СРЮ/Сербія і Чорногорія на початку ХХI ст

2000 р. став переломним в історії Югославії, народ якої шляхом вільних та демократичних виборів 24 вересня зробив свій вибір та поклав край правлінню лівих сил. Як справедливо зазначає В.Фуркало, “основною причиною поразки Мілошевіча було накопичення в усіх верствах югославського суспільства критичної маси невдоволення результатами багатолітнього правління лівих”. Можливість усунення режиму Мілошевіча була завжди; за своїми політичними характеристиками СРЮ не відрізнялась від інших країн регіону: тут існувала багатопартійність, опозиція, вільна преса й т. ін.

На протязі 90-х рр. кількість опозиційних партій та рухів сягала майже 200, однак відсутність єдності, чітко спланованої стратегії та тактики боротьби за владу заважала їм раніше здобути перемогу.

Напередодні виборів 2000 р. 18 провідних опозиційних партій об’єднались в Демократичну опозицію Сербії (ДОС). Винятково вдалим був вибір на посаду Президента від опозиції Воіслава Коштуніци – людини, яку навіть політичні противники не мали в чому звинуватити.

З самого початку Коштуніца зміг налагодити нормальні стосунки між адміністрацією та Скупщиною, де знову більшість місць отримали представники лівих партій. Президент виказав себе поборником розумного компромісу, розуміючи, що ліві не представляють собою сторонній елемент у югославському суспільстві, а напроти, є виразниками інтересів широких верств населення, перш за все сільських жителів.

Своїм першим та головним завданням Коштуніца вважав вихід Югославії з міжнародної ізоляції. 16 листопада 2000 р. було відновлено дипломатичні відносини зі США, Великою Британією, Німеччиною, Францією, які були розірвані 25 березня 1999 р. (після початку бомбардування СРЮ силами НАТО).

Стратегічним напрямом зовнішньої політики було проголошено інтеграцію в ЄС. Одним з найважливіших завдань було також налагодження відносин з країнами - республіками колишньої СФРЮ. У цьому зв’язку восени 2000 р. відбулась зустріч лідерів балканських держав у Скоп’є (Македонія), де підписали „Пакт балканської стабілізації” („Пакт стабільності Південно-Східної Європи”, підготовлений на кількох самітах 1999 р. за участю європейських наглядачів). Згідно нього держави прийняли на себе обов’язок вирішувати всі суперечки виключно мирними засобами. Участь югославського президента в цьому форумі було розцінено як його визнання колишніми ворогами СРЮ, як тріумфальний прорив у сфері зовнішньої політики. СРЮ також відмовилась від континуїтету щодо членства СФРЮ в міжнародних організаціях та вступила до них як новий член (ООН, ОБСЄ, МВФ, ЄБРР).

На початку 2001 р. відбулись парламентські вибори, що супроводжувались масовими виступами противників Мілошевіча. Уряд сформував лідер Демократичної партії, переконаний західник Зоран Джинджич. Але дуже швидко виявилось, що президент та прем’єр по-різному розглядають майбутнє країни, а правлячу коаліцію нічого не об’єднує крім бажання покінчити з режимом Мілошевіча.

Крім старих проблем з'явились й нові. Непевність стану Югославії у світі викликала пожвавлення сил, що виступали за відродження в країні монархії. На трон претендував принц Александр Карагеоргієвіч, що постійно мешкав у Лондоні. Ця проблема не становила реальної загрози для існуючого ладу в країні, але ще раз засвідчила про глибокі деформації в суспільній свідомості громадян.

У суперечках щодо спадщини СФРЮ, адміністрація зайняла досить тверду позицію. Менш удало розгортались відносини з Гаазьким трибуналом, але в цьому разі поступки були викликані бажанням добитись повного демонтажу економічних санкцій та ембарго без чого вирішення гострих соціально-економічних проблем було б неможливо.

Улітку 2001 р. екс-президента СРЮ С.Мілошевіча було передано Гаазькому трибуналу, що повинно було поставити крапку в довгому протистоянні Сербії і Заходу.

Але парадоксальним чином В.Коштуніца, що успадкував всі проблеми С.Мілошевіча, поступово почав виходити на його ж точку зору.

Чільне місце серед нових викликів безпеці СРЮ посіла проблема Прешевської долини Сербії, де на кордоні зі східним Косовим розташовані села, що переважно заселені етнічними албанцями (Прешево, Буяновац, Медведжа). Протягом 2000 р., скориставшись міжнародною присутністю в Косові, вони почали домагатись приєднання до АК КіМ. 26 січня було оголошено створення так званої “Визвольної армії Прешева-Медведжи-Буяновца” (UCPMB), що почала терористичну діяльність під гаслом “захисту етнічного албанського населення від терору з боку сербських влад”. Також вони робили спроби поширити свій контроль над районами, населеними етнічними албанцями в Македонії та Чорногорії. Фактично це угрупування стало часткою “Визвольної армії Косова”, що робило його ще більш небезпечним.

“Визвольна армія” діяла в так званій “зоні безпеки” – 5-кілометровій зоні, що проходила вздовж адміністративного кордону між АК КіМ та Сербією. Згідно Військово-технічної угоди СРЮ та КФОР від 10 червня 1999 р. тут не могли перебувати будь-які сили СРЮ, тільки місцева поліція.

Метою албанських сепаратистів було створення ще одної штучної “гуманітарної катастрофи” за сценарієм 1999 р. Для цього вони постійно провокували поліцію та армію Югославії (АЮ) на впровадження антитерористичних заходів, під час яких обов’язково були б жертви серед мирного населення, а могла й початись їхня втеча у сусідні держави.

Воєводіна – один з двох (2 – Косово) автономних країв Сербії, де компактно проживають національні меншини. За переписом 1991 р. угорці складали 16,9% населення, серби – 56,8%, а інші національні меншини – 26,3%. В наступні роки чисельність хорватів зменшилась в 3 рази (вони переселились в Хорватію), а в край переселилось кілька сот тисяч сербських біженців з Хорватії, БіГ, Косова. Усе це посилило соціальну напругу, оскільки у Воєводіні не було ані праці, ані житла. Відміна федеративного статусу краю в 1990 р. та наступні роки централізаторської політики викликали у всіх мешканців Воєводіни невдоволеність сербським урядом. Однак, тут не було такої напруги, як у Косові. Громадяни Воєводіни – лояльні та активні учасники політичного життя СРЮ.

Наприкінці 90-х рр. автономістський рух угорців посилився. 20 серпня 1999 р. у м. Суботіца три національні партії (Союз угорців Воєводіни, Демократична спільнота угорців Воєводіни, Громадянський рух угорців Воєводіни) склали „Угоду про політичні та правові рамки автономної Воєводіни та автономію національних общин у Воєводіні”. Угорці, характеризуючи край як „сучасний єврорегіон”, виступили за надання йому статусу автономної провінції. Національним спільнотам мало надаватись право приймати рішення щодо збереження мови та культури. Це право забезпечувалось би на 3 рівнях – шляхом персональної, регіональної та територіальної автономії. Угорська мова повинна на рівноправній основі використовуватись в офіціальному житті в тих общинах, де угорці складають хоча б 5%, а також у республіканських та союзних органах. Документ було запропоновано для підписання урядам СРЮ, Сербії та Воєводіни. Угорщина підтримала проект, тим більше, що такого роду статусом користуються національні меншини в Угорщині за законом 1993 р.

Але три інші партії угорців Воєводіни (Демократична партія угорців Воєводіни, Християнсько-демократичний рух, християнсько-демократичне об’єднання) критикували цей документ як недостатньо продуманий та послідовний.

Реакція сербської сторони була дуже різкою. Опозиція побоялась підтримати подібне перетворення, оскільки влада постійно звинувачувала її в зраді національних інтересів. Уряд же нагадав ідею лідера угорських правих І.Чурки щодо відділення від Сербії північної Воєводіни по лінії Сомбор – Србобран – Кула – Бечей – Кікінда та створення єдиної Великої Угорщини. Першою жертвою цього проекту стали б 40 тисяч воєводських чорногорців, що вірогідно переселялись би в Чорногорію. А це б призвело до загострення соціальних проблем у самій Чорногорії.

Проблеми Чорногорії.

У випадку із Чорногорією, Косово та Метохією, нова влада підкреслювала, що ніяких змін кордонів вона не припускає. В свою чергу керівництво Чорногорії на чолі з президентом Міло Джукановічем призвало до бойкоту союзних виборів та не визнало обрання Коштуніци президентом. Джукановіч оголосив Коштуніцу „Мілошевічем у демократичній подобі” та поставив питання про вихід Чорногорії зі складу СРЮ. Але самі чорногорці не підтримали такого радикального рішення, через те що: 1) в Сербії проживають сотні тисяч чорногорців, які в разі відділення Чорногорії миттєво стануть іноземцями в чужій державі; 2) відділення Чорногорії стимулює радикально налаштованих мусульман, що проживають на її території; 3) розкол СРЮ призведе до припинення міжнародного статусу обох республік у більшості міжнародних організацій. Отже, правляча Демократична партія соціалістів Чорногорії погодилась на компроміс: створення програми поступового перетворення федерації в співдружність незалежних держав. Такий варіант задовольнив і міжнародну спільноту.

Одна з найбільш складних проблем сучасної Чорногорії – це проблема Санджаку (Рашки), прикордонної області Сербії та Чорногорії, що населена босняками-мусульманами, сербами та чорногорцями. Сюди входять такі общини як Нові-Пазар, Тутін, Прієпольє, Нова Варош, Прібой (Сербія) та Плєвля, Бієло Поле, Беране, Плав, Рожай (Чорногорія). Боротьбу за своє визнання як нації, а не національної меншини, мусульмани почали в 1991 р. Референдум продемонстрував, що більшість учасників виступили за автономію Санджаку. За ініціативою Партії демократичної дії Санджаку (ПДДС) на чолі з Х.Хаджичем було створено Мусульманське національне віче Санджаку (МНВС). Головою віче став лідер босняків С.Углянін. У 1993 р. віче прийняло Меморандум про надання особливого статусу Санджаку. Влади Чорногорії нервово реагували на цю проблему, тим більше, що побоювались її використання Сербією проти намагання Чорногорії відділитись.

19 липня 1999 р. у м. Нові-Пазар МНВС прийняло „Декларацію про право босняків на політичне та національне рівноправ’я” та „Меморандум про автономію Санджаку та особливі стосунки з Боснією та Герцеговиною”. Метою було проголошено надання широкої автономії, створення в Санджаку конституції, Скупщини, уряду, верховного суду, посади президента. Зовнішні справи Санджак мав вести в кордонах своєї компетенції, що була б рівною компетенції республік за статтею 7 Конституції СРЮ. Але Санджак не мав би своєї валюти, армії, митниці, посольств за кордоном, членства в ООН і т. ін. Х.Хаджич наголошував, що автономія Санджаку була б не національною, а автономією сучасного європейського регіону. Він також зауважив, що надання автономії Санджаку привело б до збереження СРЮ, якій потрібна демократизація, підключення до євроатлантичної інтеграції.

Ці документи були направлені владам СРЮ, Сербії та Чорногорії. Особливий наголос було зроблено на тому сподіванні, що Чорногорія, яка проголосила себе демократичною та європейською країною, повинна повністю погодиться з ними.

Але більшість політичних сил СРЮ виступила проти ініціативи МНВС. Партія демократичної дії Чорногорії (ПДДЧ), частиною якої була ПДДС, на чолі з Р.Весковічем не визнала МНВС, тому що воно було створено тільки 5 фракціями ПДД Санджаку. ПДДЧ була орієнтована на співпрацю з М.Джукановічем. Лідер коаліції „Санджак” Р.Ляйіч також засудив дії МНВС; він заявив, що марна надія автономії буде грати на руку тільки Сербії, що виступає проти відділення Чорногорії: „Створення автономії не пройде без війни, жертв та крові. А ми вважаємо, що капля пролитої людської крові дорожче, ніж автономія, навіть якщо вона називається Санджак”. Антимусульманським актом назвала дії ППДС „Матиця мусульманська”, тому що створення автономії означало б відмову сприймати мусульман СРЮ та БіГ як один народ. Серби різко виступили проти автономії Санджаку, вважаючи, що ця ініціатива – чергова ланка в намаганнях Заходу дезінтегрувати СРЮ. С.Углянін, таким чином, одними підозрюється в тому, що „працює” на Сербію, а іншими – що „працює” на НАТО.

У квітні 2002 р. парламенти Сербії та Чорногорії схвалили угоду, вироблену при посередництві ЄС. Вона передбачала спільне існування як мінімум ще 3 роки, а потім проведення референдуму про незалежність Чорногорії. При цьому єдина держава мала дві економічні системи та мінімальні спільні функції. Конституція 1992 р. була відмінена, замість СРЮ виникла держава Сербія і Чорногорія (СіЧ). Сербське керівництво продовжувало стверджувати, що для розколу нема причин; це було одне з небагатьох питань, що однаково розглядались президентом і прем’єром.

Проблема політичної влади.

З початку 2002 р. політичні суперечки між Коштуніцею та Джинджичем досягли піку та викликали хвилю масових демонстрацій по всій країні. Їхні учасники вимагали дострокових президентських та парламентських виборів, проведення широких реформ.

Перший тур президентських виборів у СіЧ відбувся у вересні 2002 р. Найбільшу кількість голосів отримав В.Коштуніца (31,3%), голова ДОС. На другому місці був віце-прем’єр уряду Міролюб Лабус (27,8%), що представляв ДП та користувався підтримкою Джинджича. На третьому місці опинився лідер націоналістів В.Шешель (22,6%).

Другий тур виборів закінчився безрезультатно. За виборчим законом 1991 р. вибори вважаються легітимними, якщо на дільниці з'явилось не менше 50% виборців, а їх прийшло не більше 46%. Хоча Коштуніца набрав у 2 турі 66% голосів, він не міг зайняти посаду президента. Отже, у СіЧ настала нова політична криза, перш за все через непорозуміння в стані демократів. Особиста боротьба за владу між Джинджичем та Коштуніцею зіграла на руку тільки сербським націоналістам. За закликом В.Шешеля вони бойкотували 2 тур виборів і фактично їх зірвали.

8 грудня 2002 р., напередодні закінчення строку повноважень діючого президента Мілана Мілутіновіча відбулись вибори президента Сербії. Вони фактично віддзеркалили ситуацію з виборами союзного президента.

Розчарування в собі та оточенні змусили В.Коштуніцу відійти від великої політики. Іншу втрату демократи понесли з трагічною загибеллю З.Джинджича, убитого 13 березня 2003 р. Відповідальність було покладено на членів так званого „земунського клану” на чолі з Мілорадом Луковічем, прибічником Мілошевича.

У країні запанував хаос. Тимчасовий уряд оголосив надзвичайний стан, поліція почала масові арешти, були заборонені всі страйки та мітинги, СМІ опинились під жорсткою цензурою.

Друга невдала спроба СіЧ обрати собі президента відбулась 16 листопада 2003 р. в умовах, коли очевидною була стомленість громадян від реформ, обіцянок, що не виконувались. Провину покладали на демократів, тож не так дивно, що 46,3% голосів отримав представник Сербської радикальної партії Томіслав Ніколіч. 35% голосів отримав представник правлячої коаліції ДОС Драголюб Мічуновіч. Але явка виборців склала тільки 38,5%. Новий лідер реформаторів М.Лабус сам не з'явився на вибори та закликав своїх прибічників наслідувати його приклад. Так демократи „відшкодували” націоналістам зрив попередніх виборів.

У таких умовах вся влада була зосереджена в руках уряду Зорана Живковіча; він утримався тільки тому, що парламент було достроково розпущено напередодні голосування щодо вотуму довіри уряду.

Отже, до 2004 р. СіЧ залишалась „пороховою бочкою” Європи, джерелом усе нових загроз і викликів загальній безпеці. Очевидною була неспроможність Заходу нести відповідальність за ситуацію в країні, яка систематично на протязі 90-х рр. піддавалась тиску аж до повалення режиму, що був небажаним для США та їхніх союзників. Після „перемоги” швидко виявилось, що розвалити країну значно легше, ніж її перебудувати. Тому не дивно, що більше третини населення СіЧ продовжували виступати проти прозахідної орієнтації, що неминуче приводило їх у ряди прибічників націоналістичних партій.

Необхідною умовою перетворень у СіЧ було створення концепції, що враховувала б регіональні особливості та інтенсифікацію процесів національного самовизначення в нацменшин, що населяють країну. Відмовившись від порочного принципу „одна нація – одна територія – одна держава – одна релігія”, ця концепція могла б стати демократичною альтернативою як унітаристському тоталітаризму, так і рухам, що загрожували всьому регіону, виступаючи за етнотериторіальний переділ.
3.6. Конфлікт у Македонії 2000-2001 рр.

У 1990-ті роки Македонія була єдиною державою, яка вийшла з федерації мирним шляхом. На виборах у січні 1991 р. перемогу отримали ліві сили (соціалісти, соціал-демократи); президентом став колишній партійний функціонер Кіро Глігоров (у 1994 р. був переобраний на перших всенародних виборах). У листопаді 1991 р. було прийнято нову конституцію Македонії, де декларувалось, що Македонія є суверенною та незалежною демократичною державою, національною державою македонського народу та забезпечує всі права етнічних меншин. Навесні 1992 р. її незалежність була визнана, частини ЮНА виведені з території Македонії.

Македонію єдину з республік колишньої СФРЮ обминули міжетнічні конфлікти. Але це не означало, що в країні панувала цілковита гармонія. Албанці вже у вересні 1991 р. бойкотували референдум про незалежність Македонії. У 1993 р. найбільша албанська партія – Партія демократичного процвітання албанців Македонії (ПДПАМ) на чолі з Арбеном Джафері – запропонувала конституційну реформу, наголошуючи, що в Македонії не існує механізмів захисту меншин. Албанських депутатів було мало, кожен з них представляв 8 тис. виборців, тоді як македонський депутат – 3,5 тис. Не було албанців у судових органах, у медичних центрах і т. ін.

На початку 90-х рр. албанська проблема стала предметом дослідження з боку ООН; її спеціальний представник з прав людини Т.Мазовецький констатував, що в Македонії дійсно мала місце дискримінація албанців.

З історичної точки зору таку позицію македонської політичної еліти можна зрозуміти, адже македонський етнос уперше здобув незалежність та навіть після цього був змушений ще доводити своє право на існування: сусідні країни не визнавали ані етносу, ані держави з такою назвою. Дотепер вона офіційно називається Колишня Югославська Республіка Македонія. Тому будь-який прояв автономізму з боку албанської общини, яка складала чверть населення та продовжувала постійно зростати, представлявся македонцям загрозою існуванню держави. Не даремно на чергових виборах 1994 р. перемогу знову здобули ліві, що продовжували виступати за жорсткий курс проти сепаратистських тенденцій.

У той же час слід наголосити, що прийняття запропонованої реформи було б демократичною альтернативою насильству, що поступово розгорялось. Загрозливим явищем стало створення “баз відпочинку” та складів зброї ВАК на території західної Македонії.

У 1996-1997 рр. уперше пролилась кров у м. Гостіварі: три албанця загинули від рук воєнізованої поліції. Але уряд відреагував цілком справедливо, засудивши до тривалого ув’язнення мера міста, як відповідального за конфлікт.

Після початку косовської кризи 1999 р. у Македонію посунули біженці, які швидко призвичаїлись на новій території та не бажали повертатись додому. Нова македонська влада, (з 1998 р. уряд сформував націоналіст Любче Георгієвський, лідер опозиційної до цього партії „За зміни”; президентом у листопаді 1999 р. став Борис Трайковський, якого вважали „людиною Заходу” через довге проживання в США та налагодження добрих стосунків з американським керівництвом), відчайдушно намагались припинити цей процес: біженців з Косова зустрічали на кордоні та відправляли назад у Косово чи в Албанію. Це викликало обурення з боку Албанії, але прем’єр пояснював, що економіка Македонії не витримує багатотисячного тиску біженців. Під час натовських бомбардувань СРЮ за сутки в Македонію переходили до 8 тис. осіб; загальна чисельність косоварів у Македонії склала кілька сот тисяч чоловік, але визначити це точно не представлялось можливим. Косовари швидко осідали в гірських районах країни та намагались уникнути зустрічі з представниками влади. Отже, на 2000 р. загальна кількість албанців у Македонії зросла з 25 до 35-40% населення. Поступово албанці почали створювати свій окремий паралельний світ. Передмістя Скоп'є Тетово, де наприкінці 90-х проживало вже 100 тис. албанців, обернулось на свого роду „столицю” албанської Македонії. Албанці відкрили свій „університет”; заняття проводились на приватних квартирах.

Під час косовської кризи в західній частині Македонії відбулись незначні зіткнення між албанцями та поліцією, а також декілька вибухів у м. Прилепі та Куманові. У цілому діло закінчилось на рівні демонстрацій та декларацій. Албанці вимагали більше національних шкіл, ліпшого стану викладання мови та історії й т. ін. Дійсно, проблема з навчанням албанців була складною, вони складали незначний процент учнів та студентів.

Уже через рік стало очевидно, що ситуація докорінним чином змінилась; це сталось не через діяльність косоварів на території Македонії, а через якісні зміни в албанському автономістському русі. Від ПДПАМ відколовся радикальний іредентистський рух, що виступав проти існування албанців в одній державі з македонцями.

На початку березня 2000 р. відбулись перші збройні виступи албанських партизанських загонів. Вони були підтримані студентами албанського університету Тетова, який уряд щойно розігнав. Албанці вимагали змін у конституції, визнання албанців „рівноправною нацією македонської держави”.

Слов’янське населення Македонії сприймало вимоги албанців як перший крок до розколу країни та громадянської війни. У багатьох містах країни відбувались демонстрації з антиалбанськими гаслами, а також погроми албанських магазинів та кафе. Македонці навіть критикували своїх керівників за поступки албанцям, лунали звинувачення Трайковського та Георгієвського в зрадництві на користь Албанії.

Р.Холбрук, що відвідав Македонію, заявив, що боїться початку тотальної війни на Балканах. У травні в Тирані відбулась зустріч міністрів закордонних справ організації „Процес співробітництва на Південному Сході Європи”. Вони закликали уряд Македонії визнати статус албанців як „державотворчої нації”. Тепер центральна влада була готова до діалогу стосовно конституційної реформи, але албанці очевидно мали намір провести радикальні зміни силою зброї.

Порівнюючи ситуацію в Македонії та в Косові, треба зауважити, що на першій стадії конфлікту в югославського уряду були всі можливості не допустити до збройного зіткнення, вступити в діалог з лідером албанців І.Руговою. У Македонії такого лідера не було: албанці не мали ні єдиної організації, ні єдиної армії. Тут існували албанські клани, що почали діяти кожен на свій ризик. Навіть якщо командири збирались на нараду, будь-хто міг змінити загальне рішення. Це робило конфлікт некерованим і довготривалим. Тим більше, що армія Македонії була значно слабкішою за албанські угрупування, що частково об’єднались в так звану Національно-визвольну армію (НВА). Македонські албанці отримували постійну допомогу від косоварів. З лютого 2001 р. Армія звільнення Косова почала пряме втручання в македонські справи. Метою було створення Великої Албанії, ідея, що знайшла велику підтримку з боку одної з найбільш численних, добре організованих та міцно зв’язаних з історичною батьківщиною діаспор у США та Європі.

На відміну від косоварів македонські сепаратисти не входили в контакт з офіційними колами Заходу. Таким чином, уряд Македонії, що до цього на відміну від СРЮ не мав конфліктів з великими державами, міг розраховувати на їхню підтримку. Особливе клопотання македонськими подіями виявляли Греція та Італія, життєво зацікавлені в стабілізації ситуації на своїх кордонах. Взагалі конфлікт у Македонії значно підірвав точку зору тих представників суспільної думки, хто до цього захищав „мирну інтеграцію ісламу в Європу”.

Улітку 2001 р. у Македонії точилась справжня партизанська війна з використанням важкої артилерії та авіації. У насильство поступово втягувались значні верстви населення, зростала взаємна ненависть та недовіра. На північному заході країни озброєні угрупування албанських бойовиків створювали паралельні органи управління. Виходячи з досвіду Косова за цим мало йти створення „етнічно чистих районів”, витіснення македонців будь-якими засобами.

Але активна реакція з боку світової спільноти почалась тільки тоді, коди албанські бойовики опинились в кількох кілометрах від Скоп'є. У червні 2001 р. президент Франції Жак Ширак проголосив, що Західна Європа повинна дати сепаратистам зрозуміти, що вона не змириться з новими проявами насильства будь де в регіоні. Президент Дж.Буш відмовив лідерам албанців у в'їзді на територію США. Генеральний секретар НАТО Дж.Робертсон заявив, що альянс у будь-який момент надасть свій миротворчий контингент, якщо його запросять обидві сторони. Найбільші зусилля для того, щоб посадити за стіл переговорів македонців та албанців, доклав Х.Солана, голова ЄС з питань загальної зовнішньої та безпекової політики. Протягом липня – червня він умовляв офіційну албанську делегацію не висувати вимоги створення багатонаціональної федерації. Він зміг також довести македонському уряду всі переваги втручання міжнародної спільноти.

10 серпня 2001 р. у м. Охріді було підписано угоду між албанцями та македонцями. Згідно угоди змінювались деякі положення конституції. Жителі країни називались не македонці, а громадяни Македонії. Албанська мова отримала офіційний статус у тих провінціях, де албанці складали не менше 20% населення. Зросли можливості албанців отримувати вищу освіту, офіційні пости, у тому числі в карних органах. Угода передбачала негайне роззброєння албанських бойовиків; за цієї умови вони отримували амністію. Таким чином, Охрідський мирний договір мав компромісний характер, далеко не ідеальний, але прийнятний для більшості населення, стомленого війною. Прямі збитки від бойових дій у Македонії склали за офіційними даними більше 700 млн. дол. Але насправді вони набагато більше, адже були повністю зруйновані дороги, мости, транспортні комунікації, велика кількість житлового фонду.

Охрідську угоду було ратифіковано парламентом за 45 днів. У цей час у Македонію ввели контингент НАТО для подальшого нагляду за її виконанням. Саме виконання угоди стало головною проблемою для Македонії. Самоліквідація албанських збройних угрупувань виглядала дуже сумнівною. Можна проконтролювати великі загони, але безліч малих завжди залишиться, якщо є підтримка місцевого населення. Малі угрупування на Балканах не пропадуть, адже джерелом їхніх капіталів є збут наркотиків та зброї. Операція по вилученню зброї в албанських бойовиків силами НАТО (кодова назва „Основний урожай”) була завершена до вересня 2001 р.; було зібрано 3,4 тис. одиниць вогнепальної зброї. Військові альянсу на цьому оголосили своє завдання виконаним та зарахували операцію до самих удалих за останні два роки. Але македонський уряд наполягав, що албанці віддали тільки старі гвинтівки та пістолети, а головні запаси зброї залишились незайманими. Навіть І.Ругова назвав цю операцію фарсом, що був розрахований на зовнішніх наглядачів.

Тому президент Б.Трайковський та Генеральний секретар НАТО Дж.Робертсон домовились, що протягом 2002 р. миротворчі сили залишаться в Македонії. Це було вчасне рішення, тому що збройні зіткнення на кордоні та чисельні теракти в країні не припинились; частина албанських радикалів усе ще не могла відмовитись від ідеї Великої Албанії.

Наприкінці 2001 р. парламент прийняв 15 поправок до Конституції Македонії, після чого поправки пройшли експертизу в органах НАТО та ЄС. Статус державотворчої нації отримали разом з македонцями албанці, турки, боснійські мусульмани, серби та інші національні меншини Македонії. На думку більшості міжнародних експертів це були дуже великі поступки заради миру. Фактично мова йде про поступову перебудову Македонії за федеративним (або навіть конфедеративним) принципом. Наслідки такої ревізії трудно передбачити. Але у самому найгіршому вигляді вони можуть призвести до розпаду Македонії та військового конфлікту за участю всіх балканських країн, у тому числі членів ЄС.

У вересні 2002 р. відбулись парламентські вибори. Правляча коаліція націоналістів „Всемакедонська революційна організація – Демократична партія македонської національної єдності” програла (33 місця). Їх звинувачували не тільки в тому, що вони допустили минулу криваву війну, а й у корупції. Перемогу здобула лівоцентристська коаліція „Разом за Македонію” на чолі із Соціал-демократичною партією (61 місце з 120). Невеличку фракцію в парламенті створив албанський Демократичний союз за інтеграцію (ДСІ) на чолі з колишнім лідером НВА Алі Ахметі (16 місць). Македонці вважають Ахметі терористом; напередодні виборів уряд видав ордер на його арешт, але це тільки збільшило популярність Ахметі серед албанців. Перемога тільки що створеного ДСІ та поразка провідної Демократичної партії албанців (колишня ПДПАМ) засвідчили, що ще рано було святкувати мир у Македонії.

У міжнародних мас-медіа тим часом з'явились свідоцтва „балканського сліду” Бен Ладена, репортажі про масштаб контрабанди наркотиків з Косова та Західної Македонії. Було доведено, що з середини 90-х рр. у Косові, Боснії, Північній Албанії знаходились відділи „Аль-Каїди”, що в афганських таборах Бен Ладена проходили навчання бойовики косовських та македонських албанців.

Збереження загрози з боку озброєних бойовиків, що очевидно користуються підтримкою албанського населення, підштовхувало уряд Бранко Црвенковського до посилених пошуків безпеки. Нова влада оголосила курс на приєднання до ЄС та НАТО. Хоча ця проблема була явно з категорії довгограючих, але саме бажання приєднатись до західних структур забезпечило уряду допомогу, необхідну для збереження цілісності країни й проведення в ній реформ.