Вчитель української мови



Скачати 285,71 Kb.
Дата конвертації16.01.2018
Розмір285,71 Kb.



Бінарний навчальний модуль

з української літератури та історії України

в 11-Б класі із застосуванням

комп’ютерних технологій

на тему:

Вчитель української мови

і літератури

Козівської загальноосвітньої

школи І – ІІІ ступенів № 2

Волкова Леся Петрівна

Бінарний навчальний модуль з української літератури та історії України

в 11-Б класі із застосуванням комп’ютерних технологій.

Тема: Кіноповість «Україна в огні» О. Довженка: нестримний біль за долю рідного народу в роки війни, вершина творчості Довженка - кіносценариста.

Мета: ознайомити учнів з історією створення кіноповісті «Україна в огні», її життєвою основою, розкрити активну громадянську позицію автора в постановці і розв’язанні болючих проблем, породжених у роки сталінізму, авторське бачення подій Великої Вітчизняної війни, показати героїчний подвиг, духовну красу народу в роки війни.

Виховати повагу до тих, хто в жорстоких боях захищав рідну землю й народ. Виховати почуття національної гідності й високої свідомості.

Після цього модуля учні знатимуть:

- історію створення кіноповісті

- роль цього твору в долі О. Довженка

- гірку правду про найтяжчі, найгрізніші дні війни

- про національні і загальнолюдські проблеми, порушені у творі

- про тоталітаризм, жорстокість сталінізму

- про причини ганебного відступу

- про героїчний подвиг українського народу

- про проблеми колабораціоналізму

- гірку долю остарбайтерів



Тип модуля: установчо-мотиваційний

змістово-пошуковий

адаптивно-перетворюючий

Обладнання: комп’ютери, карта, репродукції картин, портрет, картки з завданнями.

Музичне офорлення:

Перша частина Четвертої симфонії Бетховена.

Пісня «Клятва»- музика Г. Верьовки, слова М. Бажана.

План і методи проведення навчального заняття

- Актуалізація навчальних знань, мотивація(тести).

- Оголошення теми та очікуваних результатів.

- Засвоєння нових знань(робота в парах, малих групах)

- Робота учнів в групах з проблемними питаннями.

- Презентація.



Епіграф

Народ мій український чесний, тихий і роботящий,

що ніколи не зазіхав на чуже, потерпає й гине,

спантеличений, обезволений в арійській катівні.

Болить у мене серце день і ніч.

О.Довженко. Зі «Щоденника»

Я вірю, що не дивлячись на громадянську смерть,

«Україна в огні» прочитана, і буде на Україні

через оце саме якось недозагублено не одну сотню

людей. Я вірю в це…

Зі «Щоденника»

Війна стала великою, як життя, як смерть,

ніби земна куля влетіла в якусь криваву

божевільну туманність.



О. Довженко. Із «Щоденника»

Горе закохалося в нашу жінку…



О. Довженко. « Щоденник»

Хід роботи

Установчо - мотиваційний модуль

1.Актуалізація опорних знань.

Довженко… Не випадково дехто вважає, що сучасники не доросли до розуміння О. Довженка, що його пізнання ще попереду. Його фільми ніколи не розумітимуть глибоко всі, як і фільми Тарковського чи Фелліні. Його мистецтво – зразок вишуканої, елітної культури. Такий наш Довженко.

- Зачитайте, будь ласка, вислови відомих людей про О.Довженка.

- Який жанр привніс О.Довженко в українську літературу?

- Що називається кіноповістю?

- Які твори написані ним у цьому жанрі?

- Коли за заповітом дружини митця – Юлії Солнцевої, стане можливим доступ до архіву письменника?

Тести (перевірка домашнього завдання)

За допомогою комп’ютерів учні відповідають на підготовлені для них тести і отримують оцінки по темі: « Біографія О. Довженка».



Змістовно - пошуковий модуль.

Слово вчителя.

Війна наче зняла червону полуду з очей письменника – і йому, як пророку, раптово відкрився весь жахливий абсурд сучасності, абсурд держави, що не змогла і не хотіла захистити свій народ, свою територію. І влітку 1942 року О. Довженко взявся за написання глибоко трагедійного твору про відступ Радянської армії, німецьку окупацію України та велику трагедію всього українського народу. І хоча автор передбачав визволення України, але цього ще треба було дочекатися в реальному житті. Тож не дивно, що лише в «Щоденнику» в цей час автор міг припустити і такий щасливий кінець, й інший, набагато гірший «чи зберуться наші люди знов на Вкраїні? Чи повернуться вони… і заповнять її замість померлих од ворога, од мору, од кулі і петлі? Чи на наші руїни наїдуть чужі люди і утворять на ній мішанину? І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно?

Кіноповість «Україна в огні» була закінчена в 1943 році. І М. Хрущов, який приятелював з Довженком і мав нагоду почути цей твір з уст автора, дуже хвалив, радив писати ще гостріше, адже сила цього твору в його величезній правдивості. Хрущову настільки сподобалася кіноповість, що влітку 1943 р., коли в прифронтову смугу приїхали відомі письменники й актори з виступами, то він запропонував Довженкові прочитати присутнім свій твір. Тоді ж у автора й викрали твір. Довженко дуже побивався, думав, що це зробили заздрісники. Та виявилося, що вкрадено було не для знищення, а як компромат проти Довженка, який піднесли самому Сталіну. Ще Довженко по пам’яті відновлював рукопис, а вже ширились чутки, що рукопис прочитав Сталін, і він йому дуже не сподобався. «Кремлівське розп’яття кінорежисера» відбулося 31 січня 1944 року. Тон виступу і звинувачення митця не залишали сумніву, що Сталін виголошує смертний вирок Довженкові. Коли Довженко повернувся додому, то сказав своїй дружині Ю. Солнцевій : «Мене, здається вже нема…» «Сьогодні роковини моєї смерті, як мене було привезено у Кремль . Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах». На щастя, все закінчилося лише тим, що Довженка вивели з усіх мислимих комісій, усунули від можливості займати посаду, гідну цієї людини, абсолютно перекрили шлях на Україну і почали вимагати переписати «Україну в огні», обов’язково ввівши образ Сталіна як натхненника перемоги радянського народу над фашистами, але Довженко цього не зробив. «Україна в огні» довго залишалась забороненим твором. Не вдалося зняти фільм за цією кіноповістю навіть у роки «хрущовської відлиги». До українського читача цей твір дійшов аж у дев’яностих роках.

Що так налякало й обурило Сталіна і його поплічників? Чому так боялися вони цього твору? Ось що ми повинні з вами з’ясувати.

А зараз ми надамо слово історикам, які будуть говорити мовою фактів, документів і цифр. Чому так ганебно відступала непереможна радянська армія, залишаючи напризволяще беззахисне мирне населення?

Слово вчителю історії.( демонстрація фотографій, які ілюструють жахливі картини війни, на комп’ютері).

22 червня 1941 року війська фашистської Німеччини та її союзників здійснили напад на СРСР. За детально розробленим планом “Барбаросса” Німеччина та її союзники зосередили на кордоні з Радянським Союзом 190 дивізій кількістю 5,5 млн. осіб. Їм протистояло угрупування радянських військ, яке налічувало 170 дивізій і 2 бригади ( 2,9 млн. осіб). Німецький план був розрахований на швидке просування військ до найважливіших політичних та економічних центрів, оточення і розгром радянських частин у прикордонних боях.

На Україну було спрямовано наступ групи армій “Південь”, до якої входили також румунські та угорські війська. Їм протистояли війська Київського Особливого та Одеського військового округів.

Загалом війська ворога поступалися радянським військам як кількісно, так і в озброєнні. Але на напрямі головного удару ворога мав перевагу. Уже в перший тиждень війни головні сили гітлерівців мали оволодіти Києвом. Але події розгорталися інакше. 23 червня 1941 року головні частини німецьких військ були контратаковані радянськими механізованими корпусами в районі міст Луцьк – Рівне – Дубно - Броди. Розгорілась перша в Другій світовій війні танкова битва, що тривала до 29 червня. Хоча Червона Армія і зазнала поразки, їй вдалося зупинити просування німецьких військ на тиждень.

Після поразки в прикордонних боях радянські війська почали відходити на лінію укріплень старого кордону (“лінія Сталіна”), на якій передбачалося зупинити просування німецьких військ.

29 червня німці взяли Львів, а до середини липня контролювали всю Галичину, Західну Волинь, Буковину та Бессарабію. Вирішальною для дальшого ходу воєнних операцій була битва в районі Умані (10 – 12 серпня 1941р.), під час якої радянські війська були оточені й розгромлені.

5 липня 1941 року німецькі війська зуміли прорвати оборону 5 – ї та 6 – ї радянських армій і вийшли до оборонних споруд міста Києва. Цей день вважається початком Київської стратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалося справою найближчого часу. На 21 липня Гітлер призначив парад на Хрещатику. Та перший штурм Києва 11 - 14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події поклали початок героїчній обороні міста, що тривала 71 день. !9 вересня столиця нашої держави була окупована ворогом. У полон попало 663 тис. Червоноармійців. Єдиним способом врятувати бійців від оточення – був наказ залишити Київ. Але Сталін категорично заборонив це робити.

5 серпня 1941 року 300 – тисячне німецько – румунське угрупування розпочало наступ на Одесу. Після героїчної оборони 16 жовтня захисники залишили місто. Евакуйовані частини було перекинуто до Севастополя, який знаходився у ворожому оточенні. Оборона міста тривала 250 днів.

В перші місяці війни Червона армія зазнала величезних втрат:

1). Протягом першого дня війни на радянських аеродромах було знищено 1200 літаків;

2). За три тижні війни розгромлено 28 радянських дивізій;

3). В середині липня 1941 року Південно – Західний фронт втратив 2648 танків із 4200;

4). В авіаційних частинах до 11 липня 1941 року залишилося всього 249 літаків;

5). 3,8 млн. солдатів і офіцерів попали в полон.

Які ж причини поразки Червоної армії в перші місяці війни?

Пропоную вам попрацювати в парах з історичними джерелами і визначити ті причини, на які вони вказують. Висловити свої думки, спів ставити їх з думками О. Довженка .



Робота в парах з історичними документами:

Документ №1. Є.Чижова., В.Дорошевич. “Й.В.Сталін – провокатор війни проти власного народу”.

В 30 – ті роки було знищено кращі військові кадри. На 1941 рік лише в суходільних військах не вистачало за штатом 66,5 тис. Командирів усіх рівнів, а в авіаційних підрозділах – третини. Молоді командири не мали необхідних знань і досвіду ведення війни. До початку війни лише 7% командирів Збройних Сил СРСР мали вищу військову освіту, а 37% не пройшли повного курсу навчання навіть у середніх військово – навчальних закладах. Наприкінці 1930 – х років Гітлер сказав генерал – фельдмаршалу Кейтелю у зв’язку із цим: “ Першокласний склад вищих військових кадрів винищений Сталіним у 1937 році. Таким чином, необхідні голови в підростаючій зміні ще поки відсутні”.



Документ №2. Є.Чижова., В.Дорошенко. “Й.В.Сталін – провокатор війни проти власного народу”.

18 грудня Гітлер затверджує остаточний план війни проти Радянського Союзу під кодовою назвою “Барбаросса”. А уже через 11 днів, після прийняття плану, як пише маршал Радянського Союзу, “цей факт і основні дані рішення німецького командування стали відомі нашим розвідувальним органам. І надалі, аж до початку війни 22 червня 1941 року, розвідка інформувала Сталіна про підготовку Німеччини до нападу з вказівкою його дати.

Однак Сталін усі ці розвідувальні дані незрозуміло чому кваліфікував як дезінформацію.

Документ №3.

Радянські війська навіть не готувалися до оборонних боїв. Війну передбачалося вести “малою кров’ю й на території ворога”. Склади боєприпасів та іншого воєнного майна були розташовані занадто близько до кордону і вже в перші дні війни опинилися у руках ворога.



Документ №4.

У військах панувала система жорсткої централізації управління і суворого підпорядкування, що сковувало ініціативу командирів. В перші години війни, коли необхідно було швидко віддавати накази і реагувати на ситуацію, більшість командирів боялася навіть віддати наказ про видачу зброї, щоб оборонятися від німецьких солдат.



Документ №5.

Німецька армія була добре підготовлена до нападу (перевага першого удару), зокрема, мала якісну перевагу у зброї і техніці. Радянська військова техніка та озброєння поступалися німецьким. Переозброєння відбувалося вкрай повільно.



Вчитель літератури. А зараз давайте звернемося до кіноповісті і розглянемо, як ці страшні події змальовує Довженко. Отже, розкажіть, цитуючи відповідні уривки з тексту.

Прогнозовані відповіді: учні, які аналізують відповідні уривки, що відображають кровопролитний початок війни, а також і пояснюють причини такої ситуації.

Ганебний відступ Червоної армії.

1.Від’їжджають по шляху на схід грузовики з множеством далекого старого й молодого закуреного жіноцтва, дітей, ветхих дідів і баб, всіляких речей і деяких військових чи не військових, хто їх знає. Вони оглядаються назад на захід у тривозі. Їм хочеться їхати все швидше та швидше.

А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було. Щоб вони бігли й не переставали. Та нащо їх везуть ото машини. Може, машини та на щось інше пригодилися б. Тьфу – лютувала Мотря у городі.



2. Ревли по шляхах грузовики без кінця й краю, везли втікачів. У важкому смутку оглядалися стомлені втікачі назад. Усе, що не їхало з ними, починало здаватися їм ворожим, і страх заповнював їхні душі, і приховане зло, і мовчазний відчай.

3. Горять жита на многі кілометри, полають, топчуться людьми, підводами.

І ярина толочиться множеством тисяч бездомних коней і корів. Бредуть корови, вівці, коні без числа й краю. Вершники біжать великими житами, оглядаючись назад, на чорне димне небо. Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці. Пролітають над Олесею ворожі літаки. Бомбардують шлях. Вершники шарахнулися на всі боки. Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней. Страшно Олесі. Ревуть бики од пахощів кривавих і риють землю рогом коло забитих напарників своїх рогатих. Ворожі літаки бомбардують міст. Великі водяні стовпи розтинають річку. Плигають люди у річку. Спинив Запорожець коней. Кинулися брати врозтіч, упали додолу. Один тільки Савка остався на возі та батько.

- І чого б я падав, їдемо на війну та будемо од першої бомби падать, - сказав веселий Савка і впав мертвим.

4. Палали жита і села на темному обрії. Брели по темному полю череди бездомні. Якісь вершники пролітали темними шляхами. Прокляті люди падали на парашутах в жито. Щось кричало, та одинока жінка плакала з дітьми на шляху над убитою коровою.

5. Гітлерівці входили в село, в’їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі і вдоволені. Грали на губних гармошках щось німецьке. Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками і весело наспівували. Але більшість їла що попало: огірки, яблука, груші, сливи, хліб.
Промова Коха (чорний отаман України)

«Слава Гітлеру, слава нації, слава могутньому фашистському солдатству, що несе стару імператрицю – смерть - «нікчемному, млявому слов’янству». Смерть слов’янству, смерть більшовизму, демократичній розпусті і огидній претензійності різних меншостей. Смерть єврейству.»



6. По всіх роздоріжжях чули люди вночі, як стогнала в журбі земля, як вили пси свою собачу тугу і плакали вдови. О українська земле, як укривавилась ти. Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися, гноєм і передсмертною блювотою. Степи гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою і жалем.

Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля.

- Товариші, братці, прийміть поранених, підвезіть, - кричали поранені на сумному шляху. Одступало військо. Пролітали вантажні машини різних снабів, воєнторгів, управлінь, постачань. Холодні, злі шофери, здавалося, не бачили нічого на дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало було серед них нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених.

-Товариші, пожалійте…- благали поранені.

7. Василь Кравчина, поранений у руку, одступав по дорозі з групою добре озброєних бійців, і тяжкий сором і гнів розтинали його душу. Він почував себе винуватим перед людьми, що дивились на нього з вікон і тротуарів маленького міста. В їх очах він читав мовчазний гіркий докір, і смуток, і страх. Це саме почували й бійці. Виснажені обличчя їх були злі і похмурі. Довгі відходи, сум і горе важких утрат пригнобило всіх. Трудно було відрізнити бійця від командира.

- Скажіть мені, товаришу, чому ми такі оце, га? – звернувся до Кравчини молодий боєць. – Чому? Що це таке? Підвезіть ранених, сволочі.



8. Ми вчительки, комсомолки, ми боїмося, може б ми втекли?

Він (Лимарчук) був великим любителем різних секретних матеріалів, паперів, справ, секретних інструкцій, постанов, рішень. Це возвишало його в очах громадян міста і надавало йому досить довгі роки особливої респектабельності. Він засекретив ними свою провінціальну дурість і глибоку байдужість до людини. Він був позбавлений уяви, як і всяка людина з сонним в’ялим серцем. Він звик до своєї посади. Йому ні разу не приходило в голову, що по суті кажучи, єдине, що він засекречував, це була його засекречена таким чином дурість.

-Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф,- показав Василь на голову, що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту.

-Я вас заарештую,- загукав голова Лимарчук,- мене партія поставила.



9. Товаришу командир, ну, що ви скажете?- звернувся Іван до Кравчини.

- Скажу, що війна буде довга. І крові нашої проллється багато, більш, ніж могло пролитись. І страждань.

Відходили бійці по брудному шляху, оглядаючись на захід в тяжкому смутку. І, проклинаючи свої недоліки, які здавалися їм справжньою причиною відступу на схід, не знали вони, як багато великих діл судилось їм звершити, як багато судилося пролити крові на безкраїй своїй землі і які холодні калькулятори дозуватимуть їхню кров у заморських кабінетах.

Серед усього цього жаху війни стається диво, ім’я якому – кохання. У пекельну полум’ї війни зустрілися Олеся та Василь.



Олеся.

Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Після роботи, вечорами, вона, як птиця співала, як птиця, коло хати на все село, так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли під склом в європейських музеях: Лондоні, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромилися її, вважаючи її за горду і неприступну.



Діалог.

- Знаєш, Василику, коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному поганого слова. Правда?

- Правда.

- Ми навіть не подумаємо злого. Правда?

- Правда.

- Ми будемо так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?

- Так.

- Ти не забудеш мене?



- Ні.

- Ти найдеш, одвоюєш мене?

- Найду, одвоюю тебе.

- Кажи мені ще красиві слова, Василику, кажи.

- Слухай, Олесю, ні, я не забуду тебе. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою… Яка б ти не була. Я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти пролинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене прости.

- Прощаю, тільки найди мене.

- Найду, коли ж так станеться, що , може, не найду, - може, уб’ють мене, чи вибухну я десь на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток не знайдуть моїх для могили, я все одно вернуся до тебе. Я пам’ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном. Я зрозумів, Олесю, - стежка назад до тебе є одна, одним є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога…Олесю, який же непотрібний, млявий прийшов я вчора до твоєї хати.

- Я простила тебе.



Слово вчителя.

Василь… Ми не знаємо, яким він був, але знаємо, яким став. Що, на вашу думку, зробило його справжнім героєм?

Олеся залишилася на окупованій території, як і тисячі беззахисних людей, які навіть не підозрювали наскільки нелюдське, звіряче лице фашизму. А ворог прийшов на нашу землю, як господар, як він думав, - назавжди.

-В чиїх образах показаний фашизм?

І ось вони стоять на українській землі, роззираються довкола, ділять і, мабуть, підраховують прибутки. Давайте прислухаємося до їхньої розмови.

Розмова Ернеста фон Крауза та його сина Людвіга.

- Цю землю можна їсти. На їж . Я хочу подивитися на тебе, сину мій, як на символ свого буття отут.

- Україна, Україна.

-О, страшна земля. Ти думає уже все скінчено. Не так все просто. Це народ…

- Ми знищимо його.

- Хлопчику мій, я втікав уже од них в підштаниках у18 році.

- Час інший.

- Час інший, а народ той же. Я вивчав його історію. Їх життєздатність і зневага до смерті безмежна. Хай наші ідіоти брешуть у газетах які завгодно дурниці про їхню тупість і твариняче ставлення до смерті, ми з тобою повинні знати правду. Ти думаєш , вони вже знищені.

-Так.

- О, ні, так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюся на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху. Їх не можна підкорити, їх треба знищити. «Не передушивши бджіл, не їсти меду»,- як казав їхній король Данило в 13 столітті.



-Батьку, це страшно.

- Але, Людвігу, ти мусиш знати : у цього народу є нічим і ніколи не прикрита Ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту…Ти знаєш вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже 25 літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби. У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників. От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного.

- Йа, фатер. Ми будемо нищити їх, лише постільки кожен солдат мусить убити ворога і позбавити честі ворогиню. Я розділю їх. Куплю. Розбещу.

- Я бачу, хлопчику, тебе дечому навчив. Їх треба розбити, поки вони не очухалися од своїх помилок. Якщо не встигнем - ми пропали.



Слово вчителя .

Вороги беруться до справи, до наведення свого порядку на чужій землі, заставляючи беззахисних людей служити їм. Чому людина іде на службу до окупанта? Коли один з героїв кіноповісті докоряв тим, хто залишився на окупованій території, одна жінка сказала йому: «А жити якось треба»…У цих словах сільської жінки був весь сенс повісті «Україна в огні», їх хотів поставити на сторожі українського народу проти уготованої йому помсти. Довженко став на захист покараного окупацією народу. Він добре запам’ятав слова одного генерала: « Після війни доведеться розстріляти мільйони українців за те, що були під німцями в окупації».Тож, що це за явище в історії нашого народу?



Слово вчителеві історії.

Колабораціонізм – усвідомлене і добровільне співробітництво в період війни з ворогом у його інтересах і на шкоду своїй батьківщині або союзних з нею країн. Виділяють к. економічний, політичний, військовий, релігійний. Інколи розрізняють к. і кооперування (вимушений к.).

Теоретично колаборування з кожним окупантом залишало найбільший шанс вижити. Колаборація є неодмінним супутником кожної війни. У роки Другої світової війни, з огляду на “тотальний її характер, вона набрала небачених раніше масштабів.

Учениця. В класичному розумінні колаборація - це співпраця населення завойованих держав з окупаційним режимом.

Колабораціонізм є загально поширеним явищам у світовій історії. Німецька ж окупація з її досі небаченою жорстокістю призвела до колабораціонізму в небачених досі масштабах. А тому з огляду на особливо жорстокий характер окупаційного режиму для місцевих жителів питання не стояло: "колабораціонізувати чи неколабораціонізувати?", а "як вижити?". Колаборація лише збільшила шанси на виживання.

Колаборація мала різні виміри і не обов'язково означала солідарність з ідеологією і практикою фашизму. Навіть приречених на винищення євреїв змушували організовувати свої органи та поліцію, для виконання німецьких розпоряджень. Тому належить розрізняти примусову і добровільну колаборацію. Але міра і характер добровільної співпраці з фашистами також були різними: з кар'єристських міркувань, заради порятунку власного життя, заради досягнення політичних цілей, що не мали нічого спільного з окупаційним режимом.

Існує думка, що укр. колаборація з окупаційним режимом випливала з ідеологічних причин. Але така думка є помилковою, адже в укр. випадку з німцями співпрацювали майже усі укр. політичні угрупування, насамперед ті, які були суперниками. Це доводить, що в укр. випадку ідеологічні мотиви не посіли домінантного місця.

Єдиною частиною укр. земель, де німці дійсно заохочували укр. до колаборації, була Галичина. Але тут він мав досить умовний характер. У класичному значенні цього слова колаборація означає співпрацю з ворогом своєї держави. А що було своєю державою для західних укр.? Очевидно, що нею не була ані міжвоєнна Польща, ані тим більше Радянський Союз. їхня країна мала бути ще вибореною, тому природно, що у своїх змаганнях вони спиралися на ту з воюючих країн, яка з прагматичних міркувань готова була постачати їм зброю, обмундирування, відкрила мінімальні можливості для розвитку різних форм організованого нац. життя.

Що ж до питання про участь укр. в органах окупаційної адміністрації, то її поділяють на два підвиди. Першу групу становили організації які створені самими укр. для представництва своїх нац. інтересів перед нім. владою. Нім. так і ніколи не визнали цивільну укр. адміністрацію і найбільше, на що вона могла розраховувати на толерантність окупаційної влади.

Видом колаборації була співпраця місцевого населення з органами, власне, німецької окупаційної адміністрації. Згідно з расовою політикою фашиської влади укр. допускалися лише до найнищого рівня влад - села, групи сіл, або міста. Але на цьому рівні їхні компетенції сильно обмежувалися і вони перебували під строгим контролем німецьких зверхників.

Підсумовуючи, можна сказати, що абсолютна більшість укр. під нім. окупацією займала пасивну позицію і її головною турботою було щоденне виживання. Але, знову ж таки, ця обставина не була особливо нац. заслугою чи особливою нац. ганьбою.



Вчитель літератури. А тепер звернімося до твору Довженка і проаналізуємо, як автор показує і пояснює явище колабораціонізму.

Прогнозовані відповіді учнів. Уривки з тексту кіноповісті, які змальовують це явище.

Колабораціонізм.

1.- Все пропало, тату, пустіть.

- Не пущу. Я царя захищав. А ви свою владу одстояти не можете.

- Броня тонка, тату.

- Брешете, дезертири.

Упав один на призьбу під вікно і гірко заридав.

А другий під дверима:

-У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла. Розгубились ми.

- Ідіть до полковника.

- Не знаємо, де він, чорт би його душу забрав нехай.

2. Фашисти добре понабивали їх обох, потім дали їм гвинтівки і поставили стерегти гармати.

Купріянові сини Микола й Павло та їхні товариші, що не знайшли в собі сили пройти мимо рідних хат, і кинуши велике товариство, приплелись додому на горе батькам і собі.

Що ж ми наробили?

- Вернуться наші, постріляють, як собак.

- Не вернуться.

- Я чув. що земля буде індивідуальна, наша.

- Земля наша, та ми вже не наші.

- Чого? Кажуть, тепер Україна буде самостоятельна,- сказав хтось.

Раптом відчинилися двері, і в клуню вбігла перелякана дочка Купріяна Христя.

-Тату, Павло в поліції. Уже з рушницею.

Купріян, кинувся на сина, який затулився гвинтівкою.

-А-а. Священна зброя. Гітлерова,- кричав Купріян.

- А сталінська де? Де та зброя, на яку я 20 років витрачав свої копійки трудові? Де я питаю? А рушницю вони силою дали мені під страхом смерті.

- Морди понабивали,- підтримав Іван Гаркавенко.



3. Село стояло по горло у воді під млином. Була ніч

- Нема, не можемо обрати, - гукали в темряві з-під млина.- Нема.

Плакали жінки під вербами понад берегами, понад осокою. Плакали діти.

- Тату, тату, кажіть що - небудь.

Загорілося півдесятка хат. Освітило людей у воді.

- Лавріне, прийми гріх на душу, у тебе сини в армії, що тобі, прийми тягар на душу.

- Кому, як не тобі, Лавріне, - гомоніли люди, заклякаючи в воді.

- Лавріне, рятуй, бо заклякнемо к такій матері, соглашайся, та ходім уже поснідаєм, - сказав посинілий від холоду Мина Товченик, сусід Лавріна.

- Ну, хай буде так, сказав Запорожець.

Орали землю в ярмах і шлеях. Шестеро в плузі, сьомий за плугом.

- Я думаю, що такого ката, як наш староста Лаврін, так, мо, ще й історія не знала.

- Самі вибрали.

- От каїн. Отак людей мучити в ярмах…

- Пожалійте людей, тату. Що ви робите ?- Олеся підійшла до батька-старости рішуча й схвильована.- Вони вас уб’ють.

- Знаю. Така вже моя гра. Не вони вб’ють, то німці. Не вб’ють німці, наші, повернувшись, уб’ють. Фашистський прихвостень…Жалько людей, а мені себе жалько. На мене, проклятого, повісили все зло. Староста - собака, староста - кат. А там, дивись, сини одмовляться.

Слово вчителя.

На питання чому О. Довженко дає таку відповідь.



У грізну годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі.

І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі й рідні герої революції, бо не шанували їх пам’ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна» не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном.

Слово вчителя.

Скільки болю, горя, страждань випало на долю нашого народу. А тепер на моніторах ваших комп’ютерів ви бачите епізод із твору, який яскраво це ілюструє.

Про які події йдеться, чим вони обумовлені?

Фон Крауз власноручно перестріляв всіх поліцаїв, крім двох, яким вдалося сховатися в кущах.

Спалили хату Запорожця, за нею синову хату, братову. Потім німецькі наймити кинулися до хат усіх, хто був у партизанському реєстрі. Клали цілі родини в ряд і стріляли, підпалювали хати. Вішали, регочучи од клінічної пристрасті, ганялися за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити уже на землі, не бачити нічого, не клясти, не плакать, плигали з розпачу в огонь услід за дітьми і згорали в полум’ї страшного німецького суду. Високе полум’я гуло у самісіньке небо, вибухало глухими вибухами. І тоді великі солом’яні пласти вогню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустому небі. Повішені дивились вгору з страшних своїх шибениць, ще гойдаючись на них і одкидаючи на землю незабутні моторошні тіні. Горіло все село. Все, що не встигло втекти до лісу, в очерети, в потайні ями, - все загинуло.

Не стало прекрасного села. Не стало ні хат, ні садків, ні добрих людей. Одні тільки печі і печища біліли серед попелу й вугілля та де-не-де висіли трупи на грушах. Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати.



Слово вчителя .

Ще одне страхіття задумали окупанти. Вони не лише зазіхали на наш родючий чорнозем, а й організували масовий вивіз української молоді, а значить майбутнього нашого народу. Ось як це було.



Слово вчителю історії.

Під час Другої світової війни мільйони радянських громадян були вивезені на роботу в Німеччину або в окуповані нею країни, з них – 2 млн. 400 тис. українців.

Основу “Плану ОСТ” складала не ідея германізації України, тобто не вимушений перехід до німецької мови, законів та способу життя, а часткове знищення слов’янства, зведення його до певного мінімуму покірних слуг “хазяйського класу арійців”. За цим планом передбачалося на території України винищити понад 30 млн. населення, а 10 – залишити для обслуговування представників так званої арійської нації – німців, голландців, шведів.

План ОСТ також передбачав добровільне вербування українського населення в Німеччину. Гітлер говорив, що “ було б краще, щоб сильна українська жінка працювала біля домни в Німеччині, ніж здобувала освіту в Україні”. Для цього організовували виставки, які розповідали українському народу, як добре в Німеччині. Але кількість добровольців не виправдала очікувань вермахту, за різними звітами видно, що вдалося завербувати лише 25 – 35% від потрібної кількості населення. Небажання українського населення виїжджати в Німеччину посилилося, а згодом стало домінувати, коли почали надходити перші відомості про реальне життя й роботу в Німеччині.

Саме тому в 1942 році Гітлером видані директиви про насильницьку мобілізацію й реєстрацію українського населення.

Учениця: Щоб виконати програму забезпечення німецької економіки дешевою робочою силою, нацисти взяли курс на вербування примусовими методами. Для цього було створене “Імперське бюро з використання робочої сили”. На чолі бюро поставлено фанатичного нациста Фріца Заукеля. На Нюрнберзькому процесі його назвали “найвищим і найбільш жорстоким работоргівцем із часів єгипетських фараонів”.

За планами Заукеля тільки в період березня по червень 1943 року повинні були вивезти 1 млн. Чоловік, при цьому передбачалося вивозити по 6 тис. чоловік щодня. За свідченнями військовополоненого німця Карла Блей еля “У серпні ми просунулися через Рівне уздовж залізниці до міста Звягель. Тут довелось побачити, як людей, немов собак, прямо з вулиці виганяли й вантажили на автомашини й відвозили. Їх розміщували в сараї, де цілодобово тримали без їжі й питва. І так відбувалося в кожному місті України...”

Але й облави не приносили бажаної кількості “остарбайтерів”, тому гітлерівське командування здійснило новий тактичний крок. У вересні 1943 року було видано директиву німецького командування “Про відступ і евакуацію”, в якій говорилося : “ В інтересах ведення війни, в інтересах населення жителі даного населеного пункту негайно евакуюються... Евакуація проходить під контролем німецьких окупаційних сил і місцевої поліції. Люди, які не підкоряються наказу й залишаються на місцях, а також, ті, хто після евакуації повертаються назад, розстрілюються на місці.”

Незважаючи на скарги на брак “східних робітників”, у більшості випадків цими людьми не дорожили навіть на окупованих територіях.

За свідченнями Марії Алузман “ Працювати доводилося в цеху, де робили отруйні речовини. Сльозилися очі, пекло руки, важко було дихати, спецівки не рятували від опіків, дерев’яні черевики – начебто кайдани – сковували ноги. Платили 2 – 3 марки на місяць, і цього вистачало тільки на пайку хліба”. (для порівняння: німецький робітник отримував 3,5 марки в день).

Де б не працювали остарбайтери, як би вони не намагалися вижити, умови життя й режим практично нічим не відрізнявся.

“...Я спочатку працювала на будівництві, тягала камені, штовхала вагонетки з камінням, подавала будівельникам... Там була дуже страшна дисципліна, якщо це можна так назвати, і напис : “Ви не живете для того, щоб працювати, а працюєте, щоб жити”.

“Спали в хліву, поруч зі свинями, на ніч нас замикали, неділя не була вихідним. Я потрапила на ферму, коли годувала свиней, ми потроху крали в них картоплю. Коли хазяїн побачив, він нічого більше не дав і сказав : “Все, що вам потрібно, дають в таборі”. Але, коли ми збирали врожаї, іноді морквину сиру їли. А ті, хто потрапили на риття окопів, працювали по пояс у воді, відморожували руки, тож іноді їх привозили назад і відправляли прямо в крематорій”.

Для східних робітників німецька влада вигадала клеймо – ОСТ.

Цей знак вони мали носити на правій стороні грудей. Тих, хто не носив цього знака, жорстоко карали: били, штрафували, саджали до в’язниці.

Ті німці, що прагнули помститися за своїх родичів, загиблих на Сході, могли безкарно вбити будь – кого чоловіка або жінку зі знаком “ОСТ”. Саму абревіатуру німці глумливо розшифровували як “бережіться слов’янського чорта”.

Слово вчителя.

Як же Довженко змальовує ці події у кіноповісті?

Прогнозовані відповіді учнів, що спираються на відповідні епізоди у творі.

Примусовий вивіз на роботу до Німеччини

1. На другий день затужила вся вулиця. У село в’їхав Людвіг Крауз і

чималим загоном жандармерії. Автомашини з кулеметами розташувались на всіх виїздах з села, люди у тривозі визирали з вікон.

- Олесю, людей забирають до Німеччини.

Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину українських людей. Горе розлилося по недобитих вокзалах і стогін розлук.

Одні лиш тупоголові німецькі вбивці спокійно походжали поміж нещасними і заганяли їх по вагонах , як худобу. Та оркестри на вокзалі заглушував плач і одчайдушні крики людей. Свисток. Останній вибух розпачливого крику з вікна. Хтось упав на рейки. Рушив поїзд.

Шість матерів убогих упали на рейки піднявши руки до неба. Поїзд не спинився. Та з півдесятка чоловіків тут же розстріляли, між іншим, для порядку. Грає оркестр. Поїзд, переповнений невольницями, побитими чоловіками, кіньми та биками, рушив на захід. Пропливли широкі сірі неорані українські лани, розбиті вокзали, зруйновані міста і чорні вікна спалених домів.

Уночі вони знову впали з поїзда на ходу. Вони бігли по полю. Байраками, долинами до лісу. За ними гналися. Вони падали, біжучи, й знову бігли. По них стріляли. Вибившись з сил, вони стали й підняли руки вгору.

Вони знову їхали в поїзді з іншими дівчатами, коровами, кіньми. Довжелезними поїздами вивозились до Німеччини невольники з української землі. Ешелон спинився на маленькій спаленій станції поруч з другим ешелоном, що теж тягнувся на захід.

З товарного вагона виглядали чоловіки. Жовті. Виснажені, неголені, биті полонені люди з концентраційних таборів, оточенці, дезертири й так собі небораки, позбавлені волі і закону, вивозились на тяжкі й небезпечні роботи до Німеччини.(образи на адресу полонених).

Весь свій біль і кричущий протест проти безпросвітної недолі, в яку ввергнули її «плєнні» , лайдаки - безбатченки, сліпоголові, весь гнів своєї пристрасної натури вона обрушила на вагон невольників.

- Нащо вони тікали, нащо вони кинули нас так легко на знущання ворогу? Чому вони не вмерли в боях, щоб я плакала й молилась на них?

Це був товстий рожевий свиноподібний німецький чоловік. Біля нього стояла убога, голодна, виснажена горем українська дівчина. Вона дивилась на рабовласників, що зійшлися з усього Берліна і його околиць на страшний оцей розпродаж рабів, і їй здавалось, що все це сон. А за нею стояла купка товаришок по недолі, напівроздягнених і битих. « Повернись, роззяв рота.»

Німці і німкені підходили до Олесі, трогали її руками, повертали. Олеся, здавалося, не помічала нікого, немов її не було тут, на цьому огидному торжищі невольників. Вона линула над нею до батька. До матері, до Василя, що десь далеко проливав свою кров за рідну землю. Вона відчувала, що ця жахлива дійсність не може тривати довго, бо тоді світ мусив би згасти, та дійсність поклала на неї свою ганебну руку.

Олеся глянула на свою господиню. Перед нею стояла дружина полковника Ернста фон Крауза.

–Олесіа. Встань, ти знову лежиш? Ти написала додому? Ти написала, що ти щаслива, що маєш окрему кімнату?

Хазяйки ревли в покоях, мов божевільні. Аж ось рев став наближатися до кухні. Олеся кинулася до дверей, та не вистачи в неї сил боротися з двома здоровими німкенями. Вдерлися вони в двері і кинулися звірюками на Олесю. Олеся вирвалася і плигнула у вікно.



Слово вчителя.

Яких зусиль коштувало Олесі добратися додому ми можемо собі лише уявити, але вона все подужала і досягла своєї мети. Якою стало красуня - Олеся? Які думки дерзали її душу?

Багато минуло часу, як кинулася Олеся через вікно в життєву прірву. Багато лихих надзвичайних вітрів носило її, мов піщинку в пустелі. Багато бруду і горя з трудних кривавих шляхів і переплутаних стежок прилипло до молодого її тіла і душі. Не раз і не два кричало, розтиналося, горіло огнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і невблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду.

Нестерпні довгі поневіряння на чужих дорогах доводили її не раз до каламутного відчаю, провалювання в болото отупілої байдужості і бажання вмерти.

Нащо я Василю така, нащо? Куди я йду, чого я йду? Хто я? Не дівчина, не жінка, не мати?

Вана йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну була надзичайна. Її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність.

Вона була не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, ям земляних, нужди.

Не питайте, якою ціною добралась вона додому? Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність. Думайте, що вона жалібними брехнями прикриває свою легковажність і розпусту, якщо ви самі брехун. І тоді стане однією жінкою менше.



Слово вчителя.

Олеся повернулася, що символізує мужність, величезну силу волі та врешті незнищенність , вічність нашого народу.



Адаптивно - перетворюючий модуль.

Робота в групах(узагальнення опрацьованого матеріалу)

1 група


  • Чому Сталін одразу ж не репресував Довженка?

2 група

  • Чи вважаєте ви вчинок Олесі аморальним?

3 група

  • Яка доля української жінки у війні?

Як підсумок навчального заняття учні демонструють випереджуюче завдання, презентацію по темі навчального заняття.

Презентація.

Підведення підсумків.

Домашнє завдання.(написати твір - мініатюру)

- Чим мені сподобалась Олеся?

- Чим хотів би ти бути схожий на Василя Кравчину

- Умотивуйте протистояння Л. Запорожець - Зброда.



- Підготуватися до написання твору «Образ України в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні».



Каталог: Files -> downloads
downloads -> «Це склад книжок» так скептик говорив, «Це храм душі» естет йому відмовив, Тут джерело всіх радощів земних, І їх дарують нам без цінним словом…»
downloads -> Для вчителів зарубіжної літератури
downloads -> Методичні рекомендації щодо викладання світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2013-2014 навчальному році // Зарубіжна літератури в школах України. 2013. №7-8
downloads -> Талант людини це божий дар
downloads -> Василь Стус постать,що єднає
downloads -> Антон павлович чехов
downloads -> Остап Вишня. Трагічна доля українського гумориста. Моя автобіографія
downloads -> Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Вчитель української мови iconТема проекту
Гвоздецька К. В.,вчитель української мови та літератури зш І-ІІІ ст.№25 м. Івано-Франківська; Павлюк М. П., вчитель української мови...
Вчитель української мови iconЛітературні ігри — крок до інтелектуальності, винахідливості, творчості Творча добірка Баб’юк Ганна Андріївна вчитель української мови та літератури Старокостянтинів — 2008
Баб’юк Ганна Андріївна, вчитель української мови та літератури Немиринецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Старокостянтинівської...
Вчитель української мови icon«Легенда про безсмертник», виспівана душею і серцем талановитої поетеси Л. Чижової, безцінна сторінка минулого України
Безручко Тетяна Олександрівна – вчитель української мови та літератури, вчитель вищої категорії, вчитель-методист Миколаївської гімназії...
Вчитель української мови iconТеофіпольський районний методичний кабінет лисогірська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів вчитель української мови та літератури
«народознавчі елементи на уроках української мови. Дидактичний матеріал». Теофіполь 2016. с
Вчитель української мови iconУрок зарубіжної літератури в 6 класі
Підготували: Прадійчук Олена Лук’янівна, вчитель російської мови та зарубіжної літератури, І гурська Раїса Леонтіївна, вчитель української...
Вчитель української мови iconШевчук А. В. Робота з обдарованими учнями на уроках української мови
...
Вчитель української мови icon«Формування креативних компетентностей на уроках української словесності в процесі міжпредметної інтеграції» Тернопіль 2011 Відгук
Балабан Г. М. – вчитель української мови та літератури, вищої кваліфікаційної категорії, педагогічне звання – «старший вчитель»,...
Вчитель української мови iconМетодичні рекомендації до використання лінгвістичних акродиктантів на уроках української мови
Упорядник: Лихошапка Оксана Петрівна, вчитель української мови та літератури Слоутського нвк: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів,...
Вчитель української мови iconРецензенти: С. Мельникова, методист хоіппо
М. Вох, вчитель української мови та літератури Зіньківського нвк, «Вчитель – методист»
Вчитель української мови iconІнтеграція педагогічних технологій на уроках словесності: активізація творчого потенціалу учня Підготувала вчитель української мови та літератури Чаплинської сзш І – ІІ ступенів Тарасова Тетяна Петрівна
Пріритетні завдання в формуванні особистості на уроках української мови та літератури


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка