Впродовж останніх років Київрада підтримала перейменування майже 300 вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких пов’язані з країною агресоркою та радянським союзом. Також в межах декомунізації та дерусифікації змінила свою назву і вулиця Лізи Чайкіної у Печерському районі Києва.
Вулиця була заснована на початку XX століття в історичній місцевості Бусове Поле на Звіринці. Спочатку вона мала назву Третій Омелютинський провулок, а в 1955 році була перейменована на честь Лізи Чайкіної — російської радянської партизанки часів Другої світової війни.
Ліза Чайкіна була секретаркою Пенівського підпільного райкому комсомолу в Калінінській області (нині Тверська область, Росія) та однією з організаторів партизанського руху. Водночас вона не мала безпосереднього історичного зв’язку з Києвом.
Тож, з метою деколонізації столичної топоніміки, у 2022 році вулицю Лізи Чайкіної перейменували на честь Олени Степанів — історикині, четарки Української Галицької Армії та першої у світі жінки-офіцера. Це рішення стало частиною широкого процесу декомунізації та дерусифікації, спрямованого на відновлення національної пам’яті та звільнення міського простору від топонімів, пов’язаних із радянським минулим.
Таким чином Київ увічнив ім’я Олени Степанів, чиє життя було сповнене боротьби за незалежність України, її внесок у військову та наукову сферу став прикладом незламності для багатьох поколінь.
Олена Степанів народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик Перемишлянського повіту на Львівщині. Вона була наймолодшою з трьох дітей у родині священника Івана Степаніва та його дружини Марії-Минодори.
Батько відігравав активну роль у житті громади: заснував місцеву читальню «Просвіти», передавши туди свою бібліотеку, передплачував селянам часописи «Зоря» та «Діло», а також розширив церкву в селі.
Олена здобула початкову освіту в рідному селі, а згодом навчалася у гімназії у Львові, де проявила неабиякі здібності.
У 1910 році вступила до жіночої учительської семінарії Українського педагогічного товариства у Львові, де отримала фундаментальні знання. Водночас активно долучалася до громадського життя, ставши членкинею організації «Пласт», що формувала патріотичне виховання молоді.
Після завершення навчання вступила до університету, де вивчала історію, географію, а також відвідувала лекції з філософії, славістики й етнографії.
З юних років дівчина проявляла активну громадську позицію, відстоюючи права жінок на освіту, працю та участь у політичному житті. Була учасницею товариства «Сокіл» — спортивно-патріотичного об’єднання, яке відіграло значну роль у національному відродженні слов’янських народів.
У Львові Олена очолила першу жіночу чоту «Сокілок», що стало важливим кроком у залученні жінок до військової справи.
На одному зі студентських зібрань Олена познайомилася з Романом Дашкевичем, майбутнім полковником армії УНР. Вони вже планували весілля, але почалася Перша світова війна. Дашкевич пішов на фронт, а Олена організувала медсестринське відділення та вирушила в армію.
Вже у 1915 році молода жінка стала справжньою знаменитістю: про неї писала тогочасна преса не як про санітарку, а як про хоробру воячку, яка воювала на рівні з чоловіками. Про легендарну українку складали пісні, з її зображенням випускали листівки.
За мужність Олену нагородили срібною Медаллю Хоробрості та надали офіцерське звання.
У травні 1915 року під час бою на Болехівщині Олена потрапила в російський полон. Її доправили до Ташкента, де вона провела два роки в таборі.
«Найбільшу сенсацію викликала панночка-офіцер в австрійськім мундирі. Чисто слов’янське миловидне личко, зовсім дитячі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська бесіда. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонниця самостійності української нації. На війну проти „москалів“ пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола», — писала про Олену Степанів тогочасна преса.
Повернувшись додому, вона знову стала до боротьби: вступила до Української Галицької Армії та була однією з організаторок Листопадового чину 1918 року, коли влада у Львові перейшла до українців.
У 1919 році вона прибула до Відня, де навчалася в університеті. Там захистила докторську дисертацію «Розподіл і розвиток суспільства в давній Русі до половини XIII століття», здобула ступінь доктора філософії. Її робота стала вагомим внеском у дослідження соціальної структури Київської Русі.
Повернувшись до Львова у 1922 році, Олена Степанів почала викладати історію та географію у гімназії сестер-василіянок. Вона не просто навчала, а й надихала своїх учнів, прищеплюючи їм любов до знань та української національної ідентичності.
Крім того, вона долучилася до таємного українського університету, що був створений у відповідь на репресивну політику Польщі щодо української освіти. Там Олена Степанів продовжувала свою діяльність, допомагаючи студентам здобувати українську освіту всупереч політичним обмеженням.
Після Другої світової війни вона залишилася у Львові, категорично відмовившись від еміграції. «Я залишаюся зі своїм народом». Ці слова стали символом незламності цієї мужньої жінки.
У 1945 році вона отримала посаду доцента Львівського університету, займалася науковими дослідженнями.
Напередодні Нового року, 30 грудня 1949 року, її заарештувала за наказом радянської влади за «зраду батьківщини». Її звинуватили у зберіганні націоналістичної літератури та таємних зв’язках із Романом Шухевичем.
Олену Степанів засудили до 10 років ув’язнення у Мордовському таборі, де важка праця та нестерпні умови істотно підірвали її здоров’я. Вона писала листи своєму сину Ярославу, який також перебував у засланні.
У 1956 році Олена разом із сином повернулася до Львова, але їхнє житло та майно були конфісковані. Вона змушена була винаймати кімнату на околиці міста, де прожила до кінця життя.
Олена Степанів померла 11 липня 1963 року та була похована на Личаківському цвинтарі.
Вона залишила понад 75 наукових праць, серед яких «Сучасний Львів» та «Напередодні великих подій» та інші.
Сьогодні внесок цієї мужньої жінки у військову справу, освіту та науку залишається важливим для України, а ім’я Олени Степанів продовжує надихати нові покоління.
На її честь названі вулиці у містах: Києві, Львові, Стрию, Болехові, Надвірній, Славську, Ходорові.
***
Повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року.
У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.
До теми: У Києві перейменували вулицю на честь першої українки-офіцера Софії Ґалечко
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»