Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко


МОРАЛЬНА КУЛЬТУРА ОСОБИСТОСТІ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ ІВАНА ОГІЄНКА*



Сторінка2/7
Дата конвертації12.04.2018
Розмір1,8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

МОРАЛЬНА КУЛЬТУРА ОСОБИСТОСТІ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ ІВАНА ОГІЄНКА*
ГРИГОРІЙ ВАСЯНОВИЧ
Про те, як “шанували“ видатних синів України за радянських часів тепер вже відомо багато. Навіть у самій Україні до незалежності годі було щось позитивне прочитати про митрополита Іларіона - Івана Огієнка. Беру до рук першу Українську радянську енциклопедію (гол. ред. М. П. Бажан), 13-томне видання якої відбувалося у період “відлиги“ (60-ті роки минулого століття), але марно тут шукати бодай прізвище Івана Огієнка. Та ж сама ситуація і з 3-томним “Украинским советским энциклопедическим словарем“ (1988 р.). Хоча в передмові до енциклопедії зазначається, що вона є “універсальним довідником з різних галузей сучасної науки, техніки і культури, загальним зведенням найважливіших надбань вселюдської цивілізації“ [9, с. 5].

Отже, видатний вчений, релігійний, культурно-освітній діяч Іван Огієнко, який залишив нам, українцям, і всьому людству багатющий культурний спадок, із-за ідеологічної заангажованості упорядників енциклопедії не був зарахований до “вселюдської цивілізації“…Але час частує із майбутнього, і висвітлює людству справді високодостойне, гідне, прекрасне. Із зміною часу змінюється ставлення до цього минулого. Піклуючись про вшанування українських педагогів і діячів освіти Кабінет Міністрів незалежної України прийняв Постанову № 510 від 20 квітня 1998 р., в якій наголошується на необхідності проведення урочистих педагогічних читань, конференцій, присвячених видатним українським педагогам; організації зустрічей фахівців, учених зі студентами, вчителями, батьками, щоб привернути увагу до проблеми розвитку української педагогічної думки; висвітлення в педагогічній і громадсько-політичній пресі творчої спадщини представників української педагогічної думки, праці яких ще недостатньо представлені в педагогіці [8].

7 лютого 2007 р. видано Указ Президента “Про вшанування пам’яті Івана Огієнка” за № 85/2007 р. У п. 2 Указу зазначено: “Кабінету Міністрів України, Раді Міністрів автономної республіки Крим, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям вивчити питання про присвоєння окремим навчальним та науковим закладам і установам ім. Івана Огієнка, а також відповідне найменування чи перейменування в установленому порядку вулиць та площ у населених пунктах України.” Роком пізніше ім’я Івана Огієнка було присвоєно вулицям міст України, а також Кам’янець-Подільському національному університету.

Мета статті – здійснити аналіз творчої спадщини Івана Огієнка у контексті сутності і змісту моральної культури особистості.

Творчу спадщину Івана Огієнка у різних аспектах досліджували: І. Верстюк, Д. Гурська, Н. Дічек, О. Завальнюк, Н. Захлюпана, Р. Єринюк, Р. Козак, Л. Кудрик, І. Кучинська, Л. Ляхоцька, В. Ляхоцький А. Марушкевич, Ю. Мулик-Луцик, Н. Огієнко, В. Огієнко-Смирнова, Т. Опанасюк, В. Пащенко, Я. Поліщук, Т. Роняк, М. Слободян, Є. Сохоцька, М. Тимошик, З. Тіменик та ін.

Проблемі культури Іван Огієнко присвятив значну кількість праць, але основними серед них є “Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу“ [4], “Князь Костянтин Острозький і його культурна праця: Історична монографія“ [1], “Дохристиянські вірування українського народу: Історична релігійна монографія“ [2], “Філософські містерії“ [3] та ін.

Оскільки Іван Огієнко вважав, що мова є душею нації, найяскравішим виявом її культури, то праці про мову: “Наука про різномовні обов’язки“[5], “Українська літературна мова: Граматичні основи літературної мови“ [6], “Український літературний наголос: мовознавча монографія“ [7] та ін., можна беззастережно віднести до культуротворчих надбань вченого.

Моральну культуру Іван Огієнко осмислює у контексті реальної моральності, культури особистості. Мислитель пов’язує ці дві взаємодоповнювальні категорії із справжнім патріотизмом. Поетичними рядками він висловлює свою любов до Батьківщини:

Я взяв своє серце малими руками

Й віддано поклав Україні до ніг,

І юна любов розцвілася між нами,

І став я орати твердий переліг.

Й нікому вже більше не дав я любові,

Бо другого серця кохати не маю.

І вірним зостанусь, аж дошки соснові

Єдину любов мою спинять без краю.

У відомих афоризмах і сентенціях Іван Огієнко пише: “Я злився із своїм народом. Його рани – мої рани, його болі – мої болі“. Усе це ніби перегукується із життєвим кредо М. Шашкевича, який писав: “…Вирвеш ми очі і душу ми вирвеш, а не візьмеш милости і віри не візьмеш, а не видреш любови і віри не видреш, бо руське ми серце та й віра руська!“ [11, с. 118]. Від цієї життєвої позиції ні М. Шашкевич, ні І. Огієнко ніколи не відступали, як би тяжко їм не було.

Справжній патріотизм, як вияв духовно-моральної культури особистості, вважав Іван Огієнко, базується на внутрішній глибокій вірі. На думку митрополита Іларіона, прикладами національного патріотизму переповнена вся Біблія, і вона нас навчає того самого, – українського патріотизму, адже служба народові – це …головна підвалина науки Христової. Водночас великий мислитель застерігав від проявів вузького націоналізму, шовінізму. Згуртованість, соборність, єдність нації – це її сила. І, навпаки, незгода – це наша історична недуга.

Вищим виявом християнської моралі, культури особистості митрополит Іларіон вважав опанування нею рідної мови. Релігійний діяч і вчений доводив до свідомості кожного українця ідею про те, що “мовне винародовлення завжди приводить до морального каліцтва“. У цьому пункті думка І. Огієнка є практично ідентичною з думкою великого мовознавця О. Потебні, який писав, що там, де послаблюється, деформується мовна традиція, там неодмінно відбувається денаціоналізація, втрата національної ідентичності [10].

Особливої уваги у структурі моральної культури особистості Іван Огієнко надавав совісті. Він наголошував, що совість – це Око Боже в людині; совість – головна ознака християнської культури; немає совісті – немає й людини. Жити за совістю – це велика мудрість, адже совісний акт веде людину дорогою добра, правди, честі і гідності. Совість, на думку Івана Огієнка, не потребує зовнішніх спонукань, вона має виявлятися в людині природним шляхом. Совість – це внутрішня свобода особистості, це те, що є морально-досконалим. Совість не знає користі, егоїзму, підступництва. Біда сучасної людини якраз і полягає в тому, що вона втратила розуміння сутності совісного акту, а весь її розум вся “освіченість“ ніби плаває на поверхні мозку мертвим тілом. Справжня християнська совість – це дорогоцінний і благодатний дарунок Божий людині, вона є живим джерелом відповідальності, справедливості.

Розважаючи про сутність людини, її моральність, культуру, Іван Огієнко застосовує принцип дихотомії: з одного боку – людина гріховна, а з іншого – вона є подобою Божою, здатною осягнути велич створеного Богом Всесвіту та його гармонію. Мислитель бачить, що людська сутність суперечлива, вона щохвилини перебуває у боротьбі між добром і злом, щастям і нещастям, життям і смертю. У цьому земному існуванні людина повинна шукати і знаходити вищий сенс життя, воно. На думку митрополита Іларіона, в пізнанні і служінні Богові, народу і є смисл життя. Служіння є “ніщо“, коли воно нещире, фарисейське, не наповнене духовністю, моральною культурою особистості.

Найбільше щастя – жити з Богом

Усе життя у згоді повній, -

Щоб пахло райським нам Чертогом

У праці відданій, любовній!

Господь і праця для народу –

Життя це нашого основи:

Несімо це у рід із роду,

І дочекаємось обнови!

Рефлексії мислителя, як бачимо, знаходять поетичну форму вияву, вони виразно засвідчують, що щастя людини в натхненній, творчій праці людини на благо інших. Людина без праці – це людина без духовної моральної гідності. Чесна праця – це вже наполовину саме щастя, саме так, наполовину: бо цілісне щастя – не лише в чесній праці, але, більше того, у любимій справі, у натхненній праці над співтворенням Царства Божого. Безробітність, де б не знаходилося її джерело: в суспільстві, чи самій особистості, принижує людину і робить її нещасливою. Вже лише одне почуття, що “я в житті незатребуваний“ або, що “я нікому не потрібний у цьому житті“, що я витіснений із великого процесу праці, став соціальним порохом – викликає у серці морально й фізично здорової людини всілякі відчуття особистісної образи, розчарованості. Без праці людина втрачає моральність, культуру, вона з презирством ставиться до норм права, і часто-густо його порушує. Як справедливо наголошує митрополит Іларіон, здоровій людині праця потрібна, як повітря, як самоповага, як радість, як молитва.

Отже, у своїх чисельних працях, Іван Огієнко глибоко аналізує соціальні проблеми. Він доводить, що люди рівні перед Богом, але людська недосконалість, гріховність, тваринний егоїзм призводять до тяжкої несправедливості у відносинах між людьми. Принагідно зазначимо, що великий келих несправедливості цьому високому достойнику прийшлося випити сповна. Проте митрополит Іларіон ніколи не втрачав віри в справедливість. Більше того, справедливість він вважав одним із важливих складників моральної культури особистості. Справедливість не можна знайти ні у вигляді загальних правил, ні у вигляді державних установ. Вона не “система“, а життя. Її митрополит Іларіон уявляв як потік живої і предметної любові до людей. У житті найважливішим є живе серце – загальна впевненість, що люди дійсно щиро прагнуть творчої справедливості і чесно шукають її. Втім Іван Огієнко підкреслював, що рівність людей перед Богом не означає того, що всі люди однакові. Є очевидні речі: люди народжуються різними за статтю, вони є різними за здібностями і схильностями, вони набувають різних духовних і моральних якостей тощо. І справедливість вимагає, щоб до них ставилися відповідно їх індивідуальності, неповторності: безвільному – більше строгості; чесному і щирому – більше довіри; герою – більше шани і т. ін. Але за будь-яких умов, справжня моральна культура особистості не дозволить їй ставитися до іншої зневажливо, з ненавистю. Дух смирення, взаємної поваги, шани має панувати серед людей моральних, культурних. Ненависть виліковується любов’ю, і лише любов’ю. У стосунках часто-густо треба мати мужність визнати власну вину. Якщо Я-людина переоцінює саму себе, якщо внутрішньо відмовляється від того, що вона “найрозумніша”, “найкраща”, то вона завжди буде готовою до визнання власної вини, до відповідальності. Саме тому мабуть Іван Огієнко у моральній відповідальності людини вбачає потужний елемент моральної культури. Вчений розглядає моральну відповідальність особистості у перспективному й ретроспективному аспектах, надаючи перевагу першому. Його думка у цьому питанні чітка і виразна, а тому цілком зрозуміла: людина є відповідальною перед Богом, іншими людьми, перед самою собою. А тому людина як духовна істота, повинна добре усвідомлювати свої дії, вчинки, власну поведінку. Отже, перше, що потрібне людині яка бажає творити моральну культуру, і культуру взагалі, потрібне почуття відповідальності. Це почуття призводить до самозвільнення, до усвідомлення того, що Людина покликана, зобов’язана бути образом і подобою Божою, отже людиною високої моральної культури. Сила нації, наголошує Іван Огієнко, – в силі її духовності і культури.

На основі викладеного можна зробити такі висновки:

1. Творча спадщина Івана Огієнка продовжує досліджуватися сучасними вітчизняними і зарубіжними вченими. Проте ці дослідження все ще носять фрагментарний характер, а життя науки потребує цілісності, універсальності.

2. Іван Огієнко зробив цілісний внесок у царину людського Духа, моральної культури особистості, яку вибудовував на засадах віри, любові, добра, совісті, справедливості і відповідальності.

Потребує подальшого дослідження питання моральної культури в сім’ї, суспільстві, церкві тощо.


________________
1. Мит. Іларіон. Князь Костянтин Острозький і його культурна праця: Історична монографія / Мит. Іларіон. – Вінніпег: Віра й культура, 1958. – 216 с.

2. Мит. Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу: Історична релігійна монографія / Мит. Іларіон. – К.: Обереги, 1991. – 424 с.

3. Мит. Іларіон. Твори. Філософські містерії / Мит. Іларіон. – Вінніпег: б. в.. – 1957. – Т. 1. – 336 с.

4. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу / Іван Огієнко. – К.: Вид-во книгарні Є. Череповського, 1918. – 272 с.

5. Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки / Іван Огієнко. – Львів: Фенікс, 1995. – 46 с.

6. Огієнко І. Українська літературна мова: Граматичні основи літературної мови / Іван Огієнко. – Вінніпег: Sascatoon: The Vospelpres, 1951. – 520 c.

7. Огієнко І. Український літературний наголос: Мовознавча Монографія / Іван Огієнко. – Вінніпег: “Наша культура”, 1952. – 304 с.

8. Педагогічна газета. – №5 (47). – Травень, 1998 р.

9. Передмова // Українська радянська енциклопедія. В. 13 т. / Гол. ред. М. П. Бажан. – К.: АН УРСР, 1960. – Т. 1. – С. 5–6.

10. Потебня А. А. Язык и народность / А. А. Потебня // Мысль и язык. – К.: СИНТО, 1993. – 192 с.

11. Шашкевич М. Твори / Упоряд. М. Й. Шалата. – Київ: Дніпро, 1973. – 190 с.



ІВАН ОГІЄНКО – БУДІВНИЧИЙ НАЦІОНАЛЬНОЇ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ*
ДМИТРО ГЕРЦЮК
У пантеоні творців української національної вищої освіти особливе місце посідає постать видатного українського вченого, державного і релігійного діяча Івана Огієнка. Йому випала історична доля у бурхливу добу українських націо-нально-визвольних змагань 1917–1920 рр. стояти у витоків національної вищої освіти, виступити безпосереднім організатором університетського будівництва в Україні.

На перший погляд, якщо в цілому оглянути життєвий і творчий шлях Івана Огієнка, його багатовекторну діяльність, то власне праця у площині української вищої освіти займає відносно короткий відрізок часу – від офіційного дозволу на право викладання у Київському університеті після отримання у 1915 р. наукового ступеня магістра і виголошення публічних лекцій, як того вимагали правила, до листопада 1920 р., коли у результаті військових дій він змушений був залишити як ректор своє дітище – Кам’янець-Подільський університет і податися на еміграцію, назавжди покинувши Україну. Однак ці декілька років діяльності Івана Огієнка як викладача, ректора і міністра освіти золотими літерами вписані в історію української освіти, науки і культури, його по праву можна назвати будівничим національної вищої школи.

Засвідчуючи внесок Івана Огієнко у розбудову університетської справи відзначимо передусім багатоас-пектність його організаційної, науково-дидактичної, культурно-просвітницької діяльності.

У 1909 р. Іван Огієнко блискуче закінчив історико-фі-лологічний факультет Київського університету Св. Володимира і розраховував залишитися у навчальному закладі на викладацьку роботу. Однак, незважаючи на рекомендацію факультету, ректорат університету не задовільнив його бажання. Цьому, як згадує сам І.Огієнко, передував таємний лист від міністерства освіти Росії, в якому у категоричній формі звучала відмова про затвердження його кандидатури як професорського стипендіата, виставляючи його за “українського сепаратиста” [14, с. 433].

Поза сумнівом, ще у студентські роки у молодого Огієнка сформувалися глибокі національно-патріотичні почуття, тривога і біль за долю українства. На початку ХХ ст. він зближається із відомими діячами українського національно-визвольного руху – М. Грушевським, Б. Грінченко, П. Житецьким та ін., через друковане слово активно пропагує українську державницьку ідею. У 1905 р. пише низку статей українською мовою для київських видань “Громадська думка”, “Рада”, з 1907 р. співпрацює, а в 1909 р. стає дійсним членом Українського Наукового Товариства (УНТ) у Києві, де виконував обов’язки коректора, перекладача і навіть неофіційного редактора у періодичному органі товариства – “Записках УНТ”. Не менш дієвою була і його діяльність у київській “Просвіті” [16, с. 402].

На підтримку І. Огієнка за право працювати в університеті виступила прогресивна громадськість. Протестуючи проти переслідувань українства, на його захист, зокрема, став відомий громадсько-політичний діяч і вчений С. Єфремов, опублікувавши у російській газеті “Русское слово” статтю під назвою “Трагедія молодого українського вченого”. Очевидно, що ці клопотання, з однієї сторони, так і потужний науковий потенціал самого І. Огієнка, з іншої, взяли верх і попри відкриту національну налаштованість все-таки у 1911 році його зараховують до викладацького складу Київського університету. Упродовж 1914 – на початку 1915 років він успішно склав магістерські іспити з церковнослов’янської, російської, польської і сербської мов, історії російської та європейської літератур та здобув звання приват-доцента університету.

Тут яскраво розкрився непересічний талант його як вченого-мовознавця, наполегливого дослідника і трибуна української мови, блискучого лектора. З-під пера І.Огієнка одна за одною виходять праці “Огляд українського мовознавства”, “Українська граматична термінологія”, “Двійне число в українській мові” та ін., його лекції знаходять гарячий відгук у студентських аудиторіях. Один із них доречно навести, як підтвердження високого рівня викладацької майстерності Івана Огієнка. “Ще й досі, – згадував колишній студент історико-філологічного факультету, згодом відомий літературознавець, професор В. Петров (В. Домонтович), автор забороненої у радянську добу праці “Діячі української культури – жертви більшовицького терору”, – в моїх ушах бринить відгук оплесків, що заповнили своїм гуркотом вузький простір шостої аудиторії, вікно якої виходило на луговину ботанічного саду... З несамовитим ентузіазмом ми, студенти, аплодували тоді новому доцентові університету на ознаку щирого свого подиву й визнання. Поза сумнівом, з усіх доцентських лекцій, виголошених у ті часи в університеті, ця була найблискучіша. Вона стала для мене наочним доказом того, як ретельний учений дотиком чарівної палички з дрібної теми здатний створити казковий палац, шліфуючи, обернути камінець у блискучий діамант бездоганної ерудиції. Дослідник сходив з кафедри, як переможець. Декан тиснув йому руку. Студенти продовжували аплодувати” [8].

Зрозуміло, що національно-патріотичні устремління, громадсько-політичні орієнтири молодого вченого-педагога були до невподоби консервативній, антиукраїнсько налаштованій частині професорсько-викладацького корпусу університету. У своїй книзі під назвою “Український рух як сучасний етап південно-руського сепаратизму” автор – українофоб С. Щеголев називає І. Огієнка через “не тільки нахили, але й заповзятливість до українізаторської діяльності...” “патентованим українцем”, головним каталізатором неспокою на кафедрі російської мови [21].

Власне такий антинаціональний дух університів, що діяли на той час у Києві, Харкові та Одесі все більше переконував Івана Огієнка у необхідності їх реформування, здійснення низки організаційно-правових заходів щодо українізації. Вочевидь в умовах повного підпорядкування їхньої діяльності Міністерству освіти Росії, позиціонуванні їх як центрів російської вищої освіти в Україні зреалізувати ці наміри було неможливо.

Тому із великим захопленням І. Огієнко зустрів українську революцію 1917 року. Цей етапний момент української історії окрилює українського вченого-патріота, робить його одним із найактивніших діячів національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.

Як довогоочікувану подію, керівництво до дії розцінив він першу відозву Української Центральної Ради “До Українського народу” від 9 березня 1917 року, у якій зокрема ставилося питання рішуче домагатися у “… найблизшім часі права на заведення рідної мови по всіх школах, од нижчих до вищих…” [20, с.38-39].

Вже у квітні поточного року І. Огієнко, не маючи на те офіційного дозволу, розпочав читання українською мовою курсу “Історія української мови” студентам історико-філологічного факультету університету, чим власне спростував існуючу думку серед тамтешньої професури про неможливість україномовного навчання у вищій школі взагалі і в університеті св. Володимира зокрема.

До проблеми повноцінного впровадження української мови в університетське сердовище вчений-педагог звертався ще не один раз, оскільки реалізація цього наміру постійно наштовхувалася на відвертий опір вороже налаштованої до українізації частини викладацького складу університету. Про небажання впроваджувати українську мову у вищі заклади показно демонструє, прийнятий у липні 1917 р., т. зв. “Протест Ради університету св. Володимира”, де проросійська інтелігенція була стурбована тим, що “керівники українського руху прагнуть до повної політичної відчуженості і відокремлення від решти Росії тих областей, які вони називають українськими” [9].

Іван Огієнко ні на крок не відступав від своїх принципів, настирливо закликав українські владні структури діяти послідовно і наступально. З надією на початок українізації вищої школи в Україні сприйняв І.І.Огієнко два всеукраїнських учительських з’їзди, які відбулися у Києві в квітні і серпні 1917 року. На останньому у рамках засідання секції діячів вищої школи, що працювала на з’їзді під головуванням М.С.Грушевського, він зробив доповідь на тему “Найперші завдання української філології”.

Турботою про долю української мови у вищій освіті проникнута його відозва до центральної влади під назвою “Про українські катедри. На увагу Центральній Раді”, де передусім акцентує на потребі відкриття українознавчих кафедр – української мови, української літератури, історії України та історії західно-руського права у трьох російських університетах в Україні – св. Володимира, Харківському і Новоросійському, дозвіл на відкриття яких дало Міністерство народної освіти ще на початку революції. Автор записки наголосив, що “українські катедри мають велику вагу в нашім національнім житті”, вони “будуть нам тими першими огнищами, що стоятимуть на сторожі коло рідної культури. Це будуть перші й найцінніші щаблі до нової українізації університетів на нашій рідній землі” [9].

Відомий дослідник життя і творчості О. Завальнюк наве-дені судження І. Огієнка співставляє із положеннями статті М. Грушевського “Справа українських катедр і наші наукові потреби”, надрукованої 1907 р. у “Літературно-науковому віснику”. На його думку, прогноз українського історика щодо складного процесу українізації університетів на Наддніпрянській Україні, затягуванні цієї справи “на довгі роки” повністю підтверджує Іван Огієнко, який з гіркотою константує, “українських катедр нема, і не тільки нема, але й не відаємо коли вони будуть”. До такого висновку його спонукала реальна ситуація, що склалася, зокрема, в університеті св. Володимира, який замість кафедр запровадив приватні (необов’язкові) курси з українознавства (історія української мови, українська література, історія України), на яких мали викладати приват-доценти. “Що то значить?”, – запитує сам себе І.Огієнко. І відповідає: “От що: слухатиме ті курси тільки той, хто захоче, а прослухавши, ніякого іспиту не складатиме. В число обов’язкових оповіщені курси не, входять... Більшості студентів доводиться десь на стороні добувати собі засоби до життя, добувати всякою службою, всякою роботою, де тільки можна. Отже, такий студент бодай прослухав [би] обов’язкові його курси; що йому вже мудрувать коло якихсь там приватних наук...” [9].

Він черговий раз пропонує Українській Центральній Раді, бо, як пише, “іншому нема кому”, здійснити невідкладні заходи щодо українізації університетів, а саме відкрити українські кафедри – “справжні катедри з повною програмою, повною кількістю годин, з відомим офіціальним штатом” і зробити це невідкладно ...” [9].

Підсумовуючи цю складову боротьби І. Огієнка за українську вищу школу, відмітимо, що попри велике бажання і прагнення і не тільки його, але й багатьох інших українських патріотів, зрушити з місця цю справу, вона у період української революції 1917-1920 рр. через брак політичної волі, непослідовність кроків українського керівництва до кінця так і не була завершена. “Ще слабо й несміливо почували себе наші українські головачі супроти ...російських тверджень. …Я думаю, шо українська наша влада так і не здужала б провести українізацію вищої школи. Занадто багато було все-таки побожного страху перед різними фетишами старого ладу”, – так справедливо зауважив про ці події у своїх “Споминах” М. Грушевський [5, с. 132].

Не спромігши українізувати діючі в Україні університети, зусилля передового українства векторуються на творенні національної університетської освіти. Ініціативу у цьому питанні проявило насамперед “Українське наукове товариство” (УНТ), засноване з ініціативи професора М. Грушевського у 1907 р. за зразком Наукового Товариства імені Шевченка у Львові з метою здійснення наукової праці та її популяризації українською мовою. Дієвим членом цього товариства був і Іван Огієнко [11].

У березні 1917 р. на загальних зборах УНТ вперше було поставлено питання про відкриття у Києві Українського народного університету. Закладалася ідея громадськими силами і ресурсами творити своє національне вогнище вищої освіти. Упродовж кількох місяців 1917 р. тривала копітка робота із напрацювання концепції його діяльності, розробки навчальних планів та програм, підбору викладацького складу тощо. 5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого в Україні рідномовного вищого навчального закладу, який став одним із найбільших здобутків національного відродження 1917-1918 рр., переконливим свідченням великого прагнення української нації до культурного поступу.

На відкритті Київського українського народного університету (КУНУ) виступив І. Огієнко, який виголосив змістовну доповідь на тему “Українська культура”. “Який би бік життя ми не взяли, – наголошував він, – скрізь побачимо, що народ наш виявляє себе окремим ... народом із самостійною культурою”. Наприкінці виступу лектор наголосив: “В день великого нашого національного свята, в той день, коли закладаємо новий Університет, нове наукове огнище, я і хотів пригадати вам про українську культуру. Нехай же огнище наше стане на чолі цієї культури, нехай веде її вперед, нехай покаже всьому світові всю силу нашого таланту та нашої вдачі... Нехай же нове огнище наше освітить нам і тепер тернистий наш шлях, нехай освітить нам більше, бо край цьому шляху вже видно, вже благословило на день, вже видно обітовану землю, про яку віки марили кращі сини України...”[15, с .19].

Ця лекція лягла в основу однойменного навчального курсу для студентів історико-філологічного факультету університету, що був виданий у 1918 р. окремою книжкою, яка назагал стала хрестоматійною працею із українознавства для багатьох поколінь українців.

Цікавий такий історичний факт. С. Петлюра, тодішній Генеральний секретар військових справ, який був присутній на цих урочистостях, через свого старшину забрав текст промови для видання його стотисячним тиражем для просвітницької роботи серед солдатів української армії [3].

У новоствореному університеті І. Огієнко на посаді приват-доцента активно веде викладацьку роботу, у складі бібліотечної комісії долучається до формування бібліотечних фондів, при цьому дарує університетській книгозбірні частину своїх власних книг, читає лекції з історії української культури на літніх курсах з українознавства для міського населення. У цей період побачили світ низка наукових і науково-популярних праць, присвячених проблемам українського правопису, вивчення граматики у школах різних типів – “Вчімося рідної мови: нариси про мову українську”, “Рідна мова в українській школі”, “Українська граматика: основи вкраїнського правопису”.

На початку 1918 р. І. Огієнко разом з іншими пред-ставниками УНТ у складі Тимчасової комісії у справах вищих шкіл і наукових інституцій, що була створена при Міністерстві освіти і мистецтв під головуванням В. Вернадського, приклався до підготовки двох важливих документів в історії української вищої освіти – “Про перетворення Київського українського народного університету в Київський державний український університет” і “Про заснування Кам’янець-Подільського державного українського університету”.

Так розпорядилася доля, що виконання одного із названих документів стало для Івана Огієко важливою справою його життя.

У січні 1918 р. прогресивна українська громадськість Поділля виступила перед керівництвом Центральної ради із пропозицією відкрити у Кам’янець-Подільському вищий нав-чальний заклад. Мова йшла, якщо не про університет, то принаймі філіал Київського університету Святого Володимира.

Цю ініціативу підтримало Міністерство освіти УНР і вже наприкінці березня до міста прибула делегація викладачів Київського українського народного університету, серед яких був й Іван Огієнко. Зустрічі із місцевою інтелігенцію, її тверда налаштованість на заснування у місті українського університету перевели у практичну площину вирішення цього питання.

Після встановлення в Україні у квітні 1918 р. Гетьманату, ця справа була піднята на державний рівень, знайшла підтримку у гетьмана П. Скоропадського, який згодом, у своїх спогадах напише, “що з Кам‘янець-Подільським університетом справа обішлася значно легше, так як там і місто, і все супільство пішло назустріч” [18, с.232-233].

У травні 1918 р. рада лекторів КНУ призначила І. Огієнка відповідальним за підготовку до відкриття вишу, надавши йому статусу в.о. ректора майбутнього університету. За короткий час його зусиллями був здійсний великий обсяг організаційної роботи, що дозволило вчасно завершити підготовчі роботи. Офіційне відкриття Кам‘янець-Подільського університету відбулося 22 жовтня 1918 року.

Новостворений український державний університет отри-мав свого першого офіційного ректора. У наказі Міністерства народної освіти і мистецтва за підписом міністра М.Василенко з цього приводу сказано так: “Професор Київського Державного Українського Університету, приват-доцент Університету Св. Володимира Іван Іванович Огієнко командирується на два роки для виконування посади Ректора Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету” [9].

Відкриття університету стало справжнім святом українства, торжеством українського духу і багатовікових прагнень українців мати свою вищу школу. “Наш університет український по духові й устроєві, а наша мета: науковий досвід і виховання молоді. Університет виховуватиме українську інтелігенцію… буде вселяти любов до наших народів”, – ці слова ректора І. Огієнка під час офіційної церемонії стали орієнтирами у подальшій діяльності навчального закладу [19].

Місце і роль І. Огієнка у становленні університету як освітньо-наукової інституції важко переоцінити. На його плечі ліг весь тягар структурної розбудови навчального закладу, вирішення проблем фінансування, матеріально-технічного і кадрового забезпечення тощо.

Доречно сказати, що університет було організовано у складі трьох факультетів – історико-філологічного, фізико-математичного і правничого. До року часу зусиллями ректора були відкриті ще два факультети – богословський і сільсько-господарський, виношувалися плани і щодо заснування і політехнічного факультету. Свідченням творити європейський університет, який “буде вселяти любов до наших народів”, стало запровадження кафедр польської та єврейської історії і літератури, у проекті закладу І. Огієнко передбачав і відповідну румунську кафедру [10].

Ректорові вдалося за порівняно короткий час організувати повнокровне життя свого дітища – забезпечити навчальний процес, наукову роботу, видавничу справу. Незабаром при університеті була відкрита українська гімназія для дорослих з правами учнів звичайних середніх шкіл, учителями якої були окремі університетські викладачі. Для місцевих урядовців, лікарів, суддів, адвокатів, освітян і всіх, хто не зовсім добре володів українською мовою були організовані курси українознавства.

Велику увагу приділив ректор розвиткові бібліотечної справи. Він передав для публічного користування велику кількість літератури із власної бібліотеки, йому вдалося поповнити фонди університетської книгозбірні із бібліотек університету св. Володимира, Київської духовної академії, з книгарень Києва. На його заклик збір книг був організований студентами і викладачами, які відправилися із цією метою у спеціальні експедиції по селах і містах краю [2]. На прохання І. Огієнка відгукнулося і чимало мешканців міста, і невдовзі до університетської бібліотеки надійшло більше 1600 дарованих книг, серед яких було чимало раритетних видань [4].

Завдяки старанням ректора, його особистим зверненням і проханням до роботи на викладацьких посадах у Кам’янець-Подільському університеті долучилися відомі українські вчені і педагоги – Л. Білецький, В. Біднов, М. Чайковський, Д. Дорошенко, М. Драй-Хмара, С. Русова, О. Тисовський та ін. Всього за підрахунками сучасників дослідників історії закладу з серпня 1918 р. до кінця 1920 р. на роботу в університет було оформлено 123 професори, приват-доценти, лектори, асистенти, професорські стипендіати. Відомий український історик Д. Дорошенко з приводу прийому на працю з теплотою згадував, як ректор уважно відносився до кожної кандидатури, всіляко допомагав облаштувати своє життя на новому місці [6].

Особливий штрих до портрета І. Огієнка як ректора – це велика увага до проблем студентства. Красномовний факт, що двічі, перший раз при призначенні ректором, а згодом і Міністром освіти, він відмовлявся від офіційної платні на користь незаможним студентам. Щоб мати уяву про проблеми і запити студентської молоді, ректор приймав особисто у своєму кабінеті кожного студента [17]. Він неодноразово піднімав перед центральною владою питання про збільшення кількості студентських стипендій для Кам’янецького університету, інініціював вирішення інших проблем студентства.

Є всі підстави вважати, що ідея Івана Огієнка щодо створення потужного всеукраїнського вищого навчального закладу успішно реалізовувалася. Тут доречно навести слова просвітницької діячки Поділля О. Пащенко, яка назвала заснування університету у Кам’янцю “найсвітлішим культурним ділом нашого зриву 1917 – 1929 років” і з упевненністю константуваала: “Коли б так само, як будувався цей Університет, будували були й цілу Українську Державу всіма силами Нації – від найбільших починаючи, а найменшимии кінчаючи, – вона б повстала була, міцна й світла, й не було б того, що маємо тепер … ” [13].

5 січня 1919 р. Директорія УНР призначила Івана Огієнка міністром народної освіти із збереженням за ним попередньої посади. “Я настільки отдався справі улаштування Кам’янецького університету, що мені надзвичайно важко залишити розпочату працю…”, – так з приводу нового призначення з жалем говорив І. Огієнко [9].

Міністерство освіти під орудою І. Огієнка працювало всього декілька місяців, змінюючи при цьому місця дислокації – Київ, Вінниця, Кам’янець-Подільський. Та за цей час ухвалено низку важливих рішень, зокрема щодо українізації навчального процесу по всій державі. Після прийняття урядом Директорії у січні 1919 року Закону про державну українську мову в УНР міністр І. Огієнко скликає ще одну комісію для остаточного редагування і погодження розробленого напередодні правописного кодексу, а 17 січня затверджує цей кодекс для обов’язкового вжитку в усій Україні. Заходами уряду текст правопису було віддруковано масовими накладами і надіслано на місця. В історію нашої мови цей кодекс увійшов як “Правописна система проф. І. Огієнка 1918-1919 років”.

Один за одним за його підписом виходять з міністерства розпорядження: про українізацію середніх шкіл, про відкриття нових українських гімназій, про підвищення платні вчителям народних шкіл, про обов’язкове загальне навчання, про допомогу українським освітнім видавництвам. Важливо підкреслити, що загальний тон таких документів був завжди політично виваженим і толерантним. У них враховувалися як суспільно-політичні реалії поточного моменту, так і загальна, стратегічна лінія уряду УНР, спрямована на формування і забезпечення функціонування повнокровних атрибутів незалежної Української держави.

На посту міністра освіти Іван Огієнко всіляко сприяв розвиткові свого дітища – університету у Кам’янець-Подільському. За його призначеннями навчальний заклад у січні 1919 р. поповнився новими науково-педагогічними кадрами, розпочато роботи із будівництва нових корпусів, засновано університетську друкарню, здійснювалися заходи щодо створення навчально-виробничих баз та ін.

Ім’я Івана Огієнка, як міністра освіти Української держави, навічно записане в історії становлення Національного музею України та Книжкової палати України, оскільки документи щодо їх створення подавалися для затвердження Радою міністрів за його підписом.

21 листопада 1921 року Іван Огієнко з дружиною і трьома малолітніми дітьми назавжди полишає Україну, вимушено кинувши в Кам’янець-Подільському власну величезну книгозбірню, архів і десятки завершених та розпочатих рукописів наукових праць.
––––––––––––––––––––

1. Адамський В. Становлення Кам’янець-Подільського університету: візія сучасників // Педагогічний дискурс : зб. наук. праць / гол. ред. А. Й. Сиротенко. – Хмельницький : ХГПА, 2008. – Вип. 4. – С. 5–13.

2. Василевський М. Університети Івана Огієнка // День. 2003. – № 187.

3. Волошина Н. Іван Іванович Огієнко (Митрополит Іларіон) // http://www.ukrlit.vn.ua/article1/1724.html

4. Гай-Нижниик П. Вогнище народної освіти на Поділлі // Освіта. – 1996. – № 73–74.

5. Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 11.

– С. 113–155.

6. Дорошенко Д. // http://litopys.org.ua/cultur/cult30.htm

7. Епістолярна спадщина Івана Огієнка (Митрополита Іларіона). 1907-1968. – Т.2. – К., 2001. [Електр.дост.: undiasd.archives.gov.ua/doc/pamjatky/2001.pdf].

8. За два тижні професор Огієнко з ченця став єпископом // http://gazeta.ua/articles/417656

9. Завальнюк О. Іван Огієнко — творець національної освіти в України, фундатор і ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету // Іван Огієнко і сучасна наука та освіта: науковий збірник: серія історична та філологічна / [відп. ред. Є.І. Сохацька]. — Кам’янець- Подільський, 2008. – Вип. У. – С.297–321.

10. Завальнюк О. М. Концептуальні підходи І.І. Огієнка до університетського будівництва в Україні (1918-1920) // Вісник Житомирського державного університету. — Житомир, 2002. – Вип.9. – С.18-20.

11. Завальнюк О. Українське наукове товариство і тво-рення національної університетської освіти (1917-1920 рр.)

[Електр.доступ: history.org.ua/JournALL/journal/2008/5/8.pdf].

12. Марушкевич А. Невтомний працівник українського Ренесансу Іван Огієнко. Педагогічний аспект. – К., 1996.

13. Пащенко О. Заснування Кам’янець-Подільського державного українського університету // Наша культура. – 1936. – Кн. 6. – С. 671– 676.

14. Огієнко І. Моє життя // Наша культура. – Варшава, 1935. – Кн.7. – С. 433.

15. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія ку-льтурного життя українського народу. – Київ, 1992. – 141 с.

16. Огієнко Іван Іванович / Українська педагогіка в персоналіях: У 2-х кн. Книга друга. ХХ ст. / За ред. О.В. Сухомлинської . – Київ: “Либідь”, 2005. – С. 401 – 409.

17. Cивенко Б. Кам’янецький Університет і його студентство у 1918-1919 рр.) // Київ. Журнал літератури й мистецтва. – 1951. – Ч. 6. – С. 278–285.

18. Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 – грудень 1918. – К., 1995.

19. Тюрменко І. Життя, віддане народові: Іван Огієнко (митрополит Іларіон) // Історія України. – 1999. – № 6. – С. 5–9.

20. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах / Упор.: В. Верстюк,. О. Бойко, Ю. Гамрецький та ін. Київ: Наукова думка, 1996. – Т. 1.

21. Щеголев С. Украинское движение как современный этап южнорусскаго сепаратизма. – Киев, 1912 // http://mnib.malorus.org/kniga/4/





Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка)
2018 -> Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина)
2018 -> Євгенія Волощук, Олена Слободянюк
2018 -> Ознайомлення з життям І творчістю Лесі Українки. Вірші Як дитиною бувало
2018 -> Вераксіч Надія Михайлівна 5-б клас Мова
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни історіографія історії України окр «бакалавр» Галузь знань: 03 Гуманітарні науки
2018 -> Програма навчальної дисципліни історія україни окр «бакалавр» Галузь знань: 0203 Гуманітарні науки
2018 -> Вчитель Мурашко Юлія Олександрівна
2018 -> Культурно-просвітницьких заходів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconВипуск 7 Серія: філософські науки
Наукові записки кутеп: Збірник наукових праць. Серія: філософські науки. Вип. 7 / Редкол. Пазенок В. С. (голова). К.: Кутеп, 2010....
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconВидатні українські історики розвінчують міфи радянської пропаганди!
Союз був непримиренним противником нацистів? Чи правда, що українські націоналісти масово винищували євреїв під час війни, особливо...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconТож хто він, Іван Огієнко, що так муляв очі більшовикам?
Відтак мусимо потурбуватися за тих, хто віддав своє життя, щоби Україна здобула вимріяну І виборену десятками поколінь національну...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconВидатні українські математики
...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconІван Лучук позичена дримба
...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconСерія «академіки напн україни» випуск 19 микола самійлович вашуленко мовознавець, учений, методист біобібліографічний покажчик київ 2011

Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconУкраїнські видатні математики робота студентки 512 групи твердохліб надії зміст
Ніхто не знає, що означає для мене не займатися математикою. Лише моїй дружині відомо, що математика для мене життя, все
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconКонкурс шкільних газет «Рідна мова барвінкова» (5-11 кл.) Випуск шкільної газети «Т. Г. Шевченко художник, поет, мислитель»
Цикл бесід на тему: «Українські достойники», присвячені видатним діячам української культури, науки, видатним українським спортсменам...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconНавчально-методичний посібник Тернопіль
Л17 Історія України. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2005. – 62 с. – Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле,...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconМетодична «Швидка» (Бібліоквілт) Випуск №5
П’ятий випуск бібліоквілту пропонує характеристику 2016 року у світі та важливі для організації роботи бібліотекаря матеріали


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка