Вшанування пам’яті загиблих – це важливий обов’язок, що залишається з нашим поколінням назавжди
Моя бабуся Геля була першою читачкою кунянської бібліотеки. Вона прищепила мені любов до літератури. Однак, коли я стала студенткою, ми почали сперечатися. В університеті я дізналася правдиву історію України, намагалася довести бабусі, що Голодомор організував режим Сталіна. Вона не хотіла мене слухати. Та зрештою її переконали оприлюднені документи про репресованих у 1937–1938 роках, серед яких виявився її батько.
Після початку російської агресії на Сході України ми намагалися всіляко підтримувати наших воїнів: готували посилки, діти писали листи. Якось, коли ми направляли посилку для Анатолія – чоловіка нашої колеги Галини Твердоли, вранці дізналися, що він загинув. Після цього ми щодня відвідували Галину Григорівну, хоча вона не хотіла нікого бачити, ані з ким розмовляти. Але ми переживали, щоб не залишити її саму. Хотілося, щоб Галина Григорівна згадала про свій талант, адже вона добре відома майстриня. Лише через три роки після загибелі чоловіка вона поступово повернулася до рукоділля.
Щодо початку повномасштабної війни я дізналася близько 6 години ранку. Чоловік з роботи зателефонував і сказав, що Одеса – під обстрілами. Він саме там перебував. Свекор забрав мене з дітьми на дачу, а наступного дня колега з відділу освіти запропонувала організувати пункт волонтерської допомоги. Нам надали приміщення Будинку школярів і молоді, і ми склали графік чергування. Так зародився волонтерський осередок, а згодом волонтерський центр “Рух нескорених”. Я домовилася, що чергуватиму в понеділок 28 лютого. Коли прийшла, зал був заповнений: посередині стояла гора картоплі, а далі – купа банок із консерваціями. Людей було багато, всі чимось займалися. Я для себе вирішила, що потрібно все впорядковувати. Протягом місяця разом із дівчатами та колегою Ігорем Усенком лише й займалися, що сортували та підписували банки – тушонку, салати, компоти, варення. Стояли зігнутими з ранку до вечора. Коли консервації стало менше, я почала допомагати із сортуванням одягу.
Консервації займалися хлопці, привозили все з сіл вантажівками
Тоді моя родичка була у Польщі. Вона зателефонувала й запитала, чи не хочу я також виїхати. Я рішуче відмовилася. Тоді вона сказала, що її колишній роботодавець Конрад Козакевич привозить в Україну гуманітарну допомогу та вивозить людей. Так він приїхав до нас у Гайсин, і ми всією командою “Руху нескорених” зустріли його з польським прапором. Це була перша гуманітарна допомога з-за кордону.
Одяг, взуття, постільна білизна, ковдри приносили гайсинці до волонтерського центру. Ми жартували, що наш склад – це бутік. Спочатку за найнеобхіднішим приходили чоловіки, які йшли до війська. Потім ми почали одягати переселенців. Ми так наловчилися, що могли визначати розмір на око, як професійні стилісти. Ближче до літа складали зимовий одяг, сподіваючись, що він більше не знадобиться. Але потім знову діставали куртки й пальта.
Щоб зібрати кошти на потреби військових, ми почали організовувати благодійні ярмарки в онлайн-форматі. Місцеві майстри приносили свої вироби, картини, пропонували участь у майстеркласах. Ця традиція живе і дотепер.
Ми втомлювалися, але намагалися тримати моральний дух, шукали позитивні емоції. На початку повномасштабної війни до нашої команди приєдналася переселенка з Харкова Людмила Мізяк. Дізнавшись про її реєстрацію, ми жартома запропонували: “Якщо ви хочете повінчатися, ми це організуємо”. Врешті-решт ми влаштували весілля у подільському стилі. Подружжя повінчалося в нашому місцевому храмі Православної церкви України. Біля воріт нашого центру ми зустріли Людмилу та її чоловіка з короваєм, як батьки на весіллі. Співали весільні пісні, покривали. Згодом вони повернулися до Харкова.
З часом кількість переселенців значно зменшилася. Підприємства поновили свою діяльність, більшість з нашої команди повернулася на роботу. Волонтерський центр продовжує свою роботу, але там уже задіяно не так багато людей. Проте всі, хто був залучений у “Рух нескорених”, і досі допомагають військовим.
На око могли визначати розмір, як професійні стилісти
У жовтні 2023 року я знайшла в соцмережах благодійну організацію ОВЕС. Вони започаткували акцію “Ворогам – кришка”, що полягає у зборі пластикових кришечок, а кошти за переробку йдуть на закупівлю FPV-дронів. Я одразу долучилася до акції та стала волонтеркою в Гайсинському районі. Нас підтримують школи, позашкільні заклади, деякі кафе й магазини, різні установи. Проте, щоб виготовити один дрон, потрібно здати 1 тонну 600 кілограмів кришечок. Наразі за ці кошти вдалося закупити та відправити в зону бойових дій 168 “пташок”. Волонтери несуть відповідальність за якість кришечок, адже підходять лише ті, що були з-під харчових продуктів. Тому їх треба перебрати та відсортувати. Щоб зібрати кришечки ефективніше, я запустила на Facebook опитування щодо виготовлення в місті металевого контейнера у вигляді серця для збору кришечок. Знайшлися добрі люди, які безкоштовно його виготовили. Тепер ми щомісяця вивантажуємо з цього контейнера не менше ніж п’ять ящиків.
Коли привезли перших загиблих воїнів у повномасштабній війні, ми з дівчатами почали виходити з прапорами, щоб віддати шану героям. Ми відвідуємо кожен похорон. Багато людей запитували: “Чому ти йдеш туди? Що ти змінюєш? Для чого псуєш собі нерви?” Але я не можу інакше. Мені потрібно піти і провести полеглого захисника чи захисницю в останню путь.
Одного разу під час прощання з загиблим ми побачили, що похоронний транспорт стоїть біля бічних воріт, значить, планували виносити труну через чорний хід. Ми підбігли до розпорядника й почали сваритися. Ми маємо гідно віддати шану тим, кому завдячуємо своїм життям. Розпорядник буркнув: “Ще баби мною не командували”, але врешті-решт дослухався.
На жаль, й досі не налагоджено алгоритм оприлюднення інформації про вивезення тіл загиблих із центрального моргу. Ми стежимо за соцмережами, і коли дізнаємося про загибель, ми також виходимо з прапорами. Торік не було жодної інформації про те, що везуть полеглого. Потім мені стало відомо, що оприлюднення оголошень про масові заходи нібито заборонено. Але ж прощання з воїном – це не масовий захід? Мені сумно від такої відмовки.
Нещодавно ми ховали військового, який підірвав себе гранатою. Прощалися з ним без почестей. Це був найважчий момент. У прощальному слові його вчитель сказав, що він був бойовим медиком і мав нагороду “Золотий хрест”.
Щоб виготовити один дрон, потрібно здати одну тонну шістсот кілограмів кришечок
З моєю подругою, волонтеркою Вітою Долею, ми давно мріяли, що в Гайсині треба щодня нагадувати про загальнонаціональну хвилину мовчання. У січні ми виготовили плакати. Дружина полеглого воїна, голова Гайсинського осередку Ради родин загиблих захисників України Тетяна Чурікова та керівниця Об’єднання матерів і дружин захисників України у Вінницькій області Лілія Кузьменко подали запит до місцевого керівництва, щоб поліція зупиняла рух о 9:00. Їм вдалося цього домогтися. Але поліція зупиняє тільки транспорт, а пішоходи взагалі не реагують. Щоб привернути увагу людей, 17 березня ми вперше вийшли на центральну вулицю з прапорами і плакатами. Відтоді робимо це щодня. Ми переживали, як наша ініціатива сприймуть гайсинці. Іноді реакція була різна: дехто плаче, дякує, а деякі не зупиняються. Проте ми нікого не примушуємо, лише хочемо навчити людей правильно реагувати на хвилину мовчання. Особливо зворушила історія, коли подруга розповіла, як вона з дочкою перебувала в лікарні, і о 9-й годині всі діти без жодного нагадування встали з ліжечок, щоб вшанувати загиблих. Нині активістів стало набагато більше, приходять матері та дружини полеглих воїнів, долучаються працівники магазинів і аптек. Ми замовили чотири великих банери й маємо 20 прапорів та портативну колонку, з якої лунає запис хвилини мовчання. Інколи відчувається, що вдалося досягти свого, але ми знаємо, що вшанування пам’яті загиблих – це наше зобов’язання на все життя.