Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія
Скачати 1,58 Mb.
|
Кішка раптом заплакала. «Чорт їх носить тут, цих істеричок!» — вилаявся я в думці і похмуро чекав, що буде далі. Та моє мужське серце довго не витримало, вже через хвилину я, хоч і холодно, але озвався до неї. — Ну, чого ви?.. — Допоможіть мені…— простогнала вона. — Я не знаю, що з ним робити… Як мені виховати його? — Виховувати дітей треба тоді, коли впоперек лави лежать, а коли вздовж, — то вже пізно… — проказав я прислів’я, яке чув од людей. — Молю вас, порадьте, що мені робити? — Що я можу вам порадити? — знизав я плечима. — Ви такий освічений! Ви так багато бачили в житті! Ви буваєте в товаристві вчених. — В її очах блиснула надія. — Скажіть, що ви зробили б на моєму місці? — Я?.. Гм… Справді, що я зробив би?.. — Хвилину я думав, що треба було б зробити на місці цієї нещасної, і раптом відповідь знайшлася. — Не дав би йому їсти! — Як?! — скрикнула вона. — А отак! Не дав би та й усе! Кішка хвилину дивилася на мене, потім зітхнула і пішла геть. «Сама винна», — подумав я і, добре вмостившись, ліг спати. Незабаром мене розбудив гомін — прибули робітники на чолі з директором і професором. Хоч як хотілося мені спати, але я не втерпів, щоб не подивитись на перший улов. У цьому ставку були здебільшого дорослі коропи, віком п'ять і шість років, які цієї весни мали дати потмство. Я люблю дивитися на таку рибу. Перш ніж затягти волок, директор наказав дістати чотирьох дохлих коропів, що геть усі — у виразках, з червоними черевами — плавали на поверхні води. Тим часом два робітники викопали на пагорбку яму і вкинули в неї спіймані трупи, обливши їх спочатку гасом. І ось витягли перший волок. Приємно було слухати, як дужо тріпотять пірцями коропи в неводі, в носилках, у ванні. Сидячи під шапликом, я не міг одірвати очей од цих красунів, та шаплик був потрібен для ванни, і мене прогнали. Перш ніж перекинути коропів до карантинного ставка, їх уважно оглядали і ретельно вимірювали. Якщо короп був криворотий, кривошиїй чи кривоспинний — його зразу ж відкидали геть. Звичайно, не геть, а до окремого садка, щоб потім відвезти на продаж. До цього ж садка потрапляли дуже вузькі і дуже тонкі коропи… Поснідавши, я заснув і прокинувся в обід, коли прийшов Пуголовиця, заспаний, червонопикий, ще огидніший, ніж завжди. Роботи було багато, і всі вартові потроху допомагали вдень, хоч і не спали вночі. А Пуголовиці ж треба було завоювати цілковите довір’я. Я байдуже стежив за розвантажуванням ставка, коли раптом на доріжці почулися кроки. Я озирнувся і аж скрикнув від несподіванки. До нас простував Ракша. — В чім річ? Що вам тут треба? — сердито крикнув йому Кость. — Пробачте, — відповів той прихильно. — Бензин у мене ось-ось вийде, чи не дали б трохи? Я шофер, машина на соші.
— Давай! Давай звідси! Він три дні побув вартовим, а вже навчився кричати «Давай!». — Давай! А то матимеш бензин! Товаришу директоре, дозвольте, я піду запишу номер його машини. Тоді він затямить, де береться пальне! Ракша враз чкурнув од ставка, а Пуголовиця кинувся за ним. — Правильно, Петренку! — крикнув навздогін директор. «Що сталося? — здивувався я. — Чому змінилися відносини у злодіїв?» На хвилину я замислився і враз ляснув себе по лобі. — Вай! — скрикнув я. — Це ж він навмисне, щоб побачитись і поговорити з своїм спільником. Не гаючи і секунди, я подався за Пуголовицею і наздогнав його раніше, ніж він порівнявся з Ракшею. — Я тебе вчора цілу ніч ждав, — почав Пуголовиця, — Змок, як хлющ. — А я трохи раніше приїхав, почекав, тебе немає… А тут пішов дощ! — Ну, добре, кажи — чого? Ракша похмуро посміхнувся: — По рибу. — А як ти її візьмеш? — От я тебе й питаю — як?
— Наче не знаєш… — Позич у кого-небудь, — порадив Пуголовиця. — Небезпечно. Як піде чутка, що рибу покрадено, зразу ж почнуть допитуватися, хто в кого брав волок. Ти краще мій передай. — Та я жду нагоди, — кивнув головою Пуголовиця і додав — А рибу ми візьмемо…
— Як потепліє, почнуть підгодовувати рибу, короп звикне до певного місця, от ми там і затягнемо! — Це було б добре! А коли ж почнуть годувати? — Та як погода, може, й через тиждень-два, а може, й через місяць. — Довго ждати, — похитав головою Ракша. — А давай у розсадному затягнемо! Великих! Тих, що на розплід! З ікрою! — Страшно! — заперечив Пуголовиця. — Про це зразу ж дізнаються, адже незабаром нерест, а коропи там лічені.— Він раптом посміхнувся. — Ми їх заберемо пізніше! Після нересту. Хто тоді знатиме, скільки їх у ставку? Але ця пропозиція не викликала захоплення у Ракші. — Коли це буде, а мені хочеться юшки зараз! У Пуголовиці рот розтягся в посмішці аж до вух. — А я про тебе подумав… — Вони підійшли до крайнього ставка, і Пуголовиця вказав на дві хворостинки, ввіткнуті в землю на самому березі, — Он бачиш — дві палички стирчать? Копни пальцем біля тієї, що ближче до води… Ракша копнув і підняв шнур, що був схований у землі. — Це ти добре придумав, — повеселішав він, витягаючи з води добрий десяток двокілограмових Коропів. — Спасибі! — Можу щодня залишати тобі на обід… — А що! Це — діло! — зрадів злодій, але через мить він дивився на Пуголовицю вже підозріло. — Тільки гляди! Може, ти думаєш віддати мене отак охороні? Лист у жінки! І піде він, куди треба, на другий день! — От дурний! — невесело засміявся Пуголовиця. — Що ти вигадуєш? Нам потрібна дружба! Міцна дружба! — Мерзотники! Не смійте бруднити своїм язиком цього святого слова! — вирвалось у мене, але, захоплені розмовою, вони не почули мого вигуку. — Я сповіщатиму тебе про час і місце побачення листами, — сказав Ракша. — А як прочитає хто? — А ми теж не дурні. Я писатиму, що такого ось числа о такій ось годині чекаю приїзду тітки. Це означатиме, що я чекатиму тебе. — Ага, зрозумів. Тепер скажи мені якийсь номер машини, — засміявся Пуголовиця. — Пиши. — І він назвав номер. — Сміху буде… — А чий же це номер? — Потім узнаєш…
— А що в сумці, я не бачу, — кокетуючи, промовила вона. — А хто працює в конторі? — Ничипір. — А, старий заводій! Ну, ми, з ним домовимось, — впевнено сказав я. — Але ж він неграмотний, — підрізала мої надії кішка. І, бачачи мою розгубленість, додала: — Ничипір не хотів працювати над собою, а в нього були неабиякі здібності. Я знала його замолоду. Все йому легко давалося, і він одніж працювати, розлінився. А яким авторитетним котом міг би він бути! Для годиться я співчутливо зітхнув, але мене зараз цікавив не життєвий шлях Ничипора, а викриття Пуголовиці. — То що ж робити? — з відчаєм у голосі промовив я. — Я вам допоможу, дам Ничипорові помічника, який, я певна, вам сподобається і виконає ваше завдання. Я пошлю в контору свого сина — Сіренького, який зараз працює у дитячому садочку. — О! Отого літературознавця? — зрадів я. — Так. Це була блискуча кандидатура, і я наговорив матері стільки компліментів, що вона аж засоромилась. Закінчивши цю справу, я пішов додому і з незнаним досі хвилюванням почав готуватися до навчання. Олівець лежав на столі, тут же лежав блокнот. Я взяв у зуби олівець і відчув, що внутрішнє тремтіння досягло такої сили, що перейшло в фізичне. А справді, хіба це не найважливіший момент в моєму житті.?. Писане слово! Я навчуся писати і передам тим, хто не розуміє моєї мови, свої думки, свої знання! Усвідомивши, що моє хвилювання йде від величності моменту, я заспокоївся. — Будемо починати! — промовив я урочисто і, тримаючи олівець у зубах, провів першу риску для літери «П», бо я поставив собі за мету написати сьогодні два слова: «Пуголовиця — злодій». Перша риска вийшла дуже гарна, друга теж була непогана, але щодо першої не зовсім рівнобіжна. Коли ж я з'єднував обидві риски перекладиною, нехотя махнув хвостом, і вийшло ось що. Я знав, що це літера «П», але можна подумати, що це «Н». Моя біда полягала в тому, що я неприродно тримав голову і дивився лише одним оком, через те літера виходила недосконала. Я ще кілька разів спробував написати першу літеру прізвища Пуголовиці, але щоразу зазнавав невдачі. Мене пойняв розпач. Виходить, мої надії марні. Та й справді — невже я найрозумніший кіт з усього нашого царства? Я кинув олівець і сидів, як у летаргічному сні. Нараз блиснула думка: «Ану, спробую тримати олівець у лапі!» Надія повернулась до мене. Я схопив олівець обома лапами. Тепер мені було добре видно, як і куди йде риска, але папір рухався, бо лапи були зайняті, придавити його було нічим, і риска знову полізла навкоси. Вийшло щось схоже на літеру «у» з перекладинкою вгорі. «Спробую тримати олівець в одній лапі!» — не здавався я, і — о радість! — я написав би чудову літеру, якби в останню секунду не вдарив себе хвостом по ребрах. До того ж так заболіла од цієї праці лапа, що я лише через півгодини заходився писати другу літеру. Написавши, нарешті, аж три літери, я зненацька глянув на годинник і скрикнув од здивування: минуло чотири години відтоді, як я взяв олівець, а мені здавалось, що я писав лише кілька хвилин. Перепочивши, я написав ще одну літеру. Вже й повечоріло. Незабаром загуркотіла машина, і в кімнату ввійшли професор, Кость і його дружина. Скоро прийшла з садочка і Лена. Я сів на вікні і чекав, поки хтось прочитає мій перший твір. Ждати довелось недовго. — Пуго, — прочитав Кость. — Хто це написав? Невже Леночка? Костева дружина здивовано розглядала написане. — Більше нікому було написати. Леночко! — гукнула вона. — Це ти писала? — Я! — Це я написав! — скрикнув я нервово, ображений брехнею дівчинки. — А може, не ти? — перепитав батько Леночку. — Може, не я, — погодилась вона. — То хто ж написав? — дивувалися всі, бо в кімнаті цілий день не було нікого, крім мене, звичайно. — Кицька написала! — раптом догадалась Леночка.
— Кицька, кицька, розкажи, як ти писала? — запищала дівчинка. Мене завжди ображало, коли мене вважали за кішку, але на цей раз я не звернув уваги на слова Леночки і хотів уже розповісти, аж раптом Кость запитав дівчинку: — А що таке «пуго»? Що ти хотіла написати? — Не знаю, — сказала вона. — Вай! — скрикнув я. — Це ж тільки я знаю, хто такий Пуголовиця! Треба було писати: «Петренко — злодій». В цю мить у двері хтось постукав. — Телеграма професору Нетязі,— сповістила Катя ще на порозі. — Може, щось трапилося дома з його дружиною? — стурбувався я. Хоч вона зичила мені смерті, але я не відчував до неї зла. — Просять виїхати до Херсона, — сказав професор, прочитавши телеграму. — Починається нерест судака, треба подивитися, як там використовуються гнізда професора Білого. Я зрозумів ці слова так, що професор Білий не читає лекції, а робить якісь гнізда, і голосно засміявся. — Хочеш поїхати зі мною? — як завжди, не зрозумів мене наш професор. — Будь ласка! ПОДОРОЖ МОРЕМ Мене роздирала внутрішня боротьба. Почуття дружби, зрештою, звичайної вдячності вимагало, щоб я поїхав з професором, почуття ж відповідальності (адже я мушу стежити за Пуголовицею) наказувало: залишайся тут! Я полегшено зітхнув, коли виявилося, що Пуголовиця їде з нами. Ми сіли в «Волгу» і поїхали понад чорними нивами, серед яких де-не-де зеленіли шматки озимини. Мене дивувало, що ми їдемо на північ. Наскільки я пам'ятаю з географії, Херсон лежав на південь од нас. Дивували мене й слова Пуголовиці, який давав поради професорові берегтися і не застуджуватися. Та все незабаром з'ясувалося. Ми, виявляється, їхали не до Херсона, а до пристані, звідки «Волга» з Пуголовицею пішла назад, а ми з професором, взявши квитки першого класу, сіли на пароплав. Я вже казав, що не люблю води. Але мені було цікаво подивитися на це «море», створене руками і розумом людини. Щиро кажучи, воно не справило на мене сподіваного враження. Вода мене не вабила, а береги майже скрізь голі, без заростей лози та розлогих верб, що так прикрашають річки й ставки і, безперечно, прикрасили б і море. Не видно було біля берегів навіть очерету чи хоча б осоки. Чорніла самісінька рілля, яку ще не вкрила зелень сходів. Тільки там, де до води підходили масиви озимої пшениці, краєвид ураз оживав, лагіднішав. Та справа не лише в красі. Мене як іхтіолога турбували обривісті береги моря, підмивані хвилями, вони обвалювалися і височіли всюди жовтою прямовисною стіною. Ще рік тому я не надавав би цьому ніякого значення, але тепер не міг дивитися на такі береги спокійно. Біля такого берега не можуть нереститися короп, судак, лящ. А що це означає? Це означає, що не будуть збільшуватися природним способом запаси риби у водоймищі. Короп може метати ікру на зеленому лузі, залитому повіддю. Не буде такого лугу — ікра в рибині перетвориться на місиво, і організм всмокче його в кров. Судак викидає ікру на коріння верби, лози та інших дерев та чагарників, що ростуть біля берега, або на зелену траву на дні водоймища. Він може нереститися і на піскуватому або гравійному дні, пробивши в грунті гніздо-ямку. Але судак не відкладе свою ікру в мул. На замуленому дні він нереститися не хоче! Не буде нереститися біля голого берега й лящ! Є й такі породи риб, що, коли немає умов для нересту, здихають! Так уже зробила природа, що кішка може окотитися хоч на горищі, хоч у підвалі, курка знести яйце де завгодно, хоч посеред двору, а риба — тільки в цілком певних умовах… Зараз ми їхали з професором не лише подивитися на організований нерест судака, а й простежити за відправкою судакової ікри до нашого господарства. Пливли ми довго. Мені обридло дивитися з віконця на сіру воду і жовті береги, і я пішов прогулятися. Я заглянув до комірника і спіймав там мишу, потім — до камбуза, де своєю пухнастою шерстю справив на кока таке враження, що він дав мені шматок сирого м'яса. Тиша, повний шлунок і відсутність турбот настроювали мене на філософський лад. «Чому до мене скрізь таке добре ставлення?» — спитав я себе і зразу ж знайшов відповідь. «А тому, що ти, Лапченку, порядний кіт, ти чесний кіт, ти доброзичливий, працьовитий і принципіальний кіт». Розв'язавши це не таке вже складне питання, я по асоціації згадав своїх, так би мовити, антиподів — кошеня-стилягу і того товстого кота-підлабузника, що з ним дискутував на лекції. Я зустрівся з цим гладким лицеміром за кілька днів до свого від'їзду в Херсон. — А, Лапченкко! Привіт! — почав він фамільярно, — Знаєте, Лапченку, ви дали мені тоді цікаву ідею. — Коли «тоді»? — промовив я, не приховуючи глузування, — Тоді, коли Ничипір учив вас принципіальності? — Ой, товаришу Лапченко, який же ви злопам’ятний, — улесливо замуркотів він замість того, щоб образитись або дати відкоша, вчепившись у мене кігтями. — Я з вами хочу порадитись, а ви… — Кажіть, що таке? — нахилив я голову і опустив очі, як кожен, хто хоче показати, що розмова йому неприємна. — Хочу, товаришу Лапчеико, зробити доповідь на тему, яка повинна вас теж зацікавити. Я мовчки ледь кивнув головою, що мало означати: «Продовжуйте, не тягніть!» — На тему виховання нашої молоді. — Як виховувати підлабузників? — не витримав я. Він проковтнув образу і продовжував: — Це буде лекція на тему «Проблема перевиховання матусиних синків, як основна проблема котячої молоді». Я витріщив очі. — Я готую її на матеріалі про те кошеня-стилягу, яке ви так справедливо критикували на тих пам'ятних зборах, а також у бесіді з його матір'ю. — Як же ви думаєте його перевиховувати? — Ну, як? Організувати громадськість, напружити зусилля, вжити заходів, ну, взагалі… Я дивився на нього з жалем… — А чому ви вважаєте цю проблему основною для нашої молоді, адже ж у нас лише одне таке кошеня? — А чому у людей ця проблема посідає таке місце в художній літературі? Адже у них теж матусиних синочків не так багато. А скільки творів про них! Навіть є пісенька, в якій співається:
— Отже, ви бачите, що люди помиляються. — Звичайно! — То навіщо ж вам повторювати помилки людей? Він незрозуміло дивився на мене кілька хвилин, потім з відчаєм хитнув головою: — Ех, коли б я був людиною! — І що б було? — Що було 6? Ого! Я написав би кандидатську дисертацію на тему: «Проблема матусиного синка — основна проблема нашої чудової молоді». Я уявив цього кота в образі людини — кандидата наук. Огрядна постать в сірому коверкотовому макінтоші і фетровому капелюсі, поважна хода, властива лише директорам підприємств і керівникам установ, і самовдоволене обличчя, від якого настільки безпідставно пре зверхністю, що хочеться схопити цього типа за в'язи і товкти носом об підлогу, як звичайного кота, коли він поводиться не так, як йому належить… — О, будь я людиною, я далеко пішов би… — мрійно примовив кіт-підлабузник. Раптом зі мною сталося щось незрозуміле. Якась невідома сила підкинула мене вгору і посадила майбутньому кандидату наук на спину, а мої кігті і зуби вчепились йому в карк. — Пристосованець! Негідник! Бездара! — вигукнув я, роздираючи йому шкіру кігтями, аж поки він не вирвався з моїх лабет. — Це ще не все! — гукнув я йому навздогін. — Я ще прийду на твою лекцію! Начувайся!
— Тепер наше завдання, — сказав представник раднаргоспу, — зробити такими ж прекрасними і береги нашого нового моря. Ми з професором страшенно зраділи, почувши це, бо ж од берегів залежать рибні запаси водоймища. — Які плани риборозведення у нашій частині нового моря? — спитали ми з професором. Херсонець зневажливо махнув рукою: — З нашої частини в 1965 році ми повинні взяти всього 7 тисяч центнерів риби. — Це не так мало, — сказали ми. — Це — 700 тисяч кілограмів! — А ви знаєте, — засміявся раднаргоспівець, — що один тільки риболовецький пароплав, який ловить сардини в Гвінейській затоці, за один рейс привозить нам 7 тисяч центнерів сардини. Або, як ви кажете, 700 тисяч кілограмів риби! За один тільки рейс! А він робить на рік шість таких рейсів! А в 1965 році у нас буде понад тридцять таких риболовецьких сейнерів! Ну?.. — Ну-ну… — зітхнули ми з професором і, поговоривши ще про краєвиди, подалися до місцевого рибопромислового управління.
— Показуйте! — сказав професор. — Просимо! — відповів рибовод.
— Так он які гнізда професора Білого! Так он для чого їх роблять! — скрикнув я, побачивши зігнуті з дюзи обручі, до яких було понав'язувано жмутки рослинних корінців. До гнізда прикріпляли цеглину замість грузила, а на капроновому шнурі — поплавок і обережно опускали у воду. «Вчора поставили п'ятсот гнізд, — сказав рибовод. — Сьогодні ставимо ще п'ятсот, а всього запланували п'ять тисяч гнізд. За мінімальним підрахунком, сподіваємось одержати понад триста мільйонів ікринок. Ми сіли в човен і поїхали перевірити, чи подобаються судакам гнізда професора Білого. Рибовод потяг за шнур, до якого був прив'язаний поплавок. — Вай! — скрикнув я, коли за шнуром спливло гніздо, на якому жмути коріння перетворилися на жовті грона. Витягли ще кілька гнізд. Всі вони були повні ікри, і професор раз у раз повторював: — Чудово! Чудово! Одне гніздо ми взяли з собою, щоб підрахувати, скільки до нього поприліпало ікри. Потім ми підняли одне гніздо з тих, що поставили сьогодні. Воно було порожнє. — Гадаю, що завтра на світанку й тут буде ікра, — промовив рибовод. Одна судачиха випускає в середньому 600 тисяч ікринок! Скільки риби було б, коли б уся ця ікра розвинулась на судаченят. Але ж не кожна ікринка буде запліднена, не кожна прилипне до трави чи до коріння, не кожна перетвориться на рибинку. На ікру нападатиме риба-хижак, нападатиме жаба-хижак, нападатимуть хижаки-птахи, раки, різні жуки… Ікру заноситиме мулом, її вкриватиме цвіль, до неї чіплятиметься пошесний мікроб… Добре, коли з 600 тисяч ікринок вилупиться 20 тисяч мальків. А у мальків ворогів ще більше, ніж у ікри. Тут і щука, і окунь, і сом, і чайка, і чапля, і водяний бугай! Та що казати, коли й дорослий судак не від того, щоб проковтнути маленьке судаченя, якщо воно загавиться… Важко боротися крихітному судаченяткові проти великої риби… Та що боротися — хоч би втекти від хижака… Гинуть величезними масами новонароджені рибинки, гинуть річні і дворічні, і зовсім мало їх залишається, коли вони стають дорослі. Поділіться з Вашими друзьями:
|
Схожі:
 | Іван Багмут. Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим Повість Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, І можу писати про те, що справді бачив І чув, не домислюючи... | | Я – Українець. Оце І вся моя біографія Наш проект: «Я – українець. Оце І вся моя біографія» Але цей стереотип є далеким від правди. Оскільки бути українцем є набагато ширшою сферою. Тому, для кращого усвідомлення та розуміння... |
| Біографія І творчий шлях Богдана Ступки Здавалося, не існувало дистанції між ним І персонажами, в яких він перевтілювався. Легко міняв сутність, характер, при цьому залишався... | | Захопливі пригоди Аліси Слово вчителя. На попередньому уроці ми познайомилися з дивовижною дівчинкою Алісою. Ми дізналися, що вона потрапила у Країну Див.... |
 | Артур Конан Дойль. «Пригоди Шерлока Холмса» Пам’ятник Шерлоку Холмсу І доктору Ватсону в Москві Кадр із російського телефільму "Пригоди Шерлока Холмса І доктора Ватсона", 1980 рік | | Д-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше ... |
| «Моя автобіографія»(т. 3, с. 44). «Моя автобіографія»(т. 3, с. 44) Грунь була заснована приблизно 1665 року як волосне містечко Полтавської губернії |  | Олександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили» «Неймовірні пригоди Івана Сили», ідейно-тематичне спрямування та історію написання; розвивати виразне читання школярів, зв’язне мовлення,... |
| Сценарій « вже дівчинкою я знала, що належу до нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням.» «вже дівчинкою я знала, що належу до нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням.» | | Моя автобіографія Тема. Остап Вишня (Павло Губенко) "Моя автобіографія". Трагічна творча доля українського гумориста, велика популярність І значення... |