Сергій нічого не пише, Але живе як поет!



Дата конвертації11.12.2017
Розмір398 Kb.

(Автобіографія)

Я , Антоненко Олександр Володимирович, як громадянин, як людина, народився 27 квітня 1951 року в м. Новоукраїнці, в сім’ї службовця ( як тоді визначали)

Батько був будівельним бухгалтером, але з поетичною душею, що передалося і його дітям

(Марія – пише вірші, як поетеса. Олександр ( я) – думає, що пише пісні, як поет.

Сергій – нічого не пише, Але живе як поет!).

І от, як поет я народився остаточно у 1989 році, коли «перебудова» перетрусила

( другого слова і не підберу) весь мій світогляд. Почав писати бардівські пісні під гитару, - щось середнє між В.Висоцьким і Б.Окуджавою ( по стилю, по мелодії, а не по висоті таланту!)


Намагався зайняти таку нішу, щоб друзі і знайомі легко впізнали мої і свої «домашні» теми, своє місто, намагався відірватися від «книжної» поезії

Говорять, якщо людина досить досконало знає не одну мову, то рідною вона повинна вважати ту, на якій думає в екстремальних ситуаціях.

Стан поетичності - екстремальний стан людини. Пісні і вірші приходять до мене інколи на російській, інколи на українській мові.

Я – за українську мову на Україні, але не переломлюю себе, - пишу мовою серця і душі.

До чотирьох років я, мабуть, уже говорив українською мовою ( не пам’ятаю, не звертав уваги. У чотири роки, під час освоєння Цілини, я за батьками потрапив у казахстанські степи, а через рік на Алтай ( це вже добре пам’ятаю). Батько працював бухгалтером ліспромгоспу у Сорокінському районі біля станції Тягун. Зараз знаю, що це за сотню кілометрів від « села Стростки». Це – батьківщина Василя Шукшина.

Подивіться « Калину красну» і ви почуєте якою мовою я говорив другу половину свого дитинства, коли формується і мовний аппарат і образ мислення людини, - якраз до семи років. А у моїх сім років, у 1958 році, сім’я повернулася у Новоукраїнку – батька запросили працювати на будівництво Новоукраїнського цукрового заводу. А шукшінські місця ще деякий час відлунювалися у моїй мові словами – « варежки», « пимі» «поскотина», -

( рукавиці, биті валянки, вигін для скотини, чи тирло). А можливо луна пішла значно далі і те відлуння перейшло у поезію? Але поки я народився як поет, я закінчив Новоукраїнську середню школу № 3 ( низький уклін моїм вчителям!), потім рік працював муляром

( «каменщиком»- на російські мові, « масоном» на французькій) у будівельній організації ПМК-4, звідки був направлений у Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут.

Вчився добре, отримував підвищену стипендію, так що матеріально батькам був не в тягість.

Інженерна будівельна справа – це теж свого роду поезія. Начертальна геометрія, опір матеріалів ( « сопромат»), інженерна геологія, інженерна геодезія, будівельна механіка – це гармонія Всесвіту, а архітектора – музика в камені. Ось так в мені злилися « Фізика» і «лірика» і ніякої суперечки між ними немає. А ще філософія. Дошукуючись істини параллельно закінчив дворічний « університет марксизму-ленінізму», написав невелику науковову роботу про пошуки Бога людством і народами різних історичних цивілізацій ( звичайно там половина посилань булла до класиків М.-Л., а вже потім на інших визнаних людством філософів).

Був у вирі комсомольського життя інституту, комсоргом, членом комітету комсомолу інституту, влітку – практика в будівельних загонах у Тюменській області. Загалом все як і у всіх студентів, тільки у преферанс так і не навчився грати ( не хотілось, тому і не було часу для цього).

Інститут закінчив у 1974 році, отримавши кваліфікацію « інженер-будівельник» і військове звання « лейтенант – інженер». Відразу був направлений на військову службу, яку проходив у Середньо-Азіатському військовому окрузі на посаді майстра будівельних робіт. Там була своя романтика і своя поетичність у відчутті своєї причетності до великих звершень народів Союзу. ( І це – без іронії). Озеро Балхаш, прибалтійська напівпустиня, будівництво військових об»єктів забезпечення ракетно-космічної галузі, - 300 км.

Там не відстань, часи здійснення програми « Союз- Апполон». ( Американці навіть сигарет з такою назвою завезли – половина сигарет из нашим тютюном, болгарським правда, а половина з їхнім, вірджинським). Через рік служби у 1975 році, у липні, отримавши місячну відпустку, приїхав додому і одружився із своєю одноклассницею Юлією, в яку різко «закохався після ( чи під час?) випускного вечора в школі і це почуття, видозмінюючись, не полишає мене і донині.

Так що другий рік служби лейтенант Антоненко служив уже не сам. Правда дружину відвіз у Новоукраїнку за три місяці до звільнення, а коли приїхав додому у вересні 1976 року, то мене у батьківській хаті чекали мама, батько, дружина і маленька доця Наталочка.

Так завершився Зоряний час капітана-інженера запасу О.Антоненка, а може той Зоряний час тільки перейшов у інший вимір. Все відносно.

З того далекого 1976 року так і проживаю у рідній Новоукраїнці, нашій степовій квітці, серед своїх новоукраїнців, які знали моїх батьків, які знають мене, які тричі обирали мене депутатом районної ради, довіри яких я не маю права згубити.

У 1985 році дружина подарувала мені сина Володимира.

Діти – найбільше наше з дружиною надбання. Батьки мої і дружини жили просто і чесно, ми так намагаємося житии і, як змогли, це передали своїм дітям.

За цей час 10 років пропрацював у Новоукраїнському « міжколгопсбуді» на різних посадах від майстра до начальника ( в ороганізації нараховувалось більше 500 чоловук працюючих), заступником голови «райагропрому» по будівництву, начальником відділу капітального будівництва, а в 1995 році був обраний заступником голови районної ради. Після реформування виконавчого аппарату ради – в райдержадміністрації, працював заступником голови райдержадміністрації, у 2001 році будучи депутатом райради, обирався головою районної ради. Зараз працюю начальником відділу економіки та розвитку інфраструктури Новоукраїнської райдержадміністрації.

А поезія… поезія це віддушина у нашій буденщині.

Людство винайшло поезію як інструмент, який пов’язує людське буття із буттям ( читай «Бытием», « Космическим Разумом» і ін.) і допомагає людині висловити ті почуття, про які не скажеш словами прози.

Поезія – це особливе бачення світу. Краще, ніж це сказав китайський поет 5000 років тому, сказати важко.( Хоча важко і уявити китайський вірш взагалі: пишуть ієрогліфи зверху вниз, односкладові слова можуть мати три висоти тону і три значення, ритму, рифми немає.

То це ж вірша немає, - а Поезія – є!).

Ось ця вічна і велична Поезія:

«Смотрю в лужу – вижу тину и грязную воді.

Плохо смотрю – душа слепа!

Смотрю в лужу – вижу отражение неба, облака.

Хорошо смотрю – душа прозрела!»


Поет той, хто будить людей від сну буденщини і кличе до прекрасного. Не підіймаючи себе до цього високого звання, все ж ділюся з вами тим, що вдалося мені знайти, бо час іде, іде невпинно…

« Поети довго не живуть,

Вони неначе ті падучі зорі, -

По небосхилу шкидко промайнуть,

Та все ж, на хвильку, збудять ніч надворі!»

