг, землі, котрій усі ми разом, як і тисячі інших, немилих собі осіб, потрібні немов мандавошки в покинутому притоні— тоді ж, коли залишили зв’язаного відлежати двадцять хвилин, ти збився на дев’ятнадцятій секунді і закричав, завив, випліснув з ядухою з себе те, що посоромившись, перетерпівши, маючи більшу природню мужність і силу, змовчали нескінченні юрби тортурованих всіма способами і скручених у непритомний обід, схожий на волання, підняте до небес і сліпінь простреленого черепа, враз закинутого лицем до стелі; закричав медвежо, безслівно, дико про все, стільки змовчуване перед пелькою навстіжних обставин, безоких поводирів, окапелюшнених провокаторюг, рилатих катюг, садюг, бандюг, скотюг, штатних покидьків, державних приматів, розвдоволілих політссавців, що не чули тут ні живих, ні мертвих і не розуміли нічого, крім другого серця,— власних гінеталій; ти кричав, дякую, дякую, дякую, і вмивав замурзаних, нечупарних звільненою, вприкінець посвітлілою кров’ю, втирав назбираним по соломині ув’язаним у пучки досвідом, щоб вилюдніли нарешті, перед загальним сконом, але й навіть, якби ти закричав і написав так, що в мертвих встало б і посивіло волосся в домовинах, тутай все залишиться граминою неспотрібленої правди, непрочитаної німоти, і тиша загнітить, обів’є тебе, зачиненого знадвору, так легко й моторошно, мов полум’я вкриту снопами хату.

Що ж трапилось далі, коли ти своїм велосипедом перепинив дорогу прогресові? а, нічого не сталось; розказати про біологічний зміст крику?— крик, зазвичай приваблює особин свого ж виду: вони відносяться до потерпілих байдуже, а то й агресивно, підіспілий хижак отримує поживу; тобто, крик часто обертається на шкоду постраждалому; очевидно, в капкані звір уявляє себе в кігтях іншого звіра,— і тоді крик може прикликати рідню, що нерідко й трапляється серед парнатих: вереск маленької пташки в пазюрах яструба скликає пташву з околиці, що й змушує іноді розтиснути лапи; щелепи ж капкана не розімкнуться від співчуття й жаху— і можна сміливо твердити: вказана реакція втрачає зміст і стає шкідливою для виду; Удав, як завжди, проникливий і правий, узагальнення його по-справжньому мисливські, передбачливі, може, в силу закладеного в собаці передчуття короткого віку? він має мужність зору і єдиний сказав тобі, що впійманому мовою треба зректись надії; ну, нащо так песимізувати,— крик, тобто література, бадьорить околиці, і на тлі волань всяке пташа цвіркоче радісніше, відчай побільшує благодать, як велике знання превелику скорботу, ранок еклезіаститься в домі плачу: о земле зради!— почитуєш іноді в невідомого літописця,— о, земле нічийна, перебріхана лисами, чия тепер? о, вітчизно каїнів, змилуйсь над авелями, яви своє серце, що свинцевіє, мов печать,— і засукана по лікоть рука штампує невтомно; о, державо нездар, заснована графоманами, бо кожен тут щось пописував і, помщаючись за неуспіх, прирік на повільнений згин всіх перероджених словом; о, владо письменних, простих, як двері, відчинені з копита, превелика єси, знеосяжніла, мов ніщо, мов збожеволений хайдегерівський хаос— і комунізми й капіталізми: правиця й лівиця одного шахрая, поставленого загонити в кут отупіння й підстьобувати на пашу, різати, стригти, ділити бринзу, замовчувати те, що не вдалось осміяти, створювати занавіси з чреволюцій і криз, підтримувати дещо спізантнену світову валютну систему, що втратила золоте підпертя і шукає, чиїми б ресурсами і кістками знову підпертись, перепрягати адамів, чиї шиї промулялись до хребтів, дивитися на історію в мікроскоп збігу обставин, тикати то на тиранів, то на невтомні змови, з повільністю годинникових трибів робити час і гроші з нічого, з святої простоти, з гойдання маятників, з розтискання пружини, з повернених процентів, з державних банкрутств, з прокляття тим, хто відмовляється вчасно платити, з вдивляння циферблатного ока в нікуди, в незмигну циклопічну ніч, з