У Музеї Майдану відбулась дискусія про те, як змінили суспільство закони, які об’єднали під визначенням «декомунізаційні».
- Закони «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки
- «Про правовий статус та вшанування пам’яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті»,
- «Про вшанування перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945»
- «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» задали діапазон декомунізаційних процесів в Україні й стали підґрунтям для наступного процесу — деколонізації.
Закони почали діяти з 21 травня 2015-го року.
Усі учасники зібрання згадували, які застереження були від авторитетних вчених про те, що ці закони «розвалять» Україну, розколють народ, розділять регіони…
Історик і радник голови УІНП Олександр Зінченко згадує, що був оприлюднений відкритий лист науковців проти цих законів.
«Мене тоді найбільше дратувала от саме ця історія про те, що підписання законів ухвалених 9 квітня стане подарунком для тих, хто хоче посварити українців між собою», — зазначив він.
Десять років після їх прийняття і дії — показали статистику, яка доводить, що ті, хто був на боці декомунізації — допомогли зміцнити українців перед великою війною.
«Ленінопад», який охопив Україну від столиці і до невеликих громад та сіл — очистив публічний простір від образу одного з катів українців, якого всіляко вшановувала радянська та комуністична влада.
«Повалення пам’ятника Лєніну в Києві викликало ланцюгову реакцію: розпочався „лєнінопад“ — хвиля демонтажів і пошкоджень пам’ятників. Монументи Лєніну та іншим більшовицьким і радянським політичним діячам 20 століття були одним із численних політичних маркерів, якими російсько-більшовицька імперія окреслювала свої володіння», — пишуть у Національному музеї історії України.
Музейники нагадують, що саме «лєнінопад» активізував процес декомунізації, який розпочався в Україні після розпаду радянського союзу. Ще у липні 1990 року пам’ятники вождю пролетаріату стояли майже у всіх населених пунктах радянської України.
«З 1990 року рух зі знесення пам’ятників охопив переважно західні області. Перший випадок стихійного демонтажу пам’ятника Лєніну зафіксували у місті Червонограді (нині — Шептицький) на Львівщині», — нагадують у НМІІ.
Те, у що важко було повірити навіть у 90-ті роки 20 століття в незалежній Україні, відбулось завдяки Революції Гідності.
Тепер замість пам’ятника Леніну на Бессарабці — гранітний постамент.
А у фондовому зібранні Національного музею історії України зберігається гранітне передпліччя пам’ятника Лєніну біля Бессарабського ринку, поваленого 8 грудня 2013 року.
«Мені страшенно подобається, що сталось за останній час, наприклад, зі Сталіним чи Леніним. Ми бачимо, що в 2012 році загалом 62% українців негативно ставились до Сталіна. В принципі, це непогано, але ми бачимо, що зараз таких людей 84%. До Леніна зараз негативно ставляться 78%, а було 59%. Тобто ми й в цьому конкретному випадку маємо консолідацію», — сказав під час дискусії у Музеї Майдану історик Олександр Зінченко.
Він назвав цифри, які оприлюднила група «Рейтинг», дослідження показують справді тектонічні зрушення у свідомості українців.
А член Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Володимир В’ятрович зазначив:
«Я впевнений, що якраз ці процеси зміцнення національної ідентичності, всі ті речі, які відбувались в Україні після Євромайдану, це той ікс-фактор, якого не врахував путін у 2022 році, починаючи повномасштабне вторгнення».
Голова Українського інституту національної пам’яті у 2019-2024 роках Антон Дробович підкреслив, що декомунізаційні закони запустили діалог у громадах. Адже Революція Гідності мала євроінтеграційний компонент. Люди в громадах відчули, що від них щось залежить, що вони на щось впливають…
«Ця якість роботи, до речі, закладена в Законі про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів та в Законі про засудження російської імперської політики. Коли громада є відправною точкою, коли громада зобов’язується провести громадські слухання, обговорення тощо. Тому ці закони виконують ключовий принцип Європейського Союзу — принцип субсидіарності. Це відповідає не лише духу Європейського Союзу, а й загальній логіці децентралізації», — акцентував Дробович.
Членкиня Комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки Соломія Бобровська звернула увагу на те, що лінія фронту, яка зараз проходить на Харківщині та Запоріжжі йде по місцевостях, які були одними із найменш активних у перейменуванні населених пунктів. Хоч першість посів південь України та Донеччина.
Співробітник Відділу аналізу та оцінки тоталітарних режимів та імперської політики УІНП Богдан Короленко розповів, що робота над рекомендаціями Інституту щодо перейменування населених пунктів, органи місцевого самоврядування яких не подали пропозицій, тривала буквально і вдень, і вночі.
Взагалі після набуття чинності законів про декомунізацію нові назви отримали понад тисяча населених пунктів, 25 адміністративних районів, 27 районів у містах.
«На жаль, не все вдалося, що хотілося, але все ж вдалося повернути не менше 300 історичних назв. Наприклад, назву села Студеники, яка сягає своїм корінням ще часів Русі», — поділився Короленко.
Декомунізація сприяла і змінам настроїв українців щодо «ностальгії» за союзом. Різниця у статистиці із сучасними росіянами показує вплив символіки і відкритих архівів на розуміння історії.
«Про розпад Радянського Союзу у 2010 році не жалкували 36% українців, після 2022 року — тих, хто відповів, що не жалкує про розпад СРСР, стало 87%. Водночас в росії 63% досі шкодують про розпад Радянського Союзу (дані опитування „Левада-Центр“). Зріс в українському суспільстві і показник щодо підтримки визнання ОУН-УПА учасниками боротьби за державну Незалежність України», — звернув увагу Олександр Зінченко.
Читайте також:
«Київрада визначила ще 53 пам’ятних об’єкти, що підлягають усуненню з публічного простору столиці».