«Квиток у дитинство»: один із наймолодших київських музеїв відзначив ювілей
Багато киян добре знають непоказний чотириповерховий будинок на Кловському узвозі (типовий проєкт школи 60-х років хх століття), де розташований Державний музей іграшки. Його відвідували не тільки під час шкільних екскурсій, а й дуже часто просто «для душі», виростали, а потім приводили своїх дітей, а дехто уже й онуків.
Експозиція з іграшками працює там з 1962 року, а саму колекцію почали збирати ще у 1936 році, як своєрідну виставку досягнень іграшкової галузі в УРСР. Як на її базі створили Музей, і як за час роботи вдалося подвоїти колекцію «Вечірньому Києву» розповіла директорка Державного музею іграшки Юлія Кобас.
Юлія Кобас розповідає про унікальні новорічні прикраси
ЕТАЛОННІ ЗРАЗКИ, ЯК МИСТЕЦТВО ІГРАШКИ
— Як так вийшло, що колекція має понад 90 років, а сам музей 20?
— Все почалося в 1936 році, коли в Києві створили виставку дитячої іграшки при Народному Комісаріаті Освіти (так тоді називалося Міністерство освіти — ред). На базі виставки відбувались засідання Комітету з іграшок при НКО УРСР.Він складався з художників, скульпторів, педагогів, інженерів та чиновників. Такі комітети також були у Москві, Тбілісі, вони відповідали за те, щоб зовнішній вигляд іграшок, їхній зміст відповідав віку дітей і, звісно, не суперечив генеральній лінії політики партії. До речі, ті колекції також стали основами для музеїв у російському Загорську та грузинському Тбілісі.
Над створенням іграшок у союзі працювали скульптори, художники, інженери. Вони розробляли авторські зразки і представляли їх Міжвідомчій раді (так надалі іменувався Комітет з іграшок). Якщо проходили цей перший етап, випускали дослідну партію і лише після схвалення комісії авторам надавали документ, що іграшка рекомендована до виробництва, тобто може йти у тираж. От тоді на підприємстві-виробнику, а їх в Україні було декілька десятків, «пломбувало» два еталонних зразки — один залишався на підприємстві, а другий відправляли у Фонд Міжвідомчої ради. І саме з нього була сформована колекція, яка стала основою нашого музею іграшки.
Установа, що опікувалася іграшкою в УРСР, декілька разів змінювала назву, але колекція завжди була у підпорядкуванні Міністерству освіти.
— А як колекція отримала статус музею?
— Музей, як окрема інституція, виокремилася у буремному 2004 році.На той час колекція вже налічувала 10 тисяч одиниць і була єдиним системним зібрання української іграшки, наочною ілюстрацією розвитку вітчизняної іграшкової промисловості, з усіма її проблемами і досягненнями. Проте досі знаходилася на бухгалтерському обліку, оскільки не мала музейного статусу. Існував ризик списання «старих» іграшок. Ідея створення українського музею іграшки належить Пржегодській Тетяні Олександрівні, берегині колекції (сьогодні — головна зберігачка фондів Державного музею іграшки). Вона набула реальних обрисів, коли Міністерство освіти виступило з відповідною пропозицією до уряду України.
. Окрему установу зробили для того, щоб убезпечити колекцію, представити її на широкий загал. Створення музею підтримав тодішній міністр освіти Василь Кремінь, кожне слово в підтримку мало значення. Музей залишився у приміщенні у якому перебуває з 1962 року, і наразі у нас нема альтернативи.
У Музеї іграшок відображена історія галузі
— Коли ставали музеєм. То у фондах було 10 тисяч експонатів. Станом на сьогодні 25 тисяч. За двадцять років її подвоїли. Як це вдалося?
— За ці роки колекція поповнювалася подарунками від киян, гостей з інших міст України і навіть з-за кордону. Люди побачили у нас те місце, де збережеться пам’ять про їхнє дитинство. Як приклад, розповідаємо історію одного такого експоната.
Колись до нас прийшла старша жінка, прискіпливо оглянула експозицію, перепитала, які у нас фонди, як вони зберігаються, а після своєрідного допиту пояснила, що хотіла б подарувати свою дитячу іграшку. Проте не впевнена, що вона нас зацікавить, бо стара, потерта. Дитинство цієї пані припало на час Другої світової війни.Рятуючись від ворога, родина встигла забрати з собою лише найнеобхідніші речі. Для маленької дівчинки це був іграшковий котик.
Вона зізналася, що у неї було важке дитинство, юність, сім’я жила досить бідно і котиком гралися вже її діти, а от внукам він був абсолютно байдужий, і щоб улюблена іграшка не опинилася на смітнику, то вона принесла її нам. Цього котика ми можете побачити у вітрині нашого музею, яка присвячена дитинству у час війни.