передиху однієї шестерні за рахунок іншої, з розпачливих інфляцій, з інвестиційних благань, з млявих напівспаралітнених підйомів виробництва, з інвалідських колясок, подарованих жебракам, щоб заробляли, як рікші, на підтрим скелетного тіла, з цокання й цокання, з доторків металу об метал, з перекочування незримого колеса в банківські нулі до неба; годинник заведено й тисячі однотипних його зразків вставлені замість серця мільйоноруким організмам, тілам без голови, замість якої лиш гнійний набряк,— господар з жалю за свій будильник, час від часу, вичавлює прища над плечима і звідти аж пре знелюднення особини без вдячності і мети, дух каїнства, вжаханості і тривоги; всякий, хто стане на шлях самодостатньої культури, як пам’ятливості про душу й покликання людини,— тим знижуючи вартості погоничів: пасьба і стрижка! ярмо і налигач!— всякий отримає образ втіленого зла і буде, залежно від обставин, виставлений демагогом, екстремістом, ненормальним, а тиранія вседозволу повсюдно ригатиме в мізки їхніх дітей вапном, що випалює підсвідомість: і за декілька поколінь їм подарують вимріяні батьками вартості: гризтися за робоче місце навпроти автопоїлок, берегти свою вовну, розмножуватись, радісно блеяти і засинати з дзвониками на шиях; о, часе вичерпаних назв, звавілонених нулів і крематорних піднесень, коли на руйновищах міфолоґем запанували експансії встократ ненажерніші від лепри, сибірської виразки й бубонної чумери разом взятих— і знання погрози дорівнює каталепсії; пригадай: коли літровесники повернулися звідти, ми з роззявленими очима запитували в них про існування й умови, загалом, розлунення голосів своїх далеких співв’язнів, співхворих, співбратів по перу і, виявляється,— нашим аж потягнуло мову: таке побачили! і вони пошепки, на мигах, тобто ледь-ледь креснувши пальцем і озираючись по кутках, пояснювали, мовляв, літераторів на дикому заході запрягли обри,— о, людство! наш літописець помилявся, кажучи, що це плем’я давно погибоша! їх запрягли в туристські візки там, де складно підніматися на автомобілях, їх осідлали замість поні і по акуратних містечках вони возять цих дітей, цих, ну як їх, студентів; такі сумирні, доглянуті, чемні, упаси доле когось там брикнути, голосніше дозволеного заіржати,— тюпають, тюпають поміж помийниць і клумб, скліпуючи сумними й ніжними віями; ти спершу подумав,— може отак і треба?— так затурканий продзагонами селянин, дивлячись на двох комсомольських пришибків, що за півлітру лізли з похмілля на церкву й валили хреста, чухав потилицю: а може так і треба? але потім ти запідозрив замах на те, як було віками, а тутай якась задрипанка, сектантка, шинкарська дочка, встановлює свої порядки і прапорує над світом; а далі, розказували ровесники: найдужче там знущаються з жінок, прямо деруть із них шкуру на реміняччя за найменший непослух, прямо відпродують у рабство на слонові береги, а коли побачать яку розпасену на дієтах, озлоблену, істеричну, нездатну збадьорити бивня у відмороженого мамонта, таку відразу підозрюють у відьомстві й допомагають розкаятись; деякі б ладні втекти на Схід, там і порядки м’якші, і ліга гомосеків підтримала гнаних, оголосила збір коштів на квитки, хоч і зловмисливо бажаючи спекатись збісеного ребра і загарбати ринок насолоджень, винайняла для тимчасового перебування той острів, як його? що перетворився на купу архіпелагів, непозначених на жодній карті— тут виникла торгівельна сутичка, об’єднані арабські країни відповіддю на економічну блокаду оголосили заборону на в’їзд жінок, ті, в свою чергу, виборювали в обрів нові і нові пільги, назрівала, і це не жарти, війна сексменшин з підупалими сексбільшинами; поки ти дописував сторінку, прикайданював слово до слова, німоту до знелюднення, вічність до випитих сердець, любов до солодкого диму, поділеного на всіх, поки підводив голову і дивився з веранди на серпневість доріг, роззолочених соломою, сам