Шаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921 рр. Анотація



Скачати 291,69 Kb.
Дата конвертації22.04.2017
Розмір291,69 Kb.




Шаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА СМІЛЯНЩИНІ У 1917-1921 РР.
Анотація. У даній статті висвітлюються історичні події, що відбувалися на Смілянщині на поч.XXст. Аналізуючи історичну ситуацію в конкретно взятому районі, автор показує ті процеси, які відбувалися у зазначений період у Центральній Україні в цілому. Ця тема не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній літературі.

Ключові слова: національно-визвольний рух, Смілянщина, Холодноярська Республіка.
Anastasia Shapoval
The national liberation movement on the territory of Smilyanschyna in 1917-1921
The current article highlights historical events that took place in Smilyanschyna at the beginning of the twentieth century. Analyzing the historical situation in the certain region, the author shows processes that occured in this period in Central Ukraine as a whole. This topic has no comprehensive and objective elucidation in historical literature.

Key words: national liberation movement, Smilyanschyna, Holodnoyarska Republic.


Постановка проблеми. Дослідження національно-визвольного руху 1917 -1922 рр. має для України велике світоглядне, виховне, суспільно-політичне значення хоча б тому, що сьогодні сучасних українців примушують вітчизняну історію «читати з бромом», акцентуючи увагу на наших національних втратах, катастрофах і помилках. Так, в новітній історії України були Крути і Голодомор. Це наший національний біль і наша національна пам'ять. Проте озирнувшись майже на століття назад, знайдемо в історії чимало прикладів позитиву, які б слугували приводом для національної гордості. Історія боротьби українського народу 1917-1921 роках, попри своє трагічне закінчення, є одним із них. Адже саме вона яскраво продемонструвала, яке глибоке коріння мали у свідомості українців козацькі ідеали та традиції, військова доблесть, героїзм заради Батьківщини, незламне прагнення до волі.

Національно-визвольний рух на Смілянщині, що спочатку стала колискою Вільного козацтва, а згодом частиною Холодноярської республіки, вписав своєрідну сторінку в історії нашої Батьківщини. Він увібрав у собі головні протиріччя, характерні для тієї історичної доби.

Недостатня вивченість даного питання змушує віднести його до так званих “білих плям” історії України. І хотілося б внести посильний вклад у вивчення історії цього періоду.

Історіографія. Питання національно-визвольних змагань в Україні 1917-1921 рр. цікавило багатьох вітчизняних істориків, проте роль Смілянщини в контексті загального історичного процесу не з’ясовувався на рівні окремих досліджень. Висвітлення подій української революції, що відбувались на Смілянщині, головним чином стосується загальної літератури, в якій дається аналіз соціально-економічного і політичного становища України в цілому та її регіонів зокрема.

У 20 – 30-х рр. ХХ ст. вийшли перші роботи, в яких досліджувались питання громадянської війни, повстанського руху селян та діяльність більшовицької партії. Серед них слід виділити праці М. Какуріна “ Как сражалась революция ”, “ Гражданская война на Украине ” тощо.

У працях 40–50-х років ХХ ст. збільшилась кількість використаних джерел, проте однобокий показ ролі більшовицької партії, а то й просто перекручування фактів, знецінюють частину робіт цього періоду. Серед них: І.Кулик “ Боротьба робітників і селян за встановлення Радянського ладу на Україні (1917-1920)”, Ю.Білана “ Героїчна боротьба трудящих України проти внутрішньої контрреволюції та іноземних інтервентів”.

У період 60–80-х років ХХ ст. історичні розробки з даної тематики були більш плідними в порівнянні з попередніми роками. До важливих доробків цього періоду слід виділити такі: М. Супруненко “ Україна в період іноземної інтервенції і громадянської війни ”, П. Балкового “ Війна без флангів ”.

З середини 80-х років ХХ ст. прослідковується тенденція до переосмислення історії на засадах об’єктивності та історизму. Допомогу в цій справі надали періодичні видання. Серед них “Український історичний журнал”, “Старожитності”. На їх сторінках в 90-х роках минулого століття опубліковані праці П. Варгатюка, П. Шморгуна “ Білі плями”, Пошук істини”, В. Ластовського “ Червоні, зелені і жовто-блакитні ”, В. Улянича “ Жили-були батьки-отамани, або чому треба вивчати повстанський рух в України ”, тощо.

Зі здобуттям Україною незалежності почався новий етап у розвитку вітчизняної історичної науки. Були розсекречені архівні справи пов’язані з періодом національно-визвольних змагань 1917-1921 років.

В 1992–1999 рр. були опубліковані дослідження І. Хміля, О. Щуся, В. Солдатенка, А. Гриценка, О.Реєнта, Б. Андрусишина, В. Верстюка, Ф. Тур­ченка, Я. Грицака. В результаті їх досліджень була відкинута, як помилкова, концепція переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну, крізь призму якої радянська історіографія розглядала політичний процес в Україні 1917 р., і поновлена в правах концепція національної революції.

Довгий час дослідники мали приблизне уявлення про розвиток історичної науки в діаспорі. Наразі ми маємо можливість познайомитися з працями зарубіжних істориків. Найважливішими з них є загальні роботи, а саме: Н. Полонської-Василенко “Історія України, О. Субтельного “Україна: історія”, Т. Гунчака “Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії”, І. Нагаєвського “Історія Української держави ХХ століття В. Іваниса “Симон Петлюра – Президент України”, М. Стахіва “Україна проти большевиків”.

Важливу роль в дослідженні цієї доби відіграє мемуарна література. Незважаючи на суб’єктивізм, ці праці додають багато нової джерельної інформації, допомагають зрозуміти сутність суспільно-політичних процесів. Численні спогади свідків та учасників війни з боку УНР проти Радянської Росії дають можливість скласти більш точні уявлення про діяльність повстанських загонів, зокрема Холодноярської республіки. У цьому контексті цінними є спогади Ю. Горліса-Горського, викладені в книзі «Холодний Яр».

Останнім часом активно працюють над вивченням подій національної революції 1917-1921 рр. українські історики-краєзнавці. Справжньою енциклопедією повстанського руху є праці Р. Коваля “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”, “Багряні жнива Української революції”, “Коли кулі свистали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу”.

Таким чином, джерельна база роботи є достатньо широкою для створення комплексного дослідження визвольного руху на Смілянщині 1917-1921рр.

Джерельна база дослідження. Джерельну базу дослідження становлять комплекс архівних матеріалів, публікації документів, та мемуарна література.

Реалізації цілей та завдань роботи сприяло вивчення опублікованих документальних матеріалів.

У дослідженні також використані опубліковані матеріали Державного архіву Київської області. Інформацію про розгортання вільно козачого руху у 1917 р., позицію Вільного козацтва у боротьбі з більшовиками, характеристику окремих осередків козацтва Діяльності Вільного козацтва у період Гетьманату.

Матеріали Державного архіву Черкаської області (ДАЧО) дали змогу більш глибоко з’ясувати обставини створення загонів Вільного козацтва на Смілянщині, відтворити хронологію повстанських рухів та особливості боротьби з ними з боку більшовиків.

Для написання роботи була використана також мемуарна література. Незважаючи на суб’єктивізм більшості мемуаристів, їхні праці додають багато нової джерельної інформації, допомагають зрозуміти сутність суспільно-політичних процесів. Особливо цінні та інформативні свідчення містять спогади Ю. Тютюнника, П. Скоропадського, Я. Водяного, Ф. Мелешка, М. Янова, І. Велівченка та ін.

Численні спогади свідків та учасників війни з боку УНР проти Радянської Росії дають можливість скласти більш точні уявлення про діяльність повстанських загонів, зокрема Холодноярівської республіки. В цьому контексті цінними є спогади Ю. Горліса-Горського, викладеними в книзі «Холодний Яр».

Таким чином, джерельна роботи є достатньо широкою для створення комплексного дослідження визвольного руху на Смілянщині 1917-1922 рр.

Основні цілі статті:


  • з’ясувати стан наукової розробки обраної для вивчення теми;

  • дослідити обставини виникнення загонів вільного козацтва на Смілянщині, їх політичну орієнтацію, вплив на суспільно-політичну ситуацію в регіоні, роль та місце в боротьбі проти зовнішніх ворогів;

  • опираючись на відомості про розвиток повстанства на Смілянщині, вказати на силу визвольного руху в зазначеному регіоні в1917-1921 р.;

  • охарактеризувати діяльності повстанських формувань на чолі з Чорним Вороном та Василем Яблунькою.



Виклад основного матеріалу.

ВІЛЬНОКОЗАЧИЙ РУХ НА СМІЛЯНЩИНИ В 1917-1918рр.

Перша світова війна, а з нею і Лютнева революція 1917 року стали початком переломної епохи, коли внаслідок розпаду імперій змінилося політичне обличчя Європи. Як і багато інших народів, українці переживали процес відродження державності. Проте жодна з країн Європи не переживала такого всеохоплюючого хаосу та розрухи, як у цей період зазнала Україна. Нездатність влади забезпечити громадський порядок помножена на революційну демагогію призвели до значної втрати авторитету владних структур у суспільстві. Фактично залишене напризволяще у вирішенні назрілих соціальних проблем, українське селянство, яке становило близько 80% населення, вдалось до впровадження власних норм регуляції суспільного життя. Історична пам'ять селян про традиції українського козацтва та ідеалізація демократичного козацького устрою, послаблення державної влади, боротьба за землю, гостра проблема з охорони громадського порядку, постійна військова небезпека - дали поштовх до створення загонів самооборони, які з часом оформились в українське вільне козацтво.

Перше формування вільних козаків виникло у березні 1917 р. на Звенигородщині, де для «охорони порядку і здобутої волі» з селян організувався перший загін добровольців, а вже влітку цей рух набрав всеукраїнського масштабу. Особливо активного розмаху він набув на Смілящині. Складалися цілі реєстри, в які вписувалося чоловіче населення сіл і містечок. Деякі з цих реєстрів збереглися в Черкаському обласному архіві. Вражає кількісний склад: Мала Смілянка - 54 особи, Ковалиха - 100 осіб, Балаклія - 140 осіб, Плескачівка - 87 осіб, Гречківка – 110 осіб. Ці цифри видаються особливо поважними, якщо врахувати, що 4,5 млн. українських чоловіків воювали на фронтах І-ї світової війни. У цей час формується і організаційна структура вільного козацтва. Так молодь із сіл Яблунівка, Мала Смілянка, Гречківка заложили «Кіш імені Семена Палія» і вважали себе організацією, «яка стоїть на сторожі, щоб не було контрреволюційних випадків».

1 жовтня 1917 р. на козацькому вічі Смілянського повіту полковником Вільного Козацва обрано Якова Водяного. Цього ж дня на полковій конференції, учасниками якої стали “передові діячі кожного села та представники повітової інтелігенції”, обрано полкового писаря, осавула, хорунжих та полкового скарбника, а також делегатів на Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, що мав відбутися у Чигирині: Я.Водяного і козака Костянтинівської сотні Борща. Про той період свідчить і витяг із справи І.Зелененка: “Водяной выступал на ряде митингов и собраний с призывами к истинным украинским патриотам о необходимости организовываться для борьбы за самостоятельное Украинское националистическое государство. Я вместе с Водяным и другими боротьбистами создали из украинских националистов отряды "Вильного козачества”. Нам удалось разгромить... отряды Красной армии в г. Смеле и в Постышево”1.

Більшість вільно козачих осередків Смілянщини діяли спочатку лише в межах одного чи кількох сіл волості. Підтвердженням цьому є заява жителів с. Плескачівка Жаботинської волості: «Прохаємо Вас, д. Голово, вписати нас в книгу членів Вільної козачої дружини Чиркасского Повіту. Даємо слово чести і обіцянку, що будимо вірно служити народові і дбати тілько про лад та покій у нашому силі…». Проте із поглибленням суспільно-політичної кризи вільне козацтво все більше втягувалося в національну боротьбу. Так генерал-хорунжий армії УНР Ю. Тютюнник стверджував, що у той час, як вожді Центральної Ради визнали юрисдикцію Петрограда, вільне козацтво вимагало якнайрадикальнішого вирішення національного питання, шляхом усунення Тимчасового Уряду в Україні. Те що тимчасовий уряд сприймався козацтвом як іноземний, свідчить і їх конфлікт з місцевою офіційною владою в питаннях функціонування міліції, що орієнтувалась на політику Петрограда та була невдоволена існуванням озброєних вільно козачих загонів. Так на Смілянщині козаки на чолі з Я.Водяним вимагали усунення з посади начальника міліції Іванова «як ворога демократії і організуючогося козацтва».

Варто відмітити, що, спираючись у своїх діях на власне розуміння справедливості і порядку, вільне козацтво в непоодиноких випадках провокувало конфлікти. Архівні документи свідчать, що ця проблема існувала і на Смілянщині. Так Польський Виконавчий Комітет на Русі скаржився черкаському повітовому комісару « ...що в посліднім часі в Черкаському повіті в околицях Сміли (в селах Яблонівка, Малосмілянка і других) поновилися отряди озброєних людей, котрі називають себе "Вільними Козаками" – вриваються в помешкання і дуже брутальним способом перепровадять ревізію. У вересні зроблено такі ревізії в маєтках Сунки і Ташлику, при чім було забрано декілька штук ріжної зброї.»

Беззаперечним є і той факт, що дуже часто діяльність загону залежала від міри свідомості і моральності його отамана. Генерал армії УНР О.Удовиченко поділяв отаманів на тих «…хто мали високий рівень національної свідомості…боролися за ідею незалежності України» і тих, хто були продуктом революції, без жодної моральної і патріотичної бази…»2 Інтегрувати суперечливу козацьку стихію навколо загальнонаціональних питань могла тільки українська влада, проте вона провалила цей історичний іспит.

Своє перше бойове хрещення козаки Смілянщини отримали в грудні 1917 року, коли за наказом Головного отамана П.Скоропадського прибули у район Шепетівки – Козятина – Вапнярки, щоб стримати Другий гвардійський корпус Євгенії Бош, який рвався до Києва.

15 січня 1918 року в Києві вибухло більшовицьке повстання. З цього приводу Д. Дорошенко зазначає:«…тільки Вільне Козацтво виступило в обороні українського уряду, а всі інші військові частини, що були в Києві, або оповістили “нейтралітет”, або просто перейшли на бік большевиків»3. Та Центральна Рада не довіряла Вільному козацтву, а тому не дозволила прибути до Києва Звенигородському кошу Вільного козацтва, незважаючи на безпосередню загрозу Києву з боку більшовиків, позбавивши таким чином столицю захисту 20000 козаків. Кіш повернувся на Звенигородщину і не допустив військо Муравйова до свого повіту. А міг не пустити ворога до Києва… І ми, нащадки, щороку б відмічали не трагічні роковини бою під Крутами, а святкували б перемогу української зброї. „...Взимі 1917-18. р. вільне козацтво починає у своїх повітах боротьбу з большевиками, ставлячи їм скрізь опір. У вільнокозацьких районах не погасало національне життя навіть і в часи московської окупації»4. У лютому 1918. р. Звенигородський кіш примусив скласти зброю гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії та демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, майно та зброю. А козаки смілянського полковника Якова Водяного роззброїли в с. Білозір’ї 2-й кавалерійський російський полк.

Вдалою виявилась операція 8000 тисячного козачого війська проти 8-ї російської армії в районі ст. Бобринська (нині ст. ім. Тараса Шевченка поблизу м. Сміла – Авт.), де мало не потрапив у полон командант російських військ в Україні Муравйов. Згодом, в інтерв’ю газеті “Известия ВЦК” Муравйов сказав: «На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на Червону армію...».

Вільне Козацтво стало першою школою організаційного та воєнного досвіду для багатьох українських вояків, які в наступні роки влились до Армії УНР та повстанських загонів, що боролися проти радянської окупації України. Хоч і «обставини для козацтва склались несприятливо - соціальні обставини поділили сили нації на кілька груп, - писав уродженець с. Балаклея, що на Смілянщині, наказний отаман вільних козаків І. Полтавець-Остряниця, а все ж в кожній з них козацтво збройно відбувало службу та шукало можливості та долі для своєї Батьківщини…»

СМІЛЯНЩИНА У ВОГНІ АНТИБІЛЬШОВИЦЬКИХ СЕЛЯНСЬКИХ ПОВСТАНЬ

Більшовицький наступ на Україну мав конкретну мету – продовольство і сировина. Адже більшовицький режим в Росії не зміг би довго триматися без допомоги багатої на ресурси України. Саме цій меті й служила економічна політика, що почала активно впроваджуватися більшовиками після остаточної окупації України. Головним чинником, що сприяв надходженню хліба від селян, і надалі залишалось застосування владою зброї. Нариклад, восени 1920 року в Шполянській волості у зв’язку з повільними темпами хлібозаготівель, залучено загін із 100 осіб. За два тижні у селян відібрали близько 32 000 пудів зерна, м’яса – 300 волів вагою 1200 пудів, що становило 14% від запланованого на 1920 рік. Для порівняння: за той же час у Катеринопольській волості без застосування сили зібрали лише 3557 пудів зерна і 189 пудів м’яса. У процесі хлібозаготівель особливо страждали села Смілянщини, розташовані неподалік від залізниці. До них продзагони «не соромилися» навідуватись по декілька разів. Вилучений хліб підвозився до залізниці, де під прикриттям бронепоїзда курсував потяг з вагонами для зсипання награбованого збіжжя.

Агресивна політика «совєтизації», невирішеність земельного питання в поєднанні з впровадженням комун та радгоспів, насильницькі реквізиції і контрибуції, створили гримучий коктейль, від якого з особливою силою спалахували стихійні селянські повстання. Соціальною базою повстанського руху виступало селянство, а його організаційне ядро склала інтелігенція. Варто підкреслити, що після відступу у листопаді 1920 р. Армії УНР за Збруч, частина її вояків залишилась і стала об’єднуватись у повстанські загони, які згодом стали ядром партизанських з’єднань. Центром боротьби стала Київщина, зокрема Чигиринський та Смілянський повіти. Застосовуючи тактику партизанської боротьби, повстанці утримували під своїм контролем майже всю сільську місцевість. У результаті встановлена більшовиками в середині 1920 р. радянська влада на Смілянщині трималася з великими труднощами.

У 1919 проти більшовиків повстає район Холодного Яру. Створюється Холодноярська республіка, діяльність якої поширювалась і на всю Смілянщину. У різних документах тієї доби представники радянської влади називали Холодноярівщину Петлюрівською “Запорізькою Січчю”, констатуючи, що місцеве населення повністю відірвалося від радянської влади, якої тут фактично не було. Холодний Яр правив «за міцну фортецю українського повстанства, старанно зберігаючи свою незалежність і протиставляючи себе радянській владі. Таким непохитним і невблаганним ворогом він був протягом 1920 -1921 р.»5.

Відомо, що територія, контрольована холодноярівцями, не була сталою. У 1921 р. холодноярські отамани контролювали Чигиринський, Олександрійський, Єлизаветградський, Звенигородський, частину Уманського повітів. Опорною базою залишався Холодний Яр, урочища в околицях Чигирина6.

«Авторитет Холодного Яру був дуже великий, його визнавали навіть багато отаманів, які йому не підлягали»7. Ю.Горліс-Горський зазначав, що: «Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від тієї ж боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та свідомістю цілі - визволення України - в широких масах. У інших районах повстання спалахували переважно стихійно, коли “товариші” починали через міру обдирати селян - тут селянин завжди готовий був вхопити зброю і йти назустріч ворогові»8. Свідченням національно-визвольного спрямування цього повстанського утворення є також і його клейноди. Відомо, що холодноярівці боролися з ворогами України під чорним прапором, на якому був напис: «Воля України або смерть». Також відоме вітання «Слава Україні!» запозичене вояками ОУН саме в них.

Під час великих бойових дій Холодний Яр міг мобілізувати до 15-20 тис. вояків. На Смілянщині дислокація повстанських загонів була приблизно наступною. У межах Смілянських урочищ Грабського лісу, Шия, Лебединський монастир, Куликовий хутір - головували отамани Яблунька, Чорний Ворон, Зінько, Завгородній, Гризло, Лютий-Лютенко. У 1920 р. тут нараховувалось близько 4 тис. бійців, що оперували на межі м. Сміла, Кам’янка, Шпола, Златопіль і знаходилися в тісному контакті із холодноярцями. Протягом певного часу тут перебував і Юрій Горліс-Горський, автор книги «Холодний Яр». Дії загонів зі Смілянщини поширювалися і на Єлисаветградський, Звенигородський, Черкаський повіти. Певний час тут діяли отаман Хмара разом з загонами Загороднього, Назара Стодолі, Чорноти та інших отаманів. Леонід Завгородній на початку 1921 р. мав загін чисельністю біля 220 чоловік і 13 кулеметів. Його табір розташовувався у лісі біля Розумієвських хуторів, а штаб в лісі між Лебедином і Капітанівкою. Чисельні холодноярські загони прагнули до залучення в повстанську боротьбу жителів інших регіонів, а для цього залишали свій край і проводили бойові акції у сусідніх повітах Київської, Миколаївської та Катеринославської губерніях. Чисельні холодноярські загони прагнули до залучення в повстанську боротьбу жителів інших регіонів, а для цього залишали свій край і проводили бойові акції у сусідніх повітах Київської, Миколаївської та Катеринославської губерній.

Підтвердженням чіткої організації повстанців є і запроваджена ними система оповіщення, яка здійснювалась за допомогою церковних дзвонів. Холодноярська «азбука Морзе» давала можливість швидко передавати інформацію на велику територію та при потребі оперативно піднімати загони, особливо в умовах, коли їх вояки часто поєднували працю землероба і повстанця. Тому, коли силою багнетів на цій території почала утверджуватись радянська влада, більшовики в першу чергу зняли дзвони з церков.

Військовими справами керував Окружний Штаб. Його рішення були обов’язковими для всіх загонів Холодного Яру. Найважливіші питання вирішувалися на спільному засіданні Повстанкому і Штабу. Очолював штаб отаман Петренко, а членами були Деркач, брати Чучупаки, командир куреня Василенко, писар штабу Чиленко, Товкаченко та інші. Головне управління загонами здійснювали М. Бондарчук, Г. Нестеренко, Л. Завгородній.

Документи тієї доби засвідчують про постійні виступи загонів проти радянської влади. Об’єктами нападів були партійні та радянські установи, залізничні станції, пункти збору награбованого в селян хліба. Під час нападів знищувались найбільш ненависні представники радянської влади – комуністи, чекісти, міліціонери, голови комітетів і комнезамів. Так загін Холодноярського отамана Грозного знищив членів Балаклеївського ревкому Меха та Чепутовича .

У відповідь на опір населення більшовики масово застосовували терор. Архівні документи підтверджують, що партійне керівництво для боротьби з повстанцями бажало мати у кожному повіті військові підрозділи, особовий склад яких був мобілізований з інших місцевостей. Так, керівники Звенигородського повіту в березні 1920 р. зверталися до Київського губернського ревкому з проханням надіслати батальйон «зі сторонніх, немісцевих людей», в іншому випадку вони «не беруть на себе відповідальності за […] радянське будівництво»

20 квітня 1920 р. уряд радянської України ухвалив «Коротку інструкцію по боротьбі з бандитизмом і куркульськими повстаннями», згідно якої запроваджувався інститут заручників та відповідачів, яких розстрілювали після будь-якого виступу проти радянської влади. Виписка з «Протокола Черкаского Уездного совещания по борьбе с бандитизмом, состоявшегося 29 мая 1921 г.» постановила: «а) взять из села Балаклеи 10 человек из кулацко–бандитского елемента и из с. Свидовки 5 чел и разстрелять на месте, для чего нач. уездучастка выделить соответствующие отряды, при таких отрядах организовать Ревтройки из представителей Упаркома, Политбюро и К–ра отряда или военкома части, на обязанности ревтройки и лежит проведение настоящего постановления; б) принимая во внимание, что банды всегда проходят по известному маршруту изять в тех селах заложников и пропроводить в Черкасы для заключения под стражу; в) тройки на местах обязаны работать с комнезамами; г) особенно в селах Б.-Орловецкой и хуторах прилегающих, где население поголовно оказывает содействие бандитам изять заложников из самых подозрительных лиц».

У січні 1921 р. безпосередньо керувати боротьбою з повстанським рухом стали постійні наради по боротьбі з бандитизмом на всіх рівнях – від Всеукраїнської, де головував спочатку М. Фрунзе, до повітових. У квітні 1921 р. Постійна Нарада з боротьбі проти бандитизму при РНК УСРР оголосила Смілянський повіт неблагополучним. Почалася ретельна військова, агентурна і політична підготовка до широкомасштабної операції. У навколишніх селах 25-та дивізія розмістила нерухомі гарнізони, одночасно створивши 9 летючих загонів. Найбільший загін ЧОН містився в с. Ташлик. Польовий штаб ВУНК розкинув широку інформаційну мережу (до 300 агентів і повiдомлювачiв по хуторах і селах), обстежив ліси і з'ясував чисельність та угруповання партизанських загонів. У Черкаському архіві є папка з такою назвою: “Інформація агента Кременчуцького губчека об єкономіческом і політіческом положенніі Макеєвкі за август 1921 г.” Готував цю інформацію агент N 47, 5-го району.

Не в змозі перемогти у війні проти селянства, більшовики були змушені перейти до нової економічної політики (НЕПу), яка передбачала заміну продрозкладки продподатком і дозвіл на дрібну вільну торгівлю. НЕП був тактичним кроком більшовиків, спрямованим на тимчасовий пошук компромісу з селянством. На спад збройного селянського руху вплинула і амністія, проголошена V Всеукраїнським з’їздом рад у березні 1921 року. Схильність основної маси селян до мирного життя спонукала повстанців скласти зброю. Холодноярська Республіка проіснувала до 1922 року, коли більшовики заманили холодноярських отаманів в пастку. Проте навіть у стінах Лук’янівської в'язниці, ватажки повстанців перебили охорону і спробували втекти. Під час нерівного бою, всі вони загинули смертю героїв. Зборойний опір холодноярівських отманів на шляху до визволення України був сповнений героїчної боротьби, подвигів, та самопожертви. Він створив ґрунт для подальших її етапів. Красномовно підтверджує це епілог книги, написаної на еміграції холодноярським отманом І. Лютим-Лютенком «Вогонь із Холодного Яру», що вийшла у світ 1986 року у США : «Як старий холодноярський отман, ніколи не змінював і не змінюю своїх позицій… Не втрачаю віри в пророцтво Шевченка, що повіє огонь новий з Холодного Яру, бо в ньому не гасне іскра ще з нашої саможертовної боротьби за волю українського народу…»



ОТАМАНИ СМІЛЯНСЬКОГО КРАЮ

  • Отаман Василь Яблунька.

Одним з найбільших загонів, що діяв на Смілянщині був загін отамана Василя Яблуньки, в якому за різними даними налічувалося більше 100 кінних та 200 піших бійців, вісім кулеметів та одна гармата. Про отамана Яблуньку (або Яблучко) згадується у багатьох історичних джерелах. Проте в жодному з них немає біографії отамана. Горліс-Горський Яблуньку описує так: “Яблочко - здоровий дідуган в розцяцькованому кожусі на доброму сивому коні - чиста тобі копія кошового Сірка, тільки булави бракує”9. Таким його пам’ятали й жителі с. Макіївки, яке вважалося резиденцією отамана. «Запросив нас Яблочко до своєї “резиденції” – до села під Лебединським лісом... У “царстві” Яблочка харчів, фуражу – хоч завались: прийняли нас гарно. Сам він далеко від “резиденції” не віддалявся: нападе на Цвітково, Бобринську чи ще яке місто або станцію і – назад до садиби. Большевики туди і носа не показували”10.

У Черкаському обласному державному архіві є досить багато матеріалів, які розповідають про діяльність загону Яблуньки. Одні з них називають його політичною бандою, інші - буржуазно-націоналістичним утворенням.

Найбільша активність загону Яблуньки спостерігається весною-влітку 1920 року. Загін Яблуньки провів кілька успішних бойових операцій. Зокрема на залізничній станції Цвіткове, було взято військовий ешелон, що повертався з польського фронту. Незабаром проведена інша операція з розгрому продзагону, який діяв у Лебедині. Продзагін знищили, хліб роздали місцевому населенню.

На прохання влади Матусівського району, командування Першої кінної армії Будьонного дає наказ своїм загонам, що направлялися на фронт, “прочесати” територію з метою очищення тилу від повстанців, а в Кременчуцькому губчека посилити діяльність своєї агентури в цьому районі. Яблунька звертається до всіх навколишніх отаманів з проханням об’єднатися і повести спільну боротьбу проти більшовиків. На заклик отамана прибули загони Лютого, що налічував 350 кінних та 1600 піших, Гризла , Зінька, загін у 110 кінних з Черкас. У Журавській та Макіївській церквах посвятили зброю та присягнули вигнати ворога з України або померти. Перед боєм отамани сфотографувалися (Дод.№1).

Розвідка повстанців повідомила, що будьонівці стали на ночівлю в окрузі Лебедина, що за сім кілометрів від Макіївки. Отаман Горліс-Горський вносить пропозицію, щоб розбившись на три ударних групи, напасти на будьонівців. Проте, Яблунька категорично відмовилися, стверджуючи, що нападати на 15 тис. регулярних військ - божевілля. Він запропонував дочекатися в лісі, поки перейдуть основні сили, а тоді напасти на обозні частини і позбавити будьонівців провізії та спорядження. До того ж полонений червоноармієць стверджував, що війська отримали наказ, не вступаючи в місцеві бої, поспішати в Крим на боротьбу із Врангелем. І дійсно, перші полки пройшли без затримки, що остаточно збило повстанців з пантелику. Згодом виявилось, що це був тактичний хід, в результаті якого війська Будьонного оточили повстанців у районі Лебедина. Розпочалася страшна різня. Ліс навколо лебединського монастиря був усіяний трупами. За словами Ю. Горліса-Горського сестри-черниці поховали сотні повстанців. Серед них було найбільше селян, не навчених військовій справі, “мобілізованих” отаманами. Не менші втрати понесли і будьонівці.

Отаманам Лютому, Яблуньці та Гризлу вдалося з частиною кінноти вирватися з оточення. Лютий та Гризло, не зволікаючи, відразу ж помчали на Чигиринщину. Яблунька із залишками свого загону прибув до села Макіївки, де й був оточений військами Будьонного. Народна пам'ять зберегла чимало свідчень про жорстоку розправу більшовиків над повстанцями та мирними жителями Макіївки. Два дні тривали публічні страти повстанців. Сім'ї найактивніших учасників були спалені у власних домівках живцем.

Тяжко поранений Василь Яблунька дійшов до своєї хати у с. Матусів. Дружині та сестрам він наказав негайно йти із села. Сам же оточений, відстрілювався до останнього. Залишки розбитого загону Яблуньки очолив Пантелей Селезень, який пізніше влився до загону Чорного Ворона.

В інформації агента розвідувального управління кременчуцького губчека говорилося: “Хоч і ліквідована банда Яблуньки в Матусівському районі, економічне та політичне становище Макіївки та навколишніх сіл залишається надзвичайно тяжким. Селяни зовсім не підтримують радянської влади. Економічне становище селянства надзвичайно бідне…”.



  • Отаман Чорний Ворон (Іван Чорноус)

Варто зазначити, що у період визвольних змагань 1917-1922 років декілька отаманів носили псевдонім Чорний Ворон. Серед них Микола Скляр із Жовтих Вод, Платон Петрович Черненко з Криворіжжя, Віктор Чекірда з Поділля, Петренко з Радомишльського повіту та Іван Якович Чорноусов (у деяких документах Черновус) зі Шполянщини, про якого і буде наша розповідь.

Найбільш повну біографію Чорному Ворону (Чорноусу) подає Роман Коваль в своїй книзі «Отамани Холодного Яру. 33 біографії». Зокрема він зазначає, що:«Точна дата народження отамана невідома. Походив він, як казали, з-під Товмача. Діяв на початку 1920-х. років. 1921 року в його загоні було 150 піших і 25 кінних козаків, добре озброєних. Оперував Чорний Ворон у Звенигородському, Черкаському, Чигиринському повітах, зокрема в Холодному Яру, лісі Чута, в Лебединських і Шполянських лісах, у районі сіл Товмач, Шестаківка, Мліїв, містечок Білозір’я, Мокра Калигірка і Златопіль, станції Сердюківка, міст Городища, Сміли, Черкас, Чигирина, Єлисаветграда, Знам’янки та ін.»11.

Із донесень уповноваженого Кременчуцького губчека в Чигиринському повіті від 4 листопада 1921 року повідомляється про таке: «Черный Ворон – непримиримо хитрый и упрямый враг. Возраста около трицати лет. Высокого роста, черная борода, длинные черне волосы до плеча. Глубоко посаженне глаза тоже темне, вигляд тяжелый, медлительный, выражение лица суровое. Политически грамотне, бувший офицер царской, а потом петлюровской армии. …Сын лесничего, соченяет стихи и песни. Отряд Черного Ворона в настоящее время насчитывает около 300 пеших и 75 конных хорошо вооруженных бандитов.» Відомо, що в 1922 році Лебединський полк Чорного Ворона входив до складу Холодноярської організації, що діяв під керівництвом Ларіона Завгороднього. До складу організації входили ще три полки, а їх командири Мефодій Голик-Залізняк і Денис Гупало, як і Чорний Ворон, були заступниками отамана. 19 липня 1922 року кременчуцький штаб Частин особливого призначення інформував начальника штабу ЧОН України і Криму: “Банда под руководством “Черный Ворон”. 100 штыков, 30 сабель. Месторасположение: Виноградский монастырь, Млеев, Городище, Белозерье, Смела Черкасского уезда. 11 июня сделала налет на торфяные разработки у Ивановской гребли, что в 7 верстах северо-западнее Смелы, и ограбила склады”. А ось уривок із оперативного зведення штабу 25-ї дивізії від 22 липня 1922 року: “...Чигиринский уездучасток, по данным уездуполномоченного ГПУ, бандой, предположительно Черного Ворона, численностью до 20 конных, 20 июля произведен налет на управление раймилиции. Банда, захватив с собой начмилиции и 5 милиционеров, скрылась в неустановленном направлении...” Ось інші свідчення: “Объединенная банда Черного Ворона и Кубанца, оперировшая до истекшого периода в Лебединском и Шполянском лесах, за истекший период на территории Чигиринского уезда не появлялась. С приходом в Лебединский район 102 батальона войск ГПУ банда Черного Ворона перебралась в Звенигородский уезд в район села Толмач, где 26 июня между селами Толмач и Водяное имела бой с означенным батальоном, в результате которого батальон потерял 3 лошадей убитыми, тачанку, пулемет, кроме того, убито два красноармейца... Черный Ворон тяжело ранен... Количество бандитов доходило до 100 человек, из них 30 сабель, так как к моменту боя в банду Черного Ворона влились две неизвестных банды Звенигородского уезда”. “Банда Черного Ворона, численностью 30 сабель, и Завгороднего, 15 сабель. Последнее время обе банды действуют вместе. Банда Черного Ворона пополняется и ведет активную борьбу. 12 августа 1922 г. бандой были разбросаны прокламации с призывом “Бей коммунистов и кацапов”.

В оперативному зведенні Кременчуцького штабу ЧОН за 8 листопада 1922 року стверджується, що 29 жовтня 1922 року біля с. Москаленки, що за 25 верст від Сміли, відбувся бій об’єднаного загону міліції і самоохорони с. Ротмістрівка з “бандою Чорного Ворона чисельністю 6 чоловік”. У цьому бою, стверджували червоні, було вбито Чорного Ворона та ще одного партизана. Закінчується інформація так: “Труп Черного Ворона опознан местным населением и амнистированными бандитами и в Черкассах сфотографирован”. Разом із тим у “Доповіді про політичний стан Черкаського округу з 1926 р.” стверджується, що загін Чорного Ворона ліквідовано 6 червня 1925 року. Варто зазначити, що існує декілька версій загибелі Чорного Ворона. Жителі с. Макіївка розповідають,що отаман Чорний Ворон загинув в їхньому селі. Так за цією версією в серпні 1922 року Чорний Ворон разом прийшов у село навідати свого побратима Трохима Новохатька, що тяжкопоранений переховувався у хаті батьків і там же був оточений чекістами. Коли розгорівся запеклий бій, у хаті, крім Чорного Ворона, були ще Трохим та його родичі – мати, дядько та маленький племінник Афанасій. Мати була переконана, що якщо здадуться оточені, то їх залишать живими. Тому, взявши онука, відчинила двері. І відразу ж була вбита. Хто втягнув малого Афанасія назад у хату - невідомо. Через 77 років, згадуючи цей епізод у листі з Канади, Афанасій Новохатько був переконаний, що врятував його Чорний Ворон. Оточені зібралися в коморі, яка мала невелике віконце, що виходило до берега. У віконце не міг пролізти тяжко поранений Трохим та двохметрового росту Чорний Ворон. Тому вони й прикривали втікачів, відстрілюючись до останнього. Очевидці розповідали, що бачили, як після бою серед двору лежали Трохим Новохатько та його мати. Трохи осторонь, під копицею сидів Чорний Ворон. Одні стверджували, що був мертвий, інші, що живий, тільки тяжко поранений. Коли клали на підводу, довелось кілька разів перетягувати, бо ж або ноги тяглися за возом, або звисала голова. При цьому отаман нібито глухо стогнав. Куди повезли Чорного Ворона, в селі ніхто не знає. Із повідомлення агента розвідувального управління Кременчуцького губчека: “У Куликовському хуторі в районі села Лебедина знаходиться банда бувшого Чорного Ворона в кількості 50 чоловік при одному кулеметі. Бандити чекають отамана, щоб убити його за перехід на службу до Радянської влади.” У загоні ще не знали про загибель Чорного Ворона, а більшовицька пропаганда, щоб деморалізувати повстанців, розповсюджувала чутки про перехід отамана на сторону радянської влади.



Висновки. Смілянщина вписала достойну сторінку в історію національно-визвольних змагань українців в 1917-1921 років. У ці роки національна ідея захоплювала мільйони українців. На Смілянщині найактивніше стимулювало цю ідею та активно боролось за її втілення в життя Вільне козацтво. Вільнокозачі формування, обстоюючи незалежність України, виступали за звільнення української території від окупації іноземних армій. На жаль, державні лідери не змогли скоординувати вільно козачий рух і вдалися до нищення самої організації. Та боротьба тривала: у 1918-му і наступних роках козацтво влилося до армії УНР, а після її відступу за Збруч, очолило повстанські загони.

Однією з характерних рис Української революції 1917-1921 рр. став селянський рух, який розгорнувся з відкритої боротьби за землю й переріс через масовість і зростання свідомості його учасників до відстоювання української державності. На Смілянщині він існував доти, доки зморене голодомором селянство не втратило фізичних і моральних сил для боротьби. Своєрідним узагальнюючим символом боротьби українського народу за свободу і незалежність стала Холодноярська республіка, в діяльності якої населення Смілянщини брало найактивнішу участь. У пам’яті моїх земляків живуть імена отаманів Водяного, Яблуньки, Чорного Ворона, Завгороднього та багатьох інших. Не дивлячись на поразку національно-визвольних змагань, цей історичний період є дуже цінним для України, адже «Пробудившись із летаргічного сну,- писав уже на еміграції Голова Директорії УНР Симон Петлюра,- ми вийшли хай і на короткий час – на світову арену як повноцінна, неповторна, фізично могутня нація, яка гучно заявила про своє право жити державним життям. Усвідомивши себе українцями, ми зрозуміли, що за свободу треба боротися, проливати кров.»



Ті роки – основа для розуміння всіх подальших подій в історії України ХХ-го ст. і дотепер. Процес розбудови незалежної Української держави потребує узагальнення накопиченого українським народом досвіду, адже колізії сучасного державотворення в Україні багато в чому схожі з проблемами, які постали перед творцями української державності в період визвольних змагань 1917–1921 рр.
Список використаних джерел:

  1. Варгатюк П., Шморгун П. “Білі плями”, пошук істини // Український історичний журнал. – 1982. – №2. – 256 с.

  2. Гай-Нижник П. Отаманщина в період Директорії УНР: соціальна база, роль і місце в національно-визвольній боротьбі // Література та культура Полісся. - Вип.58: Проблеми філології, історії та культури ХХ століття у сучасних дослідженнях. - Ніжин: Вид-во НДПУ ім. М. Гоголя, 2010. – 457с.

  3. Героїзм і трагедія Холодного Яру. Збірник матеріалів і спогадів. – К.: Незборима нація, 1996. – 317 с.

  4. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – 440с.

  5. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.

  6. Захарченко П.Селянська війна в Україні: рік 1918. –К.: –1997. –188с.

  7. Коваленко В. Ненароджене сонце або Великий Піст Зінька Самгородського. Черкаси: «Відлуння-плюс», 2000. –254с.

  8. Коваль Р. Багряні жнива Української революції. – Київ: Діокор, 2006. –315с.

  9. Коваль Р. За волю і честь. — Київ: Діокор, 2005. –53 с.

  10. Коваль Р. Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу. – Київ: Правда Ярославичів, 2000. – 125с.




  1. Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. – Київ: Правда Ярославичів, 1998. – 620с.

  2. Козельський Б.В. Шлях зрадництва й авантюр… Шлях зрадництва й авантюр (Петлюрівське повстанство). – Х.: Держ. вид-во України, 1927. – 417с.

  3. Котляр М., Кульчуцький С. Довідник з історії України. – К.: Україна, 1996. –463 с.

  4. Ластовський В. Червоні, зелені і жовто-блакитні// Старожитності. – 1994. – №8. – 356с.

  5. Лободаєв В.М Українське вільне козацтво (1917-1918рр.):Дис. канд. іст. наук: 07.00.01. –К.,2001. –256 с.

  6. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 р.р. – Київ: Темпора, 2003. – 148с.

  7. Мальків В.П.Земельне питання в Україні в умовах революції 1917-1920 рр.: Автореф. дис. канд. іст. наук:07.00.01/ЛНУ. –Львів, 2009. –71с.

  8. Мироненко Г. Родина Чучупаків. Героїзм і трагедія Холодного Яру. // Незборима нація (Київ). 1996. –129с.

  9. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань. 1917 – 1918. – Львів, 1994. – 430 с.

  10. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – Київ, 1993. – 379 с.

  11. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. – К.: Альтернативи, 1999. – 320 с.

  12. Сергійчук В. Невідомі документи великого державника // Пам’ять століть. – 1999. – № 3. – 38с.

  13. Слюсаренко П.А Армія УНР в умовах боротьби за українську державність: Дис. канд. іст. наук/ Національна академія оборони України. – К., 2006.: С.180

  14. Солдатенко В.Ф. Українська революція: Історичний нарис. – К.: Либідь, 1999. – 975 с.

  15. Субтельний О. Україна: історія/ Пер. з англ. Ю.І. Шевчук. – 3 вид., перероб. и доп. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.

  16. Тютюнник Ю. Революційна стихія // Записки генерал-хорунжого. – К.: Книга Роду, 2008. –589с.

  17. Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських збройних сил 1917-1921 рр. – Київ: Україна, 1993. – 215 c.

  18. Удовиченко О.І Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921. –К1995. –206с.

  19. Українська революція і державність (1917-1920). – К.: Парламентське видавництво, 1998.-248с.

  20. Улянич В. Жили-були батьки-отамани, або чому треба вивчати повстанський рух в України// Голос України. – 1994. – №3 – 86с.

  21. Хижняк В.М. Чотири Ворони.- Черкаси: Брама, 2004. –169с.

  22. Щербатюк В.А Антибільшовицький селянський повстанський рух в Україні 1920 в сучасній історіографії// Вісник Академії праці та соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2008. – 28с.



Додаток №1




1 Витяг із справи № 13427 (1939-1940) рр.). Я.М.Водяного. Витяг з протоколу допиту обвинуваченого Зелененка Івана Михайловича. Архів Управління СБУ у Хмельницькій області. Спр.13427. Див. “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996. – С. 175


2 Дорошенко Д. – Історія України 1917-1923 рр., – С.243

3 Там cамо. – С.244

4 Цит. за: Тютюнник Ю. Революційна стихія // Записки генерал-хорунжого. – К.: Книга Роду, 2008. – С. 73


5 Щербатюк В.А Антибільшовицький селянський повстанський рух в Україні 1920 в сучасній історіографії// Вісник Академії праці та соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2008. – С.28

6 Козельський Б.В. Шлях зрадництва й авантюр (Петлюрівське повстанство). – Х.: Держ. вид-во України, 1927. – С. 81

7 Там само. – С.90

8 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – С. 323

9 Там же. – С.330

10 Там же. – С.331

11 Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. – Київ: Правда Ярославичів, 1998. – С. 591-592

Каталог: sites -> default -> files -> attached
attached -> Рибкіна Марина
attached -> Худзік Марта
attached -> 4 курс, група «Б» антибільшовицьке повстання під керівництвом
attached -> Тема гітлеризму в публіцистиці ДмитраДонцова
attached -> Українська академія друкарства
attached -> Павлів Олег нпу ім. М. П. Драгоманова соціологія пошукувач зродився він великої години
attached -> Ідея понад життя, крізь простір І час: три покоління родини гордієвських — провідники українського визвольного руху
attached -> Паращук Людмила
attached -> Діяльність Хариті Кононенко в Рівному (1941-1943)
attached -> Куряча Марія


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Шаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921 рр. Анотація iconРозділ Політичне становище та національно-визвольний рух у Польщі в кінці xix-на початку ХХ сторіччя

Шаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921 рр. Анотація iconТарас Духняк студент І курсу юридичного факультету Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького Форми участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині
Проаналізовано регіональні особливості участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині впродовж 1941–1960...
Шаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921 рр. Анотація iconПрактикум з курсу «сімейне право україни» для студентів юридичного факультету

Шаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921 рр. Анотація icon“1944/1958”: 29. 73 Ббк 63. (4 Укр) Cергій Гордійчук український національно-визвольний рух на закарпатті
...
Шаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921 рр. Анотація iconКонтрольна робота з дисципліни культуродогія на тему №30: Т. Г. Шевченко геній нації виконала: студентка юридичного
Творчість Т. Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській...
Шаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921 рр. Анотація iconМетодичні вказівки з латинської мови для студентів юридичного факультету
Методичні вказівки з латинської мови для студентів юридичного факультету cпеціальності «правознавство» / Укл.: Курєнкова Г. М. Луганськ:...
Шаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921 рр. Анотація iconПостаті українських письменників на тлі революційних подій 1917-1921 років

Шаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921 рр. Анотація iconЮридичного факультету

Шаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921 рр. Анотація iconКонкурсу дослідницьких робіт «Шевченко явище незбагненне» Напрямок: «Стежками долі Кобзаря»
Тараса Шевченка, осмислення та усвідомлення його ролі І місця у процесі самовизначення українців; дослідження фактів, що пов’язують...
Шаповал Анастасія, студентка II курсу юридичного факультету ім. Тараса Шевченка національно-визвольний рух на смілянщині у 1917-1921 рр. Анотація iconУрок з історії України для 8 класу
Тема уроку. Визвольний рух та виступи опришків Західної України в І половині ХVІІІ ст


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка