Я їду автобусом за кордон. Переді мною сидить жінка середнього віку, що займає одне крісло у Стрию. До неї підсідає приблизно ровесниця в Ужгороді. Автобус прямує через Лужанку, яка стала охайною після моєї статті в Gazeta.ua. Але до Лужанки ще далеко — є час на спілкування. Жінки починають гомоніти досить голосно. Знайомляться. Мова у них українська, зберігаючи щедрість різних діалектів: закарпатського і черкаського. Наш автобус зупиняється на КПП, і тут стається справжнє диво. Одна з пасажирок запитує щось російською, і її сусідка миттєво переключається на мову ворога. Впродовж подорожі жінки не вимовили жодного слова українською.
Що мотивує українців користуватися чужою мовою? Чому в Кракові, Відні, Граці, Берліні, Варшаві та інших європейських містах наші співвітчизники уникають розмовляти рідною, хоча добре нею володіють? Адже мова є тією ознакою, яка ідентифікує нас. Чи справді людям хочеться, щоб на них дивилися криво, як на представників агресора?
Нещодавно доля подарувала мені можливість поспілкуватися з двома австрійськими фермерами. Перший з них продав своє господарство. Єдина працівниця, яка ще працює у фермера – білоруска. Це робить наше спілкування легшим: вона розуміє українську і допомагає з перекладом.
…більше половини українців знайомляться з новинами в TikTok, де приблизно 90% російськомовного контенту, спрямованого проти України.
Чоловікові близько 65 років. На знак поваги до України він подарував мені пляшку доброго грузинського вина зі своєї колекції. Говоримо на різні теми, зокрема про життя в горах і про Україну… Він зазначив: “Моя працівниця часто перекладає мені новини з українських джерел. Мені потрібні факти для аналізу. Я люблю статистику. І ця наука говорить, що, наприклад, на YouTube 30% українців слухають російську музику, більше половини українців знайомляться з новинами в TikTok, а там приблизно 90% російськомовного контенту, спрямованого проти України.”
Події на фронті – це лише відволікаючий маневр. Путін може призупинити бойові дії під тиском Європи, але він працює на перспективу. Ви не думаєте, що через 20 років ситуація з анексією Криму може повторитися в інших регіонах, якщо війну заморозять? Мова змінює свідомість. Російська – це мова агресії і ненависті. Нещодавно два молодики у вашій столиці слухали гучно російську музику, а потім убили чоловіка, що зробив їм зауваження. Про це навіть писали в нашій пресі.”
Другий фермер, 45-річний колишній лікар, узимку придбав будинок і ферму з землею. Його побудовано 136 років тому. Я допомагав замінювати черепицю на даху. Ця робота потребує багатьох рук, тож одного дня працювало аж шість українців. Дехто вже добре говорить німецькою. Ми працювали 11 годин того дня, тож мали час на спілкування: 30 хвилин на обід і двічі по 10 хвилин на відпочинок.
“Вашу владу треба лікувати, – каже австрієць. – Бо амбіцій у вас більше, ніж здорового глузду. На міжнародному рівні приналежність Криму до Росії ніхто не визнає, бо це порушення всіх міжнародних угод, прийнятих ще після Другої світової війни. Але проста людська логіка приводить мене до висновку: у Криму нічого українського не залишилось, а тепер і зовсім немає.
Російська армія, російська мова, російські гроші і ментальність народу, зважаючи на переселення та депортації, також російська. Бо якби було інакше, – там були б протести, мітинги, заворушення, акти непокори, партизанські рухи, диверсії на підприємствах, підриви ешелонів… А нічого цього нема. Ситуація з Кримом нагадує мені одну з моїх лікарських справ. Ми ампутували ногу молодому хлопцеві після аварії. Він через кілька днів прокинувся і вимагав пришити ногу назад, бо мав одружуватися. І те, що його нога знищена і давно мертва, його не зупиняло – він прагнув добитися свого”.
Звичайно, слова австрійських фермерів можуть нам не подобатися, адже, по суті, нічого в геополітиці від них не залежить. Проте, чому прості австрійські фермери, незалежно один від одного, при розмові про Україну згадують Крим? Вони мислять аналітично і системно, проводять аналогії. Вони усвідомлюють, що мова, зокрема російська, на підсвідомому рівні прив’язує людину до чужої культури, а отже, і до держави.
Ця невидима залежність не дозволяє чинити опір насильству, адже насильник на підсвідомому рівні сприймається як свій. Саме тому стала можливою анексія Криму. Тому навіть фермери бачать у перспективі можливість анексії інших територій України через десятки років на основі спілкування людей на цих землях чужою мовою. Дивно, що наша влада цього не усвідомлює.
…Трамп дозволяє собі тиснути і погрожувати. Він явно стає на бік агресора, переймаючись його стратегічними інтересами у Чорному морі більше, ніж усіма міжнародними договорами…
Наша влада схильна не вірити американцям. Коли ті попереджали про можливу агресію на початку 2022 року, усі, починаючи від Верховного головнокомандувача, посміхалися, тримаючи дулю в кишені. А тепер Трамп дозволяє собі тиснути і погрожувати. Він явно стає на бік агресора, переймаючись його стратегічними інтересами у Чорному морі більше, ніж всіма міжнародними договорами, меморандумами та нормами мирного співіснування, разом узятими. Я вже мовчу про життя далеких йому українців.
Вважаю, що ставлення американського президента до України багато в чому продиктоване політикою чинної української влади, включаючи мовне питання. Після 24 лютого у нас взагалі припинили говорити про гібридну сутність нинішньої війни, про її інформаційний аспект. Це прикро. Бо на мовному фронті ситуація погіршилася, і ми маємо відкат до стану 2022 року. Це підтверджують дослідження, проведені в школах. На перервах і навіть на уроках учні та вчителі переходять на мову ворога. Чому?
І чому влада обирає на посаду Уповноваженого з захисту державної мови аморфну людину, таку, що мовчатиме про проблеми, не відволікаючи керівництво від “більш важливих справ”? Тарас Кремінь дуже добре виконував свою роботу — чому б йому не продовжити термін перебування на посаді? Чи тому, що він незручний і має власну позицію? Чи тому, що створив і розвивав інституцію, яка охоплює всі сфери людської діяльності? Чи тому, що розробив стратегію мовної політики в Україні? Чи дійсно він зацікавлений у захисті мови і має безцінний досвід для продовження своєї роботи?
Тут назріває великий скандал. Після критики й різких висловлювань на адресу кандидатів на посаду омбудсмена, ті відмовилися брати участь у конкурсі. Оцінку ситуації вже надали Оксана Забужко, Сергій Жадан, Ада Роговцева, Ірма Вітовська, Рефат Чубаров, Олесь Санін, Микола Жулинський, Сергій Квіт та інші видатні українці. Вони закликали владу до роздумів і не погіршувати й так хистку ситуацію на мовному фронті. Зокрема у зверненні зазначено: “з усією відповідальністю поставитися до захисту української мови загалом і призначення Уповноваженого із захисту державної мови зокрема” та “внести до Кабінету Міністрів України кандидатуру Тараса Кременя на посаду Уповноваженого із захисту державної мови”.
Міністерство юстиції вирішило, що краще йти в ногу з переговорними вимогами РФ, а не в одному напрямку з власною нацією.
Міністерство юстиції обрало шлях йти в ногу з вимогами РФ замість того, щоб дбати про інтереси своєї нації. Там планують призначити Уповноваженим із захисту державної мови актора Олександра Завальського, який не лише не відповідає формальним критеріям, визначеним законом, але й неодноразово виступав проти накладення штрафів за порушення мовного законодавства, яке є одним із обов’язків Уповноваженого. І, до речі, йому вже 67 років.
Окрім того, Олександр Завальський не має жодного досвіду у політичній боротьбі, а також у нього відсутні необхідні навички для правозахисту чи реалізації мовної політики, та ще він публічно висловлює лояльність до використання російської мови в публічному просторі. Ось його слова зі сторінки в Facebook: “Чи треба карати Вєрку Сердючку? Набирає обертів скандал навколо Андрія Данилка – мовляв, він співає російські пісні і за це має бути покараний мовний омбудсмен. Я не фанат Вєрки Сердючки, але, перепрошую, напади на цього артиста вважаю дурістю”.
В мене таке враження, що після призначення на цю посаду, Завальський захищатиме не українську, а російську мову в Україні. Чи дійсно владі потрібні саме такі “ні риба-ні м’ясо” люди?
Ірина Фаріон чинила гучні заяви щодо мови — її вбили в центрі бандерівського Львова. Того ж дня, під час її вбивства, на Ринковій площі молодий чоловік з гітарою виконував російські пісні. А місцеві мешканці, чи то переселенці, чи ті 30% львівських м’якосердих глядачів із YouTube, кидали йому гроші у футляр. Кидали, не розуміючи, що цей манкурт пришиває мітки на їхні душі. А його виховала наша школа, нова українська школа, наша безхребетна влада, яка сама не має національної свідомості і не усвідомлює її значення для перемоги у війні. Його сформувала відсутність стратегії розвитку нашої культури. Його зробили таким “єдині новини”, що витіснили зі ефіру сучасну українську пісню та українську культуру загалом…
Відсутність інформаційної політики за кордоном, покинуті напризволяще інформаційні агенції, безглузді обмеження, що заважають письменникам, артистам, журналістам, художникам — усім, хто несе українську ідею в світ — виїжджати за межі України, заважають виховувати австрійських фермерів та наших земляків за кордоном. Лише відчуваючи захист, залученість, гордість за своїх, люди можуть залишитися вірними святому — своїй Батьківщині. Але спершу — своїй рідній мові.