Добра вам, люди добрі, і світла в душі –

- Олександр Антоненко. Червень 2006 р.
Примітка до біографії

(Гіпотеза)


Є сучасна теорія українських вчених ( 1996 рік, « Вісник АНУ»), що цивілізація аріїв

( арійців) зародилася на території сучасної України. Потім пройщло переселення чи поступовий перехід аж до Тібет. ( Я пов»язую це з потягом до таємничої Шамболи, - читай Блаватську,Реріха, - де пройшла якась метаморфоза, - метефізично: божественна, фізично: підживлення від Космічного Розуму, - це був останній штрих Природи в « олюдненні» біологічного виду Homo Sapiens). Потім через певний історичний проміжуток пішло зворотнє переселення аріїв: південний потік дав Крітську культуру, середній-Грецьку

( Еплінську) цивілізацію, північний- праслов’ян і північно-європейські народи.

У часткове підтвердження цьому, ще в давні радянські часи ( навіть з оглядом на критику нацистської «арійської теорії» проходження німців) існувала підтверджена археологічним і історичним ( а також історично-мовним) фактажем теорія, що праслов’яни прийшли на Дніпро із Алтаю.

От і в моєму житті стався такий вояж на Алтай і знову на батьківщину ( на малу батьківщину). До святої і загадкової тібетської Шамболи не дійшов трохи …

Та хто знає де вона та Шамбола?

Можливо у кожного вона своя…

Думаю, - вона там, де він живе…


Хліборобська ( пісня для хору)
Трохи історії. Восени 2004 року директор музичної школи Олексій Дорофійович Соколенко показав мені листок паперу на якому нерівними літерами був написаний один куплет пісні із приспівом і награв на баяні її мелодію. Мелодія була якась незвична, але свіжа і захоплююча. На жаль я її не запам’ятав. Та слова… там були окремі фрази, які дихали свіжістю і самобутністю істинно народної пісні, але… але в цілому вони зовсім не відповідали принципам побудови речення в українській мові… Синтаксис і морфологія там і не ночували!

«Звідкіля це?! – « Там тут один чоловік із Молдавії ходив, на гармошці грав, ось слова залишив, Сказав , - ви тут працюєте, то напишіть пісню!» Умовив мене Дорофійович дописати ще два куплети.. Але із того що було теж залишилось ледь три строчки… Потім чув я у виконанні О.Соколенка і його колег чудову пісню, але зовсім іншу, яка лише інтуїтивну нагадувала мелодії і слова двох попередніх співавторів.

У липні 2006 року порадувавшись достигаючим золотом полів Новоукраїщини, я знайшов свій чорновик цієї пісні, ще раз переосмислив і переробив слова ( але три строчки першого автора у першому куплеті ( №: 2,3,4) і одну строчку ( №:3) у приспіві залишив навмисне, як діаманти в оправі), а також підібрав просту мелодію.

Якщо це буде неудача – то це моя, якщо удача – то я її поділяю з невідомим народним автором. ( Простіше було б викинути той чорновик і не морочити голову, але не маю морального права, - мабуть отак, по крупинці, по зернятку від кожного, народ і складв колись свої пісні…) Тож на ваш розсуд:


* * *
1. Дивокрай працьовитих людей!-
Ними «славиться наша земля!

І співає в садах соловей

Рідний край степовий звеселя!»

Приспів ( хор)


Стиглим хлібом колосяться поля,

З краю в край в полі хвиля гуля, -

«Це твоя і моя українська земля»,

Наша праця її прославля!


2. Нам земля ця далась не дарма,

Про це скажуть легенди й пісні!-

Де за волю пролилася кров,

Маків цвіт розквіта навесні!

Приспів ( і хоровий вокаліз).
3. Батько з сином у поле ідуть,-

Рідний сину, тут доля твоя!

Праця й воля нам щастя несуть

І в житті встає нова зоря!


Приспів.
« І спершу було Слово

І Слово було Бог…


Из цикла « Новоукраинка – Одесса»

«Рассуждение Голохвостова.

А известно ли вам, почтейшие сограждане, что если по- научному подойти к истории нашего города, то Новоукраинка во всём обскакала Одессу?!

Сами посудите ( по-научному) ( как подобает).

Новоукраинка на 20 или 30 лет старше Одессы, на 370 метров находится выше Одессы ( над уровнем моря) (по-научному!). Что мы ни сделаем у себя – они повторяют: у нас в городе – район Молдавки, они у себя – Молдованку сделали, у нас речка Чёрный Ташлык – так они своё море тоже Чёрным назвали! У нас народ говорит на своём диалекте – по-научному его можно назвать «новоукраинским языком» (сахарь, вугляр, кажу, пишу, брачка…) и у одесситов свой жаргон. Правда, с юмором они – того… поотстали маленько. У нас юмор сплошной, 365 дней в году, по-научному! А у них только один день, 1 апреля – «Юморина»!

Чтоб подтянуться по этому делу Одесская железная дорога поезда специальные пустила

« Одесса-Новоукраинка» ( Да! Правда они потом на отстой уходят дальше – на Ростов, в Знамянку…

Узнали, что у нас есть улица Одесская, так они теперь хотят Дерибасовскую переименовать в Новоукраинскую , и «Привоз» - в «Новоукраинский базар». По-научному! (Как подобается!).


Дума про слово


Тополя на вітрі, стій – не хились!

Наші слова і діла колись перемелять

Вічності жорнова,

На попелищах наших багать

Знов проросте трава!

Потік швидкоплинного часу

Кожен хоче спинити

На Книзі Буття

Тремтить рука –

Мудрість вбирають очі.

В думках постаю я на вал Ярблавів,

Де шалений Батий із ордою буянив…

Слово тримало історію

Вічно єднало нарід на борню

Пліч- о-плічно

Бо сказано : спершу – Слово!

Карбує клинопис єгипетський жрець,

При свічці літопис пише чернець,

Бо сказано: спершу – Слово!

Слово- це Дух,

Слово – Закон

Над Космом усим

і людом мільйонно-головим!

Бо сказано: спершу – Слово!


Київ, червень 1996 р.
* * *

Что есть стихи?-

Дрожанье слов пустых?

Шекспировский сонет

И даже роком скандинавской саги?

О, нет! –

- это проекция души
На чистый лист бумаги!
… что есть стихи…
Светлане и Андрею в день свадьбы –

12.11.94 г.


Веры вам, Надежды, Любви.

… Перестаньте, перестаньте, -

Не всем Боги подают,

Кому счастья дают много,

А кому – на пять минут.
Из какой – то там фанеры,

Да еще из струн стальных,

Я костер Священной Веры,

Разведу для вас, живых!


Просыпаюсь спозаранку,

Нынче сон, вот, не берет,

Бог нам судьбы перепутал,

Что сам черт не разберет.

Из своей души нетленной,

Будь то в рае, иль в аду,

Я костер Святой Надежды

для вас, люди разведу!


… Кружит ворон надо мною,

Ждет, когда мой час пробьёт…

Только мы еще посмотрим,

Кто-кого- переживет,

Из своей души нетленной,

Будь - то в рае, иль в аду,

Я костер Любви Священной

Для вас, люди разведу!


* * *

Пульс Мирового Бытия

В мою открытую стучится душу, -

Входите все в нас, друзья,

Я и врагов впущу не струшу.
Входите все, входите все! –

Ведь душу пустота не греет, 2 р.

На сквозняках лихих времен,

Входите все, кто как сумеет!


Друзья входите не стучась, -

Я вам за это благодарен!

Ну и враги, хоть мало вас -

Один мне враг, - тот кто коварен!

