“Наташа” виклав патронами на земляній стіні бліндажа 35-річний Сергій Гіренко – головний сержант роти мотопіхотного батальйону 32 окремої механізованої Сталевої бригади. У пам’яті залишилися спогади про дружину. Фото з написом зберігає в телефоні.
– Це був початок грудня 2022 року в районі Білогорівки на Луганщині. Тоді ми ще називалися 41 окремим стрілецьким батальйоном, – згадує Сергій.
– Нам потрібно було тримати позицію на перехресті посадок якомога довше. Ця ділянка вже тричі переходила від нас до ворога. Вокруг лише голі, двометрові стовбури дерев – все, що залишилось. Отримали наказ відновити бліндаж, в якому загинув наш товариш. У перший рік війни хлопці були забобонними й не прагнули рити саме в цьому місці, але я вирішив, адже в одну яму снаряд двічі не падає. Я навіть не цурався покопирсатися в наплічниках загиблих – збирав патрони й гранати, щоб зменшити важкість під час пересування в обстрілах. Накрився плівкою, закидав гіллям і землею. Остерігався використовувати товсті колоди – це могло демаскувати позицію.
Саме в цьому швидко облаштованому укритті Сергій вступив у бій. Штурм тривав з дев’ятої ранку до шостої вечора.
– Ворог підходив на відстань 7–10 метрів, – продовжує боєць. – Здавалося, що проти нас ціла рота. Я стояв на колінах серед куп гільз і стріляв. Артроз вже заробив. На мою позицію приходила підмога з боєприпасами, зокрема “Док” – санітарний інструктор. У нього куля пробила каску, вийшла ззаду, лишила подряпину на голові, а він, ніби нічого не сталося, продовжував працювати. Ми вистріляли всі набої. Гільз було ціла гора. Тоді один товариш почав виймати патрони з імені “Наташа”, протирати від землі й заряджати магазини.
Коли боєприпаси вичерпались, а ворог продовжував наступ, Сергій згадав про хімічну гранату К-51 зі сльозогінним газом.
– Командир казав: “Викинь, закопай десь її, не користуйся”. Але я зберіг. Коли вибір залишився тільки за цим, а хлопці були в тиловому бліндажі, я вирішив жбурнути її. Сам із товаришем відійшов. Чули, як орки почали верещати: “Гази!” На деякий час стало тихо, наче в церкві. Ми пробігли 30 метрів до бліндажа, впали всередину, як у воду, – стільки людей, що не міг перевернутися. Кричу: “Переверніть!” Були ВОГи до мого гранатомета “Бульдог”, єдина зброя, для якої залишилися набої. Зарядив його, вийшов на зв’язок: “Виходимо – немає чим вести бій”. Потім дивлюся: туман запливає і до нашого бліндажа, починаємо плакати, газ ріже очі, дихати важко. Скомандував: “На вихід!” Метрів за 50 від нас ворожий кулеметник. Вистрілив по ньому. Вибігли на дорогу. Хлопців відпустив уперед, а сам ішов ззаду. Вистачило шість гранат, щоб прикрити відхід. Нас було 16 осіб. При цьому бою всі отримали щонайменше контузії. Мене самого так струсонуло, що аж перевернуло, обличчя було запечене. Пів години нічого не бачив. Але найбільше пишаюся, що за всі ці бойові виходи у моєму підрозділі не загинув жоден.
Сергій зізнається, що страх допомагає йому акумулювати всі ресурси та діяти розумно під час бою.
– Боюся, що потраплю в полон чи загину, не повернувшись до сім’ї. Одружився з Наталею, в якої вже було двоє дітей. Коли розпочалась повномасштабна війна, померла вдова її брата з дитиною. Всинилили. Вважаю всіх дітей своїми.
Рідні Сергія чекають на нього в селі біля Ставища на Київщині.
– До війни працював на землі. Після перемоги мрію повернутися до свого господарства – 12 гектарів, вирощували свиней. Маю позивний “Агроном”. Якраз коли з ТЦК подзвонили, я сіяв ячмінь трактором.
Нині 32 окрема механізована Сталева бригада Сергія продовжує стримувати ворога на покровському напрямку.