простір дичавів, бездоглядно заростав людьми, мов пекучою і лихою кропивою на руйновищі: ти йшов крізь всеможні, вищі вершника, поля жаливи, мов потопаючи в гірких водах Мери, куди нікому було вкинути дерево, щоб вода стала солодкою і для пиття придатною, нікому пізнати Закон, слухатись голосу звище, дотримувати його настанови; ти виходив на закладку шляху й нагинці перегортав поля, ближче до сімнадцятої глави Ісходу: кипіла битва, ти бачив пророка на вершині пагорба, з жезлом у руці: як піднімав він руки, то перемагали їхні, як опускав, то осилював днину хаос, чия пам’ять зітреться з-під небес, і до західсонця, доки тривала битва, двоє пообік пророка підтримували обважнілі руки з жезлом; так і на цьому бойовищі: доки слово, попри млість, осилює тривогу, зойки— вечір не схаотинюється в щось розбите, конаюче, з лицем зневіри; мале земне слово лише підтримує жезл, але й того досить; життя вітрильніє, мов списана сіллю й сонцем сторінка; ти прокидаєшся в безладі, в безмірі спраглих ночей і безсилий прокинутись, налапати на стіні вмикача, знаєш, що спиш, знаєш, де на миснику стоїть гасова лампа, намацуєш на столі сірники і, знявши з скляної груші накривку, торкаєш полум’ям гнотика, ідеш до дверей, та, поки вправляєш на місце скляного ковпака, світло, немов задмухнуте вбивчою зловтіхою і зачаєнням когось у темряві, панічно гасне, ти знову знімаєш скло, вгрузаючи головою в плечі, вслухаєшся, гинеш, розмочалюєш пучками слизького, мильного гнотика, викресуєш вогню, ступаєш ще крок у зблискові, завбільшки з одсвіт ясновидіння, і темрява витирає світло, мов кров на порізові: ти прокидаєшся в сільській хаті, на збитому з грубих дощок ліжку, і йдеш по лякливій, скрученій їжаком темряві: на яву, страшніше й тривожніше, аніж у сниві; скільки збилося в радіактивному чадові всякого ніщо, запитань без відповіді, здогадок без надії, скільки збожеволілого хаосу, скільки різночитань одного і того ж досвіду: та й й саму літературу розсмикали, як смажену курку, виявляється: є чоловіча, жіноча, модерна, сміхова, сільська, іронічна, ідіотична, глибока, нудна, потокова, урбаністична, асоціативна, національна, компільована, хуторянська, вселюдська, гостропроблемна, філософська, зафольклорена, срібна, беззуба, університетська, непоцінована, повноцінна, відверта, брудна, притонна, бульварна, декадентська і кожен напрям звойовує землю вглиб з живучістю сибірської виразки на скотомогильниках, приховуючи бездарність ветеринарів, що заходилися довкола пересадки людського серця, приховуючи, що вона або є, або нема, або спокій видужання, або самотність моргу, або голос, або мавпування, або відвертість всемови, шельпіт недоспіваних лісів, диригентська раптовість зірниць, коли досвітком і цвіркунами спалахують стерні, або водноблошиня безвихідь літер і ком на скаламутненій сторінці; і ось тепер ти пояснюєш собаці вікові якості прози: сюжет, характерологію, побутопис, метафору, об’єм невимовленого, стиснутого в подобизну вершин, принцип, колись потрактований айсберговим, знання всього про все і перетворення суті в потаємну, вбережену від епіґонства й печерних потрактувань, знакову мову; і, нарешті, якщо ти письменник і вистежуєш зміни, відтінки змісту в словах, безліч разів повторюваних характерах, долях, метафорах, ти підступаєш до звичаїв свого часу, і тоді проти тебе зводиться німота, неназване дужче названого, рідне дужче ворожого, немов полювання всіма облавними способами, коли тиша смертельніша вигуків і стрільби, кожна знана стежина, просіка, лаз чаїть останній стрибок у невідомість, небезпека гостріша й фатальніша, ніж зачумлення під час чуми, ніж обсікання пальців на циркулярці вслід за неправильним порухом, небезпека втрати миттєвого, єдино правильного, інтуїтивного напряму, кроку, слова, погляду на облавників з-позад стрілецької лінії і однаково непомітного, вслід за здобутим знанням, переходу в чагарі й виліски, розпростерті до іншого часу; як нема золота, що залежало б виключно від глибини залягань, так нема літератури, якісно покращеної від навколиць промиву,— тільки проба; ти провів зустрічі з деякими послами мов,— і що ж з’європлена сутінь? підмугикує мовчки? а толку: не встигне якийсь Умберто й екнути, як кодла швидких епігонів розтроянднюють себе з ремісництвом гетерок; куди не глянь, мов показились на інтелектуальних збоченнях,— тому так сприкріло й сумно, друже; розщасливіли, бачся, на теренах, куди не доспів Чінґісхан, не добравсь на панцернику симбірський злодій, не добігли вівчарки, не дотягнулась колимська мгла— а так тільки трояндніти на одній нозі балеринною дзигою; ну, навіщо так зопалу? до тебе ж приходив той італійський офіцер, чіткий, невимушений чолов’яга, що в тридцять третьому служив консулом у захарканій столиці,— саме коли ти почав шукати слід хліба, по зернинах, просипаних із підвід: деінде поскльовували птахи, деінде дороги кривуляли всохлими від проклять руками продзагонівців, проте слід не щезав назавжди, а завертав до чорнгробильських пущ і ти розумів невипадкову єдність обох оказій, як і те, що шукати потрібно скрізь, по біржах, благодійних фондах, скрізь, де місячним хутром уповні спалахує шапка на злодієві,— консул приходив, довідавшись, що ти став одним з графітових стрижнів, розмашистим, ледь притупленим, увігнаним у реактор, немов у підстругачку, олівцем доби, приходив передати копії звітів, телеграм, листів, направлених до свого дипломатичного представництва, а також розказати про сотні трупів, підібраних вилами на вулиці: деякі, збужені шумом, вставали з землі і розчинялись, мов тіні; на базарі, вранці двадцять першого травня, мертвих поскладали, як купу шмаття, в болото, в людські нечистоти, уздовж частоколу, що відмежовує площу з боку ріки; одна дитина ссала молоко з грудей мертвої матері з посірілим обличчям; люди перебалакувались, що це пуп’янки соціалістичної весни; за декілька десятків метрів від консульства одна селянка була цілий день з двома дітьми, тримала коробку, куди кидали копійки, а вечором відштовхнула від себе дітей і, вставши, кинулась під трамвай; пів години пізніше я бачив двірника, який вимітав кишки нещасної— двоє дітей ще стояли там і дивилися за мітлою; з минулого тижня двірники працюють у білих фартухах, їздять по місту, збирають дітей і заводять до міліції: тих, що не спухли, посилають у бараки «холодної гори», де в будах, на сіні конає понад вісім тисяч осіб, переважно діти; опухлих перевозять товарним поїздом у поле і залишають там; наповнені вагони зачиняють на штабу і часто буває, що поїзд відправляється через кілька днів: один залізничник, проходячи повз такий вагон, почув крики, наблизився і розчув одного нащасного, який зсередини благав врятувати, так смерділо там трупами; відчинили вагон, побачили: той, хто кричав, був єдиний живий ще; витягнули звідти і поставили вмирати в другий вагон, де ще зітхали інші; там і замкнули; ці деталі я одержав від санітарів і можу гарантувати правдивість; здається, в недалекому майбутньому неможливо стане говорити про Україну; з найвищою пошаною королівський консул, (підпис) ґраденіґо; що ж далі? запитаєш ти чоловіка в формі мусолінієвського офіцера, обіпрешся ліктями на підвіконня і раптом побачиш дорогу, трохи поодаль розкритого вікна, всіяну зерном, аж храпотить під сталевим обіддям і підковами: що ж станеться на знічийненій землі? а нічого: про вас забудуть, вас задурняють, зроблять винними, ви будете вибачатись і вибачатись, перед росіянами за спожите паливо, перед німцями за брак культури, перед євреями за поліцаїв, перед американами за відсутність расизму, перед японцями за курильські острови, перед розвинутими за своє каліцтво і дякувати, дякувати, дякувати, що вас вислухали, звернули на вас увагу, відібрали атомну зброю, залишили променисті обставини, завдяки яким кожен день проживається, мов останній; ваші герої пересуватимуться навприсядки, в битвах за унітази отримавши правця, ваші володарі дбатимуть лише про культуру мотузяк і краваток, вашою мовою залишать одні надписи на туалетах і радіактивних смітниках, ваші лікарні зачинятимуть у розгул моровиці, ваш сором виїдатиме покійникам очі, кістки їхні в могилах барабанитимуть розпач!!ваші діти народжуватимуться з долонями, напівстуленими і тремтливими, немов у старців, ви сплутаєте чесну терплячість із всетерпінням, ваші митці позаздрять церковним пацюкам, тебе самого з графіту, з непересічних димів, з шевця дорогих вітрил на пристані перетворять на вічного торбешника, ти відчуєш себе ним, коли захочеш продати черву своєї вітчизни,— і справді: раптового літа ти поїдеш велосипедом до хутірської копанки, де малишнею ловили червоних карасів, одягнеш гумового костюма, розсунеш гінку кропиву, рогозу, очерети, вода ледь сягатиме по коліно, рудаві, з рисочками на спинах, п’явки ліпитимуться до ніг, мов несплачені гонорари, мов повернуті борги, мов живі гроші: нарешті-то! з пластиковою пляшкою в одній руці, з емальованим черпаком у другій ти наловиш їх зо два десятки, щоб не зурочити удачу, і заспішиш у місто, в аптеках спитають довідку, хто дозволив ловити? та й то вони приймають лише закордонних, чистих п’явок, то півтора долара за штуку,— ти прокидатимешся в пітьмі і проклинатимеш стукіт серця, розуміючи, що ще не здохнув, і облапуватимеш голову від потилиці до лоба, уявляючи звідки краще лупити свого скальпа на продаж, ти одному собаці розкажеш про стововчу самотність і того знищать; як? та офіцер змовкне й, притримавши в дверях картуза, вийде в ніч і сюрчання коника; і, виявляється, ти розмовляєш сам, твій Удав, твій друзяка, що знав напам’ять поля, хекав, по шию провалювався в замети, розплутував сліди, розривав приметену лисячу нору під високовольтним стовпом і розривався від гавкоту в азартній темряві, кудись зникнув; твій вірний приятель, що будив поскімлюванням біля ліжка і виривався за поріг, а потім за фіртку з такою луною, якої не відала жодна сурма в досвітніх походах, твій життєрадісний бігун, що пластався поперед велисопеда з висолопленим і загостреним, мов жало, в роззявленій пащі язицярою, розбризкував калюжі, напівобертався на бігу, і, вхопивши горішнім нюхом привітрений запах, кидався в посадку на тільки йому знайомого звіра, твій найкращий, найпам’ятливіший слідопит, що не згубився жодного вітряного вечора в лісі, забігаючи за гонним лисом богвість куди і повертаючись крізь чагарі й хащі, по забитих дощем слідах, до давно заблукалого свого господаря, твій нетерплячий, як бомба, що має торкнутись землі, хитрюга з благальним щасливим вереском, що роздирав його в колясці мотоцикла, коли викочували за двір і братові закладало в вухах, і ти мусив ремінним повідком щільно замотувати продовгувату морду, твій ягдтер’єр з рудими підпалинами на ногах і шиї, жива окраса річок, долати які він міг з невтомністю арґонавта, що бачить перед собою руно, твій висвячений різкою винуватець за немало збитків, зокрема, коли ще з одним кошлаком вигріб із попелу запечених у фользі качок і розгодований по-свинячому забивсь під повітку, твоя провина, особливо, коли він вивтікував здоми і міг потрапити на пасок до першого злодійчука, і ти знаходив його за конюшнею, в бур’яні, прищуленого, глухого на поклик і не міг себе стримати, твій недобрий подив, коли, пробігаючи між вербових кущів, він раптом скривився й закляк на одному місці, і ти зрадів, що зараз впіймаєш невдячного, а він стояв і дивився з роздертим вухом і схибленою головою в дротяній петлі, поставленій на зайця якимось придурнем, ледь помітній і зблизька, твій ближній, розгублений, так часто залишений на господарстві в хліві, коли ти вештав містами у пошуках прокорму, твій страж подвір’я, що лежачи на соломі біля повного баняка, відмовлявся від варива і день при дні підходив до дверної щілини і за кожною електричкою втягував запахи знадвору, рив пластунські підкопи, проламував грудьми вікно і гасав по вокзалі в передчутті полювання, твій чорний вихор, що кидавсь на тебе з чотирьох лап, єдиний, хто впізнавав у тобі господаря, твій слухач і навчитель витривалості впереддень зими, коли в нескінченних вилазках сльота і ніч зливалася в глибокий, важкий чорнозем, твій найліпший помічник по доборові підранків, винюшкуванні куріпок по берегах замерзлих ставків, уздовж приметеної, в джерельних намивах, канави, твій співтрапезник, що переводив очі з рюкзака на крумку змоченого в горілці хліба, кусінець сала, м’ясні крихти і заячі кістки в простягнутій, поплямованій жиром, газеті, твій забіганий, втомлений, обліплений мерзлим снігом на животі, якого ти мусив обчісувати рукавицею, відтак, піднявши за передні лапи, по-дитячому всадовлювати в рюкзак, наполовину зав’язувати його там, накривати капюшоном і вичовгувати по заметах на втрамбовану тракторами від скирд, синіючу в сутінь, польову дорогу— де він? твого собаку давно отруїли: він літував у вольєрі, в батьків, стрибав на іржаву сітку, шкріб двері, а коли вечором випрошувавсь звідти, пружне його тіло виривалося в поля скрімкіше радісного гавкоту і п’янкого азарту; він ночами розплутував на галявинах жировочні сліди, перекидав лапою їжака на стежці, гнав куницю по старому ялиннику, в туман і негоду подрімував під стіжком— і зривавсь насторожено на підозрілий поскрип; та сусідська злодійва, істоти, немов короста зумисне вигадані, щоб допікати, примітивніші спірохет, від одного погляду на яких зустрічний мусів би одмивати руки, та нечисть замулялась його голосом, продовженням твого,— і щось підкинула через сітку: собака здихав від отрути, нібито вибіганий, нібито засинаючий в нудотній, задушливій імлі, нібито потягнувши в літній кухні зі столу шмат ще теплої свіжини і налупившись до відвалу— труйка мотлошила нутрощі і одривала їх від горла, пропалювала мозок, як сеча сніг, гарячою млостю розливалася по суглобах: вигнувши в корчах спину, закинувши голову назад, витягнувши ноги прямо, буцім дотягуючись до смертельної темряви, собака захарчав і виригнув з себе ядучу, навподобі розбитого бовтуна, сморідну піну і незрячими нерухомими очима прозирав закипаючу темінь всього озлілого, всього шматуючого здовкола: зіниці розширювались, вбираючи пітьму, судини в м’язах тріскали сіллю на вогні і пропікали таким же солоним окропом, слух заливало безболісним воском, так пекло і розламувало кожну клітину під шкірою; велика зелена муха приліпилась до нитки слини і відлетіла злякано на рубероїдний дах буди: від роздутого живота по шкірі побігла судома, лапи підібгалися в колінах, затискаючи живодерний біль, знову випростались, і, обламуючи пазюрі, дернули стіну; голова, наллята мукою, важка й безживна, вдарилась об підлогу, немов сокира, злетівши з обуха, об мерзлу землю, і дрібно затіпалась, затремтіла, розгублюючи малинові краплі з прокушеного, обвареного язика, тіло завмерло, але за мить кожна шерстина здибилась закипілою смолою, тріснули, розриваючись, сухожилля на спині і шиї, а відтак і вся колодка безживно зм’якла мокрим, скинутим з ноги, ватяним, шитим валянком— і ситі, набряклі в підпахвинах, кліщі завбільшки з вовчу ягоду, почали витягувати дрібні, щелепасті голівки і розповзатися по соломі; а тепер кожен спогад дотягується невтішним вітром, щоб погладити вмираючого, витерти решту зболювотневої гіркоти і розказати про безсилля й ненависть цього злосвіту. В липні ти отримав листа від старого нью-йоркського поета, сивого, делікатного, світло перейнятого культурою, чоловіка; він, поміж іншим, каже, щоб ти не зневірювавсь, попри відсутність всього, і продовжував писати далі; ти подякував йому подумки, позбавлений конвертних спромог, вкотре перескладував на шафі запилюжені рукописи, спраглі вічності, немов душа собаки воскресіння і зустрічі з тобою на тому світі, дожив до вечора і в сутінковій, мов поцвілені стіни моргу, електричці, запитав себе про сутність зневіри,— тутай, в країні відчаю, вона не пахне фіалкою, не гірчить мигдалем, не обов’язково й милиться мотузком до шиї, тутай вона наскрізна, глибша вічної мерзлоти, чорніша мороку для живцем закопаного, стихійна й безсовісна, зрідні захвату космічних бурь, що лихоманять стратосферу, і ти, стільки знісши її впритул, звикся з нею, наче б вимоклий до рубця з негодою в безпросвітньому полі; стільки раз вона, люта, надживуча, сморідна вгодовувала тебе вовтузнявою, мов здохлого коня червою, що ти не міг не стати ніким, прощальним вигуком тяги в комині, димом соснових дров, гірким і жалісним усеспаленням всіх попередніх роздумів, настроєм виряченого теляти, якого вовки, відбивши від стада, пригнали хвостами на галявину, підрізали сухожилля на ногах і зараз навчатимуть молодих як рвучким стрибком на шию валити здобич з копит і прокушувати смачно хребтину— і скільки б всього ти не прощав, ти не зможеш забути і почнеш день з такою ж втомою, з таким ж гнівом, з яким пришельці відходили од воріт содомських; вийдеш на закладку дороги, перегорнеш поля ближче до даниїлових видінь і побачиш не лева з орлиніми крилами, не ведмедя з трьома ребрами в пащеці, не леопарда з крилами птичими, а звіра безликого, четвертого, подібного до хаосу, з людськими очима і зухвалим ротом на останньому малому рогові,— ти, сподіваючись на одну прихильність вітру, списуватимеш сторінки, мов голка за голкою відновлюючи обвуглені корабельні сосни, природню єдність і поривання лісу; ти станеш снопами на вулику, де бджоли за довгу зиму виїли гречаний мед і, змушені підтримувати тепло, полізли на соти з отруйним медом з паді: безвихідні, бездоглядні, завбільшки з чорну кров під відбитими нігтями і такі ж болючі, переповзають з рамки на рамку, ледь чутно гудуть, сподіваючись пережити холод, мріючи про п’янке тепло з димокура, липовий цвіт і змочену на льотку марлю з слоїка; снують по ковзких і холодних, мов долоні небіжчика, стінах вулика, де з кожною завмерлою на споді бджолою, з кожною краплею відчаю більшає холоднечі, ядучий мед стає ще необхіднішим, ще солодшим, вся решта сповзається на залляті, з рваними краями, мов контур вітчизни, соти— і вкупі з бджолами засинає прийдешнє, заквітчане в марноту, літо, весь вулик змерзається, важчає, западає в сніг, немов обсмалена свиняча голова, заткнута в кучугуру, аби стікала.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

Схожі:

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconУкраїнська історична проза
Мета: (навчальна) дослідити розвиток жанру історичної романістики в складних історичних умовах; зробити огляд найвідоміших взірців...
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconПередмова

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconМетодичний кабінет
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconМедицина та художня культура
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconБбк 4. 266. П55 Передмова

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconЛисенко О. В. (м. Київ). Ґенеза ідеологічних та політичних
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconПрограма курсу за вибором зі світової літератури Міфологія стародавнього
Передмова
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconНавчальний посібник Черкаси 2013 зміст передмова
Дидактичні матеріали для формування історичних компетентностей учнів з курсу «Вступ до історії»
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» icon1. Передмова
Використання різних форм І методів роботи робить її цікавою І привабливою для учнів. Інтелектуальні ігри, екологічні проекти, екскурсії,...
Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу» iconПрактикум частина перша 2004 передмова
...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка