Давноминулий час надає українській мові особливого колориту, чудово підходячи для казок та оповідань, а також для ситуацій, де важливо показати, що дія відбулася в далекому минулому.
Наприклад, у виразі “жив-був пес” саме цей час створює атмосферу казковості та підкреслює, що історія з минулих часів. Але чи правильно так говорять українці, пояснила редакторка Ольга Васильєва.
Правильний варіант українською – “Жив СОБІ пес”, як в українських народних казках: “Жили собі дід і баба” (а не “жили-були”). У східнослов’янських мовах давноминулого часу немає лише в російській (яка ж несподіванка). У білоруській мові він присутній, а в російській форма “жили-были” є залишком.
Розгляньмо три українські форми:
я читав був;
я було читав;
я буду читати.
“Я читав був” – це давноминулий час, наддіалектна форма, яка широко вживалася у староукраїнській літературі XVI-XVIII століть і збереглася в усіх стилях, зокрема в “Акті проголошення незалежності України”: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною […]”).
“Я було читав” – не слід плутати з російською конструкцією “я было читал”, оскільки там є частка.
В українській мові також є частка “було” (яка не відокремлюється комами):
“Ви, діточки, не скучайте за братиком, – почала було мати, та голос ввірвавсь і замер” (Марко Вовчок).
Слово “було” (“бувало”) може використовуватися як вставне, а не частка, і тоді комами відокремлюється:
“Було, роблю що, чи гуляю, чи Богу молюся” (Т. Шевченко).
“Я буду читав”: це так званий передмайбутній час (футурум екзактум), що фактично є звичайним майбутнім: “я читатиму”. Це діалектна форма, що збереглася в Галичині, на Буковині, Покутті, Поділлі і теж фіксується з XVI століття.
Українська мова багата на вирази та словосполучення, проте в ній трапляються не завжди очевидні помилки. Деякі слова є зайвими в мовленні.
Наприклад, часто вживають “моя особиста думка”, хоча слово “моя” є зайвим, адже думка завжди особистісна.