Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко


ІВАН ОГІЄНКО: ЛЬВІВСЬКИЙ ПЕРІОД



Сторінка3/7
Дата конвертації12.04.2018
Розмір1,8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

ІВАН ОГІЄНКО: ЛЬВІВСЬКИЙ ПЕРІОД

ДІЯЛЬНОСТІ УЧЕНОГО (1922 – 1926 РР.)*
ІРИНА КМЕТЬ
Кам’янець-Подільський період життя Івана Огієнка, що передував “львівському”, став надзвичайно плідним у реалізації педагогічних, мовознавчих, шевченкознавчих ідей Івана Огієнка. У 1918 р. призначений ректором новоутвореного Кам’янець-Подільського державного українського університету, а згодом – Міністром віровизнань, Головноуповноваженим уряду гетьмана П. Скоропадського та УНР. Іван Огієнко послідовно та ґрунтовно, цілеспрямовано працював над утвердженням статусу української мови та її всенародного визнання – підготував закон про державну українську мову й очолив комісію, яка розробила основні правила українського правопису, затвердивши їх для обов’язкового вжитку в усій Україні. У 1917 – 1918 рр. написав та видав десятки книг, підручників задля відродження та популяризації рідної мови: “Вчімося рідної мови”, “Рідна мова в українській школі”, “Рідне писання”, “Українська граматика для навчання в народних школах”, “Краткий курс українського язика”, “Українська культура”. Розпочав працю над “Граматично-стилістичним словником Шевченкової мови”.

21 листопада 1921 року Іван Огієнко з дружиною і трьома малолітніми дітьми залишив Україну – працював в уряді УНР у Тарнові (по вересень 1922 року).

Наприкінці літа 1922 р. з Тарнова родина Огієнків переїхала до Винник, а згодом – до Львова. Через скрутне матеріальне становище, відсутність фінансового забезпечення, можливостей оплачувати помешкання Іван Огієнко з дружиною та донькою Лесею оселилися у Винниках (у Дмитра Маркевича), сини Юрій та Анатолій – тимчасово, за сприянням митрополита Андрея Шептицького, зупинилися в бурсі для дяків у Львові. У 1924 році митрополит Андрей Шептицький прийняв Огієнків без оплати за мешкання до одного зі своїх приватних будинків у Львові (вул. Ходорівська, 15 (Венеціанова, 15) – біля Цитаделі). Цей будинок зруйновано у 1944 році.

Саме за сприянням митрополита Андрея з 4 листопада 1922 р. Іван Огієнко виконував обов’язки контрактового вчителя української мови і літератури у Жіночій учительській семінарії у Львові (тепер приміщення Педагогічного коледжу Львівського національного університету імені Івана Франка на вул. Туган-Барановського, 7). Незважаючи на прихильне ставлення директора Юліана Дзеровича (згодом саме Іван Огієнко рецензуватиме його підручник з педагогіки, надрукований у Львові у 1937 р. [8; С. 48]), через пропагування української ідеї в час, коли Львівська шкільна кураторія заборонила вживати слово “українець”, контракт учителю тимчасово продовжили у 1923 р., а у 1926 р. Іван Огієнко звільнений з праці у Жіночій учительській семінарії [20; С. 33 – 35].

Ще у Тарнові, працюючи над перекладами літургійних творів, І. Огієнко намагався налагодити співпрацю з греко-католицьким духовенством – листувався з видавництвом оо. Василіан у Жовкві, українськими духовними інституціями Риму про можливості видання та розповсюдження у власних перекладах українською мовою Літургії св. Йоана Золотоустого, відправу на Зелені свята. У 1922 році переклад з грецької Івана Огієнка “Святої відправи Вечірньої і Ранньої” вийшов друком у Львові. 26 березня 1922 р. Літургія у перекладі православного професора прозвучала українською мовою у Преображенській церкві Львова. За це директор польської поліції у Львові назвав І. Огієнка ініціатором та популяризатором ідеї відродження Греко-католицької Церкви. Така активна діяльність ученого занепокоїла поляків, що й стало причиною “раптового звільнення” з учительської семінарії 31 липня 1923 р. До цього спричинилися й окремі представники москвофільської течії греко-католицького духовенства, у баченні яких Огієнківські переклади могли стати підґрунтям для суттєвої українізації населення (наприклад, священики Тишковський, Дорожинський підтримали антиукраїнську позицію польської полії у Львові про недопустимість розповсюдження цих перекладів). Відомо, що єпископ Йосиф (Боцян) (1879 – 1926) неодноразово розпитував директора Жіночої учительської семінарії Юліана Дзеровича про ідеологічні аспекти діяльності православного Івана Огієнка. Розуміння української ідеї і заступництво митрополита Андрея Шептицького стали для ученого надійним захистом і підтримкою у цей нелегкий період адаптації у львівському середовищі [20; С. 34].

Не припиняючи наукової праці, у Львові Іван Огієнко намагався повернути залишені у Кам’янці-Подільському рукописи завершених і незавершених праць. У листах, надісланих зі Львова до секретаря Академії наук радянської України А. Кримського (напр. 8 січня 1926 року) висловлено не тільки прохання заопікуватися архівами та зберігати їх при Академії, а й окреслено програми наукових досліджень з історії й теорії української мови, історії українського друкарства, українського правопису. На думку М. Тимошика, стратегія вченого і змальовані перспективи українознавчих досліджень Івана Огієнка гідні подиву й захоплення, адже реалізувати їх сьогодні під силу не одній людині, а хіба що цілому науковому інституту [19; С. 55 – 57]. Відповіді від А. Кримського не було, оскільки розпочався період сталінських репресій. У сфабрикованій “Справі СВУ” розглянуто і період “антирадянської” діяльності Івана Огієнка в час ректорства у Кам’янець-Подільському державному українському університеті, зокрема його покривання і підтримку національно спрямованого антирадянського “Кирило-Мефодіївського братства”, яке організували В. Чехівський і В. Липківський.

10 грудня 1923 р. Іван Огієнко став членом Українського Наукового Товариства імені Т. Шевченка у Львові. Окрім здійснення перекладів богослужбових книг, незважаючи на ідеологічні утиски та матеріальні труднощі, що не сприяли науковій праці, у Львові Іван Огієнко працював над окремими розділами нарису “Українська Церква”, багатотомним каталогом описів українських стародруків XV – XVIII cт. У листі до Кирила Студинського (від 24 березня 1925 р.), голови НТШ, учений детально змалював стан вивчення стродрукованої книги, вказав на недоліки попередніх видань описів стародруків (“ми й досі не маємо ніяковісінького свого українського опису їх”), визначив актуальність цієї праці для істориків, мовознавців (“бо це цінне джерело і для вивчення історії нашої мови”), окреслив дослідницькі методи та джерельний матеріал (“увійдуть стародруки, що появилися на етнографічно-українській землі мовами: церковно-слов’янською, українською, польською, латинською, російською, жидівською”), з надією на розуміння звернувся про фінансову підтримку у здійсненні цієї праці (“щомісячну на рахунок будучого гонорару матеріальну допомогу на півтора року”) [21; С. 453 – 455]. Дружньо-ділове спілкування з К. Студинським І. Огієнко продовжив у період не менш важкої праці у Варшаві (30-ті рр. ХХ ст.) – надіслав йому перший том “Історії церковно-слов’янської мови” – “Костянтин і Мефодій, їх життя та діяльність”, запрошує в гості, заохочує друкуватися у часописі “Рідна Мова”, запропонував участь у редколегії “Нашої Культури” [21; С. 480; 502].

До 75-ліття митрополита Іларіона 4 травня в катедрі пресвятої Тройці у Вінніпезі відбулася виставка релігієзнавчих, богословських праць, поетичних творів, серед яких було представлено один з найбільших його рукописів – ІІІ, IV, V том згаданих описів стародруків 10-томної праці, яку готував учений у Львові.

У Львові з’явилися друком історичні, мовознавчі та богослужбові праці Івана Огієнка – “Свята відправа Вечірня й Рання мовою українською” (Львів, 1922), “Український стилістичний словник” (Львів, 1924), “Чистота й правильність української мови” (Львів, 1925), “Український правопис зі словничком” (Львів, 1925) та фундаментальна “Історія українського друкарства” (Львів, 1925). Монографія, присвячена основним етапам розвитку книгодрукування в Україні (розглянуто білорусько-українське друкарство, друкарство на галицькій землі, на Київщині, Чернігівщині, Поділлі), на думку критика К. Студинського – “величний твір, а серед культурних націй, як англійська, така книжка знайшлася б у кожній хаті інтелігентного громадянина” [19; С. 140 – 153]. І. Огієнко обґрунтував думку про існування книгодрукування на західноукраїнських землях ще до І. Федорова. І хоч спростування загальноприйнятої теорії про виникнення друку у Росії (у 1564 р. “Апостол” надруковано у Москві, а в 1574 р. – у Львові) не викликала зацікавлення в академічних колах радянських учених, не згадувалося ім’я І. Огієнка у виданнях, присвячених книгодрукуванню, його дослідження використав у своїй праці “Древне-русская книжная гравюра” (Москва, 1951) А. Сидоров, член АН СССР, а згодом концепція розвитку українського друкарства знайшла підтвердження у багатьох працях сучасних істориків книгодрукування.

Повний перелік львівських видань Івана Огієнка подано у “Науковому збірнику”, що видав Ювілейний комітет у 1937 році з нагоди 30-ліття праці вченого [12; С. 12; 151].

Саме нелегкий період проживання та праці І. Огієнка у Львові, спілкування з І. Свєнціцьким, К. Студинським, І. Крип’якевичем, В. Щуратом, О. Барвінським, В. Гнатюком, М. Возняком, О. Маковеєм, врешті викладання у Жіночій Учительській семінарії та раптове завершення цього етапу у житті ученого спонукали Івана Огієнка не тільки зосередитися довкола перекладів, історії української мови, українського книгодрукування, а й переосмислити ідеї Шевченкових творів та розпочати послідовну працю над формуванням та систематизацією власної шевченкіани, доповнюючи та поглиблюючи провідні національні ідеї Т. Шевченка, виокремлені у дослідженнях Омеляна Партицького (1872 р.) [22; С. 107 – 109]1, інших учених, що творили на теренах Галичини в кін. ХІХ ст.

Завдяки діяльності греко-католицького священика, громадського діяча Данила Танячкевича початком щорічного вшанування пам’яті Т. Шевченка у Галичині вважають 1862 рік. У 1862 р. о. Танячкевич розповсюдив серед львівського духівництва “Кобзар”, опублікував статтю “Слівце правди “Dziennikowi Literackiemu” про нашого батька Т. Шевченка” у “Вечорницях” [18; С. 253]. Незважаючи на ідеологічні, конфесійні упередження греко-католицького духовенства (ім’я “богохульника і схизматика” Т. Шевченка до вказаного року у галицьких церквах не згадувалось), саме у 1862 р. за ініціативою української молоді у львівській церкві на вул. Францішканській православний священик з Буковини о. Хараневич відслужив першу панахиду за Кобзарем [6; С. 42 – 46]. Особливе зацікавлення постаттю Т. Шевченка у Галичині в кінці ХІХ ст. підсилювалось загальнонаціональним культурно-освітнім розвитком, що супроводжувався активною діяльністю організації “Просвіта” (заснованої у Львові у 1868 р.), Наукового Товариства імені Т. Шевченка (заснованого у Львові у 1873 р.), до якого належали також греко-католицькі священики, формуванням українського жіночого руху. Сплеску патріотичних почуттів українців сприяли перші публікації творів Т. Шевченка в українській періодиці Галичини, у гімназійних читанках Б. Дідушицького (1866 р.), О. Торонського (1868 р.), О. Барвінського (1871 р.); виданий у Львові двотомник “Поезії Тараса Шевченка” (1867 р.) та львівське видання “Кобзаря” (1893 р.) [11].

Про Т. Шевченка, співця нелегкої долі народу, писали відомі літературознавці, праці яких з’являлися друком саме у Львові – О. Кониський, М. Возняк, Ф. Колесса, О. Огоновський, І. Франко, В. Щурат [14; 3; 4; 1; 23]. Творчість Кобзаря дала поштовх для національно спрямованої просвітницької діяльності випускниць Жіночої учительської семінарії у Львові, створеній у 1871 році задля реалізації освітньої реформи Австро-угорського уряду – забезпечення народних (початкових) шкіл учителями та з метою допомогти жінці присвятити своє життя вихованню дітей [9; С. 81 – 84]. Незважаючи на те, що на вивчення української мови у Семінарії відводилося значно менше годин, аніж на вивчення польської чи німецької, саме Шевченкова муза (поширення творів Т. Шевченка зі збірника “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, виданого у 1859 р. в Лейпцігу за ініціативи П. Куліша) надихала до вчительської поетичної та літературознавчої праці Костянтину Малицьку (Віру Лебедову), Юлію Шнайдер (Уляну Кравченко), М. Ленерт-Домбровську (Марійку Підгірянку) [7; 16]. Запал та наполеглива праця галичанок на педагогічній ниві в умовах утисків національних проявів владою Польщі, написання та поширення у школах, дошкільних закладах творів про Шевченка для дітей і молоді (“Вінок на могилу Тараса Шевченка” К. Малицької, “Слідами Тараса” С. Кабаровської (Львів, 1914 р.), “Тарас у дяка” (1923 р.), “Діло в честь Тараса” (1924 р.) І. Блажкевич), видання читанок та букварів, організація відповідних свят, пошук коштів для встановлення пам’ятника Кобзареві у Львові сприяли поширенню української ідеї у слові Кобзаря [11].

Іван Огієнко був продовжувачем та популяризатором ідей галицького шевченкознавства у не менш складний період історії. У кропіткій та цілеспрямованій діяльності митрополита Іларіона для “належного оцінення творів Тараса Шевченка” та утвердження його імені у світі (у 1961 р. до 100-літнього ювілею з дня смерті поета відбулося відкриття у Вінніпезі пам’ятника Т. Шевченкові, видано “Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови”, організовано численні акції, про що публікувалось на сторінках “Віри і культури”, врешті багатолітні шевченкознавчі напрацювання систематизовано у рукописний варіант книги “Тарас Шевченко) відображено та окреслено перспективи подолання “двох хиб” наукових шевченкознавчих досліджень, на яких наголосив І. Франко, аналізуючи праці М. Драгоманова, О. Огоновського, О. Партицького – застарілість наукового методу і застарілість самих поглядів на життя, світ і історію [22; С. 107]. Новаторство І. Огієнка полягало в осмисленні духовних основ світовідчування Поета, у підкресленні його глибокого розуміння символічної біблійної і патріотичної водночас ідеї – служити Богові і служити народу. І це Слово митрополита Іларіона про Кобзаря прозвучало в час, коли радянське літературознавство всіляко доводило антицерковність та антирелігійність поета.

Після звільнення з Жіночої учительської семінарії Іван Огієнко переїхав до Польщі, з 1 лютого 1926 року став звичайним професором церковнослов’янської мови і кириличної палеографії Відділу православної теології у Варшавському університеті. У 1932 р. його звільнили “за спротив полонізації православних студентів”. За цей період Іван Огієнко заснував науково-популярні щомісячники “Рідна Мова” (1933-1939), “Наша Культура” (1935-1937), видав 30-томну “Бібліотеку українознавства”, тритомний збірник “Визволення України”, низку інших наукових праць. У 1935 р. на сторінках “Рідної мови” з’явилась публікація “Значення Тараса Шевченка в історії української літературної мови”. У листах до К. Студинського цього періоду І. Огієнко з гіркотою пише про своє “спокійне” життя – “у нас ту ще гірше, як у Вас. Обставини не до витримання… Живеш, не певний завтрашнього дня… Як ти хоч трохи маєш свою думку, то горе тобі…” [21; С. 601; 624; 647], роздумує над можливістю “навіть перебіратися до Львова” [21; С. 634 – 635].

Високо оцінюючи мовознавчу діяльність К. Студинського, зокрема його дослідження розвитку літературної мови у Галичині, маючи власний досвід нелегкого життя та діяльності у галицькому середовищі поч. ХХ ст., Іван Огієнко у 1936 р. в одному з листів зауважив: “літературна мова в Галичині все ж таки ввесь час росла головно підо впливом Великої України. Без неї вона б заскорузла… москвофільство шкодило розвиткові літературної мови в Галичині… добре робили галичани, що за всяку ціну нав’язували й утримували стосунки з Великою Україною… Думаю, що коли б вияснити, якими блудними стежками йшов і йде розвиток літературної мови в Галичині, то це не одному відкрило б очі на цілий процес і пояснило б атмосферу, що так згуслася коло мови й правопису” [21; С. 654 – 655]. Таке глибинне розуміння ідеї соборності України, митрополит Іларіон втілював до кінця свого життя у послідовній педагогічній, науковій та пастирській діяльності.



20 березня 2012 р. у Педагогічному коледжі Львівського національного університету імені Івана Франка (колишня Жіноча учительська семінарія, у якій викладав Іван Огієнко) відбулася наукова конференція “Поет на службі народові”, приурочена пам’яті митрополита Іларіона та його шевченкознавчим студіям.
___________________


  1. Возняк М. Народини культу Шевченка в Галичині // Неділя. – 1911. – Ч. 11-12. – С. 1-5.

  2. Колесса Ф. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка // Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. – К., 1970.

  3. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. – К., 1991.

  4. Барвінський О. Г. Тарас Шевченко – апостол правди і науки, учитель людства. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 78 с.

  5. Лебедова Віра [Малицька К.]. Вінок на могилу Тараса Шевченка. – Львів: З друкарні Наукового Товариства ім. Шевченка, 1914. – 8 с.

  6. Луцик-Мулик Ю. Шевченко й Церква (На 160-ліття з дня народження Тараса Шевченка) // Віра й культура. – Вінніпег, 1974. – №. 1. – С. 33 – 55.

  7. Малицька К. Шевченко у дівочій школі // Рідна школа. – 1932. – Ч. 6. – С. 82-86.

  8. Марушкевич А. Актуальні проблеми науково-педагогічної спадщини Івана Огієнка. – Київ, 2005. – 191 с.

  9. Маслій Г. Підготовка вчителів у жіночих середніх навчальних закладах: західноукраїнський контекст (друга половина ХІХ – початок ХХ СТ.). // Наукові записки. Серія: Педагогіка. — 2009. — № 1– с. 81 – 84.

  10. Митрополит Іларіон / за ред. В. Гаюка, О. Жданова, З. Тіменика. – Львів, 1993. –

  11. Нагачевська З. Виховно-освітній потенціал “жіночої” Шевченкіани (західноукраїнські землі кінця XIX ст. – 1930-х рр.) // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка (33). – С. 30 – 34.

  12. Нестеренко А. Митрополит Іларіон – служитель Богові й народові. Короткий нарис його життя й діяльності // Ювілейна книга на пошану митрополита Іларіона. – Вінніпег, 1958. – 150 с.

  13. Огієнко І. (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. – Київ, 2002.

  14. Огоновський О. цикл статей “Критично-естетичний погляд на декотрі поезії Т. Шевченка”, надр. у “Правда” (1872. №. 9; 1873. № 1; 3 – 6; 13).

  15. Партицький О. Провідні ідеї в творах Тараса Шевченка. – Львів, 1872. – 32 с.

  16. Підгірянка Марійка. Відгуки душі. –Львів. – 1908. – 32 с.

  17. Послання митрополита Іларіона, виголошене у катедрі Пресвятої трійці у Вінніпезі 10 березня 1964 р. // Віра і культура. – 1964. – ч.6 (126). – с. 1 – 2.

  18. Танячкевич Д. І. // Шевченківський словник. – Київ, 1977. – Т. ІІ. – с. 253.

  19. Тимошик М. Голгофа Івана Огієнка. – К. 1997. – с.

  20. Тіменик З. Іван Огієнко (митрополит Іларіон). – Львів, 1997. – 227 с.

  21. У півстолітніх змаганнях. Вибрані листи до Кирила Студинського (1891 – 1941). – Київ, 1993. – 766 с.

  22. Франко І. Причинки для оцінення поезій Тараса Шевченка // Франко Іван. Мозаїка. – Львів, 2001. – с. 107 – 121.

  23. Щурат В. Перша оцінка Шевченка в Галичині // Неділя. – 1912. – Ч. 46. – С. 1-2.

  24. Ярмусь С. Феномен Івана Огієнка (митрополита Іларіона). – Київ – Вінніпег, 1998. – 26 с.




Іван Огієнко як педагог і організатор українського національно-культурного життя у Канаді*
ЮЛІЯ ЗАЯЧУК
Україна сьогодні рухається по непростому і неоднозначному шляху розбудови своєї державності, розбудови, яка торкається всіх сторін її суспільного і громадського життя. Цей процес від року до року стає все повнішим, багатограннішим і всеохоплюючим. Важливою його складовою виступає реформування національної системи освіти. В контексті розв’язання цієї задачі українське суспільство, зокрема, переосмислює творчі здобутки велетів вітчизняної педагогічної думки, до яких належить і яскрава постать фундатора української культури й освіти, видатного українського вченого-богослова, цер­ковного, державного і культурного діяча, історика церкви, вченого-філолога, педагога, професора Івана Огієнка, митрополита Іларіона. Його ім’я – одне із несправедливо забутих імен великих людей, які уособлюють собою хресний шлях українського народу до незалежності, демократичності, соборності, омріяний багатьма поколіннями українців. Ім’я Івана Огієнка замовчувалося навіть тоді, коли його праці з’являлися друком в інших країнах, зокрема, в США і Канаді. Сьогодні це ім’я повертається народові, якому він вірою і правдою служив усе своє життя. Науковий доробок вченого становить понад 1500 творів. Його фундаментальні наукові розвідки, монографії, як то “Дохристиянські вірування українського народу” (1965), “Українська культура” (1918), “Історія українського друкарства” (1925) та ін. стали окрасою і гордістю української науки і культури.

Сучасники називали Івана Огієнка людиною енциклопедичних знань, високого обов’язку і подвижницької праці. Свій багатогранний талант він проявив як просвітник, педагог і освітній діяч; перекладач, редактор і видавець; ректор університету і міністр; лідер громадсько-політичного життя та ієрарх церкви. Як освітній діяч, він був викладачем Київського комерційного інституту; засновником початкової школі в Брусилові; приват-доцентом кафедри російської мови та літератури та професором кафедри історії української культури Київського українського державного університету; організатором і першим ректором Кам'янець-Подільського українського державного університету; викладачем української мови і літератури в учительській семінарії м. Львова [1]; професором церковнослов’янської мови богословського університету Варшавського університету (Польща); реорганізатором богословського факультету Колегії св. Андрія, Манітобський університет (Канада).

Увесь довгий життєвий шлях І. Огієнка – яскравий приклад того, як талант пробивав собі дорогу навіть за несприятливих умов. Народився Іван Огієнко в містечку Брусилові Київської губернії (тепер Житомирська область) 2 січня 1882 року. Шлях до освіти перекривала сувора проза життя – не вистачало коштів. Тож, закінчивши 1896 р. початкову школу, він навчався у військово-фельдшерській школі, де навчання було безкоштовним, хоч великого потягу до медицини не відчував. Мріяв вступити на історико-філологічний факультет Київського університету, але стає студентом медичного факультету, де опановує грецьку і латинську мови, які згодом знадобилися йому при перекладі Біблії. Водночас відвідує і лекції провідних учених історико-філологічного факультету Київського університету. На цей факультет йому врешті-решт вдалося вступити у 1903 р., а у 1909 р. він успішно закінчив його.

Через кілька років молодий учений захистив магістерську ди­сертацію. Для подальшої наукової та викладацької роботи необхід­но було отримати докторську та професорську стипендію, але ректорат Київського університету безпідставно відмовив йому в цьому через “підозри в українському сепаратизмі” та “непомірну любов до української мови”. Проте поразки тільки загартовували, формували характер і підживлювали мрію. Зрештою у 1915 році він повертається до рідного університету св. Володимира уже у ранзі приват-доцента кафедри російської мови і літератури, а у 1918 стає професором кафедри історії української культури Київського українського державного університету. І. Огієнко читає університетський курс лекцій з історії української мови, з історії східнослов’янського наголосу, створює програму викладання української мови для початкової школи й підручник з української граматики для 1-2-3 року навчання, укладає орфографічний словник рідної мови, пише посібник “Короткий курс української мови для студентів, учителів та учнів старших класів середніх шкіл”. Лише за 1917 р., перший рік проголошення УНР, Іван Огієнко опублікував праці “Український правопис, його історія і закони”, “Рідна мова в українській школі”, “Українська граматична культура. Розгляд підручників, з яких можна вчитись і вчити української мови”, “Вчимося рідній мові”.

У 1917–18 роках учений виступив організатором першого національного вищого навчального закладу – Українського народного університету і одним з фундаторів Української педагогічної академії. Вагомим внеском І. Огієнка у процес розбудови системи вищої освіти в Україні була його плідна участь в організації Кам’янець-Подільського українського державного університету у 1918 р., першим ректором якого він став. Як ректор важливим напрямом роботи університету розглядав науково-дослідну працю.

Крім викладацької, Іван Огієнко, уже як урядовець, займався організаційною освітньою діяльністю. Справі становлення української національної школи він прислужився як міністр освіти Української Народної Республіки, яким став на початку 1919 р. Він заклав наукові основи відродження і становлення національної системи освіти і виховання. Як міністр освіти І. Огієнко намагався виробити стабільну державну політику в галузі освіти, зробив вагомий внесок у забезпечення української школи націо­нальними учительськими кадрами, змоделював власну концепцію нової системи освіти суверенної України. Один за одним за його підписами виходили закони і розпорядження: про українізацію середніх шкіл, про відкриття нових українських гімназій, про підвищення платні вчителям народних шкіл, про обов’язкове загальне навчання. Він підтримав ідею створення національної освіти, яка знайшла відображення в “Проекті єдиної української школи” [1]. Цей документ актуальний і нині, коли ми створюємо національну систему освіти і виховання.

Наприкінці 1920 р., після остаточної перемоги більшовицької влади в Україні, І. Огієнко з сім’єю був змушений виїхати до Західної України, потім – до Польщі, у місто Тарнов, неподалік Кракова, і назавжди залишити Україну, покинувши у Кам’янець-Подільську власну книгозбірню, архів та десятки завершених і розпочатих рукописів наукових праць. На цей час припадає становлення І. Огієнка як діяча українського православ’я, зокрема, з 1921 до 1924 він був міністром у справах віровизнання уряду УНР в екзилі. Разом з тим, з 1924 р. викладав українську мову і літературу у Львівській учительській семінарії, в 1926–32 був професором церковнослов’янської мови на богословському факультеті Варшавського університету. Завдяки великій ерудиції та вмінню жваво і цікаво викладати матеріал український професор видко здобув авторитет у новому навчальному закладі, але був без попередження звільнений польською владою “за спротив полонізації православних студентів” [4, С. 154.].

За часів вимушеної еміграції, з осені 1922 р., вчений полишає політичну кар’єру, зосере­джуючись на вчительсько-викладацькій і науково-дослідній діяльності, резуль­татом якої стала величезна кількість ґрунтовних розвідок з історії українського друкарства ХV–ХVIII ст., з українського мовознавства, богословських трактатів, словників, підручників і посібників з української мови, історико-біографічних праць про життя видатних вітчизняних діячів.

Якщо в Україні професор І. Огієнко спрямовував всю свою енергію на заняття мовою, літературою, то на чужині він дедалі більше зосереджує свою увагу на церков­них питаннях. Важлива подія в житті вченого відбулася восени 1940 р. – у Яблучинському монастирі він прийняв чернецтво, діставши ім’я Іларіон. На Соборі українських православних єпископів він був обраний архієпископом Холмським і Підляським, а у березні 1944 – митрополитом. У цій іпостасі І. Огієнко багато зробив для організації і піднесення релігійно-національного життя українців-емігрантів, для підтримки рідної мови і культури у такому середовищі.

Після Другої світової війни, у квітні 1945 р. Іван Огієнко опинився у Швейцарії (Лозанні). Але там було мало українських православних громад. Тому митрополит перебирається до канадського міста Вінніпег (1947), яке поступово перетворилося в один з найбільших центрів української діаспори у Північній Америці. 1951 р. на надзвичайному Соборі було проголошено створення Української православної церкви і обрано митрополита Іларіона главою Української Православної Церкви у Канаді, митрополитом Вінніпегу і всієї Канади. Разом з тим, він не припиняв роботи як учений-педагог, організатор освітніх установ та дослідник історичних, філософських, мовознавчих, педагогічних проблем. Назвемо лише деякі з його канадських видань: “Історія української літературної мови” [5], “Книга нашого буття на чужині”, “Граматико-стилістичний словник Шевченкової мови”.

Для організації та розбудови українського національно-культурного та релігійного життя у Канаді Огієнко доклав чимало зусиль. Для кожної церкви однією з головних проблем є проблема кадрів. Тому і владика Іларіон бере активну участь у організації роботи Колегії імені св. апос­тола Андрія – вищого духовного навчального закладу, який з 1946 р. почав готувати богословські кадри для УПЦ в Канаді, а з часом і для православних парафій у США, країнах Латинської Америки, Західної Європи, Австралії. Митрополит Іларіон домагається створення асоціації Колегії із Манітобським університетом при збереженні її автономії, стає деканом богословського факультету на багато років. Завдяки його активній участі Колегія мала тісні творчі зв’язки з університетським та академічним світом Канади, готувала істориків, філологів, теологів, правників для різних галузей освіти, культури, для потреб церкви.

Також в Канаді з його ініціативи при Митрополитальному соборі було відкрито українську парафіяльну рідну школу, організовано недільні школи та літні курси українознавства.

Тривале перебування Митрополита Іларіона в українських громадах, оточених чужомовним середовищем, виявилося сприятливим для дослідження проблем адаптації до чужомовного етнокультурного середовища та збереження національної ідентичності. Належно використані Іваном Огієнком можливості дослідження українського етносу в умовах діаспори дозволили йому окреслити позитивні особливості української вдачі та характеру й природні хиби українців. Тому вчений пропонує намагатися посилити позитивні риси та послабити хиби у вдачі українського народу саме за допомогою навчання і виховання.

Щодо його системи навчання і виховання. Дослідники творчості І. Огієнка одностайно вказують, що він був педагогом універсального плану, зробивши суттєвий вклад як у теорію навчання, так і в теорію виховання. Він усвідомлював, що освіта передбачає глибше пізнання дітьми, насамперед, культурно-історичного досвіду рідного народу і включає в себе навчання та виховання. Вважав, що теорія навчання (дидактика) і процес навчання можуть успішно розвиватися тільки в умовах національної системи освіти, національної школи. І, як уже було сказано, саме під його керівництвом було завершено створення проекту єдиної національної школи України. Іван Огієнко вважав, що освітні традиції давніх українських колегіумів, вищих навчальних закладів (Острозької колегії, Києво-Могилянської академії, Переяславського, Харківського, Чернігівського колегіумів, Київської колегії Павла Галагана) були настільки сильними, результативними, що їх треба зберегти в провідних поняттях, що стосуються шкільної освіти. Тому при створенні Проекту єдиної української школи ці традиції були враховані. Для всіх дітей громадян Української Народної Республіки встановлювалася загальноосвітня єдина школа в складі 12 класів: основна школа (1–8 класи), колегія (9–12 класи). Останні 4 класи (колегія) мали такі варіанти: гуманістичний, реальний, економічний, дівочий.

Аналізуючи історико-педагогічні та теоретико-педагогічні праці, підручники Івана Огієнка “Українська граматика”, “Рідне писання”, його посібники і таблиці, приходимо до узагальнення його бачення змісту освіти в українській школі – питання, якому вчений приділяв значну увагу. Він вважав, що пріоритет в системі шкільної освіти має мати національний компонент. Це, зокрема, означає, що у зміст освіти і навчальні завдання мають бути включені матеріали про Україну, українських національних героїв, уривки з творів вітчизняних авторів [3; 10]. Таким шляхом учні як України, так і діаспори, мають пізнавати поняття національної духовності, національної свідомості, самосвідомості; засвоювати національний характер та світогляд. За І. Огієнком, першочергове завдання, що стоїть перед освітою, це не накопичення знань, а формування любові до Батьківщини. Особливої важливості ця ідея набуває саме в умовах діаспори.

Іван Огієнко також відстоював доцільність дотримання у навчанні дітей дидактичних принципів наочності, науковості, систематичності, послідовності та міцності знань. Поділяв думку, що дитина мислить звуками, кольором. Тому він наполягав на важливості базування навчального процесу на принципі наочності, тобто на використання різної наочності для забезпечення участі органів чуття у сприйманні матеріалу, для стимулювання навчальної активності дітей, для емоційного засвоєння і систематизації навчального матеріалу, стимулювання мислення і піднесення настрою учнів. Тому в його підручниках є багато ілюстрацій, схем, таблиць.

Дотримання принципу систематичності засвоєння знань гарантує, за І. Огієнком, засвоєння знань у логічній послідовності – тоді з’являється потяг до навчання та бажання поглиблювати знання. Дотримуючись принципу послідовності подачі навчального матеріалу, Іван Огієнко наполягав на постійному зв’язку попереднього матеріалу з наступним. Тому у своїх підручниках до кожної теми давав завдання “тільки для повторення”.

Принцип свідомості, якого, на думку Івана Огієнка, слід також дотримуватися у процесі шкільного навчання, він сформулював у підручнику “Рідне слово. Підручник для школи і самонавчання” таким чином: кожну лекцію викладач повинен вести так, щоб висновок приходив сам собою. Реалізація цього принципу – і в завданнях для повторення, і в завданнях для самоконтролю, які Іван Огієнко подавав у своїх підручниках [3].

Іван Огієнко закликав учителів застосовувати індивідуальний підхід до кожного учня. Так, у першій частині “Української граматики” є “Звернення до вчителя”, в якому педагог, спираючись на власний досвід, радить іншим вчителям в кінці кожного уроку давати посильні завдання для тих дітей, які “не можуть одразу запам’ятати”. Тут він також наголошує на необхідності вивчення особистості учня: його спостережливості, пам’яті, волі. Учений розумів навчання як процес, залежний від умов і внутрішнього стану дитини, її досвіду та розумових потреб.

Виходячи з оцінок навчального процесу, виокремимо дидактичні правила, яких радив дотримуватися Івана Огієнко: йти від простіших дій до складніших; від відомого до невідомого; викладати так “щоб висновок приходив сам собою”; вчити, спираючись на попередній досвід дітей; виконувати завдання “більше в школі, менше вдома”; складні завдання розв’язувати “гуртом в школі”.

Як свідчать праці Івана Огієнка, він цінував такі методи навчання, як бесіда, розповідь, пояснення, вправа, робота з книгою і наочними посібниками, дискусія, проблемний виклад.

В плані висвітлення його розуміння методу роботи з наочними посібниками і важливості, якої він надавав цьому методу, зазначу, що Іван Огієнко для допомоги у засвоєнні навчального матеріалу підготував велику кількість таблиць. Серед них, зокрема, такі: “Наочна таблиця для вивчення і повторення підрядних речень”, “Наочна таблиця для розстановки пунктуаційних знаків”, “Наочна таблиця для вивчення російської орфографії”, “Наочна таблиця українського правопису: для школи і самонавчання” [6], “Наочна таблиця милозвучності української мови: для школи і самонавчання” [7].

Ефективність навчально-виховного процесу в закладах освіти, за Іваном Огієнком, перебуває у діалектичній залежності як від особистості педагога, рівня викладу ним матеріалу і дотримання рідномовних обов’язків, так і від рівня організації методичного забезпечення процесу навчання, наявності якісних підручників, навчальних і методичних посібників.

Положення Івана Огієнка, що стосуються вимог до особистості педагога: постійне прагнення до вдосконалення навчального процесу, участь у створенні підручників та посібників; власне самовдосконалення, обмін досвідом, підвищення рівня інформованості, дотримання педагогічного етикету, особливо мовного, вияв постійного інтересу до досліджень відомих учених з відповідної галузі науки, використання у своїй практиці підручників, посібників авторитетних авторів, здатність реально оцінювати вчинки учнів, терпимість у ставленні до помилок учнів [2], уміння спілкуватись з учнями, дотримуючись при цьому принципів науковості, доступності, послідовності, систематичності, гуманізму і правильно використовуючи мовний потенціал. Вчений дуже цінував співробітництво учня і вчителя в процесі навчання, а також обґрунтував дотримання міжпредметних зв’язків: рідну мову та літературу пропонував вивчати в тісному взаємозв’язку з історією, образотворче мистецтво – з літературою, історією, природознавством. Це, на думку педагога, розширювало б інтелект учня, формувало б його як цілісну особистість.

Щодо рівня організації навчально-методичного забезпечення, окреслимо основні положення дидактичних поглядів ученого. Це: вдало підготовлені навчальні видання; поповнення змісту підручників та навчальних посібників рідномовної школи текстами патріотичного, морально-етичного, краєзнавчого характеру; дотримання академічної термінології, граматичних, стилістичних, синтаксичних, пунктуаційних вимог при впорядкуванні кожного підручника чи посібника; наявність диференційованих практичних завдань; відповідність завдань і вправ підручників віковим особливостям учнів; коментар автора до окремих тем підручника; наявність на сторінках видань тлумачення учням невідомих та маловідомих термінів [2]; відсутність технічних кальок; доцільно і продумано розміщені в книгах малюнки, ілюстрації, таблиці, схеми та інші графічні зображення; виготовлення інших засобів наочності, які полегшують процес сприймання учнями матеріалу; добір роздаткового матеріалу, тексти якого є кращими зразками художнього слова; використання в навчальному процесі словників та іншої літератури.

Цікавою є структура підручників, автором яких є Іван Огієнко. Його підручники містять: ілюстрації, запитання до них з метою аналізу мовних явищ, історичний матеріал, представлений науковими текстами про Т. Шевченка, І. Мазепу, дидактичний матеріал, часто представлений художніми творами [3].

Загалом, Іван Огієнко увійшов в історію вітчизняної педагогіки як автор перших в нову добу підручників з української мови, зокрема, підручників для самоосвіти. Щодо самостійного оволодіння українською мовою, у 1918–21 роках написав такі підручники для самоосвіти "Українське писання", "Таблиця для вивчення українського правопису", нарис "Вчимося рідній мові" [1]. Іван Огієнко також є фунда­тором численних, необхідних і сьогодні для національної школи словників – етимологічного, орфографічного, стилістичного, фразеологічного, українсько-російського. Укладений під керівництвом І. Огієнка нормативній український правопис має не тільки науково-прикладне, а й політичне значення.

Дослідники зазначають, що наприкінці XIX ст. були відсутні граматики для початкового навчання чи самостійного оволодіння українською мовою, загальнодоступні підручники з методики викладання мови, словники. Тому зусилля І. Огієнка заповнити цей вакуум заслуговують найвищої оцінки. Адже в цей час постала гостра проблема і потреба впровадження української мови в державні інституції, навчальні заклади, церкву, громадські організації.

Іван Огієнко зробив суттєвий вклад і у теорію виховання. Протягом усього життя І. Огієнко досліджував фундаментальні питання виховання підростаючих поколінь українців, зокрема українців діаспори, у дусі любові до рідної землі, народу України. Щодо питання виховання у спадщині Івана Огієнка, перш за все зазначимо, що Іван Огієнко дотримувався думки, що високого рівня вихованості немає без високого рівня національної свідомості. Виховувати дітей на національних пріоритетах – означає виховувати їх на вищих здобутках культури, науки, мистецтва та інших сфер життєдіяльності українського народу на різних етапах історичного буття.



Основний зміст виховного процесу вбачав у прищепленні любові до свого народу, народної творчості, рідної мови, церкви. Підтримував думку про виховання у дітей поваги до моральних законів свого народу. Він вірив у незборимий дух народу і намагався силою свого таланту через виступи, лекції, друковані твори допомогти йому подолати різні стереотипи з метою підвищення освіченості і культури.

Професор Огієнко розглядав процес виховання підростаючого покоління як єдиний комплекс цілеспрямованих дій родини, школи, позашкільних установ, в т.ч. і церкви. Провідну роль у вихованні відводив родині. Вважав, що в кожній родині мусить бути тільки своя рідна українська мова і що кожна родина зобов’язана дотримуватися своїх рідних звичаїв та привчати дітей читати українські книжки. Важливого значення надавав вихованню дітей в родинах, які живуть за кордоном, зазначав, що ці родини повинні ходити на українські проповіді для збереження знань рідної мови, культури, духовності. А в школі мають уже шліфуватися якості вихованців. Учитель, за І. Огієнком, виступає порадником для батьків у питанні виховання дітей.

Зберігся лист Івана Огієнка до вчителів української школи м. Торонто, в якому якби викладена програма навчання дітей у національній школі: “Думаю, що українська школа в Америці могла б стати правдивою і вільною кузнею щиро-національної освіти. Вільне національне виховання – це найголовніша основа, що на ній духовно розвивається й росте кожна нація, і, власне, цього ми й не маємо. От тому й пильнуйте давати своїм вихованцям щиро-національну освіту, защепіть їм найголовніші основи правдивого українознавства. Уживайте в школі тільки соборної літературної мови й навчіть вихованців своїх не тільки цієї мови, але й глибокої пошани до неї. нехай школа не плутається ні до якого партійництва, бо це зробить її слугою партії й уб’є її науку. Провадьте школу так, щоб вона виховувала вірних синів України і щоб усі емігранти – без різниці партійної й віросповідної могли спокійно звати її своєю” [8].

Аналіз виховної діяльності Івана Огієнка свідчить, що усіма засобами шкільних предметів він прагнув сформувати в учнях силу волі і духу, стійкість у подоланні труднощів, здатність боротися з неправдою.

Аналіз праць І. Огієнка показує, що одним з найважли­віших факторів виховання підростаючих поколінь він вважав виховання рідною мовою [3], яку він сприймав як джерело національного духу, культури. Його турбувало питання збереження вміння спілкуватися рідною мовою як в Україні, так і за межами України. Підміна своєї мови іншою неминуче призводить до відчуження від всього рідного, що має шкідливий вплив на виховання учнів. Навчальні ідеї І. Огієнка спрямовані на розвиток навичок застосовування сучасної літературної мови в усіх сферах життєдіяльності освітніх закладів: документації, усному спілкуванні, письмовому оформленні завдань.

“Мова, – писав І. Огієнко, – це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості... Мова – душа кожної національності, її національний скарб... І поки живе мова – житиме і народ як національність. Не стане мови – не стане і національності: вона геть розрушиться поміж дужчим народом...” [9, С.239.]. Саме тому велику увагу він приділяв вивченню рідної мови змалечку в родині, вважаючи обов’язком кожного патріота розмовляти в сім’ї лише рідною мовою, що буде охороняти її честь, формувати переконання, що материнська мова – сила культури, а відтак – сила народу. Дбав про навчання і виховання молоді як продовжувачів справи батьків, нації, творців її культури.

Найголовніші мовні заповіді свідомого громадянина, подані ученим у “Науці про рідномовні обов’язки. Рідномовний Катехизис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів та широкого громадянства” (1936), не втратили своєї актуальності і сьогодні. Ця брошура є концептуальним виразом поглядів ученого на засади національного навчання й виховання молоді. В ній через формулювання рідномовних обов’язків, він виклав основні принципи рідномовної політики. Найпершими рідномовними обов’язками громадянина, за словами вченого, повинні бути охорона честі рідної мови, її практичне використання у родинному та громадському спілкуванні. У праці послідовно доводиться, що рідна мова є об’єднуючим консолідуючим фактором. Соборною літературною мовою повинен оволодіти кожен громадянин.

Глибока віра у виховне значення рідної мови та прагнення до дослідження питань лінгвістики вилилося у значний доробок праць І. Огієнка, присвячених мовним проблемам. Варто назвати основні: “Чистота і правильність української мови. Підручник для вивчення української літературної мови. Популярний курс з історичним освітленням”, (1925), “Костянтин і Мефодій” (1927 – 1928), “Нарис з історії української мови”, “Система українського правопису” (1927), “Наука про рідномовні обов’язки. Рідномовний катехізис” (1936), “Історія української літературної мови” (1950, у 5 т.) та інші. Мовно-педагогічна скарбниця І. Огієнка свідчить про глибину і різнобічність його теоретичних пошуків, прагнень впровадити в сім’ю, школу, церкву чисту українську мову. Цим самим він намагався зробити посильний внесок у розвиток національної свідомості українців, подолання розмовного суржику, збереження рідної мови серед діаспори, піднесення освіченості і культури власного народу.

Серед головних чинників виховання молодої людини І. Огієнко називає і українську культуру, розуміючи її в широкому значенні цього слова. Питанням української культури присвячена низка праць, серед яких слід виділити такі, як “Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу” (1918), “Князь Костянтин Острозький і його культурна праця” (1958), “Слово про Ігорев похід. Літературна монографія” (1967).

Глибоко і всебічно розкрив вчений “кореневу систему” української свідомості і самосвідомості, оригінальність і самобутність національної психології, характеру і світогляду українців [1].

Мова народу пов’язана з його історією. У центрі виховної системи І. Огієнка – “виховання засобами історії”, тобто фактами про виникнення, становлення і розвиток свого народу, нації, держави. Аналіз таких явищ, як життя козацтва, релігійних братств, стану культури, освіти, науки в різні періоди життя рідного народу поглиблює духовність, сприяє розвитку національної самосвідомості учнів. На основі архівних матеріалів, широкої наукової бази він розкривав успіхи наших предків на поворотних етапах його життя і діяльності. В епоху трипільської культури (IV-II тис. до н. е.), Київської Русі, Великої Козацької доби наші пращури за багатьма показниками досягли рівня розвитку інших нарадів, нерідко випереджаючи їх [10].

У своїх працях І. Огієнко розкривав вищі здобутки на­шого народу в різноманітних галузях науки, культури, мис­тецтва, економіки, громадського життя. На його думку, великий виховний вплив на учнів мають наукові відомості про здо­бутки нашого народу, починаючи з найдавніших часів: чим глибше і чіткіше учні знають духовні цінності наших предків упродовж століть, тим вихованішими вони стають. У них пробуджується гордість за наукових, культурних і освітніх діячів, які поширювали знання серед рідною народу. Тому він вимагав, щоб зміст освіти в національній школі включав у себе основні ідеї, цінності, що розкривають духовні пласти рідного народу в різні історичні періоди.

Іван Огієнко надавав великого значення вихованню дітей також і національними обрядами та звичаями, які поділяв на родинні, релігійні і загальнонародні, наполягав на прилученні молоді до цих обрядів.

Завершуючи цей далеко не повний аналіз педагогічної діяльності Івана Огієнка, можемо з впевненістю стверджувати, що його доробок має непересічне значення для розвитку України, для виховання її майбутніх поколінь. І. Огієнко один з перших у вітчизняній педагогіці заклав основи української національної системи виховання, накреслив шляхи впровадження в нову історичну добу традицій народної педагогіки. Педагогічні ідеї І. Огієнка, сформовані вченим на поч. ХХ ст., важливі для розвитку сучасної педагогічної думки і перекликаються з нинішніми проблемами, які розв’язують освітяни України. Його багата творча спадщина вимагає сьогодні нового прочитання та використання на благо України.


______________


  1. Мартиненко С., Чугаєвський В. Педагогічна спадщина І. Огієнка (митрополита Іларіона) і розвиток сучасної національної школи // Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка в контексті українського національного відродження: Наук. доповіді другої Всеукр. наук.-теор. конференції. – Кам’янець-Подільський, 1997.

  2. Марушкевич А. Просвітницька діяльність і педагогічні погляди Івана Огієнка: Дисерт. канд. пед. наук: 13.00.01. – К., 1995.

  3. Марушкевич А. Науково-педагогічна спадщина Івана Огієнка. Автореферат дисерт. доктора пед. наук: 13.00.01. – К., 1999.

  4. Нестеренко А. Митрополит Іларіон – служитель Богові й народові // Ювілейна книга на пошану митрополита Іларіона. – Вінніпег, 1958.

  5. Огієнко І. Історія української літературної мови: Монографія. – Вінніпег, 1950.

  6. Огієнко І. Наглядна таблиця українського правопису: Для школи і самонавчання. – Жовква, 1923.

  7. Огієнко І. Наглядна таблиця милозвучності української мови: Для школи і самонавчання. – Жовква, 1923.

  8. Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки. – Львів, Українська академія друкарства, 1995.

  9. Огієнко І. Українська культура. – К., 1918.

  10. Руденко Ю., Перевальська М. Традиції виховання молоді на національних пріоритетах у педагогічній спадщині Івана Огієнка // Велетень науки: Матеріали Всеукр. наук.-пед. читань, присвячених вивченню спадщини Івана Огієнка. – К., 1996.



Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка)
2018 -> Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина)
2018 -> Євгенія Волощук, Олена Слободянюк
2018 -> Ознайомлення з життям І творчістю Лесі Українки. Вірші Як дитиною бувало
2018 -> Вераксіч Надія Михайлівна 5-б клас Мова
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни історіографія історії України окр «бакалавр» Галузь знань: 03 Гуманітарні науки
2018 -> Програма навчальної дисципліни історія україни окр «бакалавр» Галузь знань: 0203 Гуманітарні науки
2018 -> Вчитель Мурашко Юлія Олександрівна
2018 -> Культурно-просвітницьких заходів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconВипуск 7 Серія: філософські науки
Наукові записки кутеп: Збірник наукових праць. Серія: філософські науки. Вип. 7 / Редкол. Пазенок В. С. (голова). К.: Кутеп, 2010....
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconВидатні українські історики розвінчують міфи радянської пропаганди!
Союз був непримиренним противником нацистів? Чи правда, що українські націоналісти масово винищували євреїв під час війни, особливо...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconТож хто він, Іван Огієнко, що так муляв очі більшовикам?
Відтак мусимо потурбуватися за тих, хто віддав своє життя, щоби Україна здобула вимріяну І виборену десятками поколінь національну...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconВидатні українські математики
...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconІван Лучук позичена дримба
...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconСерія «академіки напн україни» випуск 19 микола самійлович вашуленко мовознавець, учений, методист біобібліографічний покажчик київ 2011

Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconУкраїнські видатні математики робота студентки 512 групи твердохліб надії зміст
Ніхто не знає, що означає для мене не займатися математикою. Лише моїй дружині відомо, що математика для мене життя, все
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconКонкурс шкільних газет «Рідна мова барвінкова» (5-11 кл.) Випуск шкільної газети «Т. Г. Шевченко художник, поет, мислитель»
Цикл бесід на тему: «Українські достойники», присвячені видатним діячам української культури, науки, видатним українським спортсменам...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconНавчально-методичний посібник Тернопіль
Л17 Історія України. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2005. – 62 с. – Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле,...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconМетодична «Швидка» (Бібліоквілт) Випуск №5
П’ятий випуск бібліоквілту пропонує характеристику 2016 року у світі та важливі для організації роботи бібліотекаря матеріали


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка