Тема Кількість годин



Сторінка1/5
Дата конвертації15.09.2017
Розмір0,9 Mb.
ТипЛекція
  1   2   3   4   5


ТЕМИ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ

«ДИФЕРЕНЦІЙНА ПСИХОЛОГІЯ»




Тема


Кількість годин

1.

Предмет, завдання та методи диференційної психології. Джерела індивідуальних відмінностей

2

2.

Структура індивідуальності. Підструктури індивідуальності

2

3.

Стать у структурі індивідуальності. Теорії розвитку статевої ідентичності

2

4.

Етнічні аспекти і диференційна психологія. Стильові особливості індивідуальності

2

Разом:

8

Тези лекцій з «Диференційної психології»


Лекція 1

Предмет, завдання та методи диференційної психології. Джерела індивідуальних відмінностей

План:

  1. Диференційна психологія як галузь психологічної науки. Предмет і завдання диференційної психології.

  2. Виникнення диференційної психології та основні етапи її розвитку.

  3. Міждисциплінарні зв’язки диференційної психології з іншими галузями психологічних знань.

  4. Методи диференційної психології.

  5. Психогенетика індивідуальних відмінностей.

  6. Психофізіологія індивідуальних відмінностей.

  7. Нейрофізіологія індивідуальних відмінностей.

  8. Проблема функціональної спеціалізації півкуль і їх взаємодія.

  9. Біологічне дозрівання і психічний розвиток.

  10. Поняття психологічної норми.


Диференційна психологія –– галузь психології, яка вивчає психологічні особливості окремих індивідів або груп людей, які об’єднуються якоюсь спільною ознакою (вік, стать і т.п.). Діапазон досліджуваних особливостей дуже широкий, а їх набір –– різноманітний: від властивостей НС, як фізіологічної основи індивідуальності, до професійних інтересів і соціальних установок.

Диференційна психологія вивчає природу і джерела індивідуальних відмінностей. Такі відмінності властиві не лише людині, але і всьому тваринному світу. Дослідження поведінки тварин, починаючи від одноклітинних і закінчуючи людиноподібними мавпами, показали існування індивідуальних відмінностей в характері научіння, емоційних реакціях, мотивації та інших аспектах поведінки. Наприклад, в одній і тій же ситуації научіння найрозумніший пацюк може діяти ефективніше, ніж дурна мавпа. Хоча, звичайно, людей часто характеризують, наприклад, як розумних і дурних, збудливих і спокійних, вимірювання будь-якої характерної риси показує, що ступінь її вираження у різних індивідів являє собою безперервну шкалу.

Диференційна психологія почала оформлюватись в самостійну науку в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст., хоча деякі галузі знань, такі як вчення про темперамент, характерологія, дерматогліфіка та інші, зародилися ще в античний період і розвивалися протягом багатьох віків.

Рушійними силами, стимулами до розвитку диференціальна психології стали запити практики: 1) сфера виховання і навчання: 2) сфера виробництва: 3) сфера організації і регуляції людських стосунків. Неможливі без ретельного вивчення і врахування індивідуальних характеристик особливостей окремих людей. У ранній період свого розвитку диференціальна психологія являє собою галузь психології з нечіткими межами, що безпосередньо пов’язана з психофізіологією, загальною і соціальною психологією, малою психіатрією, психодіагностикою. Такими є дослідження: 1) конституціональних і фізіологічних основ індивідуальних відмінностей (психофізіологія); 2) дослідження рис особистості (соціальна і загальна психологія); 3) різні типології характеру (загальна психологія, психодіагностика); 4) різні типології психопатій (психіатрія) та інші. Отже, об’єкт дослідження диференціальної психології –– людина, її психіка; а предмет –– людська індивідуальність. Структура людської індивідуальності.

Логіка нашого курсу полягає в тому, що в центрі стоїть людина з її неповторною індивідуальністю, яка повинна знати і розуміти себе і іншу людину. Б.Г. Ананьєв представляв індивідуальність як єдність і взаємозв’язок властивостей людини як індивіда, суб’єкта і об’єкта діяльності. Розглянемо ці властивості детальніше. Людина з’являється на світ як індивід, в якому закладені природні властивості, що розвиваються згідно певної генетичної програми: І. Первинними властивостями індивіда є –– вікові, статево-вікові та індивідуально-типологічні (конституція, властивості НС та ін.). ІІ. Вторинними –– динаміка психофізіологічних характеристик (темп психологічних реакцій, емоційність) і структура психофізіологічних потреб (їжа, сон, рух, інформація) як потреба самозбереження.

Інтеграцією природних властивостей є темперамент і задатки. Індивід Себе формує і реалізує в діяльності. Розуміння людини як суб’єкта діяльності включає три основні компоненти: 1) свідомість –– як відображення дійсності; 2) діяльність –– як перетворення реальності; 3) творчість –– як створення чогось нового і оригінального. В диференціальній психології формуються пізнавальні сфери психіки: вольова і емоційна. Вихідними характеристиками особистості є: 1) статусно-рольові і ціннісні орієнтації; 2) мотивація, спрямованість, характер людини. Індивідуальність людини являє собою складну структуру, яка є цілісним утворенням з певною організацією властивостей. Рівні властивостей: І. Природна основа (психофізіологічний рівень). ІІ. Характерні особливості особистості. ІІІ. Соціально-характерні властивості. Базовим блоком в структурі особистості є індивідуальний досвід особистості, який реалізується у знаннях, вміннях, навичках, звичках і вченнях властивостей особистості. Управляючим боком в цій системі є самосвідомість.

Становлення диференційноъ психології як галузі психологічної науки. Науковий інтерес до біологічних механізмів людської індивідуальності має історію надзвичайно древню. Ще Платон писав: “ .нема двох людей, які народилися б повністю однаковими своїми природними обдаруваннями, так що один придатний до одного заняття, інший –– для другого.” Платон запропонував ряд завдань для використання їх як тестів військових здібностей з метою відбору воїнів у своїй ідеальній державі (це перші систематично описані тести здібностей).

Більше 2,5 тис. років тому медики античності сформулювали гіпотези, які пояснювали індивідуальні особливості темпераменту співвідношенням основних рідин людського організму –– Гіппократ. З тих пір, особливо протягом останніх 100 років (ХХ ст.) було висунуто чимало різноманітних концепцій, спрямованих на виявлення тих глибоких природних першопричин, які, взаємодіючи із впливом навколишнього світу, створюють в кінцевому рахунку неповторний характерний образ людської індивідуальності. Типи темпераменту Теофаста. Конституціальна типологія –– Кречмера і Шелдона. Фізіономіка –– Ледо, Порти, Галя, Ламброзо. Дерматогліфіка –– Юнг.

Особливе значення для диференціальної психології як науки мав розвиток експериментальної психології в сер. ХІХ ст. Експериментальна психологія показала, що психологічні явища піддаються об’єктивному, і навіть кількісному вимірюванню.

Великий вклад в розвиток диференціальної психології як науки вніс біолог Гальтон –– послідовник Дарвіна, який в 1882 р. організував в Лондоні антропометричну лабораторію. Тут за невелику платню кожна людина могла випробувати Свою сенсорну чутливість, моторні здібності та інші прості психофізіологічні процеси. Гальтон був піонером дослідження індивідуальних і групових відмінностей в уяві. Завдяки Гальтону психодіагностика почала активно розвиватися як наука, яка займається кількісними (і якісними) вимірюваннями індивідуальних відмінностей між людьми.

Іван Петрович Павлов (26.09.1849 – 27.02.1936) –– лауреат Нобелівської премії; зумів вловити в хаосі індивідуальних варіацій поведінки і рефлекторного реагування тварин вплив небагатьох визначальних факторів, а потім і виділити ці фактори як основні детермінанти поведінки і як об’єкти експериментального вивчення –– це властивості нервової системи як параметри нейрофізіологічної організації. Павлов в кінці свого життя виділив три основні властивості НС: 1) сила НС; 2) баланс (врівноваженість); 3) рухливість нервових процесів. Цей висновок він зробив на основі умовно-рефлекторних експериментів і результатів спостережень за поведінкою собак. Сила –– здатність нервових клітин витримувати тривале концентроване збудження без переходу в стан поза межового гальмування. Баланс –– співвідношення процесів збудження і гальмування в ЦНС, яке може виступити або у вигляді рівноваги цих процесів, або у вигляді переважання збудливого (чи гальмівного) процесу. Рухливість –– швидкість зміни збудження гальмуванням, і навпаки.

Пізніше дослідження Павлова продовжив Теплов Борис Михайлович (21.10.1896 – 28.09.1965) і його співробітники, які з трьох основних властивостей НС виділили ще декілька, наприклад: 1) динамічність –– легкість генерації нервовою системою процесів збудження і гальмування, зокрема при оформленні тимчасових зв’язків; 2) лабільність –– швидкісна характеристика діяльності НС, що визначає швидкість затухання після дії від імпульсу збудження.

Пізніше послідовники Теплова систематизували виділені властивості НС і розробили дворівневу ієрархію основних властивостей НС, яка включає набір первинних (сила, динамічність) і вторинних (врівноваженість) властивостей. За життя Теплова в руслі нового психофізіологічного напрямку досліджень було підготовлено 5 збірників наукових робіт, виконаних під його керівництвом “Типологічні особливості ВНД людини” (1956). Наступні збірники робіт наукового колективу Теплова-Небиліцина називались “Проблеми диференціальної психофізіології” (1969). Небиліцин Володимир Дмитрович (1930 – 1972) –– продовжуючи дослідження Теплова заклав основи нового напрямку психології –– диференціальна психофізіологія –– завдання якої полягає у вивченні властивостей НС, їх фізіологічної природи, структури і взаємозв’язків їх психологічних проявів. Праці –– “Основні властивості НС людини” – 1996 р., “Психофізіологічні дослідження індивідуальних відмінностей” – 1976 р. Науковий напрямок, намічений Тепловим –– дослідження властивостей НС як шлях до вивчення індивідуально-психологічних відмінностей –– реалізується у працях його учнів: 1) Голубєвої – індивідуальні особливості пам’яті людини; 2) Гуревича – професійна придатність і основні властивості НС; 3) Лейтеса – індивідуально-природні основи обдарованості: 4) Равич-Щербо І.В. – генетичні аспекти психологічної діагностики; 5) Русалова – біологічні основи індивідуальних відмінностей. Дуже близький напрямок робіт розвивався під керівництвом Мерліна Вольва Соломоновича (1898 – 1982) –– тип темпераменту і тип НС. Клімов Євгеній Олександрович –– індивідуальний стиль діяльності в залежності від типологічних властивостей НС, Казань, 1969 р. Найбільш відомим теоретиком диференціальної психології на Заході є Анна Анастазі –– професор психологічного Фортхеймського університету, яка досліджувала індивідуальні і групові відмінності в поведінці, побудову тестів. Основні розробки: “Диференціальна психологія” (1937), “Психологічне тестування”, М., 1982 в 2-х томах. Зараз активно ведеться дослідження в області нейрофізіологічних індивідуальних відмінностей (Лурія, Хомська), психогенетики (Равич-Щербо), типології і акцентуації характеру (Шмішек, Леонгард, Лічко), типології соціоніки.

Методи диференціальної психології. В даний час диференціальна психологія має великий арсенал методичних засобів діагностики властивостей НС, які пройшли всі необхідні стадії перевірки. Діагностичні психофізіологічні методики не претендують на оцінку, оскільки не можна стверджувати, які властивості НС кращі, а які гірші. При однакових обставинах краще проявляють себе люди з одними властивостями НС, в інших –– з іншими.

Виділяють методики: 1) лабораторного характеру, які вимагають спеціальної апаратури; 2) бланкові методики; 3) спостереження. (1) Методики лабораторного характеру. Більшість апаратурних діагностичних методик представлені в електроенцефалографічному варіанті. Для цього використовується електроенцефалограф і вимагається спеціальне приміщення. З допомогою електроенцефалографа у людини в стані спокою записуються біоритми мозку і по малюнку електроенцефалограми визначається ступінь тієї або іншої властивості НС.

Для діагностики властивостей НС використовуються рухові апаратурні методики. Це різні варіанти вимірювання часу реакції на зовнішні подразники (світло, звук). Проте використання апаратурних методик там, де нема спеціального приміщення, наприклад в школі, викликає великі складності. Тому виникла необхідність створення таких діагностичних засобів, які могли б використовуватися в недіагностичних умовах і були придатні для масового обстеження.

Бланкові методики, які діагностують прояви основних властивостей НС, були розроблені під керівництвом К.М. Гуревича. Бланкові методики діагностують такі властивості НС як лабільність (Козлова), сила (Данилов). Вони розраховані на обстеження людей віком починаючи з 14 років. Спостереження. Разом з висококваліфікованими методиками використовується спостереження за поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях, в яких достатньо яскраво можуть проявлятися її індивідуальні особливості, що обумовлені властивостями НС. Розроблені схеми спостережень в ситуаціях, що диференціюють учнів за певними властивостями НС (сила-слабкість, рухливість-інертність, лабільність-мала лабільність, врівноваженість-неврівноваженість).

Метод –– це шлях пізнання, спосіб з допомогою якого пізнається предмет науки (Рубінштейн). Класифікація методів діагностики за Ананьєвим –– він розділяв всі методи психології на чотири основні групи відповідно до етапів наукового дослідження:

І. Організаційні методи: 1) порівняльний – співставлення різних груп по віку, діяльності і т.д.; 2) лонгітюдний – багатократне обстеження одних і тих же осіб протягом тривалого періоду часу; 3) комплексний – в дослідженні беруть участь представники різних наук; один об’єкт вивчають різними засобами. Таке дослідження дозволяє встановлювати зв’язки між явищами різного рівня, типу (психологічними, фізіологічними, соціально-психологічними).

ІІ. Емпіричні методи: 1) спостереження і самоспостереження; 2) експериментальні методи (лабораторний - природний, констатуючий - формуючий експеримент); 3) психодіагностичні (тест, питальник, проективні методи); 4) аналіз продуктів діяльності; 5) біографічні методи; 6) близнюків метод; 7) анкети, бесіди, інтерв’ю.

ІІІ. Методи обробки даних: 1) кількісні (статистичні); 2) якісні (диференціація матеріалу по групах, аналіз). ІV. Інтерпретаційні: 1) генетичний метод – аналіз матеріалу в плані розвитку з виділенням окремих фаз, критичних моментів; 2) структурний – встановлення структурних зв’язків між всіма характеристиками особистості. Тест –– стандартизоване, обмежене в часі випробування з метою кількісного (і якісного) вимірювання індивідуальних відмінностей.

Питальник –– стандартизований метод діагностичного дослідження, що базується на само обстеженні випробуваного (проекції).

Проективні методики –– метод діагностичного дослідження, який базується на механізмі проекції, тобто перетворення невизначеного стимульного матеріалу у відповідності із своїм суб’єктивним досвідом.
Визначення джерел індивідуальних варіацій психічного - центральна проблема диференційної психології. Відомо, що індивідуальні роз­ходження породжуються численними і складними взаємодіями між спад­ковістю і середовищем.

Відносну роль факторів спадковості і середовища у формуванні індивідуально-психічних відмінностей людини, зокрема розумових здіб­ностей вивчає психогенетика.

Основними поняттями психогенетики є генотип, середовище і спадковість.

Генотип — це сума генів людини які вона одержує від своїх бать­ків.

У ході онтогенезу генотип виконує дві основні функції:

саме генотип робить усіх людей схожими один на одного. Ос­кільки всі люди належать до одного біологічного виду, вони мають деякі спільні видові особливості. До їх числа належать однакова для всіх будова тіла, прямоходіння, наявність провідної руки, здатність до мовленнєвої комунікації і вищих психічних функцій. Перераховані особливості виникли в результаті антропогенезу. Вони властиві всім здоровим людям і визначаються наявністю фонду незмінної консер­вативної спадковості;

водночас людська різноманітність настільки велику що ще можливо зустріти двох однакових людей (за виключенням однояйцевих близнюків). Ця різноманітність також у значній мірі може визначати­ся спадковістю, оскільки генотип людини містить унікальне, властиве тільки їй поєднання генів. За деякими даними," число можливих ком­бінацій генів настільки велике, що на декілька порядків переважає число всіх людей, які жили до цих пір на Землі.

Спадковість забезпечує стійкість існування біологічного виду, середовище - його мінливість і можливість пристосовуватися до умов життя, що змінюються Спадковість міститься у генах, переданих ба­тьками ембріонові при заплідненні. Якщо є хімічне розбалансування або неповнота генів, організм, що розвивається, може мати фізичні аномалії або психічні патології. Однак навіть у звичайному випадку спадковість допускає дуже широкий спектр варіацій поводження, що є результатом підсумовування норм реакцій різного рівня - біохіміч­них, фізіологічних, психологічних. А всередині границь спадковості кінцевий-результат залежить, від середовища. Таким чином, у кожнім прояві активності людини можна знайти щось від спадковості, а щось - від середовища, головне - визначити міру і зміст цих впливів.

Крім того, у людини присутнє соціальне наслідування, якого поз­бавлені тварини (наслідування культурних зразків, передача акцентуації, наприклад, шизоїдної, від матері до дитини за допомогою хо­лодного материнського виховання, формування сімейних сценаріїв). Однак у цих випадках відзначають скоріше стійкий прояв особливос­тей протягом декількох поколінь, але без генетичної фіксації.

Сучасне ставлення до взаємодії середовища і спадковості мож­на визначити у наступних положеннях:

Більшість спадкоємних ознак піддається зміні, і навіть спадко­ємні хвороби не є неминучими.

Сліди середовищних впливів можуть бути досить стійкими в пси­хологічному вигляді індивіда, хоча передаватися наступним поколін­ням генетично вони не будуть.

Генотипно-середовищний вплив проявляється в тому, що од­накові умови середовища більш сприятливі для людей з одним гено­типом і менш сприятливі для людей з іншим генотипом.

Однією з найважливіших проблем диференціальної психології є проблема залежності між індивідуальними варіаціями людської пове­дінки, з одного боку, та індивідуальними особливостями — з іншого. Індивідуальні відмінності, які обумовлені властивостями нервової сис­теми (НС), не визначають змісту психічного. Вони знаходять свій про­яв в формально-динамічних особливостях психіки і поведінки люди­ни (у швидкості, темпі, працездатності).

Згідно І.Павлова, домінуючу роль у визначенні ознак індивідуаль­ності відіграє центральна нервова система (ЦНС) з її властивостями процесів збудження і гальмування.

Ідея основних властивостей нервової системи як основних пара­метрів психофізіологічної організації індивідуальності стала одним з найвизначніших досягнень павловської школи. Це дало можливість розгорнути плідну експериментальну роботу всім тим дослідникам, які аналізували індивідуальні відмінності в поведінці і реагуванні.

Згідно І.Павлова, властивості нервової системи — це вроджені характеристики нервової тканини, які регулюють основні процеси (збудження і гальмування).

І.Павлов вивчає три властивості процесів збудження і гальмува­ння:

- силу - слабкість;

Сила нервового процесу - характеризується працездатністю, ви­тривалість НС і означає здатність її переносити тривале, або ко­роткочасне, але сильне збудження або гальмування.

Слабкість нервового процесу — це нездатність нервових клітин витримувати тривале і концентроване збудження або гальмування. При їх дії нервові клітини дуже швидко переходять в стан охорон­ного гальмування.

Для сильної не характерний більш чіткий прояв "закону сили", згідно якого при збільшенні інтенсивності подразника збільшується величина реакції - відповіді. Сила НС по відношенню до збудження пов'язана обернено-пропорційною залежністю з чутливістю аналіза­торів: при сильній НС спостерігається, як правило, низька чутливість; при слабкій НС - висока.



  • рухливість - інертність;

Рухливість нервових процесів — це здатність їх швидко змінювати один одного (швидкість появи нервового процесу у відповідь на подразнення, швидкість утворення нових умовних рефлексів).

  • врівноваженість — неврівноваженість;

Врівноваженість (баланс) нервових процесів — співвідношення процесів збудження і гальмування. У деяких людей ці два процеси в нормі взаємно врівноважуються, а у інших рівновага може не спос­терігатись - переважає процес збудження чи гальмування.

Б. Теплов і його учні експериментально визначили ще дві властивості НС; динамічність - легкість генерації нервовою системою проце­сі» збудження і гальмування, зокрема при формуванні тимчасових зв’язків;



лабільність - швидкісна характеристика діяльності НС, що визначає швидкість затухання післядії від імпульсу збудження; швид­кість появи і затухання нервового процесу.

Життєві прояви рухливості і лабільності нервових процесів пов'язані з індивідуальними відмінностями у швидкості виконання ок­ремих завдань і, ширше, у швидкості навчання.

Пізніше виокремлено:

активованість (переважання збудження) - інактивованість (переважання гальмування);

В лабораторії Б. Теплова було систематизовано і виокремлено властивості НС і розроблено дворівневу ієрархію основних властивостей ІІС, яка включає набір первинних і вторинних властивостей:

Первинні властивості: сила НС по відношенню до збудження, сила НС по відношенню до гальмування, рухливість, динамічність, лабільність по відношенню до збудження і гальмування.

Вторинна властивість: врівноваженість нервових процесів, яка характеризується відповідністю двох видів витривалості нервової сис­теми - по відношенню до дії збудження і по відношенню до дії галь­мування.

На даний час у диференційній психології склалася 12-мірна класи­фікація властивостей НС людини (В.Небиліцин). До неї входять:

вісім первинних властивостей (сила, рухливість, динамічність і лабільність по відношенню до збудження і гальмування);

чотири вторинні властивості (врівноваженість по цих основних властивостях)

Показано, що дані властивості можуть належати до всієї НС (її загальні властивості) і до окремих аналізаторів (парціальні власти­вості).

В.Русалов розвинув ідеї школи Теплова-Небиліцина і запропону­вав трьохрівневу класифікацію властивостей НС. Вона включає:

1. Загальні, або системні властивості, які охоплюють увесь мозок людини і характеризують динаміку його роботи в цілому.

2. Комплексні властивості, які проявляються в особливостях ро­боти окремих "блоків" мозку (півкуль чолових ділянок, аналізаторів, анатомічно і функціонально розділених мозкових структур і т.п.).

3. Найпростіші, або елементарні властивості, співвіднесені з ро­ботою окремих нейронів.

Властивості нервової системи, як писав Б. Теплов, утворюють ґрунт, на якому легше формуються одні форми поведінки, важче - інші.

Практичне завдання вивчення властивостей нервової системи ' полягає у находженні найкращого для кожного типу нервової систе­ми шляху і методу навчання дітей з даним типом нервової системи, оскільки кожен тип нервової системи, має свої позитивні і негативні сторони.



Нейрофізіологія індивідуальних відмінностей

Сучасні експериментальні дослідження нейрофізіології, морфоло­гії і будови мозку істотно розширили наші уявлення про природні ос­нови індивідуальних відмінностей.

Відомо, що мозок дорослої людини важить у середньому 1500 г, при цьому вага мозку не корелює з професійною приналежністю і творчим потенціалом особистості. Так, маса мозку І. Тургечєва стано­вила 2012 г, мозку Д.Байрона - трохи менше - 1800 г, аналогічні резу­льтати дало зважування мозку ряду видатних людей. Однак можна навести не менше прикладів знаменитостей, мозок яких був менше середньої величини: у відомого хіміка Ю.Лібіха мозок важив 1362 г, а у письменника А.Франса - 1017 г. Більше того, виявилося, що най­більший і важкий мозок - більше 3000 г - був у розумово відсталої людини. Однак у повсякденній свідомості цей зв'язок став дуже стій­ким: індивіда з високим чолом свідомо наділяють розумом і очікують від нього розумних речень, а розумові здатності людини з низьким чолом оцінюються вкрай невисоко, без усякої на те наукової підстави.

Будова мозку у всіх людей у загальних рисах співпадає, проте при найближчому розгляді у самих морфологічних особливостях наявні Великі індивідуальні відмінності. Так, малюнок борозни і звивин на поверхні кори великих півкуль у людей так само відрізняються як і їх обличчя.

Посмортальне дослідження мозку видатних людей демонструє »в'язок між специфікою їх обдарованості і морфологічними особли­востями мозку в першу чергу, розмірами нейронів у так званому рецептивному шарі кори.

Наприклад, в службовій зоні кори видатного музиканта, який з на­родження відрізнявся абсолютним звуковисотним слухом, або в зорових зонах кори талановитого художника, який має фотографічну па­м'ять, 4-й рецептивний шар кори, куди проходять нервові шляхи від органів чуття, виявляється майже удвічі товстішим, ніж у звичайних людей. Це потовщення виникає не за рахунок великої кількості ней­ронів, а в результаті збільшення їх розмірів, великого розгалуження і подовження відростків нервових клітин, які одержують інформацію. Дослідження мозку А.Ейнштейна теж показало, що саме у тих областях, де слід було чекати найбільших змін (асоціативні зони лівої півкулі ), рецептивний шар кори був удвічі товстіший.

На зрілий людський мозок припадає 2% ваги тіла і він використовує приблизно 20% всієї енергії організму. При цьому хоча рівень споживання енергії мозком високий, запаси енергоносія у ньому дуже милі, і мозок постійно майже повністю залежить від безперервного постачання джерелами енергії через мозковий кровообіг. Тим самим повноцінність роботи мозку безпосередньо обумовлена процесами обміну речовин (енергетичним метаболізмом).

Проблема функціональної спеціалізації півкуль і їх взаємодія

Приблизно 5% дорослого населення складають люди з провідною лівою рукою. З них більше 15% - ті, у кого центри мови і провідної руки знаходяться у правій півкулі. Серед людей, обдарованих в вер­бальній сфері, особливо багато ліворуких (приблизно 21-22%). їх ви­шки вербальна обдарованість, напевне, пояснюється тим, що у них мовні центри представлені симетрично в лівій і правій півкулях. Спільна робота мовних центрів виступає як умова виникнення особливої обдарованості.

Існує кілька типів функціональної організації півкуль мозку:


  • домінування лівої півкулі;

  • домінування правої півкулі;

  • відсутність яскраво вираженого домінування одного з півкулі;

До однобічно представлених правопівкульних і лівопівкульних типів реагування належать менша половина людей.

Лівопівкульні формально-логічні компоненти мислення органі зують будь-який знаковий матеріал таким чином, що створюється строго упорядкований контекст, що однозначно розуміється, необхідний для успішного спілкування між людьми.

Функція правопівкульних компонентів мислення – це одномоментне схоплювання великого числа суперечливих з погляду формальної логіки зв’язків і формування за рахунок цього цілісного і багатозначного контексту.

Біологічне дозрівання і психічний розвиток

Психофізіологічне дозрівання - процес, який визначає послідов­ність вікових змін у ЦНС та інших системах організму, що забезпе­чують умови для виникнення і реалізації психічних функцій.

Дозрівання охоплює тривалий період, тому для характеристики окремих етапів розвитку використовується поняття зрілості або сту­пеня зрілості. Ця характеристика змінюється у ході онтогенезу до тих нір, поки не досягне кінцевого рівня, тобто рівня повної зрілості, характер мої для дорослої людини. З поняттям зрілості пов'язаний один з основних принципів вікової фізіології принцип гетерохронності розвитку. Він означає, що різні мозкові системи і функції догрівають з різною швидкістю і досягають повної зрілості на різних етапах індивідуального розвитку. В свою чергу, це означає, що до досягнення повної зрілості кожен віковий етап має свою неповторну психофізіологічну структуру, яка в значній мірі визначає характерні можливості даного віку. До теперішнього часу вироблені певні крите­рії, за якими можна судити про динаміку процесів дозрівання, і сту­кіт. зрілості окремих систем і функцій організму. Оцінка зрілості може Проводитись на двох рівнях: морфологічному, психічному.

Можна говорити про зрілість як самого субстрату (тих або інших мочкових утворень), так і його функцій (зокрема поведінкових, на­приклад, здібності до довільної саморегуляції).

Спеціальні морфологічні дослідження дозволяють говорити про зрілість ЦНС за різними ознаками (розміри нервових клітин, кількість і довжина їх відростків, товщина шару кори, розміри окремих мозкових структур і т.д.). Динаміка морфологічного дозрівання у даний час привертає особливу увагу психологів. За деякими даними, в інтервалі під народження до двох років відбувається інтенсивний і надлишковий синаптоґенез - утворення синапсів, тобто контактів між нервовими клітинами. Кількість цих контактів у ранньому онтогенезі знач­но вища, ніж у дорослих. Поступово зменшуючись, до семи років кількість морфологічних контактів доходить до рівня, типового для дорослих. Оскільки надлишкова синаптична густота розглядається як морфологічна основа засвоєння досвіду, ці дані свідчать про високі потенційні здібності дітей раннього віку до засвоєння досвіду.

Особливе значення для характеристики зрілості мають функціо­нальні явища (критерії) психологічного дозрівання.

Крім цього, для формування індивідуальних відмінностей психіки велике значення має темп дозрівання, який, характеризує інтенсив­ність процесів вікового розвитку ЦНС та інших систем організму на окремих його відрізках.

Отже, норму можна розглядати як діапазон коливань, як конкрет­ну історично обумовлену систему показників, характерних для даної спільноти, в межах якої існує різноманітність індивідуальних варіан­тів розвитку. Останні можуть групуватися в типи і утворювати типо­логічні норми.

Поряд з типовими показниками рівня розвитку, які характерні для більшості представників певної статевовікової групи, зустрічаються відхилення. Вони зводяться до двох основних типів:

акселерація - прискорення фізичного розвитку і формування функціональних систем організму дітей і підлітків.

У свою чергу, науковці виокремлюють наступні види акселерації:

епохальна - визначається як явище, властиве всім сучасним дітям і підліткам в порівнянні з попередніми поколіннями;

внутрішньогрупова (індивідуальна) - розглядається як при­скорений розвиток окремих дітей і підлітків у певних вікових групах.

Число таких дітей коливається в межах від 13 до 20% у різних вікових періодах;

ретардація - затримка фізичного розвитку й оформлення функ­ціональних систем організму дітей і підлітків. Число ретардованих дітей всередині різних вікових груп складає в середньому 13-20%. Ретардація розвитку може мати різні причини і різну ступінь відхи­лення від статистичної норми. Останні важливо враховувати при визначенні шкільної зрілості і готовності до навчання.

Отже, від 26 до 40% дітей мають динаміку біологічного дозріванні, яка відхиляється від середніх нормативних даних.

У підлітковому віці, дівчата-акселерати почувають себе впевне­ніше, хлопчики-акселерати - сильніше, успішніше у спорті, у відноси­ни1 з дівчатами. Хлопчики-ретарданти - маленькі, які постійно мають доводити свою значимість. Звичайно, вони більше агресивні, забіякуваті або ж навпаки, уникаючи конфліктів з акселератами - поводяться тихо й стають непомітними.

Можна стверджувати, що кожній людині властивий свій власний темп індивідуального розвитку. Діти, які мають однаковий календар­ний вік, можуть знаходитись на різних етапах біологічного розвитку.

Поняття психологічної норми

Основним споживачем диференційно-психологічних знань є психодіагностика. У психології індивідуальних відмінностей народжую­ться поняття, для виміру яких потім створюються або підбираються методики. Тут же виникає уявлення про способи оцінки й інтерпретації отриманих результатів. У зв'язку із цим дуже важливим є понят­тя психологічної норми, яке дуже неоднорідне за своїм змістом і на яке впливають щонайменше чотири фактори.

1. Норма - статистичне поняття. Нормальним визнається те, чого багато, що ставиться у середину розподілу. А "хвостові" його частини, відповідно, вказують на сфери низьких ("субнормальних ") та високих ("супернормальних ") значень.

Норми не абсолютні, вони розвиваються і отримуються емпірично для даної групи (вікової, соціальної тощо). Так, наприклад, протягом останніх років показник маскулінності за опитувальником ММРІ у дівчат стійко підвищений; однак це говорить не про те, що вони поводяться як хлопці.

2. Норми обумовлені соціальними стереотипами. Якщо поводження людини не відповідає загальноприйнятому в даному суспільстві, воно сприймається як таке, що відхиляється від норми. Наприклад, Я у слов'янській культурі не прийнято класти ноги на стіл, а в американській де ніким не засуджується.

3. Норми асоціюються із психічним здоров'ям. Ненормальним І може вважатися те, що вимагає звертання до клініциста. Необхідно 1 відзначити, однак, що й у психіатрії оціночний підхід дискутується, а І як найбільш істотні вказівки на відхилення від норми визнається порушення продуктивності діяльності й здатності до саморегуляції. Так, наприклад, коли літня людина, усвідомлюючи слабість своєї пам'яті, використовує допоміжні засоби (записну книжку, розкладання необхідних предметів у полі зору), то це поводження відповідає нормі, а якщо вона, ставлячись до себе некритично, відмовляється від необхідності "протезувати" свій життєвий простір, то це призводить до І нездатності вирішувати поставлені завдання й свідчить про порушення психічного здоров'я.

4. Подання про норми визначається очікуваннями, власним не узагальненим досвідом і іншими суб'єктивними змінними: так, наприклад, якщо перша дитина у сім'ї почала говорити у віці півтора років, то друга, яка до двох років ще не навчилася вільно висловлюватися, сприймається як така, що має ознаки відставання.

В.Штерн, закликаючи до обережності в оцінці людини, відзначав, що, по-перше, психологи не мають права із установленої аномальності тої або іншої властивості робити висновок про анормальність® самого індивіда як носія цієї властивості й, по-друге, неможливо встановлену анормальність особистості звести до вузької ознаки як її єдиної першопричини. У сучасній діагностиці поняття "норма" використовують при вивченні позаособистісних характеристик, а коли мова йде про особистість, застосовують термін "особливості", тим самими підкреслюючи навмисну відмову від нормативного підходу.

Отже, норма - поняття, яке використовується для оцінки темпу іі змісту психічного розвитку людини. Заснована на статистичних даних, клінічних показниках, соціальних стереотипах і суб'єктивних очікуваннях людини; культурно обумовлена й міняє свій зміст).


Список використаних джерел

  1. Романовська Л.І., Подкоритова Л.О. Диференційна психологія: Навч. посібник – Львів: «Новий світ – 2000», 2009. – 235с.

  2. Палій А. А. Диференціальна психологія: навчальний посібник / А. А. Палій. – К.: Академвидав, 2010 – 432 с.

  3. Либин А.В. Дифференциальная психология: 2 изд., переработанное. – М.: Смысл; Per Se, 2000. – 549с.

  4. Анастази А. Дифференциальная психология. Индивидуальные и групповые различия в поведении / Пер. с англ. – М.: Апрель Пресс, 2001. – 752с.

  5. Психология индивидуальных различий. Тексты. / Под. ред. Ю.Б. Гипенрейтер, В.Я. Романова. –– М., Изд-во МГУ. –– 1982. –– 320 с.

Тези лекцій з «Диференційної психології»


Каталог: downloads -> medpsychology
downloads -> Методичні рекомендації щодо викладання світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2013-2014 навчальному році // Зарубіжна літератури в школах України. 2013. №7-8
downloads -> Талант людини це божий дар
downloads -> Василь Стус постать,що єднає
downloads -> Антон павлович чехов
downloads -> Остап Вишня. Трагічна доля українського гумориста. Моя автобіографія
downloads -> Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини
medpsychology -> Загальні принципи лікування, реабілітації та експертизи психічних захворювань І розладів
medpsychology -> Класичний психоаналіз З. Фрейда. Теоретичні основи психоаналізу
medpsychology -> Предмет, методи дослідження історії психології, завдання


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

Тема Кількість годин iconЗміст навчального матеріалу Кількість годин
Художній І науковий способи пізнання дійсності. Книга в духовній культурі суспільства
Тема Кількість годин iconЗнято фіксовану кількість годин
Учителі визначатимуть їх самостійно, враховуючи рівень підготовки класу, наявність навчально-методичного забезпечення та регіональні...
Тема Кількість годин iconНазва модуля: Історичний портрет Код модуля: іу 10 Тип модуля
Обсяг модуля: загальна кількість годин – 72 (кредитів єктс – 2); аудиторні години – 24
Тема Кількість годин iconРобоча навчальна програма дисципліни для студентів спеціальності
Дисципліна Спічрайтинг” викладається на 3 курсі у VІ семестрі та складається з двох модулів, які розраховано на 72 години, з них...
Тема Кількість годин iconКлас Усього – 0 годин; текстуальне вивчення творів – 56 годин; розвиток мовлення – години; позакласне читання – години; резервний час – годин
Зарубіжна література – духовна скарбниця людства. Роль книжки в сучасному житті
Тема Кількість годин iconКількість годин
Складні суспільно-політичні умови розвитку. Новий етап національно-визвольного руху, культурно-просвітницька діяльність «Громад»....
Тема Кількість годин iconРобоча навчальна програма
Дисципліна викладається на ІІ курсі у ііі-му семестрі в обсязі 108 годин, з них лекції 36 годин, лабораторні роботи – 18 годин, самостійна...
Тема Кількість годин iconБіоетика як навчальна дисципліна. Навчальна дисципліна (елективний, вибірковий курс): “Біоетика”
Лекцій – годин, семінарських занять – 30 годин, самостійної роботи – 30 годин. Вивчається на або курсі впродовж одного семестру
Тема Кількість годин iconУкладач: Давидченко Т. С. „Редакторський фах” („Психологія управління”) робоча навчальна програма
Дисципліна „Редакторський фах” („Психологія управління персоналом”) викладається на курсі семестру обсягом 90 годин, з них лекцій...
Тема Кількість годин iconПрограма для студентів спеціальності 030303 «Видавнича справа та редагування»
З них 30 годин лекцій, 30 годин семінарських занять І 84 години самостійної роботи


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка