Роман Ткаченко Поклик Химери Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст



Сторінка1/10
Дата конвертації11.08.2017
Розмір2,02 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




Роман Ткаченко

Поклик Химери

Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст.

На обкладинці «Автопортрет» (1913) Всеволода Максимовича (1894 – 1914)

Химера: Я шукаю нових пахощів, небачених квітів, незвіданих насолод. Якщо я помічаю десь людину, чий дух спочиває в мудрості, я нападаю на неї і

задушую її.

Г.Флобер “Спокуса Святого Антонія”


Монографія присвячена дослідженню декадансу як проблеми авторської свідомості ряду українських письменників межі ХІХ – початку ХХ ст., що зазнали впливу занепадницької літератури, в аспектах її художньої та літературно-критичної рецепції. Розглядаються також питання передумов українського декадансу, його сутнісних характеристик як духовно-інтелектуального феномену, художнього напряму, проблема ніцшеанства як форма самосвідомості декадансу, перспективи взаємодії занепадницької естетики з естетикою модернізму.

Адресована літературознавцям і культурологам, а також читачам, які цікавляться проблемами розвитку української літератури к. ХІХ – п. ХХ ст.


Рецензенти:

доктор філологічних наук, професор Гуляк А.Б. (Інститут філології Київського національного університету ім. Т.Шевченка)

доктор філологічних наук, професор Ковалів Ю.І. (Інститут філології Київського національного університету ім. Т.Шевченка)

Зміст

Передмова

Розділ перший. Передумови та культурно-історичний контекст

українського декадансу

1. До метаісторії декадансу

2. Філософсько-естетичні параметри і культурна динаміка

“кінця віку”

3. Актуалізація продекадентських тенденцій в українській

літературі
Розділ другий. Українська література “кінця віку” і проблема

самототожності мистецтва

1. Колізії естетизму в творчому діалозі І.Франка

та В.Щурата

2. Роман А.Кримського “Андрій Лаговський”: покутний

шлях декадента

3. Літературно-критичний аспект українського fin de

siècle’у


Розділ третій. Ніцшеанство як самосвідомість декадансу в

українській літературі

1. Українська ніцшеана декадансу

2. Ніцшеанство в художній практиці О.Плюща

3. Перекладацтво В.Стефаника і український декаданс
Розділ четвертий. Ранньомодерністська перспектива декадансу в

Україні


1. Занепадницькі мотиви поетів “Молодої Музи”

2. Антидекадентська позиція критиків “Української хати”


Висновки

Список літератури



Передмова

Український декаданс нечасто стає об’єктом уваги дослідників. Довготривала упереджена практика вітчизняного літературознавства у ставленні до цього явища нерідко зумовлювала переведення декадентських прикмет в розряд модерністських, пізньоромантичних, реалістичних тощо з наступним розмиванням сутнісних параметрів занепадництва. Тому окремі твори українських письменників кінця ХІХ – початку ХХ століття потребують повторного прочитання під кутом означеного феномену.

Декаданс – один з топосів, які ширяться на сторінках сьогочасних монографій, публікацій, лекційних курсів у зв’язку з теоретичною актуалізацією на межі тисячоліть духовного зламу к. ХІХ – п. ХХ віку. Частотність вживання цього слова на початку ХХІ ст. значно зросла порівняно з попередніми десятиліттями. Так називають кав’ярні й мистецькі акції. Це явище обговорюють на форумах в інтернеті. Декаданс знову став фактом масової свідомості. Осмислення феномену декадансу дає змогу збагнути певні закономірності культурно-історичної ситуації перехідних періодів, а саме: художню та світоглядну еклектику, есхатологічну тональність, одночасне посилення відцентрових і доцентрових сил між різними сферами духовної діяльності, відтворення невротичних станів засобами мистецтва. Означене явище започатковує ряд метаморфоз (постпозитивістське зацікавлення інтуїтивним, маргінальним, ірраціональним), чинних для модерного світогляду ХХ століття. Отож, згідно з принципом історизму вказаний феномен становить передумову осмислення історії української літератури ХХ століття та її перспектив. Глибина враженості так само як сила відпорності щодо занепадництва однаковою мірою сприяли процесам модернізації національної культури, були показниками задіяності в європейський контекст, свідчили про чутливість та мобільність культурного організму.

Не беручи на себе завдання комплексного аналізу декаденства як художньої мови, що також на часі, ми воліли більше акцентувати художню та літературно-критичну рецепцію цього явища в українській літературі в річищі модерних течій позаминулого століття. Оскільки декаданс під тим чи тим кутом зору відбито в авторській свідомості, остільки вибудовуємо типологію явища. Актуальність саме такого підходу потверджена розвитком новітньої гуманітарної науки, бо “в межах ХХ віку, - писав Ю.Лотман, - наполегливо проявляється тенденція до заміни самоописів культури описами описів – метатекстами другого рівня, спрямованими не на культуру як об’єкт, а на механізм опису ...” [107; 7].

Перші спорадичні спроби теоретичних узагальнень на предмет декадансу з’являються в українській науці водночас з утвердженням цього феномену наприкінці ХІХ – ХХ ст. Окремі статті та епістолярна спадщина І.Нечуя-Левицького, І.Франка, С.Єфремова, Лесі Українки та ін. містять цінні зауваження, акценти, нюанси з приводу декадентських віянь в тогочасному літпроцесі. Однак весь цей масив зауваг характеризується термінологічною недиференційованістю, котра, між іншим, зберігалась до другої половини ХХ століття, а також переважно пристрасно-негативним ставленням до об’єкта спостережень. Українське радянське літературознавство зазвичай розглядало декаданс з ненаукових, вульгарносоціологічних позицій. Не краще склалося з осмисленням занепадництва в українському літературознавстві в еміграції. Д.Донцов трактував цей феномен відповідно до потреб власної ідеології. Ті науковці, що досліджували історію української літератури, приміром, Б.Рубчак, Ю.Луцький, згадують про декаданс досить побіжно. Теоретичному осмисленню декадансу в європейському масштабі присвячено слушні міркування Д.Затонського та Д.Наливайка. Окремий розділ відведено українському занепадництву в монографії Т.Гундорової “ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація”. Спробу комплексного аналізу декаденства здійснив Я.Поліщук. Про декаданс писали Д.Обломієвський, Г.Косиков, М.Яснов, М.Губарева, Е.Бичкова, Е.Вебер та інші зарубіжні та вітчизняні дослідники.

Маємо на меті крізь призму авторської свідомості письменника межі століть проаналізувати декадентські віяння того часу в аспектах дефініції, рецепції, рефлексії та перспектив. Звісно, всі вони співіснують переважно в комплексі, тому поділ зроблено з дослідницькою метою. Загальна мета передбачає сукупність таких завдань:

– з’ясувати генезу та передумови українського декадансу;

– окреслити світоглядові параметри “кінця віку”;

– на основі ключової для fin de siècle’у опозиції “життя”/мистецтво описати занепадницькі теми, мотиви, образи, форми авторської свідомості;

– встановити можливі варіанти рефлексій (самосвідомості) декадансу в українській літературі;

– простежити перспективу розгортання чи пригасання означеного феномену в українському модернізмі.

Усвідомлюємо неминучу суб’єктивність, певною мірою, і обмеженість контурів об’єкта дослідження, що становить творчість ряду українських літераторів (прозаїків, критиків, науковців) к. ХІХ – п. ХХ ст., включаючи оригінальні твори, переклади, літературно-критичні статті тощо.

Термін «декаданс» разом із синонімами і українським відповідником «занепадництво» вживаємо без оцінних конотацій.

Генезу декадансу розкрито застосовуючи локально-історичний та культурно-універсальний підходи. Перший описує занепадництво як художній напрямок, стиль кінця ХІХ ст., зумовлений світоглядовими і суто мистецькими чинниками попереднього часу: просвітництвом, позитивізмом, реалізмом, суспільно-політичним тлом тощо. Другий маркує декаданс як певний духовно-інтелектуальний, понадчасовий стан, що породжується загальними закономірностями культурної динаміки, а саме автономним, суперечливим розвитком культурних реальностей (мораль, наука, мистецтво, релігія тощо).



Розділ перший

Передумови та культурно-історичний контекст українського декадансу
Негативні конотації слова “декаданс” слід локалізувати і прояснити історичним контекстом. Але не для того, аби змінити від’ємний знак оцінки на протилежний. Тільки збагнувши природу і наслідки явища, можна наблизитись до його розуміння. Оголосивши занепадництво “абсолютним злом”, недовго впасти в той-таки декаданс. Наприкінці ХIХ – початку ХХ ст. не раз бувало, що в новій естетиці вбачали винятково епігонство чи моду. Ігнорувалися об’єктивні підстави декадентських настроїв в українському менталітеті та історії. Потужний психологічний блок на деструкцію, не в останню чергу спричинений складними суспільно-політичними обставинами, з альтернативного погляду можна розглядати як руйнівне стримування культурної динаміки. Занепадництво, апріорі, ми схильні постулювати в якості духовно-інтелектуального стану (В.Моренець), історично незаякореного, художньо відкритого.
1. До метаісторії декадансу
Насамперед слід пам’ятати про конвенційність термінології щодо по-протеївськи мінливого за своєю природою явища. Історично зумовлена семантика слова чинить тиск на свідомість і формує стереотипи, ба навіть більше: задає тон теоретичному осмисленню предмета. Ефектна словогра, “модний модернізм” (І.Нечуй-Левицький), “деграданс” (Є.Пашковський), самодостатня лише в структурі індивідуального авторського міфу. Інакше, подібна позиція засвідчує некритичне засвоєння колективних стереотипів.

Означення мають власну долю. Ця особливість зумовлює численні переназивання феноменів або використання означника в нових, не властивих йому раніше смислах. Декаданс був синонімом натуралізму, неоромантизму, імпресіонізму, символізму, поширювався на античність, Просвітництво, постмодернізм. Однак процес називання, безумовно, причетний до становлення явища, а почасти і є ним, бо, за словами Ю.Лотмана, “найменування дійсності змінює її сутність і характер поведінки” [106; 649]. І все ж найменування і дефініція не стільки спотворюють чи спрощують, скільки модифікують дійсність, тою мірою, якою ці найменування утривалюються в науці, в живій практиці спілкування.

Накреслити чіткі обриси естетичних величин або суворо обмежити зміст терміну – справа проблематична, навіть шкідлива. Дослідник проте може скористатись заувагою Дж.Сірла, адресованою літературознавцям: “...однією з умов адекватності точної теорії феномену, котрому властива невизначеність, є та, що така теорія повинна точно схарактеризувати даний феномен як невизначений; і дистинкція зовсім не перестає бути дистинкцією, якщо вона допускає певну сукупність споріднених, маргінальних, аномальних випадків“ [171; 68].

Неповна, але достатньо строката сукупність різнотлумачень, яку маємо до послуг, виявляє здатність групуватись довкола певних підходів-домінант. Нижчеподане параметрування рецепції декадансу не має на меті представити її вичерпну історію. Мовиться радше про накреслення головних підходів до осмислення феномену.

Один з них охоплює сферу жестів, вчинків, повсякденності, що дуже важливо для розуміння феномену декадансу, оскільки в силу власної специфіки він вихоплювався за межі суто текстової реальності, запозичивши цю прикмету – бути не тільки художнім стилем – від романтиків. Під різними оглядами декаданс висвітлювався на соціальному, естетичному, культурному тлі. Аспекти аналізу можна множити далі. Треба розуміти, що маємо до діла з терміном, який маркує щось більше аніж різновид художньої мови.

Декадентам – і це слід підкреслити – властиве напрочуд гостре відчуття вододілу між повсякденністю і мистецтвом. Звідси бере початок осмислення “життя” як філософської проблеми і спроба подолати вказану розбіжність. До життєтворчості, в сенсі феномену, впродовж ХХ ст. наближались уявлення російських символістів про теургію, концепції карнавалу, мовленнєвих жанрів (М.Бахтін), перформативу (Дж.Остін). Зазвичай, такий стан людського буття набуває непевних обрисів доісторичного минулого. “У нас не лишилося навіть уявлення, - меланхолійно констатує Ж.Дельоз, - про цю досократичну єдність думки й життя” [45; 27]. Розподіл повсякденних та ідеальних цінностей в свідомості європейця зміцнило християнство. “За часів Середньовіччя, - писав Ю.Лотман, - ... розрізнялись аристотелівська логіка і логіка побуту, ідеальна і побутова норми поведінки. Поняття добра та істини лежали поза реальним життям і були через це непорушними” [106; 637].

Цей норматив уперше, здається, зламали романтики. Приватне життя романтиків поглиналось метафізикою, надмір якої переплескувався через вінця повсякденності екстравагантністю, ексцентрикою, богемою, дендизмом. Очима Бодлера, котрого нерідко називають “першим типовим декадентом”, денді – справжній аристократ за висотою духу, поведінкою, зовнішністю [див. 14; 407]. Дендизм запанував у Франції на хвилі англоманії у 80-х рр. ХІХ ст. В моду ввійшло яскраве вбрання, оксамитові жилети, червоні рукавички, естетські речі, антикваріат, предмети розкоші. На думку пізнього О.Блока, відігравши позитивну роль в становленні нової естетики, нового світовідчування, дендизм, загалом, явище небажане. Це романтик, що відмовився бути месією для юрби, але не переставав бути пророком у пустелі. Вивищення власного дару, радикальне антиміщанство небезпечне для творчості і життя поета, бо, по-перше, досить фальшиве, по-друге – провокує на нерозв’язний конфлікт і самогубство. Принаймні, самогубство С.Єсеніна і В.Маяковського Б.Пастернак пояснював, виходячи зі згубності засад їхньої творчості, що претендувала на світотворчу роль. “Під романтичною манерою, яку я, - пригадує автор “Охоронної грамоти”, - відтепер заборонив собі, крилося ціле світовідчування. Це було розуміння життя як життя поета. Воно прийшло до нас від символістів, символістами ж було засвоєне від романтиків, головним чином німецьких”[149; 109 – 110]. Фальшиве опанування повсякденністю проявилось “видовищним розумінням біографії”.

Однак утвердження демонстративного психотипу декадента (О.Кирилова), з нашого погляду, є свідченням занепаду декадансу, модою на занепад. Демонстративність без глядача втрачає смисл. Вона не може бути «спільним знаменником» для ряду культурно-історичних ситуацій із спільним термінологічним означником, оскільки розрахована на ефект (бунт заради бунту) і не висвітлює достатньою мірою духовної, внутрішньої драми феномену. За неврозами декадентів криються закономірності розвитку культури. Настрій опосередковано духовно-інтелектуальним чинником. Сферою вияву цих настроїв є не лише життєтворчість, і вони не мають, на нашу думку, жорсткої прив’язки до певного психотипу.

Декаданс витворив власний біографічний міф [див. 159; 1], що ґрунтувався на художній біографії митця-романтика, зокрема на таких особливо помітних на переломі ХVІІІ – початку ХІХ ст. творах як новела В.Вакенродера про життя композитора Йозефа Берлінгера (1798) чи життєпис капельмейстера Крейслера, вигаданий славетним німецьким романтиком Е.Т.А.Гофманом. Декадент перетворював власне життя на легенду, вдаючись іноді до містифікацій шляхом приписування собі жахливих злочинів, неіснуючих гріхів або надприродних здібностей.

Українська богема кінця ХІХ – початку ХХ століть – явище малодосліджене. П.Ляшкевич, автор передмови до однойменної книжки спогадів П.Карманського, твердить, що на той час “в українському суспільстві витворився новий тип мистецької інтелігенції, який способом життя і творчістю демонстрував втілення ідеї свободи особистості, індивідуалістського бунту” [111; 19]. Індивідуалістська свобода утверджувалась у поляризованому світі обиватель/богема, якщо розуміти поняття обиватель як “вічно бюргерське” (Т.Манн). Ремеслу богема протиставила натхнення. Творчість позбувалась всього характерного для виконання службових обов’язків: визначеного часу, місця, необхідної сукупності вмінь, термінів виконання, відпустки і найголовніше – утилітарної мети. Зник вододіл поміж буднями і святом, світським і сакральним, чуттєвим і духовним. Але натомість розвинувся не синтез, а невроз синтезу.

З огляду на тенденцію до взаємовідчуження життєвих форм потрактовано богемний спосіб побутування українських поетів-модерністів початку ХХ ст. В.Домонтовичем (мемуари “Болотяна Лукроза”). Поезія перебувала в абсолютному полюсному напруженні до науки. З одного боку бачимо поезію для поезії, з другого – науку для науки. Поезію репрезентували півтораметровий бант краватки і довге волосся М.Вороного, науку – надмірне приміткарство та коментаторство вчених.

У фокусі способу існування однаковою мірою, але по-різному для “бюргера” і досократівського мудреця, занепадництво є жестом, видимістю справжнього чину, невиправданим порушенням норм, грою в життя, несправжнім повсякденням. Цілісність особистості трагічно несумісна з диференційованою структурою культури, яка від прадавніх часів неухильно дегуманізується.

Соціальна проблематика декадансу в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст. є, мабуть, найбільш акцентованою. З погляду О.Забужко, декадентство загрожувало національній ідеї [див. 64]. Естетизм мистецької молоді випливав з нерозуміння чи ігнорування політичної ситуації в тогочасній Європі. В передгрозовій атмосфері революцій на поділену між імперіями Україну могло чекати перспективне майбутнє. Знехтувати цим означало віддатись на волю відцентрових сил занепалого імперського організму. Отож, декаданс, слідом за І.Франком зазначає дослідниця, явище вторинне, “імпортоване”. Роль його субстрату відіграла типова для українського інтелігента ситуація різноспрямованості освіти і етнічного походження. Її осмислення мало місце в художній практиці автора “Похорону”.

Йому ж належить історико-соціологічна оцінка перспектив чинного станового устрою. Стаття “Із галузі науки і літератури” запевняє читача у відмиранні функцій аристократії і класовій трансформації іншого носія традицій – селянства. Перші декаденти належить до генерації 1871 року, що зросла після падіння Паризької комуни. Творча молодь, незадоволена політичним опортунізмом, що запанував тоді у Франції, відійшла від політики, сховавшись у “вежу зі слонової кістки”.

У соціально-політичному грунті також вбачала коріння занепадництва Леся Українка. Декадент Г.Д’Аннунціо виступав апологетом аристократії, яка після об’єднання Італії в обставинах буржуазної дійсності почала підупадати. На зміну романтичним поривам національного відродження прийшов дух капіталу. “Занепад патріотизму, - констатує авторка, - йшов пліч-о-пліч із занепадом поетичної творчості”[196; 42]. Меркантильні інтереси переважили загальнонаціональні. Окрім того утвердженню песимістичної атмосфери сприяла поразка в абіссінській війні 1887 – 1888 рр., невдачі в зовнішній політиці. Аристократія прореагувала на таку дійсність проявами мистецького ескапізму.

Довідкові видання як тогочасні, так і нинішні не створюють цілісного уявлення про декаданс. Якщо в осмисленні модернізму, при очевидному різнобої думок, науковці дійшли згоди щодо його легітимності, то декадентизм досі не має загальновизнаного окремішнього статусу. Найчастіше його ототожнюють з символізмом або раннім модернізмом. Вислів “декаденти і символісти”, що постійно трапляється в наукових публікаціях, присвячених цьому періодові, ніби зазначає різницю між вказаними явищами, але, треба думати, настільки незначну, що вони щоразу перебувають у комплексі.

В російських енциклопедіях і довідниках минулого і позаминулого століть єдиної думки також нема. Кут зору, під яким освітлено декадентизм, змінюється залежно від переконання, котре захищає автор словникової статті.

Енциклопедія символізму, що з’явилась друком у Франції 1978 року, вустами П.Брюнеля й Л.Рішара [222; 385 – 386] проголосила проблему термінологічного помежів’я занепадництва з символізмом відкритою, оскільки факти тієї культурної епохи вказують на легку взаємозамінність обидвох понять. В крайньому випадку цей термін напевно можно прикласти до специфічного “стилю життя” fin de siècle’у, а в літературі – до настроєвого колориту, taedium vitae.

Енциклопедія Майєра (1980) рекомендує дотримуватись термінологічної різниці, виокремлюючи декаданс і власне декадентське мистецтво. Перший термін німці прикладають до культурно-історичних явищ. Ще в ХVII – ХVIII ст. дискурс занепаду розробляли Віко, Монтеск’є, Гіббон, в ХХ ст., наприклад, О.Шпенглер. Уперше в Німеччині це слово почули від Ніцше (“Казус Вагнер”, 1888), однак достеменно літературознавчого статусу воно набуло в книжці Г.Бара “Студії до критики сучасності” (1894), зокрема Барові належить часто цитований евфемізм “романтика нервів”. Найяскравіше цей напрямок виявився в поезії, особливо у творчості французьких символістів. Як на те, надзвичайно важко вирізнити декадентське мистецтво на тлі рівнобіжних йому символізму та імпресіонізму. Після 1900 року модернізм був не стільки продовженням, скільки відпорною реакцією на естетику занепаду [223; 370].

Інтерпретаційне поле українського декадансу поляризоване боротьбою генерацій, що досить умовно названі “народниками” й “модерністами”. Крайню народницьку позицію репрезентують, зокрема, І.Нечуй-Левицький (“Українська декадентщина”), С.Єфремов. Автор “Кайдашевої сім’ї”, якому, між іншим, належать літературні пародії на занепадництво і занепадників, відхиленням від літературної норми вважав все, що не улягало власній доктрині реалізму, народності, національності. На цій основі його розуміння декадансу будується від протилежного. Приміром, кризовою ознакою є невідповідність народній моралі. Серед найхарактерніших прикмет літературної моди фігурують еротизм, порнографія, мовна анархія. Великої уваги надано стилістиці письменників-декадентів: чужоземним лексичним запозиченням, діалектизмам, вульгаризмам тощо.

З не меншою категоричністю відкидає “новомодну декадентщину” С.Єфремов, зокрема, в статті “В поисках новой красоты”. Він орієнтується на три, вказані Д.Мережковським, “ціхи” нового мистецтва, одначе їхня інтерпретація й виведення причин занепаду цілком інше, ніж у згаданого російського літератора. Розгортання естетських тенденцій, вважає автор, неминуче призводить до творчої деградації. Поширення сфери художньої вразливості, за словами Єфремова, обертається культом краси, потім культом любові, відтак культом оголеного жіночого тіла й доходить розкладу в порнографії.

Натомість І.Франко різко розмежував декаданс та символізм: “Він (С.Єфремов. – Р.Т.) мішає декадентизм (хворобливий стан суспільності, а далі й штуки) з символізмом, напрямком чи зв’язком ідей, що почасти належить до невідлучних прикмет штуки від самого початку її існування (“Alles Kuenstlerische ist Symbol”, - сказав уже Гете), а почасти, перетворений на односторонню доктрину, справді був на якийсь час на коротку хвилю хмарою, що заморочила ясні стежки артистичної творчості, але з декадентизмом не мав нічого спільного, тим менше був із ним тотожний ...” [198;34;361 – 362]. Своє розуміння декадентизму Франко деталізував з подачі, здається, австрійського літератора Г.Бара у рецензії на поему Й.С.Махара “Magdalena”. Основними “ціхами” поетичної школи занепадників, писав український класик, є “нервове роздразнення, невдоволення з окружаючих обставин і почуття власної безсильності та безцільності існування” [198; 29; 476].

На статтю Єфремова нищівною критикою відповіла Леся Українка. Лист до матері, відомої письменниці Олени Пчілки, з приводу цієї публікації подає доволі несподівану генезу символізму. Символізм, отже, прийшов з Норвегії (Г.Ібсен, Б.Бйорнсон), а декаданс зародився у Франції. До списку занепадників несподівано потрапив А.Чехов. Декаденти – це прихильники “теорії регресу”, вочевидь ті, що не вірили в майбутнє царство розуму й свободи. Вони пасивно естетизують руйнівну силу фатуму: “мудрий той, хто не змагається з неминучим, а утилізує його хоч для поезії”. Характерний штрих: “Символізм і декаденство де в чому случайно зійшлись” [194; 12; 30 – 32].

Прикметно, що і Франко, і Леся, ведучи мову про декаданс, накреслюють передовсім змістові, настроєві, філософські, ідеологічні параметри. В свою чергу – символізм, мабуть, семантикою слова, змушує концентрувати увагу на формі.

Sub specie aeternitatis незмінної, так йому здається, сутності краси тлумачить нове мистецтво В.Щурат. На Щуратове переконання, декаданс викликаний хворобливим загостренням естетично виправданого імпульсу до екстравагантності. Тому в “додатнім” значенні являє собою взірець артизму, і, навпаки, порушує нормативи класичного мистецтва у від’ємнім.

“Хатяни” здійснювали розподіл повноважень декадансу і модернізму на основі притаманного першому явищу пасивного песимізму. Брак волі, затрата індивідуальності, під виразним впливом Ф.Ніцше, оголошувались константами літератора-декадента.

Звісно, п’ятьма-шістьма позиціями вичерпати всю сукупність різнотлумачень неможливо. Але треба врахувати, що більшість таких часто однотипні, невиразні, загальникові. У будь-якому разі вони тяжіють так чи інакше до вищевказаних. Очевидно, наші уявлення міг би збагатити компаративний ряд. З огляду на доступність матеріалу, для цієї операції в першу чергу надається російський декаданс.

Класична робота Д.Мережковського “Про причини занепаду і нові течії сучасної російської літератури” заклала підвалини, сказати б, теорії декадансу в Росії, але надто неоднорідні ті явища, які кожен мисленик зі своєї дзвіниці охрещував замашним слівцем “декаданс”. Звідси вийшовши, мандрує підручниками та монографіями виведена Мережковським формула нового мистецтва: 1) містичний зміст; 2) символи; 3) розширення художньої вразливості, хоч нерідко потрактована з від’ємним, протилежним авторському, значенням. Слово “занепад” в архетексті більше личило позитивістській доктрині з її художніми відповідниками. Щоправда, Мережковський зовсім не адепт західноєвропейського декадансу. Занепад мислиться ним як втрата народного грунту (міф про Антея). Причому народність літератури тотожна релігійності, однак не обов’язково в ортодоксальній формі. Автор кілька разів на різні лади повторює словосполучення: “божественний ідеалізм”, “вічний ідеалізм”. Для селянина, вважає він, не існує дилеми мистецтво для життя чи мистецтво для мистецтва, оскільки фольклор органічно закорінений в основі народного побуту. Звідси, за Мережковським, – Росія не має літератури!

На занепад релігійного почуття нарікав Л.Толстой у відомій праці “Що таке мистецтво?”. Його розуміння декадансу побудоване на суб’єктивному принципі “від протилежного”. Цим конструктивним протилежним є толстовська гіпотеза сутності мистецтва як заражування почуттями. Найбагатша душею людина з народу, бо обдарована глибокими різнобічними переживаннями, безпосереднім спілкуванням з природою, а бідна переживаннями література аристократів зводиться до трьох тем: самоствердження, хтивості, марноти життя.

Наважимось припустити, що в російській літературі “кінця віку”, у порівнянні з українською, центральне місце соціальної та національної справедливості посідала релігійна ідея. “Переставши бути релігійним, мистецтво перестало бути народним” [193; 186], - писав Л.Толстой. Російське народництво зламу століть містило значний домішок слов’янофільства. Неподолана романтика месіанізму виявилась напрочуд компліментарною до модерного ірраціоналізму, а позитивістський компонент народництва не настільки міцним, щоби підставити всіх народників під обстріл ворогів утилітаризму.

Ті, кого Толстой таврував ім’ям російських декадентів, мали на декаданс власний погляд і самих себе такими, здебільшого, не вважали. Їм більше пасувало означення “символісти”. Дослідниця творчості російських символістів А. Пайман міркує так: “Хоч з моменту виникнення руху головні його учасники самі намагались розробити необхідну термінологію, неможливо вказати, коли саме замість “декадансу” прийшов “символізм”, чи вловити різницю між “декадентами” і “символістами” в “модерністському” таборі, оскільки обидва напрямки існували одночасно і були представлені одними й тими ж особами. Чулков писав з цього приводу: “Як символісти, всі хотіли об’єднатися, як декаденти всі тікали один від одного ...”. Загалом, епітет “декаданс” застосовувався противниками нових течій до всіх новаторів в мистецтві та літературі й нерідко з почуття бравади приймався ними. В першій редакторській статті в “Світі мистецтва” (Складні питання// Світ мистецтва, 1899, №1-2, с.3) Дягілєв писав: “Нас називали дітьми занепаду, і ми холоднокровно ... терпіли цю безглузду і образливу назву “декадентів”. Особисто я подібно до Зінаїди Гіппіус “навіть не знаю, чи є у нас “чисті” декаденти, і де вони”. Однак, - продовжує Пайман, - певний процес відходу від декаденства кінця віку (асоціювалось з крайнім індивідуалізмом), через символізм (відкриття нової “мови”) шляхом зцілення від ізольованості, безперечно, мав місце” [144; 347].

Рішуче заперечив причетність декадансу до символістського руху О.Блок. Найбільші гріхи, - переконував поет-символіст, - декаденти вчинили щодо мистецтва і вітчизни. Це дисгармонія змісту і форми, соліпсизм свідомості, герметичність думки у поєднанні з космополітичною відчуженістю [див.: 139; 301]. Натомість символісти віднайшли втрачений було зв’язок з рідною історією та природою.

Більшість літературознавців, які вивчали декаданс, воліють акцентувати свою увагу передовсім на ідеологічних та психологічних аспектах цього явища, оскільки якраз складна невротична атмосфера є тією прикметою занепадницького тексту, котру важко сплутати з будь-якою іншою. Для російського дослідника Г.Косикова “декадентська душа” – це модифікація “прекрасної душі” кінця ХVІІІ ст., зродженої біля джерел сентименталізму і романтизму. У слововжитку Й.В.Гете, а перед тим у Й.Г.Гердера, поняття “надлюдини” засвідчувало віру в земну можливість ідеальної людини, яка більш тонко відчуває і піднесено мислить. Постромантичній добі цієї віри забракло. За Д.Обломієвським, декадентське світовідчуття становить комплекс двох провідних складників: песимізму і слабкості. Остання випливає з відчуття безпорадності перед міфологізованою силою зла. Наріжним каменем декадентської естетики, світогляду, світовідчуття, твердить також український літературознавець Я.Поліщук, було ототожнення красивого і злого або, за словами Т.Гундорової, “десакралізація романичної єдності етичного і прекрасного”. Конститутивним елементом декадентської свідомості є так звана чуттєва амбівалентність. Вона була спричинена і переходовим характером fin de siecle’у, і різноспрямованістю індивідуального бажання, що, за Фрейдом, є різновидом неврозу, меланхолією, істерією, садизмом, і непевним маргінальним статусом “проклятих поетів”, і плебейським комплексом українського інтелігента. Річ у тому, що в ранньомодерністському дискурсі (приміром, у символізмі) містилася естетична, містична, культурфілософська перспектива, тому гріховність приземленого буття компенсувалась ідеальним планом. Розірваність внутрішнього світу особистості зумовила психофізіологічний підхід стосовно духовних явищ. Духовні феномени постають фізіологічно “ненормальними”.

В масовій свідомості за декаденством, впродовж століття, закріпилось стійке уявлення про моральну розбещеність його апологетів. Однак філософування літераторів кінця ХІХ ст. навколо потреб і проблем тіла ще нічого не говорить про їхній спосіб життя. Художній експеримент чи просто містифікація – доволі легкий спосіб збити з пантелику громадську думку. Насправді “декаданс плоті” до звинувачень у порнографії не надається, хоча б тому що він багатий філософічними нюансами і, по суті, є чистим естетством. По-друге, за позірним аморалізмом криється незрідка невротично-болісне заземлення духовного життя особистістю з рефлексією, вишколеною на позитивізмі. Декаденти не завжди перетворювали життя в мистецтво на гедоністичній основі. Етика Мопассана або Уайльда не уніфікується до аморалізму. Подеколи все складається якраз навпаки. Втеча від життя – втеча від насолоди. Чистий естетизм править до звуження сфери чуттєвого. Як слушно зазначав Ю.Лотман, “епохи, за яких секс стає об’єктом загостреної уваги культури, - час його занепаду, а не розквіту” [106; 141]. Декадентський гедонізм як різновид пасивного епікурейства (О.Долгенко), завдяки естетизації смерті і культу витончених насолод, схильний радше до сакралізації чуттєвості, до трансформування її у гру, жест, ритуал.

Тоніо Крегер, персонаж відомої новели молодого Т.Манна, страждає на брак здорових, сильних емоцій, оскільки для нього, митця-декадента, сердечність у слові – ознака несмаку, патетика, сентиментальність – вульгарні. Витворився ніби особливий тип чернецтва з культом краси і незникомої зі смертю насолоди замість Бога. Натомість в модернізмі ХХ століття ескапістські, естетські інтенції відходять на другий план.

На противагу скрупульозним дослідженням, скажімо, символістського письма – навіть на рівні лексем, епітетів, синтаксису – художня мова декадансу не здобувалась на адекватне, однозначне висвітлення. З одного боку маємо міркування Л.Андреєва та Д.Наливайка, з якими, до речі, погоджується Я.Поліщук, щодо еклектичного арсеналу художніх прийомів занепадництва; з другого – заявлена спроба представити цей феномен як постсимволістську образність (Д.Обломієвський). Автор монографії “Французький символізм” на прикладі кількох поетичних світів відстежує зміщення художнього центру суб’єкт-об’єктних відношень: “В символістському образі значно більшу роль, ніж в інших поетичних системах, стали відігравати суб’єктивні психологічні асоціації. Доки вони не руйнували загальну закономірність, порушуючи тільки площину сприйняття ... образ лишався символістським. Проте коли ці асоціації домінували і ніби виходили за площину сприйняття в план – кажучи філософською мовою – онтологічний, починалось декадентське переростання образу” [136; 295]. Найцікавіше, у цьому смислі, відбувається в художньому світі С.Малларме, де об’єктивний світ (референт) зникає в словесному матеріалі (означник). Мова Малларме постає предметною реальністю, річчю. Мова набула рівноцінного предметам онтологічного статусу.

Однак, слід зазначити, глобальний масштаб цієї тенденції мистецтва ХХ ст. – герметичність – не улягає суто декадансовим часовим рамкам. Уважний філософ-спостережник Х.Ортега-і-Гассет писав про неї так: “Спочатку відтворювались предмети, потім відчуття і, нарешті, ідеї. Інакше кажучи, увага художника зосереджувалась на зовнішній реальності, потім – на суб’єктивному, а зрештою перейшла на інтрасуб’єктивне” [141; 200 – 201].

Згідно з Д.Наливайком, декаданс виник на перетині силових полів романтизму, натуралізму, імпресіонізму, символізму. Особливо багато спільного занепадництво має з символізмом, але цілком до нього не зводиться. Романтичний бунт проти міщанства, вважає Д.Наливайко, наприкінці ХІХ ст. виродився в снобізм, естетство, зберігаючи однак первинні романтичні імпульси. З романтикою пов’язаний також ескапізм, порожнє мрійництво, втеча у світ краси, містики. Декаденти, як і натуралісти, акцентували увагу на всіляких фізіологічних і психологічних аномаліях, щоправда, патологія в контексті занепаду мала містичний відтінок, ірраціональну основу. З імпресіонізмом декаданс ріднить потяг до фрагментарності, недомовок, витончених переживань. Г.Косиков маркує масив занепадницької естетики в символістській поезії, накладаючи певний комплекс мотивів. Лакмусовим папірцем постає головним чином лейтмотив утоми від життя або, інакше кажучи, резиґнації. На обмеженість (зредукованість) художнього світу декадентів вузьким діапазоном тематики страждання вказав український вчений Я.Поліщук. Потреба компенсувати редукцію інтенсивністю переживання провокувала переростання модальності в моду. Імітація страждання призводила до манірності.

Отож, коли мова заходить про літературний декаданс, вчені так чи так, як бачимо, пишуть про порушення гармонії або невиправдане ускладнене взаємодії між змістом і формою у творчості декадентів (формалізм, манірність. “романтика нервів”), оприявнюючи ознаки безстильовості.

У ХХ столітті термін “декаданс” деякий час вживали паралельно з “модернізмом”. Поступово він витіснився зі значенням чогось маргінального, дрібного, витонченого, хворого, хибного відгалуження літпроцесу. Незрідка поняття декадансу освячувалось статусом красивого означення, метафори без істотного наукового підґрунтя, свідомим риторичним прийомом. У М.Гайдеггера (“Гельдерлін і сутність поезії”) – це поезія для поетів, оманлива самозакоханість, відрив від повноти життя, ілюзія, крайність. В цьому і багатьох інших випадках спостерігається тенденція до зростання аксіологічного потенціалу вказаного слова, що й закономірно з огляду на його семантику. Але, з другого боку, затемнюється відношення до онтологічної реальності, пов’язаної з терміном. Хоча, цілком можливо, саме поняття виникло з негативно-оцінної потреби, а явище відтак структурувалось “під нього”. Принаймні складається таке враження, що роман Ю.Місіми “Золотий храм” (1956) більш відповідний шопенгауерівським приписам, “стовідсотковому” занепадництву”, ніж відомий твір Ж.-К.Гюїсманса “Навпаки” (1884). Текст роману “Золотий храм” насичений прихованими цитатами з Ніцше і Шопенгауера. Приміром, “немає нічого більш близького до життя, ніж музика” [121; 156]; чи “краса - ...це химера, що витворена тією надмірною частиною нашої душі, котра відведена свідомості” [121; 225]; ще більш струнка формула з алюзією до Шопенгауера: “Порожнеча, Ніщо і є основа Прекрасного” [121; 257]. На вершині слави письменник згадував: “У двадцять років я міг уявити себе ким завгодно. Генієм, приреченим на ранню загибель. Останнім спадкоємцем традиційної японської культури. Декадентом із декадентів, імператором декадентського віку. Навіть льотчиком-камікадзе із ескадрильї Прекрасного!” [208; 10].

Постмодерна література, з якою часто зіставляють декаданс, уподібнюється останньому хіба що за ознакою перехідності. Власна розпорошеність становила для декадента предмет болісної рефлексії; постмодерніста зовсім не обходить фрагментарність його картини світу. Постмодерна іронія, що подейкують вже вичерпала свій ресурс, граючись пересипає мозаїку життя з безтурботною впевненістю: життю ці «фокуси» однаково ні зашкодять, ні допоможуть. Декадентська естетизація потворного, демонічного, аморального була, скажімо, особистою драмою Ш.Бодлера. Постмодерніст викликає до життя чар демонічного лише передбачливо озброївшись доброю порцією іронії (П.Зюскінд “Парфумер”), бо іронія – це дистанція, об’єктивність. Е. фон Гартман вважав рефлексію уповільненням вітальних процесів, пошуки істини уявлялись смертельно небезпечними, оскільки підривали корінь життя. Постмодерна ж людина, певно, погодилась би з тезою Одо Маркгарда: “Досі філософи намагались або пояснити світ, або перетворити його. Однак справа полягає в тому, аби врешті дати йому спокій” [цит. за: 48; 156]. Комплекс художніх засобів, не кажучи про архетипи, духовні стани, вічні мотиви – все це закладено в глибинних пластах психіки творчої особистості будь-якої епохи. Проте ототожнювати постмодернізм з декадансом, мабуть, не слід.

Привертає увагу той факт, що мислителі к. ХІХ – п. ХХ ст. в особі В.Соловйова, В.Розанова, М.Бердяєва, Ф.Ніцше, Й.Гейзінги або інтелектуали пізнішого часу, які, проте, як особистості сформувались в обставинах тієї доби, приміром, О.Лосєв, О.Шпенглер, М.Гайдеггер, були схильні до універсалізації духовних процесів «кінця віку». Вони не завжди послуговувались терміном “декаданс” (Гайдеггер вживав замість нього слово “нігілізм”), але всюди помітна тенденція підвести спільну риску під різнопорядкові явища політики, мистецтва, моралі і знайти спільний означник. Так, спосіб, котрим О.Лосєв оперує поняттям “декадансу”, між іншим, прикладаючи його до часів давньогрецького просвітництва, засвідчує ґрунтовне ознайомлення із ніцшівським філософсько-психографічним портретом Сократа [див.: 104; 45; 80].

Культурний аспект метаісторії вводить занепадництво в контекст послідовних циклів з однотипними сюжетами. Якщо розглядати культуру як організм, тоді декаденство буде показником перманентної хвороби чи незворотної патології.

З типологією культури пов’язана доля декадансу в творчості М.Бердяєва. Скориставшись терміном Сен-Сімона, російський мислитель розглядає історію як послідовність епох органічних (з усталеною системою цінностей) і критичних. Сучасний йому стан суспільства був критичним з перевагою в інтелектуальному житті “третього елементу”. В Росії за тих часів так називали інтелігенцію різночинну за походженням і радикальну за настроями. Вона відірвана від потреб народу, служачи йому, не виробила власних форм життя, схиляється перед чужими ідолами. До речі, позиція Бердяєва подібна до тих думок, які висловив В.Стефаник задовго до появи книги “Духовна криза інтелігенції” (1910) у статті “Поети і інтелігенція” (1899). В книзі Бердяєва маємо також точки дотику з констатованим Т.Гундоровою комплексом плебейства: “ ...воістину є брехнею, що бідність... озлобленість, заздрість – джерела правди... Вище народжується з почуття провини, а не образи” [13; 75]. Окремішність життєвих інтересів селянства, аристократії, духовенства знімається спільним проектом національного розвою (не в прогресистському сенсі).

Думка М.Бердяєва – приклад того, як в одній концепції поєднано естетичний (опозиція класичного і теургічного мистецтв), соціальний та культурний виміри. По-перше, декаданс є однією з модифікацій стилю; по-друге, це соціальна відчуженість з руйнівною домінантою класу (стану, верстви) над нацією, зокрема, хворобливе явище “третього елементу”, по-третє, занепадництво приживається в критичні епохи, коли порушена єдність життєвих програм особистостей, і втрачає грунт в епохи органічні.

Завершеного вигляду ніцшівська концепція занепаду прибрала в останній і доволі сумнівній книзі “Воля до влади”. Трактат “Воля до влади” був виданий сестрою філософа, містив численні викривлення авторського тексту, скомпонований з розрізнених нотаток за довільним принципом і найважливіше – книга не виражала остаточну авторську волю. Проте саме цей текст становить у Ф.Ніцше концептуальну рамку декадансу. Про декаданс тут сказано: “...він абсолютно необхідний і притаманний будь-якому народові і будь-якій епосі” [129; 3; 53].


Каталог: bitstream -> NAU
NAU -> Конспект лекцій з дисципліни «історія української культури»
NAU -> Конспект лекцій з дисципліни «Соціологія еліт»
NAU -> Тема № Місце І значення конфліктології в системі юридичних наук- 2 год
NAU -> Методичні рекомендації до семінарських занять, тематику домашніх завдань та понятійний апарат
NAU -> Система менеджменту якості робоча навчальна програма
NAU -> А. А. Заслужена, викладач актуальність формування компетентного філолога у системі вищої освіти швейцарської конфедерації
NAU -> Система менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни
NAU -> Методичні рекомендації до виконання контрольних робіт студентів усіх галузей знань І напрямів підготовки заочної форми навчання
NAU -> Теоретико-методологічні засади роботи 7
NAU -> Методичні рекомендації до проходження психолого-педагогічної практики Київ 2016 (076. 5)


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Роман Ткаченко Поклик Химери Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст iconРомантизм в українській літературі 20-40-х років ХІХ століття Сутність напряму
Хvііі століття в Німеччині й панував у літературі Європи й Америки протягом першої половини ХІХ століття
Роман Ткаченко Поклик Химери Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст iconКонтрольні питання з дисципліни «Психологізм в українській літературі ХХ – ХХІ ст.» доц. Тараненко А. В
Становлення психологізму в українській літературі
Роман Ткаченко Поклик Химери Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст iconДекаданс Декаданс — загальна назва кризових явищ у мистецтві І культурі кінця 19 — початку 20 століть
Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, занепадом життєвих сил, естетизмом
Роман Ткаченко Поклик Химери Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст iconНаталена Королева – найекзотичніша постать в українській літературі
Наталена Королева – найекзотичніша постать в українській літературі: біографічна довідка (до 130-річчя від дня народження Н. А. Королевої,...
Роман Ткаченко Поклик Химери Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст iconЗміст Вступ Розділ І. Причини й передумови актуалізації образу Григорія Сковороди в українській літературі кінця ХХ століття Розділ ІІ. Образ видатного філософа й письменника в українській прозі 70-80-х років Розділ ІІІ
Розділ І. Причини й передумови актуалізації образу Григорія Сковороди в українській літературі кінця ХХ століття
Роман Ткаченко Поклик Химери Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст iconЗагальна характеристика розвитку культури та літератури ХІХ ст., Стильове розмаїття літератури. Реалізм як напрям у світовій літературі. Розквіт реалістичної літератури та її роль у культурному й суспільному житті ХІХ ст
Лізм як напрям у світовій літературі. Розквіт реалістичної літератури та її роль у культурному й суспільному житті ХІХ ст.; Зв’язок...
Роман Ткаченко Поклик Химери Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст iconПрограма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших спеціалістів на основі базової загальної середньої освіти, К. 2010 р
Навчальна: дати загальне уявлення про модерністські тенденції в українській літературі наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., з’ясувати...
Роман Ткаченко Поклик Химери Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст iconА. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект

Роман Ткаченко Поклик Химери Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст iconБакалаврська робота «Апостол черні» Ольги Кобилянської як зразок роману виховання в українській літературі Зміст
«Апостол черні» Ольги Кобилянської як зразок роману виховання в українській літературі
Роман Ткаченко Поклик Химери Декаданс в українській літературі к. ХІХ – п. ХХ ст icon«гімн» один із найкращих творів революційно-патріотичної лірики в українській літературі
Тема: «гімн» один із найкращих творів революційно-патріотичної лірики в українській літературі


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка