Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко



Сторінка4/7
Дата конвертації12.04.2018
Розмір1,8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

педагогічна культура

у світлі освітніх ідей

видатного українського вченого,

церковного, державного і громадського діяча івана огієнка*

ЛАРИСА КОВАЛЬЧУК


Якою ж була б ця культура наша, коли б прямували ми до неї битими шляхами, коли б ми творили її увесь час вільними руками?!

Іван Огієнко


В умовах світової економічної кризи, неконтрольованих глобалізаційних процесів, на думку багатьох експертів, збереженню України як самостійної держави загрожує чимало небезпек. Отож, національна ідея є вагомим і незаперечним чинником самозбереження нашої держави. У цьому контексті слушною є думка В. Кременя, який акцентує увагу на тому, що в процесі розвитку національного буття треба забезпечити наступність культурно-історичної традиції, зберігаючи самобутність народу і систему цінностей, яка склалася. Цю роль і повинна виконати національна ідея. Збереження зазначених складових сприяє їх інтеграції у систему національних цінностей як елементів макросоціуму. Тут традиція виконує визначальну функцію у процесах освіти і виховання нового покоління. Система освіти через національну ідею втілює стан, тенденції та перспективи розвитку українського суспільства, або відтворюючи і закріплюючи стереотипи, які вже склалися в ньому, або вдосконалюючи його [6, с. 20].

Прикладів самовідданого служіння національній ідеї у багатовіковій і многостраждальній історії українського народу маємо чимало. Серед них, як слушно зазначає П. Саух, подвижницьке життя і багатогранна творчість Івана Огієнка – апостола духу й совісті нації, які стали для нас живильним джерелом глибоких почуттів, чистого сумління і неспокою думки. Невтомна праця, масштабність і нелінійність мислення цього Великого Українця будила національну гордість, патріотичність почуття і нашу національну свідомість, скріплювала дух і віру у свої сили знедоленого народу [2, с. 5].

Велика зацікавленість працями видатного українського вченого, церковного, державного і громадського діяча свідчить, що наукова спадщина Івана Огієнка є невичерпним джерелом для дослідження актуальних питань державотворення, розвитку освіти та національної науки, у тому числі й педагогічної. Мета нашого наукового пошуку – в контексті дослідження проблеми формування культури професійного мислення майбутніх педагогів теоретично осмислити сутність педагогічної культури через призму цінних поглядів Івана Огієнка на розвиток культури українського народу.

Системоутворюючим для нашого дослідження є поняття “культура” як фундаментальна категорія сучасного гуманітарного дискурсу. З метою з’ясування сутності цього поняття звернемося до “Тлумачного словника української мови”, в якому наведене таке тлумачення культури:


  1. все, що створено людським суспільством і існує завдяки фізичній і розумовій діяльності людей, на відміну від явищ природи;

  2. сукупність досягнень суспільства в науці, мистецтві, в організації державного і суспільного життя у кожну історичну епоху;

  3. ступінь досконалості, досягнутий в опануванні тієї чи іншої галузі знання або діяльності (наприклад, культура української мови) [3, с. 202].

Розуміючи це поняття у широкому значенні, Іван Огієнко розглядав культуру як “безперервний потік, рух культурних цінностей в суспільстві, що відбувається проміж різними поколіннями та соціальними верствами. У цьому русі засвоюються найцінніші культурні вартості, одні набувають нового звучан­ня, інші губляться, що є наслідком культурної спадкоємності” [4, с. 45 – 46]).

Український народ упродовж багатьох століть творив свою унікальну культуру, що вирізняє його з-поміж інших народів. Аналізуючи у праці “Українська культура” історичний поступ нашого народу, І. Огієнко зазначав, що “можна тільки дивуватись, дивуватись і благовіти, як це народ наш незвичайно тернистим шляхом досяг такої великої культури” [11, с. 5]. Адже “у який бік життя не поглянемо, скрізь побачимо, як оригінально, своєрідно складав свою культуру народ український. Скрізь, на всьому поклав цей народ свою ознаку, ознаку багатої культури й яскравої талановитості” [11, с. 5].

Особливого значення у плеканні культури нашого народу вчений надавав освіті і вихованню підростаючого покоління. Він стверджував, що Україна виробила свою оригінальну педагогічну систему” [11, с. 94 – 95].

Лакмусом розвитку суспільства в кожночасну добу його існування є культура педагога. Як явище суспільного життя, вона відображає соціально-культурний досвід педагогічної взаємодії поколінь. Іван Франко у праці “Наші школи і їх потреби” слушно зазначав, що “учителем школа стоїть” [13, с. 114]. Охоплюючи все розмаїття виявів педагогічної реальності, педагогічна культура характеризує не тільки особистість педагога, а й визначає різні аспекти його професійної діяльності.

У науково-педагогічній літературі знаходимо чимало дефініцій цього феномену. Зокрема, І. Бех і В. Радул під педагогічною культурою розуміють інтегральну якість особистості педагога, міру та засіб привласнення ним загальнокультурного досвіду людства, його кращих надбань у власній фаховій діяльності, синтезом високого професіоналізму та особистісних якостей педагога [1, с. 16]. У її структурі виокремлюють такі складові: наукову ерудицію, педагогічну майстерність, культуру спілкування, педагогічну етику, загальну ерудицію, прагнення до самовдосконалення, культуру мовлення, духовне багатство [14, с. 16]. Наводимо структуру педагогічної культури [5]:

У житті кожної окремої людини, спільноти людей і цілого народу чи не найважливішу роль відіграє духовна культура. У своїх працях Іван Огієнко переконливо доводив, що “духовна культура творить із людини найдосконалішу одиницю” [9, с. 131]. Український просвітник під духовною культурою розумів “інтелектуальний стан народу, розвиток всенародного розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики тощо” [9, с. 115].

Формування духовної культури як основи розвитку особистості полягає у вихованні в дітей та молоді високих інтелектуальних і моральних інтересів та запитів, ціннісних поглядів і переконань, виробленні толерантного ставлення до інших культур і традицій, прагнення до наслідування високого ідеалу тощо. Реалізація цієї високої мети покладається передусім на вчителя, вихователя, викладача, завданням яких є виховання молодого покоління. Отож духовна культура є засадничою основою професійної діяльності педагога, базою його культури. У цьому сенсі М. Стельмахович слушно зазначав, що від рівня духовної культури вчителя значною мірою залежить одухотворення життя тих, кого він виховує, прагнення жити й творити у вільній незалежній Державі на благо й процвітання рідного краю, Батьківщини, нації [12, с. 4].

У науково-педагогічній спадщині Івана Огієнка, зокрема в праці “Українська культура” та в наукових статтях на сторінках журналів “Рідна мова” і “Наша культура”, проаналізована діяльність багатьох просвітників, педагогів у різні періоди нашої історії. Він обстоював думку, що “здавна українці вславились, як гарні педагоги. Шкіл у нас на Україні скрізь було багато, майже кожне село мало свою братську школу; тому роботи учителям завше було доволі, і не диво, що у нас бували дуже гарні педагоги [11, с. 95]. Окрім того вчений наголошував, що “українці вславились, як гарні знавці чужих мов” та Закону Божого, були шанованими людьми в освічених колах інших держав, а “вчителями Закону Божого по всіх кращих школах в Росії були більше українці, та й підручними книжками Закону Божого за весь XVIII вік були тільки ті, що їх склали самі українці, – це катехізис Феофана Прокоповича та Петра Могили” [11, с. 100 – 104].



Аналізуючи у дисертаційній роботі науково-педагогічну спадщину Івана Огієнка в контексті розвитку національної освіти і виховання в Україні, A. Марушкевич зазначає, що вчений вникав у сутність професіоналізму вчителя, вирізняючи при цьому духовні компоненти, які закладені в основі його педагогічної культури. На думку Івана Огієнка, виховання, навчання та підготовка до майбутнього життя національно свідомих громадян залежать від рівня освіченості та майстерності педагога. Він вважав, що вітчизняним учителям найбільш властиві здатність до постійного оновлення знань, спроможність до швидкої адаптації та змін у соціально-економічній сфері, висока професійна компетентність. При цьому мають вагу не лише наукові знання, а й особисті риси характеру, ті якості, без яких педагог не може обійтись у практичній діяльності: відданість національній ідеї, добросовісне ставлення до виконуваної роботи тощо [7, с. 18].

Культура і мова взаємопов’язані і невіддільні одна від одної. Мова є складовою культури, що поєднує найрізноманітніші аспекти людської діяльності і соціального буття. Обстоюючи думку, що мова має стати органічною частиною, основою виховання молоді, Іван Огієнко у праці “Наука про рідномовні обов’язки: Рідномовний катехизис для вчителів, робітників, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства” акцентував на тому, що “Громадянство мусить ужити всіх заходів, щоб виховувати серед свого студентства глибоке й міцне почуття всенаціональної єдності, як основи соборної літературної мови” [10, с. 48].

У цьому контексті варто зазначити, що вагомою складовою педагогічної культури є культура мови вчителя, вихователя дитячого садочка, викладача вищої школи. В умовах сьогодення особливої актуальності набувають праці Івана Огієнка, в яких наголошується на важливих функціях мови, її значущості для самозбереження і повноцінного життя українського народу (зокрема, “Українська культура”, “Наука про рідномовні обов’язки”, “Рідна мова в рідній школі”, “Ознаки доброї літературної мови” та ін.).

Передаючи у праці “Українська культура” красу української мови, вчений зазначав, що “наша мова українська, чарівна наша мова, всім світом вже знана за одна з найзвучніших, наймелодійніших мов. Серед сло­в’янських мов наша мова найбагатша на лексику, найвиразніша на синтактику. Синоніміка нашої мови найбагатша, і ми маємо деколи на один вираз десятки слів; от, скажімо, на вираз говорити ми маємо: говорити, каза­ти, балакати, мовити, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бормотати і кожне слово має свій власний відтінок... Наша мова донесла чистою силу старовини [11, с. 22–23]. Цю красу, цю велич, цю силу українського слова своїм вихованцям здатний передати лише мудрий педагог з високим рівнем мовної культури.

Якою актуальною для нашого часу, коли над країною нависла загроза витіснення української мови внаслідок введення другої державної мови, є думка вченого про те, що мова – це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості.

Мова це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування. Мова душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання” [11, с. 239–240].

Розуміючи значення мови в житті людини, спільноти, нації й держави, вчений підкреслював і застерігав: Мова це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я... І поки живе мова житиме й народ, яко національність. Не стане мови не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом... От чому мова завжди має таку велику вагу в національному рухові, от чому ставлять її на перше почесне місце серед головних наших питань” [11, с. 240]. Берегти, плекати рідне слово в усій його величі й красі здатний лише мудрий педагог з високим рівнем мовної культури та національної самосвідомості.

Вагоме місце у структурі педагогічної культури посідає загальна і наукова ерудиція педагога. Аналіз літературних джерел за темою дослідження засвідчує, що цій проблемі Іван Огієнко надавав особливого значення.

Як зазначає А. Марушкевич, поняття “ерудиція” вчений трактував, як “…суму знань, знань різнородних, але пропорційних”. На його думку, потрібно постійно збагачувати знання тих, хто навчає. Тільки завдяки знанням вони зможуть вдало організовувати та здійснювати навчально-виховний процес у різноманітних навчальних закладах. Вчений вважав, що “ерудованим не можна бути без добре виробленого світогляду. Але без освіти і доброї книжки світогляд виробляється тяжко”. Як відомо, провідною ознакою наукового світогляду є формування поглядів і переконань людини на основі пізнання законів розвитку природи, мислення і суспільства. Відповідно, для того, щоб стати ерудованим, “…треба думати і багато читати, але завжди треба знати, що читаєш і хто автор даної книжки” (цитати наведено за [8, с. 22]).

Цікавими з погляду підвищення психолого-педагогічної ерудиції і збагачення досвідом педагогічної діяльності є такі поради вченого:



  1. “Краще знай, що читати, оминай читання легке”;

  2. “Читай такі книжки і праці, які заставляють вглиблюватись, і таке читання навчить багато”;

  3. “Ваш час дорогий, і тому не витрачайте його на читання малокорисне”;

  4. “... в бібліотеці твоїй нехай стоїть така книжка, яка приносить тільки користь...” [8, с. 23]

Іван Огієнко мав глибоке переконання, що обдарований, освічений, працьовитий учитель виховує собі гідних послідовників, продовжувачів справи. Акцентуючи увагу на особистості педагога, він наголошував також на особливому значенні таких аспектів діяльності педагога:

  1. постійне самовдосконалення;

  2. обізнаність з педагогічним досвідом попередників;

  3. вміння забезпечити творче педагогічне спілкування;

  4. ґрунтування навчально-виховних заходів на вірі свого народу;

  5. здатність реально оцінювати вчинки вихованців і соціального оточення;

  6. орієнтація на вдосконалення патріотичних почуттів підростаючого покоління;

  7. терпимість до помилок і упущень вихованців тощо [8, С. 69].

Підсумовуючи, зазначимо, що у багатьох працях Івана Огієнка наголошується на ролі педагога у навчально-виховному процесі як людини духовної, моральної, здатної передати своїм вихованцям власні переконання і велику віру. Освіта — це один із найоптимальніших і найінтенсивніших способів входження людини у світ науки і культури. Освітні ідеї видатного українського вченого, церковного, державного і громадського діяча Івана Огієнка мали значний вплив на розвиток української педагогічної думки та національної школи і не втратили своєї актуальності для сьогодення педагогічної науки та практики.
___________________


  1. Бех І. Педагогічна культура: розвиток соціальної зрілості особистості вчителя / І. Бех, В. Радул // Наукові записки. – Вип. 32. Серія “Педагогічні науки”. – Кіровоград : РВЦ КДПУ ім. В.Винниченко. – 2000. – С. 12-17.

  2. Іван Огієнко у діалозі культур і духовності (Огієнківські читання у Чудодієвому): Збірник наукових праць / За ред. проф. П.Ю. Сауха. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І, Франка, 2010. – 318 с.

  3. Івченко А.О. Тлумачний словник української мови / А.О. Івченко. [Худож.-оформлювач І.В. Осіпов]. – Харків: Фоліо, 2008. – 540 с.

  4. Кирюшко Н. Особливості культурології І. Огієнка / Н. Кирюшко, М. Кирюшко // Духовна і науково-педагогічна діяльність в контексті національного відродження. – Кам’янець-Подільський, 1992. – С.45 – 46.

  5. Ковальчук Л. Основи педагогічної майстерності: Навч. посібник / Лариса Ковальчук. – Львів : Видав. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2007. – 608 с.

  6. Кремень В.Г. Філософія людиноцентризму в стратегіях освітнього простору / авт. В. Г. Кремень. – К.: Педагогічна думка. – 2009. – 520 с.

  7. Марушкевич A.A. Науково-педагогічна спадщина Івана Огієнка в контексті розвитку національної освіти і виховання в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступ. доктора пед. наук : спец. 13.00.01.01 “Загальна педагогіка та історія педагогіки ” / A.A. Марушкевич. – Київ, 2004. – 43 с.

  8. Марушкевич А.А. Актуальні проблеми науково-педагогічної спадщини Івана Огієнка: Навчальний посібник з педагогіки. – К., 2005. [Електронний ресурс] http://www.soc.univ.kiev.ua/LIB/PUB/M/MARUSHKEVYCH/ogienko.pdf

  9. Мит Іларіон. Мої проповіді. – Вінніпег, 1973. – 115 с.

  10. Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки: Рідномовний катехизис для вчителів, робітників, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства. – К.: Обереги, 1994. – 72 с.

  11. Огієнко І. Українська культура / Іван Огієнко. – К.: Абрикос, 1991. – 272 с.

  12. Стельмахович М. Г. Українська національна школа і народна педагогіка // Початкова школа. 1992. № 7 – 8. – С. 3 – 4.

  13. Франко І.Я. Наші школи і їх потреби. Зібрані тв.: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1979. – Т. 46. – Кн. 2.

  14. Щербань П.М. Фундаменталізація науково-практичної підготовки майбутніх учителів / П.М. Щербань, П.П. Щербань // Рідна школа. – 2003. – № 2. – С. 15 – 17.




НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ В ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ Т.ШЕВЧЕНКА ТА І. ОГІЄНКА*
МАРІЯ СТАХІВ
«Загальна грамотність у

народі – величезне добро»



Тарас Шевченко
Сьогодні національна ідея часто трактується окремими горе-політиками як щось надумане, нічим не обґрунтоване бажання українців видати бажане за дійсне.. А національна ідея – це не ефемерна вигадка, щось штучно придумане, над яким всі б’ються і ніяк не можуть сформулювати, що ж це таке – національна ідея?! Для звичайних людей це зрозуміло як ясний день – говори державною українською, навчай дітей історії українського народу, виховуй народ на витворених і перевірених життям традиціях та звичаях, поважай і враховуй потреби всіх народів, що проживають на її території, твори економіку, виходячи із можливостей і ресурсів України та на її користь. Вже і цього достатньо, щоб взятися втілювати в життя ці звичайні і такі необхідні речі. Саме в клопіткій праці кожного вбачали реалізацію такої національної ідеї духовні отці українського народу різних епох – Тарас Шевченко та Іван Огієнко.

Все, що можна було творити в плані реалізації національної ідеї робили свого часу вони – два подвижники українства, що своїм життям і творчістю прилучилися до творення, формування, шліфування української мови (як одного із атрибутів існування народу та нації як таких) як мови самодостатнього європейського народу, бо чи іншого боялися б держави-сусіди?!

Багатогранність обдарування, широка ерудиція, глибокі знання з українознавства, дитячої психології допомогли Т.Шевченкові та І.Огієнкові зробити помітний внесок у розв’язання дидактичних проблем. Вони усвідомлювали, що освіта передбачає глибоке пізнання підростаючим поколінням культурно-історичного досвіду рідного народу, включає в себе навчання та виховання

Любов до дітей – це характерна риса всього українського народу: «нічим не можна так швидко задобрити мого українського земляка, як пригорнути його дитину», пише Шевченко в повісті «Княгиня». Шкільне питання цікавить Т.Г.Шевченка в різних аспектах. Насамперед як найважливіший засіб поширення письменності в народі.

Хоч Шевченко і не залишив після себе теоретичного трактату з викладом своєї програми побудови шкільної справи, як, наприклад, І.Огієнко, проте думки, висловлені ним у різних творах з цього питання, дають достатнє уявлення про те, який в нього виробився освітньо-виховний ідеал. З прямих висловлювань Т.Шевченка про тогочасну освіту, з характеристики персонажів його творів, аналізу особистого життєвого досвіду вимальовується бачення поета завдань і змісту освіти. Т.Шевченко добре розумів, що тогочасні правителі не зацікавлені в здобутті освіти простими людьми, бо всім зрозуміло, що неграмотними керувати легше. То для чого ж собі створювати проблеми? І хоч у працях І.Огієнка ми знайдемо похвальбу на те, що на Україні багато шкіл (і навіть чужоземці це відзначали), освіта перебувала в край занедбаному стані.

Зі своїх власних школярських митарств (у п’янички-дяка, в горе-ходожника Ширяєва…), зі спостережень над наукою інших Т.Шевченко зрозумів, що підхід до здобуття належної початкової освіти усіма громадянами слід кардинально міняти. Щоб по-справжньому навчити і виховати дитину, мало дати їй елементарні навички читання, письма та лічби (а саме цим обмежувалося навчання в церковно-приходських, дяківських та інших початкових та недільних школах). Т.Шевченко розробляв план іншої системи освіти, за якої б дітей навчали, крім основ грамоти, ще арифметику, а також давали відомості з історії, географії і навіть етнографії. У його планах було створити ці книги для школярів самому. Це підтверджують його листи до М.К.Чалого та П.Ф.Симиренка:



«Составил я и издал «Букварь» для наших сельских школ в количестве 10 000 экземпляров и продаю его в пользу тих же сельских школ по три копийки за книжечку. Через вашего киевского комиссионера г. Предаткина послал на ваше имя одну тисячу «Букваря». («Букварь южнорусский» Т.Шевченка проходив подвійну цензуру – церковну і світську. Цензором Петербурзького цензурного комітету був на той час В.М.Бекетов).

Когда соберу за «Букварь» вси деньги, то думаю издать в таком же обьеме «Букваря» и личбу, или арифметику. А потом космографию и географию нашего края, преимущественно в большом обьеме... Потом краткую историю нашего сердешного народа. И когда все сие сотворю, тогда назову себя счастливым….» [Лист до П.Ф.Симиренка від 4–12 січня 1861 р.].

Іншими словами, початкова освіта в уявленні Т.Шевченка повинна разом з грамотою давати достатнє коло і загальноосвітніх знань, які допомагають учням розуміти явища життя і свідомо визначати своє ставлення до них. Початкова навчання, на думку Т.Шевченка, повинно давати знання про світ, про держави та народи, що населяють земну кулю, розвивати свідомість школярів, їх інтерес до знань, виробляти в них більш-менш правильний погляд на світ. Це була нова програма початкового навчання, яка не базувалася на часослові та псалтирі, а мала в своїй основі світський характер.

У листах до М.Костомарова в грудні 1857 – січні 1858 років Т.Шевченко ділиться своїми думками відносно того, які книжки потрібні для народу, за яку освіту треба боротися, як навчати дітей.

Та й сам Шевченко відчував якийсь особливий потяг до дітвори. Про це говорить його біографія, про це говорить він сам у щоденнику, про це читаємо в його листах і його творах, які він теж з любов’ю називав своїми дітьми:

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас,

Де мені вас діти?!

Є дуже багато свідчень сучасників Т.Шевченка, які підтверджують особливе ставлення поета до дітей. Шевченко любив перебувати в дитячому товаристві. Охоче з ними грався і не раз частував дітей солодощами, витрачаючи на це останні свої гроші. В їх колі він відпочивав і втішався. Взаємністю відповідали йому і діти. А добре знайомі називали його найдобродушнішим Кобзарем. У щоденниковому записі він згадує про сина Ускова так: «Я полюбив це прекрасне дитя, а воно, бідне, так прив’язалося до мене, що бувало і уві сні кликало до себе лисого дядю…».

Т.Шевченко проявив себе як глибокий знавець дитячої психології в і в своїх поетичних, прозових та малярських творах. Для прикладу достатньо лише одного вірша:



На Великдень, на соломі Кому свитку. Одна тільки

Против соня, діти Сидить без обнови

Грались собі крашанками Сиріточка, рученята

Та й стали хвалитись Сховавши в рукава.

Обновами. Тому к святкам – Мені мати купувала.

З лиштвою пошили – Мені батько справив.

Сорочечку. А тій стьожку, – А мені хрещена мати

Тій стрічку купили. Лиштву вишивала.

Кому шапочку смушеву, – А я в попа обідала, –

Чобітки шкапові, Сирітка сказала.

Тільки внаслідок довгих спостережень за дітьми можна було створити багаті своїм психологічним і педагогічним змістом твори. Так, Шевченка можна вважати мудрим педагогом. І не лише тому, що він писав про дітей чи змальовував їх. Ні. Насамперед тому, що у дітях він бачив майбутнє нації, світле, добре і чисте. Він сам вчив дітей і вважав навчання їх справою для педагогів надзвичайно важливою. Т.Шевченко піклувався про освіту своїх племінників, дбав про належне їх навчання, всіляко заохочував до науки. Свідченням того можуть послужити рядки з листа до Варфоломея Шевченка:



До В.Г.Шевченка

20 липня 1860. Петербург

«Р.S. Нехай мені Пріся напише, що вона прочитала з тих книжок, що я її послав. Скажи Васі (Василині), що як буде вчитися, то я їй на ту весну намистечко привезу….»[]

Тому є зрозумілим і природним його прагнення прислужитися педагогічній науці. Зокрема піклування про доброякісність україномовних підручників для школярів. Це прагнення знайшло своє відображення в його найважливішій педагогічній праці «Буквар южнорусский», який був підготовлений з любов’ю до дітей. в доступній для них формі і зрозумілий за змістом.. Не дивно, що і царська цензура, і церковні рецензенти так доскіпливо вивчали його, що аж тричі відсилався він на рецензію. Але буквар Шевченка був виданий. Жаль тільки, що після смерті поета справа його популяризації була занедбана.

«Букварь южнорусский» – посібник для навчання грамоти українською мовою в недільних школах, що його уклав Т.Шевченко восени 1860 року у Петербурзі. Випущено окремою книгою на початку січня 1861 року у Петербурзі на кошти Т.Шевченка тиражем 10 000 примірників. «Б. ю.» був першим у серії задуманих поетом навчальних посібників (лічба, етнографія, географія, історія), яку він не встиг здійснити. «Б. ю.» містить алфавіт (літери друковані й рукописні), тексти для читання за складами (уривки із зроблених Шевченком раніше українських переспівів «Псалмів Давидових» 132, 53, 12, 93, 149), тексти для суцільного читання. У розділі «Лічба» подано цифри й таблицю множення до 100. Половину книжки становлять фольклорні тексти. Серед невеликого за обсягом матеріалу релігійного змісту, обов’язкового для кожного тогочасного букваря, поет умістив псалом 132 в своєму переспіві. Навчальний матеріал «Б. ю.» перейнятий гуманістичними ідеями. Тогочасній пануючій егоїстичній моралі автор протиставляв ідею демократичних взаємин людей праці. В книжці двічі повторено строфу «Чи є що лучче, краще в світі, // Як укупі жити, //З братом добрим добро певне// Познать, не ділити?». Через «Б. ю» проведено ідею виховання в дусі правдивості й чесності, нестерпності до лицемірства й кривди («Де єсть добрі люди, // Там і правда буде, // А де кривда буде, // Там добра не буде»).

Вміщені в букварі «Дума про пирятинського поповича Олексія» та «Дума про попівну Марусю Богуславку» продемонстрували глибоке знання поетом фольклору, його високу оцінку народної етики й педагогіки, яку відображено в усній народній творчості. Шевченко помістив також приказки, що осуджують соціальні й моральні недоліки і разом з думами розкривають красу й багатство рідної мови. Велику частину тиражу «Б. ю» Шевченко розіслав для продажу в недільні школи Києва, Чернігова, Полтави та інших міст з тим, щоб виручені гроші залишилися в касах недільних шкіл.

Справа впровадження «Б. ю» в народні школи натрапила на опір з боку вищого духівництва, зокрема чернігівського єпископа Філарета й київського митрополита Арсенія. Підтвердженням цьому можуть бути ось ці листи Шевченка: (підтвердити з щоденника або з книжки).


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка)
2018 -> Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина)
2018 -> Євгенія Волощук, Олена Слободянюк
2018 -> Ознайомлення з життям І творчістю Лесі Українки. Вірші Як дитиною бувало
2018 -> Вераксіч Надія Михайлівна 5-б клас Мова
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни історіографія історії України окр «бакалавр» Галузь знань: 03 Гуманітарні науки
2018 -> Програма навчальної дисципліни історія україни окр «бакалавр» Галузь знань: 0203 Гуманітарні науки
2018 -> Вчитель Мурашко Юлія Олександрівна
2018 -> Культурно-просвітницьких заходів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconВипуск 7 Серія: філософські науки
Наукові записки кутеп: Збірник наукових праць. Серія: філософські науки. Вип. 7 / Редкол. Пазенок В. С. (голова). К.: Кутеп, 2010....
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconВидатні українські історики розвінчують міфи радянської пропаганди!
Союз був непримиренним противником нацистів? Чи правда, що українські націоналісти масово винищували євреїв під час війни, особливо...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconТож хто він, Іван Огієнко, що так муляв очі більшовикам?
Відтак мусимо потурбуватися за тих, хто віддав своє життя, щоби Україна здобула вимріяну І виборену десятками поколінь національну...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconВидатні українські математики
...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconІван Лучук позичена дримба
...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconСерія «академіки напн україни» випуск 19 микола самійлович вашуленко мовознавець, учений, методист біобібліографічний покажчик київ 2011

Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconУкраїнські видатні математики робота студентки 512 групи твердохліб надії зміст
Ніхто не знає, що означає для мене не займатися математикою. Лише моїй дружині відомо, що математика для мене життя, все
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconКонкурс шкільних газет «Рідна мова барвінкова» (5-11 кл.) Випуск шкільної газети «Т. Г. Шевченко художник, поет, мислитель»
Цикл бесід на тему: «Українські достойники», присвячені видатним діячам української культури, науки, видатним українським спортсменам...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconНавчально-методичний посібник Тернопіль
Л17 Історія України. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2005. – 62 с. – Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле,...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconМетодична «Швидка» (Бібліоквілт) Випуск №5
П’ятий випуск бібліоквілту пропонує характеристику 2016 року у світі та важливі для організації роботи бібліотекаря матеріали


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка