Наш найкращий волейболіст вирішив не грати більше за збірну
Капітан національної волейбольної команди Олег Плотницький оголосив про своє рішення більше не виступати за основну команду України. Ця новина стала однією з найзначніших сенсацій у світі волейболу. Гравець високого міжнародного рівня, який вперше в історії незалежної України вивів волейбольну команду до фінальної частини світового чемпіонату, де українці зупинилися за крок до медалей, і який зараз перебуває у розквіті сил, раптово відмовляється грати за свою країну. Плотницький не назвав це офіційною відмовою, зазначивши, що він “припинив кар’єру у збірній України”. Це звучить більш коректно, але по суті означає те ж саме.
Хочу відразу спростувати звинувачення у відсутності патріотизму, які, передбачувано, пролунали та ще лунатимуть на адресу Плотницького в найближчий час. Це, принаймні, несерйозно. Кожен, хто хоч раз стикався з українськими збірними у будь-якому виді спорту, розповість чимало цікавих історій, які у нас не заведено виносити на публіку. І про патріотизм у цих історіях не буде жодного слова. Говоритимуть про гроші. І це нормально, коли говорити про виступи за національну команду країни не в традиціях “совєтського спорту”, а в сучасних реаліях.
Таким чином, сучасний український спорт зародився і розвивався до світових висот у рамках спорту комуністичної імперії. Тоді для спортсменів та інших не було ніякого вибору. Вершиною кар’єри для кожного атлета вважалося участь у збірній Радянського Союзу. Це, окрім престижу, приносило можливості, недоступні для всіх інших – від отримання безкоштовного житла до поїздок на змагання за кордоном. Тоді кожен хотів потрапити до збірної, і про інші варіанти не йшлося. Звичайно, ніхто серйозно не розглядав “совєтський патріотизм”, вигаданий комуністичними пропагандистами. У тих збірних були і грузини, і узбеки, і естонці, і українці, усі прагнули до вищезгаданих благ, а не можливості захистити “честь країни”.
Ситуація у вільному світі зовсім інша. Тут до “спортивної” національності ставляться спокійніше. Ніхто, наприклад, не дивується, що за Катар на світовій арені не виступає жоден спортсмен, народжений у цій багатій, але бідній на спортивні таланти країні. У нас те ж саме: ніхто не обурюється, коли в українських збірних із футболу, баскетболу, настільного тенісу та інших видах спорту грають іноземці, яким винятково видали українські паспорти, порушивши при цьому свої ж закони й Конституцію.
Видали українські паспорти, порушили свої ж закони й Конституцію
Але повернемося до наших національних команд. На відміну від СРСР, ці колективи, з невеликим винятком, не отримують достатнього державного фінансування. Те, що є, часто не вистачає на найнеобхідніше. Про те, як тренери та спортсмени національних збірних України здобувають своє фінансування, можна писати детективні романи та знімати серіали.
Варто зазначити, що не всі види спорту організовані так, щоб міжнародного успіху можна було досягти тільки виступаючи за національну збірну. Ніхто не дивується тому, що провідні українські тенісисти та тенісистки приїжджають грати за збірну лише виходячи зі свого бажання. Тобто, за бажанням їхніх агентів та менеджерів. Слід усвідомити: щоб стати атлетом світового рівня, потрібно присвячувати багато годин кожного дня тренуванням з раннього дитинства. Багато наших спортсменів пізнали цей світ лише через вікна спортзалів та автобусів, що возять їх на змагання та турніри. Як у будь-якому шкільному класі, серед спортсменів є особи з високими здібностями, і навпаки. Тому я завжди з іронією ставлюся до “заяв спортсменів” на різні суспільні чи політичні питання, в яких вони мають повне право на невігластво. Це стосується й патріотизму. Коли у спортсмена є вибір – виступати за команду країни, де є шанс на перемогу, чи за рідну країну, де таких шансів немає, вибір може бути зовсім не на користь Батьківщини.
Простіше кажучи: для когось виступи за збірну допомагають будувати кар’єру і заробляти гроші, а для когось – заважають. Я впевнений, що ті волейболісти закордонних клубів, які погодилися приїхати до збірної України, мають на це свої причини. І честь національного прапора у цьому випадку часто не є пріоритетом. Адже йдеться про гроші, а честь прапора – безцінна.