Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко



Сторінка6/7
Дата конвертації12.04.2018
Розмір1,8 Mb.
1   2   3   4   5   6   7

ІРИНА ВАСИЛЬКІВ

Українська земля по праву може пишатися талановитими, працелюбними, високоморальними дітьми, яким вона дала життя. Світ схиляє голову перед титанічною постаттю Івана Огієнка – вченого, священнослужителя, патріота. У нових історичних умовах повертається в Україну чесне і чисте ім’я її сина. Його сподвижницька діяльність на ниві відродження нації, в справі утвердження і розвитку української мови, культури є для нас прикладом самовідданого служіння рідному народові.

Сьогодні ми відкриваємо для себе І.Огієнка як державного діяча, педагога, мовознавця, етнографа, культуролога, палеографа, богослова, філософа, перекладача Біблії і богослужбових книг, редактора і видавця, публіциста, літературного критика, історика церкви. Його працям притаманні високий рівень наукового мислення, теоретичних узагальнень, досконале володіння джерельним матеріалом. Огієнко-історик виважений в оцінках, переконливий в аргументації, стриманий в емоціях. Але у його гарячому публіцистичному слові виливається глибокий біль за долю рідної мови, рідного народу, звучить надія і віра у світле майбутнє української нації, держави. Вчений залишив нащадкам безцінні дослідження з історії української культури, мови, церкви, друкарства. Та, безумовно, найціннішим для нас є величезний історичний досвід, акумульований в усій творчій спадщині І.Огієнка.

Сучасні події в Україні вимагають глибшого пізнання і осмислення наукового доробку професора І.Огієнка, практичного застосування його ідей. Високоморальність, об’єктивність, незаангажованість і незалежність його як дослідника та науковця дозволяють говорити про феномен не просто вченого-історика, а Вчителя історії. Йому випало пройти тяжкий тернистий шлях, бути свідком і учасником трагічних подій у Наддніпрянській Україні та в Галичині. На схилі життя, аналізуючи уроки минулого, Іван Огієнко зазначає: «Єдність і Згода були головними точками ідеології України всі її віки, бо бракувало їх у нас. Так і в теперішній час: головна вимога ідеології українського народу поміж її провідниками – таки Єдність і Згода, – конче потрібні нам по всіх ділянках нашого життя…» 2, с.132.

Досвід державотворення, здобутий в роки Української революції, простежується у всій наступній соборницькій діяльності І.Огієнка. Він брав безпосередню участь у підготовці до Свята Злуки 22 січня 1919 р., розробляв план його церковного святкування 6, с.322 як міністр народної освіти УНР. Через багато років, маючи вже важкий досвід життя в еміграції, аналізуючи невдачі визвольних змагань доби УНР, І.Огієнко писав: «З мого наказу три дні дзвонено по вcіх церквах України (…), сповіщаючи всім про найбільше свято, але в Галичині не дзвонено, бо наказ міністра України її не стосувався (…). І створили ми Соборність найдивнішу в світі: приєдналась Галичина, але (…) з окремим військом, з окремим диктатором, з окремим навіть правописом (…). Що ж дивно, що ця паперова Соборність так хутко відцвіла, не розцвівши» 3, с.389.

Доля ближче познайомила І.Огієнка з Галичиною навесні 1919 року, коли після більшовицької окупації Кам’янця-Подільського уряд УНР опинився за Збручем. Ця тримісячна вимушена еміграція (як писав І.Огієнко, тулячка) за маршрутом Тернопіль – Станіславів – Бучач – Чортків – Борщів зміцнила його соборницькі переконання. Поневіряння І.Огієнка у Галичині (квітень – червень 1919) співпали в часі з бурхливими подіями українсько-польської війни. Він став свідком польської окупації Галичини в умовах наступу армії Галлера, спостерігав переслідування українства з боку польської та більшовицької влади по обидва боки Збруча. Повернувшись у червні 1919 р. до Кам’янця, І. Огієнко продовжує виконання міністерських повноважень. Він налагоджує співпрацю з галичанами – керівництвом ЗОУНР, які після рішення Паризької конференції від 25 червня 1919 р. про право Польщі на тимчасову окупацію Східної Галичини і переходу УГА через Збруч разом з Диктатором ЗОУНР Є.Петрушевичем перебували у Кам’янці. З. Тіменик вважає 12, с. 25-26, що саме тоді у Кам’янці розпочалась співпраця Івана Огієнка з отцями-василіанами, яка продовжувалась згодом, коли доля закинула його у Тарнов, Винники, Львів, Варшаву (політична еміграція самого І. Огієнка розпочалась восени 1920 року, коли уряд УНР виїхав до Тарнова).

Через переслідування і репресії з боку окупаційної влади Галичини до Кам’янця масово прибувало греко-католицьке духовенство. І. Огієнко допомагав усім галицьким емігрантам – студенству, вчителям, священикам, сприяв із приміщенням для греко-католицьких богослужінь, коштами. У серпні 1919 року тут почав виходити часопис “Галицький голос”, який інформував про становище у Галичині і центральному Поділлі. Директорія в липні 1919 утворила Міністерство галицьких справ з відділами освіти і культів, котре реєструвало “всі відомі факти про долю української школи й Церкви, учителів і духовенства в Галичині” 12, с. 24.

Виконуючи повноваження міністра ісповідань, І. Огієнко проводить толерантну політику щодо польського римо-католицького духовенства, яке територіально опинилося в межах УНР, але зобов’язує це духовенство знати українську мову, запроваджує в римо-католицьких семінаріях обов’язковий курс українознавства. У зверненні до українського народу міністр ісповідань говорить: “Я буду служити народам народам усякої віри, але уряд не потерпить, аби воля віри ким-небудь оберталася у засіб денаціоналізації українського народу” 4, с. 1 . Як державний діяч, він демократично допускає багатоконфесійність нації: “…український нарід по вірі може бути ким хоче, але він завше повинен залишатися українським народом.” Надзвичайно актуальним є для нас сьогодні великий урок християнської демократії і любові міністра ісповідань УНР: “До людей іншої віри не ставтеся вороже. Нехай не буде більше у нас на Вкраїні ні насильства, ні погромів, ні пригноблення інших націй, що живуть у межах нашої держави, бо ми самі були довго пригнобленими… Хто має справжню віру Христову в серці своєму, той повинен до всіх народів мати щиру шану та любов”. У свідомості кожного громадянина нашої держави повинна закарбуватись огієнкова теза: “Україна не тюрма народів, а колиска культур”.

Великий прихильник ідеї соборності України І. Огієнко наголошує на спільному історичному минулому різних у географічному плані частин території України. Вивчаючи історію української мови, він знаходить закономірності розвитку народу, проводить історичні паралелі, виявляє причини виникнення проблем на шляху до єдиної держави. Найбільшим лихом у нашій історії стали внутрішні незгоди. Непростим, сповненим перешкод і суперечностей був історичний шлях Галицького князівства. Ще за часів єдності Київської Русі Галичина виявляла сепаратистські нахили, неодноразові згадки про це І. Огієнко помітив у Іпатіївському Літописі 10, р. ХІV, ч. 7.

В історії становлення народів І.Огієнко цінує передусім їх вміння вдержувати єдність всупереч сильним зовнішнім впливам і міцність центральної влади. Пересварені між собою українські князі не могли протистояти татарам у 1237, 1240 роках, що призвело до занепаду державності та культури. У тому ж ХІІІ ст. перед загрозою захоплення мечоносцями і тевтонцями, зазначає Огієнко, окремі литовські племена об’єднались в одну державу і змогли розширити її межі на схід, відвоювавши у татар українські землі. Незалежне Галицьке князівство також впало через внутрішні причини. Галицьке боярство, у діях якого можна було б вбачати певні демократичні республіканські прояви, Огієнко називає гордим, «занархізованим», винним у руйнуванні держави.

Отруєння боярами князя Юрія ІІ Болеслава 14 квітня 1340 р. мало трагічні наслідки для Галичини – «обезголовлена», вона стає легкою здобиччю для сусідньої Польщі. У трактуванні І. Огієнка це перше тривале відокремлення частини українських земель від «України Східної» припинило самостійне існування України. Політичні польські впливи у Белзькій Землі, Холмщині та Галичині тоді ще не так різко позначались на становленні української мови та культури. Західноукраїнські землі знову були об’єднані в одній державі (чужій) після шлюбу Ягайла і Ядвіги 1385 р. Україна помітно впливала на Литву і Білу Русь своєю культурою, та й вища польська влада позитивно ставилась до «руської» мови, користувалась нею в управлінні. Польські мовні впливи вже тоді зумовили наступне «велике розходження мови східноукраїнської від західної, т. зв. «галицької» 10, р.V.

Після Люблінської унії 1569 р. «північно-західна українська (“руська”) канцелярійна мова» стала всеукраїнською соборною мовою 10, р. ХІV. Під впливом реформаційних ідей жива українська мова стала основою нової літературної мови. Зростає сфера її вживання і, в той же час починається насильна урядова полонізація 10, р. VI.

Великим ударом по єдності народу стала Берестейська релігійна унія 1596 р., яка «спочатку не підтримана була народом, але започаткувала напівсмертельний для нашого народу, як нації, процес ополячення нашої інтелігенції та нашої шляхти» 10, р.VI. Зміна віри вела до зміни мови, до «винародовлення» нашої національної верхівки.

Польська урядова політика, насильне запровадження унії спричинили еміграцію кращих сил з Галичини й інших західних земель на схід. В першій чверті ХVII ст. у Києві, при Печерській Лаврі працювала велика група учених діячів, вихідців з Галичини. Це були: архімандрит Єлисей Плетенецький, архімандрит Захарій Копистенський, митрополит Петро Могила, Памво й Степан Беринди, Тарасій Земка, митрополит Іов Борецький, Лаврін Зизаній Тустановський. Вони створили у Києві потужну на той час друкарню, привнесли в тодішню літературну мову багато полонізмів та західноукраїнських висловів 5, с. 232-264.

В пошуках волі і кращої землі населення Галичини втягнулось у колонізацію сходу, «Дикого Степу». Українська земля опинялась в руках польських магнатів, а в ділову мову («руську») проникають полонізми навіть на Полтавщині. Полонізація і покатоличення розірвали духовну і мовну єдність українського народу. На думку І. Огієнка, галичани в другій половині XVII ст. не були задіяні в Хмельниччині, подіях Руїни, і тому не зазнали значних внутрішніх нівеляційних процесів. Навіть унія з Римом не рятувала від переслідувань польської влади .

Як противага полонізації в сер. XVIII ст. у Галичині в середовищі мирян та духовенства виникає надія на Росію як на єдино можливу визволительку з-під впливу Польщі (москвофільство). Уніатське духовенство охоче використовувало в богослужінні книги московського видання. Як “руська” мова закріплюється т. зв. “язичіє”. Спочатку такі погляди були значно поширені, але згодом, зростання світської інтелігенції зменшило вплив цієї течії. Влада ж не зупиняла полонізації навіть після поділів Речі Посполитої у 1772, 1793, 1795 рр. Поляки викорінювали в Галичині українців, а Рим “ніколи не заступився за уніятів”.

Огієнко підкреслює спільну для Галичини і Східної України XVIII ст. долю: народ залишився один на один зі своєю “хлопською” мовою, бо “не дбали пани про те, яким голосом реве робочий віл”.

Австрійська влада приділяє увагу створенню українських шкіл. Формується українська світська інтелігенція, національна свідомість галичан. Розмежування між Україною і Галичиною, з точки зору І. Огієнка, є штучне, творене на протязі століть, насамперед в духовному житті. Цей «штучний неперехідний мур» створювався сильною агітацією проти православ’я. Політичний кордон посилювався ще загрозливішим розмежуванням у свідомості людей – ізоляцією від православного, «схизматичного» сходу України. Духовне відчуження Галичини від православної Матері-України призвело до національного відставання, призупинення національного життя на тому рівні, на якому залишалось з часів Хмельниччини. А у Наддніпрянській Україні політичне життя вирувало аж до заходів Петра І та Катерини ІІ. Національне відродження у Галичині тому й розпочалось на півстоліття пізніше, ніж в Україні. Окремі заклики на захист «руської» мови в Галичині лунали по-польськи і по-німецьки, коли «за Збручем співали вже наслідники Котляревського». У темряві москвофільства і полонофільства ХІХ ст.. галичани не були добре знайомі з творчістю Шевченка, бо не наважувались схилити голову перед православним поетом. В «Історії української мови» І. Огієнко, як приклади, наводить повідомлення тодішньої галицької преси і К.Студинського про низький рівень обізнаності з біографією, творчістю Шевченка та пояснює причини цього явища: «де ж у католицькому панстві клонитись православному Ґенієви?» 10, р. ХІV, ч. 3.

