У столиці презентували документальну стрічку «Маленькі люди, що розв’язали велику війну» — фільм-свідок подій, що розгорталися на Курщині. Те, чого так боїться росія, нарешті стало надбанням громадськості — стрічка без прикрас показує реальність подій.
Вона свідчить про гуманітарну місію українських військових, які рятували мирних жителів російської Курської області. Фільм розкриває несподіваний факт допомоги Військової комендатури на території рф тим мешканцям прикордонних сіл, які страждають від агресії своєї ж держави — від обстрілів та авіаударів.
За словами керівника проєкту, помічника коменданта Військової комендатури на території рф, полковника Олексія Дмитрашківського, це більше, ніж кіно:
«Це свідчення. Це — дзеркало, у яке має подивитися весь світ. Війна — це не тільки про героїзм і про мужність. Війна — це про людяність і гуманізм».
У коментарі журналістці «Вечірнього Києва» полковник Дмитрашківський, який є одним з героїв фільму, бо власноруч розвозив гуманітарну допомогу людям із сіл і містечок на Курщині й безпосередньо спілкувався з кожним, розповів, що це не просто документальна робота, а докази гуманітарної місії українських військових, які дотримуються міжнародного гуманітарного права.
«Важливим етапом стала попередня презентація стрічки самим героям фільму — 27 січня, безпосередньо перед ракетним ударом по школі-інтернату в Суджі, де й відбувся показ. Люди бачили самих себе, всі події, що розгорталися, свої будинки, які знищувала російська армія. У нас було до них лише одне питання: „Чи це правда?“. Всі до одного відповіли, що так. Цей момент ми внесли у передпоказ фільму, щоб було очевидно — ніяких монтажів, прикрас і вигадок у стрічці немає».
Пан Олексій також зауважив, що російський кінематограф не спить і також відзняв «свою правду», аби й надалі замилювати очі глядачеві.
«17 квітня росіяни хочуть виставити свій фільм, який називатиметься „Окупація“. Тому свою презентацію ми зробили заздалегідь. Щоб донести світовому суспільству, як на практиці на території держави-агресорки в особі Військової комендатури працює міжнародне гуманітарне право».
Під час прем’єри документального фільму, створеного відділом комунікацій Командування Сил ТрО ЗСУ (ТРО Медіа) спільно з Військовою комендатурою на території рф, вдалося поспілкуватися з заступником коменданта з гуманітарних питань Військової комендатури на території російської федерації, полковником Русланом Грищуком.
«Найважче було усвідомити, що ці цивільні люди, які стали жертвами розв’язаної їхньою ж державою війни та потребували захисту і допомоги, є тими, хто породив вбивць, які прийшли на нашу землю», — зазначив Грищук.
Полковник зізнався, що нелегко було подолати особисті переконання і виконувати гуманітарну місію стосовно людей, чия держава й армія щодня чинить воєнні злочини стосовно українців.
«З нашого боку, особовий склад Військової комендатури на території рф під керівництвом військового коменданта генерал-майора Едуарда Москальова ужив усіх можливих і неможливих заходів, щоб забезпечити умови цивільним громадянам з погляду безпеки, гігієни, охорони здоров’я та харчування.
Звісно кожному з нас болить за Бучу, Ірпінь, Харків, Суми, Маріуполь, Донецьк та сотні знищених і зруйнованих російською армією міст та сіл України. Але наша країна є правовою, європейською державою, яка діє згідно з нормами Міжнародного гуманітарного права та Женевськими конвенціями. Ми не варвари, ми цивілізована держава і попри жахи, які чинить росія, стосовно нашого населення, наших дітей, Україна в особі Військової комендатури дотримується всіх норм права, які мають дотримуватися в таких випадках».
Заступник коменданта зауважив, що найбільше його вразив «цинізм російської влади»:
«Залишене напризволяще населення, залишені діти, лікарні, школи… І все це цинічно знищувалося російською армією, яка навіть не погодилася евакуювати своє ж населення», — констатував Руслан Грищук.
Режисер кінострічки Павло Неугодов, офіцер Сил ТрО, знімає війну з 2014. Він насамперед розповів про контраст між фільмуванням героїчних українців та бідних, покинутих росіян на ворожій території, що викликало складні почуття — від ненависті до жалю. Режисер зізнався, що це виснажувало, особливо на тлі новин про обстріли рідних.
«Тримало лише відчуття безпорадності цих людей. Дуже важко було всередині відчувати те, що вони начебто твої вороги, але в один момент ти бачиш, що вони бідолашні, старі люди, які не змогли виїхати, яких кинули. Деякі не можуть самостійно забезпечити власний побут, є лежачі, інваліди…
Саме це було найважче — знімати, документувати тих людей, які фактично є твоїми ворогами. Тому якщо відверто, то звичайно ти ненавидів їх, а десь жалів. Важкий дуже процес був, тому що емоційні гойдалки постійні: від злості до болю. Єдине, що тримало, — ти розумієш, що вони безпомічні. Це наче бити дитину чи ображати когось такого. Гуманність — це не слабкість, а сила, здатна подолати навіть найжорстокішу війну».
Під час військового вторгнення росії місцеві жителі, зокрема літні люди та діти, залишалися без допомоги. Не працювали інститути державного управління, медичні заклади і навіть магазини, що ставило під загрозу виживання багатьох людей. Військові комендатури України працювали на території противника, надаючи допомогу цивільним і допомагаючи зберегти людяність навіть в умовах жорстоких бойових дій.
Як розповів художній керівник фільму Ахтем Сеітаблаєв, ця документальна стрічка насамперед про відмінність українців від агресора та роль мовчазної згоди цивільних росіян у війні.
«Це історія дослідження, чим відрізняємося ми, українці як нація, як військовослужбовці, від тих, хто нас хоче знищити. І це видно зі ставлення до місцевих мешканців, по тій роботі, яку там проводили наші Сили оборони, військовослужбовці, і поліція.
Наші люди рятували не тільки громадян росії від бомбардування самих же росіян. А й культурні цінності в тому числі. І здавалося, виникає питання: навіщо це робити? Це робиться саме виходячи з того, що ми розуміємо, що із цивільними ми не воюємо. Ми розуміємо, наскільки важливо залишатися людьми в будь-якій ситуації, тим більше коли йде війна.
У цьому фільмі громадяни росії кажуть: «Ми поза політикою». Ось, і це велике дослідження, зокрема, так званих маленьких людей, за чиєю мовчазною згодою розпочинаються війни. Як на мене, екзистенційне таке дослідження і свідоцтво», — підкреслив відомий кінорежисер.
Все, що відбувається, має бути задокументовано. Як правильно відмітив Олексій Дмитрашківський: «Новина в телевізорі живе від 10 хвилин, на превеликий жаль, до доби. Документальна стрічка живе століттями. Наші нащадки зможуть черпати інформацію саме з документальних стрічок».
Після прем’єри кінострічки у кінотеатрі «Жовтень» Дмитрашківський, відповідаючи на запитання глядачів, розповів:
«На жаль, не всі з тих, кого ми знімали, живі. Так, буквально наприкінці березня, коли на територію Суджанського району російської федерації заходили російські війська, загинув один з наших героїв стрічки, хоча ми пропонували йому евакуацію. І ще дуже багато людей загинуло, і зараз росіяни намагаються, що називається, приписати Збройним Силам України, що, відступаючи, розстріляли людей, хоча вони загинули від рук російської влади і російських збройних сил.
Я думаю, що цей фільм має відкрити очі дуже багатьом людям, які слухають і прислухаються до російських пропагандистів. Кіно має назву «Маленькі люди, які розв’язали велику війну». Але коли війна прийшла в їхній будинок… і це пояснення, що війна завжди має властивості бумеранга. І рано чи пізно війна повертається в будинок, звідки вона вийшла», — констатував насамкінець Олексій Дмитрашківський.
Також читайте на «Вечірньому Києві» про історію незламності українських воїнів у новому фільмі Ахтема Сеітаблаєва «Дух переможців».
Сніжана БОЖОК, фото Миколи Вертинського «Вечірній Київ»