Коварство и любов сдавна

две стороны одной медали;

Желаю вам познать любовь, 2 р.

Но чтоб коварства вы не знали.


Я за струны гитары цепляюсь,

Но мой груз непомерно тяжел!

Досвиданья, друзья – я прощаюсь, -

Я за всех нас молится пошел!

Я в грехах наших тяжких раскаюсь,

К самому на поклон я пойду:

Бог создал человека для рая, -

Почему ж мы живем как в аду?!


Ты видать был немного поддатый,

Коль создал нашу Землю такой, -

А еще ниспослал плутократов

Так пойди их теперь успокой!


Я в грехах своих тяжких раскаюсь,

Больше я ничего не хочу, -

Бог предъявит мне счет или вексель, -

Я согласен – за все заплачу!


Быть может из Высоцкого

душа в меня вселилась,

его ж слова, « что мы, отдав концы,

не умираем насовсем»!

Но нет! Это моя, моя душа взбесилась,

И сердце бьет в набат,

чтоб слышно было всем!.
Декабрь 1989 г.

* * *

Баллада о потерянном времени

Кто за меня одну секунду проживет,

Кому отдать ёё без сожаленья?

Когда уходят годы в никуда,

То разве знаем мы цену мгновенья?!

«Не думай о секундах свысока…»

-поётся так в «Семнадцати мгновеньях»,

«Секунда – вечность, равняй ёё к векам» -

Гласит для теория Эйштейна.
Иду вслепую, не вижу я пути, -

Где выход с заколдованного круга?

Семь лет потратил я, чтоб тебя найти

И вот уже теряем мы друг друга.


Уходить время, как вода в песок,

Ничто остановить его не в силах,

Давай разделим секунду пополам,

Которую судьба нам подарила.


Как - будто с камеры мы вышли в теплый день,

По чьей же воле свободными мы стали –

Глаза свободны, уши и язык,

Но руки! – за спиной, не развязали…


Как слой озоновый над матушкой-Землей,

Душа истерзана, от дыр она изныла,

С неё бы смыть мне копоть прежних лет,

Но в мире нет ещё такого мыла!


Я вам пел не про то, чтобы ныть и скулить, -

Трижды жизнь развеселую. Славил

В девяностом году, году добрых коней,

Я на белую лошадь постаивл!


Говорят дуракам в жизни больше везет,

Я везучий – нельзя мне иначе!

В девяностом году, году быстрых коней,

Оседлал я лошадку удачи.

5.01.1990 г.
Белая акация

(песня памяти)


Среди старых вещей, средь вещей позаброшенных,

Среди старых вещей в доме мамы моей,

Я гитару нашёл ёё гриф был разломанный, -

Как же можно забыть своих старых друзей?!


Я ведь парень простой, с новоукраинских я переулков,

Где под сенью акаций бродил я с тобой

И сердце твоё тогда билось так гулко,

Ты помнишь тот запах акаций весной?

Припев: Белая акация, белая акация!

Улица Серова, всё ли помнишь ты?

Белая акация – запахи дурманные,

Белая акация – юности мечты!

Белая акация, что ты с нами сделала,

Белая акация – белые цветы!


И припомнилась мне отшумевшая молодость,

Что ушла, незаметно ушла за порог…

Что -же ты?, что- же ты? – разве так у нас принято?

Я прошу возвратись ко мне с дальних дорог!


Ту гитару в пыли я в руках подержал призадумавшись,

Сквозь года тихий голос послышался твой, -

Это юность моя о себе вдруг напомнила

И скатилась на пыльную деку слезой.


Припев: Белая акация, белая акация!

Улица Серова, всё ли помнишь ты?

Белая акация – запахи дурманные,

Белая акация – юности мечты!

Белая акация, что ты с нами сделала,

Белая акация – белые цветы!

Белая акация – ты цветешь по-прежнему,

Только от цветов твоих – я стаю седым!»

1989 г.

Осень
Моя волшебная страна,



Прощай до будущего лета

Ты на дожди обречена,

Ты с октябрём обручена,

Ты в платье осени одета…


Любви серебряные струны

В душе уже не так звенят, -

Где было буйное веселье

Там грусть пирует новоселье,

Там листья жёлтые летят…
Не хочу ещё жыть- торопясь, -

Пусть прошло моё жаркое лето,

Чтобы солнце будило меня,

За собой к горизонту маня,

Умывая росою рассвета!

25.10.94 г.

Про глобус , або «патріот»
Один собі чолов’яга родом з України

За рубіж схотів податись, у чужі країни,

У Німеччину, чи в Штати, а чи в Аргентину,

Словом, де живеться краще в цю лиху годину,


А якраз дійшли до нього отакії вісті,

Що бюро переселенське відкрилось у місті.

Він на чергу записавсь, дочекавсь прийому,

Документи всі, що мав, в кишені, при ньому.


Зустрічають у бюро в стилі міжнароднім,

Секретарша за столом, у костюмі моднім:

Агент йому налива коньяк у чарчину,

Просить трохи зачекати, лиш одну хвилину.


Потім вносить туди глобус, ставить на підлогу, -

Прошу пана! Вибирайте життєву дорогу!

Фірма враз перевезе в будь-яку країну

Увесь ваш домашній скарб, жінку і дитину!


Крутить глобус чоловік, думає, гадає, -

Куди ж його переїхати? Дідько його знає!

Там холодно, там-голодно, там-стріляють дуже…

Там євреї, там – пігмеї, там-гори до неба…


В штатах, кажуть, добре жить, так робить там треба!
Хвилин двадцять у кімнаті чулися зітхання,

Потім висловив агенту він таке прохання:

«Виручай же до кінця, прошу тебе дуже,

Якщо можеш, принеси… другий глобус, друже!»


Є мораль цієї байки –

Кожен її знає,

Люди кажуть: добре жить

Там, де нас немає!

***

«В каждом человеке одновременно



живут и моцарт и Сольери»

(мысль из стихов Полины Коган)


А мне мой Моцарт и Сольери

Уж порядком надоели, -

Один зовет – пойдем гулять,

Другой ты можешь полежать!

Один шепнул – стихи пиши,

Другой – ты лучше не греши!

Нет, так дальше жить нельзя,-

Извели меня друзья!

Прекратить чтоб жизнь такую,

Я придумал мировую:


Взял пол-итру на троих,

Пригласил друзей своих.

Сели чинно за столом:

Моцарт – вот! Прям к лобу-лбом!

А Сольери – сбоку так, -

Тоже выпить – не дурак!

Наливаю по стакану, -

Коньяк мне не по карману, -

Водочка! – она крепчей

И шибает побойчей!


Похрустели огурцами…

Что мне делать с молодцами?

Наливаю по второй-

Разгулять- так пир горой!


Прогуляли – до утра!

Все ребята – мне пора!

И оставил их тогда

Почитай, что навсегда!


С тех пор живу своим умом,

Но душа – пустынный дом!

Пусто там – нет счастья грёз,

Нет веселья, нет и слёз!

11.07.1997 г.

Рацпредложения для зубоврачебного кабинета


В кресло я вжался, рот - нараспашку,

Пот пропитал на спине- рубашку,

Пальцы – в кулак, добела - сжимаю,

И бормашину, в уме –проклинаю!


Тебя раздобыли- наверно из ада,

Пытки такой и врагу не надо!

В «испанский башмак», под «китайський колокол»

Изобретателя, хитроумного слуха!


А вот доктор Гальйон- тот придумал штуку,

Ёё бы внедрить нам - в зубную науку:

Зуб заболел – и в вечно мгновенье

Мы получаем от него –избавленье,

В доли секунды – зуб ваш –долой!

(один недостаток – что вместе с башкой!).


Берези

(песня)
Вы слыхали в ночи разговоры берез?

Они в жизни земной всё как есть понимают ,

Всё, что было ушло, но березы без слёз

Так тихонько, тихонько вздыхают…
Редко вас навещал, извините меня

И простите, сестрёнки, меня ради Бога, -

Было много дорог - издорожился я

Я буду у вас тут немного.

Я щекой прикоснусь к самой младшей сестре

И погляжу рукой ёё белую кору

От берёз я уйду может быть на заре,

Всё внимания немому укору…


Люди, скажите вы, что живу я не так, -

Только время придёт – согласитесь со мною,

Когда вспомните вдруг – есть на свете чудак, -

Называется березку сестрою!


И услышите вы разговоры берёз

И поймёте язык певчих птиц на рассвете,

И журчанье ручья, и туман белых рос…

За всё это-мы люди – в ответе…

Июнь 2004 г.
Зустріч поколінь
Одноклассники ви мої,

Вже доріг ми пройшли доволі,

А ступив на шкільний поріг-

Ніби вчуся я з вами в школі!


Біля школи тополя шумить

Вже без нас тридцять п’яту весну,

Тільки серце чомусь щемить-

Гей, роки, що ви нам принесли?!


Приспів: Пам’ятаю тебе завжди,

Ніби руки своєї мами,

Рідна школо моя, назавжди,

Ти в житті назавжди разом з нами !


Нас учитель фізики вчив:

«Закон Архімеда – не штука!

Відрізняти Добро від Зла, -

То найбільша в житті наука!»


І нехай все летять і летять

Над землею роки бурхливі,

Все одно можем ми сказать,

Що були вони нам щасливі!

Приспів.
В нашій пам’яті все звучить

Отой вальс випускний незабутній,

Він для нас-наче талісман,

Він дарує нам день майбутній!...


Тихо вальс випускний кружля

Десь у пам’яті нашій далекій,

Кожен рік його віддаля,

Вже внучат нам несуть лелеки!

Приспів.

Травень 2003 р.


Золотая метель

И вином колдовским ты меня напоила,

И пшеничных волос золотая метель

Всё кружила меня, всё кружила, кружила 2 р.

И в глазах голубых утонуть я хотел.
Пил хмельное вино твоих трепетных губ,

Из далёких разлук как на крыльях летел,

Всё на свете тогда всё на свете мог сделать,

Но вот в омутах глаз утонуть не посмел 2 р.


Сколько лет, сколько зим с той поры пролетело,

Отзвенела уже наших вёсен капель,

Но в душе моей вновь, как прежде запела 2 р.

Золотая метель, золотая метель!


Глубина твоих глаз чуть посветлела,

Уже в золоте кос серебра канитель,

Как по тонкому льду, я к тебе возвращаюсь 2 р.

В золотую метель, в золотую метель.


И пусть годы летят всё быстрее,

Всё быстрее кружит наших лет карусель, -

Ты на дочь посмотри – уже в ней повторилась

Нашей первой весны золотая метель 2 р.


Рідне місто

Тут дитинство моє босоноге,

Тут і прадід і дід і батьки…

тут зійдуться мої всі дороги, -

Пролетять над землею роки.
Та не згасне життя іскра Божа, -

Пам’ятаймо цю справу просту, -

На Землі стане днина погожа, -

Десь у правнуках я приросту!


Приспів; Хай пахтів земля чебрецями,

Навесні – журавлів переліт…

Земле наша! – іще праотцями

Нам завішана в тисячі літ!


Новоукраїнка – квітка степова,

Новоукраїнка – ти повік нова!

Новоукраїнка – мій пісенний край,

Новоукраїнка – розквітай!


Гуркотіли навали ворожі

і кривавим ставав небосхил…

ніби чую я поклик сторожі,

в Дикім полі шепоче ковил…


де гриміли бої в чистім полі,

там зоріють хлібів колоски, -

пошануймося в праці і волі,

дорогії мої земляки

Приспів.
Рідне місто – Новоукраїнка

Тут найкращі живуть українки!-

Щиросердечно признаюся я!
Мріє місто в п’янкім надвечір’ї-

В літній день притомилось воно,

Та життя іде в кожне подвір’я…

І шумить молоде вино!

Приспів.

Свадьба, свадьба

Свадьба, свадьба разгорается

и гостями полон дом,

танец счастья объявляется

для невесты с женихом!

Звонкий смех и поздравления,

расступитесь, шире круг!

Покажись-ка нам, невестушка,

и твой верный милый друг!


Припев: Ах, колечко обручальное, почему лицо печальное

Ах, колечко обручальное, ах колечко ты венчальное


Почему-то на платье белое уронила ты слезу?!!!
Кружит пара новобрачная,

Платья белого разлёт, -

А невеста! – удивление!

Просто лебедью плывёт!


Пусть летят года счастливые,

Пусть ты будешь молода!

Пусть везёт вам, может изредка,

Но по-крупному всегда!

Припев.

1991 г.
Свадебная



( пожелания Саше и Наташе)
В сентябре , в сентябре жёлтый лист летает,

Почему ж на дворе музыка играет?

Разгулялся люд честной слышно над всем краем,

Это Саше и Наташе свадьбу мы гуляем

Саша и Наташа вы надежда наша,

Саша и Наташа будет ещё Даша!


Пусть ваш дом обойдут всякие невзгоды,

А цветы пусть цветут при любой погоде.

Берегите вы любовь,

Счастье берегите,

Ну, а тёмной ночкою…всегда вместе спите!
Припев: (И) будет у Вас Даша

Потом ещё Глаша,

Дима, Гоша, Маша,

Младшенький – Аркаша!


Пусть вам в жизни лежит,

Светлая дорога!

Вам-будет много…
Дай вам Бог в любви прожить,

Счастье чтоб познали,

А на свадьбе золотой

Чтоб вас поздравляли.


Припев: Дочка ваша Даша,

Потом ещё Глаша,

Дима, Гоша, Маша,

Младшенький – Аркаша!


Что ж на свадьбе не шутить?-

Всё мы понимаем!-

Середину упустить

мы вам разрешаем!

Дай вам Бог в любви прожить

Долго и красиво,

А на свадьбе золотой,

Чтоб мы пили пиво


Припев: с дочкой вашей Дашей

И с сыном Аркашей,

А захочем танцевать-

Нам сыграет – Паша!


20.09.2003 г.

Пісня рідному краю

Тут дитинство моє босоноге

Тут і прадід і дід і батьки,

тут зійдуться мої всі дороги,

пролетять над землею роки,


Та не згасне життя іскра божа

Пам’ятаймо цю справу просту

на землі стане днина погожа,

десь у правнуках я проросту

Хай пахтіє земля чи брицями,

На весні журавлів переліт,

Земле наша іще праотцями

нам завішана в тисячі літ

Новоукраїнка, квітка степова,

Новоукраїнка ти повік нова

Новоукраїнка мій пісенний край,

Новоукраїнка розквітай.


Гуркотіли навали ворожі

І кривавим ставав небосхил

Ніби чую я поклик сторожі

На вершинах прадавніх могил…

Де гриміли бої в чистім полі,

Там зоріють хлібів колоски!

Пошануймося в праці і волі,

Дорогії мої земляки!

Приспів.
Рідне місто моє, наче жінка…

І жіноче у нього ім’я!

Тут найкращі живуть українки, -

Щиросердо зізнаюся я !


Мріє місто в п’янкім надвечір’ї, -

В літній день притомилось воно,

Та життя іде в кожне подвір’я

І шумить молоде вино!

Приспів.

Червень 2004 р.


«Новоукраинка –Одесса»

Вот едет поезд из Одессы на Ростов

И делает у нас остановку,

Одесский жулик сойдет на наш перон-

Вмиг потеряет здесь свою

Одесса-мама, а Ростов – папаша!

А если так, тогда должны быть дети!-

Я вам открою маленький секрет-

Новоукраинка стоит на белом свете!

От Молдавки я спускаюсь до Моста

И славно попадаю на Пересыпь –

Люди, машины – такая суета!

Новоукраинка-ты филиал Одессы!

А вот идет парнишка молодой,

Слышь парень! Как пройти на межрайбазу?

В ответ: « Нэ знаю, дядьку – я з сэла,

В такому мисти щэ не був ны разу!»

Вот если взять наш местный диалект-

Сам Мишка позавидует Япончик!

Солёные словечки не бери на весь язык,

Если берешь – бери только на кончик!

Есть улица Воровского уж очень интересная, -

На этой улице стоял у нас нарсуд!

А в здании райкомовском – школа музыкальная,

( другие песенки там теперь поют!)

Есть улица Одесская, есть улица Урицкого,

Есть переулок с названием «Короткий»

И я в рубашке родился там, друзья,

в рубашке и причём в косоворотке!

Одесса- герой, без сомнения, герой!

И это званье одесситы заслужили.

Через сто лет с восторгом скажут: Да!

В Новоукраинке такие люди жили!»

И Вера Инбер, и Утёсов и Высоцкий!

Одессе Пушкин знаменитость напророчил!

У Новоукраинки всё это впереди,

Но Саша Нервный – земляк ваш, между прочим.

Вечерный поезд

(из цикла Новоукраинка-Одесса»

Вечерний поезд уносит вдаль

Мои сомненья, мою печаль…

вечерний поезд, твои огни

Мелькают быстро, как наши дни.

Стучат колёса, охрип гудок, -

С тобой прощается наш городок…

Ты на Одессу свой держишь путь-

Привет от нас ей! – не позабудь!

Здесь Чёрный Ташлык, а там Чёрное море, -

Дерибасовской нет здесь, да я и не спорю…

Одесская улица, к сведенью, есть-

Одесских примет у нас просто не счесть!

Здесь-гудки поездов, там-гудки параходов,

Что хранят на бортах следы дальних походов…

Просыпаюсь под утро в холодном поту –

Ждёт меня бригантина в Одесском порту…

Ждет меня не дождётся, - что ты медлишь чудак, без тебя выйти в море невозможно никак!

Истории нашей обычай жестокий-

Под выстрел выводят всегда поутру…

А кто-то вечерней уехал каретой, -

Скупую слезу рукавом я сотру!

637-й ! Ты сорви свой стоп-кран!

Тебя я догнать не сумею…

Уж силы моей всё холодеет…

Остыла душа! –вот какая беда

С душой друзья, приключилась.

Остыла душа! – Это вам не утюг-

И грустная песня сложилась…

Стучат колёса, охрип гудок!-

С тобой прощаюсь я на долгий срок…

И этой ночью мне не уснуть-

Меня Молдавка не позабудь!

Новоукраинка-Кировоград

Я снял в прихожей шляпу и пальто, -

Пришел я к Вам –гулять на именины, -

Да что-то наст роение не то, -

Даже не радуют котлеты из свинины!

Простоя вчера я друга Васю встретил,,

Он друг по жизни на вечные года,

Присели мы по кружке пива выпить,

А получилось, извините, как всегда!

Моя фамилия кончается на « ко»,

По-русски склонять ёё не стоит…

Я Вас люблю и уважаю глубоко,

Но это Вас пускай не беспокоит!

Провинциал я телом и душой, -

Кировоград Ваш для меня большой,

Я в нём теряюсь, сам себя не нахожу,

И только тупо во все стороны гляжу!

Есть города, что побогаче и прекраснее, -

Там море Чёрное, а может быть, и Красное!

Я в Новоукраинке спокойно обретаюсь

И в Чёрном Ташлике своём купаюсь!

Вы на меня так странно всё смотрели

На совещании, на той неделе…

А платье вижу новое одели, -

Ну, что Вы, что Вы?! Что Вы, в самом деле!?

Приподнимите его выше колен, -

Душа у всех желает перемен, -

В жизни полно однообразия,

Прошу прощенья за такой пассаж, -

В натуре был бы чудесный вернисаж:

Ваши коленки приметил я давно, -

Такие встретишь разве что в кино

Л своих чувствах я Вам не скажу,

В другой раз на диване посижу, -

Ваш городишко меня совсем достал,

Будьте здоровы, будьте здоровы, будьте здоровы!-

Я в такси и на вокзал!

2005 г.

***


( Светлой памяти Влада Листьева посвящается)

Пульс времени стучит-

И все уходят сроки,

А мёртвые – они

Живым дают уроки…

Как слой озоновый над матушкой землёй,

Душа истерзана, от дыр она изныла, -

С неё бы смыть нам копоть прежних лет,

Но в мире нет ещё такого мыла.

Как будто с камеры мы вышли в тёплый день,

По чьей же воле мы свободны стали?

Глаза свободны, уши и язык,

Но нашу совесть убивать не перестали?

Восемнадцать ноль-ноль - и « Час-пик» нам экране,

Восемнадцать ноль-ноль - нету Листьева с нами,

Восемнадцать ноль-ноль - а в груди пустота…

И в который уж раз мы распяли Христа?!

Віта - vita - життя ( лат.)

Відлітають роки – клекотом орлиним,

І чуби козацькі – відблискують сивим…

Та хай почекають сумні понеділки,

А ще стопчем рясту, а ще сп’єм горілки!


Ще діва кохана – в обіймах зомліє,

Ще за степом вольним – душа затупіє…

Ще на цьому світі ми не все зробили,

Ще хай почекають козацькі могили.


Липень 1999 р.

Песня любви


Меня Всевышний возлюбил –

Душой поєта наделил, -

Не для того, чтоб просто пел,

Не для того, чтоб просто пел, -

Чтоб о любви сказать сумел!
Меня Всевышний наказал

И эти муки мне послал, -

Не за сиянье глаз твоих,

Не за сиянье глаз твоих, -

За то, что я влюбился в них!
Меня Всевышний возлюбил

И этой жизнью наградил, -

Не для того, чтоб ел и пил,

Не для того, чтоб ел и пил, -

А только, чтоб –тебя любил!
О, ты – любви моей княжна,

И эта песня мне нужна, -

Не для того, чтоб просто петь,

Не для того , чтоб просто петь, -

Чтоб о любви сказать суметь!
Май 2006 г.
Метель

Слышишь… где-то кони скачут,

Слышишь… где-то шпаги звон

Там – удар клинка смертельный

И… последний тихий стон…
Нас метель с тобой укрыла

Увезу тебя я в ночь,

Без тебя мне – только пуля,

Жить на свете мне невмочь

Лес укрыл нас от погони,

Снег завьюжил след коня,

Мне одно от жизни надо:

Знать – что любишь ты меня!


Конь храпит, беду учуяв

Волки вроссыпь позади.

Оказалось всё впустую…

Спрячь мой крестик на груди


И гони, гони! Буланый

Конь мой вынесет тебя,

Вон, за лесом, там деревня,

Видно отблески огня!


Не дрожи, всё обойдется, -

Нож – в руки, а в жилах – кровь!

А вдруг- что, так ведь не даром,
* * *

Пред дверью суда

Я оглянусь – тебя увидать,

И постараюсь хоть тогда

Понять- чем мог тебя обидеть?
Меня ты можешь укорять,

Я был, конечно , не подарком,

Но дни, что были мы близки,

Несу в себе виденьем ярким.

Я успокоиться не мог

И временами был я нервный, -

Уют домашнего тепла

Меня страшил, как путь неверный,


Судьба торопит нам года

И дни за окнами мелькают

смотри – листки календаря,

как листья в осень, - облетают…!


И как я мог иначе жить,

Иначе просто не умею –

Нам ветер головы кружит,

И небо в вышине синеет,


Я уезжал на долгий срок

И мы прощались на вокзале,

Слова нам были не нужны –

Твои глаза мне все сказали.

И сколько лет прошло с тех пор

Припомнить трудно нам с тобою:

Уж дети выросли у нас

И стали нашей судьбой…


Пред дверью Страшного суда

Я оглянусь – тебя увидеть,

Пойму, быть может, я тогда

Чем в жизни мог тебя обидеть…


Гімн до дня Тетяни
( цей день, 25 січня у Європі – день кохання як і День Валентини)

Вітер січневий калину колише,

Мороз на шибках райських сад розписав…

Скільки ж це часу, у бурях і тиші,

Я без тебе прожив?... Знепадав, воскресав,

Зневірявся і знов оживав у надії,

Падав ниць і злітав до небес…

Мою душу ятрили підлих зрад суховії…

Та пізнавши тебе – я ожив, я воскрес!-

Тетянин день – надворі завірюха,

А на душі – веселка! - неспроста!

Надіюсь ще пісні твої послухать

І зцілувать медовії вуста!

Ступенем назустріч два останніх кроки,

А всесвіт стане « на круги своя»

Шепіт сердець почуєм ненароком

А я промовлю стиха: « Ти– моя…»

Заграють барви в сонячнім розмаї,

У небі – жайворонка спів…

Діждатись тільки б весняного раю,

Діждатись!.. Я б усе зумів!

Зумію я тебе , розраять

Розгладить тугу на твоїм чолі

І стан твій обгорнуть любистком,

Скупавши в сонячній імлі!
« В ім’я Отця, і Сина і Святого Духа! –

На Великдень після великого поста,

Я буду твої пісні слухать…

І цілувать покірнії вуста!

Молитву цю творив во славу

Життю, прийдешньому колись, -

Кохання – то життю початок,
Коханню – щиро поклонись…
1999 р.

Дума – феєрія


«Ольвії»
В мареві очей твоїх – я блукаю,

В безмежнім мареві очей,

До тебе шляху – я шукаю,

До теплих рук, до персів,

До плечей…
Вітра у полі я питаю,

Той відгукнувся, - все він знає, -

Та шляху ж того, ой, немає!
Вітер шепоче: « Гей, козаче!
Шляху немає-

Душа хай плче,

Хай гірко плаче,

Мліє, страждає, -

Шляху немає,

Шляху немає…»


Гей, вітре буйний,

Не все ти знаєш!

У косах милої ти витаєш?

Знать кохана, що Богом дана,

Є тії, темні, неврочі,

Ніжнії руки, вуста співучі…

Вкажи дорогу, вкажи не мучай…

І я шепочу « Бессаме мучо…»


Жага незнана в душі нуртує,

Лише надія її рятує-

Раз є кохана, що не забути,

То шлях до неї теж мусить бути!


… в мареві очей твоїх- я блукаю,

Йдучи до тебе,

Шляху не знаю…

… в мареві… очей… твоїх…очей…


Абрикоса
Дочь моя, растет так быстро, -

По тебе сверяю годы, -

Уберечь тебя смогу ли

От житейской непогоды.


Расцветаеш без оглядки,

Как весною абрикоса,

Не боишься ты, конечно,

Возвращения морозов.


Припев: Абрикоса, абрикоса!-

Лепестки на твои косы,

лепестки летят на косы-

расцветают абрикосы


Платье белое отдела

Самой первой абрикоса-

С кем собралась ты венчаться? –

Но ответа нет вопросу.

Почему же одиноко

Ты стоишь в наряде белом-

Первозданной красотой

Расцветаешь слишком смело.

Припев: ( тот же ).

Мой первый бой

(Пам»яти армейского товарища ст.солдата Саши Слинкина, отца двойняшек.

Средне-Азнатский военный округ, 1975).


Едем колонной, вдруг звучит команда: « Всем к машинам!»

Прыжок с борта – и кубарем в песок,

Бьет пулемет из-за ближайшего пригорка 2 р.

И сердце гонит кровь в висок.


А наш майор, он трезв и молод,

Верим в него, что он в обиду нас не даёт,

Просто выдать разведка подкачала –

Их командир всегда в похмелье… вот контраст! 2 р.


Мы в окружении! Как вырваться отсюда?

Солнце мозги нам плавит – в голове лишь гул!

Хоть бы деревья тут какие… Хоть бы кустик…

Но здесь лишь камни, песок и саксаул! 2 р.


Их минометы нас сейчас накроют,

У нас одна надежда – на прорыв;

Нам нужно взять вот ту высотку с боем,

Потом дай, боже, ноги – и отрыв!... 1 р.


Дальше я не скажу… ничком я на песке…

Видно снайпер засек, - так я вышел из боя, …

А могло быть не так, совершенно не так,

Ведь судьба нам, как бабка, гадает надвое! 2 р.


Этот бой был учебный, - я развею туман, -

Не в Кандагаре он был, не в Баграме, -

И мы знали надежно, что « черный тюльпан».

В этом день не закружит над нами. 2 р.


А всего-то расстройства, что после

Мне посредник со штаба сказал:

Лейтенант! Вы условно убиты –

Вас снайпер сразил наповал!» 2 р.


Перед нами за тот бой мне не стыдно,

Если стыдно так перед собой –

Я в бою том – условно убитый,

А мой друг – под гранитной плитой!

А мой тёска – условно живой!

23 февраля 1990 г.

***

Атлантида! – быль или легенда?



Миф, пришедший с древнегреческих времен?

Не может быть, чтоб ты ушла бесследно –

Сыны твои глядят на нас с икон!
Припев: Атлантида, Атлантида!

В каких краях тебя искать…


От чего же ты погибла, Атлантида, -

Кто об этом сможет рассказать?!

Атлантида, Атлантида!

По тебе в груди неясная тоска…

От чего же ты погибла – от вина или от СПИДа?!

Или с атомным реактором сваляли дурака?...

Люди-боги… боги – люди…
Но Атланты на плечах держали небо,

Чтобы легче всем дышалось на земле, -

Спорить людям меж собой было нелепо,

И поэтому все жили по сто лет.


Припев: Атлантида, Атлантида!

В каких краях тебя искать…

От чего же ты погибла, Атлантида, -

Кто об этом сможет рассказать?!


Нам до прошлого теперь не достучаться

Через десять тысяч лет во тьму веков, -

Но ведь кто-то еще держит наше небо, -

И спасает нас от умных дураков!