Іван Огієнко – історик мови та історик церкви – влучно проілюстрував ситуацію в Галичині також на прикладі долі «руської трійці»: «…дошкульно переслідуваний своїми о. Шашкевич рано помер, Головацький пішов на службу російську, а Вагилевич – на службу польську… темряви не міг освітити слабенький вогник Шашкевича. І це було тоді, коли в Україні голосно співав уже Т.Шевченко, – але він був «схизматик», тому до його віщої бандури в Галичині не прислухались і він тут якогось ширшого впливу довго не мав.» 10, р. ХІV, ч. 4.

Галичина і Наддніпрянщина під владою чужих держав мали ще одну спільну проблему – цензуру. Тільки в Україні це була стороння, чужа цензура, а у Галичині – «своя». Австрійський уряд доручив цензуру українських творів сполонізованій Свято-Юрській митрополії у Львові. І.Огієнко наводить типово галицький приклад такої цензури. У 1847 р. митрополит М. Левицький не дозволив друкувати панегірик А. Могильницького на честь австрійського архікнязя тільки тому, що той був написаний українською мовою, занадто «простою» для вітання великих осіб. «Русалка Дністрова» вийшла друком не в Галичині, а в Будапешті, бо там цензура була легша.

Певна надія для українців Галичини зажевріла у 1848 р. В ході австрійської революції українці об’єдналися, заявили про себе як про частину «великого руського народу», висловили віру в воскресіння Руси (України) і … розділилися на чотири партії (руську, русько-польську, русько-австрійську, русько-московську). Невміння чи небажання українців бути єдиними в обставинах, що склалися, І. Огієнко влучно охарактеризував словами: «Над Галичиною сходило сонце, але не зійшло». У ХІХ ст. галичани-українці напевно, один-єдиний раз виступили спільно на користь національної справи – коли відкинули спробу запровадити у 1859 р. латиницю для української мови. І. Огієнко підкреслює шкідливий вплив міжукраїнських суперечок в Галичині на процес формування літературної мови і тільки злегка натякає, цитуючи Франка і Драгоманова, на «безпринциповість галицьких вождів і їх політики, їх провінціяльну обмеженість у ставленні української справи» 10, р. ХІV, ч. 8. Бачимо надзвичайну толерантність у висловлюваннях І.Огієнка про ментальність галицького українського політикуму там, де можна було б говорити про місництво, самоізоляцію, небажання прислухатись до порад, бачити очевидне.

Політичні умови для національного відродження в Галичині були кращими, ніж у Наддніпрянщині після відомих царських указів. Львів став місцем праці тих, хто не міг повноцінно творити в Києві через несамовиту цензуру. Вихідці з Наддніпрянщини відновили національне українське життя в Галичині. А що ж галичани? Вперто трималися своєї місцевої мови, не сприймали думок про всеукраїнську соборну мову, не популяризували творів українських письменників, в тому числі і Шевченка, «ніяк не могли підібрати назви для свого народу і його мови» 10, р.ХІV, ч. 7, вживаючи слова «русин», «руський». У свідомості галичан та закарпатців і до сьогодні збереглося розуміння тотожності понять «русин» – «українець», «Русь» – «Україна» .

І. Огієнко свідомо обходить у своїх згадках про галицьких діячів гострі кути аналізу їх політичної діяльності, зосереджуючи увагу на професійних мовних, релігійних питаннях. Окремо він виділяє Івана Франка, який зробив найбільше в Галичині для розвитку мови, але не зміг «своїм прикладом переродити бодай молоду Галичину» 10, р.ХІV, ч.8. Формування і зміцнення національного українського руху дослідник пов’язує з розвитком мови – літературної, наукової. В цьому контексті він виділяє спільні зусилля галичан і наддніпрянців у виданні «Руської історичної бібліотеки», діяльності «Наукового Товариства імені Т. Шевченка», зокрема О.Огоновського, М. Драгоманова, М. Грушевського 10, р.ХІV, ч,7. Особливо зашкодили процесові формування літературної мови в Галичині намагання виправляти граматику і правопис на галицький варіант при передруку з київських видань. Навіть Біблію у перекладі Куліша в 1903 р. видали, переробивши на галицький правопис. Склалась парадоксальна ситуація: в Наддніпрянщині цю книгу заборонила російська цензура, а «в Галичині цього перекладу взагалі не читали, бо зробив його «схизматик», та й Рим заборонив» 10, р. ХІV, ч. 7.

Мовне самовідокремлення галицької інтелігенції зумовлювало чимало непорозумінь і прикрощів у стосунках українських письменників, вчених того часу. Огієнко особисто зіткнувся з цією проблемою, коли доля змусила його довгі роки працювати у Галичині. Через терни галицького партикуляризму, через упередженість у ставленні до всього православного, він проводить справу мовного, історично обумовленого єднання розділених державним кордоном частин однієї України.

У 1924 р. у Львові в друкарні Наукового товариства ім. Шевченка вийшов Огієнків «Український стилістичний словник», до якого додано підзаголовок «Підручна книга для вивчення української літературної мови». Про мету створення словника, автор писав так: «...Внаслідок певних історично-політичних причин літературна мова Галичини стала, головним чином через полонізми, такою, що її зовсім не розуміє загал на Наддніпрянській Україні. Те ж помічаємо на Україні Великій: тут вноситься чимало виразів та форм російських, а це також каламутить чистоту нашої літературної мови. Отож, укладаючи цього словника, я мав на оці допомогти обом кордоном поділеним сторонам – Великій Україні і Галичині – ближче пізнати мову одна одної і тим полегшити такий помітний уже процес утворення спільної української літературної мови, одної для сходу і заходу» 8, с. 2. Словник витримав у Канаді два перевидання.

Життя висувало нагальну потребу мовного об’єднання нації, ідею соборності мови. Адже народ, за словами І. Огієнка, який не має спільної літературної мови, – то недозріла нація 9, с. 6. Мова ж завжди була своєрідним покажчиком сили та висоти культури кожного народу, його душею, найціннішим скарбом 7, с. 239–240. До всіх українців світу вчений звертається із закликом: «Для одного народу – одна літературна мова, один правопис». Застереження від намагань користуватись різними правописами у Галичині та діаспорі мали б почути і зрозуміти письменники та чиновники, вчителі та видавці: «Скільки книжних мов, стільки й народів. Не робімо зі свого єдиного народу кілька народців!» 9, с. 19. Народ, що не знає соборної літературної мови, не знає і відчуття національної єдності, натомість, у ньому панує політична і культурна анархія, яка спричиняє безсилля, зазнайство, продажність, невігластво, винародовлення, зраду 9, с. 18. З глибини минулого століття пророчо звучать для нас висновки І. Огієнка: народ, що не має соборної літературної мови, не має почуття національної єдності, – не визнає своїх авторитетів і не може мати добрих керівників. Але чужих «авторитетів» такий народ визнає по-рабському і некритично 9, с. 18.

І. Огієнко намагається боротися всіма силами і можливими засобами за єдність української мови – як на теренах Наддніпрянської і Наддністрянської України, так і в далекій діаспорі. З цією метою він у 1933-1937 роках, долаючи скрутні матеріальні умови і значний моральний тиск редагує та видає щомісячний науково-популярний часопис «Рідна Мова». Журнал редагувався у Варшаві, а друком виходив у друкарні отців василіан у Жовкві і поширювався в усьому вільному світі, за винятком радянської України. Через відсутність повних комплектів у наших, навіть найбільших, бібліотеках це видання й досі залишається мало вивченим.

Значна частина української інтелігенції, особливо галицької, від початку виходу часопису сприйняла його рішучу орієнтацію на єдину літературну мову не лише насторожено, а й вороже. На нараді педагогічних працівників українських шкіл у Перемишлі влітку 1933 року при обговоренні піднятих «Рідною Мовою» правописних проблем було прийнято рішення: кожний учитель-україніст хай навчає дітей писати по-своєму. Незважаючи на настанови Наукового товариства імені Тараса Шевченка про єдину літературну мову, повернення до старого, галицького правопису спостерігалося і в інших місцевостях Галичини. Не сподіваючись, що перемишльські педагоги прислухаються до аргументів «Рідної Мови», І. Огієнко пише для україномовної преси свою статтю «Не туди дорога: перемишльське вчительство проти культурної єдності нації». Але жоден з галицьких часописів її не надрукував і це глибоко аргументоване і переконливе звернення до галицького українства так і залишилося в чорновому варіанті 11, с. 67.

У листі до редактора журналу «Новий час» І. Огієнко в травні 1933 р. пише: «... Не робіть із Галичини бодай мовно якоїсь провінціяльної закутини. Зрозумійте ж, нарешті, глибинне значення рідномовного гасла – тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис. Зрозумійте і зреалізуйте його» 11, с. 73. Заклики І. Огієнка, православного, уродженця Житомирщини, а не Галичини, зустрічали певне несприйняття серед галицької католицької інтелігенції. Вчений-історик, він розумів присутність об’єктивних і суб’єктивних причин у такій ситуації. У статті «Без спільної літературної мови немає нації» (1935 р.) зазначено: «Глибока відрубність і вікове роз’єднання допровадили навіть до погорди поміж частинами одного народу. Перегляньте галицькі шкільні читанки: там уривки з наддніпрянських письменників сильно перероблені на мову місцеву... На цих зіпсутих читанках ще й сьогодні Галичина навчається літературної мови... Кому це потрібне? Кому це на користь? Кричимо про соборність, а не можемо дійти навіть до спільного правопису. «Хай живе соборність! Але... з галицьким правописом...»  3, с. 389.

Видання часописів «Рідна мова» і «Наша культура» можна оцінити як прояв великої громадянської мужності. Переконання у необхідності дотримуватись принципів позапартійності, надконфесійності, неупередженості сприяло становленню і зміцненню соборницьких ідей в Галичині.

Національна культура, рідна мова і батьківська Віра з точки зору І. Огієнка є основою кожного народу. В цьому контексті знаковою є його екуменічна співпраця з Греко-Католицькою церквою (зокрема, з митрополитом Андреєм Шептицьким) та іншими релігійними об’єднаннями. Визвольні змагання, учасником яких був І. Огієнко, певним чином зумовили демократичний підхід до віри нації: міністр ісповідань допускає багатоконфесійність нації. Збагачений життєвим і науковим досвідом, він згодом наполягає на тому, що тільки одна віра може ідеально сконсолідувати народ 1, с. 31. Першим кроком на шляху поєднання двох українських церков – Православної і Греко-Католицької – взаємне очищування свого обряду від чужих впливів. В одному з листів до митрополита Андрея (в листопаді 1941 р.) архієпископ Іларіон писав: «…Українська Православна церква, позбавлена чужих їй московських привнесень, і церква Греко-Католицька, очищена від чужих нам латинських добавок… наблизяться одна до одної, як дві рідні сестри» 12, с. 50. Обидва ці діячі-державотворці мали однакові погляди на можливості і потребу об’єднання своїх двох церков. Ця сторінка історії, як і перспектива об’єднання ще недостатньо вивчена

Дослідження історичних фактів – це, передусім, їх переосмислення у контексті сьогодення. Обов’язок кожного – не тільки знати історію, а й навчатися на її уроках. Настав час звернутись до наукової спадщини Огієнка-вченого, задуматись над застереженнями Огієнка-публіциста, втілити його заклик: «Об’єднаймося, нарешті, у мові, – і це мовне об’єднання, реалізація соборної української мови золотими буквами залишиться не тільки в історії української культури, але й в політичній історії нашого народу».


___________________


  1. Іларіон Митрополит. Книга нашого буття на чужині. – Вінніпег, 1956.

  2. Митрополит Iларіон. Слово про Ігорів похід. – Вінніпег, 1967.

  3. Огієнко І. Без спільної літературної мови нема нації // Рідна мова. – 1935. № 9.

  4. Огієнко І. До українського народу. (Звернення) // Вісник Міністерства Ісповідань УНР. – 1920. – 22 черв. – № 2.

  5. Огієнко І. Історія українського друкарства. – К., 1994.

  6. Огієнко І. Світлій пам’яті Івана Липи // Наша культура. – 1937. – Кн. 8-9.

  7. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа. – Репринтне видання 1918 року. – К.: Абрис, 1991.

  8. Огієнко І. Український стилістичний словник. – Львів, 1924.

  9. Огієнко І. І. Наука про рідномовні обов’язки. – Львів: ВАТ “БІБЛЬОС”, 2001.

  10. Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Історія української літературної мови /Упорядник, автор історико-біографічного нарису і приміток Тимошик М. С. – К., 1995.

  11. Тимошик М. С. «Лишусь навіки з чужиною…». Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження: Наукове видання / Передмова О.Кравченка та В. Скопенка. – К.: Наша культура і наука, 2000.

  12. Тіменик З. Іван Огієнко (митрополит Іларіон). 1882 – 1972: Життєписно-бібліографічний нарис. – Львів, 1997.




Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Історія політичних вчень (зарубіжна політична думка)
2018 -> Навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни Сучасний поліьтчні технлгії ( 2 частина)
2018 -> Євгенія Волощук, Олена Слободянюк
2018 -> Ознайомлення з життям І творчістю Лесі Українки. Вірші Як дитиною бувало
2018 -> Вераксіч Надія Михайлівна 5-б клас Мова
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни історіографія історії України окр «бакалавр» Галузь знань: 03 Гуманітарні науки
2018 -> Програма навчальної дисципліни історія україни окр «бакалавр» Галузь знань: 0203 Гуманітарні науки
2018 -> Вчитель Мурашко Юлія Олександрівна
2018 -> Культурно-просвітницьких заходів


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconВипуск 7 Серія: філософські науки
Наукові записки кутеп: Збірник наукових праць. Серія: філософські науки. Вип. 7 / Редкол. Пазенок В. С. (голова). К.: Кутеп, 2010....
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconВидатні українські історики розвінчують міфи радянської пропаганди!
Союз був непримиренним противником нацистів? Чи правда, що українські націоналісти масово винищували євреїв під час війни, особливо...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconТож хто він, Іван Огієнко, що так муляв очі більшовикам?
Відтак мусимо потурбуватися за тих, хто віддав своє життя, щоби Україна здобула вимріяну І виборену десятками поколінь національну...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconВидатні українські математики
...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconІван Лучук позичена дримба
...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconСерія «академіки напн україни» випуск 19 микола самійлович вашуленко мовознавець, учений, методист біобібліографічний покажчик київ 2011

Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconУкраїнські видатні математики робота студентки 512 групи твердохліб надії зміст
Ніхто не знає, що означає для мене не займатися математикою. Лише моїй дружині відомо, що математика для мене життя, все
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconКонкурс шкільних газет «Рідна мова барвінкова» (5-11 кл.) Випуск шкільної газети «Т. Г. Шевченко художник, поет, мислитель»
Цикл бесід на тему: «Українські достойники», присвячені видатним діячам української культури, науки, видатним українським спортсменам...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconНавчально-методичний посібник Тернопіль
Л17 Історія України. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль, 2005. – 62 с. – Бібліотека щорічника «Українська наука: минуле,...
Серія “Видатні українські педагоги” Випуск І іван огієнко iconМетодична «Швидка» (Бібліоквілт) Випуск №5
П’ятий випуск бібліоквілту пропонує характеристику 2016 року у світі та важливі для організації роботи бібліотекаря матеріали


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка