Уклав словник українських матюків “Моя матюкологія”
“Десь наприкінці 1950-х – на початку 1960-х, перебуваючи на колишній вулиці Леніна неподалік від Будинку письменників, я часто натрапляла на дивну, якусь “нетутешню” людину, що була явно не по сезону: в холодну погоду він не лише відмовлявся від шапки, а й був у одному костюмі, і єдиним його захистом був лише теплий шарф, в який, здавалося, він готовий був загорнутись повністю. Його добрі короткозорі очі мали лагідний, однак дещо відсторонений погляд, ніби він перебував десь там, у інших світах, де завжди тепло і звучить музика… Пізніше я дізналася, що це був Лукаш, геній перекладу, як його охарактеризували ті, хто вже знав про його перші перекази. Ця незвичайна особа, самодостатня серед вуличної метушні, паралельно злилася в моїх враженнях із його перекладами: “Фауста”, “Декамерона”, Імре Мадача та згодом Лорки, які мужньо увійшли в українську літературу, розширивши її межі та підтвердивши інтелектуальну глибину й незвичайні образотворчі можливості українського слова”, — згадувала перекладачка Михайлина Коцюбинська.
Микола Олексійович Лукаш був скромною особистістю, водночас це був жанровий поет і лінгвіст, який перекладав твори з 18 мов і знав 20. Він подарував українському читачеві понад тисячу видатних творів світової літератури, представив рідною мовою більш ніж 100 зарубіжних авторів. Проте він сприймав себе не як перекладача, а як поета.
Микола Лукаш з’явився на світ 19 грудня 1919 року в містечку Кролевець Чернігівської губернії. Сім’я його була заможною. Батько Олексій Якович походив із давньої козацької династії, а мати Василина Іванівна, уроджена Оникієнко, – зі шляхетсько-козацького роду.
У той час на Поліссі більшовики вже захопили владу. Голод змусив Лукалишів прихистити родича – “ворога народу”. Більшовики розкуркулили сім’ю, забравши все й вигнавши з дому. Це негативно вплинуло на малого Миколу, який через пережиті потрясіння до 4 років не міг говорити. Батьки навіть вважали, що він німий. Одного разу хлопець втік із циганським табором і там заговорив. Але спершу не українською, а ромською. У школі ж він вивчив ідиш – за надгробками на цвинтарі та газетами вчителя німецької мови – єврея.
“Він ходив на околицю міста, на єврейське кладовище. На частині пам’ятників написи були єврейською та російською мовами. Він переписував написи, співставляючи літери, таким чином вивчаючи єврейський алфавіт”, – писав історик та краєзнавець Михайло Сереженко.
У 1937 році Лукаш вступив на історичний факультет Київського національного університету, де зробив свій перший переклад “Фауста” Йоганна Ґете. Увагу молодого хлопця тоді привернула однокурсниця Фаїна, яка мала єврейсько-грузинське коріння. Коли вона запросила його до себе, бабуся зустріла його на порозі і необачно сказала Фаїні ідишем: “Мало нам твого тата-грузина, а тут іще цей гой!” Лукаш одразу ж відповів давньоєврейською, потім додав ідишем і гордо пішов геть. Бабуся була шокована. Що саме він сказав – невідомо.
Досить швидко Микола Лукаш узяв академвідпустку і у 1939–1940 роках викладав українську та німецьку мови у сільській школі на Київщині. Чутки стверджували, що причиною цього був невдалий роман з однокурсницею Оленою Біличенко, яка згодом вийшла заміж чотири рази. Лукаш залишився холостяком на все життя.
Після року роботи в школі він повернувся до університету. Перевівся на філологічний факультет, оскільки там навчалася Біличенко, але все було марно – дівчина знову не звертала жодної уваги на його почуття.
На початку німецько-радянської війни Микола рив окопи під Києвом, а потім під Харковом. Там його поранили в ногу. Були чутки, що угорський офіцер знайшов Лукаша в важкому стані і почав говорити йому своєю мовою, що рана серйозна, гангрена починається, і хлопцеві залишилося чекати найгіршого. Микола нечекано відповів угорською. Вояка це вразило, і він вирішив допомогти пораненому. Зрештою українець одужав.
Після війни Микола змушений був вступити на факультет іноземних мов Харківського педагогічного університету. Невдовзі він почав викладати німецьку та французьку мову в тому ж університеті. Найбільшою трагедією для нього була втрата перекладу “Фауста”, адже Лукаш вимушений був почати все спочатку. У 1950-х його хрестоматійні українські переклади Ґете на 500 сторінках та “Декамерона” Джованні Боккаччо на 660 сторінках побачили світ.
1956 року Микола Лукаш став членом Спілки письменників України. Його кандидатуру три рази номінували на здобуття Шевченківської премії, проте жодного разу він її не отримав.
Батьки навіть думали, що він німий
У русі національного опору у 1960-х Микола Лукаш, попри це, участі не брав і відкритим дисидентом себе не вважав. Але своїм літературним смаком і духом був близький до шістдесятників. Лесь Танюк наголошував: “Григорій Кочур і Микола Лукаш були тими першими шістдесятницькими євроінтеграторами, котрі відкривали нам широкий світ європейської й світової культури”. Отже, перекладацька праця Миколи Лукаша в контексті національної ідеї близька до подвижництва шістдесятників, і її засуджував режим.
Переклади Лукаша мали глибокий підтекст і своєрідність, що суперечила тодішньому уявленню “української радянської культури” і обмеженням сфери використовування української мови. Своїми переказами він демонстрував повноцінну українську культуру і підніс її на якісно новий рівень.
“За своїми літературно-мистецькими уподобаннями, за перекладацькими інтересами, за моральною позицією ми належали до одного кола, до однієї, Стусовими словами, “щопти” інтелектуального українства, до “секти” шанувальників поетичної магії рідного слова”, – згадувала Михайлина Коцюбинська.
Німецька академія наук визнала переклад “Фауста” Миколи Лукаша найкращим у світі. Ґете працював над “Фаустом” понад 50 років, і жодному перекладачеві (Михайло Старицький, Іван Франко зупинились на першій частині) не вдалося здійснити повний переклад. Це було ускладнене різною стилістикою, віршовим розміром та уникненням Ґете брутальної німецької лайки. Лукаш працював над цим твором майже 18 років і все ж завершив повний переклад.
Він стверджував, що “Фауст” і “Дон Кіхот” написані “занадто німецькою” та “занадто іспанською”, тому їх потрібно перекладати “занадто українською”. Миколі вказували, що йому слід бути ближчим до оригіналу. На що він спокійно відповідав: “Так я перекладаю не з української, а на українську”.
Лукаш переклав українською поезії Фрідріха Шиллера, “Пані Боварі” Ґюстава Флобера, поему Юліана Тувіма “Бал в опері”, що вважалася неможливою для перекладу. А “Декамерон” Боккаччо він передав староукраїнською мовою.
Микола Лукаш жив у час, коли українську мову намагалися спростити та наблизити до російської. А він, навпаки, вів дискусії, що російська мова запозичила багато слів з української, і натякав на те, що позичене вже час повертати. Проте зробити Лукаша ідеологічним ворогом було складно – він був досить незвичайною особистістю. Дотепні діалоги перекладача швидко переказувалися серед простих людей.
Одного разу в Ірпені Лукаш зустрів одного прозаїка та запитав:
– А що ви тепер робите?
– Пишу мемуари.
– А ви вже, нарешті, дійшли до того місця, де позичили в мене 200 карбованців?
Коли видавництво “Дніпро” запропонувало Миколі Лукашу перекласти твір Миколи Островського “Як гартувалася сталь”, той здивувався: “Перекласти? Для цього необхідно, аби автор бодай чогось наклав!”
Лукаш не мав ученого ступеня й не прагнув його отримати. Хоча його гонорари були великими, завжди залишався без грошей – натомість збирав чудову бібліотеку. Він голився лише в перукарні, харчувався в ресторанах, але на побут йому було байдуже. Одягався недбало, але водночас екстравагантно. Спершу обідав у ресторані “Інтурист”, а пізніше в ресторані готелю “Дніпро”. Іноземці й не здогадувалися, що дивакуватий чоловік за трапезою не стільки їв, скільки насичувався особливостями мов їхніх країн. Але коли раптом він заговорював їхніми діалектами, що не могли навіть зрозуміти носії цих мов, всі були в захваті.
Лукаш обирав харчування в ресторанах ще й через те, що звільнив кухню у своїй квартирі від “зайвої” газової плити – не вистачало місця для книжок і картотеки української лексики. Казали, у шухлядці з літерою “Г” він нібито зберігав гроші. А коли побачив живу мишу в шухлядці з літерою “Щ”, дуже розсердився – вона залізла не в ту комірку.
Звільнив кухню у своїй квартирі від “зайвої” газової плити – не вистачало місця для книжок
Одного разу знайомі попросили його перекласти інструкцію до якогось імпортного товару. Переклад він зробив одразу. На запитання, що це була за мова, відповів: “Не знаю. Напевно, якась зі скандинавських.”
Лукаш славився азартною натурою. Найбільше любив футбол, доміно й більярд.
“Прилучив до футболу і мене. “У чому ж ви знайшли цікавинку в футболі? – дивувалася дружина. – Кричите, як божевільні, до стелі підскакуєте”. Це вже стосувалося, головним чином, моєї особи. “А емоції! – заперечував Лукаш. – Гляньте лише, яке море емоцій. Де ще чистокровний русак після вдалого матчу динамівців може тикати в бік Москви дулі й кричати: “На!.. Викуси!” – згадував письменник Анатолій Дімаров.
Лукаш завжди здійснював переклади виключно з оригіналу і ніколи на замовлення. Бувало, що й байдикував. Так і з’явився термін “злукашитися” – впадати в неробство за відсутності натхнення. У Спілці письменників Миколу Олексійовича за це прозвали безпутним генієм.
“… Лукаш був генієм, якого рухало не вміння, не воля до зусиль, навіть не почуття обов’язку, а те, що можна назвати натхненням, а натхнення залежить від дуже тонких і складних імпульсів”, – писав Іван Дзюба у книжковому розділі про Лукаша під назвою “Чаклун-характерник українського слова”.
Вихід у 1964 році “Декамерона” в перекладі українського митця поділив українську літературу на долукашівську й післялукашівську. Миколі вдалося відреставрувати староукраїнську мову. І найголовніше – до всіх прислів’їв і афоризмів Боккаччо він знайшов точні відповідники українською, переклавши їх бойківськими та лемківськими діалектами.
Одного разу в Будинку письменників на вул. Банковій у Києві відбувалося читання уривків з української версії “Декамерона”. У своїх спогадах про те дійство Елеонора Соловей написала: “Натомість просто фізично відчувала, скільки радості приносили ті читання, а читцям – велика насолода й розкіш: відчувати таку потугу, таку енергію мови, вічно загроженої й скривдженої!” І далі: “Після цього читання слово дістав Микола Лукаш, його вітали такою овацією, ніби це був гладіатор, котрий щойно здобув перемогу… – Я робив різні стилістичні транскрипції твору, поки не знайшов стилістичного ключа: потрібно було архаїзувати, але в міру. І вже через ту роботу прийшов до нового та правдивого розуміння “Декамерона”.
Лукаш створив шість словників, у тому числі словник фразеологізмів. А ще уклав словник українських матюків “Моя матюкологія”. Але після смерті Лукаша його рідна сестра, викладачка української мови та літератури, знайшла цей словник і спалила.
1973 року Лукаш написав листа на підтримку Івана Дзюби, якого засудили за книжку “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Після цього перекладача стали називати українським Дон Кіхотом. У листі йшлося так: “… Прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищевказаного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання…” Таку заяву не прийняли, але Спілці письменників спустили вказівки зверху: виключити Лукаша з членів спілки. І згодом це було виконано.
Микола Олексійович часто рятувався гумором – він писав “шпигачки”. Після виходу зі спілки, заборони друкуватися й згадувати його ім’я у пресі, ці ж “шпигачки” стали шалено популярними. Псевдонім собі для таких випадків обрав відповідний – Микола Нежурись. Ось хоча б одна з них:
“У вас якийсь паскудний звих,
Що голову морочите:
Я пам’ятник собі воздвиг,
А ви собі як хочете”.
Багато років вимушеного безробіття ерудит і поліглот Лукаш ходив напівголодним і не мав змоги уникнуть своїх книг з бібліотеки. Допомагали жити й виживати нечисленні друзі, а також підробітки під чужим ім’ям. Лише у 1979 році “заборону на професію” Лукашу зняли й знову дозволили видаватися.
Збірка його перекладів віршів Ґійома Аполлінера вийшла в 1984 році. Про неї він з усмішкою зазначив, що поезії Аполлінера “самі французи не можуть перекласти французькою”. Він був правий, адже саме тоді Ґійом сповідував принцип відмови від розділових знаків. А за два роки з’явилася остання велика робота Лукаша – переклад п’єси Вільяма Шекспіра “Троїл і Крессіда”. Тут він започаткував “барокову” традицію українського перекладу і вкотре довів, що є постаттю світового рівня.
За рік до смерті Лукаша поновили у Спілці письменників. 29 серпня 1988 року Микола Лукаш залишив цей світ. Його поховали на Байковому цвинтарі. Пам’ятник на могилі встановила його шанувальниця, викладачка Києво-Могилянської академії Ольга Петрова. Понад 3 тисячі книг з унікальної бібліотеки перекладача до Музею літератури передала сестра Миколи Лукаша.
Він своїми перекладами спростував міф московитів про вторинність української культури. Не встиг завершити переклад “Дон Кіхота”. Проте його завершив Анатоль Перепадя з дотриманням Лукашевого стилю.