Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення



Сторінка1/8
Дата конвертації29.12.2017
Розмір1,49 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8

Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення

Написана 1949 року, праця досі ніде не публікувалася. Це— перше видання її.


Уроки української історії... Осмислення пройденого шляху... Роз­думи про майбутнє України... Конкретні рекомендації, як його досяг­ти. І прискіпливий погляд на українську еміграцію, визначення її ролі і завдань у цих процесах. Так можна схарактеризувати зміст унікального твору видатного українського письменника, громадського і державного діяча Володимира Винниченка.
Жулинський М. Г., післямова.
ДО ЧИТАЧА
У ваших руках перша публікація унікального твору видатного українського письменника, громадського і дер­жавного діяча Володимира Винниченка. З часу написан­ня цієї праці минуло понад 40 років. Досі коло її читачів було дуже обмежене: працівники КДБ, де в архівах збе­рігалася чи не єдина копія рукопису, кілька науковців, друкарка, члени редколегії Видавничого товариства «Криниця», складачі друкарні... Тепер твір стає доступ­ним для всіх бажаючих прочитати його, стає, отже, над­банням всього українського народу.
Складна і важка доля у Володимира Винниченка. Він народився в останній чверті минулого століття у степо­вій Україні. Він шукав себе і свою долю в історії і долі свого народу, рідній Україні віддав свою революційну молодість, з мрією про вільну суверенну Україну зв'язав свою літературну творчість, усю громадську і державну діяльність. Він став першим головою уряду вперше на­родженої в 1917—1918 p.p. Української держави і три­валий час, до кінця життя свого він носив тавро ворога України, приліплене його ідеологічними супротивниками. Він був полум'яним патріотом України, а ледь не поло­вину життя прожив поза її межами і помер у південному куточку Франції, навіки поєднавши у своєму серці ці дві майже рівні в географічних параметрах і за кількістю населення країни, такі різні, однак, в історичних долях.
На схилі літ, після розгрому фашистської Німеччини, коли між вчорашніми союзниками по антигітлерівській коаліції розгоралося полум'я «холодної війни», коли українська еміграція, така різномасна за складом, в'язла у міжгрупових амбіціях і чварах, Володимир Винниченко звертається до всього українства світу Із закликом об'єднатися в ім'я великої, вільної, незалежної України. Україна може стати в ряд найцивілізованіших суспільств як ініціатор і провідник ідеї всезагального миру, конвергенції суспільних формацій на шляху до суспільної зла­годи і гармонії, примату загальнолюдських цінностей. З цього погляду книжка особливо актуальна, багато ду­мок, висловлених понад 40 років тому, співзвучні до ви­мог сьогодення.
Автор осмислює уроки української історії, пройдений народом шлях, роздумує про майбутнє і висловлює кон­кретні рекомендації, як його досягти. Він аналізує ха­рактер і цілі української еміграції в історичному аспекті, визначає її роль і завдання в розбудові вільної, квітучої, суверенної України.
З оцінками подій та історичних осіб можна погоджу­ватись чи не погоджуватись, міркування автора можна сприймати чи заперечувати. Але за полум'яну любов до рідного народу, щире вболівання за долю України Во­лодимирові Винниченку ми можемо бути тільки вдяч­ними.
Текст «Заповіту...» подається за правописом, яким користувався автор, що, як нам здається, не буде ні найменшою перешкодою для повноцінного сприйняття і розуміння твору, але якоюсь мірою відбиває дух часу і наблизить читача до оригіналу як літературного доку­мента. Уніфіковано лише написання окремих слів за тим авторським варіантом, який переважає у тексті, і лише в тих випадках, коли такі написання не відповідають нормам сучасного правопису. Окремі слова, що були пропущені в машинописі і вставлені редколегією, взято в квадратні дужки.
Редколегія Видавничого товариства «Криниця»

ЗАПОВІТ БОРЦЯМ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ



1. ВСТУП.
Незважаючи на моє пояснення, дане мною в пресі, через що я не беру активної участі в громадському жит­ті української еміграції, до мене не перестають зверта­тися члени її з запитаннями, докорами, вимогами, навіть обвинуваченнями. Вони обґрунтовують свої звернення приблизно такими аргументами. (Я з певним зусиллям буду наводити їх. Я знаю, що це наведення буде скида­тись на самовихваляння. Але в інтересі насамперед істи­ни, а крім того, тих ідей, які я маю викладати, я мушу наводити і вислови людей, прихильних до мене). Вони такі, ті аргументи:
... «Ви брали участь у перших рядах революційної боротьби на відродження нашої державності! і свободи, починаючи з перших органів її (Революційної Україн­ської Партії, РУП) 1902 р. і кінчаючи революцією 1917— 1920 pp. Ви стояли на чолі першого Уряду її, Генераль­ного Секретаріату Центральної Ради Української На­родної Республіки. Ви були ініціатором і найвідпові­дальнішим будівничим тих форм, у яких вона вилива­лася. Ви були автором Чотирьох Універсалів, які тепер у революційних колах еміграції звуться «Скрижалями Української Революції». Ви були так само ініціатором, організатором і проводирем революції проти німецької окупації та реакції створеного нею «гетьману» і головою того Вищого Органу, який провадив її, головою Дирек­торії Української Народної Республіки.
Отже, ви краще, ніж хто інший, повинні пам'ятати способи й засоби наших колишніх перемог і розуміти причини наших поразок. Ваші подальші виступи як на Україні, так і на еміграції показують, що ваше життя не перестає бути пройняте труднощами і болями нашого народу в боротьбі його за своє остаточне визволення. Чого ж ви мовчите? Чого ваші виступи такі рідкі?».
«Так,— большевизм і стара українська еміграція зро­били все, щоб унеможливити вам їх. Ми знаємо причини цього: большевизм бачить у вас свого клясового і особистого противника. Старі, колишні царські «чиновники», сини поміщиків, фабрикантів, бюрократів не могли так само на еміграції, як і на Україні, погодитись з сином робітників і селян, не могли стерпіти його критики їхньо­го поводження і всякими способами усували його від впливу на еміграційне громадянство, вони навіть, як са­мі казали, «виключили вас з нації» за ту критику, вас, якого стільки українців називають «гордістю українсько­го народу».
«Ми все це знаємо. Але от прийшли ми, такі самі, як і ви, сини робітників і селян, члени так званої «нової еміграції», і ламаємо грати того ізолятора, в який заса­дили нас більшовики і стара еміграція. Тепер ви мати­мете вільну трибуну, з якої можете промовляти до всіх, хто має вуха, щоб слухати. Правда, нова еміграція ще не зовсім добре зорієнтована. Вона під окупацією біль­шовизму не мала змоги зазнайомитись з фактами нашої революційної історії, вона довідалась про них головним чином од старої еміграції й, повіривши їй, сприйняла деякі з них так, як виставляли їх старі емігранти. Одним із таких фактів було вороже ставлення до вас. Нова еміграція цієї ворожости не сприйняла, бо в своїх свідо­міших представників вона мала інше ставлення до вас, винесене з України, де вона пам'ятала і знала вас інак­ше, ніж представляла стара еміграція. Вона устами цих представників і виявила своє ставлення до вас у численних листах, у яких вони, як ви самі казали, висловлю­вали вияви високої оцінки вас як політичного діяча і письменника».
«Правда,— ширша маса нової еміграції ще не вияви­ла свого ставлення до вас у повній мірі. Виїмкові обставини, в яких вона опинилася, страх перед можно­владцями всякого роду, як чужими, так і своїми, що ставляться до вас вороже, впливають на вияви її став­лення, в неї ще є певна стриманість. Ця стриманість, очевидно, дала вам підставу зробити висновок, що ви — «непотрібні українській еміграції» і що вам надалі тре­ба усунутись од участи в її життю. Ми, свідомі члени Нової Еміграції, заявляємо Вам: це — помилковий вис­новок, ви — потрібні нам (деякі додають: «ви — навіть необхідні»). Ваш досвід, ваші знання, ваші якості, вияв­лені вами в процесі 50 років вашої політичної і культур­ної діяльности, спрямованої на визволення і щастя укра­їнської нації, все промовляє за те, що ви були, є і будете корисним українській еміграції, як і всій Україні, а тим самим ви були, є і будете потрібні нам. Отже, ви не має­те ні національного, ні морального прова утримуватись от участи в нашому життю, це — ваш обов'язок стати ближче до нас і разом з нами служити справі всебічного визволення нашого народу».
«Так,— ми знаємо, що ваше життя в інших од наших умовах створило у вас деякі погляди, відмінні від наших поглядів, які формувались у ненормальних страшних об­ставинах «підсоветчини». Може бути, що деякі ваші по­зиції й оцінки вразять нас, але з цього ще не випливає, що вони є помилкові, що українська еміграція, щиро шукаючи найкращих способів боротьби за всебічне виз­волення України, не вдумається, не придивиться пильні­ше до ваших поглядів і не сприйме їх, коли вони дійсно виявлять себе корисними для тої великої, спільної всім нам справи. Ми знаємо, як деякі ваші позиції під час революції 1917—1919 pp. зустрічали нерозуміння, стри­маність, а то й ворожість навіть ближчих ваших товари­шів, і як вони, ті позиції, виправлялись, як принесли перемогу і як потім сприймались навіть колишніми про­тивниками з визнанням їхньої правильности. Це саме може статися й тепер. І тому ми віримо, що ваше слово, з яким ви звернетесь до еміграції, коли воно навіть не зійдеться з прийнятими досі поглядами, буде вислухане з належною увагою і гідністю. Отже, просимо до сло­ва!..»
Я не можу не визнати рації деяких із цих аргументів і тому забираю слово. Але перше ніж говорити по суті, я дозволю собі сказати таке:
Я хочу говорити це слово, керуючись тільки одною метою: бути корисним свойому колективові, своїй нації. Мені 69 років. Звичайний пересічний вік сучасної люди­ни (за статистикою науки) є 50—60 років. Я вже пере­йшов його і можу з цілковитим правом сказати, що я стою на порозі смерти. А люди, які стоять на цьому по­розі, не завсігди керуються тільки своїм вузько-егоїстич­ним інтересом. Звичайно, найбільший свій інтерес вони вже вбачають в інтересі того колективу, до якого нале­жать, якому залишають у спадщину все, що вони мають. Я належу до цих звичайних людей. Тому, підлягаючи цьому законові, я хочу передати в спадщину колективові те, що придбав за все своє життя, своє деяке знання, свій досвід. Я ширше виклав це питання в великій літературній праці. шо зветься «Конкордизм». Сучасні обставини не сприяють оголошенню її, але деякі тези її, а надто політичного і морального характеру, послужать мені у цій відповіді моїй на звернення до мене. Одна з тих тез промовляє: «Будь чесним з собою, себто: не ховай від себе самого правди, не лукав сам з собою, не бреши сам собі, бо, збрехавши собі, обдуривши себе, ти будеш здатний на злочинну, надзвичайно шкідливу для колекти­ву брехню іншим. Отже, яка б не була та правдивість прикра (як для мене, так і для інших), я буду її трима­тись. І тому, стоячи на порозі смерти (яка особливо за су­часних світових обставин є така хутко-можлива), робля­чи свій заповіт борцям за визволення нашої Батьківщи­ни, я буду заповідати їм тільки те, що є чистою правдою і що може бути, на мою думку, корисним нашій нації, в чому є і може бути її насущна потреба.

2. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ.


Яка є найперша, найсутніша потреба українського національного колективу?
Та сама, що у всякої індивідуальної істоти на землі: зберегти своє життя, забезпечити його розвиток, переда­ти спадщину в наступні покоління. Які є найкращі засо­би для цього? Поки що людство розбите на окремі на­ціональні колективи, які переважно звуться державами, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації — є державність, себ­то комплекс тих інститутів економіки, політики, куль­тури, які діють на території, населеній національним ко­лективом, які зв'язують його в компактну цілість, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державности є покалічений людський колек­тивний організм. Через те так жагуче всі, так звані «не­державні нації» прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають усі сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, які стоять на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у покаліченому стані.
І тому не дивно, що деякі члени тих націй, які тільки що створили свою державу, але які через ті чи інші при­чини мусіли покинути свій край, часто так перечулено, так суб'єктивно і так іноді помилково оцінюють здобуток своєї нації. Деяким часто здається, що коли вони особисто не стоять при державних здобутках, то тих здобут­ків зовсім немає. До цього прилучаються ще інші моти­ви, переважно особисто-утилітарного характеру і таке важне питання деформується ними. Приклад з старою еміграцією дає нам добру ілюстрацію до цього. Деякі українські політики, після поразки нашої Революції, бу­дучи змушені покинути рідний край, переїхавши до чу­жих держав, старались, як вони висловлювались, «три­мати прапор української державности», возити з собою всі інститути її («уряд», «міністрів», «дипломатів», на­віть трошки війська). В усіх своїх виступах за межами України вони виставляли себе за єдиних представників української державности. Будучи тоді малочисельними і малопомітними, вони були нечесні головним чином з са­мими собою, вони головним чином казали неправду са­мим собі, бо стара еміграція в більшості своїй мало їм вірила. Але коли з'явилась нова еміграція, коли питання української політики набрало ширшого характеру, коли із справи особистої невеличкої групи людей воно почало ставати справою майже цілого еміграційного колективу і загрожувало інтересам усієї нації, то до нього треба поставитись з особливою увагою.
Проаналізуймо її об'єктивно: чи може бути корисною і потрібною українській нації така політика української! еміграції, краще сказати: цієї невеличкої частини, яка зве себе «носіями прапору української державности», «Державним Центром», «Урядом Української Держави»?
Що таке державність? Це —устрій всього матеріяльного і психічного буття цілого народу, його національности, економіки, політики, культури, це — величезний складний процес. Чи може мати в ньому велику вагу дія маленької купки людей на чужині? Ні, не може. А коли так, то виходить, що сама українська державність засуджена на смерть, бо та маленька група людей не може бути на Україні?
Явний абсурд. Та не тільки логічний, а ще й дуже шкідливий для самої нашої державности абсурд. Тому поставимо питання інакше: чи є де-небудь поза емігра­цією українська держава? Очевидно, коли де-небудь во­на є, то тільки на українській землі, на Україні. Чи є вона там?
Відповідь кожної об'єктивної людини, яка має змогу без загостреного особистого інтересу розглядати це пи­тання, може бути тільки одна:
Українська держава, українська державність на Ук­раїні є. її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в «тюрмі народів» — Росії. Без цієї творчости ніякі вожді, проводи, міністри не могли б і одного камінчика в будівлі української державности покласти. А так само через це і зруйнувати цю будівлю не так легко.
А наскільки вона міцна, показує той факт, що най­більші вороги її руські імперіалісти в усіх виглядах (чи то так званої демократії, чи так званого комунізму) не мають сили (а тому й сміливости) розвалити її. «Чому в так званому «Союзі Советських Республік» нема якоїсь Рязанської, чи Тамбовської Республіки, а є Укра­їнська? Тому, що створення Тамбовської чи Рязанської Держави викликало б тільки здивування, нерозуміння, сміх, обурення. А існування Української держави визна­ється за нормальне, природне явище, яке має під собою всі необхідні для того передумови і підстави.
Та більше: настільки Українська Держава є безпе­речний факт, що руський советський імперіалізм не тіль­ки мусів зберегти майже всі атрибути державности, створеної українським народом (органи державної еко­номіки, адміністрації, суду, освіти й т. д.), але й уважає за можливе ввести Україну в Організацію Об'єднаних Націй (ООН) як самостійну державу з правом окремого від усього Советського Союзу голосу (весь час Україна і Советський Союз виступають відокремлено).
Мені можуть сказати: це — один із комуфляжів Мо­скви, це —звичайна її комедія, це — тактичний маневр для здобуття зайвого голосу в ООН. Так,— це не є вияв великодушности, ідейности, щирости, об'єктивности Москви. Але чому вона не може здобути в Організації Об'єднаних Націй десятки зайвих голосів проведенням у неї тих самих Рязанських та Тамбовських областей, названих нею Державами? Тому, очевидно, що такий маневр викликав би в ООН такий самий сміх і обурен­ня. А введення України такої реакції не викликало, воно сприйняте Об'єднаними Націями з визнанням цілковито­го права України навіть на самостійне, поза всім Сою­зом існування.
Це є всією планетою визнаний і зафіксований факт, не є визнання всім інтернаціональним світом здобутків української національної Революції. Здається, кожний щирий, національно-свідомий український патріот повинен всіма способами піддержувати, й на всю планету проголошувати це визнання, затверджувати його в свідомости організованого людства. А тим часом що ми ба­чимо? Те, що самі ті українці, які називають себе «носія­ми прапору української державности», розхитують, під­ривають цей факт. Оці закордонні емігрантські «вожді й міністри» довгими роками не переставали (та й тепер не перестають) намагатися робити пропаганду на весь світ, що Української Держави на Україні немає, що во­на знищена більшовизмом, що вона лишилась тільки у них, під їхніми прапорами державности. На щастя, пропаганда їхня була і є така квола, голос такий сла­бенький, що його майже ніхто не чув. Та от прибула так звана Нова еміграція. Сила стала більша, голос став дужчий. Але й він, через цілий ряд прикрих причин, по­чав звучати в унісон з тими «міністрами», і він проголо­шує, що на Україні державности немає, що вона в образі «Державного Центру» є тільки під прапором «Україн­ського уряду» в ... Німеччині.
А за що боремось?
Не кажучи більше, що це — кричуща неправда, шо це є вияв або непорозуміння, або «нечесності з собою» зацікавлених у цій неправді людей, це є окрім того, по­вторюю, величезна шкода тій самій державності, за яку многі з еміграції як Нової, так і Старої готові своє життя віддати. І от чому шкода.
В'явімо собі, що «Тюрма Народів», чого ж це тюрма, коли там є Українська Держава, Советський Союз так чи інакше розвалиться, що цьому розвалові будуть сприяти «зовнішні чинники», що вони, ці чинники, мати­муть до певної міри силу вирішувати долю підсоветськпх народів. І з другого боку пам'ятаю, що є численні вороги української державности, які будуть напружувати всі свої сили, щоб її скасувати, щоб схилити на це «чинни­ки», щоб роздерти Україну і шматками її торгуватись на інтернаціональному торжищі. І нема сумніву, що одні із аргументів їхніх для схилення могутніх чинників на таке вирішення була б оця пропаганда наших бідних «міністрів». Вороги напевне казали б «чинникам»: «Ні­якої Української Держави не було й немає. Вона вибухла штучно на один момент і зникла. Український народ у творенні її участи не брав і не цікавиться нею. Та це й самі українці визнають. От що про це кажуть самі українські вожді». І наводили б текстуально всі декларації наших «міністрів» про «Державний Центр», про «прапор державносте», про знищення більшовизмом дер­жавності на Україні. І само собою перед «чинниками» стало б питання не визволення Української Держави, а створення її. Це питання інше й не таке для них просте. І тому, коли б тим «чинникам» треба було ви­торгувати собі за скасування української державности якісь економічні чи інтернаціонально-політичні вигоди, вони, для виправдування себе перед своїм сумлінням, постаралися б захистити себе отими деклараціями на­ших «міністрів» і згодитись на знищення «штучної», дав­но вже «знищеної» більшовизмом державности. Бо, справді, коли вона є тільки на еміграції в шухляді якогось чоловічка «міністра», то яка її вага на інтернаціо­нальному форумі? Ще раз: Українська Держава була і є. її, повторюю, створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів, народ її захищав, захищає і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не еміг­рантські «вожді» та «міністри», а Грушевські, Скрипни­ки, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсоветські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров'я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних робітників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зветься Україн­ською Повстанською Армією.
Але наскільки в рядах керівників еміграції, надто старої «урядової» існує оте нерозуміння, чи нехотіння розуміти це, свідчить такий кричущий факт. Один із де­путатів «Парламента» (як звуть тепер Національну Ра­ду «міністри») дозволив собі зауважити, що українська держава все ж таки немовби є на Україні. На це «мі­ністр» закордонних справ, якому, мовляв, краще не ро­зумітися на таких питаннях, одповів, що ціну цій державі знають могутні «чинники». Що він хотів цим сказати? Що держави на Україні немає, чи що там держава не така, яку цінили б «чинники», що вона тільки каму­фляж, «штучна» вигадка і таке інше? Себто знов таки те саме: ніякої там держави немає? «Прем'єр-міністр І. Мазепа, треба зробити висновок на підставі його влас­них слів, або настільки політично малограмотний, що не розуміє ріжниці між інститутом державности і фор­мою її, або він настільки засліплений чи зацікавлений своїм «урядуванням», що не хоче розуміти такої елемен­тарної речі. Форма і суть не є те саме.
Так, форма української державности за цього відтин­ку нашої історії не є задовільна для нас. Так,— вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійности, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її,— вони, а не хто інший, не якісь сили зовні, а тим паче не крихітна купка емігрантів.
3. ДВІ ОРІЄНТАЦІЇ.
Значна частина цієї купки серйозно вірить у те, що оті «зовнішні сили» та вони, керівники цієї купки, мо­жуть без українського народу принести йому (на ґанках і бомбах) державність і самостійність. Це все та сама нещасна «орієнтація на зовнішні сили», яка так дошкуль­но била нас за всю нашу давню і недавню історію бо­ротьби за самостійність. Била і не навчила.
А так, здавалось би, легко можна навчитись, коли придивиться до тої історії не з погляду свого групового чи особистого інтересу, а об'єктивним пильним оком. Взяти найвидатніший момент з давньої історії, Хмель­ниччину. Поки Хмельницький мав «орієнтацію» на внут­рішні сили, на народ, поки зв'язував козацьке національ­но-державне визволення з визволенням соціяльним і політичним всього народу, поки спирався на всебічні інтереси нації, поки голосно і вільно лунав клич «Украї­на без хлопа і пана», доти він мав перемоги над Поль­щею та над усіма зовнішніми силами, які вона кликала собі на поміч. Коли ж тільки в самому проводі всенарод­ного повстання сталось розходження, коли почали роз­виватися нахили до панування в ньому самому, коли гасло «Без хлопа і пана» стало звучати не так дружно, коли вигнані польські пани почали замінятися панами українськими, вилупленими з козацьких полковників,— так колишній ентузіазм народу, який творив перемоги, почав опадати і Хмельницький почав мати поразки за поразками.
Частина штабу Хмельницького (Нечай, Кривонос, Богун та ін.) розуміли причину цього і намагались знищити її, намагались далі реалізувати гасло «без хлопа і пана», але друга більша командна частина (Хмельницький, Виговський та їн.), вкусивши панування, не мали сили й охоти відмовитись од нього і, щоб зберегти його, взяли орієнтацію переважно на зовнішню силу, закликавши на поміч проти Польщі Москву. Що дала Україні та поміч, ми, ой як добре знаємо, але полковникам і отаманам вона, дійсно, помогла, вона закріпила за ними «вольності, й «маєтності», себто дала змогу «вольно» на землях-маєтностях, захоплених козацькою старшиною, «за­кріпляти» «хлопів», які хотіли бути вільними, і панувати над ними. І за право мати своїх українських «хлопів» козацькі отамани стали «холопами» московських царів, а продана ними Україна на триста років загубила свою державність.
Другий, не такий видатний, але теж повчальний прик­лад: повстання гетьмана Мазепи проти Москви. Скори­стувавшись слушним моментом, війною Москви з Шве­цією, він захотів скинути панування царів й відновити самостійність Української Держави. Але намір його не здійснився. Чому? Тому, що Мазепа в своїй акції, так само взяв орієнтацію тільки на зовнішні сили, а не на внутрішні. Він вступив у змову з шведським королем, а не з своїм народом, він мав на увазі за допомогою шведського короля і його війська здобути в визволеній Українській Самостійній Державі собі й свойому вій­ськові «вольності й маєтності», а про «хлопа» й мови не було. І Мазепа, і його прихильники, тодішні й подальші, скаржились, що народ український не підтримав Мазе­пу, лишився байдужим до повстанських національно-державних гасел, «зрадив Неньку-Україну», а через те, мовляв, і війна з Москвою була програна.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення iconВолодимир Винниченко (26 липня 880 — березня 1951) Життєвий шлях письменника…
Володимир Винниченко народився 14 липня 1880 року (за ст ст.), в місті Єлисаветграді Херсонської губернії в робітничо-селянській...
Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення iconНародився Володимир Кирилович Винниченко
Веселий Кут поблизу міста Єлисаветграда Херсонської губернії в робітничо-селянській родині
Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення iconУрок № Тема. Володимир Винниченко. Оповідання «Федько-халамидник». Федько як особистість Мета
Обладнання: підручник, роздатковий матеріал, портрет письменника, таблиця «Права дитини», презентація
Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення iconБиография и жизненный путь Винниченко Володимир
До того ж у старших класахгімназії він був членом революційної організації, писав революційну поему, за якуодержав тиждень «карцеру»,...
Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення iconМихайло Грушевський. Володимир Винниченко
Мета : охарактеризувати історичні портрети діячів Української революції 1917-1919років, проаналізувати їх роль в будівництві національної...
Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення iconТворчість Олександра Олеся. Володимир Винниченко. Новела
Опрацювати сторінки підручника (289-295), скласти хронологічну таблицю до біографії Олександра Олеся
Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення iconКонспект уроку. Володимир винниченко письменник-новатор. Дитячі долі в «малій прозі»
Навчальна Ознайомити з творчістю письменників, що творили у 1900-1930роках Знати основні моменти життя, творчості громадської І політичної...
Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення iconВидання Історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль операція "заповіт" Чекістська справа №206 Київ – Вінниця
У книзі розповідається про секретні чекістські операції "Заповіт", "Щирие", "Лес" у 1922 – 1923 роках, спрямовані проти українського...
Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення iconУрок української літератури у 6 б класі Володимир Винниченко «Федько халамидник». Образ Федька
Хочу довести до учнів істину, що в людині головне її внутрішній світ. На даному уроці використовуватиму такі методи, форми та прийоми...
Володимир Винниченко. Заповіт борцям за визволення iconТарас Шевченко «Заповіт». Твір, що єднає минуле, теперішнє І майбутнє
Мета: поглибити знання учнів про життєвий шлях Тараса Шевченка; визначити, яке місце у творчості Кобзаря посідає поезія «Заповіт»;...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка