Троє вистояли проти штурму сімнадцятьох росіян
Батьки померли від чадного газу 12 березня 2012 року. Тоді я проходив строкову службу, і цю трагічну новину мені передав брат. Він надіслав смс: “Тата й мами більше немає”. Я спочатку не міг повірити, подумав, що це жарт. Однак на жаль, це було правдою. Мене відпустили на похорон, але я не міг промовити жодного слова. Зараз розумію, що головне, чому вони мене навчили, – це бути незалежним, мати мету в житті й не піддаватися паніці. Я став стресостійким.
Контракт я підписав у 2017 році. До цього не міг знайти себе в цивільному житті. Пройшов навчання у Старичах, а далі – до 59 бригади. Злагоджування проводилися на полігоні Широкий Лан, що на Миколаївщині. Там один боєць кричав: “Я сюди приїхав не для прогулянок по полігонам, а для виконання бойових завдань”. Ми всі були вражені його рішучістю. У травні 2017-го – мій перший бойовий вихід у Широкине під Маріуполем. Розподіляємо, хто куди йде. А той хлопець – кулеметник. Він наче зомлів: “Я не піду, я кухар. Я писав рапорти”.
Тоді нас замінили морпіхи на позиціях “Лопата”. Вони майже нічого не пояснювали: “Розберетеся”. Сидиш, дивишся в бійницю і бачиш шматок поля. Коли сонце почало заходити, вороже артилерійські вогні заговорили з усіх сторін. В загальному, починаючи з 2018 року, війна затихала. Це був період окопної війни, дистанції великі, всі розслаблялися. Люди до армії йшли за гроші: 10 тисяч зарплати плюс 10 – бойових.
У лютому 2022 року всі відчули, що щось загрозливе насувається. Але ми не могли зрозуміти масштаби. Я вважав, що ситуація загостриться на Донбасі, а не буде тотальної війни, яка охопить всю країну. Я перебував на Олешківських пісках. Підірвався о 4:30 ранку. Бачу: ворогова авіація наближається.
У той час з нашого боку було чимало плутанини. Усі були дезорієнтовані. Рухаємося до Антонівського мосту. Хтось каже, що його підірвано. Розвертаємось і йдемо назад. Техніка не нова, просто зупинилася.
В оточення ми потрапили ввечері 24 лютого. Нас було 20 людей. Прийняли бій, почали обхідними шляхами добиратися до Олешків. Там ми знайшли волонтерів, яким першочергово передали поранених. Дві доби ми там провели, поки знайшли спосіб дістатися до Херсона – човнами. Місцевий волонтер надав нам автомобіль. Спробували виїхати, але все було перекрито росіянами в цивільному. Ми звернулися до ТрО, але нам відмовили – зброї не було. На початку березня місто було окуповано. Я зрозумів: або вибираюся зараз, або вже ніколи. Знайшлася людина, яка погодилася переправити нас катером через Дніпро. Ми йшли через острів, й зустріли бабусю, яка сказала: “Ідіть, ідіть, там вас зустрінуть”. Виникли тривожні думки: “Хто нас зустріне?” Але це були свої – волонтери, які допомогли 12 березня дістатися Миколаєва.
Один полонений мені заявив: “Я прийшов вам допомагати”
Там ми завдавали ворогу максимального вогневого ураження. Знали їхні сталі позиції, бо перехоплювали радіозв’язок. “Прошу підтримки” – чуємо в радіоефірі. На тебе “підтримка” – полетів заряд із РПГ. Це доводило росіян до істерики.
Жовтень 2023 року став найважчим для мене через поранення. Снаряд, запущений із танка, розірвався в метрі від мене. Мене поранило – обидві ноги, плече і груди. Це сталося о третій годині дня. Мене витягли, наклали турнікет. Кров текла. О восьмій вечора почали евакуацію. Я не відчував страху, лише цікавився, де моя права нога, бо не відчував її. Також турбувався за свій іменний пістолет. Доправили до Селідового, далі – Покровськ, Дніпро, два дні в реанімації, і Хмельницький.
Після операції хотілося води, але це було неможливо. Медсестра принесла змочений бинт, і він був таким смачним.
У Хмельницькому лікар сказав: “Лежати ти в мене не будеш. Або сидіти, або ходити. Інакше хана легеням”. Він поставив мене, “піймав гелікоптера”. Прийшла моя майбутня дружина, залишила роботу, щоб допомогти мені відновитися. Наприкінці листопада я виписався з лікарні. У березні минулого року я повернувся в стрій.
Побратим “Калина” – це спогад. Людина принципова, подавала приклад іншим. Загинув у березні 2023 року на Луганщині. Наш фланг був прорваний. Туди вдерлося вісім солдатів ворога. Нам про це не доповіли. За це “Калина” заплатив життям – постріл у голову. Бій, що ми вели, ми виграли, росіян взяли в полон. Мене відтягнули, бо я хотів помститися. Крики: “Пустіть мене до них!”
Солдати ворога бувають різні. Трапляються сильні, які вміло діють у маленьких групах, проскакуючи в міжпозиційний простір. А є й “м’ясо”, яке потім розповідає, як їх підняли з ями, привезли на танку й викинули. Один не хотів іти – отримав поранення в ногу. Іншим сказали: “Ідіть куди хочете”.
Я був шокований, коли один полонений мені сказав: “Я прийшов вам допомагати”. Я не стримався й відповів: “Ти що, приблудився? Кому ти прийшов допомагати?”
З вересня я вже командир батальйону. Найстрашніше – коли не можеш допомогти своїм людям. Але вони також повинні виконувати чіткі вказівки. Якщо ти говориш: “Не рухайся, поки працюєш”, так і має бути. А військовий на позиції ухвалює свої рішення і ставить під загрозу не лише себе, але й своїх товаришів.
Був момент, коли троє з моєї групи відбили атаку 17 росіян. Цифри можуть вразити цивільну людину. Але насправді, не завжди вирішує кількість сил. Якщо людина не боїться виглядати з окопу і відкривати вогонь, вона заважає ворогу рухатися. Плюс підтримка дронів і мінометів. Але, незважаючи на те, як важливою є перевага дронів у сучасній війні, без піхоти не обійтися.
“Хитрістю захопили позицію ворога”
“Мєлкого” знаю з 2018 року. Ми почали тісно працювати з 2022 року. Він завжди ухвалює рішення із холодною головою, вислуховує як командира, так і солдата.
На херсонському напрямку, разом із загиблим командиром роти “Калиною”, ми витягували людей з оточення. Жодного разу не відступав, не казав: “Я не піду туди, тому що це небезпечно”.
Там, на херсонському напрямку, біля Любомирівки, “Мєлкій” із групою без єдиного пострілу хитрістю захопив позиції ворога.
У Тернових Подах, я з групою пішов однією смугою, “Мєлкій” – іншою. У його групі двоє хлопців з п’яти підірвалися, але він організував їх евакуацію і продовжив штурм з іншою групою. Успішно захопили ключову точку.
На первомайському напрямку він витягав поранених і загиблих. Як сам, так і з “Калиною”. Завжди був на передньому краї, не залишався, як старшина, в тилу. Контролював ситуацію, володів інформацією.
Під час штурму Первомайського, коли на нас пішли танки, він схопив ручний гранатомет і побіг стріляти в них. Але танк вистрілив швидше, ніж бойець встиг вразити його. Пораненому “Мєлкому” було важко дихати, але він намагався підтримати хлопців, які почали панікувати.
Наразі він командир батальйону. Але якщо потрібно, готовий вирушити в окопи.
“Волонтер”, боєць 59 окремої штурмової бригади у складі Сил безпілотних систем
Передплатити журнал “Країна”