Протягом недавніх років Київська рада здійснила перейменування приблизно 300 вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких були пов’язані з агресором та радянським союзом. В рамках дерусифікації, вулиця на честь російського мореплавця Семена Дежнєва в Солом’янському районі столиці також отримала нову назву.
Ця вулиця виникла в перші десятиліття XX століття в селищі Монтажник та первісно називалася (2-га) Ольгинська. У 1955 році їй присвоїли ім’я Дежнєва, на честь російського мореплавця. Для деколонізації топоніміки столиці, у 2022 році, вулиця була перейменована на честь видатного дослідника та етнографа Миколи Миклухо-Маклая.
Цікаво, що раніше в Києві вже існувала вулиця Миклухо-Маклая. Вона проходила через Дарницький район, у місцевості села Шевченка, але була ліквідована в 1980-х роках через знесення малоповерхової забудови. Єдиною з того часу збереженою спорудою стало кінотеатр «Промінь», який колись мав адресу вул. Миклухо-Маклая, 40, а тепер розташований на Харківському шосе, 168-ж.
Сьогодні Київ знову вшановує великого науковця, повертаючи його ім’я в міський простір.
«Микола Миклухо-Маклай — це не просто видатний науковець. Він один із перших борців за права корінних народів Океанії, активно виступав проти расизму та колоніалізму, ідентифікував себе як українець і пишався своїм козацьким корінням», — розповідає пан Тиміш.
Проте варто зважати на те, що ім’я Миклухо-Маклая та низки інших ключових постатей світової історії, науки й культури, таких як Казимир Малевич, Ілля Рєпін, Серж Лифар, Анна Ярославна (вона ж Анна Київська), продовжує залишатися предметом культурного протистояння між Україною та Росією.
«Москва щороку інвестує значні ресурси для популяризації Миклухо-Маклая як російського дослідника, використовуючи його ім’я для обґрунтування своїх культурних претензій в Австралії та країнах Океанії… На щастя, українська діаспора в Австралії шанує і популяризує його як частину української наукової спадщини, протистоячи російській пропаганді та відновлюючи історичну справедливість», — зазначив експерт.
Також пан Тиміш нагадав, що за часів Хмельницького його прапрадід, Охрім Макуха, був курінним отаманом Запорозької Січі. Його правнук, козак Степан Макуха, спочатку був сотником Війська Запорозького, а потім отримав дворянський титул і звання хорунжого. Саме він змінив прізвище на Маклухо — Маклай, і вже його нащадком став легендарний мандрівник.
Микола Миклуха народився 17 липня 1846 року в селі Язикове Новгородської губернії, походив із козацького роду Миклух. Родинна історія Миклухо-Маклая тісно переплетена з козацьким минулим, боротьбою та важливими історичними подіями.
Його батько Микола народився в Стародубі, що тоді входив до Чернігівської губернії. Він отримав освіту у Ніжинському ліцеї і підтримував Тараса Шевченка навіть в засланні.
Сам учений писав: «Мої предки родом з України і були козаками з Дніпра. Після анексії України Степан, один із членів родини, служив сотником (вищий козацький офіцерський чин) під командуванням генерала графа Румянцева і відзначився під час штурму турецької фортеці Очаків, отримавши дворянський титул».
Катерина Семенівна, мати Миклухо-Маклая, походила з родини зі змішаним походженням. Її батько, Сергій Федорович Беккер, був лікарем, учасником війни 1812 року та підполковником у відставці. Її мати, Лідія Шатковська, належала до польського дворянства.
З перших років життя Микола отримав ґрунтовну домашню освіту. Вже у чотири роки він навчився читати, а до семи років оволодів латиною, французькою та німецькою мовами. Проте через слабке здоров’я та сильне заїкання його не могли прийняти до початкової школи.
В 1858 році він вступив до третього класу німецької школи при лютеранській кірсі святой Анни в Петербурзі. З 1859 по 1863 рік навчався у Другій Петербурзькій гімназії, де у жовтні 1861 року разом із братом Сергієм був на кілька днів ув’язнений у Петропавлівській фортеці за участь у студентському протесті біля Петербурзького університету.
Згодом юнака виключили з вишу за участь у протестах, не дозволивши йому навчатися у вищих закладах Російської імперії. У березні він підробив паспорт, виїхав за кордон, продовживши освіту в Німеччині.
У 1864–1865 роках Микола Миклухо-Маклай навчався на філософському факультеті Гайдельберзького університету, слухаючи лекції з хімії та медицини. Він активно долучався до діяльності польської емігрантської спільноти, а у вересні здійснив подорож горами Шварцвальда та Швейцарії. У 1865 році продовжив освіту на медичному факультеті Лейпцизького університету.
З 1865 до 1868 року навчався в Єнському університеті, зосередившись на медичних дослідженнях. Серед його викладачів були Карл Гегенбаур (порівняльна анатомія) та Ернст Геккель (зоологія). Згодом молодий вчений працював асистентом у гістологічному інституті Геккеля.
Відомо, що під час навчання Микола здійснив кілька наукових експедицій:
- 1866–1867 — подорож Швейцарією, Францією, Іспанією, Португалією та Канарськими островами разом з Гекелем, де досліджував хрящових риб.
- 1867 — піший перехід через Марокко з березня по травень, повернення до Єни через Іспанію та Францію.
- Осінь 1867 — поїздка до Данії, Норвегії, Швеції та Франції для роботи з зоологічними колекціями.
- Того ж року — намагався приєднатися до арктичної експедиції шведського дослідника Адольфа Норденшельда.
Саме ці подорожі стали основою його майбутніх наукових відкриттів, формуючи його глибокий інтерес до етнографії та антропології. Вивчаючи культури та природні явища різних регіонів, він розробив унікальний підхід до дослідження корінних народів, базуючись на принципах рівності та поваги.
Невдовзі цей науковий підхід призвів його до революційних відкриттів у сфері взаємодії цивілізацій. Він наполягав на тому, що представники корінних народів є рівноправними членами людства, спростовуючи расистські теорії свого часу. Його гуманістичні погляди стали основою для етнологічних досліджень і зробили його одним із найвидатніших мислителів другої половини XIX століття. Він став першим європейцем, який жив серед папуасів, вивчаючи їхній побут та виступаючи проти колоніалізму та расизму. Його проект незалежної держави Папуаського Союзу не був реалізований, але його ідеї вплинули на захист прав корінного населення. Миклухо-Маклай звертався до європейських урядів, закликаючи не колонізувати Нову Гвінею, і його зусилля мали результат: Британія відмовилася від колонізації. Повернувшись до Європи, він читав лекції в Лондоні, Парижі та Берліні, досліджуючи Чорне море та народи Криму. Відомо, що 27 лютого 1884 року Микола Миклухо-Маклай одружився в Сіднеї (штат Новий Південний Уельс, Австралія) згідно з пресвітеріанським обрядом з Маргарет-Еммою Робертсон, вдовою есквайра Роберта Кларка. Церемонія відбулася в резиденції її батька, сера Джона Робертсона. Подружжя мало двох синів: Олександра-Нільса та Володимира-Аллана. Шлюб із Маргарет був гармонійним і щасливим, і вона незмінно підтримувала його наукову діяльність навіть у найскладніші часи. Проте здоров’я Миклухо-Маклая поступово погіршувалося. З роками він дедалі більше страждав від наслідків важких експедицій та хвороб, отриманих під час подорожей. Попри це, він продовжував займатися дослідженнями, зокрема етнографічними та антропологічними роботами, які стали його науковою спадщиною. 16 квітня 1888 року він помер у віці 41 року, залишивши після себе значний внесок в світову науку та глибоку гуманістичну ідею рівності народів. Його смерть стала втратою не лише для сім’ї, а й для всієї наукової спільноти. Після смерті Миклухо-Маклая його родина залишилася в Австралії, де його нащадки й досі продовжують захищати та відстоювати українську ідентичність. Ім’я видатного дослідника увічнене на 300 км узбережжя Нової Гвінеї, яке досі називають Берегом Миклухо-Маклая. Щорічно 17 липня, у день його народження, світова спільнота відзначає Всесвітній день етнографа. А у 1996 році ЮНЕСКО присвоїло Миколі Миклухо-Маклаєві титул «Громадянин світу». *** Повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року. У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно. До теми: на Академмістечку з’явилася вулиця Омеляна Пріцака.
