Ярославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306



Сторінка1/5
Дата конвертації22.07.2017
Розмір1,34 Mb.
  1   2   3   4   5


Я Р О С Л А В В Е П Р И Н Я К

В О Р О Ж Б А В І Т Р У
Поезії

Київ


2009

УДК 821.161.2-14

ББК Ш6(4Укр)6-5

В 306


Веприняк Я.Д.

Ворожба вітру: Поезії. – К.: Задруга, 2009. – 232 с.

Автор цієї збірки – поет потужного таланту Ярослав Веприняк. Він недавно пішов у засвіти, залишивши нам густе метафоричне письмо. Дух його, втілений у бентежні словесні образи, перебуває в дорозі – іде до тебе, дорогий читачу, до нас усіх.

Упорядник і редактор Петро Засенко

Художнє оформлення Нарціса Кочережка

УДК 821.161.2-14

ББК Ш6(4Укр)6-5

В 306

ISBN

© Ярослав Веприняк, вірші, 2009



©Петро Засенко, передмова, 2009

©Нарціс Кочережко, художнє оформлення


Петро ЗАСЕНКО

У ЗІНИЦЯХ СТОМЛЕНОГО СВІТУ”


У невеликому за обсягом творчому спадку Ярослава Веприняка (за життя він устиг видати лише одну збірку поезій „Світло-тінь", 2005 р.) звучать мотиви неосяжності „неземних симфоній", стриманої ранимості душі, скороминучості людського життя, нерозгаданості вічного духу. Водночас із-поміж рядків поезій безпомилково відчувається, що так може писати саме український поет – хоча в його віршах відсутня безпредметно-патетична велемовність про рідну землю і малоросійська солодкослізна розніженість. Торкаючись словом на рівні відчуття, автор вибудовує (справжній поет завжди сприймається в теперішньому часі) світ, який бачиться саме в його сприйнятті, разом із тим він є невіддільний від загальнолюдського світобачення.

Поезія Ярослава Веприняка позначена загадковістю, часом ускладненою метафоричністю, самотністю на грані відчуження. Ці виміри людського духу зумовлені беззастережним викладом непідробних почуттів на білих аркушах паперу. Усвідомлюємо – в цьому ознака нашого часу, коли українське слово, вирвавшись із лабет цензури, ставало наслідком вираження суверенного мислення. А ще ж цікавою ознакою часу є те, що в українську літературу приходить поповнення із народжених, не в образу хай буде сказано, „на асфальті". Принагідно згадаймо шістдесятництво, представники якого вийшли з-під селянських стріх.

Народився Ярослав Веприняк 1974 року в Києві у інтелігентській українській сім'ї. Формування його як особистості випало на той час, коли прокомуністичне ідеологізування в молодого покоління уже викликало скепсис або й зовсім неприйняття його як такого. І все ж у наших містах за багатьох підлітків ішла боротьба (вона продовжується і нині) між етнічним середовищем україномовної сім'ї і розбещеною галасливою зросійщеною вулицею. Тут міську школу до уваги можна й не брати – вона в національно-виховному аспекті залишалася скаліченою. Тож, дякуючи матері та батькові, Ярославові не довелося блукати манівцями у виборі мови – він змалечку перебував у стихії рідного слова, насолоджувався його звуками та барвами...
Колись успадкував я від батьків

до розкоші та зверхності презирство,

не бути вдатним на плітки та гнів,

не вірити в чаклунські марновірства.


Ще замолоду я уже побачив:

не проведуть життям чужі слова...


Ніби доповнюючи сказане вище, сам Веприняк згадує про той час: „Мої університети (обидва) випали на найцікавіший період в житті країни: 1991-1997 роки. Моє покоління поступало в інститути імені Крупської, Горького, Корнійчука, а випускалося вже з університетів імені Грінченка, Драгоманова, Антоновича. Та й не до навчання нам було: спорт, рекет, філософія, містика, релігія, політика, бізнес і вільна любов. По закінченні інституту я подався в аспірантуру, написав дисертацію, здав кандмінімум, пройшов передзахист, а потім... акуратно мотузкою перев'язав дисертацію і виніс на смітник..."

Пізніше він учителював, працював тележурналістом, літредактором у журналах фінансово-бізнесового змісту, в Київській міській адміністрації у відділі охорони пам'яток культури. Та все-таки признався: „Я, певно, загубивсь давно у мандрах власних мрій".

Нам невідомі студії, у яких Ярослав Веприняк освоював і основи віршування, і розвивав свій талант дивитися на світ Божий крізь „магічний кришталь" поетичних образів. На стезю літературної творчості він вийшов, певна річ, ще в юнацтві, хоча читач уперше зустрівся з ним 2003 року в часописі „Київ", де автор дебютував солідною добіркою поезій „Світле коло". Готуючи його вірші до публікації, я був приємно вражений: у літературу прийшов уже сформований поет зі своїм голосом, і з якоюсь лише йому властивою світоглядністю.
Щоб срібний голос істини живої

злетів над кожним, зрештою, мов стяг,

я сію сум сумирного спокою

у світле тіло світу і життя.


Тоді йому виповнювалося тридцять років – середній вік, хоча для поета вікова категорія часто не має значення.

Мені він запам'ятався струнким, високочолим, із чітко окресленими великими тривожними очима, задивленими не стільки у світ, як у самого себе. Так здалося. Пізніше, знайомлячись із його поезією, мене осяє метафора – ті очі зчитували із власної душі написи-враження, які там закарбовувалися від бентежного сприйняття всього сущого, що оточувало молодого поета.

Він не стояв осторонь політичного життя в Україні. Маючи національну позицію, Ярослав Веприняк у свій час у числі дванадцяти юнаків („вчаділі неосяжністю свободи") пікетував вхід на територію Київської Лаври ставленику московського патріархату Володимирові. Цей резонансний інцидент розглядався в міліції...

Той факт, що Ярослав Веприняк не піддався оманливій моді (а мода – явище тимчасове) продукувати легковажні вірші – бездумні і безформні, які так поширені в сучасній українській літературі („Сучасна претензійна муза, неначе вилізла із коміксу.", „А що вже хитра і погордлива") свідчить про те, що він обстоював свою творчу незалежність. Він уже доходив того рівня „зросту і сили", коли митець твердо усвідомлює, що стає саме на свою, а не на чиюсь дорогу. А дорога творчості, як і всяка дорога, пізнається лише тоді, коли людина долає відстані, за кожним поворотом відкриваючи для себе новизну. Ця думка в авторському виконанні звучить афористично:

В дорозі не губить дорогу,

хто не рушає з місця.


А ось і кредо поета: „Поезія є чарівна подорож у повсякдення, покликана виявити непоказні відтінки світу. Це її місія – не викриття таємниць, а лише свідчення доконечної таємничості буття. І, безумовно, краси...".

Його просторовий погляд на Поезію як на могутню силу людського духу, носії якого в історії зазнавали від сильних світу найтяжчих поневірянь, тортур, просто вражає. Отож, випускати на люди такий собі „віршик-миршик" та ще й вимагати за нього статку й нагород – непростимий гріх. „Збреши хоч триста разів – жодного разу не пролунає правда".


Усі геракли і тантали

не стільки випили б вина

і стільки муки б не зазнали,

як та поезія одна.

І, певно ж, вимагати годі

щоб віршик-миршик ще приніс

якого статку до господи,

крім сміху, роздумів і сліз.


І запитує поет когось і себе: „а що несеш у слові ти крім гарних і минущих істин?" І нагадує нам усім і нашій заколиханій незалежністю музі:
Та ми ж письменство; Бог із нами,

наш друг Платон і солов'ї;

сотаючи рядки свої,

єднай живильними нитками

часів обпалені краї.
Їй-Богу, звучить по-Шевченківськи глибинно. До речі, про Кобзаря наче вже усе сказано, та й зачіпати цю постать не модно, бо ще якась україноненависна личина обгидить тебе в твоїй же високій любові. У Веприняка на цей рахунок немає жодних упереджень:
За що ми любимо Тараса?

Бо сила й правда почуття

завжди лишаються сучасні.

І хай розлючено шиплять

усі напівписьменні блазні

про щиру Кобзареву лють,

але ця правдонька біблійна...
Невтримно хочеться процитувати далі рядки із вірша „Портрет Шевченка":
Пророку зайві марні згадки,

а дифірамби й поготів,

він видивляється в нащадках

своїх розумних слухачів.

З ім'ям Небесного Отця

у щирому ясному слові,

долає усміх мудреця

чортополохи нелюбові.


Справді-таки – щоб збагнути Генія на відстані часу, самому треба бути його хоча б „розумним слухачем".

У поезіях Я. Веприняка часом вражає глибинний досвід душі автора. Той досвід дається не „вивченням життя робітничого класу та колгоспників”, як проголошувалося апологетами соцреалізму, а якоюсь надприродною суттю, ім’я якій талант.

Особиста біографія поета породжує у його слові глибину думок, складних почуттів, настроїв. „Вогненним колом тяжких запитань Усесвіт обсів” людину і, певна річ, спонукає її до роздумів,часткового і глобального осмислення буття. Ті роздуми, як і читання зоряного неба, викликають у людській душі відчуття самотності і печалі.

Вчитуючись у вірші Я. Веприняка, бачиш, як поет внутрішнім зором з висоти пташиного лету осягає життєвий простір із його внутрішнім ладом і суперечностями; відчуваєш, як на тебе, читача, накочується не гнітюча хвиля безвиході від неможливості осягнути неосягненне, а хвиля світлого озаріння з отією ”срібною висотою шляхетного у миті смутку світу”. Така настроєність нагадує звучання, яке доноситься з позаземних висот Тичининського космічного оркестру.

У невеличкому вірші „Голоси серед ночі" поетичне бачення автора значно ширше за зображену картину ранньовесняної ночі – тут передчуття приходу чогось більш значного для людини ніж просто сходу сонця. Освіжаюча настроєність вірша окрилює: „...ще холодно, та вітер пахне квітами". Тож: „Прокидайтеся скоріш, незабаром світання". Це той випадок, коли слова не звучать, а дихають. І в тому диханні вгадується невимовлена думка: почути голос серед ночі може лише той, хто не спить...

У віршах Ярослава Веприняка думка і почуття зливаються воєдино. Форму вірша авторові підказує настроєність і підсвідома логіка творення. „Чого не досяг миттєво, не здужаєш пізнати навіть за цілу вічність". Розкутість мислі і творча уява поета не завжди затиснені в канонічні строфічні форми – часом класичний вірш переходить у вільний і навпаки. Та хід мислі і почуття настільки органічний, що ті видозміни у віршуванні залишаються для читача непомітними.

Окремі поезії в книзі звучать як сентенції, вишикувані в один ряд і об'єднані логічною думкою: „Кохання породжує відчай; відчай вирощує досвід; досвід складає мудрість; мудрість – ключ розуміння; усе зрозумієш – скорбота ...".

Часом поет переконливою уявою сягає космічних висот і виносить звідти цікаві одухотворені рядки: „Осяяне коло галактик – біг зоряних парасоль; велетенські космічні маятники плетуть візерунки доль". Або: „крутиться на золотих ланцюжках Оріону світових перевтілень колесо вогняне". Вірші Ярослава Веприняка рясніють цікавими знахідками, сміливими порівняннями: „небо рисового кольору і хмари кольору фісташок", „засумежив стомлено повіки", „У небі – оковиті зорі", „буреломний ліс", „беззахисне всевладдя", „минання днів"...

I все-то робота над словом аж до виснаження:
Хай не знайдено останнє

наймогутніше зі слів –

по самісіньке світання

не залишено писання...


Поезіями про кохання Ярослав Веприняк не вписується в сучасний контекст багатьох віршоробів, у текстах яких найодухотвореніші сокровенні людські почуття виставляються напоказ на рівні тваринних інстинктів. Він тут не легковажить. Поет, перебуваючи в полоні почуттів, усвідомлює, що в коханні не лише ніжні пристрасті, але також безумство, що часом приводить до небажаного. Як ото в народній пісні: „Хто в любові не знається, той горя не знає".
Я юний був колись,

Павличкові не вірив,

що у коханні може жити біль,

як лютий звір...


До безлічі висловлювань багатьма митцями про кохання можна успішно долучити і сказане Ярославом Веприняком: „Ножем по серцю різьблена окраса". Висока культура мовлення про високе почуття, яке нині спаскуджене словом секс, „неомузене", паталогічно оголене... І хоч буває „так серцю в грудях, як любові в серці – тісно у власних стінах...", все ж у полоні Любові до жінки світ довкола поета міняється, оживає; він обнімає засохлу обігріту сонцем тополю, цілує її кору і „загуслий вітер притулився" йому до щік, і так він дивився услід коханій, „аж зайнялося небо з сорому за слабкість чоловічої душі". Саме тут у поета дещо міняється настрій, з'являється передчуття легкої зажури: „мене не буде поряд", „прощальні обжинки свободи", „Коли я залишу цей затишний дім, не клич мене, це буде марно", „Я обернуся на кущ придорожній". Багата лірика поета і на романтичні мрії, подібні до цієї:

Коли забудеш голос мій

і схочеш знов мене зустріти –

іди у ранішньому сні

на голоси садових квітів.
Поетове серце породило стільки прекрасних емоцій і саме не витримало їх надлишку: „Як тут у світі незатишно, гамірно! Може, за це ми і любим його?"

Так воно буває. Себе саму калина обламала під тягарем дорідної краси. 17 липня 2008 року Ярослава Веприняка не стало. А поезія його лишається „у зіницях стомленого світу".



ПОДОРОЖ

ЛЕГЕНДИ
МАНДРИ


Поки тебе не скорила

прощання печаль нетривка,

занурю у небо вітрило,

у море пущу байдака.

За кожним наступним кроком

перекинеться світ навкруги:

скільки сягає око –

діамантові береги.

Ступивши на світлі пляниди,

землю побачиш згори -

блакитні свої піраміди,

зелені мої прапори...

Іншого щастя не треба -

блукати по світлих світах.

Квадрати порожнього неба

навкіс проміряв літак.

Сплива вогняна алея –

у золото вбрана ріка.

Вітер гуляє землею,

дихає легко Важка.

Чорного гілля вістря –

варта нічна постає.

Кубометри питного повітря

Охоплюють серце моє...

Ціле життя прожити —

бачити свято у сні.

На роздоріжжях світу

мандрівці розклали вогні.

***
Мить пізнання цього світу

солодка, та нетривка.

Час – промениста ріка:

нічого не зупинити.

Встигнеш до ранку заснути,

побачиш чарівні світи.

Далі доводиться йти:

нічого не повернути,

не стримати моря руками,

хоч мав би відпущений вік.

Світ – швидкоплинний потік,

хутко тікає в непам’ять.

***
Вірші повертають світу сенс,

значення простих життєвих істин,

звільняючи небо й землю слів

з небуття цинічних афоризмів.


Очевидно, Всесвіт замалий

для іскриць небесної любові.

А роки людини нетривкі,

як самотнє у пустелі слово.



ПОРТРЕТ ШЕВЧЕНКА
Старечий всміхнений портрет

як обрис долі та епохи,

вже майже перейшов поет

життя рясні чортополохи.

Безжально проминає час,

і пережите, безупинно

зі свідками йдучи від нас,

стає дедалі старовинним.

Пророку зайві марні згадки,

а дифірамби й поготів,

він видивляється в нащадках

своїх розумних слухачів.

З ім‘ям Небесного Отця

у щирому ясному слові,

долає усміх мудреця

чортополохи нелюбові.

***
Зійди на величезний міст

побачити заводів сірі труби,

з яких у небо проростає дим,

і ще ясніший образ – у воді.

Скороминущий потяг мимохідь

і мимохіть малює у полях

невидимі стрілки нової долі.

Чай принесли, і вже

коньяк розлито,

і очі відмерзають від вікна.

За райдужною плямою на склі –

осяйноверхе побратимство храмів.

Заходь, Сонце, заходь

увечері до моєї хати,

перехилимо по чарці.

ХОЛОДНІ РОСИ

Братам Андрієві та Олексію Римарям
Згадок намули

вповільнюють вікоплин,

гніви

на срібну струну розмалюють волосся,



бальзамом приляже до серця

гіркóта-полин,

поляжуть у душу

цілющі холодні роси.

Хай зорі до пліч прикарбує

звитяжливий час,

і дýші молотиме

жорно часу переможне –

підхоплять на плечі уламка твого меча

кульбаба і подорожник.

І подорожник,

розкинувши руки, обняв-захищає світ,

роняє на землю

зелені притоптані коси.

На зламок твого меча у гіркій траві

спадають холодні роси...

Холодні роси.

***
Ти ставив хату на високих палях

над струмом швидкоплинної ріки,

щоб врізнобіч сполохано тікали

років прожитих спритні окуньки,

і сліду не лишаючи у товщі,

не зрушивши прозорий зимний плин,

не ладний зберегти на мить і довше

цей ярмарок всесвітніх видозмін,

щоб не підпасти смуткові ніякому...

І от по тому виявилось вже,

що й найпрозоріший в природі вакуум

коханий погляд потай береже,

а цілий світ з його важкими книгами,

і круговерть утомлива земна –

то все один старий дотепник вигадав,

щоб тут тобі зустрілася вона.

СОЛОДКИЙ ХЛІБ

Леонідові Максименку

1.

Поезія – солодкий хліб,



на трудодень життя незайвий,

і, як сказав би Шопенгавер,

лише будоване зі слів

стоятиме до скону часу,

щоб десь зустріти Вищий Суд;

і навіть у мовчанні Будд

немовленого слова пафос.
2.

Якщо вночі гула негода,

на ранок місто буде чисте –

і ти крізь прикрощі до істин

шукай високі переходи.

Сучасна претензійна муза,

неначе вилізла із коміксу,

і справді дещо посміховинна,

у фотоспалаху замурзана...

А що вже хитра і погордлива...

Але ми з нею давні друзі,

тому я залюбки беруся

її ім’я і честь відстояти.
3.

За що ми любимо Тараса?

Бо сила й правда почуття

завжди лишаються сучасні.

І хай розлючено шиплять

усі напівписьменні блазні

про щиру Кобзареву лють,

але ця правдонька біблійна,

вона внаоч дає пізнати

і відчай, і любов, і зраду.

Щоб добре виховати сина,

обов’язково передати

йому Шевченкову «Марину».
4.

Усі геракли і тантали

не стільки випили б вина

і стільки муки б не здолали,

як та поезія одна.

І, певно ж, вимагати годі,

щоб віршик-миршик ще приніс

якого статку до господи,

крім сміху, роздумів чи сліз.
5.

Усе, що сталося донині,

ганьба і радість і любов,

уже було і буде знов

повторено у кожній днині,

приміром – ці банальні рими.

Бог ліпить світ з гіркого тіста,

і прагне людство віднайти

надію у високій вісті;

а що несеш у слові ти,


крім гарних і минущих істин?

Та ми ж – письменство; Бог із нами,

наш друг Платон і солов’ї;

сотаючи рядки свої,

єднай живильними нитками

часів обпалені краї.




ЗЕЛЕНІ ЛУКИ
Що є солодше

між людських розваг,

ніж чути, як травневий виє протяг

в помешканні. Заклично завива

одвічна згадка про якусь незгоду.

Зелений привид коридором ходить,

в його волоссі спів веде трава.

І годі забуватися, ми поряд

із багатьма досяжними світами,

нехай веде короткозора пам’ять

в книжкові коридори

і лук далеких згадку до нестями,

ту пам’ять відчуття

і проживання долі.

Усе,

чим ти насправді в світі жив,



жадань та вір мотузяні сполуки

і берег, що за обрієм лежить...

жива істота – ті далекі луки,

а їхні голоси – помешкання душі.




В ОБІЙМАХ САМОТИ

Олексієві Зубенку
Візьми з собою пива та вина,

знайдемо дах, де наодинці сісти.

Мигтіння чорно-білого кіна –

ця заметіль над вечорілим містом.

Обвівши обрій розчерком крила,

життя минає гамірлива днина,

важка і тепла крутиться Земля,

закутана сьогодні в хуртовину,

де хтось вполює жменю теплих снів,

відтак у спеку чи холодні зими

хай не хвилює біг порожніх днів –

вони й без нас минатимуть нестримно.

Вчаділі неосяжністю свободи,

ми в долі крали час. Собі прости,

невільнику. Роса на сонцесході,

ми танемо в обіймах самоти.



***
Недовгий перехід

з цієї по наступну варту,

мені покаже далі шлях

тінь того, хто тікає стелею.

Володарі підземних міст

не відають зневіри обрію.

Підніс до скроні ліхтаря

та посміхнувся той,

хто з дірками у потилиці –

розбіглась довкруги по стінах

його кошлата тінь.

Шляхи підземними світами

удвічі легші від земних –

удвічі довші черевики,

не знати – де тут верх і низ,

і голоси в пітьмі – то галас.

Чекає на спізнілих подорожніх

тінь того, хто тікає стелею.

І Г Р И З Ч А С О М
***
Та сила,

що порядкує течією подій і доль,

наводить лад у струмі світу,

розосереджує толочище життя

по східцях невідхильного

припливу та відпливу,

дарує забуття негод та смутку,

і кличе, і веде, і тягне у дорогу,

бо віхами розмітила шляхи –

то час.


Повільно падає з полиці

старовинний годинник,

розсівся навпіл, а звідтіль

нарізнобіч десятки коліщат –

дрібної цифри часобігу:

під плінтуси, під стіл, під шафу,

під ліжко, навіть за поріг

та з хати геть. Уламки часу,

немов годинничків з десяток

лежать тихцем у власних схронах,

очиці неба – хронотрону,

на кожному – співмірний час,

лише на корпусі розбитому

завмерли стріли часобігу.

Як хороше

піднестися над часом,

що цілий світ пофарбував

на зустрічі, народження, недолі,

нашарувавши тлум кори земної

скарбами призабутих вже царів,

уламками розбитих вівтарів –

для нього ти заспівуй

пісню часу.

***
А був же і час глибоких крісел-гойдалок,

які нас приймали із кавою та люлькою,

та із газетою останніх новин

за позаминулий тиждень.

А діти? О, вони сходили вже на кафедри

та ешафоти доби десяти революцій.

Принадна старовина механічних іграшок,

загальної освіти та парових залізниць.

Що по собі залишають минулі часи?

Стенографічні машини – скелети доби

палких політичних промов.

***
1910 рік. Лише згадай:

я обіцяв, що люди стануть зосереджені,

і що покращає людська природа,

і що ми разом підемо геть на все,

щоб досягти гармонії і миру,

і єдності оновленого людства.

Тепер дивися: чи я що збрехав?

***
У двадцять другому столітті

ми вартували між нічних руїн.

Аж раптом доповів обер-капрал:

над нами на повітроводі – людина.

І я підкинув ночезора: справді...

Де? Там? Над нами – у хмарах

сірко-водне-ціано-азоту, на висоті

кілометри над землею біжить

дрібненька постать у повітрі...

Снайпер протер скельця прицілу.

Хлопці, облишмо! Дарма.

Гаразд, унтер-полковнику,

ми ж мали дізнатися,

хто це був.

***
Століття двадцять п'яте.

За містом база, ніч, періщить дощ.

Ми під'їхали та розвантажуємося.

Людей лише двоє, решта – рóботи.

Вони кидають залізні ящики,

а люди підписують накладні,

а рóботи всміхаються: їх так навчають –

завжди всміхатися, коли люди

цілуються або сваряться. Або друзі

зустрічаються після розлуки...

Справу закінчено. Люди потискують руки

і відпивають віскі на відзнаку справи,

а півколом стоять рóботи –

поблажливо усміхнені

ботаніки.

***
Горнеться темінь,

кинь свою хустку,

мерщій, королево,

ніч наче пустка.

Білі рамена

у темряві тлустій.

Заблукана п'єса.

У мого ровера

квадратні колеса.

Загублена ера.

Світ є примара,

кинь свої чари.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

Ярославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306 iconІнформаційний вісник 4 (32) 2009 Київ 2009 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (32) 2009 / [редкол. Г. Саприкін (голов ред.), Т. Сопова (відп ред.), С. Чачко, Т. Якушко]; дз...
Ярославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306 iconС. В. Курбатов Історичний час як детермінанта творчого процесу Київ 2009 ббк 87. 21 Курбатов С. В

Ярославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306 iconБбк 74. 104(4Укр-4Зап)

Ярославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306 iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
Ярославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306 icon“хіх – хх” ббк 63. 3(4Укр)52 Любов Сливка епістолярна спадщина та мемуари

Ярославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2009 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 21 травня 2009 року. –...
Ярославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306 iconКнига віршів Київ-2015 ббк 4 (4 Укр Київ) л-38 Літературно-художнє видання

Ярославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306 iconБбк 91. 9: 63. 3(4Укр-4М) а-82 Упорядник: Вілкул В. Д
Вілкул В. Д. – зав сектору науково-інформаційної роботи Наукової бібліотеки мну імені В. О. Сухомлинського
Ярославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306 iconДавня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18
Випущено на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою “Українська книга”
Ярославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306 iconБбк 63. 3(4Укр)52 Юрій Яковлєв роман яросевич – провідний діяч рурп у першій половині 1890-х рр
Русько-української радикальної партії у Галичині. Проаналізовано особливості формування світогляду та становлення суспільно-політичних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка