“Мусимо пам’ятати минуле, щоб збудувати краще майбутнє”

Я вразлива до слів. Якщо мене торкає якесь висловлення чи розмова, я його записую. І потім у думках створюю відразу кілька книжок.

Перший раз російську мову я почула в цирку. Музика бурхливо лунала, клоун намагався спілкуватися з дітьми, а я залишалася мовчазною. Бо не розуміла, що відбувається, не сприймала навіть запитання. І закликала сльози. Все навколо – афіші, репліки, жарти – було російською.

Не підписані фотографії не мають жодного значення, так казала моя тітка. Тож ми роздруковуємо та підписуємо всі знімки.

Я людина, яка любить папір. На папері видно почерк, коли людина спішить чи хвилюється, або, можливо, в неї закінчилася ручка. Моя мама навчила мене вести щоденник у 6 років. Через кілька років читаєш його і дивуєшся чи розчаровуєшся.

Мій родовід походить від священника Петра Франца та історика Івана Крип’якевича, Льонгіна Цегельського, який був міністром ЗУНР і проголошував акт Злуки в Києві. Це родина воїнів УПА.

Під час обшуку на робочому місці батька знайшли вірш Симоненка “Любіть Україну”, і це стало початком жорстокого переслідування. Через зв’язки з В’ячеславом Чорноволом мого батька оголосили ворогом народу. Він не відмовився від своїх принципів, не “підіграв” заради спокою і тому не зміг здобути науковий ступінь за темою водневого двигуна. Йому доводилось змінювати робочі місця кожні півроку, адже колективи не мали права звикати до “неблагонадійного”. На партійних зібраннях про нього говорили: “Роман Іванович одною рукою будує комунізм, а другою витягає цеглини з цього муру”.

Найгірше для батька було, коли погрожували забрати нас із сестрою в сиротинець, вважаючи, що він не зможе виховати дітей у радянському дусі. Це те саме, що нині Росія робить з нашими в’язнями – психічно ламає їх.

З роками приходить розуміння, що дитина – це дар. Мої діти завжди були дуже активні, і щоб їх втихомирити, ми з чоловіком знайшли спосіб: переписували тексти з книжок, які вони читали. В кутку вони також стояли. Але ми ставали мудрішими – чим більше вони дорослішали, тим менше їх карали. Наймолодша Міля вже не знає, що означає стояти в куті.

Один старший священник говорив мені, що коли сивина покриє мою голову, я буду знати ще менше. Мудрість означає знати менше розумом, але більше серцем, а також мати якусь практику.

Я зросла поряд зі стрийком Даньом – Богданом-Петром Крип’якевичем – так ми називали брата мого батька, прикутого до ліжка через ускладнення після поліомієліту. Він проводив зі мною найбільше часу: навчав азів мов – французької, англійської, латини, німецької, пояснював, що таке атоми, молекули, логіка, показував ребуси. У 12 років я допомагала за ним доглядати, як мама і тато. Але ніхто ніколи не скаржився. Важливо, коли дитина з дитинства бачить немічну людину.

Я відчувала дволикість совєцької системи. Брати Горині – Михайло й Богдан – бували в нас, Іван Світличний з дружиною Льолею мешкали у нас певний час після ув’язнення. У нашому домі зберігався архів Івана Крип’якевича.

Тітка – етнограф, мама – художниця, батько – фізик, компанія – пластуни, лижники. Ми сплавлялися на байдарках, каяках, співали стрілецьких пісень. У школі я почала відвідувати своїх друзів і була шокована: у них були “хрусталі, стінки, килими і телевізор”. У нас також був телевізор, але без серветок і фігурок. А в однокласників на телевізорах були цілих вівтарі. Ми мали старі меблі, які тепер називають антикваріатом.

Я знала у школі, що не все можу розповідати. Брат моєї бабусі Петро Скобельський загинув в УПА. Був лікарем, фактично парамедиком у криївці. Після одного бою залишився з пораненими побратимами. 1 травня їхню криївку виявили. НКВДисти розстріляли всіх і виклали тіла біля сільського клубу, змушуючи людей приходити й дивитися. Щороку 1 травня ми їздимо на його могилу в село Словіта на Львівщині.

Мама садила мене маленькою до себе на коліна й малювала. А я сприймала це як таїнство – на білому папері з’являлись візерунки.

Я люблю малювати під музику, наприклад, на концерті. Беру участь у музичних перформансах. Мені подобається, коли створюю щось, і це транслюється на великому екрані. Наприклад, під час концерту Соломії Чубай “Колискові для Олекси” я малювала, і це показували на великому екрані.

Я вільна художниця, і мені завжди було не важливо, що скажуть люди.

Українська інтелігенція – безпорадні люди. Ніжні, дивні та переважно бідні. Але це закваска суспільства. Їх мало, але якщо їх кинути в борошно й дати води, то вони створять якусь класну паску.

Церква – це живий організм. Іноді люди намагаються затиснути її у свої обценьки. Існує офіційна і жива церква. Жива має реагувати на всі суспільні виклики й бути там, де біль і страх – це наші капелани. Офіційна церква – це консервативна ієрархія, яка повільно реагує на зміни. Лише іноді вона буває живою.

Бог не голова колгоспу, який сидить і записує в блокнот, хто правий у неділю, щоб покарати. Ісус спілкувався з блудницями й ламав всі стереотипи. Сьогодні Він, напевно, був би в гарячих точках.

Морок – це класне місце, щоб шукати Бога. Просто відкрий Євангеліє – не всю Біблію з її об’ємним Старим Заповітом, а лише текст про життя Ісуса, це всього 20–30 сторінок – і прочитай. Там немає нічого, що звичайна людина не змогла б зробити. Ісус не робив нічого недосяжного. Все просто: нагодувати голодного, дати води спраглому, відвідати хворого чи прийняти того, хто потребує.

Мої батьки намагалися, щоб у мене не було вільного часу – водили на гуртки, спорт, шукали добрі компанії. Ще до появи Пласту та Спадщини ми знайомилися з родинами, де були такі цінності. Наприклад, у Брилинських ми слухали домашні концерти: Орест грав на віолончелі, Тарас – на фортепіано, батько Богдан – на скрипці, мама Люба співала.

Після відкриття кордонів до нас почали приїжджати українці із Заходу – вільні, цікаві. Після однієї такої зустрічі я відчула, ніби з мене вилетів птах. Вони виросли в іншій свободі, на контрасті з бетонною радянською реальністю. А хлопці мого віку в Україні були або після Афгану, або затиснені в матріархальних сім’ях.

У 20 років я почала усвідомлювати себе як особистість і шукати свій шлях у житті. Це збіглося з відродженням нашої греко-католицької церкви. Багато дівчат мого віку тоді пішло в монастир. Я спостерігала за ними з захопленням, але думала, що якщо стану черницею, то збожеволію, адже хочу мати дітей.

У пошуках чоловіка я точно знала: це не може бути художник, адже ми залишимось без грошей. І це не має бути хтось набагато старший, як мій батько, який був старший за маму на 20 років. Тому, коли до мене залицяються львівські кавалери поважного віку, я відмовляла.

У нас з Михайлом сталося чимало конфліктів. Після 30 років спільного життя ми нарешті прийшли до сімейної терапії з психологом. Хоча між нами є романтика, можемо разом подорожувати і ще не відчуваємо одне іншому нудьги.

Французький письменник і богослов Мішель Куаст говорив: “Якщо шукаєш тіло, то все життя шукатимеш досконаліше – бо завжди знайдуться ті, чиє тіло краще за твоє. Але якщо ти шукала рідну душу і знайшла, то це вже назавжди”.

Я вірю в Бога, який помер і воскрес. Вірю, що мій син Артемій пішов до Нього. Він завжди прагнув бути першим і всюди був ним: перший комп’ютер у сім’ї, перший скутер, перші поїздки в Америку, стрибки з парашутом. Так сталося, що він перший із нас опинився там. Мене підтримує думка, що це не кінець.

Важливо дати можливість попрощатися з померлим, навіть якщо тіло неціле. Мій знайомий отець Олександр Богомаз знайшов людяний спосіб допомогти родинам попрощатись із загиблими, коли тіла понівечені. Він першим дивиться на покійного і запитує рідних: “Хочете попрощатися з рукою?” – і тоді, наприклад, лише рука залишається відкритою в домовині, решту накривають.

Зберігаю снайперські рукавиці Артемія з його останнього перебування на фронті. Маємо на стриху тарілочку, де лежать відстріляні набої, його літачок, зроблений на 3D-принтері. Є його кепка і весь гардероб, який ще не наважилась комусь віддати. Маю його шеврон “Небонуті” від команди Aerotim.

Після похорону Артемія я попросила всіх його друзів принести фотографії. Отримала понад сотню знімків. Мій внутрішній голос чітко підказував, що робити спочатку, а що – потім, щоб нічого не забути. Так з’явився посмертний альбом фотографій Артемія.

Дружба – це коли людина мовчки може бути поруч у найскладніші моменти. Одна така мудра жінка є в моєму житті – лікарка Леся Рудавська, яка знала мою родину. Вона рятувала мене декілька разів, коли я перебувала у кризі. Іноді просто слухала. Її улюблене слово – тактовність. Ми часто її втрачаємо і починаємо повчати когось, хто не просив жодних порад.

Історія України – це тканина, яку рвали і шматували багато разів. Вона може бути відновлена, але не шляхом повного замальовування чи ідеалізації. Як у реставрації ікон, можна залишити втрати видимими, закріпити й показати місця болю та трагедії. Так і в нашій історії мають залишитися чорні, страшні місця, як-от Буча, Ірпінь чи прострелені дерева на Майдані. Вони повинні нагадувати нам про пережите і про цінність життя та миру.

З оптимізмом дивлюсь у майбутнє України, адже навіть у найскладніші моменти народжуються позитивні зміни.

Мусимо пам’ятати минуле, щоб збудувати краще майбутнє.

Фінанси – це те, що завжди проходило повз мене. У нас була шухляда, де ми складали свої заробітки і звідти брали на різні потреби, поки не почалася інфляція, яка з’їдала ті гроші.

Я люблю товариства, люблю знайомитися з різними людьми, тому, якщо маю зайві гроші, витрачаю їх на подарунки і каву разом.

Найголовніше – зберегти чистоту тієї внутрішньої дитини, яка здатна любити й жити, не боячись завершення.

Культура – це слід, який залишає кожен із нас. Перші її прояви – малюнки в печерах, посуд із глини. Українці мають надзвичайно цікаву культуру, і наша археологія, попри недостатнє дослідження, свідчить про її багатство і глибину. Скіфські пекторалі, Софія Київська з її величною Орантою щоразу промовляють до мене по-новому.

Смерть – це не щось далеке чи абстрактне, це те, що супроводжує нас усе життя. Я боялася смерті, хоч загрози не було. Але раптом могла накотити така хвиля: дивлюсь на свої пальці, руку й думаю: це все колись буде в землі, в дерев’яній коробочці. І це будеш ти, саме ти, і тебе більше не буде. Коли моя дитина пішла туди, смерть для мене стала іншою реальністю, я перестала її боятись.