Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія
«Я йду на побачення до своїх родичів — царів! Я родич царя!»
Скачати 1,58 Mb.
|
«Я йду на побачення до своїх родичів — царів! Я родич царя!» Розумію, що такі настрої не гідні свідомого кота, але не можу втриматися… До чого ж засіли у наших душах пережитки минулого! В святковому піднесенні, розпустивши хвіст трубою, я повільно чвалав майже порожньою вулицею, коли раптом побачив собаку. Шолудивий, брудний пес біг серединою вулиці, боязко оглядаючись на всі боки, щоб «друг-людина» не кинув в нього каменюкою. «Жалюгідне створіння!» — подумав я і подався ближче до паркана, щоб сховатися в дворі, коли собака кинеться на мене. «Друг людини»! А чому ж твій друг так ставиться до тебе? Чому люди свою дитину називають котиком, а не щеням? Чому слово «щеня» образливе для твого «друга»? Чому зараз біжиш, висолопивши язик, голодний і побитий, і боїшся попросити в свого «друга» допомоги? Чому не поважають тебе? «Тому, — відповідав я, — що в тебе немає почуття власної гідності. Ти — підлабузник, запобігливо зазираєш в очі людини, не ображаєшся, а винувато махаєш хвостом, коли твій «друг» штовхає тебе ногою! Я радий, що ти такий жалюгідний, це тобі за твоє підле поводження з котами і кішками!» Собака побіг геть, я провів його поглядом і, глибоко замислившись, побрів далі. Думки мої набрали чисто філософського напрямку. Я думав: що важливіше — сила фізична чи моральна? Проблема була складна, В ситуації «собака — кішка» я схилився до сили моральної, а в ситуації «кішка — миша» фізична сила мене більше вабила. На якусь мить я одірвався від своїх думок, бо проходив повз кінотеатр і побачив біля входу кількох хлопчиків без червоних галстуків, але з червоними, мокрими носами. Я не люблю школярів без червоних галстуків, від них можна сподіватися чого завгодно, і тому стараюся бути від них геть далі. От і зараз стоять вони біля входу в кінотеатр і з заздрістю дивляться на дорослих, що спокійно, з квитком у руці, заходять до приміщення. А в хлопців квитків нема! Чому? Тому що дорослі не дали їм грошей. А чому не дали грошей? Тому що ці хлопці погано вчаться, не слухаються старших. Дорослі теж добрі. Заходять у приміщення і не нагримають на цих червононосих, що їм, мовляв, нічого тут вештатися, що треба йти готувати уроки або гратися з іншими дітьми. Просто дивуєшся, які бувають байдужі люди до найголовнішого в їхньому житті. Я проминув театр і знову повернувся до проблеми моральної і фізичної сили, коли раптом відчув, як хтось грубо схопив мене за хребет. Я взагалі не терплю цієї дурної манери — хапати живу істоту за хребет чи за в’язи, але коли я побачив, хто мене схопив, то мимоволі похолонув з жаху. Це був один з тих червононосих хлопчаків, яких я бачив біля кінотеатру. Він міцно тримав мене, а другий стояв поряд, готовий допомогти йому, коли б я спробував вирватись. — У чім справа? — крикнув я сердито, але вони не звернула на мої слова ніякої уваги. — Давай, швиденько! Може, ще встигнемо на цей сеанс! — промовив перший хлопчик, і вони понесли мене в центр міста. — Я родич царя! Я буду скаржитись! — спробував я залякати хуліганів, але марно. — А, не подобається? Кричиш? — зухвало засміявся один з бандитів. — Покричиш у ветеринарному інституті!
— Ах! — сказала стара кішка і, кокетуючи, підморгнула мені закислим оком. — Я потрапила в компанію таких невихованих тварин, що просто жах! Я бачу, ви інтелігентний кіт. Рада з вами познайомитися. «Рада! Бодай ти здохла!» — подумав я, з огидою дивлячись на стару потвору. Манірність справляє неприємне враження навіть у молодої кішечки, в старої ж — це просто гидко. Якою ж дурною треба бути, щоб не розуміти таких простих речей і думати, що закислі очі і шкіра з вилізлою шерстю — привабливі. — Нам хоч молока дадуть? — промовила вона. — Взагалі я не п'ю молока, в цей час я вживаю какао, але зараз так зголодніла, що не погребувала б і молоком. — Треба ловити мишей, коли хочеться їсти! — промовив я і гостро глянув їй у вічі. — Мишей! Ха-ха-ха! Мишей! — І вона зновуу зареготала. — Я в житті ще не спіймала жодної миші! Я ніколи нічого не робила! Ловити мишей! Ви смішні! — Не ловили мишей і хвалітесь цим! Хвалитесь своїм паразитизмом! — знехтувавши всякий етикет, обурився я. — Грубіян! Бандюга! — скрикнула стара. — А я думала, що ви інтелігентний кіт. Як я помилилась… — Так, я інтелігентний кіт і тому не одмовляюся від корисної праці!
— Може, й ви вважаєте себе за інтелігентку? Вона тупо дивилася на мене, потім промимрила: — Я не бажаю з вами розмовляти. Я краще подрімаю, ніж слухати грубіяна. — Ха-ха-ха! — зареготав я їй в обличчя. — Зараз я розповім вам одну новину, щоб вам солодше спалося. — І розповів, для чого зібрали сюди кішок.
— Це правда? — впалим голосом спитала вона. — Це правда? — дивлячися на мене настраханими очима, питала решта котів.
— Ти! — сказав він, і я відчув, як тоскно забилося моє серце. В цю мить до приміщення ввійшов немолодий мужчина в сліпучо-білому халаті, і той, що був у брудному халаті, улесливо з ним привітався: — Доброго ранку, товаришу професор! — Доброго ранку, Петровичу. Готуємось до лекції? — Та вже така робота… — 0! А це що за красень?! — раптом скрикнув професор, побачивши мене. — Де там красень, товаришу професор? Чорний, як сажа, — заперечив Петрович, і я зайвий раз переконався, що коли людина негарна сама, то вона все і всіх гудить. — Чудовий екземпляр! Спіймайте його мені, а в лабораторію візьміть хоча б оту облізлу.
— Це чистокровний сибірський кіт! — захоплено мовив професор. — Знаєте, Петровичу, я візьму його до себе додому! От попробуйте, яка м'якенька в нього шерсть! — А мені все одно — м'якенька чи не м'якенька, — грубо відповів Петрович, — Не беріть його, навіщо вам зайвий клопіт? А Олександра Олександрівна? Ой, перепаде вам від неї! — Ну, знаєте!.. — спробував був розсердитись професор. Але Петрович не відступався. — І правильно роблять Олександра Олександрівна, що не люблять кішок. А оцей котяра, бачу, шкідливий!
— Ну що ви, Петровичу! Я певен, що цей котик зовсім не шкідливий. А знаєте, яке я дам йому ім'я? Я прислухався. — Назву його… — тут я трохи не скрикнув від несподіванки. Коли б я сам цього не почув, ніколи не повірив би, що може бути така фантастична збіжність, — Я назову його Лапченком. — Так я ж і є Лапченко! — вигукнув я радісно. — О! Йому сподобалось ім'я! — погладив мене професор, — Посадіть його поки що в окрему клітку і нагодуйте, — додав учений і пішов до свого кабінету. — Слухаюсь, — відповів тип у брудному халаті і так придушив мені шию, що я ледь не ойкнув. Потім він грубо шпурнув мене в порожню клітку. — Негідник! — обурився я, — Як ти поводишся з чистокровним сибірським котом? — Я тебе нагодую! — пообіцяв він мені і, взявши стару кішку, кудись поніс її. «Надто поспішно і не досить обгрунтовано даю я оцінки людям…. — покартав я себе, — Я вилаяв його, а він пообіцяв нагодувати мене. Надалі треба бути обережнішим з оцінками, особливо негативними. На жаль, як виявилось невдовзі, я не помилився, назвавши цього типа негідником. Він не дав мені і крихти, а його слова «Я тебе нагодую!» треба було розуміти так: «Я тебе не нагодую!» Хоч люди вважають почуття помсти низьким, але, оскільки я не людина, я вирішив дати волю бажанню помститися і не відчув ніяких докорів сумління. Але як це зробити? Єдине, що було в моїй владі — це кинути на свого ворога ніщівний погляд. Я це й зробив, коли перебирався з інституту на квартиру професора. РОЗПЛАТА ЗА ЦІКАВІСТЬ Я не люблю, коли мене сіпають за хвіст, і з цього боку теперішнє моє життя було спокійне. Дружина професора ставилася до мене не дуже привітно, та я всіляко намагався завоювати її симпатії. Дізнавшись ще від Сергія, що «дія рівна протидії», я не розбив жодної кришталевої вази, хоч їх було тут казна-скільки. Пам’ятаючи намову негідника в брудному халаті, я вживав героїчних заходів, щоб довести, що я абсолютно нешкідливий. Можу одверто і чесно, без хвастощів, але й без фальшивого сорому сказати, що я цього домігся. Професор за спеціальністю був іхтіологом, тобто вченим, що займається наукою про риб. Від цього я мав подвійну користь. По-перше, я частенько ласував не лише карасями чи коропами, а то й червоною рибою — осетром, севрюгою, білугою. По-друге, слухаючи розмови професора та відповіді студентів на заліках, які професор інколи приймав дома, я незабаром так наспеціалізувався з іхтіології, що міг би читати лекції малописьменним котам, які їдять рибу, нічого не знаючи про її поводження, життя й хвороби. Зокрема я довідався, що риба живе в воді, а не на базарі, як вважав я раніше, спантеличений тим, що і дружина диригента, і дружина Письменника, і Сергієва мати завжди приносили рибу з базару. Взагалі я тут добре-таки підвищив свою освіту і розширив світогляд. Я й раніше чув, наприклад, про теорію походження видів Дарвіна, але тільки у професора зрозумів все до кінця. Виявляється, що спочатку на землі не було ні людей, ні кішок, ні собак, ні навіть бліх, а були лише одноклітинні організми, які не мали ні голови, ні рук, ні ніг. Словом, жила амеба — мікроскопічна краплинка протоплазми, але — живої! Ці одноклітинні організми розвивалися, перетворювалися на багатоклітинні і, залежно від умов існування, ставали то водяними тваринами, то наземними. Розвиток тривав сотні мільйонів років, і поступово з'явилася вся різноманітність живого світу. Найбільше мене вражало в цій теорії те, що амеба, цей одноклітинний, примітивний організм, є предком всіх сучасних тварин і людини. Тобто, не тільки Петренка (прізвище Петровича було Петренко), а й моїм предком та предком професора. До речі, Петренко частенько навідувався до нас, завдаючи мені зайвих неприємностей. Я прозвав його «амебою» за його надто примітивні інтереси. Він приходив до професора додому, коли треба було щось полагодити в квартирі, а то й просто повиносити відра з сміттям чи витрусити килим. Робив він усе це не з любові до праці, а з любові до грошей. — От якби мені заробляти стільки грошей, як ви! — казав він професорові, улесливо заглядаючи в вічі. — То й що було б? — сміявся той. — Наскладав би цілу скриню. — А тоді? — Еге! Грошики, то знаєте… Я певен, що він не знав, що робив би з тими грішми, він просто, як скнара, тягся до них — і край. — «Боже! — скорботно хитав я головою. — Чи думала нещасна амеба, що в неї буде такий потомок!» А коли він одержував за свої послуги плату, то так дивився в обличчя професорові, так переминався з ноги на ногу, що той змушений був давати йому в п'ять разів більше, ніж варта була його робота. — Драч! — крикнув я якось, не витримавши, — Амеба! Він, мабуть, зрозумів мене, бо так дав мені ногою, що я аж кавкнув. На моє щастя, цей тип приходив до нас час від часу, і мої нерви псувалися не щодня. Загалом же жилося мені в професора добре, і я вже подумував, що так і проживу тут спокійно та в достатку, оточений любов'ю і пошаною членів родини професора. Та життя є життя… Одного разу Олександра Олександрівна кудись поспішала і забула чи, може, як слід не причинила холодильник. Я довідався про це під час огляду квартири після чергового сну. Мене, звичайно, зацікавив холодильник: допитливість у мене в крові, а довго дивитися в холодильник раніше мені ніколи не доводилось, бо його завжди чомусь дуже швидко зачиняли. Я з цікавістю зазирав усередину, одночасно фіксуючи нюхом наявність у холодильнику смаженої курки, копченої шинки, свіжого масла, сиру… Раптом я почув запах зовсім незнайомої речовини, що йшов від малесенької баночки. Я розумів, що роблю необережний крок, але природна допитливість перемогла, і я заглянув… Це було щось незвичайне! Я лизнув ще і ще раз і втратив над собою контроль. Ніжний аромат і неповторний смак запаморочили мене, і я опритомнів лише тоді, коли баночка була порожня і лежала на паркеті, а не в холодильнику. Я розумів, що зробив негарно, і, змучений докорами совісті, швидко заснув. Крик Олександри Олександрівни, що його я почув крізь сон, повернув мене до суворої дійсності. — Я не буду терпіти в домі це страховище! Я вимагаю негайно вигнати цю потвору, цього бандита, цього негідника, цього мерзотника! Я догадався, що йдеться про мене, і підійшов ближче, щоб чесно визнати свою помилку і просити пробачення. — Ось він! — спалила мене поглядом Олександра Олександрівна. — Ось він розбійник! Ось він кровопивця! Ця мазь на вагу золота! Більше! Її ніде зараз не дістанеш! Її нема в жодному косметичному кабінеті! Ти прекрасно знаєш, що Амалія виїхала за кордон, і я ніде не дістану такої мазі! Чим я мазатиму обличчя? Чим? «Боже мій! Що я наробив!» — жахнувся я і на всякий випадок одійшов далі від розгніваної жінки. Хіба ж я знав, що ця проклята Амалія виїхала за кордон?.. — Ну, моя люба… — несміливо пробелькотів професор. — Ніяких «моя люба»! Або він, або я! Вибирай! — Добре, його не буде в нашій квартирі,— твердо заявив професор, і серце мені ніби кудись провалилось, — Я відвезу його на Дніпровське море. Потерпи два дні. — Утопити його в Дніпровському морі! — кипіла Олександра Олександрівна. — Все буде по-твоєму, — запевнив її чоловік, і я здригнувся. «Смерть! Мене повезуть топити в Дніпровському морі. За що? І хто! Той, що врятував мене раз од смерті!» Сумно опустивши хвіст, я поплентався з кімнати. ЧИСТА ІХТІОЛОГІЯ Вмирати мені взагалі не хотілося, а тим паче — бути втопленим у морі. Хто не знає, що коти не люблять води. Огида до води у нас така, що ми навіть умиваємось не водою, а власного слинкою. Лежачи на письмовому столі професора, я спостерігав його руки, що швидко писали доповідну записку «Проблеми риборозведення в Дніпровському водосховищі». Невже ця людина, з такими добрими і розумними очима, така симпатична, кине мене в холодну воду цього, як його… водосховища? Бр-р-р… Тікати! Тільки тікати! Я розумію — якщо гинути, то гинути за щось велике, достойне! Але за якусь мазь! З жіночої примхи! Ні! І потім — обіцяли втопити в морі, а тепер — у якомусь жалюгідному водосховищі. Це було образливо. Я вже був звівся на ноги, щоб виконати свій намір, але глянув у вікно, побачив мокру землю, незатишний од весняних дощів двір і знову ліг. Зрештою, я зможу втекти, коли ми приїдемо до місця страти. Думаючи про своє сумне майбутнє, я водночас читав те, що писав професор, і скоро, будучи котом з добре розвиненими громадськими почуттями, так захопився доповідною запискою, що забув про особисті нещастя. Виявляється, що Дніпровське водосховище таке величезне, як море, що в ньому можна вирощувати і розводити силу-силенну всякої риби, особливо коропів, лящів і судаків, але є дві перешкоди. Перша перешкода — це те, що риба не може виметати в цьому морі ікру, бо в ньому дуже круті береги… (Чесно кажучи, я не розумію, чому короп чи якийсь там лящ не може виметати ікри, коли стрімкий берег, але професор цього не пояснював, а обмежився простою згадкою про це). Друга перешкода — це страшна хвороба краснуха, від якої гине зараз короп, що живе у цьому морі. «Цікаво, — подумав я, — чи можна котам їсти коропів, хворих на краснуху? Якщо хвороба не переходить на котів, то я матиму там досить їжі, коли втечу від кари і житиму на пустельному березі моря». Я уважно читав доповідну записку далі, та професор обійшов питання. яке мене цікавило. Мені раптом так схотілось свіжої риби, що, забувши про страту в морі, я, здається, полетів би до цього водосховища зараз. У день нашого від'їзду до професора прийшов знайомий уже мені тип у брудному халаті. Виявилось, що й він поїде з нами на Дніпровська море. Так, цього можна було сподіватися: професор не зміг би мене втопити особисто, і для цієї ганебної акції брали спеціально ката. Ми сіли в професорову «Волгу» і поїхали. З цікавістю я оглядав краєвиди. Мене радувала зелень озимини, несміливі листочки на деревах, чорна рілля, від якої здіймалася пара, і.мені болісно стискалось серце, коли ми проїжджали біля ставка чи річок з синьою, холодною водою. Тоді я мимоволі переводив свій погляд на Петровича, якого в душї називав катом. У мене не було до нього зненависті, ні. Це була звичайна зневага. Спочатку я сам не розумів, звідки в мене таке почуття, потім збагнув: це тому, що він ніколи не сміється. Раніше, коли я був дуже молодий, а, отже, і досить дурний, мені здавалося, що люди, які не усміхаються. — це дуже розумні і дуже поважні люди, вони завжди похмуро мовчать, бо думають про серйозні, важливі речі. Між іншим, ще під час мого перебування в Письменника я познайомився з одним критиком, який ніколи не посміхався і писав довгі статті. Тоді я вважав цього критика геніальним, а тепер, якось проглянувши його статті, побачив, який це тупий невіглас… Часто зустрічаючись з розумними людьми, я переконався, що у справді розумної людини майже завжди усміхнене лице. Я довго сушив голову над цим своїм спостереженням, а виявилось, що справа дуже проста. Людина відрізняється від тварини, крім усього іншого, тим, що має здатність сміятися. Коли ж людина не сміється, то вона втрачає людську подобу і скидається на свого «друга» — собаку. До речї, коти сміються, але внутрішньо. (Далі, коли я писатиму, що кіт або кішка засміялись, то треба розуміти, що вони засміялися внутрішньо.) Поглядаючи на злу фізіономію Петровича, я чекав, що він ось-ось загавкає… — Імунітет! Тільки виховувати у коропа імунітет проти краснухи, — говорив професор сам до себе, хоча формально звертався до ката. — Однаково здохне! — заперечував той.
— А ви знаєте, що таке імунітет, Петровичу? — усміхнувся професор. — Що таке імунітет, я не знаю, а що риба подохне — знаю. — А щоб вона не подохла, ми її будемо лікувати. — Тю-тю! Де ж це видано, шоб рибу лікували? Хіба це людина чи бодай корова? То — іграшки… — Вилікуємо, Петровичу! А імунітет — це здатність організму протистояти хворобі. Той тупо дивився на професора, не розуміючи цієї простої фрази. — Наприклад, віспа. Коли ми прищеплюємо вакцину віспи людині, то вона вже не хворіє на цю хворобу. Ми кажемо: така людина має імунітет проти віспи. Зрозуміло? — Раніше й без імунітету риба не дохла, а тепер і з вашим імунітетом виздихає, бо… Та що говорити!..
— Дави її, дави! — заволав Петрович, але шофер притишив хід, і кішка врятувалась. — Ех, ти! Добросердий! — загарчав кат на шофера, — А вона, проклята, нещастя приносить!
— Професор Нетяга! — захоплено промовив молодий чоловік, що, як виявилось, був директором господарства. — Який я радий! — Я теж радий з вами познайомитися, — відповів професор. — Кіт! — раптом пролунав дитячий голос — Як я рада! Я саме вилазив з машини і був вражений такою увагою. — Ну, то й зовсім добре! — засміявся професор до дівчинки, яка вельми зраділа, побачивши мене. — Його звуть Лапченко, він любить рибу і приїхав сюди допомогти мені… Всі чомусь засміялись, а дівчинка сказала: — А я — Лена, — і зразу ж схопила мене за хвіст. Поділіться з Вашими друзьями:
|
Схожі:
 | Іван Багмут. Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим Повість Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, І можу писати про те, що справді бачив І чув, не домислюючи... | | Я – Українець. Оце І вся моя біографія Наш проект: «Я – українець. Оце І вся моя біографія» Але цей стереотип є далеким від правди. Оскільки бути українцем є набагато ширшою сферою. Тому, для кращого усвідомлення та розуміння... |
| Біографія І творчий шлях Богдана Ступки Здавалося, не існувало дистанції між ним І персонажами, в яких він перевтілювався. Легко міняв сутність, характер, при цьому залишався... | | Захопливі пригоди Аліси Слово вчителя. На попередньому уроці ми познайомилися з дивовижною дівчинкою Алісою. Ми дізналися, що вона потрапила у Країну Див.... |
 | Артур Конан Дойль. «Пригоди Шерлока Холмса» Пам’ятник Шерлоку Холмсу І доктору Ватсону в Москві Кадр із російського телефільму "Пригоди Шерлока Холмса І доктора Ватсона", 1980 рік | | Д-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше ... |
| «Моя автобіографія»(т. 3, с. 44). «Моя автобіографія»(т. 3, с. 44) Грунь була заснована приблизно 1665 року як волосне містечко Полтавської губернії |  | Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» «Неймовірні пригоди Івана Сили», ідейно-тематичне спрямування та історію написання; розвивати виразне читання школярів, зв’язне мовлення,... |
| Сценарій « вже дівчинкою я знала, що належу до нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням.» «вже дівчинкою я знала, що належу до нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням.» | | Моя автобіографія Тема. Остап Вишня (Павло Губенко) "Моя автобіографія". Трагічна творча доля українського гумориста, велика популярність І значення... |