Самбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті



Сторінка1/20
Дата конвертації26.06.2017
Розмір3,24 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Київ


Видавництво ЦК ЛКСМУ “Молодь”

1980


У2

С17


Повести “Горький дым” и “Мост” разные по тематике, но близкие по остроте сюжетов, ди­намике изображаемых событий и эмоциональ­ной настроенности.

Первая повесть рассказывает о деятель­ности советского разведчика, который по за­данию органов госбезопасности работал на мюнхенской радиостанции “Свобода” с целью разоблачения ее вражеской, шпионской дея­тельности.

Повесть “Мост” — рассказ о судьбе пяти участников разведывательно-диверсионной груп­пы, совершившей смелый рейд по фашистским тылам во время Великой Отечественной войны.

Самбук Р.Ф.

С17 Гіркий дим. Міст: Повісті. — К.: Молодь, 1980. — 272 с. — (“Компас”).

ІСБН

Повість “Гіркий дим” розвінчує ворожу діяльність українсь­ких буржуазних націоналістів — платних агентів розвідувальних служб імперіалістичних держав



Повість “Міст” — оповідь про долю п’ятьох учасників розві­дувально-диверсійної групи, яка здійснила сміливий рейд по фашистських тилах під час Великої Вітчизняної війни.

У2

С 45.80.4702590200.

 Видавництво “Молодь”, 1980





ГІРКИЙ

ДИМ

ПОВІСТЬ

Від автора


Вже багато років ведуть відверту підривну діяльність проти Радянського Союзу та братніх соціалістичних країн мюнхенські радіостанції “Свобода” і “Свободная Европа”. Фінансовані розвідками імперіалістичних держав, вони діють методами так званої “чорної радіопропаганди”, забруднюючи ефір гірким, їдучим димом наклепів, брехні й цинізму.

У викриття ворожої, шпигунської діяльності цих облудних радіостанцій зробили вагомий внесок розвідники Радянського Союзу та країн соціалістичної співдружності. Поляк Анджей Чехович, чех Павел Мінаржик, болгарин Христо Христов, радянський громадянин Юрій Марін успішно виконали свою місію і повернулися на батьківщину. У своїх виступах по телебаченню та радіо, у статтях і книжках вони розвінчали ворожу діяльність PC та PCE.

Гіркий дим” — твір не документальний, хоч автор і використав деякі матеріали, зібрані розвідниками й опубліковані в пресі. Ситуації та факти, взяті автором з реальної дійсності, художньо осмислені й трактуються довільно. Основне завдання повісті — показати справжнє обличчя шпигунів з PC, змалювати ворожу діяльність українських буржуазних націоналістів — цих платних агентів розвідувальних служб імперіалістичних держав.



Усе почалося з приїзду Сенишина до Києва…

Буває ж таке: причепиться мелодія, куплет пісеньки чи просто якесь безглузде речення — і сидять у мозку, наче цвях. Десь він чув, що це нібито відхилення від нормальної психіки. Подумавши таке, Рутковський зіщулився. Лише на мить відчув ляк і холод у спині, поворушився в кріслі й випростався, наскільки дозволяли прив’язні паси. Чортівня якась. Нерви в нього — як міцні мотузки: найкращі лікарі дійшли такого висновку. Визирнув у вікно — літак уже пробив хмари і йшов на посадку. Ще кілька хвилин і…

Усе почалося з приїзду Сенишина до Києва…

Невдовзі вони знову зустрінуться, Юрій Сенишин уже чекає на нього; умовилися вчора по телефону — ще вчора він говорив з Юрком із Торонто, і ось уже “боїнг” сідає в мюнхенському аеропорту. Півдоби від Канади до Західної Німеччини, переліт, до якого Рутковський готувався мало не рік.

Бо влітку минулого року Юрій Сенишин приїхав до Києва…

Літак торкнувся аеродромного бетону зовсім нечутно, Максим зітхнув і розстебнув паси. Не поспішав виходити, десь напівсвідомо відтягуючи зустріч з Сенишиним.

Митник навіть не глянув у валізу Рутковського. Максим підхопив її і вийшов до залу, одразу побачивши Юрія. Так, це був його двоюрідний брат Юрко Сенишин, Максим легко впізнав його: високий, ставний, ще моложавий, хоч і з передчасними залисинами та сіткою ледь помітних зморщок попід очима. А поруч нього чорнява, з високою кучмою волосся, зовсім юна жіночка. Міг подумати: Юркова дочка, якби не бачив фотографії Іванни. Навіть у київському готелі на тумбочці біля Юркового ліжка завжди стояв знімок Іванни. Сенишин не крився, що закоханий в неї і тепер, через десять років по одруженні; їй не менше тридцяти, а вигляд — мов у двадцять.

Юрій ступив крок назустріч Максимові, лише крок чи два, не більше, привітно помахав рукою, усміхнувся і щось сказав дружині.

Іванна підвела на чоловіка очі, проте не відповіла, знов утупилася в Рутковського: дивилася насторожено й очікувально. Високий, ще вищий за її чоловіка, русявий, з широко поставленими темними очима, усміхнений, у сірому, гарно пошитому костюмі.

Певно, Іванна уявляла Рутковського зовсім іншим, бо подив застиг у її очах: він не зник навіть тоді, коли Юрко обійняв Максима й вони розцілувалися. Нарешті й вона усміхнулася і подала Максимові руку, він поцілував її, либонь, вона не чекала цього й здивувалася ще більше, бо очі округлилися.

— Це все? — глянув на валізу Юрій.

Так, це було все Максимове майно. Рутковський підхопив валізу, подолавши не дуже рішучий опір Юрія, ще раз глянув на Іванну й усміхнувся їй розуміюче й поблажливо, немов пробачав здивування й настороженість мабуть, сподівалася побачити затурканого, в лантухуватому костюмі селюка, котрий соромився б і червонів, принаймні почувався ні в сих ні в тих, натомість з’являється молодик у костюмі, либонь, кращому, ніж у її чоловіка, і навіть цілує їй руку…

Іванна не втрималася й ще раз скоса зиркнула на Максима — все ж поблажливість у його посмішці не сподобалася їй, а може, це тільки видалося, бо той дивився серйозно й з цікавістю. Що ж, усе було природно: вона звикла до цікавості в чоловічих поглядах, і тут Юрків кузен не був винятком. Це чомусь одразу заспокоїло Іванну, зрештою, все виявилося значно кращим, ніж гадалося: принаймні спершу, поки Рутковський мешкатиме в них, їй не доведеться червоніти за нього.

Іванна чекала значно гіршого і завбачливо скаржилася в колі близьких знайомих, що доля накинула їй таку халепу: родича з тамтої України, який після Юркової поїздки до Києва вибрав момент, скористався з поїздки за кордон і не вернувся на батьківщину. А він, певне, неотесаний мужлай, бо звідки ж отесаність і вишуканість? Там у них ще й досі носять вишиванки, чоботи, вона сама бачила, коли приїжджав танцювальний ансамбль — ну, добре, на сцені таке можливе, але щоб ходити у такому вбранні міськими вулицями!..

Сьогодні Юрій вирішив на честь приїзду двоюрідного брата влаштувати невеличкий прийом, так, вузьке коло найближчих знайомих; Іванна з жахом думала про цей вечір і наперед просила вибачення в подруг, а виявляється, все не так погано, хоча невідомо ще, який у цього Максима інтелект.

Але чому, коли Максим усміхається й дивиться на неї, в його погляді їй ввижається мало не зверхність?

Максим ще раз глянув на Іванну, і йому нараз тенькнуло серце й захотілося на Хрещатик: постояв би під станцією метро, дочекався Олю… Де тепер Оля? Для неї він — відкраяна скиба…

А правду знають лише кілька чоловік…

Можливо, колись він повернеться до Києва — тепер для нього це найсокровенніша мрія, — та навряд чи Оля чекатиме на нього.

Максим спохмурнів, й Іванна негайно помітила зміну в його настрої. Таки у жінок буває іноді воістину бісова інтуїція, а може, не інтуїція, просто жінки спостережливіші й чуйніші за чоловіків; он Юрко крокує трохи позаду, всміхається, він упевнений, що зробив велике діло для брата, мало не благодійник, це підносить його у власних очах, зрештою, справа не тільки в Максимі, є ще принципи, якими керується Сенишин, люди, про долю яких він турбується.

Сенишин не думав над тим, що, певне, більшість отих мільйонів та мільйонів, за долю яких він так уболівав, навіть не знають, що існують такі “захисники”; якщо не знають, — дізнаються, треба зробити так, щоб дізналися, тепер, у вік технічного прогресу, здійснити це не так уже й важко, і Максим — доказ цього.

Сенишин ішов, упевнений в собі, і ніхто б не зміг збити його з так ясно й чітко визначеного курсу,

А Іванна збоку сполохано заглядала у вічі Рутковському: невже щось негаразд, невже вона допустилася якоїсь нетактовності, від чого в Максима опустилися куточки губів і очі стали сумними?

Рутковський помітив Іваннину збентеженість, провів рукою по обличчю, наче відганяючи спогади; зрештою, права на них він зараз не мав, і не тільки зараз — взагалі. Усвідомлював це, обіцяв там, у Києві, а найбільше — собі, обіцяв навіть подумки не вертатись назад, однак обіцянки лишаються обіцянками, а чого варта людина без минулого, без спогадів, без сердечного болю?

Ось і зараз, здається, цей сердечний біль зник, та причаївся десь глибоко-глибоко. Максим ще раз провів рукою по обличчю й подивився на Іванну відкрито, немов запрошуючи до відвертості — вона відразу зрозуміла це і взяла його під руку.

Вони вийшли з аеропорту на площу, Максим залишився з Іванною, а Юрій пішов по автомобіль. Уся площа була заповнена автомобілями, вони безперервним потоком мчали мимо, зупинялися, з них висідали люди чи, навпаки, сідали, й машини мчали далі. Рутковський задивився на цей потік і не помітив, як поряд зупинився великий білий “мерседес”, з якого вискочив Юрій. Він кинув до багажника Максимову валізу, відчинив перед ним задні дверцята й заліз слідом. За кермо сіла Іванна, автомобіль заревів і поринув у саму гущу потоку машин.

Максим обважніло відкинувся на спинку сидіння. Юрій мовчки запропонував йому сигарету. Вони закурили, й лише по паузі Сенишин сказав:

— Ну от, тепер усе позаду… Принаймні більшість твоїх тривог.

Рутковський непомітно ворухнувся на сидінні: хто-хто, а він добре знав, що тривоги тільки починаються. Поклав кузенові руку на коліно, відповів просто:

— Завдяки тобі, Юрію. Не знаю, як і дякувати.

— Як почувався в Канаді? — перевів Сенишин розмову на інше.

— Дивовижний світ.

— Ого, прошу я тебе, ще й який!

— Дядько вітає вас.

— Печінка все ще мучить його?

— Боюсь, що це вже назавжди.

— Не жалів він її.

— Та й тепер…

— Невже не вгамувався?

— Вважає, що ковток віскі тільки на користь…

Вони перемовлялися ліниво, не вникаючи у зміст слів, просто для того, щоб обійти незручність мовчання, а думали зовсім про інше, бо, чесно кажучи, ні Максима, ні Юрія зовсім не цікавив стан печінки канадського дядька — старий алкоголік, випив не менше цистерни й тепер розплачується.

Максим мовчав, не хотів прискорювати події, все мусило розвиватися само собою, в якійсь заданій чи не заданій логічній послідовності, що лінію його поведінки було визначено ще в Києві, й поки що він не мав підстав відходити від неї.

“Усе почалося з приїзду Юрка до Києва…” — подумав нараз знову, однак без роздратування, бо справді все почалося минулого літа, коли його двоюрідний брат Юрій. Сенишин у складі західнонімецької туристської групи прибув до Києва. Першого ж вечора він подзвонив Максимові. Той дзвінок був не дуже приємний Рутковському, адже свого часу, поки не подолалася якась інерція недовір’я, нічого доброго від того, що за кордоном у нього є родичі, він не мав. Тим більше, що одним з них був рідний брат Максимової матері Іван Сенишин, відомий бандерівець, здається, навіть член так званого Головного проводу ОУН.

І ось раптом йому дзвонить син Івана Сенишина й повідомляє, що батько позаторік помер і просив перед смертю відвідати родичів, поновити з ними стосунки.

Потім це виявилось чистою брехнею: не такий був чоловік Іван Сенишин, щоб навіть на смертному одрі думати про родичів на Радянській Україні. Стосунків з сестрою він не підтримував навіть у Львові, де вони мешкали на одній вулиці, більше того, ненавидів її за те, що вийшла заміж за східняка. Просто Юрієві потрібен був привід для візиту до двоюрідного брата.

Зустріч відбулася наступного дня. Юрій притягнув мало не піввалізи подарунків: светр, якісь модні сорочки й краватки. Виявляється, звідкись він дізнався, що Максим закінчив факультет журналістики, працює у видавництві, читав першу кузенову збірку оповідань і був про неї високої думки. Кому не приємна похвала, та ще й від людини, котра не має до літератури ніякого відношення — комерсант і власник ресторану, а от, виявляється, читає, і не тільки він один: там, у Мюнхені, вважають Максима Рутковського перспективним літератором, одним з найталановитіших серед молодих.

Вони випили кілька чарок, хміль трохи вдарив у голову Максимові, й стіна відчуження, яка весь час стояла між ним і цим зовсім незнайомим чоловіком, потроху почала зникати. Що з того, що бачаться вперше в житті? Вія чув про Юрка від матері, десь збереглося його фото: три–чотирирічний хлопчина в береті з помпоном, і шкода, що мати не дожила до цього дня, пораділа б тепер, зустрівши племінника.

Юрій засидівся у Рутковського до пізнього вечора, давно вже спорожнили пляшку горілки з перцем, Максим хотів витягнути ще одну, та кузен відмовився — він зажадав кави, слава богу, кава в Максимовій холостяцькій квартирі знайшлася, вони вмостились у фотелях біля журнального столика, закурили, помовчали трохи, і Юрій якось одразу, без вступу запитав, скільки грошей одержав Максим за свою першу книжку.

Рутковський почав пояснювати тонкощі гонорарної політики, однак Юрія вони зовсім не цікавили, нарешті він усе ж випитав у Максима суму, невдоволено поплямкав губами й заявив, що на Заході можна було б одержати…

Правда, він не сказав, скільки саме, та пояснив, що людина з Максимовими здібностями могла б за кілька років стати заможною, і, якби кузен погодився…

Сенишин не договорив, ковтнув кави й глибоко затягнувся сигаретним димом.

Максим зрозумів Юрія й зареготав. Йому справді стало весело — це ж треба, запропонувати таке. Максимові Рутковському!

Але якесь чортеня вселилося в нього, зрештою було цікаво, як поведеться далі кузен, і він запитав, що саме має той на увазі.

Сенишин подивився на Максима пронизливо й пояснив, що він зовсім не жартує: може, кузен чув про існування радіостанції “Свобода”? То можна було б влаштуватися туди, є знайомі. Він, Юрій, глибоко вірить у літературний хист двоюрідного брата, а де, як не на Заході, створено всі умови для самовираження, для розкриття таланту?

Максим посміхнувся іронічно. Він уже чув такі розмови, його нудило від них, бо він добре знав, чим і як живиться талант і що виходить, коли письменника відірвати від рідного грунту. Але як недбало, заклавши ногу на ногу, сидить цей мюнхенський ресторанний власник, як тримає випещеними пальцями з кількома перснями чашку кави — певно, ці персні уособлюють для нього смисл життя, є якимсь мірилом справжньої респектабельності. А от він, Максим, не має жодного персня, либонь, не матиме, і не страждає від цього, навпаки, йому легше жити без перснів. Для чого йому золото, ресторан, багатокімнатна квартира чи навіть цілий будинок, коли найкраще почувається він у себе вдома, звідки видно Дніпро й лавру, коли бракує йому тільки великого письмового стола, справді великого, на якому помістилося б багато книжок і різних паперів, — він любить, коли його оточують книжки, от тільки, на жаль, таких столів тепер не продають…

І Максим запитав у Юрія, чи можна там, на Заході, придбати великий письмовий стіл?

Сенишин знизав плечима: до чого тут стіл, ідеться про серйозні справи, а Максим наче нічого не розуміє… Але, дізнавшись нарешті, що саме має на увазі кузен, зареготав весело й пообіцяв подарувати стіл на півкімнати, й не тільки стіл, а ще й справжні шкіряні фотелі — йому буде приємно це зробити, бо він розуміє, якої підтримки потребує талант, особливо попервах.

Юрій казав це так, ніби між ними про все вже домовлено, і Максимові залишається тільки сісти в міжнародний вагон чи замовити квиток на літак — і завтра в Мюнхені, у вільному світі: за великим столом, до якого приставлено справжні шкіряні фотелі…

Глянувши на годинник, Юрій підвівся: він звик лягати об одинадцятій, а ще треба доїхати до готелю. Розуміє, що Максимові слід обміркувати його пропозицію, що не так-то й просто порвати з усім близьким і дорогим, усталеним життям, однак такий шанс трапляється раз і не скористатися з нього може тільки… Мабуть, хотів сказати “останній дурень”, проте висловився дипломатично: людина, яка не відчуває перспективи.

Сенишин пішов, а Максим ще довго сидів над недопитою чашкою кави, крутив її в долонях, і на душі було бридко. Потім кинув погляд на Юркові дарунки — светр і краватки, загорнув у газету, вирішивши завтра ж повернути назад. Певно, Сенишин вважав їх завдатком за майбутню службу, так само, як і письмовий стіл з фотелями…

Але навіщо все це йому? Має ж свій ресторан, робить свою комерцію, казав, нічого не потребує, живе в достатку — невже справді так турбується про долю свого родича?

Який родич, хай йому біс — зірвався на ноги Максим і підфутболив люто газетний згорток з дарунками — бандерівський годованець, та й годі, недаремно ж кажуть: яка пшениця, така й паляниця!

Цей вибух емоцій нараз остудив його. Прибрав зі столу, щоб ніщо не нагадувало про вечерю з мюнхенським гостем, відчинив балконні двері, провітрив кімнату й ліг спати під одним простирадлом: ніч була задушлива, на острові за Русанівською протокою витьохкували солов’ї так, що Максим довго перевертався на тахті, зачарований буйством пташиного співу, — невже в житті може бути щось краще?

Поринаючи в сон, побачив величезний письмовий стіл, він весь час збільшувався, зовсім порожній, полірований. За ним сидів Юрій. Максимові хотілося перевернути стіл на Сенишина, однак забракло сил, тільки посунув трохи, а Юрій посміхався самовпевнено й недбало, навіть глузливо. Це зовсім не сподобалося Максимові, він насварився на двоюрідного брата кулаком і почав казати все, що думає про нього: слів не добирав, але Юрій не ображався — сидів бундючний і нахабний.

Вранці, поголившись і обміркувавши на свіжу голову ситуацію, Максим не став дзвонити по залишеному Юрієм телефону, щоб домовитись про зустріч і віднести пакунок у подертій від удару ногою газеті. Натомість набрав номер Івана Каленика. Свого часу вони разом училися в університеті — Юрій на факультеті журналістики, Іван на юридичному, а тепер Каленик працював у Комітеті державної безпеки. Максим не знав, чим там займається Іван, але цілком резонно вирішив, що Іванові зрештою видніше, і розповів про вчорашню розмову.

Каленик вислухав, не перебиваючи, помовчав, потім попросив Максима трохи побути вдома і ні в якому разі не зв’язуватись із Сенишиним. Він подзвонив хвилин за двадцять і призначив Максимові побачення біля станції метро “Лівобережна”. Коли Рутковський дістався туди, то побачив Івана біля входу — Каленик посадив Максима в білу “Волгу” й повіз кудись на Першотравневий масив, де в одному з житлових будинків вони піднялися на третій поверх і зайшли до скромно вмебльованої квартири. Тут на них чекав немолодий уже чоловік з глибоко посадженими живими очима й м’ясистим носом. Він назвався Ігорем Михайловичем, відпустив Каленика, посадив Максима на диван, сам прилаштувався на стільці навпроти й попросив якомога докладніше переповісти розмову з Юрієм Сенишиним.

Слухав, час від часу потираючи рукою роздвоєне підборіддя, слухав мовчки, ніяк не реагуючи на сказане, принаймні зовні. Коли Максим скінчив, ще раз енергійно потер підборіддя й мовив:

— Ну, дядька вашого, Івана Сенишина, ми знали, а щоб синок!.. Зрештою, нічого дивного нема. Але я думаю ось про що: коли вже так агітують вас на ту “Свободу”, може, погодитесь?

Видно, він прочитав на Максимовому обличчі таке, що одразу додав:

— Ви не хвилюйтеся, справа ця довга й невідомо ще, як воно обернеться, проте й відрізати всі кінці не годиться. Пропозиція Сенишина, прямо скажу, спокуслива, нам у тому гадючнику своя людина не завадить, і, якщо зможете…

— Ні, — відповів Максим категорично, — не зможу!

Ігор Михайлович блиснув на нього очима.

— Надто швидка тепер молодь, — проказав осудливо, — ви й секунди не подумали. А вам уже за тридцять, час і розважливішим бути.

Максим почервонів.

— Але ж ви щойно самі сказали: гадючник. І хочете, щоб я…

— Ми поки що нічого тут не вирішуємо. Думати будемо, й не тільки ми. Але братові своєму скажіть, що його пропозиція підходяща. Ясно?

Максимові далеко не все було ясно, він дивився у пронизливі очі літнього чоловіка, і ця розмова здавалася йому примарною, наче тривав ще сон з величезним столом; він потер чоло, ніби хотів упевнитися в правдивості, реальності всього, що відбувається. Мабуть, Ігор Михайлович зрозумів його, бо поклав важку долоню на коліно й додав:

— Батько ваш у ці роки вже батальйоном командував.

— Але ж потім…

— Те, що сталося потім, зараз воду на наш млин ллє. Головне, ви все розумієте і образи в серці не носите. А ми на вас великі надії покладаємо.

— Не знаю, що й відповісти.

— А коли не знаєте, то слухайте мене…

Максим подзвонив Сенишину в другій половині дня. Вони зустрілися в Гідропарку, і Юрій розцвів у посмішці, побачивши на кузенові подаровані ним сорочку й справді гарну квітчасту краватку.

Вони гуляли по дніпровому березі, і Максим признався Сенишину, що ніч не спав, думаючи про його пропозицію. Чого б йому справді не прилучитися до благ Заходу? Чесно кажучи, єдине, що стримує його, — невідомість і побоювання одразу сісти на мілину. Ну кому потрібен початкуючий письменник, до того ж ліричного напрямку, іноді побутописець, як назвав його хтось із критиків? Проте, коли є перспектива одержати роботу і хоча б якась підтримка…

І ось вони зараз їдуть у Юрковому “мерседесі” мюнхенськими вулицями. Перший крок зроблено.

Півтора місяця тому Максим Рутковський у складі туристської групи вилетів до Канади, де й заявив про своє небажання повертатися до Радянського Союзу. Звичайно, це викликало обурення в групі. На зустріч з ним приїжджав сам консул, радив Рутковському не робити дурниць. Однак Максим лишився непохитним: попервах, поки влаштувалися його справи, мешкав у дядька в Торонто, молодшого брата Івана Сенишина. Він емігрував сюди ще в тридцятих роках зі Львова й мав на околиці міста крамничку. Вона майже не давала прибутку, проте дядько якось зводив кінці з кінцями; зрештою, що йому, старому холостякові, треба: тепла постіль, обід і чарка віскі. На це вистачало, і дядько був задоволений. До рішення племінника він поставився негативно, і не тому, що якийсь час мав утримувати його, — просто знав, як важко тут вибитися в люди. Скільки міг, відраджував Максима, потім махнув рукою: ви молоді, вам видніше.

Грошей на дорогу до Мюнхена у дядька не було, їх вислав Юрій Сенишин — звичайно, позичив, правда, не визначаючи строків повернення. Це влаштовувало Максима: якщо Юрій позичає гроші, сподівається на віддачу — отже, все йде нормально.

“Мерседес” зупинився на тихій вулиці з дво- і триповерховими будиночками. Після заповнених машинами й людським натовпом проспектів, де, здавалося, рух ніколи не припинявся, тут було тихо, навіть якось патріархально, і Максим зрозумів, що Сенишин мешкає в комфортабельному районі. Та й котедж мав непоганий: червоної цегли, двоповерховий, може, дещо старомодний, та, певно, зручний — з широкими світлими вікнами й терасою на другому поверсі, що виходила до невеличкого садочка. Стара яблуня нахилила над нею свої віти.

Іванна поставила машину в гараж під будинком. Юрій стояв з Максимом на бетонованій доріжці з трояндовими кущами обабіч і всміхався трохи недбало, та за цією недбалістю вгадувалися торжество й навіть пихатість. Отак, мовляв, живуть у нас, це тобі не однокімнатна квартира, де й повернутися ніяк.

— Гарно у вас, — підіграв йому Максим, — добре живеш, і мені подобається. — Не міг же він сказати, що знає, звідки в Юрія ця, як він назвав її, вілла, а також ресторан і рахунок у банку.

Банда Івана Сенишина пограбувала кілька польських сіл на Ровенщині, а Зелений, як називався тоді Сенишин, добре знав, у кого водяться золото й коштовності. Була в Зеленого пошарпана непоказна валізка, з якою він ніколи не розлучався. Інші вивозили з розгромлених сіл підводами різні речі — Зелений не бруднив руки барахлом, був розумніший і спритніший за багатьох бандерівських ватажків.

Після війни він не кинувся в різні афери й фінансові комбінації, які довели його дуже самовпевнених, та не зовсім кмітливих колег по ОУН до повного фінансового краху. Ні, Іван Сенишин не поспішав, придивлявся, вивчав кон’юнктуру, потім придбав ресторан, нарешті і цей двоповерховий котедж, котрий муляв очі самим Бандері й Стецьку.

Юрій зачинив ворота, ще раз пройшовся по бетонованій доріжці, не втримався, щоб не похвалитися:

— Хотіли купити Іванні “фіата” чи “фольксвагена”, та нема де поставити. Гараж розширити неможливо, а кидати тут, щоб стовбичив під вікнами… Колись, може, придбаємо просторішу оселю…

Максим хотів запитати, навіщо їм, бездітним, просторіша оселя, однак змовчав. З гаража вийшла Іванна, на обличчі в неї також була написана цікавість, і Максим поспішив задовольнити її.

— У вас чудове гніздечко, — мовив, — і я ніколи не думав…

— Оці троянди, — перебила його Іванна, — Юрій привіз із Швейцарії. Гляньте, який колір і яка форма квітки!

— Незрівнянно! Ніколи не бачив таких навіть у Київському ботанічному саду.

Іванна покрутила брелком з автомобільними ключами.

— У Києві є ботанічний сад? — запитала недовірливо.

“Твій Мюнхен — провінція у порівнянні з Києвом”, — подумав Максим, проте нічого не сказав.

Юрій усе-таки щось побачив на його обличчі, бо відповів поблажливо:

— Я ж розповідав тобі, люба: Київ — сучасне європейське місто, і, я вважаю, одне з найкрасивіших.

Він підхопив Максимову валізу й попрямував до дому ще однією бетонованою доріжкою, котра наче уособлювала міць і респектабельність цієї оселі.

Котедж виявився досить просторим: на першому поверсі були велика вітальня, їдальня й кухня, на другому — кабінет Юрія й дві спальні, одна з яких призначалася Рутковському.

Дізнавшись, що Максим пообідав у літаку, Іванна, не криючись, зраділа. Пояснила, що постійної служниці не тримає, навіть для них це дорого, господарство доводиться вести їй самій, розраховуючи тільки на допомогу жінки, яка приходить тричі на тиждень. А сьогодні ввечері збереться невеличке товариство, й займатися обідом їй просто ніколи.

Максимові справді не хотілося їсти, до того ж переліт з Канади трохи вибив його з колії — бажав усамітнитися, та й вечірній костюм, зім’ятий у валізі, не завадило б випрасувати. Озброївшись праскою, піднявся до спальні.

Кімната сподобалася Максимові: виходила вікном на терасу, й до яблуневих гілок можна було дотягтися рукою. Постояв трохи, розглядаючи сад, точніше садочок — півдесятка дерев і якісь кущі попід металевою сіткою огорожі, за нею знову дерева й майже така ж, червоної цегли вілла, однак з вужчими вікнами — ціла вулиця чимось схожих один на одного і водночас різних будинків, квартал, де мешкали люди заможні: не мільйонери, банкіри чи власники великих підприємств, а середні буржуа, професори, відомі актори, журналісти й письменники.

Випрасувавши костюм, Максим поголився і прийняв душ. Вийшов з ванної, переклав речі з валізи до шафи. Мав ще дві вільних години, хотів попросити в Юрія якусь книжку, однак чомусь не бажав нікого бачити: простягнувся на ліжку й непомітно заснув. Не думав, що засне, та сон зморив його за кілька хвилин, був він легкий і прозорий, немов зовсім і не сон, а так, випадкове забуття, наче тоненький срібний дощик з ялинки, коли немов спиш, та все бачиш і все чуєш — дивне відчуття спокою і давно забутої дитячої радості.

Прокинувся Максим швидко, але не підводився, лежав, не в змозі розлучитися з навіяними сном враженнями. Справді почувся зовсім ще маленьким хлопчиком, який спить в одній кімнаті з новорічною ялинкою: варто повернутися, й він побачить її, дивовижну красуню з тонкими нитками срібного дощику — навіть запахло глицею, і це відчуття було настільки реальним, що Максим сів на ліжку й огледівся.

Але у вікно зазирали віти яблуні з зеленими ще плодами, за домом, натужно ревучи мотором, проїхав важкий грузовик, а з першого поверху долинув тонкий голос Іванни, котра чогось вимагала від Юрія.

Максим зиркнув на годинник. До визначеного Іванною часу лишалося хвилин сорок, і слід було поквапитися. Надів білу лляну сорочку, приміряв краватку-метелик, трохи подумав і поміняв на звичайну: метелик надавав би йому якоїсь претензійності, а він хотів цього вечора нічим не вирізнятися — адже Юрій сказав, що має бути Джек Лодзен, один з керівників “Свободи”, і від того, яке Максим справить на нього враження, залежить дуже багато.

Іванна і Юрій, обоє в цератових фартухах, метушились у вітальні.

Максим чекав побачити великий стіл, заставлений посудом з різними наїдками — коли очі розбігаються від безлічі страв; а тут на столі стояли тарелі з маленькими бутербродами, і все. Пляшок, правда, було багато і різних, таких напоїв Максим і не бачив, проте всі ці джини й віскі треба ще чимось закушувати!..

Так і не вирішивши для себе цю проблему, Максим голосно кахикнув. Іванна озирнулася, зміряла його оцінюючим поглядом і запитала:

— Костюм купували в Канаді?

— Шив у Києві.

Зупинилася й роздивилася Максима уважніше.

— Непоганий кравець, — винесла присуд. — І ви дозволяли собі носити не готовий одяг?

— У мене такий зріст…

— Але ж це дуже дорого!

— Мій бюджет витримував.

— Дивно. Навіть Юрій купує готові костюми; оце тільки вечірні… — Нараз заклопоталася. — Переодягайся, любий, бо все вже готове. — Вона з гордістю огледіла тарілі з бутербродами й лишилася задоволеною. — Оливки, принеси ще оливки з холодильника.

Юрій приніс оливки й пішов, а Іванна скинула фартух — вона вже одягнулася: була у довгій вечірній сукні з напівоголеною спиною, раніше Максим бачив такі сукні на жінках тільки у фільмах, іноді — на естрадних актрисах, але отак от близько біля себе і на знайомій — школи.

В очах у Іванни з’явились грайливі бісики, вона одразу збагнула, що сподобалася Максимові, либонь, це тішить усіх жінок у світі, без винятку, тож повернулася навмисно так, щоб цей довготелесий і зовсім що не зрозумілий для неї молодик добре бачив усі лінії її напівоголеного тіла, не без задоволення вловлюючи ознаки збентеження на його обличчі. Добре знала: якщо бентежиться, значить, вона не байдужа йому, а чомусь оце — не бути байдужою — мало значення. Може, тому, що в її домі це був перший чоловік з далекого й незбагненного Сходу, де народилися її батьки, і який вважався її вітчизною, а може, все було значно простіше: їй сподобався цей молодик з широко поставленими, трохи здивованими й допитливими очима.

Лукаво зиркнувши на Максима, Іванна пішла, погойдуючи стегнами, й поставила платівку із записами оркестру Поля Моріа — срібну прозору музику, котра завжди збуджувала її й навіювала якісь неясні бажання.

Полилася повільна мелодія, Іванна взяла два келихи й налила на денця чогось золотавого, подала один Максимові й промовила:

— Я хочу випити за вас і за те, щоб вам повелося добре! — Вона ковтнула з келиха, блиснула очима й додала: — Мені приємно бути з вами…

— Ніколи не думав, що маю таку чарівну родичку, — цілком щиро відповів Максим. — Бачив ваше фото в Юрія, але дійсність!.. Мистецтво завжди намагається прикрасити людину, та маємо той щасливий випадок, коли все навпаки.

— Ось і наговорили одне одному компліментів. — Іванна допила віскі й поставила келих. — Сподіваюсь, ми будемо друзями.

Сказавши це, вона глянула на Максима сухо й насторожено, і того вразила моментальна метаморфоза, яка відбулася з цією жінкою: здавалося, зовсім розтанула й потяглася до нього з відкритою душею, а за хвилину чи навіть менше замкнулася в якійсь шкаралупі й насварилася звідти гарним пальчиком з довгим відполірованим нігтем.

А оркестр Поля Моріа дзвенів сріблом, збуджував, скоро мали прийти гості, й Максимові зробилося трохи тривожно, як завжди буває перед невідомим, — адже сьогодні йому доведеться мати іспит…

Джек Лодзен…

Рутковський давно вже чув це прізвище, бачив навіть портрет полковника Лодзена, зроблений, правда, з не дуже якісної любительської фотографії: Джек Лодзен серед працівників радіостанції “Свобода” — усміхнений, самовпевнений, зухвалий… Полковник розвідки, з ним жартувати не можна, і від сьогоднішнього вечора залежить дуже багато, якщо не все.

Максим згадав Ігоря Михайловича, його пронизливі очі, високе лискуче чоло, звичку потирати тильним боком долоні роздвоєне підборіддя. Вони з Ігорем Михайловичем працювали цілий рік, і, здається, не було запитань, на які б він, Максим Рутковський, не зміг відповісти. Однак він знає також (Ігор Михайлович акцентував на цьому), що в Мюнхені може виникнути багато непередбачених ситуацій, до цього треба бути готовим, і від його, Максимової, реакції, гостроти мислення, зібраності й волі залежатиме успіх так гарно задуманої справи.

Задзеленчав дзвінок, Іванна визирнула у вікно, сплеснула в долоні й вигукнула радісно:

— Стефанія приїхала! Я певна, Максиме, що Стефа сподобається вам.

Іванна вперше назвала Рутковського по імені, це могло нічого не означати, та все ж було приємно Максимові: він теж визирнув у вікно й побачив під віллою пошарпаного синього “фольксвагена”, а біля хвіртки високу біляву дівчину.

— Ворота, відчиніть їй ворота, — скомандувала Іванна й підштовхнула Максима до дверей.

Рутковський слухняно пішов відчиняти ворота — зрештою, не тільки тому, що цього вимагала Іванна, блондинка з “фольксвагена” одразу сподобалась йому: висока, тоненька й вродлива, у зеленій сукні, і рука, якою вона нетерпляче тиснула на кнопку дзвінка, була також довга й тонка.

Побачивши Максима на ганку, Стефанія втупилася в нього з цікавістю. Дивилася, як простує до воріт, як відчиняє їх. Мовчки повернулася до машини, загнала впритул до гаражних дверей, вийшла й зачекала, поки Максим замкне ворота. Сама підійшла до нього, подала руку й зазирнула у вічі.

— Стефанія Луцька, — назвала себе. — А ви Рутковський? Кращий, ніж я гадала.

Максим знизав плечима. Він ніяк не міг визначити, якого кольору в Стефанії очі: спочатку видалися зеленавими, та, мабуть, це колір сукні відбився в них, бо обпекла глибокою блакиттю, навіть синню.

Сині очі, біляве волосся до плечей, він думав — фарбоване, виявилось — зовсім натуральна блондинка, висока, довгонога і з видовженим обличчям. Сама вся якась видовжена, трохи різкувата в рухах і надто енергійна як на блондинку: он як упевнено підіймається сходами, зовсім по-чоловічому, а підбори заввишки з палець.

Нараз озирнулася, перехопила Максимів погляд, певно, прочитала в ньому щось приємне для себе, бо всміхнулася ледь помітно самими куточками губів.

Гості почали з’їжджатися одразу, з німецькою пунктуальністю, хоч німців серед них, як устиг помітити Рутковський, не було.

Подружжя Сенькових — приблизно ровесники Сенишиних і, судячи з усього, їхні приятелі, потім сивий дід років сімдесяти з маленькою й худорлявою бабусею. Юрій чомусь не назвав їхні прізвища, відрекомендувавши тільки як пана Андрія і пані Юлію, давніх друзів батька. Ще якась пара середнього віку, котра одразу взялася до пляшок і бутербродів.

Пан Андрій, настовбурчивши сиві вуса, затиснув Максима в кут і, поблискуючи прозорими від старості очима, почав розпитувати про Львів. Виявляється, він учився у львівській гімназії, а сам родом з Бучача на Тернопільщині. Гарна була гімназія, на початку вулиці Зеленої, кажуть, тепер позакривали гімназії, зробили освіту на одну мірку для всіх, а хіба це правильно? Колись у гімназії не допускали бидла, і він, пан Андрій, глибоко переконаний, що освіту мають діставати вибрані, нащо вчити дітей хлопів, нехай працюють, їх треба навчити рахувати й розписуватись — елементарна початкова освіта, й ніхто не сміє заперечувати проти цього.

Вдачу пана Андрія добре знали в домі Сенишиних: фактично його не цікавив Львів, знайшов свіжу людину, якій міг повідати свої найсокровенніші і, як вважав, вагомі думки. Підійшов Юрій і зробив спробу визволити Рутковського. Пан Андрій досить неввічливо відсторонив його: мовляв, прошу не заважати, чоловік нарешті потрапив до вільного світу, його треба просвіщати, а коли ще він зможе прилучитися до такої духовної скарбниці?

Пан Андрій розмахував руками й бризкав слиною, він був схожий на старого облізлого кота, і справді, очі мав круглі, зелені й прозорі, зовсім котячі, і вуса були котячі, здавалося, зараз вигне спину й засичить сердито й нахабно, як кіт на маленького собаку, котрий насмілився порушити його спокій. Та коли Юрій рішуче перехопив його руку, одразу знітився. Посміхнувся догідливо, відступив, вибачаючись і прохаючи дозволу побалакати потім, бо йому конче треба погомоніти з людиною, яка недавно бачила Львів.

— Приймаємо їх заради пані Юлії, вона няньчила І ванну, а так би… — невдоволено пробуркотів Юрій собі під ніс. — Бігає десь кур’єром…

Нараз Юрій взяв Максима за лікоть і стиснув легенько, проте багатозначно: в дверях вітальні з’явився чоловік у темному костюмі, худий, горбоносий, з високим чолом, усміхнений і самовпевнений; тримався він вільно й невимушено, певно, звик триматися так у будь-якому товаристві — звичка чи манера, котру мають люди незалежні й наділені владою.

— Пан Лодзен, — назвав його Максимові Юрій.

Все ж, незважаючи на те, що Лодзен був високий і, мабуть, звик дивитися на людей згори вниз не тільки в переносному розумінні, йому довелося підводити на Рутковського очі — Максим був на півголови вищим. Це сподобалося Лодзенові, чи він вдав, що сподобалося: ляснув Рутковського по плечу й мовив невимушено:

— Гарний хлопець, я й не думав, що побачу такого.

Він розмовляв українською. Для Максима це не було несподіванкою: Ігор Михайлович попереджав, що Лодзен володіє українською, здивувало те, що говорив полковник зовсім без акценту, власне, так, як говорять на заході України.

— Дуже приємно чути це саме від вас, — Максим вирішив не гратися з Лодзеном у піжмурки, — бо Юрій сказав, що від вашої думки про мене залежатиме моя подальша доля.

— Не зовсім так, але в принципі інформація правильна.

— Тоді мені ще більше хочеться сподобатися вам.

— Перше враження позитивне, — розтягнув уста в усмішці, та зморшка на переніссі не розгладилася, і очі зовсім не всміхалися. — Вип’ємо? Я — віскі, а ви?

— Спробую також.

— Правильно, — схвалив Лодзен, — від горілки доведеться відвикати. Не завжди буває, і дорогувато.

Він налив по півсклянки, кинув льоду собі й Максимові, потягнув його до дивану в кутку вітальні. Ковтнув віскі, запитав:

— Отже, хочете до нас?

— Мене так орієнтував Юрій. Та, коли є якісь заперечення, сподіваюсь…

— Цікаво, на що ж ви сподіваєтесь?

— Я знаю англійську й трохи німецьку. І в мене вийшла книжка…

— Читав… — Лодзен скептично стиснув губи. — Вважаєте, що зможете видаватися?

— Невже в Німеччині немає шанувальників літератури?

— Власним коштом! — підвів пальця Лодзен. — Поки у вас нема імені, можете видаватися лише власним коштом. Якщо маєте гроші.

— Звідки ж у мене гроші?

— Треба заробити.

— Я не звик байдикувати.

— Це добре, нероб не тримаємо. А головне: нам потрібні свої люди, і те, що ви родич Сенишиних, — не остання справа. Правда, кажуть, ваш батько був червоним полковником?

— У війну командував дивізією. — Рутковський був готовий до цієї розмови, — На жаль, я не пам’ятаю батька: у п’ятдесят першому його арештували — коли мені було тільки два роки. Так і не довелося побачитись…

— За що? — Лодзен пильно глянув на Максима. — За що арештували батька?

— Неправдиве обвинувачення… — Максим знав, що на батька доніс його підлеглий, підла душа, нездарний чоловік, якому полковник Рутковський заважав робити кар’єру. Згодом батька посмертно реабілітували, але тепер треба було використати цю історію. — Потім мати одержала документ з реабілітацією. Проте кому від цього легше? Батькові? Мені?

Лодзен пожвавішав.

— Здається, ви закінчили факультет журналістики?

— Так.

— На що сподівалися?



— Тобто?

— Вся преса на Україні під контролем комуністів, а ви, припустимо, їх ненавидите…

— Ось ви про що! Чесно кажучи, коли вступав до університету, про це не думав… Ну, а потім… Знаєте, як буває?.. У газету не пішов, засів у видавництві редагувати книжки. Сам писав потроху. Ліричні новели, образки. Далі від політики.

— У нас це не пройде.

— Не знаю, чи зможу.

— До речі, з університету ви одразу пішли до видавництва?

— Мав призначення до районної газети, та вдалося відкараскатися. Трохи побайдикував, поки влаштувався.

— Як потрапили до туристичної групи? Адже всіх перевіряють!

— Не думаю.

— Вас могли не пустити: син репресованого.

— Батька реабілітували.

— Все одно, таким не вірять.

— Бачите, повірили… — Рутковський нараз зареготав. — На свою голову… Уявляю, яка там зараз паніка! У видавництві тільки й розмов про мене. Лають, оголошують анафему…

— Невже? А що таке анафема?

— О, найбільше церковне прокляття.

— Вас проклинають у церкві?

Рутковський засміявся.

— Фігурально кажучи.

— Ви вірите в бога?

— Це має значення для моєї кар’єри?

— Не думаю.

— Тоді ні.

— А якби мало?

— Ви питаєте, як духівник.

— А я і є тепер ваш духівник. — Лодзен нахилився до Максимового вуха, прошепотів: — Усі ваші гріхи мені відомі, можете покаятися, поки не пізно.

— Грішний, святий отче! — жартівливо склав долоні Максим. — І прошу помилування.

Та Лодзен не сприйняв жартівливого тону. Де й ділася його зовнішня простакуватість, очі нараз потемнішали й свердлили Максима.

— У вас ще є час, — сказав він тихо, — так, є час відкритися й зізнатися, від чийого імені ви ведете гру.

“А ти, голубчику, не такий уже й розумний, — подумав Рутковський. — Прямолінійно працюєш”.

— Думаєте, мене сюди послали? — запитав він, дивлячись просто у вічі Лодзенові.

— Не думаю, а знаю.

— Радий за ваших інформаторів.

— Так, наші служби ще вміють працювати.

— Невже ви вважаєте, що, коли б мене справді послали, я б отак просто зізнався вам?

— Я ж сказав: ми знаємо все.

— Дурниці якісь! — підвищив голос Рутковський. — Пробачте, ви говорите дурниці. Я міг послати Юрка під три чорти одразу, розумієте, одразу, коли він приїхав до мене в Київ, побігти до держбезпеки, заявити, наробити шелесту. А я тут же погодився на його пропозицію — гадаю, це вам відомо?

— Якби не було відомо, дідька лисого розмовляли б з вами. Але чому ви тягнули цілий рік?

Максим посміхнувся.

— А кажете, добре поінформовані. Наче я мав поїхати з Києва до Житомира… Ви знаєте, скільки коштує путівка до Канади? Мабуть, вам відомо також, скільки одержує редактор видавництва… Далі, поки цю путівку дістанеш… Зрештою, пане Лодзен, я не набиваюся до вас… Чесно кажучи, стиль роботи ваших працівників дуже прямолінійний і не зовсім імпонує мені.

— Ого! — Лодзен рішуче поставив склянку. — І що ж вас не влаштовує?

— А те, що багато ваших коментаторів ні біса не розуміють у радянській дійсності. — Максим вирішив піти ва-банк: до речі, воші з Ігорем Михайловичем передбачили й такий варіант. — Відстали й діють печерними методами, не враховуючи змін, які відбуваються на Україні щоденно. Зрозумійте, щоденно, і я не боюсь цього слова. Кому потрібні зараз фашистські гасла? З вас тільки сміються…

— Прошу не забуватися! — раптом почервонівши, вигукнув Лодзен. Луцька, яка сиділа поруч, здивовано озирнулася на нього, проте полковник і без того одразу збагнув, що передав куті меду. Він підняв склянку, подивився крізь неї на світло й заговорив уже спокійніше: — Сміються, кажете? З чого, прошу я вас?

— Я ж кажу, з фашистських гасел. А зараз треба діяти, якщо хочете, делікатно. Грати треба, пане Лодзен, грати на людських почуттях.

— Е-е, — скривився полковник, — не зовсім це мені подобається. Хай будують передачу на чому хочуть, на фашизмі, чортові й дияволі, аби проти комунізму. Хоча, — він відставив склянку, — раціональне зерно у ваших словах є, і їх слід обміркувати. А сьогодні досить про справи. Матимемо ще час побалакати про них, вип’ємо, мій молодий друже, давайте вип’ємо коньяку, у пана Юрія бувають гарні коньяки.

Лодзен обійняв Максима й повів до столика з напоями. Юрій по­мітив це одразу, хоч і вдавав, що цілком зайнятий розмовою із ста­теч­ним чоловіком у бездоганно пошитому вечірньому костюмі. Вони з Се­нишиним підвелися одночасно й також підійшли до столика.

Видно, Лодзен знав статечного чоловіка, бо, потиснувши йому ру­ку, запитав:

— Пан усе ще працює на ниві народної освіти?

— То, прошу вас, є моє покликання.

— Чи не міг би пан підготувати цикл лекцій з історії України для нашого радіо?

— Вважатиму за велику честь.

— Тоді прошу зателефонувати на тому тижні панові Кочмару, я попередньо домовлюся з ним.

Статечний чоловік розцвів у догідливій усмішці — видно, Лод­зе­нове замовлення справді мало для нього значення. Підняв келих, по­чав мало не патетично:

— Прошу випити за вельмишановного пана Лодзена, нашого годувальника…

— Хвилинку, — рішуче перебив його полковник, — я пропоную випити за нашого молодого друга, який не зупинився ні перед чим, щоб опинитися в цивілізованому світі, — заради нього ми зібралися тут, і я вітаю пана Максима Рутковського!

Юрій ледь помітно штовхнув Максима в бік, даючи зрозуміти, наскільки важливий для нього цей Лодзенів тост. Рутковський і сам догадувався про це: шанобливо вклонився полковникові й відповів:

— Для мене сьогоднішній день, як сон, панове, їй богу, іноді здається, що сплю й ніяк не можу до кінця усвідомити реальності.

— Звикнете, — запевнив статечний чоловік, — людина швидко до всього звикає, особливо до гарного. Я заздрю, що у вас усе попереду. — Він почаркувався з Максимом — вилощений, елегантний, свідомий своєї значущості. Обернувся до Сенишина. — Прошу представити мене братові, — попросив.

— О боже, вибачте, зовсім закрутився. Максиме, познайомся з нашим визначним культурним діячем паном професором Данилом Робаком, автором численних і вагомих історичних праць. Сподіваюсь, ти чув про нього?

Рутковський підвів очі на пана Данила. Не зовсім чемно зміряв його поглядом з ніг до голови. Певно, Робак зрозумів це як вияв визнання й шаноби, бо всміхнувся підбадьорливо.

— Мені дуже приємно, — мовив.

Максим відступив на крок.

— Я чув про пана Данила Робака, — відповів. Справді, він не тільки чув про нього, а й бачив документи, читав свідчення про кривавий бешкет банди сотника Данила Робака на Дрогобиччині влітку сорок п’ятого року.

І ось цей бандит стоїть перед ним із склянкою у випещених пальцях, усміхається, чекаючи схвальних слів од Максима, — пан професор, кат і вбивця…

Але не дочекаєшся ти жодного слова.

Тобі б стояти зараз перед судом, чи краще вивести тебе на майдан біля церкви в Галаганах, подивилися б на тебе жінки закатованих, розірвали б на шматки пана визначного культурного діяча в бездоганно пошитому вечірньому костюмі.

Максим ковтнув коньяку, все ще не зводячи очей з Робака. Той випив також і щось запитав у нього: Рутковський бачив, як ворушаться в пана професора губи, однак не чув ні слова — так зримо уявив собі ту ніч у сорок п’ятому.



Каталог: Sambuk Rostyslav


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Самбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті iconВасиль Биков. Круглянський міст. Повісті. Зміст. Прорив до правди (післяслово) круглянський міст Пастка 78 «Покохай мене солдатику»
Без творчості Василя Викова сьогодні неможливо уявити не тільки сучасну білоруську літературу, а й широкі розлоги європейського І...
Самбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті iconДмитро білоус. У назвах міст І сіл слова
Мета: вдосконалювати навички свідомого виразного читання; розширити знання дітей про творчість Дмитра Білоуса; розвивати зв’язне...
Самбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті iconУрок за твором Джанні Родарі «Листівки з видами міст»
Г. Бічер-Стоу «Хижина дядька Тома», В. Г. Короленка «Сліпий музикант», Джанні Родарі «Листівки з видами міст», творчості Астрід Анни...
Самбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті iconРозповідати про життя мешканців українських сіл та міст у 18-19 ст. Розповідати про життя мешканців українських сіл та міст у 18-19 ст
Чим відрізняється сучасне вбрання від одягу 18 ст.? Виконайте останнє завдання на с
Самбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті iconМихайло Коцюбинський «Тіні забутих предків». Єдність буття, природи І людини. Мета: ознайомити учнів із змістом повісті «Тіні забутих предків»
Мета: ознайомити учнів із змістом повісті «Тіні забутих предків», розкрити фольклорні джерела повісті,загальнолюдські проблеми в...
Самбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті iconТема. Влада золота та її філософія в повісті «Гобсек». Романтичні й реалістичні тенденції в повісті. Мета
Тема. Влада золота та її філософія в повісті «Гобсек». Романтичні й реалістичні тенденції в повісті
Самбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті iconУкраїнська література 10-х років ХХ ст
Знати зміст повісті “Тіні забутих предків”, аналізувати образи Марічки та Івана, розкрити пантеїзм світобачення героїв, виражений...
Самбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті icon«Влада золота» і справжні життєві цінності у повісті О. де Бальзака
Проблематика твору, соціально-історична зумовленість, персонажів неоднозначність образу Гобсека. Художні особливості повісті «Гобсек»....
Самбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті iconБорис Грінченко “Каторжна”, “Дзвоник” Іван Карпенко-Карий
Хвиля”. “Стояла я І слухала весну…”, “Все- все покинуть, до тебе полинуть…”, “Уста говорять: “Він навіки згинув!”, «Квіток, квіток…»,...
Самбук Р. Ф. С17 Гіркий дим. Міст: Повісті iconАндрій Чайковський. Біографічний нарис про письменника. Відтворення історичних подій у повісті «За сестрою»
Менника, з’ясувати історичну основу повісті; збагачувати словник учнів, розвивати логічне мислення, вміння грамотно висловлювати...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка