19 червня, в Міжнародний день боротьби із сексуальним насильством під час війни (також відомий як Міжнародний день боротьби з сексуальним насильством в умовах конфлікту), у Києві відбулася зустріч з адвокаткою, правозахисницею та писемницею Ларисою Денисенко.
Захід був організований Управлінням з питань гендерної рівності в рамках проєкту «Київська Академія Жіночого Лідерства». У обговоренні взяли участь представниці профільних департаментів КМДА та громадських організацій, які займаються цією проблематикою. Серед присутніх була заступниця голови Київської міської державної адміністрації з питань самоврядування Марина Хонда.
«За інформацією Офісу Генерального прокурора, станом на березень 2025 року зафіксовано 344 випадки сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Найбільше — у Херсонській, Донецькій та Київській областях.
На Київщині третина вцілілих отримала допомогу в КМЦ гендерної рівності, запобігання та протидії насильству, фахівці якого одними з перших відвідали звільнені міста та села. Однак це лише частина виконаної роботи. Люди з деокупованих або тимчасово непідконтрольних територій прибувають до Києва з тяжким досвідом війни — і тут починають перші кроки до відновлення», — зазначила Марина Хонда.
Вона також підкреслила, що емоційно чутлива комунікація — з боку органів влади, медіа та суспільства — є основою для того, щоб вцілілі могли відкрити свій досвід і звернутись за допомогою.
«Багато людей можуть відкритися через багато років, хтось — через десятиріччя, а хтось, на жаль, ніколи. Це дуже складні, персональні історії, які, на жаль, не всі готові ділити з правоохоронцями. Урядова уповноважена з ґендерної політики нещодавно оприлюднила дані Проміжного проєкту з виплати репарацій вцілілим після СНПК.
Ці дані значно перевищують цифри Офісу прокурора, однак все ще не відображають реального стану справ. А також, дані серйозно відрізняються за гендерними ознаками. Згідно з даними Офісу, приблизно дві третини — жінки, а за інформацією Катерини Левченко — чоловіки. Можливо, ці дві статистики охоплюють зовсім різних людей, які потрібно підсумувати», — відмітила заступниця КМДА.
«ЖУРНАЛІСТИ НЕ МАЮТЬ ПИСАТИ ПРО ВОЄННІ ЗЛОЧИНИ КРОВ’Ю»
Лариса Денисенко наголосила: в умовах війни правозахисна діяльність тісно пов’язана з літературою. Історії, які чути адвокатам, з дозволу вцілілих стають голосом тих, хто не готовий до відкриття — і нагадують, що про ці злочини не можна мовчати.
Медіа, за її словами, виконують важливу роль у фіксації правди. Вони публікують історії, які мають бути вислухані. Але коли журналіст перетворює людський біль на контент — виникає питання: де межа?
«Перше правило — не привласнювати історію собі як автору. Вона стосується всіх нас як суспільства. Але передусім вона належить тій людині, яка вціліла», — підкреслила Денисенко.
Здатність приймати зважені рішення або контролювати власний публічний образ у такій ситуації може бути значно знижена. Це стосується не тільки вцілілих після сексуального насильства, а й усіх вразливих груп людей.
«Людина не жила для того, щоб її хлопець став новинним заголовком. І не вмирала, щоб її фото потрапило на шпальти», — зазначила вона.
Журналістика травми — це складний жанр. Формально її мета є благородною — донести правду про війну та злочини. Але, як попереджає правозахисниця, така мотивація легко може перетворитися на маніпуляцію.
«Так, є кров. Про неї необхідно говорити. Але чи варто висипати її на обличчя? Ми повинні шукати мову поваги. Ми працюємо зі словом, з візуальним рядом — отже, можемо знайти спосіб не завдавати нових ран», — зазначила вона.
В усьому світі вже існують етичні стандарти. Наприклад, Колумбійський кодекс журналістської етики (2003) закріплює повагу до горя як основний принцип. В Україні є рекомендації Комісії з журналістської етики, прецеденти ЄСПЛ. Але, на думку Лариси Денисенко, справжній орієнтир іде зсередини кожного з нас.
«Якщо в людині немає людяності, жоден кодекс не допоможе. Вона оплатить штраф — і буде продавати свої фото на фотостоках. Проте якщо ви сприймаєте свою роботу як місію — навчіться слухати. Не нав’язуйтеся у чужий біль з фотоапаратом», — стверджує вона.
Розповідати про злочини — необхідно. Однак форма, мова та інтонація суттєво важливі. Люди не повинні переживати свій біль публічно — без згоди, у стані вразливості.
«Сенсаційність часто межує з вторгненням у найінтимніше. Ми не маємо кликати глядача „подивитися зблизька“ і писати про воєнні злочини кров’ю», — підсумувала Лариса Денисенко.
Також читайте: українці доєднуються до кампанії на підтримку постраждалих від сексуального насильства в умовах війни.