22-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA завершився 13 червня. Протягом восьми днів у столичних кінотеатрах “Жовтень” і Kino42, а також на онлайн-платформі Docuspace, було показано 71 фільм з 38 країн. Це повні та короткі метри – зразки креативної документалістики, які переважно вироблені у 2024–2025 роках. Серед них 15 українських стрічок.
– Конкурсна програма “Docu/Україна” з року в рік стає все більш потужною. Складається враження, що ми звикли до великих прем’єр. Кожен фільм цієї секції був уперше представлений на одному з відомих світових кінофестивалів. Основна тема – це війна та її наслідки для суспільства, – зазначила програмерка Docudays UA Ольга Сидорушкіна, яка розповіла про п’ять стрічок національного конкурсу, а також три улюблені картини з інших програм.
“Зшиті кроки” – режисерка Аліна Максименко, Польща, 2024, конкурсна програма “Docu/Україна”
На початку масштабного вторгнення рф режисерка Аліна Максименко залишилася в Ірпені на Київщині, відновлюючись після операції. Коли їй вдалося врятуватися з останньою групою евакуйованих, вона добирається до сусіднього села, де застрягли її батьки – Тетяна й Анатолій. Спершу родина Максименків намагається підтримувати нормальне життя: Тетяна викладає музику онлайн, Анатолій піклується про котів та домашніх улюбленців сусідів, що виїхали, а Аліна документує їхнє існування. Однак із наближенням фронту вони всі постають перед вибором: залишатися чи евакуюватися, що ставить під загрозу їхнє повсякденне життя.
Війна повністю інтегрувалася в наше повсякдення. Інтегрується як у трагічних моментах, так і в безцінних миттєвостях краси.
– Це повнометражний дебют Аліни Максименко, її перша велика документальна робота, – говорить Ольга Сидорушкіна. – Режисерка зосереджується на почутті ізольованості своєї родини. Вона передає відчуття напруженості, що виникає через невизначеність і розчарування, які ми всі пережили на початку війни. Пустоти, які неможливо заповнити і в якійсь мірі уявити своє майбутнє, досягають відображення у динаміці стосунків батьків і доньки. Багато родин знову возз’єдналися після 24 лютого 2022 року – діти приїжджають до батьків або навпаки. Ось цей досвід спільного життя під час великої кризи відображений у фільмі.
“З любов’ю з фронту” – режисерка Аліса Коваленко, Польща, Україна, Чехія, 2025, конкурсна програма “Docu/Україна”
У лютому 2022 року режисерка Аліса Коваленко вступила до штурмового підрозділу Української добровольчої армії та провела чотири місяці на фронті на київському та харківському напрямках. За цей час вона писала листи та знімала відеощоденники для свого сина, 5-річного Тео, на випадок, якщо не вдасться повернутися додому.
– Це унікальний щоденниковий портрет із зони бойових дій. Його важко уявити та зняти будь-кому, але важливо виразити як усередині українського суспільства, так і за кордоном. Аліса Коваленко розповіла власну історію, будучи одночасно і героїнею, і режисеркою. Її кінопроект – це присвята сину та водночас колективний портрет військових, в якому втілено розуміння українського суспільства та армії.
“Стрічка часу” – режисерка Катерина Горностай, Україна, Люксембург, Нідерланди, Франція, 2025, конкурсна програма “Docu/Україна”
Фільм досліджує функціонування українських шкіл в онлайн- та офлайн-форматах – біля фронту і в тилу. Без інтерв’ю, закадрового тексту та реконструкцій показує, як війна впливає на повсякденне життя учнів і вчителів.
Мікровсесвіт Куяльника створює своєрідний зріз суспільства, де життя не зупинилося.
– Мені подобається делікатний тон, який утримує Катерина Горностай. Вона розповідає історії без зайвої патетики і напруженості, але щиро, тому щемкість і болісність відчуваються. Бачимо тривоги, дистанційне навчання, руйнування шкіл, бомбосховища, які переплітаються із звичними традиціями, ритуалами, дитячими іграми та мріями. У стрічці немає єдиного героя; це монументальне відображення дитинства та шкільних років в умовах війни, яке має медитативний, споглядальний характер.
“Пісні землі, що повільно горить” – режисерка Ольга Журба, Україна, Данія, Швеція, Франція, 2024, конкурсна програма “Docu/Україна”
Аудіовізуальний щоденник занурення України в прірву війни, зафіксований протягом перших двох років повномасштабного вторгнення. Фільм складається з епізодів, людей, діалогів, звуків і тиші, які поступово розкривають хронологію нормалізації війни в суспільстві та прагнення нового покоління українців уявити своє майбутнє.
– Це уважне, мовчазне спостереження за тим, як українське суспільство впорається з повномасштабною війною. Від шоку та перших тривог до гіркого звикання і до нового стану, відомого як War-life balance. Це кіно про крихкість повсякденності, близькість, втрати, втому, віру та гідність українського народу. Ольга Журба знімає історії невидимою камерою, кожна з яких важлива і заслуговує на пам’ять.
“Мілітантропос” – режисери Єлизавета Сміт, Аліна Горлова та Семен Мозговий, Україна, Австрія, Франція, 2025, конкурсна програма “Docu/Україна”
Фільм досліджує досвід війни через призму спільного та індивідуального – тих, хто вимушений тікати, хто стає військовослужбовцем, хто втрачає дім або залишається жити серед руїн. Він демонструє реакції людей на агресію та насильство, на зміни в просторах, в яких вони живуть, і їхню адаптацію до нової реальності.
– Це кіно про військових. Йдеться про зміну побуту, трансформацію звичайних людей в військових. Про те, як війна повністю вросла в наше життя. Вона втілюється як у трагічних миттєвостях, так і в безцінних моментах краси.
“Листи до Хави” – режисери Наджиба Нурі та Расул Нурі, Франція, 2024, конкурсна програма “Docu/Світ”
Історія трьох поколінь жінок-хазарейок з однієї родини в Афганістані. Режисерка Наджиба Нурі розповідає про свою матір Хаву та племінницю Захру, які прагнуть здолати патріархальні традиції.
– Один з моїх улюблених фільмів цьогорічного фестивалю – це французька стрічка афганської режисерки. Наджиба Нурі протягом п’яти років знімала свою матір в Афганістані та розповідала її історію до того, як у 2021 році до влади прийшов Талібан. Вийшов щемливий індивідуальний портрет жінки та колективний портрет жіноцтва Афганістану в умовах репресій. Ця історія є лише поверхневим відображенням труднощів і порушень прав людини, які відбуваються на території Афганістану. Водночас це тендітна й тепла історія про бажання бути собою, розвиватися та реалізувати себе, незважаючи на труднощі й обставини навколо.
“Моя золота дитина” – режисер Маартен де Шуттер, Нідерланди, 2025, конкурсна програма “Docu/Світ”
Режисер Маартен де Шуттер за десять років після вбивства своєї матері – нідерландської активістки в галузі боротьби зі СНІДом, антропологині й феміністки Мартіни де Шуттер – намагається відновити втрачені спогади про неї.
– Ще один мій фаворит – це зворушливий, теплий, інтимний портрет матері. Мати Маартена де Шуттера загинула в авіакатастрофі малайзійського боїнга 17 липня 2014 року. Вона була видатною особистістю – активісткою, що боролася за права жінок і намагалася змінити світ на краще. Ця трагедія забрала її життя, коли Маартен ще був підлітком. Тож його фільм, зібраний із архівних відео, фотографій і спогадів друзів про матір, є терапевтичною подорожжю, яка малює душевний образ і допомагає зцілити автора. Це історія втрати й пам’яті, яку багато людей в Україні нині переживають. Вона має терапевтичний посил про змогу прощатися з близькими, яких більше немає. Після перегляду залишається світле почуття любові та суму.
“Санаторій” – режисер Гар О’Рурк, Україна, Ірландія, Франція, 2025, позаконкурсна програма “Рідкісний ресурс”
Фільм розповідає про оздоровчий центр “Куяльник” в Одеській області, відомий своїми лікувальними грязями. Він показує працівників і відвідувачів санаторію протягом літа в умовах повномасштабної війни.
– Ще один мій фаворит – “Санаторій” ірландського режисера Гара О’Рурка. Ми вибрали його фільмом-відкриттям цьогорічного фестивалю не лише тому, що всім потрібен відпочинок, а й тому, що це глядацький хіт – фільм з гумором і курйозними ситуаціями, смутком та болем. Разом із тим, мікровсесвіт “Куяльника” створює певний зріз суспільства, де життя не зупинилося. Але стрічка не намагається бути дидактичною, радше веселою та дивакуватою. Іноземець вдалося вловити дивну суть одеських ландшафтів і світосприйняття, збалансувати смішне й щемке.