7 липня 1933 року у своєму кабінеті в Харкові скоїв самогубство колишній міністр освіти УСРР Микола Скрипник. Причиною став тиск через “помилки у національній політиці”.
Скрипник походив з Донеччини та активно брав участь у політичному житті з 1918 року, займаючи високі посади в уряді Радянської УНР. Незважаючи на підтримку більшовицьких ідей, він належав до націонал-комуністичної течії, вважаючи, що комунізм в Україні слід адаптувати до національних умов, а не наслідувати російську модель.
Діяльність Скрипника в цьому напрямку стала можливою завдяки радянській політиці коренізації. У 1927 році він очолив наркомат освіти УСРР і став головним ідеологом українізації. Розпочалася дерусифікація шкільництва, преси, літератури та театру. Правопис, затверджений ним у Харкові, був розроблений для зміцнення української мови через зменшення впливу російської. Скрипник також мав на меті розширити українізацію на українські території в Росії, водночас активно виступаючи проти українського націоналізму.
На початку 1930-х років почалося швидке згортання політики українізації, а остаточно вона була зупинена з призначенням у січні 1933 року Павла Постишева на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У. Скрипника звинуватили у націонал-ухильництві та мовному шкідництві, а також у покритті контрреволюційних елементів у партії, що призвели до провалів колективізації. Підозрювали його в підтримці “пропольського” правопису та націоналістичних організацій ВАПЛІТЕ і “Березіль”. З’явився термін “скрипниківщина”. Тиск на Скрипника був настільки великим, що він не зміг витримати його.
Після його смерті офіційні джерела стверджували, що “Скрипник став жертвою буржуазно-націоналістичних елементів, які, використовуючи його ім’я для своїх антирадянських цілей, викликали помилки у його діях. Зрозумівши це, він не мав достатньої мужності їх подолати.”
Після його загибелі антиукраїнські настрої значно активізувалися.
Урядова постанова УРСР про українізацію була прийнята 1 серпня 1923 року, як частина політики коренізації, схваленої на XII з’їзді Компартії більшовиків у квітні того ж року. Вона передбачала залучення корінного населення до управління республіками та надання їх мовам офіційного статусу, що зміцнювало вплив Комуністичної партії.
Після успішного впровадження Нової економічної політики більшовики намагалися зберегти контроль над культурою. Багато письменників і діячів мистецтв емігрували за кордон, а 70 вчених з Одеси, Києва, Катеринослава і Харкова були вислані на північ Росії. Щоб зменшити соціальне напруження та здобути підтримку місцевого населення, було ухвалено курс на “українізацію” республіки.