Припев:

Сонет-молитва « Осанна кохання»


Вітер зимовий калину колише,

Мороз на шибках райський сад розписав…

Скільки ж це часу і в бурях, і в тиші, -

Я без тебе прожив? Знепадав, воскресав…


Зневірявся – і знов оживав у надії,

Падав ниць, - і злітав до небес…

Мою душу ятрили підлих зрад суховії,

Та пізнавши тебе – я ожив, я воскрес!


Тужить зима – на дворі завірюха,

Однак. В душі – веселка! Непроста!-

Надіюсь ще пісні твої послухать

І зцілувать медовії вуста!


Ступнем назустріч два останніх кроки,

А Всесвіт стане «на круги своя»…

Шепіт сердець почуєм ненароком,

А я промовлю стиха : « Ти –моя»…


Заграють барви в сонячнім розмаї,

У небі – жайворонка спів!

Діждатись тільки б весняного раю,

Діждатись… я б усе зумів!


Зумів би я тебе розраять,

Розгладить тугу на твоїм чолі

І стан твій обгорнуть любистком,

Скупавши в сонячній імлі!


«В Ім’я Отца, і Сина, і Святого Духа!»

На Великдень , після великого поста,

Я буду твої пісні слухать,

І цілувать покірнії вуста!

Молитву цю творю во славу

Життю, прийдешньому колись…

Кохання – то вогненна лава,

Коханню – щиро поклонись!


***

Говорят-что детство возвращается, -

Как хочу я верить тем словам, -

Навсегда ведь с детством не прощаются,

это ведь давно известно вам!
Пусть уже зовут по имя-отчеству

Бросить бы всё это к чёрту и скорей

Закатать штаны, как в детстве, хочется, -

Половить на перекате пескарей.


Окунуться в омут с головою

И уйти от тысячи проблем…

Всё же я чего-то в жизни стою,

Если постоянно нужен всем…


Мелькнёт мохнатая звезда

И зашипит, упав на воду…

Как мало нужно иногда,

Чтоб ощутить в душе свободу!

2000 г.
***

Помнишь букет из алых роз

И из ромашек белых-белых?

А на душе твоей мороз- в разгар сезона вишен спелых.


Розы поникли от жары,

Ромашки что-то нам шептали;

Мы говорили обо всём,

Ещё о чём-то мы молчали.


Мне на ромашке не задай,

Судьба мне всё уж нагадала, -

Хочу всю жизнь тебя любить,

Но только этого так мало!


Были зеленые глаза

И лепестки ромашек белых,

Была помятая трава…

И губы вкуса вишен спелых…


А ночью-дождик проливной,

Трава поднялась – всё забыто…

Плывут туманы над рекой…

И сердце- накрепко закрыто…


Тебя несу через года,

Судьба ещё не всё сказала-

Буду любить тебя всегда…

Так много это? Или мало?...

28.06.02
Логика

Муж поссорилс я с женой,

В семье так бывает-

Солнце сменится с грозой,

Кто того не знает?
Слово за слово и вскоре

В суете суетной

Обозвал жену вспоре

Дурой несусветной.


Жена с «дурой» согласилась,

Но сказала дальше:

«был бы муж мой генералом,

Была б генеральшей!

07.06.2002г.

***


Спутница ночей моих бессонных

Лишь тебе могу открыться я, -

Не дал нам Бог, чтобы ты меня любила,

Кто мы теперь-враги или друзья?


Облачко-бежит по небу,

Белое – по голубому…

Я по тебе скучаю,

Как по родному дому.


Ты бредешь вдоль реки беспечно,

Я по полю скачу в седле,

Нас с тобой потеряла вечность

На маленькой круглой Земле…


Янтарную виноградинку

На губы твои положу,

Как много сказать мне хочется,

но я ничего не скажу.


Знаю, женщины любят ушами,

А я, вот, - душою и сердцем.

Может быть от того мои волосы

Похожи на соль с черным перцем?


По гороскопу ты-чистая Львица,

Я – кот, что греется у огня,

Я делаю то, что мне снится,

И не нужно жалеть меня.


Лаская тебя – лишь глазами,

А руками –ласкает другой

Твой брак- освящен небесами,

Я тоже – не холостой!


***

Я родился ещё при Сталине,

В пятьдесят первом году,

Если меня посылают подалее,

Я поворачиваюсь и иду!
Но еще одну вигоградинку

На губы твои положу,

Как много сказать мне хочется…

Может быть я ещё и скажу!


На св.Покрову, 2001.
Дума про правду

Полетіла сиза птаха

В вирій зимувати,

Привела там діточок,

Щоб правду спізнати.
Привела там діточок,

Щоб правду спізнати,

Полетіла через море

З дітами до хати.


Де знайти ту щиру правду?

Я того не знаю…

Несе діток бідна птаха

До рідного краю


Та широке ж те море!-

Вже зомліли крила…

А на спині діточки –

Правди в них спросила:


«Ой, як стану я стара, -

Правди в них спросила,-

Чи нестимете мене,

Як я вас носила?!


Ти неси нас через бурю

До гнізда на крилах,

Ми носителем тебе,

Як ти нас носила!»


«Ой, не вірю, любі діти,-

Падаю у воду, -

Не залишиться і сліду

Від нашого роду!»


Ой, не вірю, оюбі діти, -

Та й тяжко зітхнула, -

Скинула дітей у хвилі, -

назад повернула…


Рік минув, летить із нов

Через кляте море,

Закипала в серці кров-

Знов те саме горе!


Втретє вивела пташат,

Море політає

Та й з тривогою дітей

Те саме питає.


«Будем мамцю рідная,

Ми тебе любити

Та не будемо тебе

На крилах носити!


А як стануть діти в нас, -

В цьому правда й сила, -

Будем ми їх так носить,

Як ти нас носила!


Не страшна їй стала буря,

Як правду спізнала, -

Донесла дітей додому

Та й щаслива впала…

01.10.2002 р.
Казка про маленьку дівчинку Галинку
Маленька дівчинка Галинка

Неначе Всесвіту пилинка,

Пустелю перейти схотіла, -

Сонце пекло – вона зомліла!


Маленька дівчинка Галинка,

Неначе із води краплинка,

Море схотіла переплить, -

Її накрила хвиля вмить!


Маленька дівчинка Галинка,

Неначе сяюча жаринка,

Вогонь схотіла покорить, -

Тай вогні вона ж згорить!


Багато літ зійшло у небуття, -

Всьому навчалась Галя від життя!

Вже знає дівчинка Галинка,

Душею – сяюча перлинка,

Що можна все оте зробить,

Якщо ТРИ речі не згубить:


ДРУГА – пустелю з ним пройдеш,

З РІДНИМ – моря перепливеш,

З КОХАНИМ – щастя віднайдеш,

Навіть в огні не пропадеш!


2003 р.

Молитва коханню


Вітер зимовий калину колише,

Мороз на шибках райський сад розписав…

Скільки ж це часу і в бурях, і в тиші

Я без тебе прожив?.. Занепадав, воскресав,

Зневірявся і знов оживав у надії,
Падав ниць і злітав до небес…

Мою душу ятрили підлих зрад суховії,

Та пізнавши тебе – я ожив, я воскрес!

Тужить зима – надворі завірюха,

А на душі – веселка! Неспроста!

Надіюсь ще пісні твої послухать

І цілувать медовії вуста!

Ступнем назустріч два останніх кроки.

А Всесвіт стане « на круги своя»…

Шепіт сердець почуєм ненароком,

А я промовлю стиха: « Ти – моя!»

Заграють барви в сонячнім розмаї,

У небі – жайворонка спів…

Діждатись тільки б весняного раю…

Діждатись !..Я б усе зумів!

Зумію я тебе розраять

Розгладить тугу на твоїм чолі

І стан твій обгорнуть любистком,

В ім’я Отца і Сина, і Святого Духа!-

На Великдень, після великого поста,

Я: буду твої пісні слухать…

І цілувать покірнії вуста!

Молитву цю творю во славу

Життю, прийдешньому колись,-

Кохання- то життю початок,

Коханню щиро поклонись.


Встреча с Органом

Когда звучит Орган,-

Как – будто вечность предо мною

И я, по жизни – хулиган,

Стою с поникшей головою…

А копоть прежних мутных лет

Смывает музыки волною!
Да, музыка небесных сфер,

Давленьем в сотни атмосфер,

Срывает шелуху с души…

О Себастьян, ты не спеши!-

Ты жил уже, творил уже,

А мне – « быстрей на вираже!»-

Не заготовить время впрок, -

Опять урок, опять урок

Даёт неумолимый рок,

А так ведь хочется успеть-

Ещё допеть, еще допеть!
…Бетховен, …Бах,...

Как малый штрих, как малый штрих…

Как тянет груз прожитых лет…

Пусть это будет наш секрет-

Рука в руке , рука в руке, -

Лишь звон трамвая вдалеке,

Идём с концерта неспеша,
Легко… очистилась душа.

Спасибо Вам за рандеву…

Теперь ещё поживу!
25.09.2001 г.
Дн-ск, органный зал, Брянской церкви.
Лунный камень

В голове моей крепкая проседь, -

Я не встретил тебя весной.

Ты моя Золотая осень

Что мне делать с тобой золотой
От тебя на душе неба просинь,

На всю жизнь ты мне стала родной

Ты – моя Золотая Осень,

Что мне делать с тобой золотой?


Подарю тебе лунный камень,

Голубой, на просвет с желтизной,

Голубое – твой нежный камень

Желтизна – моя грусть за тобой.


Лунный камень за всё нас спросит,-

Что ж не стали мы под луной!

Ты моя Золотая Осень,

Подскажи мне ответ простой.


Нас, наверно, Святая Покрова

Покрывалом накрыла своим,

Сколько песен чудесных прошли

Мы с тобой их ещё повторим!


Мы у Бога прощенья попросим

Когда станем мы под Луной

Ты моя – Золотая Осень,

Мне не нужен ответ другой!


2000 г.
ПОРТРЕТ ШЕВЧЕНКА
(розмова з Кобзарем)
Портрет Шевченка на стіні,
В папасі він і в шубі...
І ніби каже він мені:
«Ну що, нащадки любі,
До чого дожилися?
Де наша світлая мета,
Де наша воля золота?!
Якому чорту продалися?..
Той грішми давиться,.. Убогий!
А другий, як баран безрогий,
З трибуни бека, словоблудить,
Що ніби Україну любить,
А душу продає німчину,
Щоб заробити копійчину,
Як той Іуда заробив…
(«І я згадав літа лихії,
Погані, давнії літа,
Тойді повісили Христа,
Й тепер не втік би син Марії!»)
Та я судити їх не буду,
Господнього їм треба суду,
А я звертаюся до вас,
До чесного простого люду.
– Очистіть душі, я благаю,
Як ще просити вас, не знаю!
І півтори вже сотні літ
До вас вола мій «Заповіт», -
– Очистіть душі, українці!
Вкраїна скверни не простить…
Вам зараз важко на Вкраїні,
Що потерпає у руїні,
За вас молюся прісно й нині
Я у небесній палестині.
Та підніміться вже з колін!!!
І нумо, браття, до роботи!
Та проявіть свої чесноти!
За Україну! Брат за брата!
Тоді відступлять супостати,
Незгоди згинуть, як в імлі,
І «буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі!»
– Тарас замовк, стуливши губи, –
Отак воно, мої голуби!
І Архімед, і Галілей
Не вина пили, не єлей, –
Калитки грішми не набили,
Закони Всесвіту відкрили
І людству користь полишили.
На всі віки!.. А ви?!...
– Кобзар в задумі супить брови, –
На цьому – будьте всі здорові!»
За Україну й я молюся,
Й тобі, Тарасе, поклонюся:
«Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!»
Ти на портретах і в металі,
Ти на високім п’єдесталі,
На грошах лик твій, на медалі,..
А от у душах – не у всіх…
Візьму на себе такий гріх,
Скажу: у душах ти не скрізь,
Та хто не хоче – то й не лізь.
Одне прошу, – то вже прости, –
Ти трохи ближче там до Бога,
Хай українцям дасть дорогу
І злагоду по ній іти!
Бо який у нас характер,
Така нам і шана, –
Там, де двоє українців,
Там аж три гетьмана!
І в кожного своя правда
Й розгнуздана воля, –
Того й блудить бур’янами
Гірка наша доля.
Жовтень 2013р. – березень 2014р.

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Сергій нічого не пише, Але живе як поет! iconКозятинський загальноосвітній
Поет є як би духовним наставником думки І поради, які тобі дорогі. Для мене таким є Сергій Єсенін. Тому цей поет зацікавив мене своїми...
Сергій нічого не пише, Але живе як поет! iconДерманський Олександр Степанович
Олександра Дерманського добре відоме І малому, І дорослому читачеві. Олександр Дерманський пише для дітей, але пише так, що якщо...
Сергій нічого не пише, Але живе як поет! iconПоїзд у ніщо (замість передмови)
Підійшовши до вікна вона не бачить ні неба, ні птахів, ні свого відображення на склі. Їй нічого не потрібно. Вона чує биття свого...
Сергій нічого не пише, Але живе як поет! icon"Краю мій, Обухівський, криниця для душі"
Обухові на Київщині 14 листопада 1912 року в сім’ї шевця. В родині, де народився майбутній поет, було аж одинадцять братів І сестер....
Сергій нічого не пише, Але живе як поет! iconБуба: мертвий сезон (Космовська Барбара)
Усі, хто останнім часом зустрічав Бубу, вдавали, немов дивляться на неї, але нічого не помічають
Сергій нічого не пише, Але живе як поет! iconГордість села макогон Дмитро Якович (1881-1961 рр.) – педагог, український письменник
«Учительські негаразди» (1911). Як учасник Першої світової війни пише й на цю тему – оповідання «Шпигун». Письменник пише й сатиричні...
Сергій нічого не пише, Але живе як поет! iconВільям Шекспір великий поет І драматург епохи
Я створив тебе істотою не небесною, але й не земною, не смертною, але й не безсмертною, щоб ти, позбавилась сумнівів, сам зробився...
Сергій нічого не пише, Але живе як поет! iconТема. Ігор Калинець — талановитий український поет, що пише для дітей. Поезія «Писанки». Виготовлення ескізу Великодньої писанки. Мета
Ознайомити учнів із творчістю І. Калинця, з’ясувати ідейно-тематичне спрямування поезії «Писанки», розкрити роль метафори й порівняння...
Сергій нічого не пише, Але живе як поет! iconСергія Бурлакова до 75 річчя від дня народження
Сергій Бурлаков добре відомий в Україні поет-лірик, один із провідних поетів Придніпров’я. Його творчий внесок в літературу І культуру...
Сергій нічого не пише, Але живе як поет! iconНаталія Лігачова, Сергій Черненко, Валерій Іванов, Сергій Дацюк Маніпуляції на тб
Маніпулятивні технології в інформаційно-аналітичних телепрограмах українського телебачення: моніторинг, рекомендації щодо захисту...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка