19 липня 2023 року в стрілецькому бою з ворогом поблизу села Лиман Перший, що на Харківщині, загинули понад 8 бійців роти «Гонор» батальйону «Вовки Да Вінчі». Серед полеглих захисників, які до останнього вели бій, був Олексій Найда з позивним «Тихий».
Чоловік став на захист з перших годин повномасштабного вторгнення. Спочатку разом з побратимами у складі «Гонору» Олексій обороняв Київщину, а згодом брав участь у боях на гарячих напрямках сходу.
«Я намагаюсь донці натякати, адже бачу, що вона максимально не розуміє ситуацію. Періодично їй кажу: „Амалічка, тато не повернеться“. Вона начебто зрозуміла, але через декілька днів перед сном у неї знову ці питання. У них якийсь космічний зв’язок», — розповідає дружина захисника Вікторія.
*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій«Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтервʼю журналістки «Вечірнього Києва» з дружиною, побратимом та тренером загиблого.
«ВІН ГОВОРИВ НЕБАГАТО, АЛЕ ЗАВЖДИ ВЛУЧНО»
Олексій Найда народився та виріс у Києві, на житловому масиві Троєщина. З юних років він був активним і проявляв інтерес до спорту.
«У дитинстві ми часто тікали з уроків. Не скажу, що Льошу тримали в суворості, але батько був для нього авторитетом. Як і багато хлопців у тому віці, вони влаштовували бійки на перервах, „стінка на стінку“. Я завжди слухала такі історії, і мені було трохи незрозуміло, але згодом я зрозуміла, що для багатьох хлопців шкільні роки тоді саме так і проходили», — розповідає про юність коханого Вікторія.
Олексій також мав багато теплих спогадів із села, де проводив чимало часу. Він завжди брався за будь-яку роботу, а ввечері, звісно, прямував на «хлоп’ячі збори».
«Так сталося, що раніше на вулиці, де жив Льоша, всі діти були хлопці. Тепер у його двоюрідних братів — всі донечки, як і в нього самого. Влітку, коли всі приїжджають, там, звісно, ураган. Обличчя змінилися, але не сильно, дівчата схожі на татусів, тому там бігають їхні маленькі копії з косичками», — каже дівчина Олексія.
У молоді роки Олексій був скромним, а у класі — найменшим, через що вже тоді навчався відстоювати себе та свій авторитет. Попри це, хлопець завжди мав багато друзів, з якими підтримував зв’язок навіть після закінчення навчання.
«Люди завжди тягнулися до нього, попри те, що його часто називали „Тихим“, звідси й такий позивний. Я завжди дивувалася, як серед близьких він розкривався і ставав душею компанії. Проте він не був багатослівним — міг сказати влучно, точно, іноді дотепно пожартувати, але говорив не більше, ніж було необхідно», — пригадує Вікторія.
Після школи Олексій вступив до коледжу на програмування, а вищу освіту здобув онлайн у сфері маркетингу.
Проте спорт був невід’ємною частиною його життя. Спочатку він займався футболом за ініціативою батька, але згодом зрозумів, що його справжня пристрасть — бокс.
Також у молоді роки Олексій був активним учасником фанатського руху футбольного клубу «Динамо Київ».
«Тоді це було дуже популярно. Хлопці захоплювались такими рухами, адже там пропагували здоровий спосіб життя, спорт і братерство. Льоша сам по собі така людина: у нього є своє коло близьких, і заради них він готовий на все. Йому дуже подобався цей дух. Хоч це все і було пов’язано з футболом, саму гру ми в родині ніколи не дивилися, натомість завжди переглядали бокс», — розповідає Вікторія.
Окрім цього, Олексій був частиною руху «Гонор», який певний час займався громадською діяльністю, а з початком повномасштабного вторгнення переформувався у бойову роту.
«ЯК ДЛЯ ЛЮДЕЙ ПРОКИНУТИСЯ І ПОЧИСТИТИ ЗУБИ, ТАК ДЛЯ ОЛЕКСІЯ БУЛО ЗАНЯТТЯ СПОРТОМ»
Свій боксерський шлях Олексій розпочав у 17 років, і його талант одразу помітили в спортивному клубі. Проте результати, які він показав, навіть перевершили всі очікування.
«Він був дуже спокійний, простий, ніколи особливо не виділявся. Але я вже бачив його здібності. Спочатку це помітив мій молодший брат, сказав: „Дивись, який у тебе пацан духовитий!“ Ми, тренери, іноді ставимо команду з 10-15 людей у шеренгу, і серед них лише 1-2 талановитих. Льоша був саме цією родзинкою», — розповідає тренер Олексія, Олег Крутько.
Того часу, коли юнак лише почав займатися боксом, у Вишневому на Київщині завжди проводили турнір з боксу на день міста. Саме туди запросили пана Олега та його вихованців.
Олексій одразу попросив поїхати на турнір, але тренер спочатку відмовив йому, пояснивши, що бокс — це важкі удари та травми. Тим більше у вазі, в якій мав виступати хлопець, було найбільше спортсменів. Однак юнак наполіг на своєму.
«Перший бій за жеребкуванням випав на Льошу, а його суперником був хлопець, який вже займався у мене. Суперник був досвідчений, мав спаринги з професійними боксерами. Бій почався, і я навіть не встиг зрозуміти, що відбувається, як Льоша просто переїхав його. Не стримуючи емоцій, пан Олег додає: — Потім я питаю суперника, Тимофія, як так сталося. А він відповідає, що навіть не бачив, як Льоша завдавав ударів. Потім другий бій, теж непоганий суперник, і знову така сама картина. Третій бій — те саме: перший раунд, Льоша знову переїхав супротивника. Я був приємно здивований: хлопець тільки прийшов, а своїм духом уже показав такий рівень. Це саме той талант, який треба розвивати».
Олексій завжди відповідально приходив на тренування, старався, виконував всі вправи, навіть попри виснаження та втому.
«У нас боксом займалися переважно прості хлопці, не було спортсменів з дуже забезпечених родин. У залі також був дуже хороший хлопець, якому запропонували навчання в Китаї. Він робив те, що і Льоша: тайський бокс, боротьба в клітці. Я вирішив запропонувати Льоші таку можливість. Але він відповів: „Я хочу стати майстром спорту, хочу жити в своїй країні“. Він був патріотом. Тоді я пообіцяв, що зроблю з нього майстра спорту і допоможу йому всім, чим зможу», — пригадує Олег Крутько.
Під час активних тренувань Олексій також брав участь у різноманітних змаганнях та ініціативах. Так, він двічі переміг на турнірі «Іду на ви» — один раз у Києві, а другий — у Харкові.
«У нас не було особливих умов для занять та відпочинку. Льоша постійно працював. Ми жили не дуже далеко один від одного, і коли я їхав на тренування, завжди забирав його. Незалежно від того, було це 7:30 ранку, сонце, вітер, сніг чи дощ, Льоша завжди чекав на місці. На ранкових тренуваннях він брався за все, потім їхав на роботу, а ввечері знову на тренування. Я підвозив його назад додому, і часто він так втомлювався, що засинав у машині. Але інакше ніяк», — згадує тренер.
Олексій ніколи не пропускав змагання, завжди виступав навіть проти досвідчених та титулованих боксерів, і завжди дивував. Юний спортсмен міг вийти на ринг і за два-три нокдауни перемогти майстра спорту.
«Не скажу, що у нього були особливі фізичні дані для боксу, як, наприклад, у чемпіонів, у яких довгі руки або природна сила удару. У нього було велике бажання. Якось ми поїхали в Кам’янське у спортивно-патріотичний табір, де жили в наметах, бігали кроси, штовхали камінь, боролися. І всі діти завжди брали приклад з Льоші: він ніколи не ставив себе вище за інших, був максимально простим. А коли став майстром спорту, для дітей він став справжнім авторитетом. Загалом, в будь-якому виді спорту він би досяг успіху. Він був трудягою. Ось таким був Льоша», — згадує Олег Крутько.
«ДЛЯ ДІВЧИНИ ВАЖЛИВО ВІДЧУВАТИ СИЛЬНЕ ПЛЕЧЕ, І ЛЬОША ЗАВЖДИ ЙОГО ПІДСТАВЛЯВ»
Зі слів рідних, як тільки Олексій став на новий шлях або ж наближався до своєї мети, завжди з’являлася якась перешкода.
«Він працював в офісі і мав два тренування на день. О 7 ранку він їздив у спортклуб, потім на роботу, а після знову на тренування. Після захисту звання майстра спорту у нього виникла проблема з руками, вони просто не працювали. Для Льоші це був дуже серйозний удар», — розповідає Вікторія.
Цей період став початком тісного спілкування між Олексієм і Вікторією, хоча хлопець довго не наважувався на серйозні стосунки.
«Моя подруга дитинства зустрічалась з хлопцем, який був другом Льоши. Якось я чекала її біля під’їзду і вперше побачила його. Він настільки відрізнявся від інших хлопців — вони були галасливі, жартували. А Льоша стояв, такий красивий, спортивний, мовчазний і серйозний. Він мені сподобався одразу. Потім ми почали перетинатися в спільних компаніях, але хлопцю, якому 20 років, не було про що говорити з 15-річною дівчиною», — згадує кохана Олексія.
Але коли Вікторія вже була на першому курсі університету, подруга запросила її на спільну подорож до моря. Мали їхати четверо: сама Вікторія, подруга з хлопцем і його друг. Однак друг раптово припинив відповідати на повідомлення, і на горизонті з’явився Олексій, який з радістю зайняв це місце.
«Так ми опинились поряд 24 години на добу. Тоді все закрутилось, я бачила, що подобаюсь Льоші, і він, звісно, подобався мені. Це був період, коли у нього були проблеми з руками. Це було важко, як психологічно, так і фізично. Я працювала в клініці помічником фельдшера і знала хорошого невролога. Сказала Льоші, що, як тільки ми повернемося до Києва, я поговорю з лікарем і відведу його на консультацію. Невролог прописав курс крапельниць. Оскільки ми жили в одному районі, я одразу запропонувала прокапати його», — розповідає Вікторія.
Протягом 10 днів дівчина приходила до Олексія, допомагаючи з лікуванням, а між тим вони багато спілкувались і дивились фільми.
«Було так комфортно і приємно з ним. Для дівчини дуже важливо відчувати сильне плече, і Льоша завжди його підставляв. Він переживав, щоб я не була голодна чи не замерзла. Але мені було неясно: видно, що я йому подобаюсь, але ніяких кроків з його боку не було. Згодом ми зустрілися на столичному фестивалі, перекинулися кількома словами, і я була ображена. Думаю: «Я ж якось проявила турботу, показала, що мене не відштовхують його проблеми зі здоров’ям. Мені просто подобалась людина, і я хотіла проводити з ним час». Потім я подумала: «Не клеїться — пропаду з радарів, що вже робити», — ділиться спогадами кохана захисника.
Але раптово на телефон Вікторії прийшло довгоочікуване повідомлення з запрошенням в кіно.
«Як зараз пам’ятаю, їхала в маршрутці на навчання, і тут це повідомлення. Я ледь не втратила свідомість. Думала, які ж зірки зійшлись, що він наважився. Потім, спілкуючись, я зрозуміла, що, хоч він хоробрий і рішучий в плані вулиць, бійок і спорту, у стосунках був дуже скромний. Ми все ж сходили в кіно, і після цього він сором’язливо спитав: „Так що, ми тепер будемо зустрічатись?“ Звісно, я погодилась», — згадує Вікторія.
Пара дуже швидко почала жити разом. І, за словами Вікторії, це сталося органічно, без метушні.
«Приїхавши з відрядження Льоша раптом запросив мене піти подивитися на Троєщину з даху будинку, взяв ключі у товариша, який там жив. Ми сидимо, я здогадувалась, що має відбутись, але дуже змерзла і сказала йому. Коли я вже йшла спускатись з даху, повернулась, аби побачити де Льоша, а він вже стояв з обручкою. На самому розписі у нас були найближчі родичі. А святкували весілля ми вчотирьох: я, Льоша і свідки — друзі, завдяки яким ми познайомились», — пригадує кохана захисника.
Згодом Олексій і Вікторія дізналися, що стануть батьками.
«Я чудово відчувала себе в ролі мами, а Льоша — в ролі батька. Він завжди переживав, щоб дитина не вдарилась, не впала. Коли Амалія почала повзати, а згодом ходити, я бачила, наскільки Льоші важко було сидіти з дитиною — він намагався контролювати кожен її крок», — розповідає Вікторія.
Вікторія згадує, що Амалія народилася повною копією Олексія — від кольору волосся до кольору очей. Поки їхнє сімейне життя розвивалося, Олексій робив усе, щоб забезпечити достойний рівень життя для родини, і майже постійно працював.
«Але в неділю ми всі знали, що це 100% сімейний день. Спочатку прокидалися і йшли за кавою. У нас була традиція, яку Льоша називав «Вікінг-похід’. Ми виходили на прогулянку з візочком на понад 5 кілометрів. У Льоші ніколи не було так, щоб він не хотів чи боявся залишатися з дитиною. Йому, навпаки, подобалося проводити з нею час. Іноді я підслуховувала, як вони спілкуються. Амалія завжди була дуже спокійна з ним. Дивлюсь, Льоша їй щось розповідає про птахів, тварин, космос — про все, що тільки можна уявити. А бували моменти, коли він вкладав її спати і щось бубонів про своє програмування чи книжки», — з посмішкою згадує Вікторія.
«ЯКБИ НЕ ОЛЕКСІЙ, МОЖЛИВО, Я Б З ВАМИ ЗАРАЗ НЕ СПІЛКУВАВСЯ»
Насолодитися сімейним життям молодим батькам не вдалося через вторгнення росіян на територію України.
Не вагаючись, «Тихий» став на захист країни з перших годин великої війни. Разом із побратимами руху «Гонор» він вирушив відбивати ворожу навалу на Київщині.
«Коли я прокинулася, побачила, що Льоша з кимось говорить. Це була моя мама, яка зателефонувала і сказала, що почалася війна. Я подумала, що це жарт, якась паніка. Але потім побачила, що Льоша збирає речі. Я була шокована, не розуміла, що робити. Єдине, що я змогла — допомогти скласти речі, покласти все, як зручніше, і насипати домашньої їжі. Наше прощання було спокійним: поцілувались, обійнялись. Я нічого не могла йому сказати в той момент, не могла дати настанов, лише попросила берегти себе», — пригадує тривожну мить Вікторія.
Як тільки чоловік закрив двері квартири, емоції Вікторії взяли гору. Вона не розуміла, що робити, адже кохана людина пішла, а навколо не було жодної інформації.
«Тоді було важко, але я розуміла, що розплакатися, коли він йде, буде неправильно. Адже Льоша й так мав почуття провини — він розумів, що захищає свою країну та сім’ю, а я залишалася з маленькою дитиною в Києві. Цю тему я не підіймала, спокійно відпустила, а потім почала з його допомогою орієнтуватися, що робити і як діяти», — каже дружина захисника.
Олексій не мав досвіду ведення бойових дій, але дуже швидко вчився. Те, що не пояснювали на службі, він вивчав сам, читав багато військової літератури, досліджував усі можливі ресурси, щоб зберегти життя своє та побратимів.
«Ми познайомились десь у 2019-2020 роках на базі боксерського клубу „Козак“, разом тренувалися. Я долучився до Сил оборони безпосередньо через Олексія. Це людина, у якій не можна бути не впевненим. Він ніколи не підведе, не підставить, дуже людяний та порядний. З самого початку війни Олексій проявив свої лідерські якості, любив тримати все під контролем, постійно нагадував нам, цікавився, уточнював і переймався», — згадує про «Тихого» його побратим Владислав.
Олексій намагався не занурювати свою сім’ю в подробиці фронту та своєї діяльності. Про всі бойові операції його дружина дізнавалася вже після їх проведення, а також з медіа.
«Тихий» очолював багато штурмових операцій, зокрема під час боїв за останню дорогу до Бахмуту. Саме після цього на широкий загал стала відома фраза бійця: «Це наша посадка», яку він у ближньому бою прокричав окупантам.
«Я була в шоковому стані. Дивилася на це і не могла збагнути, як людина, переживши стільки всього, могла втримати це в собі і не поділитися з рідними. Льоша знав, що я буду дуже переживати, не спатиму, розумів, що поки він на війні, я маю бути сконцентрована на дитині і не передавати їй негатив. Тому всі наші листування та розмови були досить позитивні», — розповідає про турботу чоловіка Вікторія.
Зі слів дружини захисника, після боїв за Бахмут Олексій дуже змінився, але не в гіршу сторону. Він став ще мужнішим, зібранішим, навіть погляд став трохи іншим. Єдине, що залишалося незмінним — це любов і прагнення оберігати свою родину.
«Попри те, що він був тихим та небагатослівним, під час боїв його чули всі, навіть ворог. Страх впливає на людей по-різному, а в нього лідерські якості в таких ситуаціях проявлялися ще яскравіше. З нами Льоша говорив здебільшого про війну, нові засоби ураження, чому нам ще треба навчитися. А ще він багато розповідав про свою дружину та доньку, чого вони вже навчились, які слова говорять, завжди показував їхні фото», — згадує Владислав.
Зі спогадів побратима, «Тихий» був першим, хто вступив у близький контакт з ворогом, коли на нього виїхав танк ворожої піхоти. Попри критичну ситуацію, він діяв дуже чітко.
«Якби не Олексій, можливо, я б зараз не спілкувався з вами. Коли я отримав поранення, він одразу повідомив командуванню про необхідність евакуації. „Тихий“ безпосередньо виносив мене з поля бою та постійно стежив за моїм станом, скільки крові я втратив, чи випив пілпак. Під час бойових завдань я в ньому не сумнівався жодної секунди. Мене лякало, що іноді він дуже сміливо діяв у деяких операціях, а коли я просив його бути обачним і берегти себе, він віджартовувався», — поділився побратим.
«Тихий» завжди брався за будь-яку роботу і був першим, хто виявляв ініціативу. Владислав пригадує, як колись в підрозділ доставили міномет, і ніхто не умів з нього стріляти. Але Олексій першим сказав, що буде вчитися. З часом він освоїв дрони і, залежно від операції, міг виконувати всі завдання поспіль.
«У ближніх боях, коли він бачив ворогів у кількох метрах, навіть намагався дати їм моральний урок. Коли росіяни перекликалися, Льоша казав, що це наша земля і чому вони сюди прийшли. У бою ти не думаєш про ворога, але він ще старався пояснити їм, за що вони прийшли вмирати, і що господар тут він, а не вони. Льоша дуже самовіддано все робив, таких людей я ще не зустрічав. Він ніколи не любив робити щось на показ, відмовлявся від інтерв’ю, бо був дуже скромним», — каже Владислав.
Після бою за останню дорогу до Бахмуту Олексію мали присвоїти нагороду. Тоді ним зацікавилися багато журналістів, але під час відпустки, після пережитого жаху, єдине, чого він хотів, — це просто побути зі своєю сім’єю.
Після невеликої паузи підрозділ Олексія вирушив на нове бойове завдання — обороняти Харківщину.
«Я був у лікарні, коли ми спілкувались востаннє. Льоша був дуже засмучений, казав, що мала приїхати дружина, але зустрітися не вдалося. В останній момент їх перекинули на новий напрямок, грубо кажучи, одразу з колес пішли в бій. «Тихий’ був командиром взводу і не мав йти першим у бій, а залишатися трохи позаду, щоб направляти бійців. Але коли під час операції він побачив, що все йде не за планом, він взяв ситуацію під контроль. Коли хлопці розгубились, він показав власним прикладом, пішов першим у бій і розташував лінії атак», — згадує Владислав.
Олексій Найда загинув 19 липня 2023 року в близькому бою з ворогом. На жаль, тіла бійців з того напрямку так і не вдалося повернути.
«Я не вірила в це. Тільки нещодавно почала готувати себе до можливого обміну тілами, а можливо і ні. Пройшло багато часу, і ми навіть не можемо уявити, що відбувається на полі бою. Але треба бути реалістами, оцінювати шанси та можливості, бути готовою до всього. Невіра в те, що Льоші немає, допомогла мені. Не знаю, як би я справлялася з маленькою дитиною в цій ситуації», — з болем каже дружина Олексія.
Вікторія намагається пояснювати все маленькій Амалії. Вони часто спілкуються про тата, яким він був, як захищав їх та країну.
«У мене на заставці телефону стоїть фото Льоші. Коли ми десь гуляємо, в компанії чи на майданчику, вона завжди просить телефон на кілька хвилин. Я їй даю, дивлюсь, а вона включає і показує його фото, розповідає, що це її тато. Все, що я їй розповідаю, вона хоче поділитись. Для неї ця тема дуже активно і гучно стоїть в голові», — розповідає дружина.
Попри все, побратими «Тихого» підтримують Вікторію та Амалію. За цей час вони стали великою родиною, що дівчина надзвичайно цінує.
У клубі, де займався Олексій, провели турнір з боксу в пам’ять про талановитого спортсмена та бійця, який лишається прикладом для багатьох вихованців. Також у столиці за ініціативою близьких з’явилися мурали, присвячені «Тихому» та його побратимам, які до останнього захищали Україну.
Читайте також:
«Кожен у щось вірить: хтось у Бога, всесвіт, а я — у космос»: історія вбитого в Оленівці азовця Богдана Гришкевича.
Олександра ПЛАКІНА, «Вечірній Київ»